Міжнародно-правове регулювання здійснюється особливим, юридичним засобом — шляхом утворення юридичне обов'язкових правил поведінки, встановлення прав та обов'язків для суб'єктів права. Правило поведінки, що визнається державами та іншими суб'єктами міжнародного права як юридичне обов'язкове, зветься нормою (від лат norma — правило, зразок, керівне начало) між¬народного публічного права.
Норми міжнародного публічного права треба відрізняти від норм міжнародної моралі (міжнародної ввічливості), яких суб'єк¬ти міжнародного права дотримуються у взаєминах. Бо якщо між-народно-правові норми — це юридичне обов'язкові правила по¬ведінки, то норми міжнародної моралі позбавлені якості юридичне обов'язкових. У зв'язку з цим порушення норм міжнародного пра¬ва є підставою для притягнення до міжнародно-правової відпові¬дальності, у той час, як порушення норм моралі не тягне за со¬бою такою відповідальності. До норм міжнародної ввічливості відносяться, наприклад, більшість правил дипломатичного етике¬ту, тобто дипломатичного церемоніалу і а протоколу.
Норми міжнародного публічного права формуються головним чином у процесі міждержавних відносин. У міжнародних відноси¬нах немає органу, подібно законодавчому органу держави, який би видавав обов'язкові для держав та інших суб'єктів міжнародного права, правові норми.
Однією з найважливіших особливостей міжнародного права є те, що його норми утворюються самими суб'єктами цієї системи права. Звичайно, така особливість робить процес нормоутворення в міжнародному праві більш складним у порівнянні з процесом нормоутворення в національному праві окремих держав.
У світовій науці міжнародного публічного права склалися певні уявлення щодо утворення норм міжнародного права, які можна об'єднати в теорію узгодження воль держав'. Згідно з цією теорією юридичні правила міжнародного спілкування виробляються шля¬хом вільного волевиявлення держав (у певних випадках — інших суб'єктів) і взаємоприйнятних компромісів. Інакше кажучи, єди¬ним засобом утворення міжнародно-правових норм є взаємна згода держав, узгодження їхніх воль. Без згоди немає і норми. Тільки взаємна згода держав (інколи й інших суб'єктів) здатна сьогодні породжувати норми міжнародного права. І з цього погляду вза¬ємна згода є єдиним джерелом норм міжнародного права.
Процес утворення норм міжнародного права складається з двох елементів: узгодження змісту правила поведінки та узгод¬ження його призначення, тобто визнання юридичної сили правила. В узгоджених нормах втілено той зміст, який прийнятий для учасників згоди й став досяжним завдяки їх спільної зацікавле¬ності у врегулюванні проблеми. Відповідно в міжнародних дого¬ворах використовується формула: «держави-учасниці («Сторони») погодились про таке...».
Таким чином, центральною ланкою у створенні норм міжна¬родного права є взаємна згода суб'єктів. Ця згода на сучасному етапі знаходить свій прояв у двох основних формах: договору і звичаю. У договорі втілено конкретно висловлену згоду сторін, у звичай — мовчазну.
Необхідно підкреслити, що" створення міжнародно-правових норм — це. безперервний процес. Оскільки сучасні міжнародні від¬носини характеризуються високою інтенсивністю, суб'єкти між¬народного права дедалі частіше вступають у взаємини між собою у надзвичайно різноманітних сферах суспільного життя. Звичай¬но, їм доводиться діяти не тільки відповідно до існуючих норм міжнародного права, але й вносити необхідні уточнення, допов¬нення та зміни в їх зміст, а також створювати нові норми.
Усі норми міжнародного публічного права являють собою пра¬вила поведінки (взаємовідносин) держав та інших суб'єктів між¬народного права, які встановлюються і забезпечуються ними самими. Норми мають певний предмет регулювання та об'єднуються за цією ознакою у правові інститути та галузі.
Класифікація норм міжнародного публічного права можлива і за іншими ознаками.
Одна з них - сфера дії (суб'єктно-територіальна ознака). За цією ознакою міжнародно-правові норми поділяються на універ¬сальні та локальні (партикулярні).
Універсальні норми - це ті, що регулюють міжнародні відно¬сини за участю всіх або переважної більшості держав (іноді й інших суб'єктів права), відбивають загальнолюдські інтереси та потреби, а також сприймаються всіма або переважною більшістю держав (іноді інших суб'єктів міжнародного права). Такі норми ще називають загальновизнаними. До цієї категорії відносять у : першу чергу норми Статуту ООН, Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., Женевської конвенції про захист жертв війни 1949 р. та ін. Особливе місце в категорії універсальних, загальновизнаних норм посідають основні принципи міжнародного права (див. розділ V).
Локальні норми — це такі, які покликані регулювати відноси¬ни двох або декількох держав, пов'язані з їх взаємними інтереса¬ми і які не повинні суперечити загальновизнаним нормам міжна¬родного права. В залежності від кількості держав, що висловили свою волю при їх створенні, локальні норми поділяються на дво- та багатосторонні.
За юридичною силою міжнародно-правові норми поділяються па імперативні та диспозитивні. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. визначає імперативну норму як гаку, що приймається й визначається міжнародним співтоварист¬вом у цілому як норма, відхилення від якої неприпустимо, і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжна¬родного права і носить такий же характер1. Як бачимо, суб'єкти міжнародного публічного права не можуть на свій розсуд змінити обсяг і зміст прав й обов'язків, передбачених імперативними нор¬мами.
Однак і серед цієї категорії міжнародно-правових норм остан¬нім часом цілком справедливо виділяють норми jus cogens (юс когенс). Відмінність норм jus cogens від інших імперативних норм полягає в тому, що найменше відхилення від норм jus cogens ро¬бить дії держав марними. Норми jus cogens повинні дотримува¬тися та бути застосованими в будь-якій сфері міжнародних від¬носин. До них належать: основні принципи міжнародного публіч¬ного права, спеціальні (галузеві) принципи (наприклад, принцип свободи відкритого моря), а також, деякі інші норми (про дипло¬матичні імунітети, про міжнародні польоти тощо). Норми jus cogens мають найвищу юридичну силу і решта норм повинна їм відповідати.
Від імперативних норм істотно відрізняються диспозитивні.
Диспозитивною є така норма, в межах якої суб'єкти міжна¬родного права самі визначають свою поведінку, взаємні права й обов'язки в залежності від обставин та інтересів.