Використання музики в кіно почалося ще за часів німого кінематографу. Всім відомі так звані тапери, виконавці, які німий фільм супроводжували грою на музичному інструменті в міру свого розуміння смислового і ідейного спрямування фільму. Цю музику кожний тапер (музикант, який супроводжував фільм грою на музінструменті) творив без погодження з автором, але необхідність звуку відчували і виробники, і прокатчики, і глядачі.
Режисери намагалися передати звук усіма відомими їм засобами. Для передачі шумів показували джерело звуку, наприклад, собаку, який гавкає, або піаніста за роялем. Для відчуття ритму створювали метричний монтаж, який чергуванням зміни довжини і крупності кадрів вводив глядача у певний ритм. Або просто писали “звучить музика”. Глядач був обізнаний з такими прийомами і все розумів. Але з появою звуку все змінилося. З'явився, так званий, звуко-зоровий монтаж і, відповідно, звуко-зоровий образ.
Спочатку режисера захоплювалися новими можливостями передачі реальних звуків для створення більшої подібності до життя. Але дуже скоро зрозуміли важливість музики, яка супроводжувала зображення. Теоретичні обгрунтування і практичні роботи С.Прокоф‘єва, І.Дунаєвського, Д.Шостаковича довели необхідність музики як важливого засобу кіно.