Поштовхом до створення будь-якого мистецького полотна є складна сув’язь почуттів автора, котру іменують патосом. Пáтос (гр.pathos – почуття, пристрасть) – пристрасне переживання душевного піднесення, що викликане певною ідеєю, подією чи картиною і спричиняє натхнення та наповнює твір експресією (художньою виразністю, емоційністю).
Серед найбільш характерних для мистецтва патетичних переживань – скарги і радощі, викликані невдачами чи вдачами кохання, слави, честі, героїзму, дружби, материнської любові, любові дітей і подружньої вірності, патріотичні почуття.
Скажімо, візія майбутнього тріумфального відродження й самовизволення Батьківщини визначає патос ось цього, написаного в 30-х роках, вірша Наталі Лівицької-Холодної[29]:
***
Вже недовго чекати на чудо,
Долетить на Дніпро луна,
І відроджена встане і буде
Королівною бранка сумна.
Буде скиглити чайкою мати,
Виряджаючи в поле синів,
І везтимуть, везтимуть гармати
Під козацький бадьорий спів.
Від Полтави до Харкова й Курська
Попливе синьо-жовтий стяг.
Не Димитрій це і не Курбський
До Москви прокладатиме шлях.
Не раба, що царям посилає
За зневагу прокльонів лють,
Але світлого мого краю
Переможна й кривава путь.
Але помсту царям і совдепам
За затоплені кров’ю поля,
За нездійснені сни Мазепи
Понесе Україна моя!
Можна виокремити деякі ґатунки патосу: трагічний, героїчний, драматичний, меланхолійний, сентиментальний, гумористичний, сатиричний тощо.
Виявом авторського патосу у творі є патетичність. Вона зазвичай проступає в структурі твору, визначає цілий спектер його виражально-зображальних засобів (у зацитованому щойно вірші це романтична епіко-героїчна образність; відповідна ж лексика й тропіка: “бранка-королівна”, “гармати”, “затоплені кров’ю поля”, “буде скиглити чайкою мати”; інверсії; рефрени; енерґійно-коротка трискладова стопа; життєствердний висхідним розмір).
Проте трапляється (у сьогочасному письменстві вельми часто), що митець, переживаючи патос (це неодмінно), не виявляє його у творі, вдається до нарочитої непатетичності – безпристрасно дає змогу фактам говорити самим за себе[30]. Як правило це реакція на роблену пустопорожню псевдопатетичність, що у певні періоди починає загрозливо панувати у мистецтві, стає нав'язливою модою.
Ось одна з поезій В. Стуса:
* * *
Цей корабель виготовили з людських тіл.
Геть усе: палуба, трюм, щогли
і навіть машинне відділення.
Морока була з обшивкою –
особливо погано держали воду місця,
де попадалися людські голови.
Коли утворювалася потужна водотеча,
діру затикали кимось з екіпажу,
в той час як решта
шукала щасливої пристані
у відкритому морі.
Як бачимо, свою притчу про кричущу антигуманність крикливого комуністичного гуманізму поет створив у підкреслено непатетичній тональності (для цього використав сухий інвентарний перелік, побутово-виробничу лексику, навіть верліброву форму вірша). Уже сама ця тональність стала мовчазним докором наскрізь лицемірній, галасливо-парадній, лозунґово-рімованій совєтській патетиці. А жахливий зміст описаних фактів прямо, майже без допомоги мовної експресії передає патос творця сприймачеві. До речі, в епосі можна знайти ще безпристрасніші (за формою) тексти. І все ж навіть непатетичний твір зовсім не є безпатосним, просто емоційна напруга у ньому прихована з метою справити на сприймача ефект непідробної справжності.
Саме з патосу виростає решта засобів мистецького відтворення потоку життя.