Спостерігаючи, художньо відтворюючи життя, митець виділяє в ньому два протилежні полюси – прекрасне і потворне і відповідно між ними розгруповує життєві явища. Інколи навмисне для особливої виразності посилює у цих явищах домінантну первину.
Прекрасне – це те, що є найвищою цінністю життя, ті явища дійсності та мистецтва, які дають людині відчуття естетичної насолоди, котрі є виявами вселенської гармонії або згармонізовують життя людини з довкіллям, космосом, Богом.
Прекрасне в житті і в мистецтві не завжди збігаються: потворні життєві явища можуть бути прекрасно відтворені у сатиричних творах (духовне змертвіння, ницість людини у “Ревізорі” чи “Мертвих душах” М. Гоголя, малоросійство у комедії “За двома зайцями” М. Старицького) і, навпаки, прекрасні явища життя можуть бути спотворені бездарним автором.
Потворне – це ті явища, які грубо порушують наші уявлення про прекрасне, про красу стосунків між людьми та між людиною і довкіллям; явища, які дисгармоніюють світ.
У цих категоріях тісно переплітається етичне й естетичне (як зміст і форма). Аморальність, злодіяння не може бути прекрасним. Краса людини недмінно якось виявляється, але не обов’язково у зовнішній вроді: то можуть бути і погляди, і вчинки, і творчість.
Суть прекрасного вельми точно виразив Т. Шевченко: “Торжество і вінець безсмертної краси – це оживлене щастям обличчя людини. Більш піднесеного, прекраснішого в природі я нічого не знаю”.
Назвемо деякі зразки прекрасного у літературі: картина, що постає з вірша Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати...”; епізоди щасливого кохання Мавки та Лукаша, Марічки та Іванка в “Лісовій пісні” і “Тінях забутих предків” Лесі Українки та М. Коцюбинського; картина проголошення української державности – вірш П. Тичини “Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли...”; герої оповідання В. Симоненка “Вино з троянд” Ольга та Андрій. Потворне – імперський Петербурґ у поемі “Сон” Т. Шевченка; більшовицький посіпака Собачка у новелі Г. Косинки “Анкета”, персонажі новели М. Хвильового “Я (Романтика)” доктор Тагабат і Деґенерат; Володька Лобода з Гончарового “Собору”.
Віднесення явища до ґатунку прекрасного чи потворного залежить від естетичного ідеалу митця.