У художньому творі автор пришвидшує або пропускає несуттєві події, побіжно окидає поглядом чи й оминає другорядні картини, об'єкти, речі. Натомість зосереджує пильну увагу на подіях і об’єктах важливих, зазвичай це ситуації вибору, ситуації, картини, у яких виявляється духовна сутність людини.
Так от, орґанізація, взаємозв’язок простору і часу в художньому творі іменується хронотóп (від гр. chronos – час і topos – місце).
Ця мистецтвознавча проблема вичерпно досліджена у роботі російського літературознавця Міхаїла Бахтіна (1895-1975) “Форми часу і хронотопу в романі”. Дослідник підкреслював: “У літературно-мистецькому хронотопі має місце злиття просторових і часових прикмет в осмисленій і конкретній цілості. Час тут згущується, ущільнюється, стає художньо зримим; простір же інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжету, історії. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється та вимірюється часом. Цим перетином рядів та злиттям прикмет характеризується мистецький хронотоп” [32].
У згаданому дослідженні М. Бахтін докладно розглядає перехрещення просторових і часових рядів у “Пані Боварі” Фльобера. Перед нами з роману постає картина провінційного містечка. “Таке містечко – місце циклічного побутового часу. Тут немає подій, а є тільки повторювані “бування”. Час позбавлений тут поступальної історичної ходи, він рухається вузькими колами: коло дня, коло тижня, місяця, коло всього життя... День у день повторюються ті ж побутові дії, ті ж теми розмов, ті ж слова і т.д. Люди в цьому часі їдять, п'ють, сплять, мають дружин, коханок, дрібно інтриґують, сидять у своїх крамничках або конторах, грають у карти, пліткують. Це повсякденно-житейський циклічний побутовий час. Він знайомий нам у різних варіяціях і за Гоголем, і за Турґеневим, за Г. Успенським, Щедріним, Чеховим. Прикмети цього часу прості, грубо-матеріяльні, грубо зрослися з побутовими локальностями: будинками та кімнатами містечка, сонними вуличками, пилом і мухами, клубами, більярдними і таке инше. Час тут безподійний і тому здається таким, що майже зупинився. Тут не відбуваються ні “зустрічі” ні “розлуки”. Це густий, липкий, повзучий у простір час" (с. 396).
Крім того, дослідник відзначає посутню відмінність часопростору у Ф. Достоєвського і Л. Толстого. У Достоєвського переважає хронотоп кризи і життєвого перелому, інакше кажучи – “порога”. Уже навіть у побутовому мовленні слово “поріг” поруч з прямим, предметним значенням набуло також метафоричного, поєдналося з моментом кризи, що змінює життя, з моментом безповоротного рішення або нерішучости (страху переступити поріг). Хронотоп порога, а також суміжних з ним сходів, передпокою, коридора, вулиці і майдану, які продовжують їх, є головними місцями дії у творах письменника, місцями, де відбуваються кризи, падіння, воскресіння, прозріння, приймаються рішення, що визначають усе життя людини. Час у цьому хронотопі по суті є миттю, котра ніби не має тривалости й випадає з нормального біографічного часу. Хронотоп же Л. Толстого цілком інший, це – біографічний час, який перебігає у внутрішніх просторах дворянських садиб. Зрозуміло, і в творах Толстого є кризи, падіння, оновлення, воскресіння, одначе вони не миттєві і не випадають з плину біографічного часу.
А тепер розглянемо під кутом зору хронотопу новелу М. Коцюбинського “Intermezzo”. Час у цьому творі постає як епізод втечі з суспільства, зі своєї доби, з узвичаєного кола громадських, побутових обов'язків. Це ситуація intermezzo, тобто перепочинку героя між двома важливими періодами його життя з метою відновлення душевних сил. Перед нами відтворюється не історична тяглість (як то, приміром, у романі “Марія” У. Самчука чи оповіданні “На колючому дроті” О. Довженка), а момент, зумисне виокремлений з неї. Автор протиставляє в новелі два світи (два часопростори). Один з них дисгармонійний, хаотичний, метушливий, смертоносний, він уособлюється в образі міста; другий – гармонійний, ритмомелодійний, прекрасний, життєтворний – уособлюється в образі степової природи. У світі міста панує людина-споживач, раціоцентрист (тобто матеріальне начало в людині). Вона “одягла землю в камінь і залізо”, батожить “святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс”, бруднить “повітря пилом та димом”, реве “від болю, з радости, злости, як звірина”, вона живе “жорстокістю і звірячими інстинктами”. Вирвавшись, втікши з території світу-міста, ліричний герой опиняється в іншому, ізольованому часопросторі, недосяжному для хаосу міста. Письменник знаходить навдивовижу виразний, живописний образ цього нового, окремішнього життєвого виміру: “Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка[33]: стулилися краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу й шукаю спокою”.
Коли у світі міста час накочується на героя, “як хвиля на берег”, то на природі “дні течуть” спокійно, розмірено, неквапливо. Поля хлюпають “аж в краї неба”, усе тут живе, рухається, росте, радіє сонцю, міниться барвами, повниться музикою звуків, усе тут підпорядковано єдиному мудрому ритму – “як живчику[34] вічности”. Так налаштування себе на гармонійний ритм світу природи дає змогу ліричному героєві доторкнутися до вічності, здійснити емоційне пізнання сутності духовного світу. Автор показує часопростір природи як єднальну ланку між людиною і часопростором трансцендентним[35], Господнім. Запримітивши, сприйнявши, пізнавши красу, гармонійний ритм, життєствердність природи - дрібної частки Божого твóрива, людина починає усвідомлювати, що і цілий Всесвіт, і вона сама створені Богом за тими ж законами, а отже, і життя своє має влаштувати за ними.