Першим напрямом в історії українського мистецтва слова був фольклор[83]. У літературному процесі він посідає окреме місце як цілісний, своєрідний організм.
Термін „фольклор”(від англ. folklore – народна мудрість, знання) вживається у широкому і вузькому розумінні. У широкому – це художнє відображення дійсності у
♣ словесних,
♣ музичних,
♣ хореографічних і
♣ драматичних
формах колективної народної творчості, нерозривно пов’язаної з життям і побутом. Синонімічний термін тут – „народна творчість”. У вузькому розумінні „фольклор” іменує словесну творчість народу. Тобто виступає синонімами до термінів „усна словесність”, „народна словесність”, „усна народна творчість”, „народнопоетична творчість”. Ми будемо вживати термін „фольклор” саме у вузькому значенні.
Фольклор і писемна, авторська література є двома стадіями, двома формами однієї системи – словесного мистецтва. Тут виявляється така послідовність: на певному етапі духовного розвитку людини сформувався фольклор, а згодом з фольклору – література (це стадії). Далі ж фольклор і письменство розвиваються паралельно, впливаючи одне на одного, а часом і переплітаючись (це форми).
Суть, своєрідність фольклору і літератури найкраще виявляється при їх зіставленні. Отже, і то, і то – словесна, мовна творчість. Це спільне. Решта ж їхніх ознак принципово відмінні:
1. Фольклор незмінно романтичний за методом, у літературі ж романтичний і реалістичний методи постійно чергуються.
2. Фольклор твориться і передається усно, зберігаючись у народній пам’яті, література ж – обов’язково писане і друковане слово.
3. Завдяки усній формі поширення фольклорні твори колективні й варіативні. Тут кожен виконавець може стати співтворцем: видозмінити текст, додати щось своє. Так виникають численні варіанти творів. Літературний же твір має свого конкретного автора та існує в єдиному варіанті, жоден читач не може вносити зміни в авторський текст.
Навіть згадана вже основоположна спільність фольклору і літератури – творення словесних образів – не абсолютна. У обох формах „будівельним матеріалом” є мова. Але в народній творчості вона необроблена, простонародна, діалектна; у авторських текстах – літературна (відшліфована, унормована). І там, і там використовуються художні засоби, але з різною метою: у народному творі епітети, порівняння, метафори насамперед сталі, традиційні; у писаному – мають бути новими, оригінальними.
Фольклорні твори (як і літературні) можна класифікувати за родами й жанрами: епос – казки, легенди, перекази, думи, історичні пісні, прислів’я, приказки, народні байки; лірика – ліричні пісні; ліро-епос – балади; драма – весілля, обрядові ігри, вертеп.
Із поширенням, удосконаленням цивілізації[84], зокрема писаної літератури, фольклор невпинно слабне, згасає. Зникають народні традиції, обряди, перестають народжуватися нові твори, не виконуються, забуваються раніше створені. Але ж народні казки, легенди, прислів’я, загадки, думи, пісні, обряди – усе це жива пам’ять наших предків, це несказанна краса, це невичерпна мудрість. Зрештою, це просто захопливо – заспівати пісню, яку співали твої прапрадідусі й прапрабабусі сотні років тому, одягнути одяг такий, як носили вони, заколядувати, як то звіків у нас велося, гайнути в танець, якому сотні чи й тисячі літ, і відчути, який він запальний, молодий...
Отож, протистояти занепадові фольклору можна і треба. Маємо вивчати нашу народну творчість, давати їй друге життя, якщо хочемо залишатися українцями і ставати неповторними, духовно багатими людьми.
Далі розглянемо періоди розвитку й напрями писемної української літератури.
2. Період середньовіччя (Х- ХІІІ ст.)
Доба Київської Русі – це період українського середньовіччя, або – як називають ще деякі дослідники – ґотики (від італ. gotico — ґотський). У культурі, зокрема літературі, цієї доби виробилися й існували один за одним два напрями: реалістичний за методом монументалізм (або раннє середньовіччя) і романтичний – орнаменталізм (або пізнє середньовіччя).