Поняття людини як біосоцальної істоти • Іивідуальнісгь як феномен людини • Особа. Особистість. Персона. Громадянин

1. Вступ

• Поняття людини як біосоцальної істоти • Іивідуальнісгь як феномен людини • Особа. Особистість. Персона. Громадянин.

1.1. Поняття людина як біосоціальної істоти. Людина - це біосоціальна істота, яка органічно поєднує у своїй життєдіяльності фізичний, практичний і духовний способи існування і яка спроможна цілеспрямовано удосконалювати світ і саму себе, керуючись при цьому засадами істини, добра і зла. Людина є соціальною істотою, а тому суть людини не є абстрактна, приналежна окремому індивід. У своїй дійсності вона є сукупністю усіх суспільних відносин.

Тільки суспільні відносини роблять людину людиною. Соціалізація біологічного виду homo sapiens призвела до появи людини як соціального об'єкту дослідження, і взагалі появі суспільства як воно є.

Якою є людина від природи: доброю, злою, ніякою..?

Людська природа складається з компонентів добра і зла. Людина не може усіма якостями, і добрими і поганими. У процесі розвитку у неї більш виділяються ті якості, які допомагають їй жити та виживати, а це вже індивідуальність людини.

Людська природа залежить від соціальних обставин у яких житиме людина.Тому наскільки даний конкретний індивід буде доброю чи поганою людиною більше залежить від соціального навколишнього середовища, бути байдужою до будь-чого. Коли людина народжується вона є індивідом з

Чи змінюється людська природа?

У процесі індивідуальної еволюції людина змінюється і змінюється людська природа. Здатність по-людськи відноситись до миру та до інших людей, трудитися, спілкуватися з оточуючими, мислити, здатність до почуттів та

естетичних переживань - це всі якості склалися у процесі соціалізації індивіда. Вони формуються в результаті приналежності людини до системи суспільних відносин і формує людську культуру.

Людина може змінювати свою природу, але якщо їй це треба. Тобто можна сказати, що таким чином вона пристосовується до навколишнього середовища і завдяки цьому людина перевіряє свої вміння та навики.

Людина, як частина природи повинна підпорядковуватись її законам, а не намагатись їх змінити (ойкуменічний світогляд).

r

Людина розумна - біологічний вид. З матеріалістичного погляду людина - природний продукт тривалого розвитку живої природи від простого
до складного, тобто виникла в результаті еволюції (антропогенезу). Вона має багато спільного з тваринами: риси будови, розвиток, фізіологію, біохімію, спадковість.

Людина, як і всі інші ссавці, не має будь - яких суттєвих відмін ( анатомічних або генетичних, а також особливостей росту та розвитку), які б не були зумовлені еволюцією нижчих приматів. Становлення людини - результат не лише біологічної еволюції, а й розвитку соціального середовища. Людина як біологічний вид належить до типу Хордових, підтипу Хребетних, класу Ссавців, Приматів, підряду Людиноподібних, секції Вузьконосих, надродини Вищих вузьконосих, родини Гомінідів, роду Людини, виду Homo sapiens.

Перші сучасні люди або неоантропи з'явилися вони близько 40 тис років тому і відносилися вже до виду Homo sapiens - людина розумна Об'єм головного мозку у них був таким же, як і в наших сучасників - 1500-1800см.

Найбільш відомі з них, які зроблені у Франції поблизу містечка Кро - Маньйон,- кроманьйонці. Цей етап еволюції людини характеризується трьома основними особливостями:

- припиненням біологічної і початком соціальної еволюції; формуванням основних рас;

- високим рівнем розвитку культури, який характеризується обробкою не лише кам'яних знарядь пращ, а й прикрас, кам'яних фігур, малюнків. Все це свідчить про появу на цій стадії абстрактного мислення.

В еволюції людини було багато бічних гілок, які закінчувались повним вимиранням

В один і той же час могли жити різні групи архантропів, причому більш сильні і розвинені форми могли знищувати відсталих у своєму розвитку.

Велику роль в еволюції предків людини відіграло живлення м'ясом, оскільки полювання на дичину стимулювало добір, а висока калорійність м'яса давала можливість рідше їсти. З розвитком соціальних відносин почала розвиватися турбота про старих людей як носіїв соціально корисної інформації. У неоантропів уже почали проявлятися альтруїстичні схильності, які визначали переваги їхнього володаря в умовах життя в суспільстві.

Значним досягненням людини розумної було приручення (одомашнення) тварин і початок культивування рослин. Це був найважливіший крок на шляху вивільнення людини від впливу навколишнього середовища.

У результаті розвитку мислення людина досягає високого розуміння природи, починає впливати на неї. Саме людина розумна може бути визначена як «матерія, яка пізнає саму себе».

Виникнення і формування людини в процесі еволюції, пов'язані з розвитком її первісної трудової діяльності, свідомості, членороздільної мови, а також із розвитком первісних форм суспільства. Характерні особливості сучасної людини не могли виробитися лише під впливом факторів еволюції (мінливість, спадковість, природний добір), які відігравали важливу роль

тільки на перших етапах антропогенезу. Потім провідну роль почали відігравати соціальні фактори: суспільна праця і членороздільна мова. Праця - це планова діяльність, пов'язана з використанням спеціальних знарядь. Вона властива лише людині як істоті, здатній абстрактно мислити на відміну від тварин, для яких характерні елементи лише конкретного мислення.

Людиноподібні предки жили стадами, а тому праця з самого початку мала суспільний характер. Колективне полювання й захист від ворогів сприяли згуртуванню окремих індивідуумів і переходу від стадного способу життя до племінного, в якому молодші члени навчалися виготовляти знаряддя праці й

правил полювання. З розвитком та ускладненням трудових процесів зростали взаємна підтримка й допомога. Спільне полювання, підтримування вогню, виготовлення знарядь праці зумовлювали необхідність спілкування членів племені одного з одним та виникнення потреби сигналізувати один одному для сповіщання необхідної інформації. Спочатку це здійснювалося за допомогою жестів і окремих звуків. Але з ускладненням трудових процесів таких простих сигналів для підтримання зв'язку між членами племені було недостатньо. Поступово розвивалася членороздільна мова, яка вплинула на подальший розвиток головного мозку, на процеси мислення. На її базі розвинулась друга сигнальна система, здатна створювати поняття, образ на основі слова. Тому вища нервова діяльність

Мова - це не тільки спосіб передачі інформації від однієї людини до іншої, ай знаряддя для передавання досвіду від одного покоління до наступного. У результаті у людей з'являється (крім генетичної) ще й соціальна інформація про досвід, накопичений за тисячі років. Передача її від одного покоління до іншого відбувалася за допомогою писемності і творів мистецтва. Роль біологічних факторів (мінливість, спадковість боротьба за існування) у подальшій еволюції людини значно зменшилася і дедалі більшого значення набували соціальні фактори. Спільне полювання членів племені, добування їжі, захист від хижаків, а також спільна праця зближували людей і сприяли формуванню людського суспільства. Праця людей ставала різноманітнішою і більш спеціалізованою. Виникло землеробство й тваринництво, у своїй основі пов'язане з вдалими спробами одомашнення диких тварин. Почали набувати розвитку різні ремесла, торгівля, зароджувалося мистецтво.

Сучасна людина підпорядкована суспільним (соціальним) законам. Розвиток соціальних відносин визначає розвиток особистості людини. Таким чином, поява людини як біологічного виду якісно відрізняється від процесів виникнення нових видів у тварин. Найважливіша відміна полягає в тому, що еволюція людини відбувалася не тільки під впливом біологічних, а й соціальних факторів. На ранніх етапах антропогенезу у найдавніших і давніх людей провідне значення для їхньої еволюції відіграв біологічний фактор - природний добір. Проте, вже навіть на цих етапах добір відбувався не тільки за фізичними показниками (сила,витривалість тощо), а й за рівнем розумового розвитку (уміння виготовляти найпростіші знаряддя праці, використання їх, здатність до спілкування з іншими членами племені, навички колективних дій тощо). Отже, добір сприяв, збереженню особин вираженими соціальними рисами. З удосконаленням трудової діяльності й мови наших предків ця спрямованість добору посилювалася. Особини, які були здатні винаходити нові знаряддя, навчатися й аналізувати обставини, мали більше можливостей вижити. У процесі еволюції люди почали створювати штучне середовище для життя: опалювані житла, одяг,

запаси продуктів. Тому залежність людей від несприятливих чинників стала поступово зменшуватися, а отже, зменшувалось значення в їхньому житті природного добору.

Зі зменшенням ролі біологічних факторів зростає значення для еволюції людини соціальних факторів. Здатність до трудової діяльності, абстрактного мислення й членороздільної мови виникла і удосконалювалась як специфічна властивість людини розумної в результаті впливу колективного способу життя на багато поколінь наших предків. Проте ці якості не закріпилися в генотипі і формуються у кожної сучасної людини в процесі її індивідуального розвитку (онтогенезі) тільки під впливом виховання й навчання. Велике значення для соціальної еволюції людини мала поява альтруїстичних тенденцій - турбота про літніх людей, жінок і дітей. Це сприяло розширенню інтелекту людини.

1.2.Індивідуальність як феномен людини. Поняття "індивід'' (латинський переклад старогрецького поняття "атом") означає одиничне на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина на відміну від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому. З цим поняттям нерозривно пов'язане інше - "індивідуальність", що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети. її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого - наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним.

В літературі часто вживається похідне від індивідуальності - поняття "індивідуалізм" - тип світогляду, суттю якого є в кінцевому результаті абсолютизація позиції окремого індивіда з протиставленням суспільству, і не якомусь певному соціуму, а суспільству взагалі. Індивідуалізм виявляється як у реальній життєвій позиції - у вчинках, так і в різних концепціях - етичних, філософських, ідеологічних, політичних тощо.

Варто нагадати, що надмірний акцент на індивідуальному може обернутися, в залежності від прийнятих цінностей асоціальністю, самітністю, мрійністю, фанатизмом, аскетизмом тощо. Духовна нерозвиненість, розмитість моральних цінностей при наявності соціальної активності здатні породити людину - робота, кар'єриста, руйнівника, губителя природи тощо. На рівні індивіда це може привести до примітивного гедонізму, нестримної хтивості, ненажерливості та інших явищ.

Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Індивідуальність — це людина, особистість, яка відрізняється сукупністю рис, певних якостей, своєрідністю психіки,

поведінки і діяльності, що підкреслюють її самобутність, неповторність, відмінність від інших людей.

Вітчизняних психолог P.C. Немов графічно зобразив співвідношення обсягів понять «людина», «особистість», «індивід», «індивідуальність». Людина народжується на світ вже людиною. Будова тіла зумовлює можливість прямоходіння, структура мозку - потенційно розвинутий інтелект, будова рук - перспектива використання знарядь праці і т.д. Всіма цими можливостями воно відрізняється від дитинчати тварини. Людина як суб'єкт і продукт трудової діяльності в суспільстві є системою, в якій фізичне і психологічне генетично обумовлено і сформовано.

У поняття індивід виражена родова приналежність людини, тобто будь- яка людина - це індивід. Якщо поняття «людина» включає в себе сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, присутня або відсутня цього конкретної людини, то поняття «індивід» характеризує саме його і додатково включає такі психологічні й біологічні властивості, які поряд з особистісними також йому притаманних. Крім того, поняття «індивід» входить як якість, що відрізняє даної людини від інших людей, так і спільні для нього та багатьох інших людей властивості. Поняття індивід, по А. Н. Леонтьєву, відображає, по-перше, цілісність і неподільність окремої особини даного біологічного виду, по-друге, особливості конкретного представника видів, що відрізняють його від інших представників цього виду. Індивідуальні ж властивості, в тому числі генетично обумовлені, можуть багатоманітно змінюватися в ході життя людини. Особистість кожної людини наділена тільки їй властивим поєднанням рис і особливостей, які утворюють її індивідуальність - поєднання психологічних особливостей людини, що складають його своєрідність, його відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється в рисах характеру, темпераменту, звичках, переважаючих інтересах, в якостях пізнавальних процесів, в здібностях, індивідуальному стилі діяльності. Подібно до того, як поняття індивід і особистість не тотожні, особистість та індивідуальність в свою чергу утворюють єдність, але не тотожність. Якщо риси індивідуальності не представлені в системі міжособистісних відносин, вони виявляються не суттєвими для оцінки особистості індивіда і отримують умов для розвитку, подібно до того

як у вигляді особистісних виступають лише індивідуальні риси, що найбільшою мірою втягнуті в провідну для даної соціальної спільності діяльність. Індивідуальні особливості людини до відомого часу ніяк не проявляються, поки вони не стануть необхідними в системі міжособистісних відносин, суб'єктом яких виступить людина як особистість.

Поняття індивідуальності (від лат. Individuum - неподільне) в сучасній психології представляють системну організацію людини як єдину цілісність, що включає різні рівні його психологічної організації. Всі його складності психологічної природи людини при вивченні індивідуальності робиться акцент на різних ознаках (індикаторах) індивідуальності.

Виділяється одна властивість і вивчається його прояв на різних рівнях

психічної організації людини, наприклад, унікальність, неповторність: від шкірних малюнків пальців до неповторності в поведінці і діяльності. Як індикатор може розглядатися зв'язок як всередині окремого рівня, так і між рівнями. Чим тісніше цей зв'язок, тим більше єдиної цілісністю виступає індивідуальність. Наприклад, зв'язок властивостей нервової системи з індивідуальною динамікою психічних процесів, станів і особистісних властивостей людини.

Нарешті ознакою індивідуальності можуть виступити більші аспекти характеристик людини, що визначаються як фактори розвитку індивідуальності: біологічні, психологічні та соціальні. їх взаємозв'язок визначає формування індивідуальності.

Найбільш повне поняття індивідуальності розкривається в працях Б. Г. Ананьєва. Компонентами індивідуальності є властивості індивіда (Сукупність природних властивостей), особистості (сукупність суспільних відносин, економічних, політичних, правових тощо) і суб'єкта діяльності (сукупності діяльності та заходи їх продуктивності). Кожна з цих груп людських властивостей виступає відкритої зовнішнього світу, суспільного життя, створеної людьми в їх суспільному розвитку, штучному середовищі існування, географічному середовищі і біогеносфері в цілому, Всесвіту. У постійному активній взаємодії людини зі світом, природою і суспільством здійснюється індивідуальний розвиток людини. У кожній з підструктур - індивід, особистість, суб'єкт діяльності - є індивідуальні відмінності, які можна розглядати з точки зору унікальності, неповторності. Але такі індивідуальні відмінності не можуть бути критеріями індивідуальності як цілісного утворення, тому що вона не тільки відкрита зовнішнього світу система, але і система закрита, зі складною структурою внутрішнього світу. У цій структурі формується взаємна відповідність потенціалів і способів їх прояву, самосвідомості і рефлексивних властивостей особистості, складаються компоненти цінностей, домагань та самооцінок.

У індивідуальності об'єднуються в єдине ціле три форми розвитку. Основна форма розвитку індивідуальна властивостей - онтогенез. Основна форма розвитку особистісних властивостей - життєвий шлях людини у суспільстві. Для суб'єктних властивостей, (тобто людини, шо пізнає світ) - історія виробничої діяльності людини в суспільстві, зокрема, історія формування його професійної діяльності. Початок, кульмінація і кінець індивідуальна, особистісних і суб'єктних властивостей не збігом у віковому розвитку. Індивідуальність генетично формується пізніше, будучи результатом суперечливої динаміці розвитку, взаємодії та взаємопроникнення цілісної системи її властивостей у процесі онтогенезу і життєвого шляху.

Суб'єктивна картина життєвого шляху до самосвідомості особистості завжди будується відповідно індивідуальному і соціальному розвитку, зрівнюємо в біографічних та історичних датах, що відбуваються подіями. Виділяються наступні події: зовнішнього середовища, біографічні, поведінки, внутрішнього життя і події враження.

До подій зовнішнього середовища відносяться, об'єктивні, незалежні від

суб'єкта зміни «історичні події, зміни в складі родичів та інших». Події поведінки є вчинки людини. Якщо враження дійсності породили переживання, що вплинули на хід життєвого шляху, то такі враження є подіями. Найбільш виразно така природа подій виступає коли явища, справили враження, саме по собі не має ніякого об'єктивного значення для життєвого шляху. Одні й ті ж події історичного часу можуть мати різну ступінь значимості для людини, виступати або не виступати в якості поворотних, вузлових моментів його життя. Людина може мати різну ступінь включеності у історичний час. З часом індивідуальність стає регулятором як ходу власного розвитку, так і гармонії її властивостей. Вивчення індивідуальності вимагає розгляду її як багатовимірної системи, розвиток і формування якої підпорядковується певним закономірностям. Важливою ознакою людської індивідуальності є активність творчій творчої діяльності людини. Міра активності, напруженості роботи внутрішнього світу є показником духовності індивідуальності. Ефекти внутрішньої роботи виявляються в поведінці і діяльності як результат творчості, виробляють цінності для суспільства. Одним з проявів активності індивідуальності можуть бути вчинки людини. «Визрівання» вчинків відбувається у сфері переживань особистості, в результаті активної внутрішньої роботи. Дія їх можна спостерігати в різних формах. Це можуть бути вчинки цивільного характеру (відбивають відносини людини до свого обов'язку громадянина), комунікативні (відбивають відносини у сфері спілкування), трудові (у формі різного роду професійних дій). Вчинки людини можуть виявлятися як стійкий стиль поведінки. Така індивідуальність виступає як організатор і перетворювач обставин сучасної йому середовища, здатна створювати, таким чином, нові обставини життя. Період між визріванням вчинку і його дієвому прояві може бути різним, а іноді й не иіриматк оОБііі і > о пре ;-яву. у цьо му випадку низька активність теж стає стійкою характеристикою індивідуальності. Людина в цьому випадку виступає пасивним носієм обставин. У тому й іншому випадку індивідуальність представляє і джерело саморозвитку людини, робить його відносно незалежним від випадкових впливів зовнішнього середовища, «дозволяє будувати себе зсередини». Таким чином, особистість є «Вершиною» психологічних властивостей, а індивідуальність - «глибиною» особистості і суб'єкта в діяльності. Критерієм сформованості індивідуальності є внесок людини у матеріальну і духовну культуру свого суспільства і людства, тобто неповторний внесок особистості в суспільний розвиток.

Розглядаючи особистість як «мій» внутрішній, неповторний світ, можна перейти до погляду на людину як на індивідуальність. Розвиток особистості знаходить, таким чином, своє логічне продовження у формуванні індивідуальності.

Описуючи індивідуальність, необхідно розглянути сферу її буття, суб'єктивні характеристики, специфічні для неї ставлення і спосіб інтеграції цих відносин в структуру.

Сфера буття індивідуальності - «мій» світ, внутрішній світ, який як початкова даність сформувався в ході розвитку особистості. У міру того як

індивідуум осооистісно відноситься до навколишнього зовнішнього 1 соціальному, «Нашому» світу, вони стають частиною «мого» світу, світу внутрішнього, втягуються в нього, стають «подійними» світу внутрішньому. Таким чином, «мій», внутрішній світ набуває просторове (зовнішній світ), соціальне (люди, соціальні інститути) і часовий вимір. Остання можна проілюструвати простим прикладом. У добі 24 години. Виключимо 8 годин на сон. Залишається 16 годин. 8:00 йде на працю, який припустимо, сам по собі чужий, безглуздий і навіть неприємний. Ці 8 годин - не «моє» час, це час «самовідчуження». Виключаємо ці 8 годин з «мого» часу і залишається 8 годин. 4 години, припустимо витрачається на побут, 2 години витрачається по обов'язки на спілкування з якимись людьми, які, припустимо, давно не цікаві (теща, свекруха, дружина, з якою втрачені колишні стосунки). Виключаємо і ці «не мої» 6 годин. Залишається 2 години - і тут, можна включити телевізор, щоб не затишитися наодинці з собою. «Моє» час дорівнює 0.

Розвиток особистості означає проникнення, розширення «мого» світу на часовому, просторовому і соціальному вимірі, це означає, що індивідуатьність знаходить своє буття. Таким чином, становлення індивідуальності проявляється у формі самореалізації особистості. Якщо використовувати аналогію з темпераментом, особистість як громадський соціалізована індивід є форматьно - динамічною характеристикою по відношенню до індивідуальності. Активність і спосіб інтеграції особистості в суспільство визначає лише межі і можливості розширення «мого» світу за рахунок цього - різноманітність його змісту, але не ту роботу, яку індивідуальність з цим змістом виконує. Соціатьна активність особистості, розширення соціальних і міжособистісних відносин з іншими людьми означає можливість розширення «мого» світу в соціальному вимірі, можливість встановлення з деякими з них глибоких іптсріпдивідуальних відносин. Інші люди входять в «мій» світ не як об'єкти та носії соціальних функцій, а як інші «життєві» світи, і ставлення до них не суб'єкт-об'єктне, а суб'єкт-суб'єктне, інтерсуб'ективне. У цьому новому плані існування індивідуума, в «моєму» світі, щоб стати справжньою матір'ю, жінці не досить засвоїти норми материнської поведінки, обов'язки матері по відношенню до дитини, як об'єкту рольової поведінки. Матір'ю можна стати, лише розуміючи дитина, розуміючи і приймаючи своєрідність і цінність його внутрішнього світу. Соціальне поведінка і міжособистісне спілкування як нормативно регульовані дії в інтеріндивідуальний спілкуванні як діяльності на рівні індивідуальності стають приводом до іншого, «драматургічному», дії, мета якого -Взаєморозкриття внутрішніх світів, «обмін» особистісним змістом, а основний критерій регулювання та здійсненності - взаємна щирість і правдивість. Статус цікавою, творчої

індивідуальності є окремий, самостійної цінністю: часто люди прагнуть до спілкування з творчими людьми (художниками, письменниками і т.д.), припускаючи в них багату внутрішнім змістом індивідуальність і несвідомо бажаю в спілкуванні з ними знайти щось нове, невідоме, загадкове, то чого в власної індивідуальності немає або бракує.

У просторовому вимірі професійна предметна діяльність і формовані

інтелект стають приводом і можливістю творчості. Для індивідуальності обов'язкові, запропоновані і контрольовані необхідним результатом або кимось способи дій подібні стінах в'язниці, обмежує простір його існування.

Якщо діяльність та інтелект дозволяють, предметна діяльність як творчість стає захоплюючою і вільною грою з природою, якої можна задавати питання, експериментувати, змінювати спосіб дій і чекати відповідних реакцій. Враховуючи, що природа не зловмисна, це гра з партнером, а не підкорення. Природа як предмет діяльності персоніфікується і набуває статусу рівноправного суб'єкта, який повинен бути осягнуть самостійної логіці його існування. Без питання немає думки, а відповідаючи на питання, змушені «грати за природу», намагаючись її зрозуміти, тобто виникають суб'єкт- суб'єктні відносини. Природа творчої активності людини ілюструється відомими феноменами ефекту нерозв'язною завдання, коли люди вперто повертають до нею в думках, навіть якщо в цьому немає корисної необхідності, феноменом зсуву мотиву на мету, коли мета діяльності стає його мотивом. Таким чином, основою творчої предметної діяльності стає не рішення завдань встановленими способами, а вирішення проблем або пошук поставлених завдань, а основним ставленням - суб'єкт-суб'єктна. У тому випадку, якщо особистість не реалізувалося в соціальній поведінці та професійної діяльності як формі предметної діяльності, вона може реалізуватися в інших, історично вироблених видах діяльності. Способом проникнення «мого» світу на зовнішній світ, просторового розширення може бути гра, хобі, «спілкування з природою», подорож як спосіб пізнавати природу і експериментувати з нею, бачити її за рахунок простого переміщення в просторі.

Якщо в соціальній поведінці немає приводів і можливостей для повноцінного інтеріїїдивідуального спілкування, розширення «мого» світу у його соціальному вимірі, людина може доповнити його релігійними і філософськими пошуками, захопленням мистецтвом, створити у своїй фантазії той світ, в якому його індивідуальність знайде своє буття, вступить у спілкування з іншими індивідуальностями, завдяки тому, що існує філософія, релігія і мистецтво як діяльність і технологія відкриття свого внутрішнього світу і розуміння світу зовнішнього і соціального іншим людям. Таким чином, індивідуальність як сфера духовної діяльності людини відбувається в діалозі зі своєї сутності. Основною функцією індивідуальності як єдиного цілого (цілісності, інтеграла) є збереження і зміну своєї надсоціальної родової сутності, необмеженої тільки рамками існуючого соціального порядку: усвідомлення недосконалості існуючого соціального порядку і обмежені можливості його актуального зміни кінцівки свого існування приводить людину до кризи і подолання цієї кризи за рахунок розвитку внутрішнього світу, виконуючи особистісні дефіцити і компенсуючи недосконалість зовнішнього світу. Основний зміст індивідуальності - внутрішній світ особистості, основна форма діяльності - інтеграція цього світу і як наслідок - особистості.

Особа. Процес розвитку та еволюції суспільства спричинив виникнення специфічних відносин між суб'єктами, що характеризуються певним рівнем усвідомленості та узгодженості. Саме це зумовлює соціальний характер поняття «людина» та його перетворення на соціально-значиму категорію «особа». Дана категорія визначається щодо певного етапу розвитку людського суспільства. Особа формується на такому етапі його розвитку, коли людина отримує відносну незалежність від природи та повну свободу дій.

Особа—людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які ним покладаються. Саме на соціальний характер категорії «особа» вказують її наступні риси:

1. Розумність, тобто здатність мислити та приймати осмислені, а не інстинктивні рішення. Ця ознака зумовлює можливість упорядкування процесу спілкування суб'єктів.

2. Свобода, тобто можливість вибору із встановлених суспільством варіантів поведінки саме того, який найповніше відповідає інтересам особи та не порушує прав інших суб'єктів, що і забезпечує можливість усвідомленого ставлення субєкта до власної поведінки.

3. Індивідуальність, що виявляється у наявності специфічних рис, які виокремлюють особу з маси собі подібних. Саме це надає можливість реально визначити соціальний стан, професію, вік, місце особи в суспільстві.

Відповідальність, що характеризується як можливість передбачати результати своїх, дій, керувати ними та самостійно нести відповідальність у разі невиконання обов'язків чи порушення прав інших осіб. Ця риса забезпечує певне співвідношення власної поведінки з інтересами суспільства та її самооцінку відповідно до існуючих стандартів. Особа формується під впливом двох факторів: І ) шдиьідуаі іьни.ч вроджених виіас іиьисісй, 2) соціального середовища, що впливає на людину.

Безумовно, суспільні відносини є важливим фактором впливу на особу. Однак особа не формується пасивно, юна є активним суб'єктом. Соціальну природу особи визначають такі компоненти її структури, як свідомість, воля, можливість діяльності. Свідомість є цементуючим елементом, що відображає можливість усвідомлювати дійсність, керувати своїми вчинками. Відсутність самосвідомості особи не надає можливості вести мову про наявність особи. Воля як компонент структури особи характеризується як можливість вибору діяльності та досягнення певної мети. Діяльність пов'язується з можливістю використання інтелектуальної та фізичної енергії для досягнення певного результату.

У сучасній літературі стосовно поняття особистості є дві діаметрально протилежні позиції. У відповідності з першою особами вважаються лише видатні люди, що мають виключні таланти й індивідуальність. Інша (що більш сприйнятлива) визначає особою будь-яку людину, котра є суб'єктом суспільних відносин.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Особистість. Поняття особистості почало складатися ще в давнину. Спочатку термін «особистість» позначав маску, яку надівав актор древнього театру, потім - самого актора і його роль у виставі. Термін «особистість» згодом став позначати реальну роль людини в суспільному житті.

Спрямованість на цілісний підхід до психологічного вивчення особистості людини відвіку цікавила філософів

Проблема особистості, ж одна з центральних в теоретичній і прикладній психології, виступає, ж дослідження характеристики психічних властивостей і стосунків особи, індивідуальних особливостей і відмінностей між людьми, міжособистісних зв'язків, статусу і ролей особи в різних суспільствах, суб'єкта суспільної поведінки і конкретних видів діяльності.

У загальній психології, окрім характеристик стосунків особистості, ієрархії її тенденцій і мотивів, спеціальне значення має вивчення психічних властивостей ж вищій інтеграції всіх феноменів психічного розвитку людини (психічних станів і процесів, потреб, психофізіологічних функцій).

Поняття «особистості» є одним з основоположних для всіх концепцій.

Знання про особистість - це частина психологічного знання, яка більш всього відображає інтерес до людини у всій її складній людській істоті і індивідуальності.

У психологічній науці категорія «особистість» належить до базових понять. Але поняття «особистість» не є суто психологічним і вивчається всіма суспільними науками, у тому числі філософією, соціологією, педагогікою та ін.

Кожне з визначень особистості, наявних в науковій літературі, підкріплене експериментальними дослідженнями і теоретичними обгрунтуваннями, і тому заслуговує на те, щоб його врахувати при розгляді поняття «особистість».

Найчастіше під особистістю розуміють людину в сукупності її соціальних і життєво важливих якостей, придбаних нею в процесі соціального розвитку. Отже, до особистісних характеристик не прийнято відносити особливості людини, які пов'язані з генотипічною або фізіологічною організацією людини. До особистісних якостей також не прийнято відносити якості людини, що характеризують особливості розвитку її пізнавальних психічних процесів або індивідуальний стиль діяльності, за виключенням тих, які виявляються в стосунках до людей і суспільства в цілому. Найчастіше у зміст поняття «особистість» включають стійкі властивості людини, які визначають значимі відносно інших людей вчинки.

Таким чином, особистість - це конкретна людина узята в системі її стійких соціально обумовлених психологічних характеристик, які виявляються в суспільних зв'язках і стосунках, визначають її етичні вчинки і мають істотне значення для неї самої і для оточуючих.

Персона. Персона - (від лат. решта) - в психології особистість індивід в тому вигляді, в якому юна представлена іншим, в протилежність аутентичному Я. Термін. вперше ввів Карл Юнг, юно походить від назви маски, яку використовували етруські міми. Згідно Юнгу, персона дає можливість індивіду взаємодіяти з навколишнім світом, відображаючи ту роль, яку людина відіграє в ньому. Цей шлях досягнення компромісу між внутрішньою психологічною структурою особистості і суспільством. Персона дає можливість індивіду приспособлюватися до вимог його оточення.

Громадянин. Громадянин—не особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.

1. Це особа, яка натежить до постійного населення певної держави.

2. Це особа, що користується правами, наданими державою, та виконує обов'язки, покладені на неї.

3. Це особа, котра користується захистом з боку держави, як правовим, так і судовим.

4. Це особа, яка несе законодавчо закріплену відповідальність у разі порушення чи невиконання певних рішень, а також у випадку порушення суб'єктивних прав інших осіб або невиконання власних юридичних обов'язків.

Зв'язок громадянина та держави визначається у процесі характеристики ознак держави:

— державна публічна влада є офіційним представником суспільства Саме тому відносини громадянин—держава мають державно-політичний характер;

— держава є територіальним устроєм суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спет лальних засоОт—правових норм. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

— держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів і груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина і держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

Таким чином, еволюція понять «людина», «особа» та «громадянин» визначає не лише відповідні етапи становлення, розвитку, функціонування та вдосконалення суспільства і держави. Наведені категорії надають можливість визначити належність людини до суспільства і держави, охарактеризувати особливості їх статусу та можливості щодо захисту суб'єктивних інтересів.

 

2. Соціалізація особистості

• Соціалізація особистості. • Родинна соціалізація. • Сім'я як соціально-педагогічне середовище. • Тендерна соціалізація особистості школа однолітки. • Поняття субкультури.

• Молодіжна субкультура.

2.1.Соціалізація особистості

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації,

- Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціальна значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування Соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціальне зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу

у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З.Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

— імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і Друзів;

— ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

— почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому, її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість — об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга — як механізм зміни соціальної системи.

На процес інтеграції особистості в певну соціальну роль істотно впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам соціальної системи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв'язків між ними. Чинниками соціальних змін є об'єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості особистості, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій

ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація — тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація — найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається де соціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації — докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

2.2. Родинна соціалізація.

Основи соціалізації особистості у процесі родинно-шкільного виховання Створення системи національного виховання в умовах нашої держави визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального, духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей, різноманітними формами включення особистості в соціальне життя, необхідністю забезпечення єдності, наступності та послідовності виховуючи впливів соціальних інститутів, постійного коректування виховного процесу.

Розвиток особистості здійснюється в процесі її соціалізації, виховання та саморозвитку, що є компонентами цілісного процесу, а також під впливом великої кількості обставин, які умовно можна звести до таких груп:

- макрофактори (суспільства, держав, планета, світ і навіть космос);

- мезафактори (етнокультурні умови, тип поселення, в яких живе і розвивається людина);

- мікрофактори (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, товариство ровесників, засоби масової інформації та інші інститути виховання).

Звідси, суть поняття соціалізації полягає в набутті людиною статусу суспільного індивіда, включення в активне соціальне життя, засвоєння основної системи духовних цінностей, колективного досвіду. Отже, соціалізація - процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить. А з другого - в процесі соціалізації він активно включається в систему соціальних зв'язків і набуває суспільного досвіду.

В контексті нашої проблеми процес соціалізації особистості доцільно розглядати у відповідності до особливостей періодів розвитку особистості.

Сучасні психолого-педагогічні дослідження проблем розвитку особистості на певному віковому періоді дозволяють виділити такі етапи процесу соціалізації особистості. Перший етап - забезпечує фізіологічне виживання, появу свідомості і самосвідомості. Це постнатальний (після родовий) та перед дошкільний період розвитку дитини. В цей час соціалізація особистості здійснюється у трьох сферах: діяльності, спілкування, самосвідомості. Домінуючим механізмом розвитку особистості є наслідування. У сфері діяльності відбувається поступове розширення і урізноманітнювання її видів, осмислювання результатів найбільш ефективними у вихованні на цьому етапі соціалізації є ігрові форми діяльності дитини. Основне виховне завдання ігрової діяльності дітей є створення доброзичливих гуманних взаємостосунків між членами сім'ї. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не тільки великого задоволення і втіхи, а й великої виховної сили. Стиль спілкування в сім'ї має бути гуманний.

Особливо вагомий вклад у сферу родинного спілкування вносять контакти дітей з старшим поколінням - бабусями та дідусями. У душах онуків вони на все життя залишають незгладимий слід. В.О. Сухомлинський згадував: "... бабуся Марія

- чудова людина, які я зобов'язаний усім, що ввійшло в мою душу гарного, чесного, мудрого. Вона відкрила переді мною світ казки, рідного слова і людської краси ... Усе найскладніше вона

вміла пояснювати казкою". В процесі соціалізації мова розглядається не тільки як засіб спілкування, а є виразником духовного акумулює в собі весь досвід людини і забезпечує їй особистісну орієнтацію.

У сфері самосвідомості вирішується проблема рушійних сил саморозвитку (потреби мотиви), спрямованих на осмислення своєї соціальної ролі, формування самооцінки. На першому етапі соціалізації особистості переважаючий вплив має родина, де встановлюються перші міжособистісні зв'язки дитини започатковується формування свідомості її починається опанування мови. Виховання в родині має ґрунтуватися на таких засадах, щоб:

- дитина пізнавала і засвоювала істинно людське (правдиве, справедливе, моральне, етичне, добре, корисне);специфічний зміст і способи їх вирішення.

Самоусвідомлення особистості можна розглядати як досягнення нею в кожному віці певної міри самопізнання, наявність відносно цілісної "я»- концепції, певного рівня самоповаги і міри само сприйняття. Так, наприклад, перед підлітком стоїть завдання пізнати ті компоненти свого "я", які пов'язані з усвідомленням схожості з іншими людьми і відмінності від них, а перед юнаком - тих, від яких залежить світогляд, визначення свого місця у світі іт. ін.

Самовизначення особистості передбачає віднайдення нею визначеної позиції в різних сферах актуальної життєдіяльності і вироблення планів на різні відрізки майбутнього життя.

Самореалізація передбачає задовільну для людини реалізацію активності в значущих для неї сферах життєдіяльності і (або) взаємостосунків. Водночас треба, щоб успішність цієї реалізації визнавалася і схвалювалася значущими для людини особами. Самореалізація може мати різноманітні форми. Вони можуть бути соціальне цінними, соціальне

корисними, соціальне прийнятними, а також асоціальними і антисоціальними. Самоствердження - досягнення людиною суб'єктивного вдоволення результатом і (або)процесом самореалізації.

Підкреслимо ще раз, вікові завдання - об'єктивні. Для їх вирішення людина ставить (або не ставить) перед собою певні цілі. Залежно від того, наскільки повно і адекватно усвідомлені чи відчуті завдання і від деяких інших обставин, дії людини можуть бути більш або менш адекватні віковим завданням, а також відповідати особистісним ресурсам, потрібним для їхнього досягнення.

Важливо зазначити, що людина усвідомлено чи не-усвідомлено визначає реальність і успішність досягнення тих або інших цілей. Це дозволяє їй, виявивши розходження між своїми потребами (цілями) і об'єктивними можливостями їх реатізації (досягнення цілі), певним чином на це реагувати. Людина може змінювати .іДі.;і.і_? і їіу і а. іХ досягнсиіія, нарешті, ссііуіи

Вирішення завдань трьох названих груп є об'єктивною необхідністю для її розвитку Якщо якась група завдань або суттєві завдання якоїсь групи залишаються невирішеними на тому чи іншому віковому етапі, то це робить соціалізацію людини неповною. Можливий і такий випадок, коли те або інше завдання, невирішене в певному віці, зовні не позначається на її соціалізації, але через певний період часу (інколи досить значний) воно "виринає", що призводить до мовбито невмотивованих вчинків і рішень, до дефектів соціалізації.

В цілому треба зазначити, шо тією мірою, наскільки людина активна у вирішенні об'єктивних завдань, наскільки вона є творцем свого життя (сама ставить перед собою ті або інші цілі), настільки вона може розглядатися як суб'єкт соціалізації. Людина не тільки об'єкт і суб'єкт соціалізації. Вона може стати її жертвою. Це пов'язано з тим, що процес і результат соціалізації містять у собі внутрішню суперечність Успішна соціалізація передбачає, з одного боку, ефективну адаптацію людини в суспільстві, а з другого - здатність певною мірою протистояти суспільству, а точніше - частині тих життєвих колізій, які заважають розвитку, самореалізації, самоствердженню людини.

Таким чином, можна констатувати, що в процесі соціалізації закладений внутрішній, до кінця не розв'язний конфлікт між ступенем ідентифікації людини з суспільством і

ступенем відособлення її в суспільстві. Інакше кажучи, ефективна соціалізація передбачає

певний баланс між ідентифікацією з суспільством і відособленням у ньому.

Людина, цілком адаптована в суспільстві і не здатна якоюсь мірою протистояти йому, тобто конформіст, може розглядатися як жертва соціалізації. В той же час людина, не адаптована в суспільстві, також стає жертвою соціалізації - дисидентом, правопорушником або ще якось ухиляється від прийнятого в цьому суспільстві способу життя.

5.3.Сім'я як соціально-педагогічне середовище

Сім'я є моделлю суспільства на конкретному історичному етапі розвитку, відображає його моральні та духовні особливості.

Сім'я — невелика соціальна група, до якої входять поєднані шлюбом чоловік і СНСІНКСІ, ЦС діти (власні або усиновлені), кровні родичі, інші особи, пов'язані родинними зв'язками з подружжям.

Сім'я функціонує на основі спільного побуту, економічного, морально- психологічного укладу, виховання дітей, взаємної відповідальності. Вона забезпечує соціалізацію людини, самореалізацію особистості, захист від проблем, сприяє формуванню особистості з усталеною поведінкою.

Життєдіяльність сім'ї реалізується через основні її функції: матеріально- економічну (бюджет сім'ї, організація споживчої діяльності, участь у суспільному виробництві, набуття професії, відновлення втрачених на виробництві сил); житлово-побутову (забезпеченість житлом, ведення домашнього господарства, організація побуту); репродуктивну (продовження людського роду); комунікативну (створення сприятливого сімейного мікроклімату, внутрісімейне спілкування, взаємостосунки сім'ї з мікро і макро середовищем, контакт із засобами масової інформації, літературою, мистецтвом); виховну (формування особистості дитини, Передача їй Соціального ДОсшДу); реаКіИВНу (організація вільного часу та відпочинку).

Сім'я є також персональним середовищем життя і розвитку дитини, яке зумовлює спосіб життя та її соціальне існування. Особливості цього характеризують параметри:

— соціально-культурний. Стосується освітнього рівня батьків, їх участі у суспільному житті. Рівень культури сім'ї визначається повагою до особистості дитини, усвідомленням впливу сімейної атмосфери на її формування, урахуванням цього при спілкуванні;

— соціально-економічний. Означає матеріальну забезпеченість сім'ї, завантаженість батьків на роботі;

— техніко-гігієнічний. Характеризує умови проживання, забезпеченість житлом, особливості способу життя;

— демографічний. Виражається в структурі та чисельності сім'ї.

Сім'я є різновіковим колективом. Структура її багато в чому залежить від звичаїв, культурних і національних традицій, моральних та правових норм. У межах її формується система стосунків між старшими та молодшими, батьками і дітьми, що визначає психологічний клімат в сім'ї. Тут формується світогляд дитини, ставлення до навколишнього світу. Спільне ведення домашнього господарства впливає на рівень матеріальної забезпеченості, можливості самореалізації

особистості, її смаки, уподобання, ціннісні орієнтації, культуру. У сім'ї дитина набуває вмінь і навичок в різних сферах суспільного життя, насамперед, навичок людського спілкування. Поступово в неї формується досвід сімейного життя, ставлення до родини.

Сучасні сім'ї різноманітні, і від того, в якій саме живе дитина, залежить, яким змістом наповнюється процес формування її особистості. Умовно сім'ї поділяють на благополучні та неблагополучні.

Благополучна сім'я — сім'я з високим рівнем внугрісімейноїморальності, духовності, координації та кооперації, взаємної підтримки та взаємодопомоги, з раціональними способами вирішення сімейних проблем.

Її благополуччя забезпечується гуманністю у взаєминах, вмінням любити і поважати одне одного. У ній існує висока координованість дій при вирішенні внутрісімейних проблем, взаємоповага і взаєморозуміння формують позитивну моральну атмосферу. Дитина почуває себе рівноправною в сімейному колективі: її люблять, але не балують, залучають до сімейної праці, водночас враховують її особисті інтереси та потреби. Матеріальна забезпеченість та освітній рівень батьків сприяють зміцненню дружби між батьками та дітьми, їх бажанню проводити разом вільний час, у довірливому спілкуванні вирішувати всі питання сімейного життя. Діти цінують поради батьків, наслідують їх особистий приклад. У нормальній сімейній атмосфері дитина росте доброзичливою, гуманною, спокійною та оптимістичною. В неї формуються такі цінні соціальні якості, як доброта, взаємоповага, почуття впевненості.

Сучасні благополучні сім'ї мають і певні особливості: деякі батьки намагаються не стільки «формувати» особистість дитини, дисциплінувати її, скільки допомагати в її індивідуальному розвитку, добиватися емоційної єдності, розуміння, співчуття; в інших батьків мета — підготувати дитину до життя за допомогою гр'~пу ііаппя її по«!.., і і сі і.а ііОі Луід іісооХіДним іа ксри^нш«! навичкам. Є

батьки, які, крім цього, ще й прагнуть жорстко контролювати не тільки поведінку, а й внутрішній світ дитини, її думки, бажання тощо. Це призводить до глибоких сімейних криз, конфліктів, втрати навіть зовнішніх ознак благополучної сім'ї. Душевний дискомфорт змушує дитину шукати притулку в різних соціальних середовищах.

Неблагополучна сім'я — сім'я, яка через об'єктивні або суб'єктивні причини втратила свої виховні можливості, внаслідок чого в ній виникають несприятливі умови для виховання дитини.

До неблагополучних належать:

— сім'ї, де батьки — алкоголіки, наркомани — ведуть аморальний спосіб життя. У таких сім'ях формування дитини спотворюється. Вона народжується слабкою, хворобливою, страждає на нервово-психічні захворювання, росте без турботи, опіки, не має найнеобхіднішого;

— сім'ї асоціальні. Члени конфліктують з морально-правовими нормами суспільства, схильні до правопорушень;

— сім'ї конфліктні. У них відбуваються постійні конфлікти між батьками, батьками і дітьми, що проявляються у сварках, суперечках, взаємних образах, грубощах, навіть бійках. Виникають такі сім'ї через брак у взаємостосунках між батьками взаєморозуміння, взаємодопомоги, щирості, морально-емоційної вихованості. Тут панують грубість, чвари, взаємні погрози, стійке незадоволення, що призводить до

сімейної кризи. У дітей формуються підвищена збудливість, страх, невпевненість у своїх силах. Нестачу позитивних емоцій вони компенсують пошуком їх у вуличних компаніях, бродяжництві, вживанні алкоголю, наркотиків;

— сім'ї неповні. У них дитину виховує один з батьків, переважно матір. Виникають вони здебільшого внаслідок: розлучення подружжя, смерті одного з батьків, позбавлення батьківських прав тощо. У таких сім'ях спілкування з дітьми збіднене, часто вони відчувають труднощі побутового характеру, психологічний дискомфорт, тому нерідко їм не вистачає врівноваженості, доброзичливості, натомість виявляють надмірну роздратованість, байдужість;

— сім'ї, зовні благополучні. Систематично припускаються серйозних прорахунків у сімейному вихованні через низьку педагогічну культуру та неосвіченість (сім'ї, де взаємостосунки з дітьми є формальними; відсутня єдність у вимогах до дитини, наявні бездоглядність, надмірна батьківська любов або суворість у вихованні, застосовуються фізичні покарання тощо);

— сім'ї соціального ризику. Це — соціальне незахищені сім'ї, які потребують соціальної допомоги та підтримки (малозабезпечені, багатодітні, з дітьми- інвалідами, батьками-інвалідами, неповні). Вони не можуть повноцінно виконувати свої функції внаслідок складних соціальних умов.

Захистити дітей від сімейного неблагополуччя може система регулювання сімейного виховання. Організацію допомоги батькам, якщо вони мають бажання нею скористатися, здійснюють вчитель, школа на основі формування стосунків співробітництва, взаємодопомоги, взаєморозуміння.

Отже, педагогічне середовище розвитку дитини створюється в процесі сімейного виховання, залежить від типу сім'ї. Розуміння цього педагогами сприяє поглибленню зв'язків з нею, пошуку можливостей щодо корекції сімейного виховання, підвищення педагогічної культури батьків, захисту дитини від

іІС^ПрШііЛііііОГО ВПЛИв} іісолсіл оііОЛуЧКОІ СІМ'Ї.

5.4.Гендерна соціалізація особистості

- Тендерні уявлення особистості формуються під впливом тендерних стереотипів - набору загальноприйнятих норм і суджень, що стосуються існуючого в суспільстві становища чоловіків і жінок, норм їхньої поведінки, мотивів і потреб. Тендерні стереотипи закріплюють існуючі тендерні розбіжності і стають завадою до зміну сфері тендерних відносин

- Тендерна соціалізація - це процес засвоєння людиною соціальної ролі, визначено для неї суспільством від народження, залежно від того, чоловіком або жінкою вона народилася.

- Тендерні ролі - норми та правила поведінки жінок і чоловіків, що ґрунтуються на традиційних очікуваннях, пов'язаних з їх статтю. Вони відрізняються в суспільствах з різною культурою і змінюються із часом.

Засвоєння індивідом культурної схеми тендера відбувається через конструювання розходжень між статями. Соціалізація чоловіків і жінок формується в різних соціально-психологічних умовах. Тендерна соціалізація включає дві взаємозалежні частини: освоєння прийнятих моделей чоловічого і жіночого поводження, відносин, норм, цінностей і стереотипів;

вплив соціального середовища на індивіда з метою прищеплення йому визначених суспільством правил і стандартів поводження для чоловіків і жінок.

Засвоюються, насамперед, колективні, загальнозначущі норми. Вони стають частиною особистості і підсвідоме нею керують. Уся інформація, що пов'язана із диференційованим поводженням, відбивається у свідомості людини у вигляді тендерних схем. Основні агенти соціалізації - соціальні групи і контексти: родина, однолітки, засоби масової інформації, робота, клуби за інтересами, церква.

Механізмами для здійснення тендерної соціалізації є: диференціальне посилення, коли прийнятне гендерно-рольове поводження заохочується, а неприйнятне - карається соціальним несхваленням; диференціальне наслідування, коли людина вибирає статево-рольові моделі в близьких їй групах - родині, серед однолітків, у школі - і починає наслідувати прийняте там поводження.

Суспільство при формуванні статевої рол і і статевої свідомості орієнтується у вихованні на стандарти фемінність - маскулінність, при цьому толерантно ставиться до маскулінної поведінки дівчинки, але засуджує феміністичну поведінку хлопчика. Джерела тендерного конфлікту лежать у дитинстві. Так, дівчинки-спортсменки, що займаються чоловічими видами спорту, у сім разів частіше мають чоловічу спрямованість дитячих ігор, у 15 разів частіше бувають лідерами в компанії хлопчиків.

Статево-рольова соціалізація проводжується протягом усього життя людини, тільки з дорослішанням росте самостійність у виборі цінностей і орієнтирів. У деяких ситуаціях люди можуть переживати тендерну ре соціалізацію, тобто руйнування раніше прийнятих цінностей та засвоєння нових моделей поведінки.

Головна роль у тендерному вихованні належить освітньо-виховним установам. Дитина проходить через низку установ, утворених суспільством: дошкільні, середні, вищі навчальні заклади, поза навчальні заклади (центри, клуби, бібліотеки) та установи культури. На шкільні роки дитини припадає основний період формування

і чЯімСрІЮЇ іч.} і у різ.? і Р^М^ДЯІІ^ізічітіа цінною і СЕМОу СВІдимЛСНКЯ Чоі оііІКОічі

або жінкою.

Важлива роль у формуванні тендерних цінностей належить сімейному вихованню. Саме в родині у світогляді молодої людини формуються базові уявлення щодо поняття чоловічого і жіночого. Батькам необхідна певна установка на цілеспрямоване тендерне виховання своєї дитини, усвідомлення високої відповідальності за підготовку юнака або дівчини. Вони можуть використовувати сучасний педагогічний досвід, підтримуючи співробітництво з навчальною установою, учителями, слухати спеціальні лекції, читати літературу. Тільки за таких умов можливе формування у молодої людини тендерної чуйності і культури.

На становлення тендерної свідомості впливають суспільні (неурядові), молодіжні, жіночі, правозахисні організації, засоби масової інформації, пропагуючи ідеї рівності, публікуючи відповідні матеріали, випускаючи навчальні телепередачі.

Велику допомогу у досягненні тендерної рівності надають різноманітні благодійні організації і фонди, підтримуючи організацію конкурсів, семінарів, тренінгів, надаючи гранти для розробки науково-методичних матеріалів, посібників, підручників, фінансової підтримки публікацій.

Роль особистості учителя у відтворенні тендерних стереотипів учнів

Стиль викладання, форми відносин у навчальній аудиторії впливають на тендерну соціалізацію учнів. За результатами багатьох досліджень, учителі по- різному ставляться у процесі навчання до хлопчиків і дівчинок. Педагоги

заохочують хлопчиків до самовираження й активності, дівчаток - до слухняності і старанності, охайному зовнішньому вигляду; із хлопчиками проводиться більше індивідуальних занять, їм присвячується більше часу, ніж дівчаткам. У сучасній школі панують форми викладання, що спираються на маскулінні засоби спілкування. Так, іспити у формі тестів, індивідуальні доповіді, змагання за оцінки заохочують виявлення мужності.

За результатами останніх наукових досліджень, на тендерну соціалізацію активніше стали впливати нові форми навчання, у яких відмовляються від муштри, агресії на користь м'якості, делікатності та поваги. Учні/учениці та викладачі виступають партнерами, що спільно й активно планують зімни, оцінюють якість досягнутого, відкрито обговорюють конфлікти і знаходять способи їхнього вирішення. Сама організація навчального процесу припускає відкритість і гнучкість, можливість експериментів і альтернативних рішень поряд із традиційними. Малий розмір груп забезпечує індивідуальний контакт і скорочує ' владну дистанцію. Схований навчальний план при цьому випадку «працює» на формування толерантності, сприяє критичному мисленню, творчості і повазі до людської гідності.

5.5. Поняття субкультури. Молодіжна субкультура.

Кожному з нас доводилося йти по вулиці, їхати в транспорті або просто дивитись телевізор і бачити людей, які у чомусь не схожі на інших. У когось на голові ірокез, хтось увесь в металі, а хтось у чорній шкірі проноситься повз вас на мотоциклі. Найчастіше це і є представники сучасних субкультур.

Представники різноманітних субкультур намагаються показати свою індивідуальність, сказати сірій масі: "Я — особистість", кинути виклик світу з його нескінченними буднями та вистроюванням усіх в один рядок. Все більше підлітків кожного дня у всіх країнах світу приймають ту чи іншу субкультуру. Тому необхідно знати про цю культурне явище, розуміти його та "бути готовим зустрітися з представниками у реальному житті.

Поняття субкультури

Субкультура - соціатьне угруповання, яке об'єднане тим, що кожен з його представників себе до нього зараховує (тобто ідентифікує). Члени такого угрупування можуть формувати групи безпосереднього спілкування (компанії, клуби, тусовки), але їхній зв'язок одне з одним може відбуватися і віртуальне, завдяки захопленню одним героєм. Наприклад, субкультура "толкієністів", які грають в рольові ігри за мотивами фентезі-повістей Толкієна найчастіше мають власні клуби, а "поттеромани" (фанати Гаррі Поттера), як одна з наймолодших субкультур, ще тільки формується, то її прихильники згуртовані тільки віртуальне завдяки книжкам Джоан Роулінг.

Кожен представник чи носій субкультури приймає норми, цінності, картину світу, стиль життя та інше - за зразок свого існування. Але паралельно з цим існують і зовнішні атрибути, які свідчать про приналежність до певного угрупування, як наприклад: жаргон (сленґ), зачіска, одяг, зовнішній вигляд та ін. Наприклад, для хіпі було характерне довге волосся, а для панків - вистрижена голова зі смужкою волосся посередині, яка називається "ірокез". Чи от інша ілюстрація - скінхеди своїм взуттям вважають тільки черевики фірми "Вг. МаПіш", а байкери не визнають

черевиків і воліють навіть влітку ходити в шкіряних чооотях, і оажано з кованою підошвою.

Найчастіше субкультури виникають довкола певного центру чи ініціатора, який проповідує певні новації у сфері музичних стилів, способу життя, ставлення до якихось соціальних явищ. Ідейний центр формує цілісну картину світу, ставлення до нього, випрацьовує спеціальні тексти, які набувають статусу культових (або у когось запозичує ці тексти і проголошує їх такими, що пасують до їхнього вчення, як було з роботами Карлоса Кастанеди, які писалися ним зовсім не для хіпі, але які хіпі визнати за свої, головно через те, що в них багато йшлося про вживання галюциногенних речовин).

Поняття молодіжної субкультури Молодіжні субкультури у теоретичній частині практично нічим не відрізняються від опису субкультури загалом. Єдине, що учасниками молодіжних субкультур є в основному молодь, а не хтось інший. Підлітків у субкультурах приваблює в основному можливість спілкуватися з собі подібними, а також зовнішня атрибутика, яка дає можливість демонструвати свою позицію у соціумі. Загалом можна виділити 5 головних характеристик молодіжних субкультур:

1. Специфічний стиль життя і поведінки;

2. Наявність власних норм, цінностей, картини світу, які відповідають вимогам певних соціальних категорій молоді;

3. Протиставлення себе решті суспільства;

4. Зовнішня атрибутика, яка має символічне значення;

5. Ініціативний центр, який генерує тексти.

Г і,,? т И - _.......................... • ч

я Таким чином можна вивести наступне

означення:

Молодіжна субкультура -будь-яке об'єднання

, І-ЦО ітІСіЧ^ ^^X^ітхі. ЛТї і. у ^Х'і-5 Сч- •

мову (сленг), символіку (зовнішня атрибутика), традиції, тексти, норми і цінності. Дуже часто термін молодіжна субкультура плутають з поняттям

Ілюстрація 1: Представники молодіжних субкультур

молодіжна контркультура. Для того, щоб уникнути цієї термінологічної незрозумілості, наведемо таке визначення:

Молодіжна контркультура - об'єднання молоді, що має всі ті елементи культури, що й субкультура, але чиї норми та цінності перебувають в активній чи пасивній опозиції до існуючих у суспільстві норм і цінностей.

Безперечно, що деякі субкультури є контр культурними, але зовсім не означає, що ці два терміни можна протиставляти. Ще одна поширена помилка, яка стосується нашої теми -це підміна поняття молодіжної субкультури поняттям "неформальний молодіжний рух". Річ у тому, що вони не цілком тотожні. Неформальним молодіжним рухом можна назвати систему молодіжних субкультур і широкої неорганізованої молодіжної діяльності у взаємозв'язку між собою і з суспільством загалом. У свою чергу, молодіжний неформальний рух є частиною ширшого середовища - "андеграунду".

Сучасна наука виводить навіть певну класифікацію молодіжних субкультур. В короткому викладі їхня типологія виглядає так:

• романтико-ескапітські субкультури (хіпі, толкієністи, байкери...)

• гедоністично-розважальні (мажори, рейвери, репери...)

• кримінальні (гопники, скінхеди...)

• анархо-нігілістичні (панки та інші).

Варто звернути увагу на парадокс молодіжних субкультур: з одного боку вони культивують протест проти суспільства дорослих, його цінностей і авторитетів, а з іншого - покликані сприяти адаптації молоді до цього дорослого суспільства.

Молодіжні субкультури Хіпі

В наш час досить складно знайти прихильників "хіпізму", які б свідомо називали себе "хіпі". Натомість люди, які зараховують себе до цієї категорії, воліють називати себе "я патлатий", "піші", "системна людина" і навіть "людина". При цьому вони усвідомлюють, що оточення сприймає їх саме як "хіпі", але самі не бажають потрапляти під це визначення. Найочевидніше, що це відбувається через старомодність самого слова "хіпі", та через усі асоціації, які пов'язалися з цим терміном починаючи з його виникнення у другій половині 60-х років 20-го століття.

Сьогодні чітко виділяються два прошарки цього руху: так звана "стара система" ("олдові хіпі" від англійського old , тобто старий, "справжні хіпі", "мамонти") та "нова система". "Стара система" складається з людей старшого віку (навіть до 50-ти років), для яких "хіпізм" - це все їхнє життя. Найчастіше ці люди не мають ані постійної роботи, ані постійної сім'ї. Більшість із них деградували і стали наркоманами, бомжами чи психічно хворими особами. "Нова система" об'єднує в собі молодь віком від 14-ти до 20-ти років, які примудряються поєднувати свій "хіпізм" із навчанням у престижних закладах і не завжди дотримуються найважливішої заповіді, яку визначили ідеологи руху - незалежність від соціуму.

і; xvi"t'oivilvtjlj іуіолодь p>jüxaj.ii> о і ао ii ii ii сікі^с-ііт ric*. g.t о} т її ю, і ₅ iiwjjwolijpclbq^iii гіс*. cwow

сленг, манеру одягатися, прикраси та ін.

Через це існує непорозуміння між двома цими поколіннями, яке, щоправда, не заважає існувати жодній зі сторін. І обидва ці табори вірять, що саме вони є справжніми "хіпанами", які ведуть свій початок з 66-го року зі Штату Каліфорнія (США). Хоча особливо ревні історики починають відлік цього руху ще із початку минулого сторіччя. Справді, у 20-х роках у Німеччині з'явилося те, що нагадує "хіпі". Сотні молодих людей об'єдналися у в групи із назвою WANDERVOGEL. Вони мандрували країною, не визнавали дорослих авторитетів, носили довге волосся, читали індійських філософів і проголошували принципи вільної любові. Але не дивлячись на все це WANDERVOGEL так і не змогли зробити бодай мінімальний переворот у тогочасній культурі, через що і пішли в історичне забуття.

Стосовно ж руху, що веде своє коріння з 60-х, то тут все було значно серйозніше. Для його виникнення існував ряд соціальних та культурних причин, які не в останню чергу були викликані і другою світовою війною. Річ у тому, що після перемоги на Гітлером, західний світ опинився перед необхідністю якось перебудовуватися і підлаштовуватися під нові реалії геополітики. З середини 50-х почали міцнішати консервативні умонастрої, що у філософії вилилося у течію "структуралістів", які наполягали, що все життя - це певна структура. І кожна людина повинна виконувати відведену їй роль. Але паралельно з цим у повітрі того часу уже незримо був присутній дух революції, вибух якої припав на студентські виступи 68-го року. І тут хіпі проявили себе цілком життєздатною силою у боротьбі з консерваторами і ретроградами. Основна частина цієї субкультури складалася із дітей цілком забезпечених батьків. Під впливом східних містиків, які проповідували пошуки гармонії і щастя за межами матеріального світу, тисячі хлопців і дівчат, тікали з дому, поселялися комунами і жили ні від кого незалежним життям, відрощуючи якомога довше волосся.

Волоссю хіпі надавали неабиякого значення. В одному з найвідоміших маніфестів хіпі - "Маніфесті Сталкера" написано: "Недаремно споконвіку бунтарі, які протестували проти надмірної раціоналізації суспільного життя, люди мистецтва - художники, музиканти, поети - не дуже поважали перукарів... Волосся - це наче антени, які дозволяють вловлювати найтонші коливання фізичних і біологічних полів".

Окрім розкішних патлів на голові, хіпі мали і інші форми відзнак, найвідомішою з яких є "фенічка", або "фенька", котра вважається вершиною хіповського самовираження, Фенька може бути якою завгодно. Саме слово походить від вільної інтерпретації англійського "thing", тобто "річ". Початково так називалися будь-які дрібнички, які дарувалися одне одному. Пізніше, так стали називати прикраси, причому виключно саморобні. Найчастіше "феньки" це сплетені з бісеру браслети, які крім функції декору несуть і інше смислове навантаження. Для того, щоб зрозуміти приховане послання, зашифроване у ній, треба звернути увагу на кольори, розміри, стиль виробу. Крім того, у більшості "феньок" існує своє ім'я, яке придумує сам автор. Звісно, що існують і легендарні феньки, які переходять з рук в руки.

Окрім зовнішніх прикрас і яскравого одягу, дуже часто хіпі асоціюються у людей і з вживанням наркотиків. Починаючи з 60-х років, коли різні психотропні речовини почали активно використовуватися молоддю для "пробудження своєї

DHajI і хБОр^хіОІ ПСТСИЦіі ₇ ХІПІ ITC CT05IJII1 ОСіи]ЗОІІіз"Ці>Оі. О ПрО'ЦССу. S іСТорІЮ вони-

потрапили з двома наркотиками -коноплею, та LSD. Відкидаючи всі звинувачення у наркоманії, вони завжди наводили цитату відомого дослідника Теренса Маккени: "Я виступаю на захист психоделіків не тому, що вважаю їхнє вживання справою простою і легкою, а тому, що часто це єдиний засіб. Все інше — неефективне. Якби слова були хоч трохи дієві, то людям би вистачило однієї Нагірної проповіді". Прикриваючись цим великомудрим філософствуванням, хіпі вживали наркотики, як вони це називали, для розширення власної свідомості та виштовхуванням за звичні межі тогочасного світу.

Треба визнати, що частково це їм вдалося: музика 60-х, театр 60-х, живопис 60-х — це все спроба вийти за рамки звичного життя і значною мірою цьому посприяли саме хіпі, які на кожному кроці пропагували ідею свободи. Головним внеском хіпі у мистецтво стало внесення у творчість елементу спонтанності. Дотепер неперевершений гітарист Джимі Гендрікс став символом спонтанної концертної імпровізації, геніальний дизайнер і художник Енді Воргол заклав основи спонтанності малюнку, а Боб Ділан - спонтанність тексту. В результаті цього потужного енергетичного викиду ми маємо саме таке сучасне мистецтво, яке спостерігаємо довкола, саме таку музику - яку чуємо, і саме такі книжки - які читаємо. І весь цей вибух відбувався під гаслом, взятим з пісні Beatles: All You need is love — все, що тобі потрібно — це любов. Тема любові до всіх і до всього є настільки наскрізною для хіпі, що навіть немає сенсу зупинятися на ній.

Але все має своє закінчення. З середини 70-х рух хіпі занепадає. Більшість його активних учасників стрижуть волосся, знімають феньки і повертаються до своїх батьків перебирати досвід сімейного бізнесу. Але не варто думати, що рух цей у своїй класичній формі повністю зник. Зрозуміло, що сьогоднішнє покоління хіпі далеке від тих духовних засад своїх попередників. Сучасники уже не горланять на кожному перехресті гасло Сартра "Вони украли в мене сенс життя!" і не збиваються у комуни. Тепер це просто своєрідний клуб за інтересами, де переважає потяг до класичної рок-музики і плетіння з бісеру. Але хіпі заслуговують на увагу хоча б тому, що стали тим середовищем, у якому виросли найрізноманітніші "нові" молодіжні субкультури, вони дали поштовх молодіжному протестові і привнесли ідеали толерантності та розкутості в сучасне суспільство.

Іншою важливою субкультурою, очевидно, є "панк". Деякі панки вважають, що вони — справжні нащадки хіпі.

Панки

Писати про панк завжди складно. І для цього е дві цілком об'єктивні причини: по-перше панки самі про себе мало що пишуть, бо воліють спілкуватися усно чи через музику, а по-друге — саме слово "панк" уже настільки втратило свій первинний сенс і так часто вживається в найрізноманітніших контекстах, що говорити про таке явище субкультури як "чистий панк" — уже не випадає. Тому те, що буде написано в цьому розділі, — це свого роду збірний образ молодіжної субкультури, яка дуже тісно пов'язана з музикою.

Термін "панк" прийшов в українську мову з англійської. Оригінально він пишеться "punk" і має дуже багато значень. Найдавніша згадка про нього належить ще до часів Вільяма Шекспіра, коли воно означало найдешевшу категорію вуличних повій, В сучасній англійській "punk" означає "гниле дерево", "гниль", "непотріб", "неповнолітній сексуальний партнер" і все інше у цьому ж дусі.

-JLІСІІА^І'ІІ^ІХАЦІ V0 А iv'oJiii. iijiuviiC І осьрОДКізч^Уі ЦСІҐІ IviОДОДІУКНИК руХ_?"

журналісти так назвали молодь, яка стояла біля його витоків. Вони вважали, що таким принизливим словом відіб'ють популярність цього руху. Але такий хід себе виправдав і слово прижилося у тогочасному лексиконі.

Грубо кажучи, є два типи панків: й

1) люди належать до цього руху тому, що вони слухають відповідну музику (панк-рок музику);

2) люди, які окрім того що слухають цю музику, ще і в житті сповідують панківські принципи.

Панк-музика є невід'ємною частиною субкультури. Перші групи такого напрямку зародилися ще у 1964 році у Сполучених Штатах. Тоді вони мислили себе як альтернатива рок-н-ролові. Вимоги до

неї були простими: вона повинна була бути доволі жорсткою, швидкою, голосною, а тексти серйозними та такими, що порушували б проблеми, які хвилювали більшість молоді. Але американський типаж не став прообразом усього руху і панки, як рух, зародилися на початку 70-х у Великобританії. Серед самих представників цього руху існує красива легенда про те, що панками стали хіпі, які розчарувалися в ідеї загальної любові. Можливо, це так і є, тим більше, що ідеологія оригінального панку, а не його сурогатної місцевої версії полягає у невизнанні будь- якого насильства, повазі до батьків і абсолютному пофігізмові, замішаному на доброму гуморі.

Для того, щоб краще собі уявити суть панку, наведемо одну історію, котру можна

вносити в підручники з історії субкультури, бо вона є кольоровою ілюстрацією панківського

духу. По всьому світові корпорація McDonalds відома своїми гамбургерами і безкоштовними туалетами. Так сталося, що в одному місті цей фаст фуд було побудовано безпосередньо біля точки збору місцевих панків. Зрозуміло, що після пива, яке панки дуже поважають, їм треба часто бігати до туалету, що зовсім не сподобалося менеджерам "ресторану". Тому через деякий час туалет вирішили зачинити. Що роблять панки? Вони викрадають пластмасового містера Рональда Макдональда (рудого кучерявого клоуна, символу McDonalds) і наступного для на ім'я директора забігайлівки приходить пакет, в якому вкладено відрізаний палець ляльки. Пакет супроводжується листом, у якому сказано, що у випадку, якщо туалет не відчинять найближчим часом, то панки кожного дня відсилатимуть керівництву фаст-фуду по якійсь частині тіла клоуна.

В цій історії — суть панку як моделі поведінки. Але для того, щоб зрозуміти суть панку, як моделі музики, то слід послухати відповідні музичні групи. З найвідоміших рекомендуються для прослуховування Sex Pistols, Velvet Underground, Stooges, Iggi Pop та інші, які працюють в такому ж дусі. Саме з музикою пов'язані й "ірокези" - очевидно, найвідоміший символ панку.

У більшості людей існує хибна думка, що панк обов'язково повинен бути саме з такою зачіскою. Це не зовсім так, тому що "ірокези" виникли на початку 80-х років минулого століття і тоді їх носили тільки британські панки. Ні до, ні після того такі зачіски більше не культивувалися і зараз їх носять тільки ті панки, які в такий спосіб

üi'L/IHjiyilvJІ.І_? ilu-wTCLibniO 3сі ЛОДОТІІГУІ ictCOIv! ^ijpOxiCI'IC.oivvJ'Fu iidlilCy ^Ü I^ÜJ

"Ірокез" був запозичений у північноамериканських індіанців, а в Європу їх вперше занесли музиканти панк-груп Wattie та Exploited. Вони є кількох різних типів. Що ж до процедури встановлення такої краси на своїй голові, то зараз для цього користуються лаком для волосся і для однієї такої зачіски йде майже повна банка лаку. Доки косметична індустрія його не придумала, панки користувалися підручними засобами, найпопулярнішими з яких було пиво, а деколи навіть і блювотиння.

В Україні є нечисленна групка людей, яка сповідує цю ідеологію, але серйозного впливу на культурну ситуацію вона не справляє. З найвідоміших груп, які працюють з панк-музикою чи якимось чином використовують її здобутки у свої творчості, можна назвати Воплі Відоплясова (панк-рок), Щастя (панк), дуже ранній Скрябін (панк).

Шлях навпростець

Straight edge (англ. шлях навпростець, скорочено sXe) — більш філософське відгалуження панк-культури, рух, характерними рисами якого є повна відмова від наркотиків (включаючи узаконені алкоголь і тютюн), розбірливість в статевих зв'язках, здоровий спосіб життя, а також політичні погляди, характерні всьому панк- руху. Шлях навпростець з часом поставили на озброєння різні політичні рухи і молодіжні угрупування. І спочатку аполітичний панківський рух тепер політизувався і служить цілям дуже різних політичних сил - від антифашистів до

нацистів. Straight edge — субкультура, що не припускає саморекламу або нав'язування свого способу життя оточуючим, тому у прихильників руху немає яких-небудь переваг в одязі, зачісці і тому подібне. Єдиний засіб само ідентифікації — використання хреста («X») або абревіатури «sxe»

Скінхеди

Часто скінхедів вважають фашистами. Образ, який ці бритоголові хлопці (а деколи і дівчата) створили навколо себе постійними бійками, сплутався у масовій свідомості з групами неонацистів, які теж здебільшого голять свої черепи і люблять одяг темних кольорів. Насправді скінхедів-фашистів не існує, як не існує християн- мусульман, чи українських індіанців.

Субкультура скінхедів не зберегла для історії точну дату свого зародження. Достеменно відомо, що це сталося десь у портових містах Великобританії наприкінці 50-х - початку 60-х років двадцятого століття. Якщо спробувати творчо підійти до цього моменту, то можна намалювати таку картину... Звичайні британські хлопці зі звичайних, небагатих сімей після звичайного трудового дня сиділи собі в пересічному пабі і пили пиво в очікуванні чергового конфлікту з матросами з торгових суден. Довго чекати не доводилося, приходили матроси і давали хлопцям доброго прочухана... Котрогось разу після бійки хлопці поголилися налисо, що дуже зручно у вуличних бійках, бо нема за що вчепитися (звідси і походить назва "скінхед" skinhead! - в перекладі з англійської - гола голова), відірвали від своїх курток коміри, підкотили штани і взули свої робітничі черевики Dr.Martens. Вигляд у них був якщо і не страшний, то, принаймні, агресивний. Щоправда, матросів це все одно не лякало і вони переважно таки давали хлопакам по дупі, але сам імідж міцно засів у головах мешканців робітничих районів, які почали його наслідувати і швидко поширили цю моду по країні.

Саме в цей час у Лондоні почали селитися вихідці з Ямайки. Вони шукали тут

xipi^wi<>i'ixij poo^t} ₇ ujac дj/укс -1u.c і.\j і.і. і. нс ivioi лі'і jhuiitii, і.ом} проі>0дїї-гіі олі сііо hcvcj"

на вулиці, збиваючись у групи, які називалися rude-boys — "грубіяни" (до речі, "руді-боєм" у молодості був відомий музикант Боб Марлі). Біла молодь часто навідувалася у квартали чорних, цікавилася їхньою культурою і саме з того часу походить захоплення скінхедів музичним стилем "ска", який і став на початках мало не офіційною музикою субкультури. Ще одна річ поєднувала в той момент чорних і білих хуліганів: усі вони були любителями "святого" напою — пива.

Політичні переконання скінхедів тоді визначені не були. Точніше вони існували, але абсолютно різні, як і сама молодь. Серед чорних були любителі побазікати про чорношкіре братство, а серед білих знаходилися такі, що співчували правим рухам, хоча расизму і шовінізму як офіційної ідеології скінхедів ніколи не існувало. Навпаки, частенько бувало так, що скінхеди спільно з чорними руді-боями атакували представників середнього класу teddy boys, до яких відчували класову ненависть і билися з рокерами-расистами, яких часто наймали охороняти мітинги правих партій.

Звісно, не можна стверджувати, що ця субкультура була повністю ангелоподібною. Серед скінхедів був дуже поширений чоловічий шовінізм, а в 70-х роках до нього домішався ще і побутовий расизм, хоча в основній своїй масі політичні погляди рух формував в дусі інтернаціонального пролетаризму. Але хитросплетіннями політики рядові скінхеди не цікавилися. Вони проводили час у бійках, пили пиво, слухали музику "ска" і поміж усім цим придумали до свого гардеробу ще одну річ, яка стала сьогодні є класичною ознакою приналежності до цієї групи — підтяжки. Хоча, тут варто зробити одну ремарку — тяжкі черевики, закочені джинси з підтяжками і куртки без комірів — вважаються "робочим одягом скінхедів". Парадна форма — це чорні строгі костюми з такими ж чорними туфлями. Правда, для бійок вони використовували все-таки зручнішу робочу форму. А билися вони з будь-ким — з чорними, з білими, з жовтими, з багатими, з фанатами, які вболівали за інший футбольний клуб, з іншими скінхедами і, особливо, з хіпі. Хіпі найбільше діставалося від бритоголових, бо в їхній уяві "діти квітів" були представниками середнього класу і завжди могли відійти від своїх захоплень і зайнятися нормальним життям. Хіппі носили довгі коси, а скіни голили голови. Після 1972 року рух скінхедів занепав і бритоголові стали рідкістю на вулицях. Більшість із них подорослішали, відростили волосся і закинули свої черевики з тяжкими носаками на горище. Але через кілька років на світ чекав новий бум — прийшли панки! Панки принесли з собою нові символи і нову музику. Скінхеди, принаймні те, що від них залишилося, визнали частину цієї музики своєю. Але їх не цікавив увесь панк, вони слухали тільки ті групи, які в своїх текстах піднімали проблеми робітничого класу, продажних політиків, патріотизму. Журналіст популярного британського видання "Sun" Гарі Бушелл обізвав такий панк простим, але змістовним словом "Ой!" (Оі!). серед найвідоміших груп цього напрямку можна назвати Sharma 69, The Business The angelic upstarts. Стиль Оі! вирізняється дуже брудним звуком та майже немелодійним співом. Головним у цій музиці — є викрикнути голосніше якийсь лозунг. Характерним для стилю є викрикування «Оі! Оі! Оі!». В Україні таку музику грає київський гурт "Rebel boys". Тут і за клалася та ідеологічна основа скінхедів, яку ми знаємо тепер. Висловити його можна гаслом: "Люблю країну - ненавиджу уряд!". Багато з цих груп мали навіть лівий ухил і тому, коли одна з таких команд, а саме screwdrivers провела свій концерт під гаслом "Рок -

ITjpoTjtfL ROMjііІоМу і.'О Під ІІСі ВІДБсргіуІІКСЯ С Пр3.jd~л\ЬІ1 сКігіК. оіДіОді ьСґсwUliVСіь і

уже не належить до стилю Оі !, а є представниками нацистської музики, яка має назву "white power!"

Стиль white power! характерний для нацистів. Це варіації на теми треш- музики, з ідеологічним текстами. Однак все співається трешовим голосом, тому фактично розібрати можна переважно приспіви. В Україні у цьому стилі грають київський гурт «Сокира Перуна», львівський "Білий шквал", львівський "Нахтігаль", миколаївська "Цирульня ім.Котовського".

Для того щоб чітко відділити себе від нацистів, у 1993-му році у Нью Йорку було створено міжнародний рух RASH (Red & anarchist Skinheads). З назви видно, що учасники цього руху стоять на комуністично-анархістських позиціях. Вони також виступають проти расизму і є прихильниками фемінізму.

Є також і інша організована група міжнародного рівня - SHARP (Skinhead Against Rascals Prejudices). Це скінхеди, які борються проти расистів і ультраправих. Вони регулярно проводять концерти, мітинги і значно радикальніші акції — організовані побиття boneheads (тупоголових), як вони називають неонацистів.

Але основну частину скінів і далі складають прості хлопці з робітничих кварталів, які особливо не переймаються своєю політичною орієнтацією, а просто збираються вечорами разом, п'ють пиво, влаштовують бійки і коротко стрижуться, їх і надалі варто остерігатися в темних переходах, але не варто плутати з неонацистами.

В країни колишнього СРСР ней рух потрапив разом з панк рухом, на даний момент цей рух сильно змішався з рухом футбольних хуліганів в Україні, скінхедів можливо часто побачити коли вони вболівають за свою улюблену команду в якомусь пабі чи на стадіоні.

Хіп-хоп

Останнім часом, зважаючи на навалу хіп-хопу в молодіжну культуру, доводиться чути підміну цього поняття словом "реп". Отож "реп" - це виключно музичний стиль, в той час як "Хіп-хоп" є тією субкультурою, якій присвячений цей розділ, і яка окрім репу вбирає в себе ще і ді-джеїнг, графіті, специфічну форму одягу, деякі види спорту, брейк-денс та ін., а відповідно, є значно ширшим поняттям, аніж просто "реп".

Історія хіп-хопу - це приклад того, як буквально за одне покоління босяцький фольклор американського негритянського гетто перетворився на світовий мейнстрім, а дворові хулігани - на світових суперзірок.

Почалося все приблизно у 1969-му році у "чорних" кварталах Нью-Йорка, які називаються Південний Бронкс. Легенда свідчить, що започаткував цей рух В1 Кул Херк, який запустив у мову слівце "b-boys" (скорочення від "break-boys", тобто, "ламані хлопці", ті, які танцюють брейк). Але суспільство розшифрувало це як "bed boys" (хулігани), а їхніх подруг охрестили "fly girls" - тобто "мушки" - крикливо одягнені і густо намальовані дівчата з вулиці. Зрозуміло, що це ще не був Хіп-хоп (саме слово у 1974 придумав Африка Бамбаатаа), але початок було покладено.

Кул Херк приїхав до Нью-Йорка з Ямайки, звідки і привіз традицію організовувати вуличні танці під музику з платівок, на яку поети на живо начитують речитативом свої вірші. Центром цієї імпрези завжди був ді-джей і вся сіль таких акцій була в тому, що вони виникали спонтанно і на вулиці. Так зародилася система вуличної культури "street culture", і так зародилася провідна роль діджея, який до i'«jI О оуБ ТІЛЬКИ ЛЮ^Ші^О, л1ч.ы. ja-iu.vIiG МііілЄ Платівки. ХерК а\с >і\ ПріІБНІС у ЦЮ CXcMj активну позицію. Ді-джей сам вибирав музику, горланив щось у мікрофон, заводив людей і давав цей мікрофон іншим. Кул також першим придумав принести на вечірку не один, а два програвачі вінілів щоб пускати музику нон-стопом. Правда для цього треба було трохи міксувати платівки, що він успішно і почав робити, закладаючи підвалини сучасного ді-джеїнгу. Скоро особливо талановитих Dj- їв стали називати МС ("master of ceremonies" - майстер церемонії), хоча саме словосполучення взялося з телевізора, де так іменували ведучих різних шоу.

До 1972-го b-boys та їхні подружки flygirls з вже могли похвалитися організованою структурою, наявністю своєї музичної культури, власного одягу і стилем життя, який можна окреслити словом "безтурботне". Все це було показане у фільмі "Beatstreet", який вийшов у 1982-му і став для хіп-хопу культовим, у найпрямішому сенсі цього слова. Але поки що субкультура розвивалася і на порядку денному була уніфікація одягу. Після нетривалих вуличних боїв і мирних переговорів між різними групами було встановлено типовий "прикид" хіп-хоперам - як правило, тоді це були спортивні костюми, дуті болонієві безрукавки, несиметрично натягнуті на голову бейсболки і обов'язковий елемент - величезні кросівки (бажано білі) зі ще більшими "язиками". Аксесуарами до цього всього слугували золоті ланцюги на шиї зі знаком $ та вузькі затемнені окуляри. Масивні золоті прикраси у поєднанні зі спортивними костюмами були подібні на медалі олімпійських чемпіонів, що дуже подобалося хіп-хоперам.

У 1972-му році також уже сформувалися так звані "бригади" - групи адептів субкультури, які ділили між собою міста на райони, в яких кожна могла влаштовувати свої танці і змагання. Окрім слухання музики і вигинання в брейк- денс хлопці і дівчата обмальовували стіни свого району різними графіті та каталися на екзотичних у той час роликових ковзанах.

Можливо, усе б так і залишилося на рівні чорного гетто, якби у 1975-му хіп- хоп не здійснив прорив, який був пов'язаний з виникненням музичного стилю реп. А почав його Кул Херк, який під час одного зі своїх виступів у клубі став розмовляти через мікрофон з публікою у такт музиці. Безперечно, це не був його винахід, тому що ще на початку 20-го сторіччя чорношкірі діти у своїх кварталах мали подібну забавку - вони змагалися у вмінні якомога чіткіше і ритмічніше зімпровізувати віршований текст. Причому метою цих віршів було намагання якомога більше образити супротивника, а ще краще його маму чи сестру. Це було праобразом репу, але в сучасному вигляді він з'явився саме в 1975-му, хоча історія його назви залишається невідомою. За найпопулярнішою версією слово «реп» розшифровується як «Ритмічна Американська Поезія», хоча ця гіпотеза має багато противників, які готові довести її хибність.

Перший серйозний успіх до репу прийшов у 1982-му, коли група "public Enemy" випустила альбом " The Message", який складався з покладеної на музику поеми Еда Флетчера про те, як погано жити у чорному гетто. З того часу за репом закріпилася слава політичної музики, яка тримається, за рідкісними винятками, і до наших днів.

Через 4 роки після виходу цього запису фурор робить ще одна тепер відома pen-команда "Run DMC", яка записала хіт "My Adidas". Під час одного з його виконань музиканти скинули свої кросівки і кинули в натовп, який шаленів від цього. Підприємливі репери записали все це на відео і відіслали в офіс "Adidas", щоб Виробники ПОТІШИЛИСЯ. Виробники ЇІОТІПіх-ІЛИСЯ, і запу стили у оІІрООНІіЦТЗО Ще кілька нових моделей своїх кросівок. І матері по всьому світу почали страждати від дитячого крику, і старатися зрозуміти, чим ці кросівки кращі за всі інші і чому їхні діти хочуть тільки " Adidas ". Репери швидко зловили головну комерційну тему своєї творчості і почали перетворювати до того тиху вуличну культуру на величезне комерційне підприємство.

Що краще йшли у хіп-хоперів комерційні справи, то більше занепадала некомерційна вулична частина цієї субкультури. Ризикну навіть сказати, що зараз вона вже навіть не збереглася у своєму первинному вигляді, але закони комерційної гри вимагають, щоб у кожної дії була якась історія, тому міфи про гетто до цих пір культивуються самими ж чорношкірими. Також їм знадобилася і солідна ідеологія, яка б поєднувала всі напрацювання чорної вуличної культури, об'єднані під дахом хіп-хопу.

Тому ідеологія була чітко сформована з того, що було під руками. А оскільки початкове Хіп-хоп формувався у системі гетто і був формою самозахисту чорних і своєрідним виявом протесту, то ідеологи, імена яких до нас не дійшли, вирішили на цьому і базувати свої маніфести. Отож Хіп-хоп став виявом протесту, причому в найпростішій, лозунговій формі. Але якщо спершу це був расовий протест чорних проти расизму білих, то з подальшою комерціалізацією руху расистська тема відійшла на другий план, а на головні ролі вийшов чистий протест - незалежно проти кого чи чого він був спрямований. У хіп-хопу почато з'являтися все більше

білих облич і вони, як це властиво білим, таки змогли протиснути на передові позиції «свого», якого звати Емінем. Продажі його альбомів у кілька разів перевищують найближчого чорношкірого конкурента, а сам він є справжнім адептом хіп-хопу, хоча зараз побутує жарт про те, що спершу Майкл Джексон зі шкіри ліз, щоб співати і виглядати як білий, а тепер Емінем з усіх сил старається щоб співати і виглядати як чорний.

Найважливіші елементи хіп-хопу:

Читка (читання репу) - при видимій простоті цього уміння, воно вимагає від майстра значно більше старань, аніж може здатися на перший погляд. Читання текстів повинно бути не монотонним, а таким, щоб запам'ятовуватося. Тому величезна увага приділяється правильному підборові рим, інтонацій, і велика увага приділяється алітерації.

Брейк (бі-боїнг) - танцювальний елемент даної субкультури. Описувати його надзвичайно складно. Це точно той випадок, коли краще один раз побачити... а побачити можна майже у всіх кліпах реперів, а останнім часом і не тільки у їхніх кліпах.

Графіті - оригінальні маїюнки на стінах та інших поверхнях міста, які зроблені балончиками з фарбою. Для графіті майже обов'язковою є присутність тексту в малюнку, хоча останнім часом спостерігається поступовий відхід від цього канону і перехід до просто живопису. Графіті ще називають бомбингом, від слова "бомбити", а воно, в свою чергу, походить від слова "бомба" - так у 80-х називалися зображення ґрафітчиків на будинках, у переходах, на мостах...

Ді-джеїнг - музичний супровід для репу і брейку, хоча, ді-джеїнг може існувати і окремо. Традиційно для нього використовуються вінілові платівки, які крутять ді-джей. Як один з підвидів ді-джеїнгу існує «скретчінг» (від англ. Scratch - подряпина). В цьому випадку з платівок видобувають специфічний звук який В*іНИК&С -Ь>-*Д IvOil і и.хчХу хЛІІхЛ} Тс! ЗВу іч. wJ-HlIViciJIbll О і а. o^ilvkx.

Хоч перелічені елементи разом складають Хіп-хоп як субкультуру, вони живуть окремим життям. Сьогодні бі-бої рідко танцюють під реп, графіті малюють вже далеко не тільки репери.

Може скластися враження, що хіп-хопер - це людина, яка володіє хоча б одним вмінням, перерахованим вище. Насправді це не так, і більшість реперів тільки те й роблять, що слухають музику і ходять "тусуватися" у свої компанії, а в найкращому випадку мають тільки якісь початкові знання цих умінь. Найчастіше вони переймають атрибутику руху і не переймаються ніякою філософією. Хоча все- таки варто вже визнати, що Хіп-хоп -субкультура, яка сформувалася і перебуває зараз у стадії свого найбільшого впливу на молодь у всьому світі.

Гопники

Гопник (гоп, гопота) — представник радянської та пострадянської субкультури, утвореної в результаті проникнення кримінальної естетики в робітниче середовище; людина, що вимагає гроші або інші цінні речі від інших людей, шахрай, грабіжник, хуліган. Зазвичай походить з малозабезпечених сімей.

Слово походить з російської мови. За однією з версій, утворилось від старої абревіатури ГОП - рос. городское общество презрения (ГОПи існували на початку XX століття у Петербурзі), за іншою - від слова «гоп-стоп» (на злодійському жаргоні -пограбування, напад, збройний грабіж).

Гопи виникли в післявоєнному СРСР як наслідок вкрай низького рівня життя, загибелі на війні мільйонів чоловіків, діти яких виховувались вулицею та тотальної зубожілості. В умовах такої „боротьби за шматок хліба" з хлопців-підлітків виростали справжні злодії. Сталінське керівництво боролось з ними посередництвом табірних ув'язнень, рідше - розстрілів, але гоп-рух не зникав. Річ у тім, що „вєлікій вождь" не здогадувався про „ефект мультиплікатора", що спричинив широку масовість огопіння молодого населення. Доклала зусилля до цього мультиплікатора ще й післявоєнна ностальгія підлітків, які ніби й бачили, що воно, - війна - але зброї в руках так і не тримали (замалі ще були, а як підросли - війна завершилась), а повоювати-то так хочеться!..

Характерні особливості гопів:

* Ходять зграйками по декілька осіб

* Носять «кепку» та спортивні штани

* Улюблене прохання: «дай рубає», «єсть пара двацать пять коп», «займи гривень десять, завтра віддам, мамой клянусь»

* Усі один одного називають «васями» * Лузають насіння («сьомки»)

Слід згадати і про основну ознаку гопа - слово „пацан", яким так гордяться всі гопи в Україні. Варто зауважити, що самі гопи себе називають так і не інакше, адже гопами вони себе йменувати соромляться. Представники ж нормального населення „пацанами" гопів називають рідко, деякі - з міркувань етичності, а інші - просто через класичне розуміння даного слова. Але і ті, і ті погоджуються на стандартному найменуванні „гоп". Слово „пацан" походить від давньоєврейського слова „поц" (нецензурна назва чоловічого статевого органу). Частина "ан" означає "маленький". Ось чому це слово зазвичай не вживається нормальними людьми. Носії ж даного слова або відверто відмовляються визнавати його зміст, або просто його не знають.

Стиль одягу середпьостатистичного гопа виглядає приблизно так: спортивнии костюм, кросівки, на верх цього може бути надягнута шкірянка або сільська „дубльонка" (в зимню пору року), а найголовніше - „кепка", цей елемент одягу є гордістю і честю кожного гопа. Хоча досі у вжитку знаходяться класичні чорні „шапки-воровки". Стиль розмови гопів — українсько-російський суржик. Гопи зазвичай дуже обмежені і нецікаві особи, та це й не дивно, адже вони - наслідок ніяк не задовільного стану державної економіки і суспільно-ментальної ситуації.

Готи

Готи — представники готичної субкультури, натхненних естетикою готичного роману, естетикою смерті, готичної музики й відносять себе до готики-сцени. Представники руху з'явилися в 1979 році на хвилі пост-панка. Панківський епатаж готи направили в русло пристрасті до вампірскої естетики, до темного погляду на світ.

Характерний зовнішній вигляд готів:

• Чорний (темний) одяг. Чорне довге волосся. Високі шнуровані черевики.

• Чорний корсет, облягаючі чорні нарукавники і чорна максі (для дівчат), одяг

під старовину, кльошовані рукави, шкіряний одяг.

• Шинований нашийник.

• Срібні прикраси окультної тематики.

Готична естетика різноманітна за набором вживаних і популярних символів, можна зустріти і єгипетську і християнську і кельтську символіку. Основним готичним символом є єгипетський «Анх», символ вічного життя — ймовірно, у зв'язку з темою вампірів. Також часто вживаються й інші єгипетські символи, такі як «Око Ра». Християнська символіка використовується менше, переважно в вигляді звичайних розп'ять (тільки зі спільнішим дизайном). Кельтська символіка зустрічається у виді кельтських хрестів і різних кельтських орнаментів. Досить широко представлена окультна символіка - використовуються пентаграми (як звичайні, так і перевернуті), перевернуті хрести, восьмипроменеві зірки (символи хаосу). Також використовується безліч різних символів смерті — прикраси з могилами, черепами тощо. До чисто готичних символів можна віднести кажанів - різні зображення кажанів (зв'язок з вампірами і з готами очевидний) можна зустріти на тисячах готичних сторінок в Інтернеті і на багатьох прикрасах.

Рейв

Рейв (англ. rave) — масова нічна дискотека з виступом диск-жокеїв; також загальна назва електронної танцювальної музики, що грають на таких дискотеках. Точного визначення рейву немає. В 1960-х роках сленгове слово рейв вживали мешканці Лондона карибського походження у значенні імпрези. В кінці 1980-х термін почав функціонувати у значенні субкультури, що виросла з рухів ейсид хауз в Чикаго та Нью-Йорку після чого завоювала британську сцену.

Початково рейви були величезними нічними дискотеками, що проводилися в складських приміщеннях або на полях під відкритим небом, куди з'їжджалися тисячі людей. Ці ніким не контрольовані масові збори викликали в суспільстві негативну реакцію, зокрема через широке вживання «екстазі» та більш важких наркотиків на таких вечірках. Незабаром багато британських клубів стали проводити рейви у своїх стінах, використовуючи багатоярусні танцмайданчики, для кожного з яких грав свій діджей.

Основна музика на рейвах була ейсид хауз і техно та їхні подальші різновиди - (транс, хардкор, драм-енд -бейс та ін,). Серед найвідоміших колективів, що асоціюються з рейвом, були 808 State, The shamen, A Guy Called Gerald, The Prodigy, Grid.

Культуру рейвів увібрали в себе запроваджені в 1990-і роки в Берліні, а потім інших містах світу «паради любові». На пострадянському просторі рейви проводилися з початку 1990-х років, найбільшим з них став фестиваль "KaZaHran", що спочатку проводився на Кримському мисі Казантип, а потім поміняв назву на «Республіка KaZaHTHn» і переїхав спочатку у село Веселе (поблизу Судака), а потім під селище Поповка (поблизу Євпаторії).

Молодіжні субкультури — особлива частина суспільної культури. Молодіжних неформальних рухів багато. Наведемо коментарі спеціалістів суспільних наук. Оксана Копаєва, черкаський психолог:

- З віком потяг до тієї чи іншої субкультури мине. Неформальний спосіб життя притаманний людям підліткового віку. А належність до тієї чи іншої субкультури - це своєрідний спосіб продемонструвати дорослим свої власні погляди на життя. Тим більше, що підліткам взагалі характерне протиставлення себе дорослим. І тому тінейджери об'єднуються з іншими однодумцями та демонструють те, що у них є власні життєві позиції. Зазвичай бажання належати до певної субкультури з віком зникає. До цього потрібно ставитися лише як до одного з етапів життя. А батькам таких підлітків я б порадила не реагувати бурхливо на таке волевиявлення їхніх

дітей. Між іншим, практично всі підлітки проходять через певні групи, хай то якісь гуртки, секції чи ті ж неформальних рухи. У психології навіть вважається, що це сприятиме їхньому подальшому нормальному розвитку.

На думку психологів громадської організації "Вільна територія", членів Української спілки психотерапевтів Місан Наталії та Лозової Людмили, багато людей упереджено ставляться до представників молодіжних субкультур, зовсім не знаючи, що більшість з них не мають ні найменшого відношення до криміналу, сексуальної розбещеності, сатанізму. А навпаки — це звичайні у спілкуванні підлітки, більшість з яких початківці - музиканти, письменники, художники та досить обдаровані люди. Вони виступають проти деяких чинних правил і для цього збираються в групи, створюючи тим самим свою маленьку систему (зі своїм одягом та законами) на противагу системі великій.

Кожен має право бути індивідуальним. І молодіжні організації існували завжди, лише самовиражалися по-різному.

Література

1. Карп 'як Вадим. Молодіжні субкультури // Спілка української молоді

2. Хто такі готі //Львівська антигопівська організація

3. GameR как субкультура...

4. Верная Анастасия. Байкери // СубкультурьІ

5. Верная Анастасия. О субкультурах // СубкультурьІ

6. Заїка Наталія. Бути собою - головний принцип черкаських неформаїів //Газета «Прес Центр» № 7 (134) від 13.02.2008 р.

7. Базаров Макс. Черкаська молодіж —• кто єсть who? //Газета «Ринок» № 37 (511) від 29.09.2007 р.

8. Шлях навпростець // Вікіпедія

9. Скінхеди // Вікіпедія

10. Хіп-хоп //Вікіпедія

11. Гопники//Вікіпедія

12. Готи (субкультура) //Вікіпедія

13. Рейв // Вікіпедія

14. Фурі//Вікіпедія

15. Теріантропія//Вікіпедія

 

 

3. Стереотипи та упередження

• Стереотипи та їх роль у житті людини і суспільства.

• Тендерні стереотипи. • Поняття: дискримінації, ксенофобія, расизм, упередження, толерантність.

3.1. Стереотипи та їх роль у житті людини і суспільства.

Ми всі живемо в світі стереотипів. Саме стереотипи в значній мірі визначають моральні норми, формують політичні, релігійні і світоглядні концепції. Поведінкові стереотипи теж дуже різноманітні й багато в чому визначають нашу поведінку, наші думки і ставлення до навколишнього. Завдяки цим стереотипам ми чітко знаємо, як себе вести в тому чи іншому випадку; знаємо, що погано і що добре; знаємо, хто правий, а хто не правий. Знаємо, але це не означає, що так і є насправді тому, що стереотипи, на яких засновані наші судження, можуть бути сформовані на помилкових передумовах або певних, не завжди обґрунтованих умовностях. Люди зазвичай думають, що їх сприйняття і уявлення про речі збігаються, і якщо дві людини сприймають один і той же предмет по-різному, то один з них точно помиляється. Власні уявлення людині здаються вірними і не підлягають зміні.

Стереотипи - невід'ємний елемент повсякденної свідомості. Жодна людина не в змозі самостійно, творчо реагувати на все що зустрічається йому в житті. Стереотип, що акумулює якийсь стандартизований колективний досвід і викликаний індивіду в процесі навчання і спілкування з іншими, допомагає йому орієнтуватися в житті і певним чином спрямовує її поведінку. Однак стереотип може бути як істинним, так і помилковим. Він може викликати і позитивні емоції, і негативні. Його суть у тому, що він висловлює ставлення, установку даної соціальної групи до певного явища. Формування стереотипів є обов'язковим елементом нашої культури, але разом з тим формування стереотипів породжує і певний консерватизм у нашій діяльності, у тому числі і в процесі мислення. Найчастіше люди не віддають собі звіту в тому, які саме причини вплинули на формування ставлення до інших людей і різних соціальних процесів і не здогадуються про те, що в першу чергу це соціальні стереотипи.

Стереотипізація (грец. stereos — твердий і typos — відбиток) — процес формування враження про людину на основі вироблених стереотипів; віднесення соціальних об'єктів або форм взаємодії до відомих чи таких, що здаються відомими, явищ, приписування їм знайомих рис з метою прискорення чи полегшення міжособистісного спілкування. Стереотипи як суспільне явища.

Проблема стереотипів актуальна в даний час. Є підстави припускати, що стереотипи як елементи міфологічної свідомості, засновані на стародавніх, глибинних пластах останнього, відіграють визначальну роль у прийнятті масами політичних рішень тоді, коли суспільство знаходиться у перехідному або кризовому стані. На силі стереотипів заснована комерційна реклама і торгові марки.

Під стереотипом будемо розуміти стандартний умовивід в стандартній ситуації, що приймається людиною без явного усвідомлення. Призначення стереотипів - заощаджувати час і ресурси нашого мозку. Але у сучасних людей ця економія нагадує господарювання гоголівського Плюшкіна. Якщо первісній людині було ліньки працювати фізично, і тому він почав думати, то людині сучасного стало лінь думати.

Далеко не всі стереотипи є однозначно шкідливими для незалежності індивіда. Можна виділити наступні види корисних стереотипних рішень:

1) рішення, пов'язані з фізіологією і виживанням: функціонування всіх органів тіла, реакції на небезпеку і т.д.;

2) професійні навички, що застосовуються в тих випадках, коли думати ніколи: прийоми бойових мистецтв, стрибки футбольних воротарів і т.д.

3) те, що сам індивід вважає за доцільне вивести з-під контролю своєї свідомості.

Звернімо увагу, що в наведеному списку немає нічого пов'язаного зі спілкуванням між індивідом та іншими членами громадської групи, до якої він себе відносить. Тобто всі вказані стереотипи — індивідуальні, а не суспільні. Громадські ж стереотипи передають контроль над висновками індивіда від його свідомості до суспільної свідомості.

Громадські стереотипи не завжди явно проявляють себе в їх якості. Досвід показує, що вони вміють маскуватися — під зручності, логіку, науку, культуру. Це призводить до того, що людина або не бачить іншого варіанту дії крім стереотипного, або вважає стереотипний варіант найбільш розумним.

Є три перешкоди, які індивіду потрібно подолати для досягнення повної самостійності мислення.

I. Стереотипи, ворожі по відношенню до індивідуальності - найбільш помітні, і тому порівняно легко долаються. ІЗони подіоні загородження з колючого дроту на нашому шляху.

II. Стереотипи, байдужі по відношенню до індивідуальності - вони здаються не перешкодою, а допомогу. Зручна мощена стежка, що веде у бік від мети.

III. Стереотипи, що здаються "об'єктивною реальністю" - те, від чого ніби не втечеш. Могутня стіна на шляху, яку майже неможливо пробити, але можна обійти стороною.

Основні властивості стереотипу:

1) Поляризованість оцінки (завищення оцінки йде через авто стереотип, заниження - через гетеро стереотип);

2) Жорстка фіксованість стереотипу, стійкість, що виявляється в різних ситуаціях і є на погляд багатьох дослідників головною характеристикою стереотипу;

3) Інтенсивність емоційного прояву;

4) Концентрований вираз властивостей соціальних установок (чіткий регулятор поведінки групи).

Існують різні види стереотипів. Зокрема, розрізняють авто стереотипи, що відображають уявлення людей про самих себе, і гетеро стереотипи, відбивають ставлення до іншого народу іншої соціальної групи. Наприклад, те, що у свого народу вважається проявом ощадливості, в іншого народу - проявом жадібності. Люди сприймають багато стереотипів як зразки, яким треба відповідати.

У

Тому такі фіксовані уявлення надають досить сильний вплив на , людей, стимулюючи вони формуються такі риси характеру, які відображені в стереотипі

Стереотипи можуть бути індивідуальними і соціальними, що виражають уявлення про цілу групу людей. До соціальних стереотипів ставляться як більш приватні випадки етнічні, тендерні, політичні і цілий ряд інших стереотипів.

Стереотипи можна також розділити на стереотипи поведінки і стереотипи свідомості. Стереотипи поведінки - це стійка, регулярно повторювана поведінка соціокультурної групи і належаних до неї індивідів, яке залежить від функціонуючої в цій групі ціннісно-нормативної системи.

Вони знаходяться в тісному зв'язку зі стереотипами свідомості. Стереотипи свідомості фіксують ідеальні уявлення ціннісно-нормативної системи, виступають основою для формування стереотипів поведінки. Стереотипи свідомості створюють моделі поведінки, стереотипи поведінки впроваджують ці моделі в життя.

При аналізі стереотипів необхідно враховувати як негативні, так і позитивні психологічні наслідки стерео типізації. З одного боку, виведена з стереотипу схема судження про іншу людину нерідко діє як упередження. Виникаючи в умовах дефіциту інформації, соціальний стереотип часто виявляється хибним і грає консервативну роль, формуючи хибні уявлення людей про те, що відбувається, деформуючи процес інтерпретації того, що відбувається і характер міжособистісної взаємодії. Будь-який соціальний стереотип, що виявився вірним в одній ситуації може бути неправильним в інший і, отже, неефективним для вирішення завдання орієнтування особистості в навколишньому соціальному світі.

З іншого боку, наявність соціальних стереотипів відіграє дуже важливу роль в соціальному житті з тієї простої причини, що без них, за відсутності вичерпної інформації про події чи спостерігається неможливі були б ні адекватна оцінка ні адекватний прогноз.

Ло-пєріис, стереотип дозволяє різко скоротити час реагування на мінливу реальність, по-друге, прискорити процес пізнання, по-третє надати хоч якусь первинну підставу для орієнтування що відбувається. Стереотипи полегшують розуміння, наприклад, чим більше стереотипів у тексті, тим легше він розуміється. Незважаючи на спрощення і схематизацію, стереотипи виконують необхідну і корисну функцію в психологічній регуляції процесів міжособистісного розуміння. Це виявляється можливим тому, що в стереотипі обсяг істинних знань нерідко перевищує обсяг помилкових.

Таким чином «стереотипи розуміння, по-перше, регулюють процеси спілкування: якщо у людини, яка не була на війні і ветерана подібні уявлення про особистість «афганців», то це сприяє виникненню взаєморозуміння між ними. По- друге, стереотип є спосіб структурування досвіду суб'єкта, спосіб організації знань, використовуваних для розуміння іншої людини».

3.2. Тендерні стереотипи в суспільстві

Тендерна соціологія охоплює велике коло проблем — осмислення соціальних аспектів статі і взаємовідносин між представниками різних статей, аналіз соціальних і культурних відмінностей у житті чоловіків і жінок, вплив тендерних аспектів на соціалізацію особистості на різних етапах її становлення та життєдіяльності.

Дуже цікавим, на наш погляд, є питання про те, яким чином тендерні стереотипи впливають не лише на особисте життя тієї чи іншої людини, але й на

життя суспільства. Щоб дослідити цю залежність необхідно розглянути процес соціалізації особистості з точки зору тендерного підходу. Тендерна соціологія орієнтована на вивчення психологічних, соціальних, культурних відмінностей між чоловіками та жінками, тобто тих відмінностей, які не мають біологічної основи. Тендерну соціологію цікавлять саме соціальні аспекти статі.

Як відомо, соціалізація особистості починається з раннього дитинства. Тендерна соціалізація починається з моменту народження дитини та встановлення її біологічної статі. Саме біологічна стать дає напрямок у вихованні дитини. Дівчинку виховують так, як "прийнято" виховувати дівчат і чекають від них відповідної поведінки. Хлопчика виховують так, як "прийнято" виховувати хлопців і також чекають від них відповідної поведінки.

Перше осмислення свого "я" проходить саме на тендерній основі: дитина ідентифікує себе з відповідною біологічною статтю.

Отже, дитина бере на себе виконання відповідних тендерних ролей, які відображають чіткі соціальні очікування та проявляються в поведінці. Ці ролі є соціальними та нормативними. Вони визначають диференціацію діяльності, статусів та обов'язків особистості в залежності від її статевої приналежності. Тендерні ролі, в силу своєї соціальності, завжди пов'язані з відповідною нормативною системою, яка засвоюється особистістю. І потім вже засвоєну нормативну систему, засвоєну тендерну роль особистість переломлює в своїй свідомості та поведінці.

Тендерна "нормативна" система функціонує через ряд стереотипів - стандартних моделей поведінки, які напрацьовані у суспільстві і базуються на відповідному тлумаченні понять "чоловіче" і "жіноче". Тендерні стереотипи справляють великий вплив на процес соціалізації як дитини, так і дорослої людини, визначають напрямок соціалізації.

Вчені виділяють три умовні групи тендерних стереотипів. Перша група стереотипів базується на відповідних уявленнях про психологічні риси та якості особистості чоловіків та жінок - стереотипи "таБсЬіІе — feminnile". Згідно з цими стереотипами чоловіки та жінки є протилежностями. Чоловікам приписується активне, творче начало, здатність вирішувати проблеми, застосовувати розвинуте логічне мислення та власну компетентність. Жіноче ж начало - природно- репродуктивне і тому жінка повинна бути покірною, залежною, емоційною.

В основу виокремлення другої групи стереотипів покладені соціальні начала. Дана група стереотипів закріплює професійні ролі чоловіків і жінок. Для жінки головними є ролі сімейні (жінка, мати, господарка), а для чоловіків - ролі професійні.

До третьої групи тендерних стереотипів вчені відносять стандартизовані уявлення, які пов'язані з відмінностями у змісті праці - жіночої та чоловічої. Місце жінки - у сфері виконавчої та обслуговуючої праці, чоловіка - у сфері інструментальної праці, тобто творчої.

Усі три групи стереотипів тісно переплетені між собою, мають міцні позиції в суспільстві, а тому суттєво впливають на нього. При цьому вплив є прихованим і тому дуже важко піддається коригуванню. Приваблює той факт, що в Україні нарешті почали звертати увагу на цю проблему не тільки вчені, а й представники державної влади.

Яким же чином зазначені вище стереотипи можуть впливати на різноманітні

сфери життєдіяльності суспільства? Розглянемо деякі аспекти такого впливу.

//

Як відомо, сім'я - соціальний осередок суспільства. Крім того, сім'я - це ще й перший плацдарм соціалізації особистості. Саме у рамках сім'ї здійснюється перший етап ідентифікації особистості, у тому числі тендерної. Саме у сім'ї дитина отримує перші уявлення про себе, про суспільство. Саме у сім'ї дитині починають прищеплювати перші діяльнісні навички, а також і перші стереотипи. Тендерні ж стереотипи як соціальні норми мають надзвичайну стійкість і відтворюються з покоління в покоління. Найстійкіші тендерні стереотипи засвоюються саме у дитинстві: у сімейному колі, у дитячих садках та в школі. Засвоєні стереотипи дитина "бере" з собою у доросле життя, "принесе" їх у свою власну родину. При цьому тендерні стереотипи нерівності між чоловіками та жінками більш притаманні чоловікам , ніж жінкам. Як засвідчує В. Бондаровська, 70% юнаків віком 15-17 років і лише 21% дівчат вважають, що домашнє господарство - справа жінки. Жоден з респондентів, які брали участь у соціологічному дослідженні не відповів, що в сім'ї має бути паритет.

Більш загально розглянути вплив тендерних стереотипів на сімейне життя можна крізь аналіз чоловічих та жіночих сімейних ролей. Зміст цих ролей визначається не лише історичним і культурним контекстом, але й значною мірою тендерними стереотипами, які панують в соціальному середовищі тієї чи іншої людини. Саме відповідно до панування тендерних стереотипів у родині можна виділити три типа сімей: традиційна, егалітарна, змішана.

До традиційних слід віднести родини, у яких згідно з їх тендерними установками всі господарські обов'язки строго поділяються на жіночі та чоловічі. При цьому жіночих обов'язків набагато більше, ніж чоловічих. Жінка виконує у такій родині функції обслуговування, а це є одним з найстійкіших тендерних стереотипів. До того ж переважна більшість жінок з таких сімей виконують традиційно чоловічі ролі, котрі пов'язані з відповідальністю за життя та

^л 0'7"^гт^тг^т.7ттгг п Л "Г^ттт-г о ^у ч»/о і. iv а^гаііу'і ро^ігжіх-їгх.

Таким чином, змінюється роль жінки у родині. Жінка змушена брати на себе роль лідера у сім'ї, а це є додатковим навантаженням на неї. Тобто у такій сім'ї існує лише міф про рівність чоловіка та жінки, оскільки змінилися тільки професійні ролі жінки, вони прирівняні зараз до чоловічих. Але сімейні ролі у такій сім'ї залишилися незмінними. З'явилася проблема подвійного навантаження жінки: дім та робота.

Природно, що в сім'ях, де основні домо господарські та матеріальні обов'язки перекладені на плечі жінки, вона змушена виконувати різні соціальні ролі (шлюбну, батьківську, домо господарську та професійну). Така жінка, як правило, зазнає численних перевантажень. До того ж, виконувані нею ролі частіше є несумісними за багатьма параметрами, а це призводить до виникнення рольового конфлікту. Наслідком найчастіше стає "синдром хронічної втоми", зниження працездатності, дратівливість, пригніченість, депресія.

Необхідно підкреслити і той факт, що лідерство жінки у сім'ї найчастіше обумовлено не лише пасивністю чоловіків у сім'ї, але й впливом тендерних стереотипів на рівні сім'ї.

Сучасні традиційні сім'ї завдають багато ускладнень і чоловікам. За самим поширеним стереотипом «мускуліности», а також стереотипами закріплення сімейних та професійних ролей, соціальний успіх чоловіка перш за все пов'язаний з його професійним успіхом, як правило, чоловік, який не зміг реалізувати себе у професійній сфері, не може цього зробити й у сім'ї, такий чоловік губить позиції

лідера та й свій авторитет. Щоб заповнити ці прогалини чоловік ще більше відхиляється від сім'ї, її проблем, шукає собі нові види самоствердження - хобі, релігія, алкоголь, наркотики тощо.

В егалітарних сім'ях панують тендерні установки протилежні традиційним. Тут не має традиційного розподілу господарських обов'язків на жіночі та чоловічі. Як правило, такі сім'ї є двокар'єрними. Сімейні ролі розподіляються взаємно, тому подружжя є взаємозамінним.

У змішаних сім'ях діють як традиційні, так і новітні тендерні установки щодо розподілу сімейних ролей. У сучасних умовах поширеного безробіття, часто жінка є єдиним годувальником сім'ї, а чоловіки виконують обов'язки домогосподарок.

Як бачимо, тендерні стереотипи мають великий резонанс і суттєво впливають як на життєдіяльність сім'ї, так і на особистісну самореалізацію жінки та чоловіка. Крім того, вони призводять до негативних явищ у суспільстві.

В приватному секторі також яскраво проявляються застарілі тендерні стереотипи. Більшість приватних підприємств створюються чоловіками, бо жінка має більше перешкод на цьому шляху (з боку банків, адміністрацій, кримінальних структур, тощо). Дуже часто жінка працює у сімейному приватному бізнесі, не отримуючи навіть зарплатні (особливо у сільськогосподарському підприємстві). При прийомі на роботу переваги надаються, в першу чергу, чоловікам. Крім того, якщо жінку беруть на роботу, то, як правило, пропонують їй короткотерміновий контракт, щоб уникнути проблем у випадку материнства. Таким чином, тендерна нерівність є однією з суттєвих причин такої соціальної проблеми як зменшення народжуваності та старіння націй. Молоді жінки відкладають заміжжя, народжування дитини. Саме суспільство ставить перед жінкою жорстку дилему: кар'єра, або сім'я.

Однак, якщо не діють конституційні норми, необхідно розробити і впровадити

тт т ті т^ттттт """^{1 г} ' " ' ~" !•» т" о ґї т*т 1 ~ ~ т-т л г ї лт, г т-т ' 1™" ^ : ^т - - тттт

ІЮ.ІІІ і 11 іі'і.1 іа -1ІЖХ ІУ1СЛ£ііі.іОІУ1Іі. і-і,хіА ЛІ^ріУ].. і ІСіі-ілЛіііС рО Д,

розробка програми сприяння зайнятості жінок, однією з складових якої має стати програма сприяння само зайнятості, програма впровадження неповного робочого тижня, неповного робочого дня, гнучкого графіку роботи. Вирішенню жіночих проблем на ринку праці допомогла б і нова система організації догляду за дітьми.

Тендерні стереотипи є досить живучими і суттєво впливають на суспільство в цілому та на його окремі сфери.

Отже, як бачимо, історично сформовані стереотипи поведінки жінок зазнають змін. У сучасному суспільстві жінці доводиться більше домінувати, ніж підкорятися, що вносить певний дисонанс в характер взаємовідносин між статями.

Сім'я, школа формують тендерні стереотипи, що існують в суспільній свідомості і одночасно залишаються провідними інститутами в пошуку нових форм тендерної соціальної політики, виховання особистості дівчинки.

Виходячи із сучасних тенденцій, в перспективі вбачаємо за необхідне більш глибоке дослідження проблеми тендерного виховання дівчат-підлітків в умовах сім'ї, школи та інших спеціальних інститутів.

3.3. Поняття: дискримінації, ксенофобія, расизм, упередження, толерантність.

Дискримінація - будь-яка відмінність, виключення, обмеження або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав. Поняття охоплює виключення або обмеження можливостей для членів певної групи відносно можливостей інших груп. Ні у Загальній декларації прав людини, ні в інших міжнародних угодах немає загального визначення поняття «дискримінація», хоча вони і згадують її досить часто, тому для дефініції зазвичай використовуються соціологічні визначення.

У міжнародних конвенціях з прав людини передбачається, що країна, що ратифікувала їх, зобов'язана шанувати і забезпечити всім людям, що знаходяться на її території й у межах її юрисдикції, права людини без будь-яких відмінностей, таких як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні або інші погляди, національне або соціальне походження, власність, вживання (але не зловживання) наркотиків, народження або інший статус.

У міжнародних відношеннях поняття дискримінації також охоплює відношення до держави (або групі держав), зазіхання на її права, що загрожує загальновизнаним звичаям і принципам міжнародного права. Організації Об'єднаних Націй виключає расову, політичну, релігійну й інші види дискримінації в міжнародних відношеннях (ст. 55, 62 і 73).

У 1948 році Загальна декларація прав людини заборонила всі форми расової й іншої дискримінації.

Акти дискримінації можуть відбуватися відкрито або таємно, вони можуть одержати широке поширення, виконуватися окремими особами або анонімними групами, вони можуть бути одиничними або систематичними, незначними (наприклад, у жартах) або серйозними, що завдає психічну, матеріальну або фізичну шкоду жертвам. У повсякденній промові терміни "забобон" і "дискримінація" часто взаємозамінні. Забобоном вважається упереджене відношення по членів іншої групи.

Види дискримінації

Розрізняють пряму і непряму дискримінацію.

Пряма дискримінація характеризується як намір дискримінувати особу чи групу, наприклад, бюро з працевлаштування відкидає претендента певної національної ознаки (єврея, цигана та ін.) або житлова компанія не продає квартири для осіб «кавказької національності».

Непряма дискримінація зумовлена впливом політики або конкретних заходів: це відбувається тоді, коли формально нейтральні правила, критерії або практика ставлять де-факто особу або осіб певної меншини у невигідне становище у порівнянні з іншими. Прикладами можуть бути: мінімальний критерій росту для певної професії (завдяки чому серед заявників може бути виключено набагато більше жінок, ніж чоловіків); або ж не наймати людей з певним іміджем - жінок з довгими спідницями (під що підпадають мусульманки), чоловіків із довгим волоссям або із сережками у вухах (під що підпадають чоловіки із певним особистим смаком), і т. ін. Формально ці правила є нейтральними щодо, наприклад, етнічної або релігійної приналежності, але фактично ставлять у нерівноправне положення різних членів суспільства, а деякою мірою - і представників етнічних та релігійних груп (наприклад, хід жаб: ознака мусульманки) [ Дискримінації щодо осіб і соціальних груп за ознакою раси, релігії, тендера, етнічної приналежності походження, національності або сексуальної орієнтації заборонена у багатьох міжнародних документах з прав людини і в Лісабонській угоді, що заміняє Конституцію.

Ксенофобія (від грецьких слів (ксенос), що означає «чужинець», «незнайомець», та (Фобос), що означає «страх») — неоднозначний термін, котрий позначає певний стан людини, що виявляється у нав'язливому страху стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, чужоземного або страх перед чужоземцями та ненависть до них. [2] Вперше зустрічається у словнику Вебстера, виданого у 1841 р. у США.«У словнику Вебстера ксенофобія - це «страх або ненависть до незнайомців, чи іноземцям, або до того, що дивно або чуже». Літературне значення слова передбачає, що ксенофоби - це люди, які не люблять усіх чужинців, їх «інакшість». Такі визначення показують, що головним об'єктом ксенофобії завжди були незнайомці або чужинці (хепоз - сторонні, іноземці). Причини тут прості: історично так складалося, що поява чужаків, як правило, не віщувало нічого доброго. У гіршому випадку вони претендували на поля і пасовища, на майно, на дружин. У кращому випадку - впроваджувалися в суспільство, приносячи з собою зміни. Хороші чи погані, глобальні чи незначні - це інше питання, але чужинці представляли реальну загрозу сформованому образу життя " — Г. Солдатова, А. Макарчик, «Может ли другой стать другом?» У науковій фантастиці ксенофобія — страх перед інопланетянами.

Форми й прояви

Розрізняють дві основні форми ксенофобії. Перша спрямована на групу всередині суспільства, що вважається чужою та шкідливою для суспільства, наприклад, нові іммігранти, біженці, трудові мігранти, євреї, цигани, гомосексуалісти. Об'єктом другої форми ксенофобії є головним чином культурні елементи, що вважаються чужими. Усі культури підпадають під чужоземний вплив, сі^і^ ^льтурпа Ксспофоиія с "ча^іс иаіі^и-іздсноіо нз. аісііНі іхро.явк т&ко^о

впливу, наприклад, поширення нетрадиційної для даної країни релігії.

Расизм у загальному випадку розглядають як форму ксенофобії. Ксенофобія передбачає наявність віри в те, що об'єкт ворожості є чужим.

З точки зору біо соціології, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження певної національно-економічної формації.

Незначні прояви ксенофобії є цілком природними і нешкідливими для суспільства в цілому, але таке твердження багато хто ставить під сумнів.

В Україні одним з видів ксенофобії є українофобія.

В незалежній Україні найнижчий рівень ксенофобії був у перші роки після проголошення незалежності, зі середини 1990-х цей показник почав зростати і зараз рівень нетерпимості до іноземців та національних меншин є найвищий за останні 1 5 років. Найтолерантнішою групою в Україні є молодь — люди до ЗО років.

Расизм— світогляд, а також політичні теорії і практики, що ґрунтуються на расовій дискримінації, на уявленні про поділ людей на біологічно різні групи на основі видимих особливостей зовнішнього вигляду як-от колір шкіри, структура та колір волосся, риси обличчя, будова тіла тощо, тобто на раси, і різному ставленні до людей та їх спільностей залежно від їх приналежності до цих груп (рас). Згідно з расистськими теоріями, люди різних рас розрізняються за соціально-біологічною поведінкою. Тобто до зовнішніх ознак «прив'язуються» важливі психологічні, розумові та фізичні особливості, або робляться грубі антинаукові, неправдиві узагальнення на зразок: «уеі негри ліниві», «усі жиди жадібні» тощо Ця різниця, як стверджують послідовники расистських теорій, зумовлена механізмами спадковості і не зникає повністю у результаті виховання, соціалізації і інших культурних процесів Расова дискримінація означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя. Поняття «расової дискримінації» не застосовується до відмінностей, винятків, обмежень чи переваг, що їх Держави-учасниці Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації проводять чи роблять між громадянами і негромадянами. Прояви політики расизму

Расизм як політика— це дискримінація особистостей, суспільних груп, частини населення або груп людей. У найгірших своїх проявах — це політика переслідувань, принижень, завдання ганьби, насильства, нагнітання ворожнечі та неприязні, поширення відомостей, що паплюжать людину або частину людей; завдання шкоди за ознакою раси чи етнічного походження (видимої різниці в зовнішності). Причини расизму

Причиною расизму як явища є ксенофобія. Власне расизм значною мірою І є ксенофобією за ознакою видимої різниці у зовнішності. Як різновид ксенофобії расизм є ірраціональною реакцією людей на чуже та невідоме. Однак лише ксенофобією расизм аж ніяк не вичерпується. Іншою причиною расизму може бути, наприклад, релігія.

Походження сучасного расизму

і. CLwIiJivi (wj4awll!ill) лк ВйІІІ-IR у До О j/ ічОііОііісіДі^іуі у, КОЛИ ЄВрОіїчЛїСІЬКІ

держави захопили значні території, населені людьми різко відмінних від європейців антропологічних типів. Виникла потреба, з одного боку, пояснити, чому всюди у світі європейці захоплюють чужі країни, а не навпаки, а, з другого боку, виправдати таку політику. Найпростіше пояснення полягало в проголошенні однієї раси «повноцінною», а інших — «неповноцінними», тобто по суті в позбавленні не європейців права називатися справжніми людьми, та пояснення переваги європейців як вродженої.

Слід зазначити, що саме сучасний расизм походить від європейського колоніального напряму або ж виник під його впливом. Однак саме явище не є ані недавнім винаходом, ані суто європейським. Як вид ксенофобії расизм притаманний людям здавна.

Упередження — думка, що не має фактичного підтвердження і не відповідне дійсності, але при цьому вона часто сприймається людиною за істину. Упередження частіше за все є процесом попередньої "оцінки" чого-небудь, висловлювання думки про що не будь без достатніх на те підстав, або без прямого досвіду. Висловлення політичне непопулярного некоректного погляду - саме по собі ще не є упередженням, але в той самий час і політично популярні погляди не обов'язково є вільними від упередження. Стосовно соціальних груп, упередження загалом посилається на існуючі уяви по відношенню до членів таких груп, часто базованих на соціальних стереотипах.

Найчастіше упередження стосуються уявлень, що розділяються чималою кількістю людей. Це можуть бути розповсюджені в масовій свідомості елементи існуючих або вже зниклих релігійних вірувань (різного роду забобони), застарілі наукові гіпотези («кит - риба»), наслідок дії пропаганди («в Україні переслідують російськомовних»), реклами («чим дорожче товар — тим він кращий»), культурні штампи («всі українці люблять сало», «всі німці — пунктуальні і законо покірні», «всі американці збожеволіли на грошах»).

Упередження надзвичайно поширені. Понад усе вони характерні для тих областей людської діяльності, які пов'язані з предметами і обставинами, про яких немає (або в принципі не може бути) достатньо повної інформації, наприклад про релігію. Але й там, де, здавалося б, на перше місце ставиться точність, логічність і обґрунтованість (наприклад, в науці), існує велика кількість упереджень.

Толерантність в перекладі з латинської «tolerance» означає «терпіння». Це слово в медицині позначає здатність організму переносити вплив тих чи інших чинників. У суспільстві толерантність означає терпимість до інших думок, поглядів, традицій.

Життя суспільства, як і життя окремої людини, ґрунтується на впливі ідей, поглядів, теорій. За часи історії людства їх промайнуло чимало. Вони оволодівали розумом людей на більший чи менший термін. Деякі з них закликали до барикад, призводили до війн, ставали підставою для створення «образу ворога» з іншого народу.

Але з розвитком суспільства до людей прийшло розуміння, що Земля не є надто великою, вона - наш спільний дім, всі люди в якому - сусіди. А для того, щоб людство успішно розвивалося, треба знаходити спільну мову. У безмежному морі різноманітних культур, релігій, думок, ідей, що належать людям різних країн на

i'iwi. /_і,опомоі у ivido ІїрІіИіИ \vjja l^hcli-biic коло// iojicpcxkiriaj'cii. ід- J a.jljl w і. .

французький філософ-просвітитель Франсуа-Марі Вольтер сказав свою знамениту фразу: «Ваша думка для мене глибоко ворожа, але за Ваше право висловити її я готовий віддати своє життя».

Толерантність — це повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті й переконань. Також толерантність - це єдність у різноманітті, те, що переходу від війни до культури миру. Для громадян це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини.

Сьогодні толерантність - яскравий показник ступеню демократичності кожної держави й одна з умов її розвитку. Політична толерантність є основою для плідних міжнародних відносин.

Для того, щоб досягти успіху у власному житті, не витрачати сил на конфлікти, «побутові війни», кожному доцільно сформувати у собі толерантність як рису характеру. Для цього необхідно: бути готовими до того, що всі люди різні - не кращі й гірші, а просто різні; навчитися сприймати людей такими, якими вони є, не намагаючись змінити в них те, що нам не подобається; цінувати в кожній людині особистість і поважати її думки, почуття, переконання незалежно від того, чи збігаються вони з нашими; зберігати «власне обличчя», знайти себе і за будь-яких обставин залишатися собою.

Понад 17 років 16 листопада світ святкує Міжнародний день толерантності. Цей День був проголошений Декларацією принципів толерантності, затвердженою у 1995 році на 28 Генеральній конференції ЮНЕСКО. У статті 6 Декларації зазначено: «з метою мобілізації громадськості, звернення уваги на небезпеки, приховані у нетерпимості, зміцнення прихильності і активізації дій на підтримку поширення ідей толерантності і виховання у її дусі ми урочисто проголошуємо 16 листопада міжнародним днем, присвяченим толерантності, що відзначається щорічно». Цього дня за традицією у різних країнах світу проводяться акції, спрямовані проти екстремізму, різноманітних форм дискримінації та проявів нетерпимості.

Література:

1. Алтухов Ю. П. Генетические процессы в популяциях. М.: "ИКЦ АКАДЕМКНИГА " 2003.

2. Антропология. Хрестоматия под ред. В.Ю. Бахолдина, М.А. Дерягина. М: 1997.

3. Кравченко А.И. Социальная антропология. -М.: "Академический проект", 2003.

4. Антропология. Хомутов А.Е. - М.: "Феникс".

5. Эволюционная антропология: биологические й культурные аспекты. - М.: УРАО, 1999.

6. Якубов. Расизм й его корни. М.: 1999.

7. Агеев B.C. Міжгрупова взаємодія: соціально-психологічні проблеми /В. С. Агєєв -М., 1990.

8. Агєєв B.C. Психологічне дослідження соціальних стереотипів /B.C. Агєєв //Питання психології. - 1986. - № 1.

9. Андреева Г.М. Соціальна психологія /Г.М. Андреева. - М.: АСПЕКТ-ПРЕСС, 1999.

1П ТТТ у.„.--------------------- Л/Г . гл------- Г7_,„„,, їло 7

11. Бондаровська В.М. Тендерний паритет у сім 'ї: соціально-психологічні засади // Формування тендерного паритету в контексті сучасних соціально-економічних перетворень: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, 5-7 грудня 2002р.). - К.: Державний інститут проблем сім'ї та молоді, 2002.

12. Воронцов Д. В. Что такое Шендер // Бендас Т. В. Тендерная психология. -СПб., 2006.

13. Лавриненко H.B. Женіцина: сачореачизация в семье й обіцестве (гендерньїй аспект). - К: HAH України Інститут соціології, 1999.

14. Мойсюк P.A. Засвоєння тендерних ролей в підлітковому віці — //Наукові записки РДГУ- 2003. - №27. - с. 82-85

15. Пращ в Україні у 1996 році. Стат.зб. - К: Мінстат України, 1997.

16. Хрисанова С.Ф. Словарь тендерних терминов. - X.: 2002. - 99 с.

4. Конфлікти

• Поняття «конфлікт» • Джерела виникнення конфліктів • Типи конфліктів

• Шляхи подолання конфлікту • Місце конфліктів у спілкуванні

Будь-яка група людей (родина, організація, трудовий колектив або група студентів) постійно перебуває у стані динамічного розвитку, реагує на сприятливі можливості та уникає небезпечних ситуацій. Зовнішнє середовище, в якому організація, група чи родина функціонує, є не стабільною комбінацією факторів впливу на її діяльність, а хаотичним нагромадженням складових, що постійно перебувають у русі, змінюють свої значення і мають, як правило, різно векторну спрямованість. Сукупність ресурсів, які дана група людей використовує у своїй діяльності, теж постійно трансформується, видозмінюється, морально старіє, набуває нових форм та інших кількісних чи якісних параметрів.

Всі ці процеси та явища зумовлюють виникнення неординарних ситуацій, які раніше не зустрічалися і потребують нагального вирішення. Оскільки психологія має справу з людьми (родичами, знайомими, працівниками, співробітниками, діловими партнерами та ін.), то необхідно враховувати також і зміни у запитах, потребах, особливості людських стосунків, зважати на мету, цілі, завдання, інтереси сторін чи окремих груп та особистостей в колективі та поза його межами.

Неминучість виникнення суперечностей є виявом закону єдності та боротьби протилежностей, одного з класичних законів розвитку. За цим законом будь-яке явище чи ситуація розглядається як єдність протилежних сторін, що взаємо виключають одна одну, долають опір свого антиподу, проте, водночас, не можуть існувати окремо, обопільне взаємо зумовлюються (одна існує лише тому, що наявна друга).

4.1. ПОНЯТТЯ «КОНФЛІКТ»Поняття конфлікту можна визначити як відсутність згоди між двома або більше сторонами, які можуть бути фізичними особами або групами. Кожна сторона робить все можливе, щоб була прийнята її точка зору і заважає іншій стороні робити те саме. Саме слово «конфлікт» означає зіткнення. І справді, конфлікт - це завжди зупинення та розрив нормальних, усталених відносин. Існують різні визначення конфлікту, але всі вони підкреслюють наявність протиріччя, яке виникає в процесі соціальної взаємодії, що заключається в протидії суб'єктів конфлікту та зазвичай супроводжується негативними емоціями. Необхідно відмітити найважливіші положення даного визначення:

«У конфлікті завжди існує протиріччя, зіткнення несполучних поглядів, інтересів, потреб, цінностей, мотивів. Однак сутність конфлікту полягає не стільки у виникненні і Існуванні протиріччя, скільки в способі його вирішення. Адже з соціальними протиріччями ми зустрічаємося кожен день, вони виникають завжди і скрізь, але тільки деякі вирішуються шляхом конфлікту.»

«До конфлікту призводить таке зіткнення інтересів, потреб, поглядів, цілей, мотивів, при якому з'являється протидія сторін. Соціальна протидія - це таке спілкування, поведінка і діяльність, однією з основних цілей якого являється нанесення моральної або матеріальної шкоди опоненту або супротивнику. Саме протидія є ядром соціального конфлікту.»

«В психологічному плані конфлікт для його учасників завжди супроводжується негативним емоціональним станом, негативним відношенням один до одного. Якщо суб'єкти конфлікту протидіють, але не відчувають неприємних емоцій або, навпаки, відчувають, але не проявляють це зовнішньо, такі ситуації можна охарактеризувати як перед конфліктну.»

У конфліктах беруть участь як окремі особи, так і групи людей. Учасників конфлікту називають опонентами, суперниками тощо. Конфліктна ситуація - це об'єктивна основа конфлікту, яка фіксує виникнення реального протиріччя в інтересах і потребах сторін. Вона включає:

- учасників конфлікту (сторони конфлікту), якими можуть бути різні аспекти особистості (внутрішньо особистісний конфлікт), окремі індивіди або різні за масштабами соціальні групи;

- умови протікання (перед за все соціально-психологічні);

- образи конфліктної ситуації.

У конфліктній ситуації кожна зацікавлена сторона прагне відстоювати та досягати реалізації власних мети, цілей, думок, завдань, точки зору, при цьому вона наводить аргументи на свою користь, перешкоджає опоненту чинити так само, використовує всі прийнятні у даній ситуації заходи та форми впливу і намагається здолати опір іншої сторони.

Кожна сторона-учасник конфлікту має внутрішню і зовнішню позицію. Зовнішня позиція - це мотивування участі у конфлікті, яке сторони відкрито демонструють одна одній. Вона може співпадати, але може і не співпадати із внутрішньою позицією, яка є набором тих інтересів, мотивів, цінностей, які примушують людину або групу людей включитися в конфлікт. Слід відзначити, що внутрішня позиція дуже часто прихована не лише від супротивника, але й від самого суб'єкта. Прикладом такого не спів падання внутрішньої і зовнішньої позиції може бути конфлікт дорослого і підлітка, де зовнішня агресивність останнього лише приховує потребу у визнанні, повазі, необхідності підтримки свого «Я». Розрізнення зовнішньої та внутрішньої позиції учасників конфлікту необхідно для того, щоб знаючи це, намагатися , побачити за зовнішнім, ситуативним - внутрішнє, суттєве. Образи конфліктної ситуації - це внутрішні картини ситуації: уявлення учасників конфлікту про самих себе (про свої мотиви, цілі, можливості тощо); уявлення про протилежну сторону (її мотиви, цілі, можливості); уявлення кожного учасника про те, як інший сприймає його, уявлення про середовище, в якому реалізуються конкретні відносини.

Донедавна, домінуючою вважалася точка зору, згідно з якою конфлікти в родині, студентській групі або організації - річ небажана (доктрина школи Вебера), їх необхідно уникати, а якщо вони все ж таки з'являються, то гасити на ранній стадії, не даючи змоги розвиватися. Конфлікти асоціюються з усілякими негараздами, суперечками, ворожістю, боротьбою і не мають позитивних ознак.

Прихильники школи «людських відносин» також вважали, що конфлікт - зло і що його слід уникати. Визнаючи можливість суперечностей між цілями окремої особистості й організації, між лінійними та функціональними ланками, між повноваженнями і можливостями посадових осіб та ін., вони розглядали конфлікт як ознаку неефективної діяльності організації і поганого управління (конфліктним ситуаціям всередині родини вченими приділялося значно менше уваги). Отже, на їхню думку, конфлікти не виникають, якщо в організації добрі взаємовідносини між її членами.

Однак сучасна школа менеджменту дійшла до висновку, що конфлікт, попри негативні риси, відіграє і позитивну роль - сприяє рухові організації вперед і визначає фактори, що заважають цьому процесові. Термін «конфлікт» можна визначити як джерело творчої енергії, якою слід управляти, тобто спрямовувати її у бажане русло.

Сучасні погляди полягають у тому, що навіть при наявності ефективного управління в організаціях деякі конфлікти не тільки можливі, а й навіть бажані. Звичайно, конфлікт не завжди має позитивний характер. В деяких випадках він може заважати задоволенню потреб індивідууму і досягненню цілей організації. Наприклад, якщо в колективі є людина, схильна до суперечок, інші члени колективу можуть поділяти погляди цієї людини, щоб не вступати в суперечку і уникнути конфлікту, хоч точка зору любителя посперечатися може бути і неправильною. Проте в багатьох випадках конфлікт допомагає виявити різноманітність поглядів, дає додаткову інформацію, допомагає виявити альтернативні вирішення проблеми. Це робить процес групового прийняття рішень більш ефективним і дає людям можливість задовольнити власні потреби в повазі та у владі. Це - може привести також до більш ефективного виконання планів стратегій та проектів, оскільки обговорення різних поглядів па ці документи відбувається до втілення їх у життя.

4.2. ДЖЕРЕЛА ВИНИКНЕННЯ КОНФЛІКТІВ. Отже, будь-який тип конфлікту має свої причини. Основними причинами конфлікту вважаються:

- розподіл ресурсів (вони завжди обмежені, а претендує на їх використання кілька сторін):

- різниця у цілях (спеціалізація, конкретизація та дроблення на підрозділи передбачає їх різну стратегічну спрямованість);

- взаємозалежність у досягненні результату (вимагає співробітництва, хоча, реалізовуючи власні завдання, люди інколи нехтують іншими);

- різниця в уяві та цінностях (відсутність об'єктивної оцінки ситуації):

- незадовільні комунікації (відсутність повної та достовірної інформації);

- різниця у досвіді та манері поведінки;

- різка зміна подій чи умов.

Розглянемо докладніше кожну з причин конфлікту.

Обмеженість ресурсів. Навіть у найбільших організаціях ресурси завжди обмежені. Будь-яка загальна власність (сировина, матеріали, виробничі потужності, інформація, людські та фінансові ресурси) підсвідомо викликає бажання в осіб, що наділені певними повноваженнями, розподілити її так, щоб якнайліпше виконати завдання власного підрозділу. Керівництву досить

складно вирішити, як поділити матеріальні, людські та фінансові ресурси між різними групами, щоб досягти загальних цілей організації.

Взаємозалежність завдань. Можливість конфлікту існує скрізь де одна людина, або група залежить у виконанні завдань від іншої людини або групи. Оскільки всі організації е системами, які складаються з взаємозалежних елементів, при неадекватній роботі одного з підрозділів або людини взаємозалежність завдань може стати причиною конфлікту.

Розбіжності в цілях. Кожна організація, як правило, складається з кількох напівзалежних структурних підрозділів. Можливість конфлікту в організаціях збільшується залежно від того, чим більшою стає спеціалізація і поділ їх на підрозділи. Це відбувається тому, що спеціалізовані підрозділи самі формують свої цілі і можуть приділяти більшу увагу досягненню їх. ніж досягненню цілей всієї організації.

Відмінності в уявленнях та цінностях. Фаза оцінки ситуації найбільш вразлива для неправильних суджень (в силу існування комунікаційних бар'єрів, особливо вибіркового сприйняття, розглядаються лише ті варіанти, які влаштовують членів даної групи). Уявлення про певну ситуацію залежить від бажання досягти певної цілі. Замість того, щоб об'єктивно оцінювати ситуацію, люди можуть розглядати тільки ті погляди, альтернативи, які, на їхню думку, позитивні для групи і особистих потреб.

Незадовільні комунікації. Інформаційний вакуум, брак чи нестача актуальної інформації, нездатність чи небажання керівництва передавати достовірну інформацію викликає в співробітників відчуття роздратування, є приводом для появи не обґрунтованих пліток тощо. Погане передавання інформації є як причиною, так і наслідком конфлікту, заважаючи окремим працівникам чи групі розуміти ситуацію або погляди інших. Якщо керівництво не може довести до відома підлеглих певні новації і переконати їх у необхідності та вигідності для них, підлеглі можуть відреагувати таким чином, що виникне конфлікт між адміністрацією і підлеглими або і між самими підлеглими. Такі конфлікти часто виникають і загострюються через нездатність керівників розробити і довести до відома підлеглих точний опис посадових функцій, обов'язків, вимог до праці.

Різниця у досвіді та манері поведінки. Наведемо уявний приклад: в одній бригаді, пліч-о-пліч працюють досвічений майстер і початківець. Перед ними поставлене аналогічне завдання. При цьому новачок докладає надмірних зусиль, обирає далеко не ідеальний шлях до виконання, але з великими труднощами справляється з роботою. І тут з подивом помічає, що майстер, який начебто і не поспішав, закінчив роботу утричі швидше.

Різка зміна подій чи умов. Ця ситуація вимагає неабиякого хисту, інтуїції та перспективного мислення. Зміна приорітетів, несподівані обставини породжують сум'яття та хаос. Швидко проаналізувати ситуацію та визначити сили, що її формують - це завдання під силу вирішити далеко не кожному. Хибні судження та неправильно вибраний тип поведінки на такому етапі нерідко є темою для дискусії, а отже - джерелом конфлікту.

3. ТИПИ КОНФЛІКТІВ. Розрізняють чотири основних типи конфлікту:

1. внутрішньо особовий конфлікт,

2. між особовий конфлікт,

3. конфлікт між особистістю і групою,

4. між груповий конфлікт.

Внутрішньо особовий конфлікт (конфлікт вимог). В даному типі конфлікту сторонами, які конфліктують, є різні компоненти духовної структури людини, причому це можуть бути компоненти одного рівня, наприклад, у ситуації боротьби мотивів або зіткнення двох життєвих принципів. Але конфлікт усередині особистості може виникати і при зіткненні різнорівневих компонентів.

Цей тип конфлікту дещо не відповідає визначенню, яке було зроблено нами раніше. Однак його потенційні дисфункціональні наслідки аналогічні наслідкам інших типів конфліктів. Він може виявитися в різних формах. Одна з найпоширеніших форм - рольовий конфлікт, коли до однієї людини висуваються суперечливі вимоги з приводу того, який повинен бути результат її праці.

Виявом внутрішньо особового конфлікту є суперечність чи протилежність вимог, що ставляться до одного й того ж виконавця різними функціональними керівниками, яким він одночасно підпорядковується. Причини такого конфлікту - недоліки у системі делегування повноважень, організаційній структурі, структурі апарату управління, несхожість стилів керівництва, конфлікт інтересів (ситуація, за якої працівник має приватний чи особистий інтерес, достатній для впливу, або цей інтерес чинить вплив на об'єктивне виконання працівником своїх службових обоє язиків).

Між особовий конфлікт (діадний). Це більш поширений тип конфлікту, де в ролі учасників постають дві особи, кожна з яких є суб'єктом - носієм певних цінностей, інтересів та думок. Саме діадний конфлікт відрізняється емоційною запальністю та напруженістю і перебігає, як правило, у відкритій формі. Найчастіше він виникає на грунті особистих симпатій-антипатій, але за умов організації стосунки між людьми завжди виявляються тісно переплетеними з діловими, кар'єрними та іншими інтересами. Інколи особиста антипатія неправомірно переноситься на розв'язання ділових питань і, навпаки, об'єктивне протиріччя виробничих питань набуває неправомірного особистісного забарвлення. В організаціях однією з найпоширеніших причин виникнення діадний конфліктів є порушення норм статусно-рольової поведінки. У психології ця ситуації отримала назву "конфлікт рольового очікування".

В організації між особовий конфлікт виявляється по-різному. Найчастіше це боротьба керівників за обмежені ресурси, капітал чи робочу силу, за використання певного обладнання, за схвалення певних ідей. Кожен з цих керівників вважає, що оскільки ресурси обмежені, він повинен переконати вище начальство виділити ці ресурси саме йому, а не комусь іншому.

Між особовий конфлікт виявляється також як зіткнення особистостей. Виникає при будь-якому розподілі: повноважень, ресурсів, робіт, обов'язків, завдань, активів, пільг, винагород; а також через несхожість характерів, знань, запитів, кваліфікації, можливостей, кругозору, кола інтересів, ставлення до праці та психологічної сумісності людей, що працюють разом. Люди з різними

рисами характеру, поглядами та цінностями інколи просто не в змозі співіснувати. Як правило, погляди і цілі таких людей дуже відрізняються.

Конфлікт між особистістю і групою. Виробничі та навчальні групи встановлюють певні норми поведінки. Кожен повинен додержуватися, дотримуватися їх, щоб отримати визнання даною неформальною групою як її учасник і тим самим задовольнити свої соціальні потреби. Однак, якщо очікування групи заходять у суперечності з очікуваннями окремої особистості, може виникнути конфлікт.

Причини цього виду конфлікту - дисбаланс, що існує між нормами групової поведінки та індивідуальними діями, поглядами чи звичками окремої особи; невиконання або перевиконання обов'язків, недотримання неписаного внутрішнього розпорядку, що має силу закону у даному колективі, етики взаємин тощо. Якщо очікування колективу знаходяться протиріччі з очікуваннями окремої особистості, може виникнути конфлікт. Наприклад, хтось хоче заробити більше і виконує позаурочну роботу, а група розглядає та надмірну старанність як "вистрибнути" вище групи. Отже, якщо позиція окремої особистості буде суттєво відрізнятися від позиції групи, може виникнути конфлікт.

Між груповий конфлікт. Будь-яка організація складається з певних формальних і неформальних груп, між якими можуть виникати конфлікти. Найчастіше конфлікт виникає через розбіжності в цілях чи інтересах функціональних структурних груп, які просто не в змозі мирно співіснувати, оскільки всередині будь-якої групи постійно відбувається динамічний розвиток, змінюються цілі, завдання, що поступово входять у суперечки з аналогічними показниками інших груп.

Часто можна спостерігати, як співробітники забувають про свої міжособистісні проблеми і об'єднуються у справді монолітну групу, що відстоює свої інтереси. Така ситуація є надзвичайно не без печеною для керівника: або він змушений відстоювати інтереси колективу перед вищим керівництвом і тим самим увійти з ним у конфлікт, або він відмовляється репрезентувати інтереси колективу й тоді потрапляє в ситуацію групового неприйняття.

Зіткнення інтересів різних груп є причиною між групового конфлікту. Його вияв - конкуренція, груповий тиск, лобізм та ін.

Іноді зустрічається також класифікація конфліктних ситуацій, що пропонує їх поділ на ділові та емоційні. Ділові конфлікти, як правило, зумовлені об'єктивними факторами взаємодії складових зовнішнього та внутрішнього середовища організації, а емоційні - людськими стосунками у колективі.

Деяку дослідники - конфліктологи виділяють ще один, п'ятий, тип конфлікту: Між організаційний конфлікт. Цей конфлікт розгортається як конкуренція між організаціями. Тут основними носіями і виразниками конфлікту є власники та керівники вищої ланки. Рядові співробітники дуже рідко втягуються в такий конфлікт, але це можливо й буває дуже продуктивно на короткочасний період необхідності мобілізації зусиль та здібностей всіх співробітників.

4. ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ КОНФЛІКТУ. Серед шляхів розв'язання конфліктних ситуацій вчені виділяють:

а) попередження конфлікту;

б) управління конфліктом;

в) прийняття оптимальних рішень у конфліктних ситуаціях;

г) розв'язання конфлікту.

Успішне розв'язання конфліктних ситуацій можливе з допомогою розробки тактик, що враховують усі аспекти конфлікту як соціально- психологічного явища. З них вибирається та, яка відповідає певній конкретній ситуації. Виділяють такі тактики:

1. Розв'язання конфлікту на основі його сутності та змісту. Насамперед треба реально встановити не тільки безпосередній привід конфліктного зіткнення, а й його причину, що часто не усвідомлюється учасниками конфлікту. Далі треба визначити зону поширення конфлікту (та проблеми, які він зачіпає), виявити реальні мотиви, що зумовили його виникнення. Розв'язання конфлікту можливе тільки при з'ясуванні реальних причин. Це завдання ускладнюється, якщо його виконує представник однієї з конфліктних сторін. Ділові конфлікти частіше мають конструктивний та мобільний характер, вони зникають за умови вирішення проблеми, що породжує протилежні позиції. Але особистісні та між особистісні конфлікти значно стійкіші.

2. Розв'язання конфлікту з урахуванням його цілей. Нерідко протиставлення цілей зумовлене не їхнім реальним змістом, а недостатнім порозумінням, домінуванням емоційних станів, зниженням пізнавального компонента, різними позиціями, які відстоюють конфліктуючі сторони. Насправді цілі можуть бути спільними, у цьому разі необхідно виявити та усвідомити розбіжності в розумінні цілей. У будь-якому випадку треба відмежувати ділі, що пов'язані з міжособистісною взаємодією (особисті домагання, стилі поведінки), від цілей соціальної взаємодії (вирішення виробничих завдань, виконання функціональних обов'язків, визначення стратегій управління організацією). В першому випадку ми ставимося до людини як до особистості, в другому — як до виконавця певних соціальних функцій. А це визначає стратегію розв'язання конфлікту.

3. Розв'язання конфлікту з урахуванням його функцій. Учасників конфлікту треба переконати в тому, що стосунки між ними можна владнати шляхом обміну думками, уточнення позицій тощо.

4. Розв'язання конфлікту з урахуванням емоційно-пізнавального стану учасників полягає в тому, щоб показати негативний вплив емоційного напруження на учасників конфлікту. Знижується рівень критичності мислення, що призводить до не обґрунтованих дій, емоційний стан негативно впливає на взаємодію, зумовлює неадекватне взаєморозуміння. Під впливом емоцій конфліктна ситуація сприймається як така, що загрожує позиції людини в групі, а це спонукає до крайніх дій з метою збереження свого статусу. Конфлікт починає поширюватися, він поглинає дедалі більше членів організації, деформує усталені стосунки.

5. Розв'язання конфлікту з урахуванням властивостей його учасників. Конфлікти нерідко виникають унаслідок невмілих дій керівника, неадекватного

стилю його діяльності, психологічної некомпетентності. Причинами конфліктних ситуацій можуть слугувати специфічні риси характеру, особистісні властивості членів групи.

6. Розв'язання конфлікту з урахуванням його можливих наслідків. Знання про можливі варіанти та наслідки завершення конфліктів допомагають вибрати найкращі засоби впливу на конфліктуючі сторони. Наслідки конфліктів залежно від їхнього змісту:

1) повна ліквідація конфронтації через взаємне примирення;

2) зникнення конфронтації, коли один з учасників перемагає, а інший визнає себе переможеним або коли обидві сторони програють чи задовольня­ють свої домагання;

3) послаблення конфлікту взаємними поступками;

4) трансформація конфлікту, перехід його в змінений або принципово новий конфлікт;

5) поступове згасання конфлікту;

6) механічне знищення конфлікту (ліквідація підрозділу, організації, звільнення учасника та Ін.).

7. Розв'язання конфлікту з урахуванням етики стосунків конфліктуючих сторін.

Будь-який конфлікт має розв'язуватися відповідно до етичних норм. У виробничих організаціях завжди виникають певні розбіжності, суперечки, конфлікти щодо вирішення виробничих питань, зумовлені розбіжностями в розумінні завдань, методів їхнього вирішення. Наявність ділових конфліктів є умовою ефективної діяльності організації. Статусний бік ділового конфлікту стосується умов та принципів відносин керівника й підлеглого,

Література

1. А.Т.Ішмуратов. Конфлікт і згода. К, Наукова думка, 1996.

2. А.Я.Анцупов, А.А.Малышев. Введение в конфликтологию. К, 1996.

3. Беззубко Л. В., Лобас В. М, Чернобай А. В. Вопроси трудових отношений в условиях ринка: Учеб. пособие. —Макеевка: ДонГАСА, 2000. —206 с.

4. Джини Грехем Скотт "Конфликты. Пути их преодоления" - Киев, "Внешторгиздат", 1991

5. Москвичев С. Г. О личности руководителя й мотивации его деятельности. Киев, 1994.

6. Щекин Г. В. Практическая психология менеджмента: Как делать карэру. Как строить организацию. Киев, 1994.

 

 

 

5. Соціум

• Поняття соціуму - суспільство людей • Суспільні відносини. Основи

соціальної стратифікації сучасного суспільства • Соціальна структура населення. Стратифікація сучасного українського суспільства.

Суспільство є надзвичайно складним і суперечливим предметом пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

Суспільство не може бути зведене до простої суми факторів, навіть до їхньої взаємодії. Одні з них є визначальними, інші - похідними; одні кваліфікуються як матеріальні, другі - як ідеальні; одні вважаються об'єктивними, інші - суб'єктивними. Соціальна філософія має упорядкувати суперечливу систему факторів, визначити первинні й вторинні рівні суспільного життя, їхні функції, не допускаючи при цьому будь-якої абсолютизації.

Соціум — це:

♦> суспільство як цілісна соціальна система;

* людська спільність певного типу (родові і сімейно-споріднені, соціально- класові, національно-етнічні, територіально-поселенські спільності);

♦♦♦ соціальне оточення людини, сукупність форм діяльності людей, ЩО Історично склалися.

 

5.1. Понмі їм соціуму - суспільство людей. Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей формувалися з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства. Значний внесок у цьому був зроблений китайським філософом Конфуцієм, античними мислителями Платоном і Аристотелем та ін. Поняття соціуму у теоретико-філософській уяві стародавніх

мислителів ототожнювалося з поняттям держави. Тобто суспільне життя не мислилось інакше, як державне. Закономірності розвитку суспільства і держави

ототожнювалися.

Вже філософи Середньовіччя розрізнили поняття "соціум" і "держава", але приховували це в релігійних містифікаціях. І тільки в працях Н. Макіавеллі держава постає у вигляді однієї Із складових соціуму як більш широкого й фундаментального утворення.

Парадоксальна ситуація склалася в епоху Нового часу. Про соціум як специфічне утворення і форму людського співжиття говорилося в приглушеному тоні, з острахом. Тому про головний об'єкт - соціум як цілісну систему - соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало. Коментуючи цю дивну ситуацію, іспанський філософ X. Ортега-і-Гассета зазначав, що у книгах із соціології нічого певного не говориться про те, що ж таке соціум, суспільство.

Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і сутність соціального, історію його розвитку і механізми функціонування, триває й досі.

Первинна якість соціального осягається через усвідомлення докорінної відмінності даного феномена від природно-тваринного світу. Таку відмінність відзначали майже всі філософи: від Конфуція до наших сучасників. У біологічному аспекті принципової різниці між людиною і тваринним світом немає. Проте різниця між ними принципова. Головна відмінність полягає в способі життя. Тваринне життя є існуванням. А людське має суспільну, соціальну організацію, є життєдіяльністю.

Суспільне життя - це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів І форм діяльності як способу свідомого перетворення дійсності.

Саме здатність розмірковувати, заглиблюватись у себе, щоб досягнути злагоди з собою й зрозуміти, у що ж людина дійсно вірить, що вона справді цінує і що ненавидить, на думку X. Ортега-і-Гассета, постають як фундаментальні домінанти того, що відрізняє людину як особливу Істоту від іншого живого світу.

Про людський характер життєдіяльності можна говорити з того моменту, коли людиноподібна істота виготовила перше знаряддя праці. Саме це постало передумовою виділення людини з природно-тваринного світу й вихідним пунктом розбудови нею власного світу - соціального. Зміст і характер людського життя визначається, зрештою, способом людської діяльності, одним з головних чинників якого є засоби виробництва - знаряддя діяльності.

Таким чином, соціум є особливим способом життя особливих істот, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, що спричиняє появу світу культури. Тварини Існують у природі, а людина живе в соціумі. У такому контексті соціум постає надприродним світом, Що надбудовується над природою.

Соціум - це предметне буття людини, її існування в предметному середовищі, культурі. У цьому сенсі предметність є продовженням природи, бо в предметах, що оточують людину, нічого надприродного немає. Але предмети відрізняються від природи саме тим, що в них засобами діяльності опредметнюється внутрішнє, притаманне лише людині усвідомлення довколишнього світу і заглиблення в себе.

Соціум - це діяльне спілкування людей, бо у процесі життєдіяльності люди вступають у певні стосунки між собою. Спілкування, як і діяльність, є необхідною і всезагальною умовою для формування і розвитку соціальності. Саме через спілкування осмислюються необхідні для діяльності зв'язки, обмін інформацією, фіксація набутого досвіду, передача його від покоління до покоління. Через спілкування відбуваються взаємовплив І взаємодія Індивідів, виявляється і формується спільність поглядів, думок, настроїв, досягається взаєморозуміння, здійснюються передача і засвоєння манер, звичок, стилю поведінки, створюються згуртованість і солідарність, відтворюється спосіб життя.

Діяльність і спілкування - всезагальні необхідні умови соціального. Підкреслюючи специфіку людського способу життя як принципово відмінного від тваринного існування, слід наголосити на його соціально-спадкоємному, історичному характері. Тварина здобуває досвід самостійно, успадковуючи лише інстинкт. Людина ж переймає досвід поколінь, тобто соціальність має історичний характер. Історія життя тварини зникає разом з її фізичною смертю. Людське життя продовжується в наступних поколіннях.

Соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх галузях суспільного життя: створення матеріальних і духовних цінностей, перетворення природи, формування нових якостей у людині.

Соціум у науковому осягненні розглядається як історія людської життєдіяльності. Перші історичні вчення Геродота, Фукідіда, Полібія разом з фіксацією фактів намагалися виявити І проаналізувати їх чинники. Але ці історичні концепції мали описовий характер аж до середини XIX ст.

Перші спроби у визначенні та осмисленні соціуму в широких межах діяльності та спілкування були зроблені К. Марксом, у вченні якого суспільство постало у вигляді суспільно-економічної формації.

До матеріальних утворень відносять велику групу соціальних відносин, державу, деякі соціальні інститути. І хоч матеріальне завжди є об'єктивним, зв'язок між ними не є простим І однозначним. У суспільстві не можна відділити матеріальне від ідеального, об'єктивне від суб'єктивного. Це вимагає ширшого підходу до соціальної проблематики.

Суспільство - це надзвичайно складний, багатоманітний і суперечливий предмет пізнання. Визначити суспільство так само важко, як матерію, природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різноманітні види матеріальної та духовної діяльності людей. Суспільство - це реальні люди, які об'єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, винаходять нові форми об'єднання та злагоди.

Таким чином, суспільство - це реальний процес життєдіяльності людей, що має Історичний характер, Існує об'єктивно, незалежно від свідомості й волі людей, хоч вони, як носії свідомості й волі, є головними дійовими особами суспільно- історичного процесу.

Пізнанням суспільства як об'єктивного процесу, закономірностей його функціонування та розвитку займається соціальна філософія. Щоб сформувати цілісне уявлення про соціум як систему, необхідно дослідити етапи розвитку філософської думки.

Платан вважав, що суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб. За Аристотелем, суспільство є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Проявом божого творіння вважала його релігійна філософія. Як форму суспільної угоди трактували його просвітителі (Т. Гоббс, Ж.- Ж. Руссо, Ф.М.Вольтер) та французькі матеріалісти ХУНТ ст. Г. Гегель запевняв, що суспільство є реальним процесом життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. Марксистська соціальна філософія визначає суспільство як сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Саме спосіб виробництва матеріальних благ обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя.

Теоретичне уявлення про соціум як систему пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя: матеріальною, соціально-політичною, духовною, культурно-побутовою. Усі ці сфери тісно взаємопов'язані і вимагають їх урахування в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. У центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що й єднає всі сфери життєдіяльності.

5.2. Суспільні відносини. Основи соціальної стратифікації сучасного суспільства. Для людського суспільства на всіх етапах його розвитку була характерна нерівність. Структуровані нерівності між різними групами людей соціологи називають стратифікацією.

Для більш точного визначення цього поняття можна привести слова Питирима Сорокіна: «Соціальна стратифікація - це диференціація деякої даної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Вона знаходить вираження в існуванні вищих і нижчих шарів, її основа і сутність — у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності й обов'язку, наявності І відсутності соціальних цінностей, влади І впливи серед членів того чи іншого співтовариства. Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і численні. Однак все їхнє різноманіття може бути зведене до трьох основних форм: економічна, політична і професійна стратифікації. Як правило, усі вони тісно переплетені.

Соціальна стратифікація - це постійна характеристика будь-якого організованого суспільства».«Соціальна стратифікація починається з веберовского розмежування більш традиційних суспільств, що ґрунтуються на статусах (наприклад, суспільств, що мають у своїй підставі такі запропоновані категорії, як стану і касти, рабство, унаслідок чого нерівність санкціонується законом) і иоляризіроьаннил, але більш розмитих суспільств, що мають у своїй основі класи (що типово для сучасного Заходу), де велику роль грають особисті досягнення, де економічна диференціація має першорядне значення І носить більш без особистісний характер».

Вивчення соціальної стратифікації має довгу історію, що починається із середини XIX в. (роботи Карла Маркса і Джона Стюарта Милля), що включає серйозний внесок дослідників початку XX в. - від Вильфредо Парето (який запропонував теорію "циркуляції зліт") до Питирима Сорокіна. Зараз велика література по цій темі нерозривно переплітається з роботами, присвяченими утворенню, соціальному полу (gender), культурі, владі, статистичній техніці і ролі теорії в соціальних дослідженнях. Згідно Знтони Гидденсу, «помітні чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, стани і класи.

Розглянемо тепер головні особливості тих суспільств, у яких живе людина нового часу і які у своєму розвитку спрямовані в майбутнє. Суспільства цього типу називають або індустріальними, або масовими.

«Надзвичайно швидкий ріст міських соціумів привів майже повсюдно до захоплення ними фактично всіх ключових позицій усередині суспільства. Ставши його економічною опорою, міста перетворилися одночасно й у центри політичного життя, осередком влади правителів і законодавців. За словами французького соціолога 3. Дюркгейма, саме тут « .виробляються ідеї, моди, удачі, нові потреби,

що потім поширюється на іншу частину країни» . Разом з тим у містах швидше руйнуються колишні стійкі традиції, поступаючись місцем непостійній масовій культурі, що перебуває в безупинному бурхливому коловороті. Настільки могутній і незаперечний вплив міст-мегаполісів на всі сторони життя сучасного суспільства дозволяє позначити останні як урбанізовані суспільства.

Колосальна чисельність людських мас, узятих у життя сучасних політичних організмів — це перше, що упадає в око при їхньому зіставленні з архаїчними соціумами стратифікаційного типу. Чисельність населення більшості країн Європи, приміром, коливається в межах від 4 млн. до 50 млн. чоловік. В умовах загального виборчого права кожен повнолітній індивід так чи Інакше впливає (чи може впливати в принципі) на політичне життя І на подальшу долю країни, а отже — і кожного з її жителів».

Зрозуміло, індустріальне масове суспільство зберігає в собі багато рис архаїчних стратифікаційних суспільств. Індустріальне суспільство стратифіковане ще в більшому ступені, чим кастове. «Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і численні. Якщо економічний статус членів деякого суспільства неоднаковий, якщо серед них маються як імущі, так І незаможні, то таке суспільство характеризується наявністю економічного розшарування незалежно від того, чи організоване воно на комуністичних чи капіталістичних принципах, чи визначене воно конституційно як "суспільство рівних" чи немає. Ніякі етикетки, вивіски, усні висловлення не в змозі змінити чи затушувати реальність факту , економічної нерівності, що виражається в розходженні доходів, рівня життя, в існуванні багатих і бідних шарів населення. Якщо в межах якоїсь групи існують ієрархічно різні ранги в змісті авторитетів і престижу, звань і почестей, якщо існують керуючі і керовані, тоді незалежно від термінів (монархи, бюрократи, хазяїни, начальники) це означає, що така група політичне диференційована, що б вона не проголошувала у своїй конституції чи декларації. Якщо члени якогось суспільства розділені на групи по роду їх діяльності, заняттям, а деякі професії при цьому вважаються більш престижними в порівнянні з другими і якщо члени тієї чи іншої професійної групи поділяються на керівників різного рангу і на підлеглих, то така група професійно диференційована незалежно від того, обираються чи призначаються начальники, чи дістаються їм керівні посади в спадщину чи завдяки їх особистим якостям».

Однак страти в сучасному суспільстві, на відміну від архаїчних, не відділений друг від друга непроникними перегородками. Навпроти, у житті сучасного суспільства, іменованому іноді «суспільством рівних можливостей», величезну роль грає явище соціальної мобільності: процвітаючий індивід здатний швидко піднятися по поверхах соціальної ієрархії, а невдасі грозить падіння з високої статусної позиції на саме дно. Сорокін писав у "Соціальній мобільності", що "канали вертикальної циркуляції існують у будь-якім стратифікованому суспільстві і також необхідні, як кровоносні судини для циркуляції крові в тілі". От що пише про соціальну мобільність Гідденс: «Існують два шляхи вивчення соціальної мобільності. Перший полягає в тому, що ми можемо спостерігати кар'єру людей: як далеко вони просунулися чи опустилися на соціальній шкалі протягом виробничого життя. Цей шлях звичайно називають "внутрипоколенческой" мобільністю. Альтернативний йому шлях, коли можна

аналізувати вибір дітьми професій батьків і дідусів з бабусями. Мобільність, що виявляється через покоління, називається між поколінною. Значимість вертикальної мобільності в суспільстві - головний індекс ступеня ' його «відкритості», що показує, як талановиті люди, породжені в нижчих шарах, можуть просунутися по соціально-економічним сходам. Хоча мобільність униз менш поширена, чим мобільність нагору, це все ще що широко зустрічається феномен. Вона частіше зв'язана з психологічними проблемами і тривогами, коли люди не стані підтримувати життєвий стиль, до якого звикли. Рівні мобільності мало порівнянні з ідеалами рівності можливостей. Соціально-економічна порядок верхівки суспільства подібний пірахМІді, де влада, чи статус багатство займають відносні позиції. Ті, хто утримує владу і багатство у своїх руках, мають багато можливостей збільшити свою перевагу і передати потім накопичене нащадкам. У Британії як і раніше самий надійний шлях стати багатим - народитися багатим».

«Необхідність постійно змінювати свою соціальну роль і контролювати з величезною кількістю соціально анонімних партнерів створює обстановку непередбачуваності для індивіда. А коли незабаром кожний у більшому чи меншому ступені залежить від кожного непередбачуваність стає тлом життя цілих корпоративних груп суспільства як такого. Усе це змушує визнати, що суспільний порядок, що представляється нам споконвічно даним і більш ніж природним - річ надзвичайно тендітна. І якщо глянути глибше, що здається гармонія суспільства - це власне кажучи іграшка в руках сліпих стихійних сил, народжуваних зіткненням безлічі різнонаправлених особистих і групових інтересів.

Саме це має на увазі П.Сорокін говорячи про закономірності змін політичної стратифікації в сучасному суспільстві. Чим крупніше політичний організм, тим, за інших рівних умов, більш виражена і політична стратифікація. Однак, у кожнім окремім випадку існує деяка «Крапка перенасичення», при який гіпертрофованої ієрархічна піраміда, що стала, валитися, часом захоплюючи за собою у своєму падінні все суспільство. По образному вираженню вченого, у ході перетворень суспільства увесь час відбуваються зміни висоти і профілю «соціального конуса», крутості егосхилів Цілісності внутрішньої структури. «У будь-якім суспільстві, - пише він - постійно йде боротьба між силами політичного вирівнювання і силами стратифікації.

Коли коливання профілю в одному з напрямків стають занадто сильними і різкими, то протилежні сили різними способами збільшують свій тиск і приводять профіль стратифікації до крапки рівноваги. Вищевказаними способами політичний організм повертається в стан рівноваги тоді, коли форма конуса або гипертрофіровано плоска, або сильно піднесена».

Однак чим же визначається нормальне для суспільства «стан рівноваги»? На думку П. Сорокіна, воно диктується чисельністю населення, взятого в життя суспільства. «Збільшення розмірів політичної організації збільшує стратифікацію насамперед тому, що більш численне населення диктує необхідність створення більш розвитого і великого апарата. Збільшення керівного персоналу приводить до його ієрархазації і стратифікації, інакше, десять тисяч рівноправних офіційних осіб, скажемо, без усякої субординації дезінтегрували б будь-яке суспільство і зробили б неможливим функціонування політичної організації. Збільшення і стратифікація державного апарата сприяє відділенню керівного персоналу від населення, можливості його експлуатації, поганому звертанню, зловживанням і т.д. — це було, є і буде чинником коливань стратифікації. По-друге, збільшення розміру політичної організації приводить до збільшення політичної стратифікації, тому що велика кількість членів розрізняється між собою по своїх внутрішніх здібностях і придбаних талантах».

5.3. Соціальна структура населення. Стратифікація сучасного українського суспільства. Розглядаючи соціально-класову модель українського суспільства на перший план виходить процес загальної поляризації соціуму, тобто постійне збільшення прірви між невеликою заможною, елітарною частиною населення і основною масою громадян, матеріальний рівень забезпеченості якого, а також ступінь владних повноважень і володіння владою в країні, просто неможливо порівняти із попереднім соціальним прошарком. Виникли нові класові утворення (підприємці, комерсанти, фермери, тощо). Змінився статус і раніше існуючих груп. Особливо різко погіршився стан працівників висококваліфікованої розумової і фізичної праці, середні верстви внаслідок зубожіння перемістилися у нижчий клас.

Слід зазначити, що процес трансформації соціальної структури українського суспільства триває й сьогодні, тому загальна характеристика стану основних прошарків українського навагу і передати селення не є фіксованою, оскільки знаходиться в динаміці. Для вище зазначеного процесу характерна криза само ідентифікації громадян, яким після різкої зміни соціально-економічних умов І втрати колишніх (радянських) орієнтирів визначення свого соціального статусу, достатньо складно визначити своє положення в суспільстві. Також сучасне українське суспільство характеризується маргіналізацією практично всіх соціальних груп, що виражається в нечіткості, розпливчастості меж соціальних груп, у відсутності внутрішньої єдності, в кримінальному характері деяких процесів клаео-утворення. Зростання численних неосновних, маргінальних груп населення ніби примножує соціальну структуру.

Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується крайньою соціальною неврівноваженістю як на рівні процесів, що відбуваються всередині соціальних груп і між ними, так і на рівні самосвідомості особистості, усвідомлення нею свого місця в системі соціальної ієрархії. Процес "розмивання" традиційних груп населення призводить до становлення нових видів між групової інтеграції за формами власності, доходами, вюченості у владні структури, соціальною ідентифікацією тощо.

У суспільстві перехідного типу весь простір соціальної стратифікації відзначається практично одним показником, а саме матеріальним (капітал, доходи, власність) при різкому зменшенні ролі інших ( не менш важливих )' критеріїв соціальної диференціації. Ось чому стратифікаційні процеси, що відбуваються сьогодні, сприяють не інтеграції суспільства, посиленню солідарності, а збільшенню поляризації і соціальної нерівності, аномії.

Процес формування нової соціальної структури, її складу йде трьома шляхами, в основі яких лежать базові зміни форм властності:

- виникнення нових соціальних спільнот на основі плюралізації форм властності ( наймані робітники в державному і приватному секторі);

- широкомасштабний процес приватизації державного майна, виникнення на цій основі маргінальних прошарків;

- поява прошарків-страт на основі взаємодії різних форм властності (менеджери - новій управлінський прошарок, еліта, поява категорії безробітних).

Спробуємо дати характеристику умовним прошаркам українського суспільства. Розпочнемо с верхівки.

Правлячою політичною й економічною силою в нашій країні є олігархія. Класичне визначення цього соціального феномена було дане ще в Давній Греції Платоном і Аристотелем, які визначили її як деформацію державної влади; як невелику групу багатих людей, яка у своїй діяльності керується суто корисливими мотивами. У сучасному розумінні під «олігархією» розуміють зрощення приватного капіталу з державою і насамперед з управлінською бюрократією, в суто корисливих цілях.

За сучасних умов олігархія в Україні набуває інституційного статусу, економічною основою панування котрої є: процес тіньової приватизації; банківсько-кредитна діяльність; тіньова економіка; політична влада як головний економічний ресурс, що дає можливість витягувати надлишковий прибуток.

Генетичною основою нашої олігархії стала, в основному, колишня партійно- радянська номенклатура, яка змогла на початку процесу трансформації утримати доступ до фінансових ресурсів і здійснювати контроль за ключовими сферами економічної діяльності. Морально-психологічна основа олігархії — це, по-перше: зарозуміле ставлення до громадян, уседозволеність і нехтування законами; по- друге, прагнення збагачення як головний сенс життя. Тож, олігархія виступає як найконсервативніша частка суспільства, що «приватизувала» не тільки економіку й політику, а й зазіхає на нашу свідомість — через монополізацію засобів інформації і маніпулювання суспільною свідомістю, адже формою суспільної свідомості бюрократії є демагогія (абсурду).

В рамках дослідження соціальної структури суспільства заслуговую на серйозну увагу проблема формування "середнього" класу. Адже існування потужного "середнього" класу є гарантією політичної стабільності, дає змогу відбирати й проводити поміркований курс в економіці, соціальній та політичній сфері суспільства. Можна стверджувати, що до початку загальної трансформації соціальної структури в нашій країні існувала широка база середнього класу, її складали різноманітні групи масової гуманітарної інтелігенції, інженерно- технічних робітників, високо кваліфікоівні прошарки робітничого класу, військові, частина еліти, торгово-сервісні працівники. Але в результаті зміни соціально- економічної системи більша частина цих людей опинилася у стані нижчого класу. Проте зараз спостерігається утворення різноманітних маргінальних соціальних груп ( офісні працівники, менеджери середнього й нижчого рівня, малі підприємці та інші) матеріальний рівень яких є достатньо прийнятним і їх в принципі важко віднести до нижчого класу.

Кажучи про середній клас, треба розуміти, що у західному розумінні цього соціальне прошарку, як потужної основі суспільства, в Україні говорити не можна. Оскільки чисельне відношення еліти, нищих верств населення І самого середнього класу не відповідає необхідним пропорціям. У США середній клас становіть

більшу частину населення, в той час як в нашій країні цей реальний показник не перевищує 15%.

Нищі щаблі, на жаль, становлять основу українського суспільства. Зараз цю масштабну прошарку частіше називають робітничим класом. По своїй сути вона дуже різноманітна, до неї можуть входити представники інтелігенції, тобто люди з достатньо високим рівнем освіти, не кваліфіковані робітники фізичної праці, безробітні, широке коло громадян "соціального дна" ті інші. Слід враховувати високий рівень низхідної мобільності сучасного суспільства ( не тільки українського), що дозволяє постійно поповнювати цей прошарок. Взагалі такий умовний розподіл є суб'єктивним, оскільки розглядає структуру суспільства з точки зору лише економічного критерій. Варто врахувати самооцінку соціального і матеріального стану, соціальне самопочуття індивідів, їх фактичне суб'єктивне сприйняття свого положення в суспільстві. Проте суспільство, що перебуває у стані структурних перетворень, важко розглядати з об'єктивних позицій багатофакторності.

1. Суспільство відрізняється складною структурою і багатогранними стосунками відношеннями. Соціальна структура - це внутрішня будова суспільства, сукупність його елементів і взаємозв'язків між ними.

2. Найважливішими елементами соціальної структури суспільства є соціальні статуси, ролі, індивіди, соціальні групи та спільноти, соціальні організації та інститути об'єднанні стійкими зв'язками, відносинами і взаємодіями.

3. Статуси пов'язані між собою соціальними функціями, які проявляються через соціальні відносини. Якщо статуси дають нам статичну, то ролі - динамічну картину суспільства, індивіди, займаючи той чи інший статус, виконують між собою соціальну взаємодію. Сукупність статусів і ролей складає фундамент соціальної структури суспільства, їх кількість, порядок, їх розташування, характер, залежності один від одного визначають зміст конкретної структури конкретного суспільства.

4. Вивчення соціальної структури суспільства, тенденцій її змін має велике прикладне значення для державних органів, які здійснюють управління макро соціальними процесами, так і для окремого індивіда, котрий планує свою життєву кар'єру і прагне обрати оптимальні варіанти поведінки в соціальному просторі.

5. Спільноти і групи формуються в суспільстві внаслідок процесів соціальної диференціації та стратифікації. Ці процеси описують за допомогою номінальних та рангових параметрів соціальної структури суспільства.

6. Поняття соціальної стратифікації відображає наявність у певному суспільстві численних соціальних утворень, представники яких різняться між: собою нерівним обсягом влади та матеріального багатства, прав і обов'язків, привілеїв і престижу. В такому ієрархічно вибудованому розподілі соціокультурних благ знаходить свій вираз сутність соціального розшарування, з допомогою якого суспільство отримує можливість стимулювати одні види діяльності та взаємодії, толерантно ставитися до інших та боротися з небажаними.

7. Знаючи, з яких соціальних спільнот і груп складається суспільство, яке місце на ієрархічній драбині вони займають, якими є їхні потреби та Інтереси, якими цінностями вони керуються І які моделі поведінки властиві для їх членів, ми

можемо оцінити соціальний потенціал суспільства в цілому та окремих соціальних груп, правильно спланувати політичні та маркетингові кампанії, прогнозувати перебіг великих макро соціальних процесів та поведінку окремих індивідів.

8. Українське суспільство знаходиться у стані перетворень та загальної кризи. Спостерігається різка поляризованість основних прошарків населення, причому більша частина громадян знаходиться у тяжкому матеріальному положенні. Негативні економічні процеси лише загострюють цей стан речей. Людина, що має вищу освіту не має гарантій на забезпечення відповідною роботою і доходом, спостерігається криза само ідентифікації українців щодо їхнього положення у суспільстві. Основу нашого соціуму становить робітничий або нижчий клас. На покращення ситуації потрібна чітка соціальна політика влади та часовий простір.

Література

1. Електронна бібліотека [Електроннім ресурс] Соціологія / Танчин 1.3. Режим доступа:

http://pidrnchniki. com. на/! 7810409/sotsiologiya/sotsiologiya Janehin J3

2. Людина і суспільства: Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл.// P.A. Арцишевський, С.О. Бондарук, С.С. Возняк та ін.— К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2006.— 416с.: іл.

3. Електронний ресурс. Режим доступа: http ://uk. wikipedia.org/wiki/< Соціум

4. Електронна бібліотека [Електронний ресурс] Соціологія / Городяненко BT. К.: Видавничий центр «Академія», 2003 - Режим доступа:

 

6. Соціальна мобільність

• Поняття мобільності • Спілкування та співпраця як перспектива розвитку соціуму • Поняття комунікації і комунікативності • Участь у житті суспільства

6.1. Поняття мобільності.

Кожна людина переміщується в соціальному просторі, в суспільстві, в якому вона живе. Іноді ці переміщення людина сприймає відчутливо і ідентифіковано, наприклад, переїзд із Києва у Львів, або перехід із православної в греко-католицьку церкву, або з однієї сім'ї в іншу. Все це змінює позицію індивіда в суспільстві і свідчить про його переміщення в соціальному просторі. Протер існують такі переміщення людини, які важко визначити як соціальні не лише оточуючим її людям, але й їй самій. Наприклад, дуже складно визначити зміни становища індивіда у зв'язку із зростанням (або падінням) престижу, збільшенням або зменшенням можливостей використання влади, змінами доходу. Разом з тим, такі зміни в позиції людини в кінцевому підсумку відбиваються на її поведінці, системі відносин в групі, потребах, установках, інтересах і орієнтаціях. У зв'язку з цим важливо визначити, як здійснюються переміщування індивідів в соціальному просторі, які в соціології прийнято називати процесами мобільності.

Поняття соціальної мобільності було введено в соціологічний обіг П.Сорокіним у 1927 р. З того часу воно активно використовується в соціологічних Дослідженнях нерівності і буквально означає переміщення індивідів між різними рівнями соціальної ієрархії, яка визначається зазвичай з точки зору широких професійних і соціально- класових категорій. Ступінь соціальної мобільності часто використовується як показник рівня відкритості і рухомості суспільства і, навпаки, його консервативності, замкнутості. Відомо, що у станово-кастовому суспільстві соціальна мобільність майже повністю відсутня, наприклад, у феодальному суспільстві кріпосний селянин не міг вільно змінити свій статус. В суспільстві буржуазно-демократичному соціальна мобільність проявляється особливо яскраво, надаючи можливість людині переміщатися з однієї перетни чи страти в іншу. За часів СРСР соціальна мобільність найчастіше проявлялася в можливості перейти з лав робітників і селян в клас інтелігенції або управлінців, починаючи з майстра і закінчуючи, найвищими державними і партійними чиновниками. В цілому можна стверджувати, що в суспільстві торгово-ринкових відносин можливість переходу людини з однієї соціальної позиції в іншу не визначається лише родовими ознаками, а багато в чому залежить від самої людини, її активності, творчих здібностей, таланта і вольових якостей. Саме наявність або відсутність таких здібностей і якостей визначає рух людини з однієї верстви в іншу. Адже верстви ці, маючи свої якісні і кількісні характеристики, не відділені одна від одної непрохідною стіною (як це мас місце в кастовому або становому устрої суспільства), а скоріше мають розмиті кордони, вони нібито разом дифузно проникають одна в одну, що і визначає можливість цього руху людей (або окремих соціальних груп і спільностей).

Під переміщенням розуміється:

Перехід індивіда або соціального обекта з однієї соціальної групи в іншу, яка розташована на одному й тому ж рівні. Переміщення якогось індивіда з однієї конфесії в іншу, з одного громадянства в інше, з однієї сімї (як чоловіка, так і дружини) в іншу при розлучені або при повторному шлюбі, з одного підприємства на інше, за умов збереження при цьому свого професійного статусу - все це приклади горизонтальної соціальної мобільності. Такими ж є й переміщення соціальних обертів в межах одної соціальної верстви, подібно переміщенню з Києва до Львова або з якогось одного місця до будь-якого іншого. У всіх цих випадках "переміщення" може відбуватися без будь- яких помітних змін соціального становища індивіда або соціального об'єкта у вертикальному напрямку .Під вертикальною соціальною мобільністю розуміються ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної верстви в іншу. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальне піднесення і соціальний спуск. У відповідності з природою стратифікації є низхідні і висхідні течії економічної, професійної і політичної мобільності, не говорячи вже про інші, менш важливі, типи. Висхідні течії існують в двох основних формах:

• проникнення індивіда з нижньої верстви в існуючу більш вищу верству,

• утворення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи в більш вищу верству на рівень з вже існуючими групами цієї верстви. Відповідно і низхідна течія також має дві форми:

• перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не руйнуючи при цьому вихідної групи, до, якої він належав,

• друга форма проявляється в деградації соціальної групи в цілому, в пониженні її рангу на фоні інших груп або в руйнуванні її соціальної єдності.

Як писав П. Сорокін, у першому випадку "падіння" нагадує людину, яка впала з пароплава, у другому - занурення у воду самого пароплава зі всіма пасажирами на борту або загибель пароплава, коли він розбивається вщент. Є два види соціальної мобільності:

• мобільність як добровільне переміщення або циркуляція індивіда в межах соціальної ієрархії,

• мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією і демографічними факторами).За умов урбанізації і індустріалізації відбувається кількісне зростання професій і відповідна зміна вимог до кваліфікації і професійної підготовки. Як наслідок індустріалізації спостерігається відносне зростання робочої сили, зайнятої в категорії "білих комірців", і зменшення абсолютної чисельності сільськогосподарських робітників. Ступінь"індустріалізації фактично корелює з рівнем мобільності, бо веде до зростання кількості професій високого статусу і до зменшення зайнятості в професійних категоріях нижчого рангу (некваліфікована праця).

6.2. Спілкування та співпраця як перспектива розвитку соціуму.

Як відомо, що спілкування - складний, багатоплановий процес становлення і розвитку контактів, що породжується потребами і мотивами, сумісною діяльністю, включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття, розуміння іншої людини і здійснюється за допомогою знакових засобів взаємодії суб'єктів, що визнано потребами сумісної діяльності і спрямовано на зміну в стані, поведінці, поводженні, особистісно-смислових діях

партнера. Соціальний зміст спілкування проявляється в тому, що воно виступає засобом передачі форм культури поводження і суспільного досвіду і впливає тим самим на процес професійного становлення майбутньош-нєихєетвга.

В спілкуванні, як показують дослідження вітчизняних психологів Г.О. Балла, С.О. Копилова, А.Г. Волинець та іншіх, що людина самовизначається, виявляє свої індивідуальні особливості. По специфіці організації мовленнєвого повідомлення можна судити про культуру поводження і культуру мовлення, що є важливим в професійному становленні особистості. Як показують дослідження В.А. Кан-Каліка, Б.Ф. Ломова монологічне спілкування передбачає суб'єкт- об'єктні відносини, егоцентризм, зосередження на особистих потребах, відкрите маніпулювання партнером спілкування, копіювання поводження, догматизм, ригідність та стереотипність прийомів психолого-педагогічного впливу, суб'єктивізм та поляризація оцінок і не завжди сприяють професійному становленню особистості психолога.

В той час, як діалогічне спілкування передбачає особистісне рівноправство в спілкуванні, суб'єкт-суб'єктні стосунки, центрація на потребах партнера спілкування, співпраця, свобода дискусії та викладення думки в діалозі, творчість, професійний та особистісний ріст, об'єктивний контроль результатів діяльності, індивідуальний підхід до особистості, тобто сприяє професійному становленню особистості.

6.3 Поняття комунікації і комунікативності.

Поняття комунікація як науковий термін і галузь дослідження своїм другим народженням зобов'язана XX ст. Походить воно від лат. соттипісаїіо -— повідомлення, передача, бесіда, розмова. Більше того, словники свідчать, що вивчення проблем комунікації започатковано ще за часів Платона. Як і завжди в науці, різні автори абсолютно по-різному тлумачать зміст цього поняття. Соціологи (П. Сорокін) розуміють під комунікацією взаємодію, тобто передачу соціальної інформації. Психологи (А. Леонтьев) — процеси обміну продуктами психологічної діяльності, насамперед спілкування. Кібернетики (А. Урсул) — обмін інформацією між складними динамічними системами та їхніми частинами сприймати, накопичувати та переробляти Інформацію.

З огляду на зазначене можемо констатувати, що комунікація є процесом передачі інформації між суб'єктами соціальної сфери суспільства. У свою чергу власне інформацію представники кібернетики (в особі одного із засновників цієї науки Н. Вінера) визначають як зміст, що отримується із зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього.

Взагалі термін комунікація використовується багатьма соціальними, біологічними, технічними науками. Але у будь-якому випадку комунікація передбачає наявність як мінімум трьох учасників цього процесу: передавач — повідомлення — приймач. Таким чином вимальовується, що комунікація є різновидом взаємодії між певними суб'єктами (передавач, приймач) за посередництвом певного об'єкта (повідомлення).

Зрозуміло, що йдеться про взаємодію окремих людей, груп людей, суспільства в цілому. Під комунікацією розуміють також сигнальні способи зв'язку у тварин (зоокомушкація), і не більше... Гравітаційна взаємодія, скажімо, між небесними тілами, з огляду на нинішній рівень знання суті і законів Всесвіту,

не вважається на цьому історичному етапі розвитку людської цивілізації комунікаційним процесом.

Окрім суб'єктів процесу комунікації, обов'язково має бути присутній об'єкт комунікації (повідомлення). Він може мати матеріальний характер (поштовий лист, книга, 8М8, подарунок, жест, мова), або несвідомий, нематеріальний характер впливу на реципієнта (приймача). В останньому випадку комунікатор (передавач) може несвідомо впливати на реципієнта, викликаючи в нього симпатію (антипатію), довіру (недовіру), любов (ненависть) тощо.

Допитливий читач може запитати, чи є комунікацією спілкування людини самої з собою (внутрішня мова, роздуми, спогади)? Очевидно, що так, оскільки ми маємо на увазі своєрідну, хоч і вироджену, але свідому форму комунікації. У випадку марення, галюцинацій ми не можемо говорити про цілеспрямованість і функціональність комунікаційного акту.

Ґрунтуючись на висловленому вище, маємо можливість сформулювати наукове поняття: комунікація є опосередкованою і цілеспрямованою взаємодією двсуб'єктів.

Ця взаємодія може відбуватися в реальному геометричному просторі та астрономічному часі (рух матеріальних об'єктів) або в багатомірному віртуальному просторі і часі (рух ідеальних суб'єктів: змістів, образів, ікон, знаків та ін.).

Комунікація виконує дуже важливі функції в суспільному житті, створюючи умови для забезпечення роботи не тільки інформаційної, а й усієї суспільної сфери. Щодо цього варто розглядати інформаційну сферу як своєрідну кровоносну систему суспільства, без якої функціонування економічної, соціальної, політичної та духовної сфер суспільства не можливе.

Віддаючи належне міжособистісній та груповій комунікації, з точки зору інформаційно-комунікаційного менеджменту значно більшу вагу мають масовікомунікації — процес обробки інформації, її передавання за допомогою преси, радіо, телебачення, а також спілкування людей як членів "маси", яке здійснюється за допомогою технічних засобів комунікації.

Проте нас найбільше цікавлять соціальні і психологічні функції масової комунікації, які є ключовими при розгляді проблем паблік рилейшнз, реклами, пропаганди та ін.

Соціальні функції масової комунікації

Інформаційнафункція — є основною функцією, оскільки на організації й управлінні потоками інформації побудовані паблік рилейшнз (РК), реклама тощо.

Соціалізуюча функція — пов'язана із соціальним вихованням членів суспільства, формуванням або зміною інтенсивності і спрямованості соціальних настанов, цінностей та ціннісних орієнтацій аудиторії, з якою здійснюється комунікація. Зокрема, соціалізуюча функція може розглядатися як така, що реалізує стратегічний РК, на якому ґрунтується вся суспільна сфера.

Організаційно-поведінськафункція — пов'язана з ініціюванням або припиненням певних дій масової аудиторії. З нею можна поєднати тактичний РК (політична, виборча або рекламна кампанія).

Емоційно-тонізуючафункція полягає в регулюванні емоційного рівня аудиторії, стимулюванні її емоційних реакцій.

Комунікаційна функція — пов'язана з регулюванням зв'язків між різними індивідами або сегментами аудиторії, а також комунікатора з тією самою

аудиторією .

 

6.4. Участь у житті суспільства

Активна участь молоді у процесах прийняття рішень та вирішенні проблем в громадах, де вони проживають, має важливе значення у процесі розбудови відкритого, демократичного, солідарного та квітучого суспільства. Причому участь в демократичному житті та вирішення проблем будь-якої громади не має обмежуватись лише голосуванням або висуванням своєї кандидатури на виборах, хоча це вельми важливо. Участь в житті громади та активна громадянська позиція молоді передбачають наявність прав, засобів, простору та можливостей, а в разі необхідності - і підтримки для участі в процесі прийнятті рішень та впливу на цей процес, а також участі в будь-яких формах діяльності з метою побудови кращого суспільства. Це є одним з головних стандартів, яхими керується Молодіжна політика ЄС та Ради Європи. Проте Україна, заявляючи про європейські прагнення та будучи членом Ради Європи, не докладає зусиль для досягнення цих стандартів. Загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004-2008 роки та інші нормативні акти не передбачають заходів з громадянської освіти молоді та залучення молодих людей до вирішення проблем на локальному рівні.

В Україні активна участь молоді у громадському житті має дві основні перешкоди. Першою з них є власне пасивність молоді та низький рівень громадянської свідомості. Це підтверджується результатами чисельних досліджень, проведених як іноземними так і українськими фахівцями. Так, у своєму дослідженні „Громадянське суспільство в чотирьох Східноєвропейських державах-сусідах ЄС" доктор Ернст Піехль відмічає, що нація досі має сподівання на „сильну людину" у владі, яка вирішить всі проблеми. Разом з тим, він стверджує, що ці настрої підтвердили результати соціологічного дослідження, коли на питання „Як ви можете охарактеризувати українців?" 48 % респондентів обрали відповідь „пасивність та сподівання, що хтось вирішить наші проблеми". В решті решт пасивність населення набирає загрозливих форм, оскільки сподівання на когось поширюються серед молоді. Наприкінці 2004 року Донецький Молодіжний Дебатний Центр проводив опитування молоді регіону з метою з'ясування її ставлення до демократії та участі у процесах прийняття рішень. Виявилось, що 46,3% молодих респондентів вважають за краще, щоб країною управляв сильний лідер, влада якого не обмежувалась би парламентом.

На наш погляд, така ситуація обумовлена, передусім, відсутністю традицій самоорганізації населення в Східних промислових регіонах країни. Молоді люди, як і більшість населення, що мешкає на Сході не бачить своєї ролі та абсолютно не має навичок прийняття рішень на рівні громади. В свою чергу, відсутність таких традицій створює перешкоди для становлення демократії та формування громадянського суспільства в Україні.

З іншого боку, участь молоді у громадському житті обмежується місцевими органами самоврядування. Проте місцеві органи влади є ближчими до молоді та покликані зіграти дуже важливу роль у справі залучення молоді до

життя громади. При цьому місцеві органи влади можуть не тільки забезпечити молодим людям можливість познайомитись з принципами демократичного громадянського суспільства, але і використати ці знання на практиці. Згідно Європейської хартії про участь молоді на місцевому та регіональному рівнях (21 травня 2003 р.) участь молоді не має обмежуватись лише формуванням активних громадян і побудовою демократії в майбутньому. Для того, щоб участь в житті суспільства дійсно мала сенс для молодих людей, вкрай важливо, щоб вони мали можливість впливати на рішення, що приймаються, а також формувати їх не тільки в зрілому віці, але і в молодості.

Основними перешкодами, які створюються органами місцевого самоврядування для участі молоді у громадському житті, є ігнорування молодіжних ініціатив. У кращому випадку участь зводиться до залучення молоді в консультативні органи, де молоді люди не мають реальної можливості брати участь у практичному прийняті рішень, а отже, маємо декларативність заходів та програм для молоді, які реалізовує місцева влада. В обох випадках молодь не отримує доступу до процесу прийняття рішень, при цьому створюється ізоляція та відсторонення молодих людей від громадського життя, формується громадянська пасивність.

Таким чином, існує декілька чинників, які перешкоджають участь молоді у громадському житті і, в свою чергу, створюють загрозу для становлення громадянського суспільства в Україні. Подолання цих загроз можливе шляхом формування громадянської свідомості через громадянську освіту молодих людей, формування у них навичок активної участі у житті громади, формування свідомості серед представників органів місцевого самоврядування щодо залучення молоді до процесу прийняття рішень на рівні громади.

 

 

Література

1. Електронна бібліотека [Електронний ресурс] Соціологія / Танчин 1.3. - Режим доступа:

Ьйр://рісІгиспшкі.сот.Іт/17810409/зоІзіо1о§іуа/8о1;8Іо1о§;іуа_-_ІіиІспт_іЗ

2. Людина і суспільства: Підруч. Для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл. / P.A. Арцишевський, С.О. Бондарук, С.С. Возняк та ін.— К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2006.—416с.: іл.

3. Електронний ресурс. Режимдоступа: п йр://и1 <:.луікіре<1 і а. ог§Луі1 сі/Со ціум

4. Електронна бібліотека [Електронний ресурс] Соціологія /Городяиенко В.Г. К.: Видавничий центр «Академія»

 

7.П0НЯТТЯ прав та свобод людини

•Права людини в історії людства, еволюція уявлень про права людини в історії людства. • Поняття прав і свобод людини. ^«Права та відповідальність людини і громадянина». Відповідальність держави перед людиною

Вступ

Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих іншим суб'єктам суспільних відносин. Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві.

Права людини — складне, багатоаспектне явище, пов'язане з генезою правових норм, які формулюють ці права.

7.1. Право людини в історії людство, еволюція уявлень про права людини в історії людства

Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин й традицій, характерних для тієї чи іншої країни. Вперше термін «свобода» з'явився у XXIV ст. до н.е., коли монарх Шумера встановив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до нахабних збирачів податків та захисту від несправедливих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства виникла у період середньовіччя в Англії. Вона була нормативно закріплена у 1215 р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань за законним вироком та за законами країни.

Петиція про право 1628 р. поклала на англійського короля певні обов'язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 р., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 р., який встановив свободу слова у парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.

г

Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи СІЛА. Серед них — Декларація прав Вірджинії 1776 р., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація

 

незалежності США 1776 p., яка визначила перелік невідчужуваних прав людини. Основне значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789 p., проголошена у Франції та яка визначила перелік природних, невідчужуваних, священних прав людини.

Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами і владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав гарантії державного захисту в разі порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи та людської гідності.

Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи і держави, їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визначається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи патерналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збереглися і у сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції ГЛТТА, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини і Австрії — позитивістську.

Проголошення розвинутих демократичних держав правовими потребує внесення коректив до згаданих вище концепцій природи прав людини. Обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до зменшення її ролі як у сфері надання цим правам законодавчої форми, так і у галузі охорони прав та свобод.

Розглянемо більш детально еволюцію прав людини протягом II історії.

Сучасний каталог прав людини, який зафіксований в міжнародно-правових документах, відтворений в національному законодавстві держав -це результат історичного становлення еталонів і стандартів, які стали нормою сучасного демократичного суспільства. Є всі підстави стверджувати, що увесь історичний розвиток людства пов'язаний зі зміною уявлень про права людини. Культурний прогрес суспільства взагалі є неможливим, якщо він не вносить щось нового у статус людини, якщо особа не отримує з кожною новою сходинкою розвитку додаткові свободи. Навіть якщо права є класово обмеженими, але все одно вони розширяються від однієї суспільно-історичної формації до іншої. Як справедливо вказують деякі автори, античний раб є більш вільним, ніж первісний дикун, середньовічний кріпак вільніший за раба, буржуазне суспільство створило умови для формальної свободи усіх членів суспільства, і з цим не можна не погодитись. Первіснообщинний лад характеризується наявністю так званих "монокорм", тобто норм, які не можуть бути кваліфіковані як норми релігії, моралі, звичаєвого права - це правила, сформовані на засадах звички, що обумовлена доцільністю певної поведінки, яка є корисною для окремої особистості лише в тих межах, в яких вона корисна для роду, племені. Ці норми ніколи не давали переваг одного члена роду над іншим, тобто закріплювали умовну "первісну рівність", але суть цієї рівності полягає у відсутності свободи, оскільки людина цілком поглинається суспільством, життєдіяльність індивіда досить жорстко регламентована. У "мононормах" права членів роду представляли собою зворотній бік обов'язків, оскільки первісний індивід не мав відділеного, усвідомленого власного інтересу, відмінного від інтересів роду. Тому у період первіснообщинного ладу можна вести мову лише про наявність певних міфологічних уявлень про людину та її права.

Зародження усвідомленої ідеї прав людини пов'язують з періодом 5-6 ст. до н.е., з епохою розквіту стародавніх полісів (Афін, Риму). Хоча вже у II тис. до н.е. у період, так званої "гомерівської Греції" еліни широко вживають такі поняття, як "діке" - правда, справедливість, "тіме" - особиста честь. Вже в перших епічних творах, прикладом яких окрім гомерівських епосів, є праці Гесіода "Теогонія", "Труди і дні", присутня ідея індивідуально-особистісних засад тодішнього суспільства. Появу ідеї прав людини крім того, тісно пов'язують з принципами громадянства, які зародились в Стародавній Греції та з зародками ідей демократії. Засновником поміркованої цензової демократії вважають Солона. Зокрема, вже у 6 ст. до н.е. Солон розробив і запровадив конституцію, в якій намагався закріпити ідеї притягнення до відповідальності державних чиновників.

Але заради справедливості слід відмітити, що застосування слова "свобода", як стверджують, з'явилось в XXIV ст. до н.е., коли господар держави Шумер встановив "свободу для своїх підлеглих шляхом застосування санкцій до беззаконних збирачів податків, захисту вдів і сиріт від несправедливих дій людей, які наділені владою".

Велика ідея природної рівності і свободи всіх людей була вперше висловлена софістами (У-ІУ ст.ст. до н.е.), їх визначальний принцип "людина-це міра всіх речей" (Протагор). Але початок понятійно-теоритичного дослідження (за допомогою дефініцій і загальних понять) пов'язують з ім'ям Сократа, який відстоював принципи індивідуальної свободи і автономної особистості. Ці ідеї знайшли своє продовження і переосмислення в працях його учня Платона, який зазначав: "Справедливість полягає в тому, щоб кожен мав і робив своє так, щоб ніхто не мав чужого і не втрачав свого". Погляди Платона носили навіть надто радикальний характер, якщо зважати на його проект ідеальної держави, в який відсутня приватна власність і поділ людей на рабів і вільних, причому він пішов ще далі і вперше визнавав рівність чоловіка і жінки. З точки зору ідеї рівності погляди Платона були безумовно прогресивними, проте, на тлі суворо зорганізованого державного життя втрачалась ідея самоцінності та неповторності людської особистості.

Пальму першості щодо формування цілісної філософської концепції щодо людини, її прав і свободи утримує безумовно Аристотель, який обґрунтовував це з позиції того, що людина - це істота політична, суспільна і яким були розробленні основоположні категорії, поняття, що складають основу сучасного праворозуміння. По-перше, це вчення про справедливість розподільчу (таку, що розподіляє) - під якою розуміється розподіл усіх благ для людей за їх здібностями, пропорційно вкладу у загальну справу і справедливість урівнюючу (таку, що зрівнює), коли мова йде про рівність перед законом, рівність між рівними (питання злочину і покарання, відшкодування шкоди, цивільно-правові угоди). Цей принцип майже в незмінному вигляді покладений в основу більшості сучасних правових систем. Дійсно, не можуть бути абсолютно рівні між собою люди з різним рівнем освіти, або з врахуванням їх стану здоров'я, віку, і відповідно у випадку розподілу будь-чого (влади, винагород) враховуються їх особисті властивості і здібності, але коли мова йде про захист їх природних прав, то вони повинні бути однаковими для всіх.

Крім того, Аристотель вперше поділив право на право природне і волевстановлене (позитивне), поклавши тим самим початок спору між позитивістами і прихильниками природного походження прав людини, яке продовжується і дотепер,

По суті історично першою філософсько-правовою концепцією лібералізму і правового індивідуалізму стала доктрина Епікура, який центром своєї етики вважав людину. Свобода людини полягає у її власній відповідальності за розумний вибір свого стилю життя, так, щоб реально задовольняти свої потреби і при цьому не заважати іншим. Мета ж держави, на думку Епікура, в тому, щоб забезпечити взаємну безпеку людей, не спричинення шкоди людьми один одному. Епікурівська договірна трактовка держави розуміє рівність, свободу і незалежність людей і в своїй суті відтворена у правових системах більшості сучасних західних держав.

В цілому ми можемо дійти думки, що політико-правова думка, яка виникла в умовах тих унікальних регіонів світу, де зародилась висока духовна культура і демократія (Афіни, Рим) дала поштовх європейській цивілізації, яка заснована на персоноцентріський парадигмі, тобто від людини до держави, роль держави є другорядною і підпорядкованою інтересам людини. Взагалі поняття гуманізму не випадково вважають виключно європейським витвором і надбанням. Поряд з тим в певних традиційних суспільствах (Стародавній Китай, Індія, азіатські цивілізації) панував і панує досі системоцентриський підхід, де держава підпорядковує своїй волі усіх підданих, перетвориюючи людину у виконавця державної волі, що було обумовлено історично і тому не можна вважати такі погляди помилковими чи відсталими. Причому, системоцентриський підхід в певній мірі є притаманним і для східнослов'янських держав, в яких роль роду, держави завжди була досить високою. Тому не слід дивуватись, що західні концепції індивідуалізму, уособлення людини надто повільно втілюються у нас.

Проте, проблеми людської особистості цікавили і стародавніх індійських та китайських філософів, зокрема у Мо-Цзи (V ст. до н.е.) ми знаходимо майже біблійне -"люби оточуючих тебе", тобто визначається необхідність відноситись до людей з любов'ю та шаною, не гірше, ніж ти чекаєш відношення до себе, необхідність взаємної любові між людьми визначається запорукою справедливості і добробуту. Мо-Цзи, крім того, сповідував ідею рівності усіх людей від природи, стверджував, що основою походження держави є договір людей. Повертаючись до європейської історії слід зазначити, що значний внесок у розвиток громадянських свобод зробили стародавні римляни. Так, значний вклад в розвиток універсальної концепції природного права внесли стоїки (Сенека - який, вперше гласно засудив рабство, Марк Аврелій та інші), які зазначали, що всі люди - громадяни єдиної світової держави і вони повинні керуватись єдиним природним законом, якій є єдино справедливим і базується на ідеї духовної свободи і рівності

відносився до людства і у власному лиці, і в лиці кожного, як до цілі, а не як до засобу".

Важливим етапом у розвитку прав людини стали буржуазно-демократичні революції ХУТІ-ХУПІ ст.ст, які висували не лише широкий перелік прав людини, але і загальні принципи свободи і формальної рівності, що стали засадами універсальності прав людини. Вони здійснили величезний вплив і на характер держави, оскільки виступали обмежувачем її всевладності, звільнили людину від зайвої опіки держави та її владних структур. Але цьому передував процес тривалого і важкого пошуку способів взаємовідносин людей в державно- організованому суспільстві як з владою, так і між собою.

Тут ми підійшли до того моменту, коли ідеї прав людини почали виходити за межі філософського осмислення і вперше починають здобувати свої нормативне закріплення. Ідея загальної рівності людей послідовно відтворювалась в таких документах, як Велика Хартія вольностей 1215 р. -перший правовий документ, в ньому містяться статті, спрямовані на обмеження свавілля чиновників. Ст. 39 передбачає застосування покарання вільних не інакше, як за вироком рівних і за законом держави. Петиція про права 1628 р. і НаЬеш Согрш Асі 1678 р. застосували поняття недоторканості особистості та презумпції невинуватості. Біль про права 1689 р. встановив свободу слова, право на звернення підданих з петицією до короля.

Досить бурхливо процес нормативного закріплення прав людини відбувався у США. Декларація незалежності CIJIA 1776 р. - документ, в якому вперше була сформульована ідея невідчужуваності прав людини. Це був перший офіційний документ, якій закріпив право на життя, свободу, власність тощо. Біль про права 1791 р. вніс поправки до Конституції СИТА 1787 р., в яких значно розширив перелік прав людини.

Французька декларація прав людини і громадянина 1789 р. - перелік прав і свобод, які були проголошені французькою декларацією набув світового значення і вони стали імперативними нормами гуманізації суспільних законів.

Подальший нормативний розвиток інституту прав людини пов'язаний безпосередньо з розвитком міжнародного права і прийняттям ряду міжнародних документів, які і визначили основні принципи правового статусу особи і мінімальний обсяг тих прав і свобод, які мають визнаватися і гарантуватися кожною державою.

Таким чином, права людини пройшли шлях від міфологічних уявлень через ідеї філософів і юристів до свого нормативного закріплення у правових джерелах. Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав у конституціях демократичних держав.

7.2. Поняття прав і свобод людини

Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда — це конституційні права. На це також вказує положення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Вказане надає можливість визначити основні права людини як

комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно- правовими документами, які складають нормативну основу суб'єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні ознаки, що визначають її наукову самостійність.

1. Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них. 2. Це можливості, що мають природний характер та належать людині від народження.

3. Це можливості, які не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави.

4. Це можливості, які залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства.

5. Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення. При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб'єкта, що має постійний політико-правовий зв'язок з певною державою.

Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними і культурними умовами життєдіяльності суспільства та законодавче закріплюються державою. У правах та свободах:

— відображається міра свободи, що об'єктивно визначається станом розвитку суспільства;

— забезпечується самовизначення особи;

— встановлюються умови реального використання соціальних благ у різноманітних сферах особистого, політичного, економічного, соціального та культурного життя;

— визначаються можливості захисту та поновлення прав і свобод, що порушені будь-ким із суб'єктів суспільних відносин.

Права людини є засобом відображення не потенціальних, а реальних можливостей індивіда, закріплених у законодавчих актах держави. Це вказує на суб'єктивний характер даних прав. Суб'єктивне право як юридична категорія має свій зміст та структуру. Зміст права складають можливості, які забезпечують реалізацію інтересів суб'єкта суспільних відносин. Структуру суб'єктивного права становлять чотири різновиди можливостей:

а) можливості поведінки у межах свободи, яка встановлена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інтересів людини у певній сфері законним шляхом, що включає порушення прав інших суб'єктів;

б) можливості користування наданим благом з метою реалізації закріплених правом суб'єктивних інтересів. Саме ця складова суб'єктивного права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм;

в) можливості вимагати виконання обов'язку іншими суб'єктами права як гарантії дієвості права;

г) можливості звертатися до суду за захистом порушеного права як гарантії поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб'єктів.

Необхідно зазначити, що держава закріплює права індивіда не довільно. Реальними будуть лише ті можливості, які відповідають певним вимогам та правилам. Підлягають закріпленню та гарантуванню державою:

— природні права людини;

— права, обумовлені рівнем економічного розвитку суспільства;

— права, для здійснення яких сформувалися соціально-економічні та політичні передумови;

— права, що відповідають об'єктивним умовам розвитку суспільства;

— права, які забезпечують людині певний стандарт життя;

— права, що визначають зв'язаність держави принципами і нормами природного права та умовами соціальних взаємозв'язків людей.

Висновки

Отже, підводячи підсумки, можна сказати, що на сучасному етапі історичного розвитку під правами людини ми розуміємо певні нормативне структуровані можливості, властивості і особливості буття особистості, які уособлюють її свободу і є невід'ємними і необхідними способами і умовами її життя, її взаємовідносин з суспільством, державою, іншими індивідами. Проте, процес розвитку прав людини незавершений. З оптимізмом можна сподіватись, що розвиток людства і надалі буде йти по шляху постійної уваги до людини, її прав і свобод.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Електронна бібліотека [Електронний ресурс] Теорія держави та права / Зайчук О. В. К: Юрінком Інтер, 2006

2. Людина і суспільства: Підруч. Для 11 кл. загальноосвітні, навч. закл. /P.A. Арцишевський, С.О. Бондарук, С.С. Возняк та ін.— К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2006.— 416 с. :іл..

8. Громадянське суспільство

• Поняття громадянського суспільства • Суть, атрибутика та функції громадянського суспільства • Громадянське суспільство в Україні

8.1. Поняття громадянської суспільства. Громадянське суспільство - це

сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядаються як соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави.

Громадянське суспільство відрізняється від суспільства загалом тим, що залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до відповідальності офіційних осіб. Воно виступає посередником між приватною сферою та державою і об'єднує величезне розмаїття формальних і неформальних організацій.

Є. Бистрицький вважає, що громадянське суспільство - «сукупність окремих, незалежних особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватні інтереси), у яких виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угрупування». Осередки громадянського суспільства створюються для захисту приватних інтересів громадян, які пов'язані виключно необхідністю дотримання моральних та правових норм, правовими та культурними обмеженнями.

Найбільш суттєвими рисами характеристики громадянського суспільства за Н. Чернши є:

• Наявність добре розвинутої соціальної структури (тобто сукупність різних

соціальних груп, прошарків, верств населення);

• Витворена відповідна система представництва інтересів різних груп

населення (тобто політичні партії, рухи громадські організації);

• Сформульовані і ефективно діють органи влади різного рангу, утворюючи

державу в якій все більшого розповсюдження отримує місцеве самоврядування.

До цього додамо, що громадянське суспільство характеризує багатоманіття соціальних ініціатив, збереження відповідних традицій цінування громадянських прав вище за державні закони, ринкові відносини, розвинена громадянська політична культура тощо.

Теорія громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Однак, саме держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їх ініціатив, здібностей. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп,

приймають нормативно-правові акти, слідкують за їх виконанням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів.

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, що усвідомлює себе індивідуальними членом суспільства, наділений певним комплексом прав і свобод, і в той же час несе відповідальність перед суспільством.

Зміст поняття «громадянське суспільство» включає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічні, духовно-моральні, релігійні, національні та ін. Громадянське суспільство виступає як сфера реалізації громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує їх відносини з індивідами.

Демократичність політичного режиму визначається не в останню чергу тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, тим наскільки громадянське суспільство може вплинути межу між політичним, офіційним та приватним життям громадян.

8.2. Суть, атрибутика та функції громадянського суспільства. Суттєвою ознакою громадянського суспільства є плюралізм, різноманіття інтересів і пріоритетів, які виражають інтереси найрізноманітніших верств населення. Інститутами громадянського та об'єднання, у т. ч. й політичні партії, які:

• Є засобом самовираження індивідів, їх самоорганізації і самостійності реалізації ними власних інтересів;

• Зменшують деструктивну силу протистояння інтересів, впорядковують енергію людей, вводячи в організоване русло протести, вимоги, акції непокори;

• Оберігають суспільну систему від хаосу і створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади;

• Виступають гарантом непорушності особистісних прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, є опорою у їх можливому протистоянні з державою.

Підґрунтям і ознаками громадянського суспільства, на думку Р.Павленка та С.Рябова, є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності комунікацією, структурованістю суспільства, багатопартійність, не директивно сформована громадська думка і, найголовніше, вільна особистісність з розвинутим почуттям громадянськості і власної гідності.

Політологічна сутність концепції громадянського суспільства полягає у визнанні того, що якісна структуризація суспільства (розрізнення верств за суттєвими ознаками їхнього буття) є засадою суспільно-політичної стабільності.

Розвиток громадянського суспільства як сфери детатизованого приватного й диференційованого життя людей є важливим напрямком демократичної модернізації суспільства, умовою соціальної стабільності та національної безпеки. Суттєвими ознаками такого розвитку є роздержавлення приватного життя громадян, відокремлення його від казарм енного офіціоз му державної бюрократії, цінування багатоманітності форм його вияву.

г

Наріжним каменем ліберальної ідеології громадянського суспільства є визнання того, що держава існує перш за все для того, щоб захищати особисту свободу й власність, здобуту власною ж працею людей; вона повинна діяти тільки у чітко окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори. Характер
взаємодії держави і громадянського суспільства значною мірою визначає стан суспільної стабільності й безпеки. Громадянське суспільство потребує існування правової держави як своєї передумови. Разом з тим, тільки розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює утворення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму й авторитетної влади.

8.3. Громадянське суспільство в Україні. В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далеко від завершення. Необхідно зазначити, що в якійсь мірі громадянське суспільство існувало у нашій державі і за радянських часів, але у тоталітарному суспільстві сфера масштабів «кухонного» вільнодумства.

В Україні сформовані органи влади різного, але громадянське суспільство характеризує не лише наявність «владної піраміди», але й ефективність її функціонування, чого на практиці у нашій державі не спостерігається. Чисельні міністерства, відомства, комітети, підкомітети, комісії і т.д. поки зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики. За висновками вітчизняних політологів і соціологів, Україна є лідером серед постсоціалістичних європейських держав за рівнем недовіри населення владним структурам.

Для громадянського суспільства характерна система представництва інтересів різних груп населення у вигляді об'єднань громадян. В умовах громадянського суспільства партії виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних груп. На сьогодні політичні партії не достатньо сприяють належному встановленню каналів зв'язку між державою і громадянами. Чимало партій - особливо під час виборчих кампаній - намагаються показати себе представниками інтересів не певних соціальних груп, а усього народу, що є популістським недалекоглядним кроком.

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільств? До тенденцій фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85% відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через не сформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно декларується намір побудови правової держави.

Чинниками формування в У країні громадянського суспільства є вільні та альтернативні політичні вибори, розвиток місцевого самоврядування, політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси.

 

 

Література

Александер Дж. С. Парадокси громадянського суспільства // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. -№1.

Батлер А. О гражданском обществе її общестенном договоре. - М.. 1990.

Гаджиев К. Гражданское общество її правовое государство // Международная экономика и международные отношения. - 1991. -№2.

Денисенко В. М. Умови формування громадянського суспільства та критерії його визначення // Вісн. Львів, ун-ту. - Серія сусп. наук. - 1995. - Bun. 32. - Львів. 1995.

З

Кравченко О. Концепция гражданского общества в философском развитии // Поли­тические исследования. - 1991. - №5.

Колодій А. Вибори-98 і становлення громадянського суспільства в Україні // Ук­раїнські варіанти. -1998. - №2.

Колодій А. Громадянське суспільство як основа міжетнічної толерантності // Українські варіанти. -1998. - №3-4. Конституція України. -К., 1996.

Корнхаузер В. Політика масового суспільства //Політологічні читання. -1992.№1. Одинцова А. Гражданское обіцество. Прошлое, настоящее, будущее // Социально- политические науки. -1991. - №12.

Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. - К, 1994.

Павленко Р., Рябов С. Динаміка громадянського суспільства в Україні // Нова полі­тика. -1996. -№5.

Смалков В. Г. Проблеми формирования гражданского обіцества // Социально-по­литические науки. -1991. - №4.

Ткаченко В. Довгий шлях до громадянського суспільства //Політична думка. -1994.-

№°2.

Черныш Н. Чи можливе громадянське суспільство в Україні? // Українські варіанти.- 1998. - №1.

Шапиро И. Демократия й Гражданское общество // Полис. - 1992. - №4. Шинкарук В. І. Громадянське суспільство, демократія, ідеологія //Розбудова дер­жави. - 1993. - №5.

Ходаківський М. Громадянське суспільство і національна держава //Віче. - 1998.

9. Політичні інститути і процеси

• Політика, як суспільне явище • Патітична система: сутність, структура, функції

• Типи політичних систем • Політичні партії

9.1.Політика, як суспільне явище. Термін "політика" походить від давньогрецького слова "polis" (містр-держава) та його похідних: "politike" (мистецтво управляти державою).

Політика як специфічний вид діяльності соціальних суб'єктів, пов'язаний з боротьбою за владу, розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами (М, Ільїн, А.Мельвіль, Ю.Федорові ін.).

Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності покликаний з'ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприклад, націй, класів), так і не чисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів). Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному напрямку. За визначенням О. Семківа, "політика - це діяльність осіб, мікро і макро груп та інститутів, спрямована на завоювання і утримання влади; це система відносин у суспільній організації, що регулюється нормованою ієрархією підпорядкування".

У політиці, як сфері життєдіяльності людей, виявляються відмінності інтересів різних груп. які. з одного боку - стикаються, а з іншого - взаємно узгоджуються. Політика є продуктом свідомої довільної, а часом - свавільної діяльності людей, рушійною силою якої є певний Інтерес. Проте в цілому політика виражає інтегрований суспільний інтерес.

Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів - над іншими, або узгодження соціальних інтересів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об'єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

9.2. Політична система: сутність, структура, функції. Політична система - це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси усіх політичних і соціальних сил суспільства.

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства внаслідок його поділу на класи та появи держави. Дослідження політичної системи ведуть свій початок від Аристотеля, але по-справжньому вагомих результатів досягнено лише у XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істондм методу системного аналізу у працях "Політична система" та "Системний аналіз політичного життя". Політична система, на

думку Д. Істона, є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Політичне життя, на його думку, є неврівноваженою системою, у якій увесь час відбувається порушення та робляться спроби до встановлення рівноваги. Тому системи бувають стійкими і нестійкими. Д. Істон вважає, що нерухомість політичної системи недосяжна, поки політична система живе, Основними ознаками політичної системи є:

• взаємозв'язок групи елементів;

• утворення цими елементами певної цілісності;

• внутрішня взаємодія всіх елементів;

• прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

• здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами. Визначальним елементом політичної системи е держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об'єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Структуру політичної системи складають такі основні компоненти:

• політичні відносини - взаємини суб'єктів політики з приводу завоювання та здійснення влади (між класові, внутрішньокласові, міжнаціональні, міждержавні);

• політична організацій суспільства - це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя суспільства; вона складається з власне політичних організацій (держава, політичні партії, політичні рухи), політизованих організацій (народні рухи, профспілки), неполітичних організацій (об'єднання за інтересами);

• засоби масової інформації - розгалужена мережа установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації, пропагуючи вироблені політичні та правові норми;

• політичні принципи та норми, які формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи;

• політична свідомість - сукупність політичних ідей, відображення у політичних документах, правових нормах тощо;

• політична культура - це сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Виділяють такі функції політичної системи:

1) вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

2) організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;

3) координація окремих елементів суспільства;

4) легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи);

5) політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

6) артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

7) агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

8) інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

9) політична комунікація складових політичної системи та ін.

9.3. Типи політичних систем. Традиція класифікації різноманітних політичних систем почала складатися ще у стародавні часи. Розв'язання проблеми типології політичної системи почалося за часів Платана, який вирізняв монархію, аристократію, демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політея, демократія. Марксисти, опираючись на класові пріоритети, типологізували політичну систему так: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична. За характером розподілу влади політичні системи класифікуються на авторитарні та плюралістичні. Суть авторитаризму - зосередження влади у єдиному центрі, а плюралістична політична система характеризується дифузією влади, широкими правами та свободами, відкритою конкуренцією у боротьбі за владу. Німецький політолог та соціолог М. Вебер запропонував поділити політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні. Наприкінці 50-х рр. XX ст. американський політолог Г. Алмонд виділив такі чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, до індустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний. Характерними рисами англо-американської політичної системи є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність. У континентально-європейських політичних системах (ФРН, Австрія, Швейцарія та ін.) домінують елементи, притаманні англосаксонській політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які прийшли з до індустріальної епохи. До індустріальний і тоталітарний типи політичної системи характеризуються, як правило, відсталістю, нестабільністю, низьким рівнем політичної культури. У сучасній західній науці вирізняють такі основні типи політичної системи:

• військові та громадянські;

• консервативні та ті, що трансформуються;

• завершені та незавершені (основний критерій такого поділу наявність усіх складників системи);

• мікроскопічні, макроскопічні, глобальні;

• традиційні та модернізовані;

• демократичні, авторитарні, тоталітарні.

Політична система України

Політична система України. Під політичною системою України розуміють сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів і ідей, пов'язаних із формуванням і здійсненням влади та управління суспільством. Україна обрала демократичний тип політичної системи. Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес формування нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадження інституту президентської влади, поділу політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

В. Якушик вважає, що з точки зору особливостей її загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

• відносно стабільна (на поверхні) система, яка спроможна легко трансформуватися на нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в т. ч. й в середині державного механізму;

• система з відносно низьким темпом соціальних процесів та недостатньо сприйнятлива до соціальних новацій;

• молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій та досвіду самостійного функціонування;

• централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

• система, що здійснює не весь комплекс функцій, які є необхідними для забезпечення нормального функціонування цивілізованого суспільства;

• перехідна від закритої до відкритої;

• система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

З точки зору особливостей політичної природи існуючої в Україні системи політичних інститутів політична система України характеризується як:

• перехідна від не правового до правового типу;

• легітимна для більшості населення;

• перехідна до втілення консенсуальної моделі розв'язання соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

• миролюбна, неагресивна;

• позбавлена власної глобальної (загально планетарної) системи забезпечення національних інтересів;

• система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави ";

• світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

• етатизована (одержавлена);

• система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

• система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури", "нуворишів" та ін.

9.4. Політичні еліти та політичне лідерство. Політична еліта - це

сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контр еліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки)?"

Термін "еліта" введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ідеї поділу суспільства на вищих нищих, "аристократію" та "простолюдинів" знаходять своє обґрунтування у творчості Конфуі(ія, Платана, Н. Макіавеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше та ін.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. з'являються перші концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.

Італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці "Основи політичної науки" (1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Г. Моска виділяє два типи партійної верхівки: "аристократична" (закрита) та "демократична" (відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів). Найважливішим критерієм входження в політичну еліту є організаторські здібності, а також матеріальна, моральна, інтелектуальна вищість за інших

В. Парето поділив еліту на правлячу і не правлячу (еліту духу). У правлячій еліті виділив два типи, як послідовно змінюють один одного: "леви" і "лиси"¹'. "Левам" властивий консерватизм та силові методи управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти "лисів "- гнучких керівників які є майстрами політичних комбінацій. В. Парето вважає, що панівна верхівка є однорідною, її члени об'єднані спільністю соціального походження та досвіду, для них притаманна енергійність, мужність, доброчесність.

Сутність політичного лідерства. Термін "лідер" (від англ. Іеасіег) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільними процесами. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення цього поняття, зокрема:

• політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій;

" цс відиосиии між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;

• це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

• лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

• політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

• лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

Політичне лідерство грунтується на потребі в упорядкованості та керованості окремих елементів соціальної системи для забезпечення їх нормального функціонування та розвитку. В основі політичного лідерства лежать соціальні чинники, антропологічні й психологічні особливості індивідів. Дослідники вказують на різні якості індивідів, необхідні для того, щоб стати політичним лідером: одні називають силу волі, розум, цілеспрямованість, хитрість; інші - глибоке розуміння справи, якою займається лідер, професіоналізм.

У системі політичного лідерства виділяються три головні компоненти:

Асоціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера;

2) індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;

3) ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної діяльності.

У чому причина лідерства? Р. Такер вважає, що потреба у лідерстві виникає тоді, коли до ситуації залучені групи людей, і її (ситуацію) необхідно оцінити від імені цих груп.

Політичне лідерство є точкою, перетину потреб та інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших соціальних груп. У політології дедалі прийнятнішою стає думка, що головне, чим має займатися лідер - це виражати загальні цінності, устремління, бажання реальних та потенційних послідовників замість керівництва, управління. На думку /. Похила, лідером стає той, хто знаходить слова та способи їх вираження стосовно того, про що мріє, думає кожен представник певної групи, хто здатний зробити так, щоб ці думки та оцінки люди сприймали мов власні.

В. Бебек констатує що політичне лідерство передбачає:

• здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх, корегувати поведінку об'єкта з урахуванням його потреб і цілей розвитку;

• вміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти;

• відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства.

Література

Беляев А. А. Политика и ее роль, а развитии общества // Социально- политические науки. - 1991. -№9.

Вебер М. Политика как призвание и профессия, //Избранные произведения - М.,1990.

Ковалев А. М. Предмет, законы и категории политики как науки // Вестник Моск. ун-та. - Серия 12. Политические науки. -1998. - №5.

Лузин А. О. Полтика і суспільство //Політологічні читання. - 1993. - №1. Пойченко А. М. Політика: теорія і технологія дгяльності. - К, 1994. Потічний П. Що таке политика? // Студії політологічного центру "Генеза". - 1993. №1.

Рікер П. Навколо политики. - К, 1995.

Рябов С. Политика як соціальне явище //Політологічні читання. - 1994. - №2. Рябов С., Томенко М. Основа теорії політики. - К. 1996. Хсиїипов В. Ф. Политика как наука и как искусство // Социально-политические науки -1992. - №7.

10. Демократія

•Поняття, форми та принципи демократії. Ідеали та цінності.

•Демократія як політичний режим. *Вибори як інструмент

демократії. Типи виборів. • Види виборчих систем. Виборча система в Україні.

10.1. Поняття, форми та принципи демократії. Ідеали та цінності.

Що таке демократія? Термін «демократія» походить від грецького детоз - народ і кгаіоз - влада, що означає народовладдя. Дослідники стверджують, що вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродота.

У науковій літературі термін «демократія» має такі основні значення:

• народовладдя, яке передбачає участь усіх громадян в управлінні суспільними та державними справами;

• форма державного правління, яка дозволяє різноманітним суспільним групам брати участь в управлінні;

• реальна свобода для всіх.

Демократія - це така форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства. Зміст демократії складають права і свободи людини, рівність, соціальна справедливість, солідарність.

У політичних науках у центрі уваги є політична демократія, пов'язана з здійсненням перш за все політичних справ і свобод. У залежності від того, як народ бере участь в управлінні суспільними та державними справами, демократія поділяється на пряму (безпосередню), плебісцитарну, представницьку (репрезетавну).

Пряма демократія - це безпосередній вираз особою своїх політичних прав і свобод шляхом участі у підготовці, обговорені, прийняті важливих рішень. Плебісцитарна демократія відрізняється від прямої тим, що пряма демократія передбачає участь громадян в усіх стадіях політичного процесу, а при плебісцетарній можливості політичного впливу громадян обмежені і зводяться до голосування «за» чи «проти» певного законопроекту чи рішення. Представницька демократія - це опосередкована участь громадян у прийнятті рішень шляхом вибору ними в органи влади своїх представників «депутатів», які покликані виражати їхні інтереси.

Кожна людина розуміє демократію по-своєму: для когось вона ідентифікується зі свободою, для когось - зі сваволею. Одні акцентують на тому, що це система правління, яка максимально забезпечує за людиною її природні права та свободи, а інші наголошують на необхідності більшого

правопорядку у демократичній державі. За словами американського президента А.Лінкольна, демократія - це «влада народу, із народу і для народу». Головною особливістю кожної демократичної системи є принцип: ніхто не має права змушувати людину підкорятися владі, яку вона не обирала і яка не відстоює її інтереси та загальне добро народу.

 

 

Демократію характеризують:

• визначення народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі;

• рівноправність громадян (як мінімум - рівність їх виборчих прав);

• підпорядкованість меншості волі більшості при прийняті рішень та їх виконанні;

• виборність законодавчих органів влади;

• пріоритет прав людини над правами держави;

• обмеження влади більшості над меншістю;

• повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;

• верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

• розподіл влад з метою недопущення її надмірної концентрації у єдиному центрі.

Сучасна модель демократії - плюралістична демократія. Це система представницького правління, за якою уряд обереться народом і є відповідальним перед ним.

Основні концепції демократії Колективістські концепції Індивідуалістичні концепції

 

Заперечення автономії особи,ставлення до неї як складової єдиного соціального організму Первинність великого соціального об'єкта (нації, церкви та ін.) у визначенні поведінки громадянина. Необмеженість влади більшості над меншістю і окремою особою. Державна підтримка соціальне незахищених груп та прошарків населення.

Пріоритет прав особи над правами держави. Індивідуальна свобода як відсутність обмежень. Обмеження концепції і сфери діяльності держави, невтручання в справи громадянського суспільства.

Розпад влад, створення систем стримувань і противаг

 

Плюралістичні концепції

Зацікавлена група - центральний елемент

політичної системи.

Суперництво і баланс

інтересів - основа демократичної влади.

Держава - арбітр, який забезпечує саморегулювання суспільства. Дифузія державної влади. Множинність владних еліт.

Демократичній системі правління притаманні такі ознаки:

• можливість змінити уряд без застосування сили;

• легітимність опозиції;

• вільна преса, відсутність цензури;

• можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики органів державної влади та місцевого самоврядування;

• високий рівень участі громадян у політичному процесі;

• гарантовані права та свободи людини й громадянина;

• регулярні, чесні конкурентні вибори, у яких беруть участь усі групи населення;

• по-справжньому конкурентна боротьба за владу.

Протягом XX ст.. відбувалась значна еволюція демократичного ідеалу. Якщо И. Шумпетер, австрійсько-американський теоретик демократії вважав, що для демократичного режиму достатнім є такі риси як загальне виборче право, конкуруючі партії, то сьогодні вважається обов'язковим, щоб ці демократичні процедури ще й вели до таких демократичних результатів, як відповідальність еліти перед народом, замученість мас до політики, захищеність меншості.

Принципи та основні ознаки демократії. Серед основних принципів виділимо:

1) Принцип більшості. Рішення з певного питання вважається прийнятим, якщо його підтримує більшість від тих, хто бере участь у прийнятті рішення. Проте дії більшості не можуть ліквідовувати права меншості, які захищаються демократичними законами та політичними інститутами держави. Влада більшості повинна гармонійно поєднуватися з гарантіями права різноманітних меншин - етнічних, політичних, релігійних таін.

2) Право меншості на опозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах. Безвладна меншість повинна мати можливість для створення опозиції у суспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушення інакодумства. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї у суспільстві, а це необхідно для того, щоб громадяни могли спів ставляти і вибирати найефективніші програми розвитку суспільства.

3) Принцип компромісу та консенсусу. Демократія інколи розглядається як сукупність прав і норм, спрямованих на подолання конфлікту між суб'єктами політичного процесу.

4)Принцип активної участі громадян у політичному житті суспільства. Демократія є стабільною лише тоді, коли у її розвитку бере активну участь значна частина громадян. Прагнучи не лише зберегти свою свободу, але й розширити її, громадяни обговорюють політичні програми, є учасниками політичних дискусій, голосують тощо. Як мінімум, громадяни повинні цікавитися тими проблемами, з якими стикається суспільство, щоб зробити компетентний вибір на виборах в органи державної влади та місцевого самоврядування. Політичне невігластво породжує політичну апатію, яка в свою чергу призводить до диктатури. Основними ознаками демократії є:

• права і свободи, яким реально володіє кожна людина в суспільстві: свобода слова, друку, зборів, право на рівну захищеність законом тощо;

• свобода засобів масової інформації. ЗМІ покликані оперативно й об'єктивно інформувати людей про внутрішньо - та зовнішньополітичні події для того, щоб особа могла усвідомлено розібратися у питаннях політичного життя;

• рівність усіх громадян перед законом. Усі мають право на рівну захищеність законом. Держава покликана встановити рівноправні відносини між усіма громадянами, утверджувати рівність усіх громадян перед законом;

• система стримувань і противаг. Вона включає у себе два основні елементи — федералізм і розподіл влади. Федералізм - це розподіл управлінських функцій між центральними та місцевими органами влади. Розподіл влад - це розподіл влад функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влад. У систему стримувань і противаг входить й контроль за діяльністю органів влад зі сторони виборців;

• наявність політичного й ідеологічного плюралізму. Плюралізм передбачає багатоманіття ідей, теорій, багатопартійність. Він не дозволяє узурпувати владу одній політичній силі, що може призвести до диктатури та тиранії;

• можливість громадян відкрито висловлювати та виражати свої протести проти політики уряду, дій інших політичних і суспільних структур. Форми протесту - найрізноманітніші: демонстрації, пікети, петиції, страйки, марші протести тощо.

10.2. Демократія як політичний режим.

Характерною особливістю демократичного режиму є децентралізація, розосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів. Це форма організації суспільно-політичного життя, застосованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Демократичний режим характеризує:

• виборність найважливіших органів політичної влади;

• вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волевиявлення більшості громадян;

• формальне визнання народу джерелом влади, сувереном у державі;

• юридична рівність громадян;

• пріоритет прав людини над правами держави;

• розподіл влади з метою недопущення її концентрації в єдиному центрі;

• повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;

• верховенство закону в усіх сферах суспільного життя тощо.

10.3. Вибори як інструмент демократії. Типи виборів.

Поняття виборів, їх види. Політологія виділяє два основні шляхи

завоювання та утримання влади: насильство, диктатура і демократичні вибори. Вибори - це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтвердження повноважень на новий строк, процедура призначення посадових осіб через вільне волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил, і процедур. Вибори є сучасною, цивілізованою правовою формою завоювання влад, зміни здійснюваного нею курсу.

Політичні вибори - це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у державі. Головними серед них є:

• призначення виборів та визначення дати їх проведення;

• визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;

• утворення виборчих комісій (Центральної,окружної, дільничних );

• складання списків виборців;

• висування та реєстрація кандидатів;

• проведення передвиборчої агітації;

• голосування; підрахунок голосів;

• оприлюднення результатів голосування;

• проведення в разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Вибори відповідають республіканському типові організації влади, коли вони є «res publika» - тобто, справа народу. Згідно з ідеєю республіканізму, народу належить реальний мандат влад, який громадяни періодично вручають, делегують обмеженому колу людей. Будь-який парламентаризм ґрунтується на ідеї володіння кожним дієздатним громадянином владними повноваженнями і їх передачі своїм повноважним представникам. Що стосується акту голосування, то його можна оцінити як процедуру передачі влад, а ухиляння від участі у виборах - як незгоду її передавати.

Вибори символізують не лише виявлення думки населення, але й залучають масу до процесу управління державою. Вони є засобом політичної соціалізації населення, забезпечують легітимність, законне обґрунтування (як тієї, що опирається на думку народу) політики, яку проводять представники

влади, що перемогла на виборах. Вибори відіграють у суспільстві роль своєрідного регулятора, оскільки таким чином можна демократично змінювати владні структури.

Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органам своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького закладу, якщо з його складу вибув один або кілька членів). В умовах трансформації політичної системи вибори в Україні ще не є у повній мірі механізмом формування волі більшості та цивілізованого вирішення конфліктів, що виникають, не достатньо виконують функцію рекрутування нової політичної еліти, не є оптимальним способом мобілізації громадськості на підтримку загально значимих цінностей і партійних програм.

10.4.Види виборчих систем. Виборча система в Україні.

Виборча система: поняття, основні типи. Виборча система - це

сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних з формуванням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів) і кожна із них має певні переваги та недоліки. Основними типами виборчих систем є:

• система абсолютної більшості або мажоритарна; її різновидом є система відносної більшості або плюральна;

• система пропорційного представництва (пропорційна}; її різновидом є пропорційна система з преференціями;

• змішана (мажоритарно-пропорційна) система.

Мажоритарна виборча система (від фр. таіогіїе - більшість)

передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Залежно від того яким чином встановлюється ця більшість, розрізняють мажоритарну систему абсолютної і відносної більшості (плюральну). При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав понад 50 відсотків голосів виборців, а при застосуванні мажоритарної системи відносної більшості - той, хто випередив за кількістю голосів усіх суперників. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості застосовується у Франції, Еквадорі, а мажоритарна

виборча система відносної більшості - у Канаді, Великобританії. Загалом ця найдавніша виборча система застосовується у 76 країнах світу.

Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосування пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів.

Історично пропорційна виборча система з'явилася пізніше від мажоритарної, на початку XX століття, і сьогодні застосовується у 48 країнах світу. Вона впроваджувалась під гаслами справедливості, політичної рівності та поваги прав меншості, і часто пов'язується з ідеєю адекватного представництва всіх провідних політичних сил.

Вважається, що ця виборча система є справедливіша за інші, бо дозволяє врахувати інтереси різноманітних суспільних груп, національних меншин, сприяє представництво різних політичних сил у парламенті. У той же час надмірна розпорошеність мандатів між різними, інколи дрібними партіями, призводила до неможливості сформувати більшість у парламенті і утворити уряд, а тому у більшості країн, що мінімальний відсоток голосів виборців, який має отримати список партії, щоб кандидати від неї могли отримати депутатські мандати. Розміри прохідного відсотка різні: 1% у Ізраїлі, 5% у ФРН, Швейцарії, 10% у Туреччині.

Як вважає Т. І. Кіс, абсолютний пропорціоналізм може існувати лише як теоретичний ідеал, концептуально пов'язаний з ідеальною демократією. Ця система сприяє зростанню політичного представництва, зростання політичної активності та політичної соціалізації, знижуючи тим самим відчуженість громадян від участі у політичному процесі.

Існує кілька різновидів пропорційної виборчої системи:

• партія попередньо не формує список своїх кандидатів, а здобувши на виборах певне число мандатів, самостійно визначає депутатів;

• партія пропонує повні списки своїх кандидатів з визначеним місцем кожного з них;

• пропорційна система з преференціями (перевагами), яка дозволяє виборцям, які голосують за певний партійний список, позначати відповідними номерами тих кандидатів, яким вони віддають перевагу. Тобто, залежно від можливості виборця на розташування кандидатів у списку, розрізняють такі різновиди пропорційної виборчої системи як «жорстка»., «напівжорстка», «м 'яка».

Противники пропорційно виборчої системи наголошують на тому, що зміст вироблення ефективної парламентської більшості та сприяння створенню працездатного уряду, вона призводить до фіксації надмірної чисельності партій, появи слабких і мінливих урядових коаліцій.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є

«лінійне змішування», за якого частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина - за пропорцією. Класичним прикладом застосування змішаної виборчої системи є ФРН, у якій 50 відсотків депутатів Бундестагу обирається за земельними партійними списками, а інші 50 відсотків на основі мажоритарної системи відносної більшості. Німецький досвід запозичили більшість посткомуністичних країн, зокрема Україна, Росія, Литва та ін. Змішана виборча система у нових державах пост радянського простору надійніше та об'єктивніше дозволяє віддзеркалювати політичну структуру суспільства, веде до появи впливових політичних структур замість «кишенькових» партій, які не мають популярності серед населення.

На думку М. Томенка «змішана система дещо привабливіша для простого виборця. Наявність загальнонаціональних списків виборчих блоків посилює суспільний інтерес та привертає увагу до перипетій політичної боротьби. Мотивація пересічного виборця зростає, адже окрім впливу на вибори у своєму одномандатному окрузі, він має можливість долучатися до загально українського політикуму. Крім того, у варіанті змішаної системи зменшується роль суб'єктивних факторів (зокрема, владного впливу) на рішення виборців».

Виборча система України. За законом України «про вибори народних депутатів України» депутати Верховної Ради України обираються за змішаною виборчою системою. 50 відсотків (225 депутатів) обираються у одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а інші 50% депутатів - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

По багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандати розподіляються між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів пропорційно до отриманих ними голосів. По одномандатному виборчому округу обраним вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців які взяли участь у голосуванні відносно інших кандидатів, котрі балотувалися по даному виборчому округу. Вибори депутатів сільської селищної, міської, районної у місті ради, а також голів цих рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах. Вибори депутатів районної та обласної рад проводяться за мажоритарною системою відносною більшості по багатомандатних виборчих округах.

Запровадження змішаної виборчої системи, безумовно є важливим кроком на шляху до демократизації українського суспільства, однак вже сьогодні багато політичних партій виступають за проведення парламентських виборів 2002р. за пропорційною системою, аргументуючи це такими положеннями:

• по-перше, вибори за змішаною виборчою системою привели до парламенту багато безпартійних депутатів, що стало однією з причин того, що Верховна Рада України не змогла сформувати парламентську більшість;

• встановлення 4-відсоткового бар'єра, на думку прихильників пропорційної виборчої системи, привело по-суті до порушення конституційного права обирати тих громадян, які віддали свої голоси за політичні партії, що не подолали цей рубіж, але за яких проголосував певний відсоток виборців;

• політичні партії, які подолали цей 40відсотковий бар'єр, а їх лише 8 з ЗО, і взяли участь у виборах, поділили між собою депутатські мандати як поправу належать іншим політичним партіям, а це понад 80 мандатів. Отже, склалась така ситуація, коли голоси виборців, які вони віддали за інші політичні партії, тобто проти 8 партій, які пройшли до парламенту, були всупереч їх політичній волі зараховані цим партіям.

Ті, хто сьогодні виступає за чергове реформування виборчого законодавства України в аспекті переходу до пропорційної виборчої системи, вважають, що така система є перспективнішою, оскільки не буде втрачено жодного голосу виборця.

10.5 Місцеве самоврядування

Територіальна громада - це основний суб'єкт місцевого самоврядування, її складають жителі села (кількох сіл), селища, міста.

Територіальна громада безпосередньо вирішує питання, віднесені до відання місцевого самоврядування використовуючи різні форми прямої демократії.

Право жителів міста - активних суб'єктів міського са­моврядування, приймати участь у здійсненні міського самоврядування, може бути реалізовано в таких формах: - міський референдум;

- вибори депутатів відповідної місцевої ради та передбачених законом посадових осіб місцевого самоврядування (місцеві вибори);

- загальні збори громадян за місцем проживання;

- колективні та індивідуальні звернення (петиції) жителів міста до органів і посадових осіб міського самоврядування;

- громадські слухання;

- місцеві ініціативи;

- участь у роботі органів міського самоврядування та робота на виборних посадах міського самоврядування;

- інші, не заборонені законом, форми. Органами місцевого самоврядування є: 1. Сільські, селищні, міські, районні у містах (у разі їх створення) ради - представницькі органи місцевого самоврядування, які

представляють відповідні сільські, селищні, міські або внутрішньоміські (районні у місті) територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України.

 

Основні ознаки територіальної громади, що знайшли закріплення в законодавстві України:

1) територіальна — спільне проживання осіб (жителів), котрі входять до громади на певній території (у межах певної адміністративно- територіальної одиниці — села, селища, міста, ч. 1 ст. 140 Конституції);

2) інтегративна — територіальна громада виникає на основі об'єднання всіх жителів, що мешкають на певній території незалежно від того, чи є вони громадянами даної держави, тобто членами територіальної громади можуть бути громадяни даної держави, а також іноземні громадяни, особи без громадянства, котрі постійно мешкають на певній території. Можливо включення до територіальної громади біженців і переміщених осіб (за змістом ст. 1 Закону України від 21 травня 1997)

3) інтелектуальна — в основі конституювання територіальної громади лежать спільні інтереси жителів, які мають специфічний характер і виявляються у вигляді широкого спектра виникаючих між ними системних індивідуально-територіальних зв'язків (основний об'єкт діяльності територіальної громади — питання місцевого значення, ч. 1 ст. 140 Конституції України);

4) майнова — територіальна громада є суб'єктом права комунальної власності (їй належать рухоме й нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що перебувають у власності відповідних територіальних громад — ч. 1 ст. 142 Конституції У країни);

5) фіскальна — члени територіальної громади є платниками місцевих податків і зборів (ст. 67 Конституції України; статті 4, 6,15 Закону України "Про внесення змін у Закон України "Про систему оподатковування" від 18 лютого 1997 р.)2.

Становить практичний інтерес визначення ролі територіальної громади в реалізації так званих муніципальних прав особистості. Такі права виникають тільки у суб'єкта, котрий є членом територіального колективу, і реалізуються тільки у сфері місцевого самоврядування. У широкому розумінні муніципальні права особистості базуються на "тріаді інтересів", що виникають у сфері місцевого самоврядування:

- інтересі території;

- інтересі територіальної громади;

- інтересі конкретного жнтеля-члена такої громади.

Виникнення інтересу території, на якій функціонує особистість, котра

є невід'ємною частиною територіальної громади, прямо пов'язане з

домінуючими на сучасному етапі процесами "самоствердження"

територій, спричиненими децентралізацією державного управління.

Інтереси самої територіальної громади виникають і виявляються на

основі сукупності інтересів її індивідів-членів (спільні інтереси —

насамперед, у задоволенні соціальних, комунально-побутових, локально-

культурологічних та інших потреб) і в індивідуалізованому інтересі

конкретної особи — члена територіальної громади (особистісні інтереси,

що виявляються, насамперед, у сфері комунікативних зв'язків на

локальному рівні і, як наслідок, самореалізація особистості в рамках

територіальної громади). Нарешті, інтереси конкретної особи-члена

територіальної громади являють собою її муніципальні права у вузькому

розумінні й виникають під час реалізації нею практично всіх своїх

життєвих прагнень. За такої реалізації конкретний житель виступає як

суб'єкт-об'єкт місцевого самоврядування, концентруючи в собі і

виявляючи зовні його демократичний заряд і позитивний потенціал.

Таке взаємне урахування всієї сукупності інтересів, що виявляються на рівні місцевого самоврядування і реалізуються у вигляді муніципальних прав особистості, їх взаємокомпромісність і гармонізація є гарантом існування і функціонування системи місцевого самоврядування, толерантності та протекціонізму до неї центральної влади держави. Таким чином, територіальна громада виступає природним і єдиним соціальним утворенням, що діє у просторових межах держави, у рамках якої реалізуються природні й повсякденні потреби та інтереси жителів певних територій системного характеру (муніципальні права особистості).

 

 

 

 

11. Засоби масової інформації

• Види та функції засобів масової інфомації. ЗМІ як засіб формування громадської думки • ЗМІ в демократичному суспільстві. Участь ЗМІу формуванні суспільної думки та громадянського суспільства • Свобода слова та цензура • Інформаційний простір в Україні

11.1 Види та функції засобів масової інформації. ЗМІ як засіб формування громадської думки

У політичній системі демократичного суспільства засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби масової інформації це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять телерадіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ с установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.

Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем. Характерні риси засобів масової інформації:

• публічність (необмежене, не персоніфіковане коло споживачів);

• наявність спеціальних технічних засобів;

• непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;

• непостійний характер аудиторії;

• переважна одно спрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.

Найбільш масовий і сильний політичний вплив на суспільство мають аудіовізуальні засоби масової інформації, насамперед телебачення. Думку про першість телебачення за ступенем охоплення населення України підтверджують результати опитування "Української маркетингової групи"

 

Функції засобів масової інформації. Серед найважливіших функцій виділимо такі:

1) інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отриманої інформації формується громадська думка про діяльність органів влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;

2) освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних джерел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;

3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;

4) функція критики і контролю. Критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об'єкта, їх контрольна функція засновується на авторитеті громадської думки. ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до правопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опираються як на громадську думку, так і на закон;

5) мобілізаційна функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;

6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань

громадян.

ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави. Проте історичний досвід свідчить, що ЗМІ можуть служити різним, не тільки демократичним, політичним цілям: як розвивати у людей прагнення до свободи, соціальної справедливості, допомагати їм у компетентній участі в політиці, так і духовно закріпачувати, дезінформувати, залякувати населення, сіяти недовіру і страх.

Політичне маніпулювання.

Під поняттям "політичне маніпулювання" розуміють приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх до дії (бездіяльності) всупереч власним інтересам. Маніпулювання здійснюється непомітно для тих, ким управляють; воно не тягне за собою безпосередніх жертв і

крові, не потребує величезних матеріальних затрат. Політичне маніпулювання переважно ґрунтується на систематичному впровадженні у масову свідомість соціально-політичних міфів.

Способи політичного маніпулювання

• пряма підтасовка фактів;

• замовчування невигідної інформації,

• розповсюдження брехні та наклепів;

• напівправда (висвітлення конкретних, незначущих деталей при одночасному замовчуванні більш важливих фактів або загальна неправдива інтерпретація подій);

• навішування ярликів для компрометації політиків чи політичних ідей тощо.

Маніпулювання широко використовується не лише у тоталітарних і авторитарних державах, але й у сучасних західних демократіях, особливо у партійній пропаганді і під час проведення виборчих кампаній. І хоча можливості маніпулятивного використання ЗМІ великі, але не безмежні. Перепонами для маніпулювання є власний досвід людей, а також неконтрольовані владою системи комунікацій (сім'я, друзі тощо). Межі маніпуляції громадською думкою встановлюють уже існуючий стан масової свідомості, сформовані стереотипи та погляди людей.

В усі часи "вдасть імущі" намагалися впливати на ЗМІ, керувати ними, у тому числі й з допомогою репресивних засобів. Спектр цих репресивних засобів дуже широкий: від заборони певних видань, закриття телерадіоканалів до державної цензури та переслідування журналістів за критику.

Але вільне суспільство не може існувати без незалежних ЗМІ. Демократія передбачає вільне обговорення в суспільстві найрізноманітніших питань і відкритий процес прийняття рішень, а тому вільний обмін думками, ідеями є надзвичайно важливим.

Засоби масової інформації як «четверта влада»

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну застарілих систем, у тому числі на політичне життя, обумовлюючи пошук нових підходів, рішень. Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 р. у Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ставлення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо- радянських відносин.

Історії відомо немало ситуацій, коли під безпосереднім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінювали свою позицію, приймали серйозні політичні рішення. Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки.

Громадська думка — відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики.

Громадська думка може бути єдиною, монолітною, моністичною, виражати волю всього народу, але частіше вона має плюралістичний характер: окремі спільноти (соціальні, етнічні, професійні, вікові) можуть мати свої підходи, погляди та вимоги. Тоді постає питання про формування громадської думки більшості на

основі узгодження поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення.

Розуміння ролі громадської думки випливає з теорії народного суверенітету, органічно пов'язане з нею. Народний суверенітет означає повновладдя народу. Щоб суверенність народу мала постійний характер, потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та висловлювання його волі. Таким механізмом і є врахування владою громадської думки.

Характер, спрямованість громадської думки можуть бути неоднозначними. Уявлення, що громадська думка і ЗМІ, які відіграють вагому роль у її формуванні, повинні обов'язково мати анти владну, антиурядову спрямованість, опозиційний характер, надто спрощені. Адже непоодинокі випадки, коли інтереси, дії, кроки влади і народу збігаються. Один з прикладів цього — акт проголошення незалежності України, який підтримали різні верстви українського народу. Зусилля владних структур і переважної більшості ЗМІ України були спрямовані на всенародну офіційну підтримку цього документу, що й визначило спрямованість громадської думки, знайшло юридичне закріплення у підсумках Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.

Але така «співзвучність» політики владних структур і настроїв громадської думки спостерігається далеко не завжди. Тому ЗМІ виконують важливу функцію — громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко виникають хвилі протесту, які набувають різних форм: публікації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пікетування тощо.

Оскільки головне завдання влади — підпорядкування людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними можливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає достатні підстави розглядати ЗМІ як «четверту владу» (поряд із законодавчою, виконавчою та судовою). Нерідко при вживанні цього терміна використовують лапки («четверта влада»), ніби підкреслюючи, що засоби масової інформації одночасно і влада, і «не зовсім влада». Підставою для цього є те, що законодавча, виконавча, судова гілки влади можуть використовувати засоби примусу, не ігноруючи, звичайно, і засоби заохочення до виконання владних вимог. ЗМІ позбавлені такої можливості. Лише переконливість, привабливість, щирість аргументації привертає на їх бік прихильників та послідовників. Якщо влада діє за допомогою авторитету сили, то ЗМІ — силою авторитету.

Волевиявлення влади має адресний характер. Наприклад, акти законодавчої та виконавчої влади звернуті або до всього населення країни, або до певних верств (селян, студентів, військовослужбовців та ін.), судової — до безпосередніх учасників судової справи. Акції ЗМІ такої адресності не мають. Вони є «дифузними» (розпорошеними), адресовані всім і нікому конкретно. Тому один виступ ЗМІ може бути підтриманий всім народом, а на інший ніхто не відреагує. Масштаб і активність громадського відгуку залежить від переконливості, доказовості, привабливості позиції ЗМІ. Не раз реакція широких мас досягає межі, коли владі доводиться з ними рахуватися. Саме це змушує владу до корекції своїх намірів чи дій. Це спостерігається, коли певні пропозиції, програми, проекти

виносять на широке обговорення. Нерідко таке обговорення розпочинають ЗМІ з власної ініціативи. Однак в обох випадках ЗМІ виступають колективним експертом. Попередня оцінка, широке громадське обговорення, всебічна експертна оцінка намірів та пропозиції влади у ЗМІ дає змогу уникнути помилкових рішень, необдуманих кроків. Тому владні структури повинні бути зацікавленими в таких обговореннях, сміливіше їх організовувати чи йти назустріч пропозиціям ЗМІ про їх проведення, уважно ставитися до висловлених думок, дбаючи про суспільні інтереси.

Нерідко коригуючий вплив ЗМІ стосується перегляду здійснюваних кроків. Змусити владні структури відмовитися від їх задумів важко, але ще важче протидіяти зробленому. Та відомі непоодинокі випадки, коли наполегливість, принциповість ЗМІ змушували відступати навіть вельми авторитетні владні органи.

Корекція намірів та реальних дій влади під впливом ЗМІ свідчать, що вони є реальною суспільною силою. Водночас дієвість їх виступів залежить від здатності влади адекватно сприймати критичні зауваження, реагувати на них. В іншому разі громадське невдоволення може досягти «критичної маси», коли неминучою стає уже не корекція намірів чи дій, а зміна політичної влади (наприклад, під час парламентських, президентських виборів). У країнах із сталими демократичними, парламентськими традиціями на виборах щоразу вирішується питання, чи збереже правляча партія більшість у парламенті й право формувати уряд, чи поступиться опозиційній партії. Підсумки протистояння правлячої та опозиційної партій значною мірою залежать від підтримки ЗМІ, їх впливу на настрої електорату. Впливаючи на владу, формування громадської думки, ЗМІ є важливим інструментом соціального управління, їхня роль особливо залежить від умов діяльності — існуючого політичного режиму.

Головною ознакою тоталітарного режиму є здійснення всезагального, всеохоплюючого, тотального контролю над усіма сферами життя суспільства — від відносин власності до особистого життя громадян. Цю функцію виконує держава, як правило, разом із правлячою політичною партією, яка найчастіше у тоталітарному суспільстві є єдиною (принаймні легальне існуючою) партією. При цьому відбувається своєрідне злиття функцій держави та партій, коли нелегко визначити, чи то держава «поглинає» партію, чи партія «поглинає» державу. Такий партійно- державний (державно-партійний?) механізм підпорядковує собі всі важелі впливу на народ, в тому числі й ЗМІ, на які покладається завдання інформаційно- пропагандистського обслуговування режиму. За таких умов й мови не може бути про них як самостійну ланку політичної системи суспільства.

Тоталітарний режим не припускає існування легальної опозиції, опозиційних чи непідконтрольних йому ЗМІ. Дозвіл на видання або вихід в ефір надається тільки «надійним» і «перевіреним». Наприклад, над усім, що публікували ЗМІ колишнього СРСР, був встановлений жорсткий цензурний контроль. А над ним — контроль партійних органів. Головною місією ЗМІ було зміцнення, всебічна підтримка і вихваляння існуючого режиму. Водночас преса, радіо, телебачення були насичені критичними публікаціями, але критика було суворо «дозована». Так, у районних газетах критикували керівників господарств, підприємств, окремих чиновників районних установ, але не районне керівництво. Так само органи масової інформації обласного рівня могли «стерти на порох» районних керівників, але щодо обласних

існувало «табу». Ще суворішими були ідеологічні обмеження. Значну роль у діяльності засобів масової інформації було відведено штучним пропагандистським кампаніям, спрямованим на формування «образу ворога».

Перебудова, на хвилях якої була започаткована у 80-ті роки XX ст. гласність, істотно змінили становище та функції ЗМІ, суттєво послабила цензурні пута. Але гласність не є тотожною свободі слова. Значне розширення тематичного спектра виступів засобів масової інформації не означало повної свободи висловлювання думки.

Саме тому одним з найважливіших завдань Української держави після проголошення її незалежності стало формування і забезпечення демократичних засад діяльності ЗМІ. Конституція України, інші законодавчі акти багато уваги приділяють цим проблемам. Зокрема, ст. 34 Конституції України проголошує: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб

- на свій вибір». У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» це правило окреслено дещо повніше: «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію».

У реалізації свободи слова, у набутті засобами масової інформації належного їм статусу вагому роль відіграє подолання державно-партійної монополії. Законодавство значно розширило коло осіб, які мають право на заснування ЗМІ. А законодавчі обмеження спрямовані проти їх монополізації. Всі ці зміни закладають засади їх організаційної, певною мірою матеріальної, незалежності, права на власний розсуд визначати, яку інформацію слід продукувати та транслювати.

Однак реальна практика перших десятиліть свідчить, що конституційні, законодавчі засади свободи слова реалізуються із значними складнощами, що утруднює виконання ЗМІ суспільних функцій.

Термін "громадська думка" вперше застосував у другій половині XII ст. англійський державний діяч лорд Д. Солсбері на означення моральної підтримки населенням країни дій парламенту. Поступово цей термін став загальноприйнятим.

Громадська думка - специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільне значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.

Постає громадська думка у двох вимірах:

- як оцінне судження - йдеться про те, що громадська думка завжди містить оцінку громадськістю конкретних проблем, явищ, процесів суспільного життя, ставлення до конкретних об'єктів дійсності. Тому вона є сукупним оцінним судженням певної групи людей щодо подій, явищ соціальної дійсності;

- як важлива соціальна інституція суспільства - у демократичному суспільстві вона є одним з елементів прийняття рішень на всіх рівнях управління (державному, регіональному, муніципальному тощо). Як і всі соціальні інституції, громадська думка перетворює невпорядковані, випадкові, стихійні соціальні взаємодії між населенням та політичними, управлінськими структурами на впорядковані, тривалі, контрольовані, тобто окультурює цю взаємодію, оснащує її механізмами та усталеними правилами.

На думку сучасного українського соціолога В. Осовського, зміст громадської думки як соціальної інституції постає як сукупне ставлення, виражене у формі оцінного судження між суб'єктами громадської думки (громадськістю) та суб'єктами влади з приводу оцінки, змісту, способу розв'язання певної політичної, економічної, екологічної, соціальної проблем.

Створення певної громадської думки через засоби масової інформації, маніпулювання громадською свідомістю і вплив на неї дедалі частіше стає невід'ємною частиною життя демократичного суспільства.

В цих умовах стає необхідним визначити, який саме вплив засобів масової комунікації на формування громадської думки.

11.2 ЗМІ в демократичному суспільстві. Участь ЗМІу формуванні суспільної думки та громадянського суспільства

Засоби масової інформації виражають і формують громадську думку, яку прийнято розглядати як колективне судження людей, в якому ставлення до подій і явищ виявляється у формі схвалення, осуду або вимоги. Громадська думка формується в процесі руху інформації в суспільстві, відображає людське буття, суспільну практику людей і виступає як регулятор діяльності. Вона створюється під впливом буденної свідомості, емпіричних знань, навіть забобонів, а також науки, мистецтва, політики і, зрозуміло, всіх джерел масової комунікації.

Будучи станом суспільної свідомості, громадська думка є ніби посередницею між свідомістю і практичною діяльністю людей. Не підмінюючи ні однієї із форм суспільної свідомості, не спираючись на організовану силу як закон, не визначаючи цілей, як це робить програма, громадська думка з допомогою специфічних засобів, шляхом схвалення або осуду, захоплення чи зневаги, акцентування інтересів, раціональної та емоційної оцінки людей і їхніх учинків сприяє трансформації тих чи інших ідей у конкретні вчинки. Отже, виражаючи і формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з одного боку акумулюють досвід і волю мільйонів, а з другого — впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей. Тоталітарні режими не рахуються з громадською думкою. У демократичному суспільстві управління соціальними процесами передбачає вивчення та вплив засобів масової інформації саме на громадську думку. Тому засоби масової інформації стають важливим компонентом демократичних форм управління соціальними процесами.

Громадська думка як політичний інститут бере участь у здійсненні влади та стає важливим механізмом прийняття політичних рішень на всіх рівнях. Оскільки вона виступає знаряддям політики, то її формування є сферою боротьби за владу. Саме боротьбу за громадську Думку і вважають складовою частиною політичного процесу.

Як елемент функціонування політичних систем громадська думка є постійно діючим фактором управління, за допомогою якого виконується декілька впливових функцій, а саме: експресивно-контрольна, яка визначає політичну позицію тих або інших спільностей; консультативна дає поради щодо пошуку оптимальних політичних дій; директивна виносить рішення по тих або інших питаннях, регулює поведінку індивідів, спільностей і установ, підтримує або відкидає ті чи інші уявлення, цінності і норми.

Для того, щоб ці функції були реалізовані, повинен бути гарантований вплив громадської думки на функціонування політичної системи. Визначається громадська думка дією багатьох факторів: складом тих спільностей, що висловлюють свої думки; ступенем збігу інтересів верств і груп, які входять до них; характером питань, що обговорюються. Сам же процес формування і функціонування громадської думки може проходити стихійно.

Громадська думка буває моністичною, плюралістичною і одностайною. Вона може виступати правильним, реалістичним або хибним, ілюзорним уявленням щодо дійсності. Нинішній стан громадської думки характеризується ідейною строкатістю, великою емоційною насиченістю. В цілому, вона така, якою повинна бути в суспільстві, що знаходиться на шляху розбудови демократичної суверенної державності.

Основними каналами вияву громадської думки є референдум, опитування населення, збори, маніфестації, всенародні обговорення.

Кожне самостійне суспільство прагне виховати справжніх громадян, роз'яснюючи, прищеплюючи їм основні політичні цінності. Єдність переконань є основою для будівництва будь-якої держави. Тому державі не байдуже, як формуються політичні переконання її громадян, їх ставлення до політичної системи, характер громадянської соціалізації. Мислителі класичних часів не переставали повторювати, що громадянське виховання — обов'язкова складова частина громадянськості.

Значну роль у громадянській соціалізації і відіграють засоби масової інформації. Вони виконують функції соціальної комунікації, інформування і виховання, формування громадянських цінностей, створюють відповідний соціально-політичний клімат. Виділяються п'ять елементів масової комунікації: хто?, що?, як?, кому?, з яким ефектом? Громадська думка формується в процесі руху інформації в суспільстві, відображає людське буття, суспільну практику людей і виступає як регулятор діяльності. Вона створюється під впливом буденної свідомості, емпіричних знань, навіть забобонів, а також науки, мистецтва, політики і, зрозуміло, всіх джерел масової комунікації.

Держава повинна контролювати засоби масової інформації відповідно до Конституції та чинних законів, щоб нейтралізувати можливі прояви інформаційної шкоди для своїх громадян. Засоби масової інформації не тільки інформують, повідомляють новини, а й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні програми і, тим самим, беруть участь у соціальному управлінні, забезпечують владі інформаційний супровід. Шляхом формування громадської думки, вироблення певних установок вони спонукають людину до тих чи інших вчинків. ЗМІ, як спосіб масового зв'язку між тими, хто управляв, і тими хто є об'єктом управління, тобто громадянами того чи іншого суспільства, несуть не тільки оперативну, а й офіційну інформацію - закони, розпорядження, укази тощо. Цим самим вони передають волю влади, її вимоги. Разом із тим, ЗМІ є видом зворотного зв'язку. Вони акумулюють думки, прагнення, судження людей практично з усіх сфер життя громади - це своєрідний і ні з чим незрівнянний барометр громадської думки

У демократичному суспільстві засоби масової інформації є компонентами політичної системи поряд із парламентом, виконавчою владою, незалежним судом і їх навіть називають "четвертою владою" - не в розумінні "четверта державна", а в розумінні "влада громадянського суспільства".

Ця своєрідність насамперед у тому, що ЗМІ не можуть приймати рішень, наказувати, зобов'язувати, притягати до відповідальності. ЗМІ здійснюють свою політичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій й донесення позицій опозиційних партій до електорату. ЗМІ виконують роль своєрідного громадського контролю і оприлюднення його результатів. Отже, основні функції мас-медіа в ліберально-демократичному суспільстві: контроль за владою, тиск на владу, встановлення взаємин та довіри між владою й суспільством.

Розвиток нових технологій, насамперед у сфері теле- чи радіомовлення, дозволяє вести багато передач у прямому ефірі. Засоби масової інформації стають сценою, на якій розгортається політична дія - обговорюються кризи, ведуться переговори, відбуваються суспільні протести.

Оскільки громадська думка виступає знаряддям політики, то її формування є сферою боротьби за владу, яка і формує політичну систему. В демократичній державі право приймати рішення має більшість, тому публічна дискусія дає можливість висловитися приватним особам та організованій меншості, опозиційним партіям - всім тим, хто думає по іншому, ніж більшість. А це є ефективним інструментом механізму демократичного правління, який безпосередньо впливає на формування типу політичної системи.

11.3. Свобода слова і цензура.

Свобода слова і цензура - одна з демократичних свобод, визначених Конституцією України. Вона передбачає висловлення незалежних поглядів та переконань як в усній, так і в письмовій формі; є ознакою некорумпованого суспільства.

Свободу слова в Україні захищають 110 нормативно-правових документи: укази Президента, постанови Кабміну, Закони („Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації в Україні", „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" тощо).

Здавалося б, чітко визначена законодавча база має сприяти розвитку незалежних ЗМІ та викоріненню прополітичних інформаційних ресурсів, проте це не заважає „процвітанню" відверто агітаційних друкованих видань, телеканалів, які підтримують фактичного власника, економічних передач, 2/3 яких відзняті на замовлення конкретної особи. В той же час, не можна заперечити і прогрес, який став можливим лише після подій 2004 року. Кількість незалежних ЗМІ насправді зросла. Та разом з тим, відчутним стало і маніпулювання висловом „свобода слова", який намагаються приписати мало не кожній газеті, або телеканалу.

Працюючи на певного власника, одні журналісти бояться писати правду, в той час як інші просто женуться за високим гонораром. Законодавче права журналістів захищаються статтею 171 Кримінального Кодексу України, яка передбачає кримінальну відповідальність за дії, спрямовані проти діяльності журналістів (це не надто турбує порушників).

 

 

Межа між свободою слова та законами моралі

Свобода слова повністю залежить від свободи в широкому розумінні. А остання в свою чергу передбачає не лише вільні дії та погляди, а й цілковиту відповідальність за скоєне, написане, або сказане.

Відповідно до Цивільного Кодексу України, кожен, про кого поширено недостовірну інформацію, може захистити свої права в суді. Проте, найбільше, чого можна досягти шляхом зіпсованих нервів та втраченого часу - це публічне вибачення обвинувачуваного. Тож чи варто?

Протягом декількох століть найбільшим „ворогом" ЗМІ залишалася цензура.

Свобода слова забороняє цензуру в будь-яких її проявах. Однак, кожна свобода повинна мати межі, бо в противному випадку, вона перетвориться на свавілля.

Яскравим прикладом цього є нещодавні події - публікації в європейських та українській газеті „Сегодня" карикатур на пророка Мухаммада (аж ніяк не Магомета). Ці карикатури порушили міжконфесійну та міжнаціональну злагоду, принизили почуття мусульман.

Вирок - вибачення керівництва видання перед представниками 16 мусульманських організацій України.

Карикатури на пророка Мухаммада - чергова ланка в протистоянні двох цивілізацій: Європейської та Близько Східної. Конфлікт між ними насправді існує. Європейська, демократична цивілізація, досягла небачених висот, і, вважаючи себе самодостатньою, намагається спокусити цивілізації з іншим менталітетом за допомогою своїх свобод та можливостей. В свою чергу, Близько Східна цивілізація не визнає свою поразку (оскільки колись була могутнішою), і не може відмовитися від традицій, якими раніше пишалася, щоб перейняти європейські.

На Близькому Сході панує ісламістська (анти-західна) ідеологія, виникнення якої спричинене падінням анти-західної ідеології СРСР, на який в свій час орієнтувався Близький Схід.

Мусульмани, спираючись на глибоке віросповідання, вважають Європу профанною, атеїстичною (на початку XX ст. тримали курс на зближення з нею, до переорієнтації на СРСР). Беручи до уваги різницю в менталітеті двох унікальних цивілізацій, можна зробити висновок, що їх споріднення неможливе. Залишається єдиний крок - боротьба, якщо не на військовому, то на інформаційному рівні точно.

Свобода слова не має дозволяти вільнодумство та можливість публічних утисків будь-якого прояву суспільного життя держави. Мають існувати межі допустимого з точки зору виключно етики, оскільки надіятися на свідомість всіх громадян — безглуздо.

Як відомо, найбільшим джерелом поширення недостовірної інформації є Інтернет. Причиною цього є те, що Цивільний кодекс та закони „Про друковані засоби масової інформації в Україні", „Про телебачення і радіомовлення" не визнають Інтернет-ресурси як ЗМІ. Тому журналісти не є зобов'язаними перевіряти інформацію, яку розміщують на сайтах.

З кожним роком впливовість Всесвітньої мережі збільшується, і ця тенденція загальна, притаманна не лише Україні. В українському сегменті понад ЗО тисяч серверів, а це в 10 разів менше, ніж в Росії, і в 100 разів - ніж в США. Регламентувати це Інтернет- середовище намагалися вже кілька разів, та все

безуспішно: Міністерство транспорту та зв'язку хотіло створити Національний реєстр інформаційних ресурсів (наказ №153), проте опір з боку останніх був надто потужним. Міністр був вимушений оголосити про призупинення дії наказу (хоча в Мін'юсті він досі значиться як діючий).

Найбільший опір, звичайно ж, чинили прихильники „темників" (сайтів, які „поливають брудом" одну політичну силу на замовлення іншої), та порно-сайтів. Щоправда, „темники" зараз не настільки популярні та поширені, як декілька років тому, під час передвиборчої кампанії. Однак, без регламентування ця „культура" може відродитися і ще більше впливати на свідомість громадян.

Для відомих інформаційних сайтів (аудиторія яких є більшою, ніж у деяких друкованих видань) створення реєстрів тільки на користь. Дбаючи про авторитет і статус, дотримуючись правових норм, вони бажають стати повноцінними ЗМІ.

Гостро стоїть і питання дерусифікації Інтернету. На мою думку, кожен сайт, або газета, які поважають свою державу, повинні мати не тільки російську, а й українську версію обов'язково.

Свобода слова на даний час існує. Наступний крок — визначити та усвідомити що є цією свободою, а що - ні.

ЗМІ в Україні ігнорують суспільне важливі новини. Це, а також розміщення матеріалів за політичними замовленнями є нині головними порушеннями свободи слова, як показав моніторинг великих телеканалів і газет України.

В українському інформаційному просторі спостерігається тенденція до стерилізації новин, сказала Веиізспе \Уе11е науковий директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар.

Переслідування опозиції, правозахисників та активістів "підприємницького Майдану", а також новини про зростання безробіття та інші соціальні негаразди, за словами авторів моніторингу за грудень, одностайно не висвітлюються вісьмома загальнонаціональними телеканалами. Лише СТЮ та "5 канал" "часом стають винятками з цього правила", каже Сюмар.

Найбільше замовчування суспільно-важливої інформації та вибіркове надання позитивів про владу, як сказала Сюмар, зафіксоване на Першому національному, який перетворився на "абсолютно радянський формат, що навіть не є форматом часів Кучми". Медіа-експерт вважає, що коли Перший національний повідомляє про такі суспільне важливі теми, як головний фінансовий документ країни - державний бюджет - "лише устами прем'єр-міністра, то йдеться про надзвичайно серйозний доказ існування цензури".

Політики «купують новини» в друкованих ЗМІ. В друкованій пресі автори моніторингу відзначили посилення "купівлі новин" політиками та подання інформації про переслідування опозиції винятково з позиції обвинувачення і без представлення думок самих переслідуваних чи їхніх адвокатів.

Якщо раніше медіа-експерти відзначали тривожні тенденції, то тепер, як зазначила Сюмар, йдеться лише про "очищений, стерильний телевізійний простір і постійне зниження ступеню дотримання стандартів свободи слова в друкованій пресі".

4.11. Інформаційний простір України.

г

Характеризуючи роль яку виконують засоби масової інформації в демократичних суспільствах слід відмітити зокрема те, що вона не зводиться виключно до висвітлення суспільно-важливих подій. Засоби масової інформації

формують специфічний інформаційний простір ключовими характеристиками якого є необмеженість просторовими рамками, незавершеність, постійне доповнення і ре інтерпретація інформації. З цих позицій доводиться говорити про наявність гіпертекстового простору де інформація про подію існує не сама по собі, а в тісному взаємозв'язку з іншими його частинами.

Іншою характеристикою інформації що подається в ЗМІ є її спрямованість на широке коло споживачів. В даному випадку основним є характер матеріалу, з точки зору того на задоволення яких потреб він спрямований. В контексті цього розглядається специфіка аудиторії. Можна виокремити два основні концептуальні підходи до подачі інформації, залежно від того, на яку аудиторію і з якою метою орієнтується комунікатор. За першим варіантом інформаційний продукт поширюється на максимально широку аудиторію, при цьому відбувається саме така інтерпретація інформації яка б забезпечила максимальне сприйняття її чим більшою аудиторією, незважаючи на те яким є її інтелектуальний і освітній рівень. Слід також відзначити те, що за таких умов мінімально враховуються реальні потреби і запити аудиторії. Іншою схемою розвитку інформаційного продукту є його спеціалізація, коли розробляється набагато більша кількість інформаційних продуктів орієнтованих на різні соціальні групи. Основними характеристиками таких груп будуть значення тих змінних які детермінують вибір певного продукту в інформаційному просторі. Ці характеристики визначатимуться географічними, демографічними, соціально-культурними та іншими факторами які формують обличчя споживача.

Ще одним важливим питанням є те, наскільки ефективно здійснюється комунікація між ЗМІ і аудиторією. Комунікативний процес передбачає активну інформаційну взаємодію з двох сторін. Характеристика процесу як односпрямованого дається зазвичай на основі того що вплив сторони, яка є пасивною, недостатній для зміни характеру взаємодії між складовими і не має визначального значення через те що здійснюється з недостатньою інтенсивністю.

Для сфери соціальної взаємодії, тобто взаємодії між людьми, характеристика процесу як односпрямованого означає підпорядкованість одного з її членів іншому. В такому випадку ігноруються здатності, що притаманні людині за визначенням. Якщо можна говорити про повне домінування над особистістю, то таким чином порушуються не лише її основні природні права, а й знімається питання відповідальності і тих обов'язків які накладаються у зв'язку зі здійсненням прав.

В сфері інформації коли об'єктом виявляється аудиторія можна говорити про феномен пропаганди. Відповідно, основною функцією, що виконується, є маніпулювання громадською думкою.

В той же час слід констатувати, що відтворення маніпулятивних функцій засобами масової інформації на даному етапі ускладнене саме гіпертекстуальністю сучасного інформаційного простору. Пропагандиський вплив найбільшою мірою реалізується за умови відсутності доступу до альтернативних джерел інформації. Наявність альтернативних точок зору різко знижує його ефективність, відповідно завдання маніпуляції в достатній мірі не виконується. Застосування маніпулятивних технологій з інформацією масового споживання характерні перш за все для недемократичних, авторитарних режимів. Таким чином коли є підстави стверджувати про обмеження прав громадян в сфері отримання, продукування і

поширення інформації, автоматично виникають передумови для відповідних характеристик державних інститутів, їх відкритості/закритості, форм здійснення влади у суспільстві, методів які при цьому використовуються. Можна сказати, що специфіка протікання медійних процесів в суспільстві опосередковано визначає його місце на шкалі демократичності. Тут визначальною є роль ЗМІ як інститутів які контролюють стан в галузі поширення інформації.

Роль ЗМІ може визначатися також фактором впливу на них суб'єктів які не пов'язані безпосередньо зі сферою продукування і поширення інформації. Такими контролюючими структурами зазвичай виступають власники ЗМІ які зацікавленні в здійсненні координації діяльності медіа відповідно до необхідності захисту своїх інтересів. Характеристика даної проблематики стикається з необхідністю опрацювання достатньо великого предметного поля, яке визначається різноманітністю власників, інших структур що здійснюють вплив, і відповідно, різним характером цілей (за масштабом, строками втілення, галузевою специфікою, чи на основі інших ознак), на здійснення яких вплив направлений.

Для демократичних суспільств більш характерною є взаємодія медіа зі споживачем інформації на комунікативних засадах. Цей процес характеризується тим, що споживач інформації не вважається пасивною стороною. Це означає визначення деяких можливостей його впливу на діяльність того хто продукує і доносить інформацію. Такий вплив не є достатнім для того щоб змінити ролі в процесі інформаційного обміну, однак можливості зворотнього впливу трансформують його природу.

По-суті об'єктом тут виступає не сторона-рецепієнт, а та проблема, повідомлення з приводу якого здійснюється взаємодія. Між комунікатором і споживачем інформаційний обмін здійснюється на засадах суб'єкт-суб'єкт. Це не означає, що досягається повна рівноправність, рівність можливостей в процесі обміну. Однак такий характер взаємодії уможливлює вироблення узгодженої позиції обома сторонами. Тут можна говорити про те, що та сторона яка переважно сприймає інформацію, може в деякій мірі коректувати її характер, манеру подачі, змістове наповнення, задавати інші характеристики, що виконуватимуть функції дороговказа для виробника. В цьому плані важливим є забезпечення створення і розвитку конкурентного медіа-ринку на якому виробники інформаційного продукту будуть боротися за можливості продати свою інформацію споживачеві.

Таке коригування матеріалів, що надаються споживачеві, призводить до ряду позитивних наслідків. По-перше, це спеціалізований характер інформації що надається. Всі медіа не в змозі забезпечити всіх споживачів нею просто в силу того, що не мають матеріальних можливостей. По-друге, спеціалізація означає підвищення якості матеріалів, що надаються. Це призводить до позитивних наслідків в соціальній сфері через зростання рівня освіченості, загального рівня культури. Зростання якісного рівня інформації що надається для масового споживання (все ж таки спеціалізованість не виключає того, що матеріали в ЗМІ розраховані на достатньо великі соціальні групи), по-суті означає підвищення загального рівня культури і освіти всього суспільства загалом, адже рівень освіченості і культури маси визначається як мінімально наявний в суспільстві. По- третє, підвищення якісного рівня інформації сприяє збільшенню конкурентності в

сфері медіа. Це в свою чергу створює умови для подальшого розвитку сфери інформації.

Саме в демократичному суспільстві прийнято говорити про ЗМІ, як про ту ланку, яка пов'язує владні інститути і представництво інтересів громадян. Як політичне, через делегування політичним партіям і лідерам повноважень виражати інтереси виборців, так і неполітичне - через систему громадських організацій, рухів, тощо. ЗМІ, в даному випадку, повинні виконувати функції ретранслятора в обох напрямках. Знову ж таки, за відсутності вільного ринку інформації (на сьогодні це достатньо умовно внаслідок його глобалізації), недемократичності політичного режиму, інших обмежень, ця функція може ЗМІ не виконуватись, або виконуватися в недостатній мірі. Це веде до загрози де легітимації влади через розрив з суспільством, неможливістю усвідомити його реальні потреби і відтак до слабкості і можливості краху правлячого режиму.

Крім того ЗМІ великою мірою виконують функції соціалізації, виховання особистості, розстановки життєвих пріоритетів і цінностей. Тому управління сферою медіа в обов'язковому порядку повинно враховувати довготривалі соціальні наслідки інформаційного впливу на суспільство. Цей вплив накладає свій відбиток на такий шар ментальних структур, що потім дуже важко і впродовж тривалого часу піддаються трансформації. Інформація переходить в нову якість - внутрішнє переконання особистості, яке вже ніяк не детерміноване тим з якого джерела і якими каналами вона отримана. Таким чином, засоби масової інформації формують громадську думку з приводу актуальних суспільно-політичних питань, питань культури, духовних орієнтирів.

Необхідно чітко усвідомлювати - коли інформація подається споживачеві з позицій намагання сформувати відповідний рівень лояльності до органів влади, чи певне ставлення до конкретних подій, в довгостроковій перспективі це може призводити до стійких перешкод у розвитку суспільства. З таких основних позицій можна розглядати і перспективи розвитку українського інформаційного простору.

Основною характеристикою що піддається виміру в дослідженні інформаційного простору є рівень довіри споживачів. В цьому плані ситуацію в Україні не можна характеризувати як однозначну. З одного боку 56% українців в цілому довіряють інформації ЗМІ, з іншого - 38,6% - не довіряють. Це може свідчити про недостатній рівень авторитету ЗМІ, але в той же час це непряме підтвердження того, що в країні немає домінування якоїсь одної нав'язаної точки зору яка б проходила всіма каналами поширення. Якщо порівнювати це з основними характеристиками які визначають для споживачів вибір тих чи інших ЗМІ для отримання інформації (це - достовірність, об'єктивність і оперативність інформації, відповідно - 66,3%, 52,8%, 36,9%) можна стверджувати, що ці запити достатньою мірою не забезпечуються. Також слід відзначити, що вибір матеріалу здійснюється з обмеженої кількості джерел через нерозвиненість в достатній мірі всіх каналів комунікації. Такі обмеження можуть виникати як через проблему доступності каналів передачі інформації, так і через відсутність у споживачів навиків для її отримання. Як результат, констатуємо, що крім українських засобів масової інформації в українському просторі достатньо відчутно представлені лише російські джерела. В цьому випадку об'єктивно необхідним є проведення власної інформаційної політики українськими медіа, без повної орієнтації на Росію.

Можна стверджувати що сприйняття західних медіа відбувається великою мірою за рахунок ретрансляції їх повідомлень українськими ЗМІ. Цьому сприяє фактор доступності каналів (56,6% респондентів відзначають відсутність доступу до ресурсів Інтернет, 36,6% не мають доступу до західних ЗМІ) В той же час західні медіа мають найменший відсоток оцінки своєї некомпетентності. Можна констатувати що реальний рівень доступу до західних джерел інформації на порядок нижчий за наведений відсоток, опираючись на те, що переважна більшість опитаних не може дати оцінку їх об'єктивності. Це ще раз говорить про те, що оцінка західних ЗМІ відбувається через отримання їх повідомлень, ре трансльованих українськими медіа.

 

Література

/. Ібрагімова І. Інформаційне суспільство та взаємодія влади з громадськістю: вимоги ефективності // Вісн. НАДУ. - 2004. -№!.- С 36-42.

2. Зернецька О. В. Нові засоби масової комунікації. —К.. 2003.- СІ21-132.

3. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. Дослідження категорії громадське суспільство. - Львів : Літопис, 2003,- С.125.

4.Кін Дж. Громадське суспільство. Старі образи, нове бачення. - Київ: "К. І. С"; "АНОД", 2004, - 191с.

5. Мелещенко O.K. Сенсаііія в газеті. "/Журналістика: Преса. Телебачення. Радіо, - Київський університет ім. Тараса Шевченка - 1993. - Bun. 25. - С 143 с.

6. Європейські комунікації. К: Центр віль

7. ної преси, 2007.- 536с.

 

Нація

Поняття нації.Нація як соціальний інститут • Нація етнічна

Та нація політична. Світовий досвід націє творення • Нація і націоналізм • Формування політичної нації в Україні.

І.Поняття нації. Нація як соціальний інститут.

Латинське слово natio має багато значень: рід, плем'я, народ, порода, іновірці, чужинці і т.ін. Слово пов'язувало людину з народженням і кровною спорідненістю. Спочатку термін мав дещо принизливий зміст. У Давньому Римі "націями" називали групи чужинців з певного регіону, пов'язаних кровними зв'язками, які не мали таких прав як громадяни Риму. Націями також називали всі "варварські" етноси. У латинських варіантах Біблії слово natio також вживалося для позначення чужинців. Себе римляни називали словом populus (народ).

У 212 р. статус громадян Римської імперії одержали всі вільні її жителі. З того часу зміст слова natio змінювався. Його почали вживати при ототожненні людей з місцем їх народження. З того часу для означення всіх вільних громадян імперії почали вживати слово natio. Наприклад, до громадянина імперії, який народився в Африці, вживали назву natione Afer. Упродовж століть слово natio вживалось як для означення споріднених груп чужинців, так і для означення громадян однієї країни.

Паралельно римляни користувалися ще словом gens, gentis - рід, родова община, плем'я, народ, міська община. Але коли хотіли підкреслити кровний за походженням зв'язок етносів, то поєднували обидва слова в словосполучення nationes ejus gentis (група споріднених народів).

В епоху середньовіччя слово natio вживали в традиціях стародавніх римлян. Але вже в 900 р. канонік Регіно Прюмський писав, що "нації" відрізняються одна від одної "походженням, звичаями, мовою і законами". Він почав надавати "нації" етнічного змісту. У часи походів хрестоносців саме таке розуміння нації набуло подальшого поширення, а на початку XIV ст. в документах Віденського церковного собору згадувались італійська, іспанська, германська, данська, англійськая

французька, шотландська та ірландська нації. У 1486 р. термін "нація" вжито у назві "Римська Імперія Германської Нації", що засвідчувала не лише територіальну, а й етнічну єдність усіх німців.

В Англії з XVI ст. слово "нація" вживалося щодо населення країни. Упродовж XVII ст. таке тлумачення слова було поширеним і у Франції. У XVIII ст. ототожнення значення слова "нація" з населенням держави чи самою державою стало звичним у Англії і Франції. У XIX ст. у французькій і англійській мовах

 

 

культивувалося політичне значення терміна "нація". До нації включали все населення країні, незалежно від його етнічної належності. У цьому випадку зникла межа між поняттями "народ" і "нація". Упродовж ХІХ-ХХ ст. в англомовних і франкомовних країнах таке тлумачення терміну "нація" було домінуючим. Про це свідчить утворення в 1919 р. Ліги Націй та в 1945 р. Організації Об'єднаних Націй, які насправді стали об'єднанням держав, а не націй. Оскільки після Другої світової війни англійська мова стала домінуючою в міжнародних відносинах, то й англомовна традиція ототожнення держави та її громадян з нацією набула подальшого поширення. У політології таке тлумачення "нації" зустрічається ще й нині.

У німецькій мові з 1486 р. слово нація підкреслювало етнічну близькість населення (спільність мови, культури, традицій). Для політично розпорошених німців слова "нація" і "народ" - синоніми, але Nation і Staat (держава) - не ототожнювались. При вживанні терміна нація у німців робився наголос на етнокультурні складові людських спільнот. Таке тлумачення нації від німців перейняли слов'янські і неслов'янські етноси Центральної і Східної Європи.

Різноманітні тлумачення терміну нація та їх еволюція ускладнили можливість формулювання його універсального значення. Ще й нині воно змінюється залежно від різних зовнішніх чинників. Нині у літературі існує кілька тлумачень поняття "нація". Для одних нація - це щось одвічне, біологічне, для других - тільки історичне і соціальне, для третіх - щось містичне, недоступне для пізнання, для четвертих -ірраціональне, що заважає поступальному розвитку людства. Так, в націях етнологи ще недавно вивчали "неполітизовану етнічність", історики - політичну історію етносів-народів, психологи - специфіку психіки, ментальність, культурологи — неповторне, особливе в культурі, політологи розглядають націю як один із базових суб'єктів політичного життя і т.п. Вес цс свідчить про існування різних визначень нації.

Нині найпопулярнішим стало етнологічне (в працях окремих українських дослідників його називають етніцистським - від англ (ethnicity) тлумачення нації, яке розглядає її як особливий стан соціально-економічного, національно- культурного і політичного розвитку етносу, що пов'язаний з розвитком національної свідомості, творенням його державності, національно-державних символів і атрибутів, національної культури.

Нація - це етнічна група, яка має: (І)власну державу, або - на сучасному етапі - розвинуту державну автономію, (2)єдину для всієї країни економічну систему /як правило - ринкову/, (З)літературну мову, яка - попри наявність місцевих діалектів - всіма вважається за взірець, (4)спільну культуру, тобто усталені віками традиції мислення та поведінки, що становлять особливий колорит кожної нації, відтворюючись несвідомо і будь-яким її представником, незалежно від його віку, статусу чи особистих уподобань.

Нація - це зорганізована людська маса, упорядкована меншиною добірних індивідів. Хоч би яке було наше політичне кредо, ми вимушені визнати цю істину, яка стосується не тільки політичних проблем, а набагато глибшого шару історичної реальності. Правова форма, прийнята національним суспільством, може бути вповні демократичною чи й комуністичною, якщо хочете, але його жива, трансправова конституція поляга-тиме завжди в динамічному впливі

 

меншини на масу. Йдеться про неуникний природний закон, який у біології суспільств відіграє таку ж роль, як закон густини у фізиці. Коли в рідину вкинути речовини різної густини, то вони неодмінно розташуються на рівнях, що відповідають їх густині. Точнісінько так у кожному людському угрупованні відбувається спонтанне єднання його членів згідно з їх різною життьовою густиною. Це видно вже в найпростішій формі спільноти, в розмові. Коли до розмови стає шестеро людей, то попервах недиференційована маса співрозмовників невдовзі ділиться на дві частини, одна з котрих задає в розмові тон іншій, впливає на неї, більше дарує, ніж одержує.

Якщо ж такого не відбувається, це означає, що нижча частина групи протиприродно опирається верховенству, впливові вищої частини, і розмова стає неможливою. Так, коли в якійсь нації

маса відмовляється бути масою, тобто йти за провідною меншиною, нація руйнується, суспільство роздрібнюється і настає соціальний хаос, історична безхребетність.

Початкове соціальне діяння - це не просто зібрання людей, а їх безпосереднє об'єднання. Початкове соціальне діяння - це організація людської маси на проваджуваних і проводирів. Це вимагає від одних певної здатності правувати, від других - певної внутрішньої здатності до послуху. Отже, де немає меншини, що діє на колективну масу, і маси, здатної сприймати вплив меншини, там немає, в певному розумінні, і суспільства.

Нація етнічна та нація політична. Світовий досвід

Є дві найпоширеніші концепції нації: західна (територіальна) і незахідна (етнічна). Відповідно до західної концепції нація — сукупність людей, що має власну…  

Полікультурність

• Самобутність та рівноцінність різних культур. • Міжнаціональні відносини і причини виникнення міжнаціональних конфліктів.

Україна і світ

• Геополітичне становище сучасної України. Місце України в інтеграційних процесах в Європі. Толерантність, плюралізм, компроміс як основа спілкування світової спільноти. • Глобальні проблеми… 14.1. Україна в структурі загально цивілізаційного процесу. Одним із потенційних чинників сприяння розвитку ВІДНОСИН…

Комплексна контрольна робота з навчальної дисципліни

 

"Людина і світ"

Варіант №1

І рівень

1. Чи погоджуєтеся Виз твердженням?

1.1. Соціум - це соціалізоване суспільство

а) так; б) ні.

1.2. Класичне марксистське визначення класів подав Ф. Енгельс

а) так; б) ні.

1.3. Немає мови - немає нації

а) так; б) ні.

2. Доповніть твердження:

2.1. Заснована на кровних зв'язках історична форма спільності людей має назву:

а) етнос; б) рід; в) плем'я.

2.2. Одним із засновників теорії соціальної стратифікації є російсько-
американський вчений:

а) Г. Спенсер; б) П.Сорокін; в) Ч.Кулі.

2.3 При визначені національної ментальності використовується поняття:
а) суб'єкт; б) об'єкт; в) архетип.

3. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням?

3.1. Політика-це мистецтво управління людьми в суспільстві:

а) так; б) ні.

3.2. Влада - це можливість або здатність одних примушувати інших робити те,
чого б вони, можливо, не хотіли робити:

а) так; б) ні.

3.3. Для тоталітарного режиму є характерною багатопартійна система:

а) так; б) ні.

4. Чи погоджуєтеся Ви з визначенням?

4.1. Культура-це не будь-яка цінність,а лише така,яка стала надбанням людини й
людства в цілому:

а) так; б) ні.

4.2. Шoy-бізнес є складовою масової культури:

а) так; б) ні.

4.3. Культурні форми спілкування є складовою матеріальної культури:

а) так; б) ні.

IIрівень:

5. Розкрийте зміст поняття-особистість.

IIIрівень

6. Види та функції засобів масової інформації.

 

Додаткові завдання

7.1. Хто з учених подав визначення соціальної групи як сукупності певної кількості людей,об'єднаних спільним інтересом чи спільною справою: а) Г. Спенсер; б) К.Маркс; в) Т. Гоббе. 7.2. Як називається сім'я в якій чоловік водночас перебуває у шлюбних стосунках із кількома жінками?

Комплексна контрольна робота з навчальної дисципліни

 

"Людина і світ"

Варіант №.2

Iрівень

1. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням?

1.1. Соціум - це соціалізоване суспільство
а) так; б) ні.

1.2. Класичне марксистське визначення класів подав Ф. Енгельс

а) так; б) ні.

1.3. Немає мови - немає нації

а) так; б) ні.

2. Доповніть твердження:

2.1. Заснована на кровних зв'язках історична форма спільності людей має назву:

а) етнос; б) рід; в) плем'я.

2.2. Одним із засновників теорії соціальної стратифікації є російсько-
американський вчений:

а) Г. Спенсер; б) П.Сорокін; в) Ч.Кулі.

2.3 При визначені національної ментальності використовується поняття:
а) суб'єкт; б) об'єкт; в) архетип.

3. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням?

3.1. Політика-це мистецтво управління людьми в суспільстві:

а) так; б) ні.

3.2. Влада - це можливість або здатність одних примушувати інших робити те,
чого б вони, можливо, не хотіли робити:

а) так; б) ні.

3.3. Для тоталітарного режиму є характерною багатопартійна система:

а) так; б) ні.

4• Чи погоджуєтеся Ви з визначенням?

4.1. Культура-це не будь-яка цінність,а лише така,яка стала надбанням людини й
людства в цілому:

а) так; б) ні.

4.2. Шоу-бізнес є складовою масової культури:

а) так; б) ні.

4.3. Культурні форми спілкування є складовою матеріальної культури:

а) так; б) ні.

IIрівень:

5. Розкрийте зміст поняття - ксенофобія.

IIIрівень

6. Стереотипи та їх роль в житті людини та суспільства.

 

Додаткові завдання

7. Оберіть правильну відповідь: 7.1. Хто з учених подав визначення соціальної групи як сукупності певної… а) Г. Спенсер; б) К.Маркс; в) Т. Гоббе.

Комплексна контрольна робота з навчальної дисципліни

 

"Людина і світ"

Варіант №З

Iрівень

1. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням?

1.1. Соціум - це соціалізоване суспільство
а) так; б) ні.

1.2. Класичне марксистське визначення класів подав Ф. Енгельс

а) так; б) ні.

1.3. Немає мови - немає нації

а) гак; б) ні.

2. Доповніть твердження:

2.1. Заснована на кровних зв'язках історична форма спільності людей має назву:

а) етнос; б) рід; в) плем'я.

2.2. Одним із засновників теорії соціальної стратифікації є російсько-
американський вчений:

а) Г. Спенсер; б) П.Сорокін; в) Ч.Кулі.

2.3 При визначені національної ментальності використовується поняття:
а) суб'єкт; б) об'єкт; в) архетип.

3. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням?

3.1. Політика-це мистецтво управління людьми в суспільстві:

а) так; б) ні.

3.2. Влада - це можливість або здатність одних примушувати інших робити те,
чого б вони, можливо, не хотіли робити:

а) так; б) ні.

3.3. Для тоталітарного режиму є характерною багатопартійна система:

а) так; б) ні.

4. Чи погоджуєтеся Виз визначенням?

4.1. Культура-це не будь-яка цінність,а лише така,яка стала надбанням людини й
людства в цілому:

а) так; б) ні.

4.2. Шoy-бізнес є складовою масової культури:

а) так; б) ні.

4.3. Культурні форми спілкування є складовою матеріальної культури:

а) так; б) ні.

IIрівень:

5. Розкрийте зміст поняття - расизм.

IIIрівень

6. Політична система; сутність, структура та функції.

 

Додаткові завдання

7. Оберіть правильну відповідь: 7.1. Хто з учених подав визначення соціальної групи як сукупності певної… а) Г. Спенсер; б) К.Маркс; в) Т. Гоббе.

Комплексна контрольна робота з навчальної дисципліни

 

"Людина і світ"
Варіант №4

Iрівень

1. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням?

1.1. Соціум - це соціалізоване суспільство
а) так; б) ні.

1.2. Класичне марксистське визначення класів подав Ф. Енгельс

а) так; б) ні.

1.3. Немає мови - немає нації

а) так; б) ні.

2. Доповніть твердження:

2.1. Заснована на кровних зв'язках історична форма спільності людей має назву:

а) етнос; б) рід; в) плем'я.

2.2. Одним із засновників теорії соціальної стратифікації є російсько-
американський вчений:

а) Г. Спенсер; б) П.Сорокін; в) Ч.Кулі.

2.3 При визначені національної ментальності використовується поняття:
а) суб'єкт; б) об'єкт; в) архетип.

3. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням?

3.1. Гіолітика-це мистецтво управління людьми в суспільстві:

а) так; б) ні.

3.2. Влада - це можливість або здатність одних примушувати інших робити те,
чого б вони, можливо, не хотіли робити:

а) так; б) ні.

3.3. Для тоталітарного режиму є характерною багатопартійна система:

а) так; б) ні.

4. Чи погоджуєтеся Ви з визначенням?

4.1. Культура-це не будь-яка цінність,а лише така,яка стала надбанням людини й
людства в цілому:

а) так; б) ні.

4.2. Шоу-бізнес є складовою масової культури:

а) так; б) ні.

4.3. Культурні форми спілкування є складовою матеріальної культури:

а) так; б) ні.

IIрівень:

5. Розкрийте зміст поняття - упередження.

IIIрівень

6. Соціалізація особистості.

 

 

Додаткові завдання

7. Оберіть правильну відповідь: 7.1. Хто з учених подав визначення соціальної групи як сукупності певної… а) Г. Спенсер; б) К.Маркс; в) Т. Гоббе.

Комплексна контрольна робота з навчальної дисципліни

 

"Людина і світ"

Варіант №5

Iрівень

1. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням?

1.1. Соціум - це соціалізоване суспільство
а) так; б) ні.

1.2. Класичне марксистське визначення класів подав Ф. Енгельс

а) так; б) ні.

1.3. Немає мови - немає нації

а) так; б) ні.

2. Доповніть твердження.

2.1. Заснована на кровних зв'язках історична форма спільності людей має назву:

а) етнос; б) рід; в) плем'я.

2.2. Одним із засновників теорії соціальної стратифікації є російсько-
американський вчений:

а) Г. Спенсер; б) П.Сорокін; в) Ч.Кулі.

2.3 При визначені національної ментальності використовується поняття:
а) суб'єкт: б) об'єкт; в) архетип.

3. Чи погоджуєтеся Ви з твердженням?

3.1. Політика-це мистецтво управління людьми в суспільстві:

а) гак; б) ні.

3.2. Влада - це можливість або здатність одних примушувати інших робити те,
чого б вони, можливо, не хотіли робити:

а) так; б) ні.

3.3. Для тоталітарного режиму є характерною багатопартійна система:

а) так; б) ні.

4. Чи погоджуєтеся Ви з визначенням?

4.1. Культура-це не будь-яка цінність,а лише така,яка стала надбанням людини й
людства в цілому:

а) так; б) ні.

4.2. Шоу-бізнес є складовою масової культури:

а) так; б) ні.

4.3. Культурні форми спілкування є складовою матеріальної культури:

а) так; б) ні.

IIрівень:

5. Розкрийте зміст поняття - толерантність.

IIIрівень

6. Поняття, форми та принципи демократії.

 

Додаткові завдання

6.1. Хто з учених подав визначення соціальної групи як сукупності певної кількості людей,об'єднаних спільним інтересом чи спільною справою: а) Г. Спенсер; б) К.Маркс; в) Т. Гоббе. 6.2. Як називається сім'я в якій чоловік водночас перебуває у шлюбних стосунках із кількома жінками?

Тематичний план з навчальної дисципліни

"Людина і світ"

№	Зміст	Загал обсяг	Всього аудиторних	Самостійна робота
	Вступ			-
	Соціалізація особистості
	Стереотипи та упередження
	Конфлікти
	Соціум (суспільство людей)
	Соціальна мобільність
	Права, свободи та відповідальність
	Громадянське суспільство
	Політичні інститути та процеси
	Демократія
	Засоби масової інформації
	Нація
	Полікультурність
	Україна і світ			-
	Підсумковий урок			-
Всього

 

 

Література для самостійної роботи студентів

1. Карп'як В. Молодіжні субкуяьтури. СУМ- 2001

2. Верная А. Про субкультуру

3. Кравченко А. Соціальна антропологія. М.2003

4. Хомутов А. Антропологія. «Фенікс» 2001

5. Якубов А. Расизм та його корені. М.1999

6. Ушмуратов А. Конфлікт і згода. К. наукова думка 1996

7. Джим Грехем Скот. Конфлікти та шляхи їх подолання. К. 2001

8. Тангин І. Режим диспуту

9. Електронний ресурс. Соціум

10. Бондарчук С. Людина і суспільство. К. Ірпінь. 2006

11. Навчальний посібник. Людина і світ. К-П. 2011

12. Андреев Г.М. Соціальна психологія. М. 1999

13. Бодальов А. А. Особистість і спілкування. М. 1983

14. Стефаненко Т. г. Етнопсихологія. М. 2000

15. Конституція України. К. 1996

16. Зайчук О.В. Теорія держави і права. Інтер 2006

17. Александер Дж. С. Парадокси громадянського суспільства. М. 1999

18. Денісенко В.М. Умови формування громадянського суспільства та критерії його
визначення. Львів. 2005

19. Гаджієв К. Громадянське суспільство і права держави. М. 2001

20. Потічний П. Що таке політика? Генеза 1998

21. Рябов С. Політика як суспільне явище. К.1995

22. Томенко М. Основи теорії Політики. К. 1996

23. Халіпов П. Політика як наука і як мистецтво. К. 2005

24. Мелещенко О. К. Сенсація в газеті. К. 2003

25. Зернецька О. В. Нові засоби масової комунікації. К . 2003

26. Гебермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. Львів. 2003

27. Салмін А. М. Сучасна демократія. К . 2001

28. Остром. В. Демократія і самоврядування. К. 1996

29. Грозіцька Т. консесцальна теорія демократії. Оптимальна модель для України. К. 1998

30. Трипольський В. Тернистий шлях демократії: спроба політологічного аналізу. К. 2004

31. Забежало П. Важкий шлях до демократії і свободи. К. 2004

32. Горелов М. Є. цивілізаційна Історія України: Нариси. К. 2006

33. Швейцер А. Благословенний перед життям. М. 1992

34. Фромм Є. Мати чи бути? К. 1998

35. Попович М. В. Нариси історії культури України. К. 1998

36. Нестеренко В. Г. Онтологія людини. К . 1995