рефераты конспекты курсовые дипломные лекции шпоры

Реферат Курсовая Конспект

Архітектура / дослідження

Архітектура / дослідження - раздел Образование,     ...

 

 

 
архітектура / дослідження Публікуючи цю працю, редакція порушує усталену традицію, адже своїм обсягом, змістом і формою викладу вона не лягає в рамця узвичаєних у часописі публікацій. Але порушена авторами проблема, на нашу думку, - надзвичайно важлива не тільки для історії Кам'янця-Подільського, який пропонується включити до Списку Всесвітньої культурної спадщини, а й загалом для всієї України. Адже йдеться не просто про \ заглиблення хронології унікального історичного міста майже на тисячу років. Питання стоїть ширше - про новий погляд на геополітичну ролю Поділля, щобільше - Середньої Наддністрянщини, в суспільно-історичних зв'язках з античним світом, про підґрунтя, на якому постала самобутня культура України-Русі. Коли в науці існують утрадиційнені впродовж десятиріч стереотипи поглядів, нову концепцію мало задекларувати, її треба аргументувати. В історії архітектури є тільки один метод аргументації - оприявнення речових, себто натурних, доказів. Тож цією публікацією ставимо за мету презентувати "фонд фактів", нагромаджених у результаті досліджень двох останніх десятиліть. Власне цим зумовлена нетипова для часопису насиченість деяких розділів праці деталями архітектурно-археологічних досліджень, які, безперечно, становитимуть інтерес для фахівців. Брак цих деталей позбавив би концепцію аргументації. Цією публікацією редакція також вшановує пам'ять відомої в Україні й за кордоном дослідниці Кам'янця-Подільського Євгенії Пламеницької (1927-1994), яка, присвятивши вивченню, збереженню та реставрації пам'яток архітектури міста майже 40 років, раптово пішла з життя, не встигнувши опублікувати виняткової ваги матеріали досліджень його оборонної архітектури. Поза сумнівом, що полемічна своїм характером праця здобуде як прихильників, так і опонентів викладеної у ній нової концепції. Однак це закономірний процес розвитку будь-якої наукової галузі. Вважатимемо, що ми досягли поставленої мети, якщо ця публікація сприятиме дальшим науковим пошукам, дискусіям і прислужиться майбутнім дослідникам; Праця друкується в авторській редакції.   Ольга Пламеницька, Євгенія Пламеницька КАМ'ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ -- МІСТО НА ПЕРИФЕРІЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ Найдавніша урбаністична структура і фортифікації 1. Проблематика ІІ. Історіографія Середньої Наддністрянщини початку І тисячоліття н.е. ІІІ. Кам'янець-Подільський на початку І тисячоліття н.е. за даними джерел IV. Топографія Старого міста й Старого замку V. Топографія, розпланування і забудова центральної частини Старого міста VI. Дослідження Старого замку й Замкового мосту VII. Визначення аналогів VIII. Висновки І. ПРОБЛЕМАТИКА В історії урбаністики й архітектури України Кам'янець-Подільський посідає одне з чільних місць. Він належить до групи міст, визначення ролі яких в еволюції містобудування й архітектури має концептуальне значення для історії держави, відомої світові як колиска високомистецької трипільської культури, а згодом - Птолемеєва "Європейська Сарматія", Геродотова "Скитія", скандинавська "Ґардарикі", могутня Київська Русь. Виникнення Київської Русі, однієї з найрозвиненіших в інтелектуальному й економічному відношенні держави тогочасної Європи, не могло відбутися за відсутності низки соціально-політичних, культурних та економічних чинників, сумарна дія яких стимулювала процес державотворення. Серед цих чинників не останнє місце належить ступеню урбанізованості краю. Щодо цього важлива проблема з'ясування того культурного і зокрема містобудівного потенціалу, що уможливив злет давньоукраїнської урбаністики й архітектури в XI - XII століттях. Процес становлення культури Київської Русі, з огляду на міру дослідженості, виглядає досить пунктирне і має багато невідомих. Розкриття їх передбачає ґрунтовні студії на суміжжі різних історичних наук; з цього погляду історія архітектури як сфера досліджень вельми перспективна. Дотепер малодослідженим залишається вплив Римської імперії на урбаністичний розвиток країн Східної Європи в І тисячолітті нашої ери. Почасти через це виникнення визначної архітектурної школи Давньої Русі виводять виключно з потужного імпульсу Візантії та її мистецької культури, що, на нашу думку, досі переконливо не вдалося зробити. Надзвичайно високого рівня будівництва, який спостерігаємо в Київській Русі майже одразу з офіційним запровадженням у Х сторіччі християнства, не можна було досягти одномоментно, тільки завдяки візантійським культурним впливам, без наявного на той час місцевого урбаністичного досвіду й високого рівня будівельного мистецтва. Через це постає проблема архітектурно-урбаністичного розвитку земель України-Русі в І тисячолітті. З цієї позиції особливий інтерес становлять архітектурні й містобудівні об'єкти, походження яких можна пов'язувати з часами до утворення Київської Русі. Є різні погляди на джерела української культури - від максимального хронологічного заглиблення історії держави до повного заперечення досліджень, що дають підставу опустити нижню хронологічну межу деяких важливих історичних процесів. Цю останню течію найпослідовніше репрезентує історик Ярослав Дашкевич, який цілеспрямовано (хоч і без вичерпної наукової аргументації) звинувачує в науковій несумлінності групу дослідників Києва, Львова і Кам'янця-Подільського, що, на його погляд, фальсифікують і міфологізують історію, безпідставно заглиблюючи хронологію цих міст [Я.Дашкевич 1984; 1991; 1992]. Залишаючи дискусію щодо генези Києва і Львова фахівцям, котрі досконало володіють фактографічним матеріалом, розглянемо проблему генези й хронології Кам'янця-Подільського, яка має ключове значення для розуміння процесу історичного розвою України. Як об'єкт історичних досліджень Кам'янець-Подільський налічує майже півтора століття, проте архітектурознавці вивчають його лише з 1950-х років. І хоч перелік публікацій, що стосуються міста, охоплює сотні назв, воно досі репрезентує найскладнішу наукову проблематику. У поглядах на вік Кам'янця-Подільського вчені далеко не одностайні. Існують три версії походження міста (або поселення на його території), що пов'язуються з трьома хронологічними, періодами. 1. Литовська версія. 2. Давньоруська (домонгольська) версія 3. Дако-римська версія. Оскільки розв'язання проблеми походження Кам'янця, що передусім ґрунтується на архітектурних і урбаністичних дослідженнях міста, дедалі більше поляризує науковців і краєзнавців, які часом, не маючи матеріалу і достатніх знань, заходять у безпредметні суперечки, виникла потреба оприлюднити наявні факти й підбити підсумки деяких проведених до сьогодні; досліджень. Пропонована праця присвячена розглядові проблеми урбаністичної еволюції міста за часів, що їх автори цих рядків уважають за початкові в його історії. З огляду на брак надійної джерелознавчої та археологічної бази3 матеріал певною мірою лежить у площині гіпотез. Усвідомлюючи це, автори не намагалися дати відповіді на всі питання; метою даної публікації є власне постановка проблеми й окреслення авторської концепції щодо напряму її розв'язання. Українська історико-архітектурна наука наразі не може запропонувати близьких аналогів спорудам, які відкрито в Кам'янці-ІІодільському. Певні труднощі становить також інтерпретація їх з позицій сучасної офіційної концепції історії України. Саме через слабку опрацьованість проблема інки першої й тисячоліття нашої ери знахідки в Кам'янці належить поки що зараховувати до унікальних. Протягом десятків років історики раз у раз поверталися до інтригуючого питання про походження Кам'янця за часів легендарної о Траяна і щоразу, за браком переконливих доказів, воно лишалося нерозв'язаним. Тепер, після відкриття пам'яток початку нашої ери, виникає потреба в спеціальних ґрунтовних студіях для визначення місця нових фактів у контексті давньої історії Кам'янця і Поділля загалом. У деяких сучасних дослідників Кам'янця дако-римська версія його походження викликає відверто нігілістичне ставлення. 1 в цьому немає нічого дивного. Нагадаємо, що коли в 60-ті роки з'явилися перші архітектурно-археологічні дані щодо давньоруської о походження укріплень Старої о замку, більша частина представників археологічної науки стояла на подібних позиціях. А в 19Х1 році, коли реставратори відкрили на Ринку, під середньовічними кам'яницями, рештки давньоруських дерево-глинобитних жител, місцеві археології сприйняли цю звістку настільки скептично, що лише завдяки наполяганням реставраторів розпочали дослідження, якими згодом істотно поповнили свої "активи". Історія повторюється. Тепер, після публікації нових досліджень і фактів, позиція наших опонентів, що здобули титул "представників місцевої історичної школи" [Задорожнюк 1997 б]. стає дедалі категоричнішою і тендейційнішою. Із завзятістю, гідною кращого застосування, вони намагаються "оборонити" місто від наукових гіпотез і концепція, поспіхом призбируючи джерела та компілюючи пізніших авторів. Свою вельми консервативну позицію опоненти намагаються підсилити авторитетами, однак покликаються па них не завжди коректно. Заперечуючи нашу концепцію, вони спираються не на результати ґрунтовних досліджень (таких, на жаль, досі немає), а на відсутність їх, яку інтерпретують як відсутність матеріалу. Зрештою, вичерпавши "наукові" аргументи, кам'янець-подільські історики закликають розв'язати проблему походження міста... адміністративним шляхом ("До з'ясування цієї проблеми варто було б залучитись і міській адміністрації" [Винокур, Петров 1998 : 7]). Не ставлячи спеціально за мету підтвердити саме дако-римське походження Кам'янця, автори цієї праці упродовж багатьох років збирали й систематизували - в міру нагромадження - факти, що так чи інакше стосувалися генези міста. На початку 90-х років виникла впевненість у доцільності підсумування попередніх результатів проведених досліджень та наукової апробації їх. При цьому автори усвідомлювали, що зроблені в пропонованій праці висновки викличуть суперечливі реакції з огляду на їхню новизну й несподіваність. Безперечно, що остаточно розв'язати проблему генези Кам'янця-Подільського можна тільки за умови синтези двох напрямів пошуків: архітектурного, який на цьому етапі рішуче домінує, і археологічного, який, на жаль, поки що слабо виявив себе. У розв'язанні цієї проблеми історики й археологи, на нашу думку, повинні зайнятипозицію не скептичних чи категоричних опонентів, а зацікавлених дослідників, які шукають істини на "стику" наук, де, як показує досвід, найчастіше робляться відкриття. Викладений вище матеріал є своєрідним локальним зондажем у проблему слов'янства на периферії Римської імперії. Напрям її розв'язання, подобається це нашим опонентам чи ні, досить рельєфно окреслив Ю.Павленко у монографії "Передісторія давніх русів у світовому контексті": "У Дністровсько-карпатському регіоні, безпосередньо східніше римської Дакії, утворилася етнічна амальгама з нащадків ґето-даків, кельтів, сарматів та, деякою мірою, слов'ян і германців (карпи, певкіни, бастарни тощо). За рівнем суспільно-економічного та культурного розвитку вони майже не відрізнялися від сусідніх даків і фракійців, що опинилися під владою Риму, і, орієнтуючись на провінційно-римські смаки, втрачали власні етнокультурні особливості. В такому строкатому середовищі, яке півколом (від Західного Поділля до Нижнього Подніпров'я) оточувало "Роксоланію" та причетні до неї слов'янські землі, на межі II і III ст. й починає утворюватись надетнічна, провінційно-римська (за своєю суттю) черняхівська культура". Конкретизуючи механізм цього явища, дослідник пише: "У 20-40-х роках н.е. з півдня, з Карпатського регіону до Галицького Подністров'я пересувається дакійське населення, яке приносить з собою культуру типу Липиці, що досить швидко [...] інтегрується у давньослов'янську волино-подільську групу пам'яток [...] Під час римського завоювання Дакії певна кількість нижньодунайсько-карпатської людності втекла до сусідніх земель [...] За археологічними матеріалами, в перші століття нашої ери даки і гети надійно репрезентовані у всьому Подністров'ї, де вони взяли найактивнішу участь у формуванні місцевих черняхівських старожитностей" [Павленко 1994 : 255,259,265]. На грунті досліджень у Кам'янці-Подільському ці висновки стають ще вагомішими. Безперечно, що факти впритул підвели нас до проблеми, яка потребує ґрунтовних, цілеспрямованих і багатоаспектних опрацювань. Адже йдеться не тільки про вік конкретного міста, якому додається дев'ять століть. Питання треба ставити ширше - про активну геополітичну ролю Кам'янця на Поділлі в масштабах регіону Середньої Наддністрянщини, про його суспільно-історичну функцію, про високий рівень містобудівної культури та фортифікаційного мистецтва. Дако-римська концепція розкриває нові перспективи в дослідженнях не тільки Кам'янця, а й усього Поділля, яке в перші століття нашої ери опинилося в епіцентрі контактної зони на межі могутнього античного світу, що переживав свій кінець, і слов'янства, що народжувалося як нова історична спільнота. На слов'янському ґрунті досвід античності дав потужний імпульс урбаністиці й фортифікації, що мали згодом ще два яскраві злети - в епоху Київської Русі та пізнього середньовіччя.

 

 


КОРОТКА ІСТОРІЯ

Збільшити

Кам'янець-Подільський, одне з найдавніших міст України, належить до визначних явищ європейської культури. Скелястий острів, оперезаний тугою петлею річки Смотрич, що тече у мальовничому глибокому каньйоні, став своєрідним природним п'єдесталом, на якому впродовж понад десяти століть відомі й невідомі майстри творили справжнє кам'яне диво. Кам'янець-Подільський і сьогодні чарує неповторною єдністю ландшафту та архітектури.

Старе місто Камянця Подільського - Історичне минуле Старого міста, що приховує безліч таємниць. Досі остаточно не встановлено, коли виник Кам'янець. Деякі історики вважали, що місто було побудоване на початку нашої ери даками в період римсько-дакійських воєн. Називалося воно тоді Петридавою або Клепідавою (від грецького “петра” чи латинського “ ляпіс” - камінь та дакійського “дава” - місто).

Завдяки праці дослідників безперечно доведено існування міста за давньоруських часів. Реставратори знайшли рештки житлових і оборонних будівель XI-XIII століть і цим спростували версію, яка побутувала щодо виникнення міста наприкінці XIV століття.

У перших давньоруських літописах Кам'янець згадується як одне з міст Галицько-Волинського князівства починаючи з 1196 року. Місто пережило навалу орд Батия. На території замку знайдено рештки укріплень ХІI-XIII століть, а в центральній частині старого міста під час реставраційних робіт виявлено залишки дерев'яних жител тих часів, знищених пожежею.

Вигідне географічне положення протягом ХІV-ХVІІІ століть привертало до Кам'янця увагу численних завойовників, які бачили в ньому природний воєнний форпост.Після короткого (1374-1430) панування литовців місто надовго підпало під владу Польщі (1434-1793). За час свого панування поляки збудували тут чимало культових, житлових та оборонних будівель, які багато в чому сформували вигляд Кам'янця. Наклав'свій відбиток на його архітектуру і короткий (1672-1699) період турецького панування. Втім, давньоруські будівельні традиції, під впливом яких вже на початку XV століття склалися основні риси планування і архітектури міста, переважили i західноєвропейські, і мусульманські канони.

За свою багатовікову історію місто-музей зазнало чимало руйнувань і перебудов. Але, незважаючи на це, давня територія Кам'янця зберегла свою архітектурну неповторність.

В 1793 р. Поділля було приєднана до Росії, Кам'янець-Подільский став головним містом Подільського намісництва, а в 1796 р. - губернським. З 1748 р. місто становить центр греко-російської єпархії єпископ якої носить титул подільського й брацлавского. Протягом багатьох віків Кам'янець-Подільський був осередком культурного життя Поділля. Тут у XVII столітті працювали вірменські історики, автори історії Хотинської війни Ованес і Степанос Рошка, художники і. Прахтль (XVIII століття), Д. Сампіні (XIX століття) та ін.

У місті діяли дві духовні семінарії, з 1840-х років - перша російська гімназія. 1899 року було відкрито Пушкінський народний будинок, на початку XX століття засновано технічне училище, а у 1918 році - український державний університет. З містом пов'язані імена видатних діячів української та російської культур - Т. Г. Шевченка, С. В. Руданського, А. П. Свидницького, В. К. Розвадовського, С. М. Сергєєва-Ценського, П. Г. Житецького, М. Д. Леонтовича, М. В. Молчановського, М. О. Грінченка. Тут жили і працювали відомі історики Поділля Є. Й. Сіцинський та О. Прусевич.

Для збереження історико-архітектурної спадщини міста, що налічує понад 200 пам'яток, у 1977 році постановою Ради Міністрів УРСР у Кам'янці-Подільському було створено історико-архітектурний заповідник.

 

 

ІСТОРІЯ КАМ'ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО

На території Кам'янця-Подільського люди жили здавна. Тут знаходять знаряддя праці доби верхнього палеоліту (40-30 тис. років тому), старожитності трипільської культури IV-III тис. до н.е. (велике селище в урочищі Тата-риськи, декілька місцезнаходжень в Старому місті), поселення черняхівської культури (II-V ст. н.е.). На правому березі Смотрича, в районі Гончарної башти, виявили рештки східнослов'янського селища. Проте міський осередок, як довели археологи І.Винокур і М.Петров, сформувався на території Старого міста в другій половині XII ст. Тоді ж виникло неве-лике дерев'яне укріплення на території Старої фортеці. Кам'янець входив до складу Пониззя (одна з областей Галицько-Волинського князівства).

На початку XIV ст. край було спустошено татарами. Близько 1362 р. Поділлям заволодів великий литовський князь Ольгерд. Він передав край своїм племінникам - князям Коріатовичам. їх першою столицею став Смотрич (в 30 км на північ від Кам'янця).

Легенди розповідають, що під час полювання на оленів брати Коріатовичі потрапили на півострів, оточений водами Смотрича. Вони вирішили збудувати місто. 7 лютого 1374 р. Юрій і Олександр Коріатовичі надали жителям міста привілей на самоврядування за магдебурзьким правом (пізніше цим правом користувалася польська громада міста). Близько 1375 р. Кам'янець став столицею Поділля. Літописи приписують Коріатовичам будівництво кам'яної фортеці в Кам'янці.

Про Юрія Коріатовича відомо, що в 1374 р. він став "господарем" Молдавії, проте незабаром його там отруїли. У 1374-1380 pp. Поділлям правив Олександр Коріатович. 1375 року, перебуваючи в Кракові, він надав краківським купцям привілей на торгівлю з Поділлям. У 1380-1391 pp. правив його брат Костянтин. Останнім з братів Коріатовичів князював наймолодший — Федір (12), який, за висловом літописця "з підданства і повинності великого князя литовського вибився".

У 1393 р. великий литовський князь Вітовт завоював Поділля. Федір Коріатович з багатьма подолянами змушений був покинути рідний край та оселитися в Закарпатті. Західне Поділля, разом із Кам'янцем, Вітовт передав польському королеві Владиславові II (Ягайлові).

На рубежі XIV-XV ст. статус міста ще декілька разів змінювався. Ягайло передав Західне Поділля "на князівських правах" краківському воєводі Спиткові, а після його смерті (1399 р.) - своєму братові, литовському князеві Свидригайлу. Пізніше місто знову стало королівським. У битві під Грюнвальдом (1410р.) три загони подолян билися у складі польського війська. На їхніх прапорах сяяло сонце - давній символ краю.

У 1411 р. Ягайло уступив Західне Поділля Вітовтові. Після смерті Вітовта польський загін при підтримці місцевої шляхти в 1432 р. захопив місто. У 1434 р. Кам'янець став центром Подільського воєводства у складі Польського королівства.

Чотири рази в Кам'янці побував польський король Ягайло (у 1404, 1410, 1411 і 1417 рр.), двічі - КазимирЯгелончик (в 1448 і 1460 pp.). В 1502 р. король Олександр підтвердив привілеї міста Кам'янця, що надавалися його попередниками. Гербом Подільського воєводства було затверджено сонце на білому полі.

Місто вважалося за один з головних бастіонів Польського королівства у боротьбі з татарами. В 1430-1630-х роках було відбито понад 40 нападів татар, турок і молдаван. Не випадково середньовічний Кам'янець називали "редутом християнства". На спорудження стін і башт фортеці дали кошти навіть римські папи Юлій II і Лев X. Тому одна з башт, споруджена у 1503-1513 pp., має назву Папської.

Населення міста складали три національні громади: русьа (українська), польська, вірменська. Кожна з громад мала свій магістрат, власне судочинство, окремі герби і печатки.

Для української спільноти гербом було зображення святого Миколая (10), для вірменської - Агнця Божого (9), для польської - святого Юрія на коні (8). Вчені допускають, що святий Юрій спершу був гербом всього міста, адже саме його зображено на печатці князя Олександра Коріатовича (11). Цей герб також вміщено на Надворітній вежі (з боку міста) Руської брами (13).

Руська громада одержала підтвердження на управління згідно своїх старих звичаїв у 1467 р. У 1491 р. король Казимир Ягелончик встановив, що кам'янецькі русини з вини своїх війтів зазнавали утисків, багато з них втратили свої будинки та покинули місто. Король відновив давні привілеї громади та надав нові. Зокрема, війт руської громади мав право судити у всіх справах згідно прав руських, "включно з правом меча".

Представники руської громади переважно селилися у північній частині міста, а також у долині. Однією з найдавніших пам'яток цієї громади є Петропавлівська церква, збудована близько 1580 р. (16). Вірмени, як вважають вчені, прибули до Кам'янця з Криму, де вони жили протягом довгого часу (там вони засвоїли так звану вірмено-половецьку мову, яку вживали в побуті). До Кам'янця вірмени принесли з собою чудотворну ікону Божої матері (22). На території Польського королівства вірменська громада Кам'янця була однією з найбільших, поступаючись за впливом лише вірменській громаді Львова.

У Кам'янці вірмени селилися переважно в південній частині міста, над якою велично підноситься дзвіниця колишнього собору, що одночасно є і оборонною вежею. Одна з найдавніших вірменських пам'яток - церква св.Миколая. В її стіну вставлено камінь з написами і зображенням хреста. Центром життя громади був собор, який не зберігся.

Кам'янецькі вірмени отримали привілей на самоврядування у 1496 р. За привілеєм вони мали право займатися різними ремеслами та звільнялися від роботи при королівських млинах (крім воєнного часу). Серед представників вірменської громади було чимало купців, які займалися торгівлею зі Сходом (Туречиною, Персією, Кримом). Зберігся вірменський торговий будинок (27, 30) і торгові склади (29).

Найдавніший відомий опис Кам'янецького замку відноситься до 1494 р. Тоді в замкові з боку міста знаходилася брама з баштою, з північного боку - Пільна брама. Гарнізон замку мав на озброєнні 11 гармат і одну велику "тарасницю". Декілька башт з'явилося в замку на початку XVI ст.: Папська , споруджена на кошти кам'янецького римо-католицького єпископа Якуба Бучацького башта Ковпак, Біла (кошти на її побудову надав примас Польщі архииєпископа; Ян Ласький), Рожанка, збудована на пожертву влоцлавського єпископа Креслава з Курозвенока та інші. У 40-х роках XVI ст. роботами над посиленням фортеці керував королівський архітектор Якуб Бретфус (Іов Претвич). На башті Новій східній збереглась плита з текстом його присвяти: " 1544, Боже, тобі єдиному слава. Іов Претвич, архітектор" . В розпорядженні гарнізону фортеці на той час було 14 гармат, 43 гаківниці, 30 аркебузів та 20 мушкетів.

Міські укріплення з кам'яними баштами та стінами з бійницями з'являються в XV ст. У XVI - першій половині XVII ст. вони значно розбудовуються. В долині Смотрича були споруджені могутні вузли оборони, що одночасно були і шлюзами: Польська (35) і Руська (17) брами. Через них можна було потрапити в місто, попередньо подолавши броди. У випадку небезпеки шлюзи опускалися і рівень води в річці піднімався.

Ремісничі цехи доглядали за окремими ділянками укріплень. Деякі башти отримали назви відповідних цехів: Гончарська, Різницька, Слюсарська, Кушнірська.

Кам'янець був значним центром ремесла і торгівлі. Тут існувало близько 16 ремісничих цехів: різників, пекарів, шевців, кушнірів, ковалів, слюсарів, мулярів, гончарів тощо. Не бракувало і художніх ремесел, на-приклад золотників (у 1520 р. золотник русин Матейко був викритий як фальшивомонетник), малярів і музик. Були також цирульники і аптекарі.

У 20—30-х роках XVI ст. в Кам'янці працювало від 19 до 26 пекарів. Королівські податківці в 1535 р. за-стали на ринку міста 10 яток різників і 16 лавок шевців. У 1565 р. в місті вело торгівлю більш ніж 60 різнома-нітних крамниць, де продавали м'ясо, тканини, взуття тощо. Хліб випікали 53 пекарі.

Місто було одним з важливих посередників у торгівлі між Європою і Азією. Королівськими декретами було наказано купцям з Туреччини і Молдавії їздити до Львова лише через Кам'янець та сплачувати тут від-повідне мито. З Туреччини привозили перець, шовкові тканини, з Молдавії - худобу, вовну, солону рибу в бочках, з Угорщини - вино, срібло, коней.

У 1570 р. в місті налічувалося 3 тис. мешканців, 614 дерев'яних і 30 кам'яних будинків. А у 1613 р. державні ревізори налічили в місті більше 3 тис. будинків. Після великої пожежі 1616 р. перевага надасться кам'яному будівництву.

У 1662 p., коли збирався поголовний податок (ним обкладалися лише чоловіки віком старше 10 років), на-селення міста налічувало близько 6-6,5 тис. осіб. Поляки складали 45% жителів, вірмени - 29%, українці — 17%, євреї - 9%.

В XVII ст. в Кам'янці-Подільському з'явилися представники нових чернечих згромаджень: у 1606 р. - єзуїти, у 1623 р. - кармеліти босі, домініканки.

В 1610 р. єзуїти відкрили колегіум (46) з класами граматики, теології, поетики, риторики. Тут могли на-вчатися католики, православні чи протестанти. Діти з бідних сімей навчалися безкоштовно.

Кармеліти босі при своєму костьолі створили два брацтва: БожоїМатері Скаплєжноїі святого Йосипа. У замку постійно знаходився великий військовий гарнізон. Для зміцнення найбільш небезпечного західного напрямку 1621 року за голландським зразком під керівництвом королівського інженера і генерала артилерії Тео-філа Шомберга споруджено Новий замок - високі земляні вали у вигляді двох напівбастіо-нів, з'єднаних куртиною, перед якими вирили глибокий сухий рів. Вали і рів обклали каменем. У XVII ст. в Кам'янці був один з семи артилерійських арсеналів Польського королівства.

Існує переказ, що побачивши в 1621 р. добре укріплений Кам'янець турецький султан Осман II запитав: "Хто збудував це місто?". "Сам Аллах" — почув у відповідь. "То нехай Аллах його і здобуває" — промовивши ці слова султан наказав своєму війську відступати.

У жовтні 1633 р. під стінами Кам'янця зазнало поразки 25-тисячне турецько-татарське військо Аббази-паші. У 1648, 1651, 1652, 1653 і 1655 роках під мурами міста з'являлися козацькі полки під проводом Б.Хмельницького, М.Кривоноса та І.Богуна, проте спроби взяти твердиню були безуспішними.

Серпня 1672 р. під стіни Кам'янця підступила 120-тисячна армія турецького султана Магомета IV. Гарнізон фортеці, за свідченням активного учасника оборони С.Маковецького, налічував всього 1060 осіб, у тому числі 24 драгуни Юрія Володийовського.

Після двох тижнів важких боїв командування гарнізону вирішило капітулювати. Під час переговорів (26 серпня) вибухнув пороховий погріб. Від вибуху загинуло близько 500 оборонців, у тому числі й найвідоміший герой оборони ("Гектор кам'янецький") Юрій Воло-дийовський. За умовами капітуляції польські війська та багато мешканців покинули місто.

Відвідання міста російським імператором Олександром II (1859 р.) сприяло вирішенню питання про розширення меж міста. У 1872 р. збудовано Новопланівський міст. Починається забудова Нового плану. Для архітектури міста кінця XIX - початку XX ст. характерні будинки готелю "Бельв'ю", Окруж-ного суду, Комерційного і Державного банків.

У XIX — на початку XX ст. Кам'янець тісно пов'язаний з іменами сотень діячів української, польської і російської культури. У духовній семінарії навчалися С.Руданський, М.Леонтович, А.Свидницький. У місті і його околицях творили художники А.Хмельов-ський (св. Брат Альберт), В.Розвадовський, В.Гагенмейстер, О.Грен.

Лікар Йосип Ролле (1839-1894) (94; 95 -будинок в якому жив Й.Роллє) і православний священик Юхим Сіцінський (1859—1938), які досліджували історію Поділля, видали чимало праць про минуле міста і краю.

У Кам'янці народився відомий польський літературознавець Юзеф Калленбах (1861-1929), який викладав у Фрайбурзькому, Львівському, Варшавському, Віденському і Ягеллонському університетах. На схилі свого віку був ректором Ягеллонського університету.

В Кам'янці-Подільському діяли губернська і декілька приватних друкарень. У 60-х роках XIX ст. з'явилися перші фотографії Кам'янця-Подільського. Особливо великий вклад в популяризацію пам'яток Кам'янця-Подільського вніс фотограф М.Грем (1828—1911), засновник першого отосалону в місті.

На початку XX ст. в Кам'янці активно діяла "Просвіта", очолювана Костем Солухою.

На 1 січня 1913 року в Кам'янці мешкало 17274 православних, 23430 іудеїв, 8113 католиків, 378 лютеран, 36 мусульман, 4 вірмено-григоріан і 14 караїмів. 1 січня 1918 р. в місті мешкало 58 325 жителів.

У 1914-1917 pp. в місті перебував штаб російського Південно-Західного фронту.

За ініціативою місцевих патріотів у жовтні 1918 р. в місті відкрито Український державний університет. Його очолив видатний українознавець Іван Огієнко. Одним із засновників університету був міський голова Олександр Шульмінський . Починаючи з квітня 1919р. півроку в місті перебував державний центр Української Народної Республіки: Директорія, уряд, військове командування.

В листопаді 1920 р. місто захопили більшовики. У 1928 р. уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки оголосив про створення історико-культурного заповідника. З 1937 р. в Старій фортеці розміщується музейна експозиція.

Тисячі кам'янчан зазнали сталінських репресій. Було зруйновано багато храмів. У 1937 р. місто стало центром області.

У роки Другої світової віни населення міста скоротилося вдвічі (до війни налічувало 55 тис). Загинуло чимало історичних пам'яток - будинок ратуші в 1945 p.). З 32 кам'яниць XVI—XVIII ст. вціліло лише 4 (104 — кам'яниця Чарторийських).

У Кам'янці-Подільському знаходиться понад 150 цінних пам'яток історії та культури. За їх кількістю місто посідає третє місце в Україні після Києва і Львова.

В 1950-і роки розпочалися відбудовно-ре-ставраційиі роботи в Старому місті.

В кінці 60-х років минулого століття в Кам'янці-Подільському побував архітектор з Варшави Богдан Боберський. Його стурбував стан багатьох пам'яток, і особливо одного вірменського будинку, який от-от мали знести. Молодий архітектор звернувся з листом до радянського уряду України. О диво, незабаром надійшла відповідь, у якій стверджувалося, що урядом передбачено значні заходи по відбудові Старого міста. Цікаво, що той будинок, яким опікувався пан Боберський, у 1970-х pp. був відреставрований одним з перших.

У 1977 р. Старе місто разом з фортецею оголошено історико-архітектурним заповідником. 1998 року створено Національний історико-архітектурний заповідник "Кам'янець". Великі роботи по відновленню фасадів будинків у Старому місті проводилися у 1999 р. Реставраційні роботи ведуться і сьогодні. До співпраці залучаються фахівці з Польщі. Традиційно на практику до міста приїздять студенти-архітектори з Краківської політехніки.

Збереженням унікального краєвиду каньйону р.Смотрич у Кам'янці-Подільському зацікавилися фахівці ЮНЕСКО.

В другій половині XX ст. в Кам'япці-Подільському з'явилося багато нових промислових підприємств, серед яких були цементний, кабельний і електромеханічний заводи. Але одним із пріоритетних напрямків розвитку міста сьогодні є туризм. До нього щороку приїздять десятки тисяч туристів.

Традиційними у Кам'янці-Подільському стали дійства: в травні - День міста , у вересні - "Козацькі забави" і лицарські турніри - TERRA HEROICA, дитячий музичний фестиваль "Стара фортеця", етапи чемпіонатів України з повітроплавання та раллі.

 

 

СКІЛЬКИ РОКІВ КАМ'ЯНЦЮ?

Ось у моїх руках найсвіжіше видання «Універсального словника-енциклопедії» (скорочено - УСЕ), датоване 2006 роком. У статті «Кам'янець-Подільський» читаю: «Перша згадка 1062, з 1374 магдебурзьке право». Ніби все ясно: цього року місту над Смотричем виповнюється 945 років. Тим паче, що цю інформацію підтверджує солідна тритомна «Географічна енциклопедія України» (другий том, у якому вміщено статтю про Кам'янець-Подільський, видано 1990 року): «Згадки про Кам'янець-Подільський належать до 1062 і 1196; 1374 місту надано магдебурзьке право». Проте не менш авторитетний тритомний «Український Радянський Енциклопедичний Словник» (другий том побачив світ 1987 року) повідомляє: «Кам'янець-Подільський засновано наприкінці ХІ - на початку XII століття». Тобто, вік Кам'янця треба вести десь так від 1100 року. Туристичний довідник «Кам'янець на Поділлі», виданий торік видавництвом «Оіюм», яке очолює кандидат історичних наук Сергій ТРУБЧА-НІНОВ, повідомляє: «На території Кам'янця люди жили здавна, але лише в другій половині XII століття, як довели археологи, виникає місто». Тобто, місто Кам'янець сформувалося десь між 1150 і 1200 роками. Звернемося ще до одного документа.

Липня 2001 р. Кабінет Міністрів України видав постанову «Про затвердження Списку історичних населених місць України». До Списку включено 12 міст і 12 селищ міського типу Хмельницької області, зокрема місто Кам'янець-Подільський із датою заснування - друге століття. Отже, згідно з офіційним документом, в Україні старішими за Кам'янець-Подільський є тільки 8 населених пунктів: в Автономній Республіці Крим -міста Євпаторія, Феодосія (всі -шосте століття до н.е.), Балаклава, Керч (усі - п'яте століття до н.е.), селища міського типу Чорноморське (четверте століття до н.е.) та Сімеїз (перше -третє століття); в Одеській області - міста Кілія (сьоме століття до н.е.) та Білгород-Дністров-ський (четверте століття до н.е.). Таким чином, за версією уряду, Кам'янець-Подільський увійшов до дев'ятки найстаріших міст України та здолав рубіж - подумати тільки! - 1800 років. Через три роки після ухвали уряду своє слово про вік міста над Смотричем сказав і Віктор ЯНУКОВИЧ.

Жовтня 2004 p., виступаючи на майдані біля Ратуші, він заявив: «Вашому місту вже скоро виповниться 1000 років. Отож, держава у боргу перед ним, тому будемо робити все, щоб повернути його і жителям, і нашій історії». Отже, за версією прем'єр-міністра, Кам'янець засновано невдовзі після 1004 року. Цікаво, а як вік міста над Смотричем визначав Євтим СІ ЦІН-СЬКИЙ. У книзі «Кам'янець-Подільський», виданій 1895 р. у Києві, він писав: «З якого саме часу Кам'янець-Подільський з'являється в історії, до недавнього часу в історичній літературі була недостовірна думка. Історики стверджували, що наш Кам'янець у літописах згадується вже в ХІІ-ХІІІ століттях, що тут, у Кам'янці, жили руські князі, що це місто брав у облогу страшний Батий тощо.

Але новітні, достовірніші дослідження вчених (проф. БАРСОВА, ДАШКЕВИЧА й ШАРАНЕВИЧА) з'ясували, що така думка помилкова: до Кам'янця-Подільського відносили літописні звістки про Кам'янець Волинський (існував на межі Волині з Київською землею) чи Кам'янець Литовський (нині Гродненської губернії). Вперше ж Кам'янець виступає на історичній арені у другій половині XIV ст., причому литовсько-руські літописи розповідають, що Кам'янець тоді тільки було засновано». Отже, за цією версією, відлік історії Кам'янця-Поділь-ського треба вести від перемоги великого литовського князя Ольгерда над татарами у Синьовод-ській битві близько 1362 року, від приходу на Поділля небожів Оль-герда - князів КОРІАТОВИЧІВ, від літописного запису про збудування ними Кам'янця. + 300 РОКІВ Саме базуючись на останній даті.

Року громадськість Кам'янця-Подільського (як, до речі, і Вінниці) готувалася відзначати 600-річчя міста. Але того ж року місто несподівано постаршало відразу на 300 ро-ків! Розповідає відомий подільський архівіст Іван ГАРНАГА: «На початку 1962 року в музей-заповідник надійшла копія «грамоти» одного з синів Ярослава МУДРОГО, адресованої вірменам. В ній сказано, що князь запрошує хоробрих вірменів у своє військо для захисту руської землі від половців, і що ті, хто служитиме князю, поселяться на Русі там, де побажають. Копію «грамоти» вірменські історики доповнили словами: «І поселились вірмени, і заснували місто Кам'янець». Оскільки «грамота» датувалася 1062 роком, то під керівництвом відділу пропаганди міськкому партії в місті розгорнулась підготовка до відзначення 900-річчя міста. Я як фахівець у галузі документо-знавства добре розумів, що і сама грамота - фальшива, і фальшиве доповнення до неї, яке зробили вірменські історики, бо вірмени поселилися в Кам'янці не в XI, а в XIII чи XIV ст. Побував я в міськкомі партії, зустрічався з його працівниками. Мені приблизно відповіли так: «Ми теж не впевнені у вірогідності князівської грамоти, але хотілося би, щоб уряд підкинув кошти для упорядкування міста та проведення ювілею». Але коштів не виділили, бо київські науковці, зокрема професор Андрій ВВЕДЕНСЬКИЙ, документаліст за кваліфікацією, не підтримали вірменської версії про час заснування Кам'янця». Додамо до цього, що в низці публікацій львівський історик Ярослав ДАШКЕВИЧ переконливо довів, що датована 1062 роком грамота є пізнім фальсифікатом, що в ній (незалежно від того, справжня вона чи фальсифікована) немає жодної згадки ні про Кам'янець, ні про будь-яке інше українське місто.

Практично всі історики з цим погодилися. Але 69-річний академік Михайло ТИХОМИРОВ з Москви, прибувши до Кам'янця-Подільського на святкування 900-річчя міста, своїм авторитетом зміцнив цю дату, внаслідок чого вона несподівано здобула собі право громадянства в історичній науці. Причому, настільки зміцнив, що і досі окремі енциклопедії неправомірно послуговуються саме цією датою. Та й гучне святкування 900-річчя досить міцно закріпило 1062 рік у пам'яті кам'янчан. Бо тільки одиниці (фахові історики) читали праці Ярослава Дашкевича, а місцевий «Прапор Жовтня», який із номера в номер подавав матеріали до 900-річчя міста, читали практично всі. На жаль, і через 45 років фальшивий 1062 рік все ще безапеляційно фігурує в деяких енциклопедичних статтях про Кам'янець-Подільський. А КОЛИ Ж?

Поки кам'янчани тішили своє самолюбство 1062 роком, поступово визрівала нова дата народження Кам'янця-Подільського. Розповідає Іван ГАРНАГА: «А тим часом у місті розгорнула дослідницьку роботу група археологів під керівництвом доцента Кам'янець-Подільського педінституту Іона ВИНОКУРА, київських архітекторів Євгенії ПЛАМЕНИЦЬКОЇ і Анатолія ТЮПИЧА, за участю працівників музею-заповідника, краєзнавця Сергія ШКУРКА. В 1960-х роках науковці провели археологічні розкопки на території фортеці, в 1960-1980-х - у центральній частині Старого міста. Як відомо, тоді в історичній частині Кам'янця вздовж головних вулиць і на майданах прокладалися комунікації. Краєзнавець Сергій Шкурко, працівники музею-заповідника дослідили кожну вириту траншею, виявляючи там багато пам'яток матеріальної культури X-XII ст. На кінець 1960-х років нагромадилось стільки археологічних знахідок, що стало можливим поновому трактувати питання часу заснування Кам'янця. Пам'ятаю, на одному із засідань робочої групи з підготовки історичного нарису про Кам'янець-Подільський (цей нарис увійшов у книгу «Історія міст і сіл УРСР. Хмельницька область») обговорювалось питання про час трансформації давнього града (городища) в місто. У засіданні брали участь професор Леонід КОВАЛЕНКО, доцент Іон ВИНОКУР, працівник сільськогосподарського інституту Василь ЛАНЕВСЬКИЙ і автор цих рядків. Група підтримала автора монографії про племена черняхівської культури (II-V ст. н.е.) Іона Винокура і фахівця в галузі української історіографії Леоніда Коваленка, які внесли пропозицію: зважаючи, що немає літописної згадки про Кам'янець за період Київської Русі, дату заснування міста визначити за пам'ятками матеріальної культури. Оскільки наявні археологічні пам'ятки фіксують бурхливий,розвиток у Кам'янці ремесел і торгівлі за часів внука Ярослава Мудрого Ростислава та його нащадків, датувати перетворення укріпленого поселення сільського типу (града) в місто рубежем XI—XII століть». ЛЯПІДАВА?!

Грецький географ Клавдій ПТОЛЕМЕЙ (II ст.), описуючи в знаменитому «Керівництві з географії» Європейську Сарматію, розмістив на лівому березі Дністра, який за його описом «розділяв частини Дакії й Сарматії», 5 міст - Герактум, Гігентаваріум, Клепідаву, Метоніум, Кародунум, підкреслюючи їхню приналежність до Дакії. Як зазначають Євгенія та Ольга ПЛАМЕНИЦЬКІ, подані Птоломеєм географічні координати Клепідави з мінімальною похибкою відповідають Кам'янцю. Цікава й етимологія назви «Клепідава», що зазвичай тлумачиться як «місто злодіїв» - від грецького «клептіс» (злодій) і дакійського «дава» (укріплене місто). Втім, як вважають Пламеницькі, назву «Клепідава» можна читати і як«Ляпідава» - від латинського «lapis» - камінь, прикордонний камінь, межовий камінь. І тоді вона звучить як «прикордонне кам'яне місто», а відтак - Кам'янець.

У книзі «Кам'янець-Подільський» (2004) Ольга Пламеницька пише: «Існування в перші століття нашої ери дако-римської Клепідави на острові в каньйоні Смотрича також має архітектурно-археологічне підтвердження. На залишках скелястого перешийку в цей час було побудовано кількапрогінний міст із мурованими пілонами та хідником на дерев'яних аркових фермах, а з боку плато перед перешийком - муроване укріплення, що охороняло в'їзд на острів. Яким було в цей час місто та яку воно виконувало функцію в системі римських форпостів Європейської Сарматії - проблема майбутніх досліджень». Базуючись на наведених вище свідченнях, а далі на власних дослідженнях і припущеннях, київський архітектор Євгенія ПЛАМЕНИЦЬКА (померла 1994 року) та її донька (теж архітектор) Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА ввели в обіг дако-римську концепцію заснування Кам'янця-Подільського в II ст. н.е.

ДЕ Ж ІСТИНА?

Концепція Пламеницьких має як палких прихильників, так і непримиренних противників. Зразу ж зауважимо, що серйозні учені або не звертають уваги на концепцію (мовляв, мало що там дилентанти нафантазували), або живого місця від неї не залишають (як, наприклад, Микола ПЕТРОВ, покійний Іон ВИНОКУР). Найповніше концепцію Пламеницьких та їх полеміку з ученими викладено в спецвипуску журналу «Пам'ятки України» (№4 за 1999 рік). Праця має назву «Кам'янець-Подільський - місто на периферії Римської імперії» та солідний обсяг - 80 сторінок. Тож зацікавлених у деталях читачів відсилаємо до цього видання. Наскільки автори дако-римсь-кої концепції категоричні в своїх судженнях? Як засвідчує розділ «Висновки» у названій праці, вони чудово усвідомлюють, що «факти впритул підвели нас до проблеми, яка потребує ґрунтовних, цілеспрямованих і багатоаспектних опрацювань». Тож поспішати датувати заснування Кам'янця-Подільського другим століттям, мабуть, не варто. Бо ж логічно виникне запитання: а яким було місто в третьому, четвертому, п'ятому, шостому, сьомому, восьмому, дев'ятому, десятому століттях? Відповіді немає. Якщо підходити до першопочатків міста над Смотричем строго науково, то сьогодні достовірно можна стверджувати тільки таке: на території Кам'янця люди жили здавна, але лише в другій половині XII століття, як довели археологи, виникає місто, а документальні свідчення про Кам'янець зафіксовано тільки з другої половини XIV століття.

Кажуть, що жінка без таємниці - це не жінка. Напевно, ця теза справедлива і для міст. Для Кам'янця-Подільського найбільша таємниця - це його вік. Уже сам перепад у версіях у ціле тисячоліття чого вартий! З одного боку, так кортить конкретно - з точністю до року - відповісти на запитання, винесене у заголовок цієї статті. Але, з іншого боку, розгадана загадка, зовсім недовго потішивши наше самолюбство, одразу позбавить Ка-м'янець ореола таємничості. Що краще - невідомо. Врешті, наскільки важливо для нас, для нашої вічної закоханості в рідний Кам'янець те, скільки йому років! Ми ж його любимо тому, що ми... його любимо.

Олег Будзей "Подолянин" 18.05.2007

нагору

 

НАВІЩО БУДУВАТИ МІСТ НА ПУСТИННИЙ ПІВОСТРІВ?

Нова версія про Замковий міст

Замковий міст у стародавньому Кам'янці-Подільському - одна із 100 світових пам'яток архітектури, що перебувають під егідою ЮНЕСКО, в ці дні, наче анатомічний експонат - тут розбирають конструкції верхнього шару мосту.

Останнім часом у пресі та по телебаченню подаються сенсаційні повідомлення про час зведення Замкового мосту в Кам'янці-Подільському. Автор інформації датує його ІІ-ІІІ ст. н. е. Говорять і пишуть навіть про зображення мосту на колоні Траяна в Римі.

То навіщо міст на острів - Кам'янець-Подільський ?

Автор концепції пов'язує походження середньовічної оборонної та містобудівної структури Кам'янця з римським військовим табором в центрі Старого міста та його оборонним форпостом на замковому мисі. А головна роль в концепції відводиться фортечному мосту. І подається це як найновіші дослідження, що "з'явились протягом останнього десятиліття". Однак ще наприкінці XIX ст. Олександр СЕМЕНТОВСЬКИЙ писав, що немає жодного підґрунтя пов'язувати Кам'янець з древньою Клепідавою чи Петридавою, закладеною даками неподалік р.Дністер. І застерігав: "Якщо ми підемо шляхом одних домислів, то, мабуть, ґрунтуючись на давній назві одного з джерел Кам'янця - Гунські криниці, прийдемо до часів Аттіли".

Розсудливі дослідники минулого не робили сенсацій, а йшли за фактами. Оновлену гіпотезу, сформульовану як дако-римську концепцію, подано як результат багаторічних досліджень мосту київськими фахівцями, що в свою чергу докорінно змінює початкові етапи історії Кам'янця.

Звичайно, дако-римська концепція, як кожна наукова гіпотеза, має право на існування. Але вона має базуватись на комплексі різних джерел: писемних, графічних, археологічних, на матеріалах натурних досліджень тощо. Оскільки писемних та графічних матеріалів ІІ-ІІІ ст. немає, вирішальне слово залишається за археологією. Що ж ми маємо? Багаторічні спостереження за земляними роботами та археологічні дослідження не дозволяють погодитися з автором концепції.

У післявоєнний час і до 1970-х років в місті активно працював і склав археологічну карту Старого міста краєзнавець Сергій ШКУРКО. Він наглядав за земляними роботами і висновки виклав у пояснювальній записці до археологічної карти. Автор прийшов до висновку, що "трипільське населення заселило в ІV-ІІІ ст. до н. е. всю територію південної частини острова, від Руських воріт до Троїцького монастиря. Слов'яни в VІІІ-Х ст. селилися, головним чином, по східних схилах острова, вздовж вул.Різницької. А в ХІ-ХІІ ст. давньоруське населення заповнило весь острів". Жодних згадок про культурний шар ІІ-ІІІ ст. автор не наводить.

Археологічні дослідження 60-90-х років, проведені Іоном ВИНОКУРОМ, Миколою ПЕТРОВИМ та іншими, в основному підтверджують висновки С.Шкурка. Матеріали VІІІ-ІХ ст. виявлено на майдані Ринок, вул.Довгій та Різницькій. Цінні архітектурно-археологічні матеріали давньоруського часу отримано 1963 року при дослідженнях фортеці (Денна башта), де згідно із стратиграфією найдавніший шар датовано ХІІ-ХІІІ ст. Географія культурних шарів ХІІ-ХІІІ ст. в межах Старого міста значно ширша, ніж VІІІ-ІХ ст. Вони відкриті: в північній частині міста, в каньйоні р.Смотрич, на сучасних майдані Ринок та Вірменській, на вул. П'ятницькій, на східних схилах півострова і в південних кварталах, недалеко від Руських воріт.

Культурний шар кам'янецького посаду ХІІ-ХІІІ ст., як свідчить стратиграфія, розміщено на різній глибині, в залежності від рельєфу місцевості. В північній частині міста шар ХІІ-ХІІІ ст. перебуває на глибині 0,2-0,7 м, і представлено його, в основному, горілим деревом і керамікою. В центральних кварталах культурний шар давньоруського часу залягає на глибині 0,9-2,7 м від поверхні. Однак, скрізь культурний шар ХІІ-ХІІІ ст. перебуває на материковій глині або на глині з рештками трипільської кераміки.

Отже, культурного шару, пов'язаного з існуванням римського міста, не виявлено. Однак відомо, що в античних містах культурний шар має значну потужність, причому надзвичайно насичений рештками матеріальної культури. Відомо і про надзвичайно бюрократичну машину в римському суспільстві, де зведення такої складної гідротехнічної споруди мало б залишити документальні підтвердження. І головне - необхідність будівництва кам'яного мосту на пустинний скелястий півострів. Відповіді на це основне, на нашу думку, питання не знаходимо у творців дако-риської концепції.

Важливим аргументом у авторів концепції є факти знахідок римських монет на території Старого міста та в його околицях. Справді, Юхим СІЦІНСЬКИЙ пише про знахідку біля фортеці срібного денарія Марка Аврелія (176 р. н. е.), С.Шкурко фіксує знахідку біля Руських воріт трьох римських монет (Марка Агріпи (12 р. до н. е.), Аврелія Антоніна (161-180 р. н. е.) та Гордіана III (238-244 р. н. е.) і біля францисканського костелу монети Антонія Пія (138-161 р. н. е.)).

Монети І-ІІІ ст. н. е. є масовим матеріалом на черняхівських поселеннях ІІ-V ст., причому, як відомо з аналізу скарбів римських монет, вони були в обігу протягом величезного історичного періоду. Наприклад, монети І ст. відомі в скарбах V ст., і навіть Х-ХІ ст. В середовищі ранньослов'янського суспільства античні монети використовувались як засіб мінової торгівлі і були певним еквівалентом вартості, часто прикрасою (знахідки монет з дірками для підвішування). А потрапляли вони на наші землі шляхом мінової торгівлі з сусідніми племенами, а до них з Причорномор'я.

З етнографічних джерел відомо, що селяни в період пізнього середньовіччя при польових роботах знаходили римські монети і пов'язували зображення римських імператорів на них з ликом Ісуса або інших святих, цінували і зберігали їх. Враховуючи значний інтерес в колах інтелігенції ХVІІІ-ХІХ ст. до античних часів, варто зважити на можливість походження частини римських монет в Кам'янці саме цим шляхом.

За знахідками римських монет дако-римська концепція визначає точний час будівництва мосту - 138-180 р. н. е., тобто часи правління Антоніна Пія та Марка Аврелія. Однак, знахідки монет саме цих імператорів найбільш масові на всій території України, насамперед через величезну кількість емісії в цей час. Саме це зауважує Ю.БРАЙЧЕВСЬКИЙ в монографії "Римська монета на Україні".

Отже, масові знахідки римських монет на території Старого міста та в його околицях свідчать про значний розвиток торгівлі у ранньослов'янському суспільстві і ніяк не можуть свідчити про існування міста чи військового табору.

Політична ситуація в Римській імперії ІІ-ІІІ ст. н. е. через величезну територію імперії, постійні "бунти" в провінціях, натиск кочових племен, що зростав, змушували укріплювати наявні кордони, а не будувати мости до пустинних островів.

Отже, аналіз археологічних матеріалів не дозволяє пов'язувати виникнення міста з римським табором, адже говорити про міст можливо тільки в зв'язку з наявним античним поселенням того часу. Можливо, не патріотично розвіювати сенсацію, яка привернула до Старого міста здивовані погляди. Можливо, сенсацію розраховано на зацікавленість римської сторони. Однак, археологія - наука точна. І тільки після того, як буде знайдено рештки матеріальної культури, залишені римським табором, ми зможемо впевнено говорити про дако-римський період в історії Кам'янця -Подільського.

Андрій ЗАДОРОЖНЮК, науковий співробітник ДІАЗу. Кам'янець-Подільський вісник, 15 лютого 1997 року

 

 

КАМЕНЕЦ-ПОДОЛЬСКИЙ КОНЦА XIXСТ.

Каменец-Подольский или Каменецкий уезд - занимает юго-западный угол губернии, граничит с Австро-Венгрией. Пространство около 2540 кв. в. Южная часть у. представляет мало возвышенную плоскую равнину, слегка наклоненную к р. Днестру, сев. же часть весьма холмиста и пересечена глубокими ручными долинами; по направлению с СЗ на ЮВ здесь тянется ряд весьма оригинальных и замечательных обособленных возвышенностей, резко выдающихся своей изолированностью друг от друга и своей кратерообразной формой, вследствие чего их считали далее за потухшие вулканы (Бельке). Они сложены из новейших третичных известняков и представляют уцелевшие от размыва третичные мшанковые атоллы, сохранившие свою характерную форму; у старинных писателей эти возвышенности известны под названием гор Миодоборских или Толтров.

Вступая в пределы России между Гусятиным и Сатановым, Толтры проходят через Черчь, Цихово, Балин, Негин, Карачковцы. Думаново, Привротье, Маков и Супрунковцы до Днестра, переходя и в Бессарабскую губ. Наиболее возвышенные точки достигают у Циковой 1147 фт., у Черноводы 1132 фт., у Карачковцев 1144 фт. н. ур. м. Над окружающей местностью толтры возвышаются фт. на 150 - 200 и имеют очень крутые склоны. Из более крупных рек в пределах К. уезда протекают: Днестр, образующий своим левым берегом южную границу уезда от с. Исаковцев до с. Марьяновки; Збруч от с. Жарновки до впадения его в Днестр; Жванец, Смотрич, Мукша и Тарнова. Эти левые притоки Днестра прорыли себе здесь очень глубокие и узкие долины ущелья, но немноговодны и несудоходны, за исключением р. Збруча. Крупных озер, болот и прудов в Каменецком уезде нет.

Почва уезда большей частью чернозем и очень плодородна. В геологическом отношении строение почвы довольно сложно. Наиболее низкое положение занимают породы силурийской системы, обнажающиеся в южной половине уезда, твердые темноцветные раковинные и плотные известняки (так наз. подольский мрамор), глинистые сланцы и песчаники, местами богатые окаменелостями (по Днестру и в нижнем течении его левых притоков); выше лежат отложения медовой системы (главным образом мергеля и пески с кремнями и фосфоритами), и третичные известняки. На верхней границе силурийских отложений находится горизонт обильных водой источников. Мощность силурийских отложений достигает более 100 фт., третичных до 300 фт. (по р. Збручу у с. Чернокозинцев). Из полезных ископаемых в К. уезде встречаются: литографский камень, плотный строительный известняк ("подольский мрамор"), жерновики, фосфориты, гипс и "пильный камень" или "подольский тес" (третичный мягкий известняк). По климату, фауне и флоре К. уезд занимает середину между сев. и южн. уездами Подольской губернии. Большая часть уезда занята полями. Наиболее обширные лесные дачи в уезде находятся на возвышенных берегах р. Смотрича.

Жителей в 1893 г. (без города) - 233916 (115964 м. п. и 117952 ж. п.), в том числе: православн. 167640, евреев 35667, католиков 30342, протест. 263, магомет. 4. Дворян 0,5%, духовного сословия 0,3%, городского сосл. 15,5%, сельского 77,2, военного 6,1, иностранцев 0,2, прочих 0,2. 14 волостей, 160 сельских обществ, 20434 двора. Всей земли 247851 дес., в том числе пахотной земли 179434 д. Во владении крестьянских обществ всей земли было, в 1885 г., 97353 д. (в том числе 85560 дес. пахотной); во владении частных лиц 139167 дес. (пахотной 87782 дес.); казенной земли 4724 дес. (пахотной только 333 дес., остальное - лесные дачи). По статистическим сведениям за 1892 г., во владении крестьянских обществ было уже 103730 дес. земли надельной и сверх того земли не надельной 44171/2 дес.

В уезде имеется 7 сельских банков. Земледелие, представляющее главное занятие населения, в большинстве случаев, благодаря плодородной почве и благоприятным климатическим условиям, дает хорошие результаты; сеют пшеницу (большей частью озимую), рожь, овес, ячмень, гречиху, кукурузу, картофель. В хлебных магазинах на лицо озимого хлеба 43570 чет., ярового 23235 чет.; в ссудах и недоимках: озимого 7478 чет., ярового 3076 чет. К 1 января 1893 г. подовольственного капитала было 16780 руб. В 1892 г. в у. было 542 лесных дачи, в 54997 дес., в том числе лесов, подчиненных надзору лесохранительного управления, 275 дач в 29596 дес. (из них казенного лесного ведомства 8 дач, в 4195 дес.). Луговодство развито мало; в 1892 г. было засеяно кормовыми травами 700 дес. Скота было: лошадей 38713, рогат. скота 54189, овец 46293, овец тонкорунных 600, свиней 25726, коз 576.

По коневодству, К. уезд занимает первое место в губернии. В 1864 г учреждена в м. Балине казенная заводская конюшня (депо) ведомства государственного коннозаводства, в которой содержится 69 жеребцов (в том числе 3 чистокровных арабских и 1 английский); есть еще 12 частных зав., с 94 кровными жеребцами и 104 матками. Пчеловодство в уезде развито мало.

Сравнительно большое развитие получили садоводство и огородничество, а также виноградарство. По числу табачных плантаций (9610) к. уезд занимает второе место в губернии; возделывается преимущественно табак низших сортов ("бакун" и "махорка"), которого в 1892 г собрано 693 пуда. Огнеупорные и горшечные глины добываются в разных местах у. 17 кирпичных и черепичных зав., с производством на 5337 руб., 27 гончарных, с производством на 2110 руб., и 2 известковых, с производством на 4800 руб. Строительного известняка ежегодно добывается до 1200 кб. саж.

Единственное на Ю России месторождение превосходного гипса по Збручу; ежегодная добыча гипса достигает 120 тыс. пд. Фосфориты не разрабатываются. Из жерновых песчаников выделывается до 150 штук жерновов. Других фабрик и заводов в К. у. - 58, с производством на 1468000 р.: мыловаренн. - 2, свечно-сальн. - 2, свечно-воск. - 3, кожевенных - 40, свеклосахарных - 4, винокурен. - 1, пивоварен. - 1. Мельниц: водяных 169, ветряных 10, конных 13, крупорушек 8. Ремесленников было в 1887 г. 7803. Торговых документов выдано в 1887 г. 2958. Винных лавок (не считая города) 86, постоялых дворов 82, погребов русских виногр. вин 6, пивных лавок 8. 1 пит. зав. приходится (без города) на 932 жит. Две лечебницы, четыре приемных покоя.

Министерских школ 28; при них 1 ремесленный и 4 рукодельных класса. Церковноприходских школ 98. Церквей 135. У. богат древними памятниками. На р. Збруче найден каменный идол древнеславянского божества Световита. Много курганов; есть остатки городищ.

 

 

КАМ'ЯНЕЦЬ ПІСЛЯ ВІЙНИ

Іван Юрков - спогади ветерана

Я - кам'янчанин. І я гордий цим. Вважаю, що міста, прекраснішого ніж Кам'янець-Подільський, в Україні немає. Сама місцевість настільки казкова, пронизана сонцем. Недаремно сонце стало гербом міста. Все в Кам'янці, незважаючи на його солідний вік, сповнене оптимізму. Всюди, куди не глянь, кольори веселки, яка ніби спустилася, з'єдналася з Кам'янцем: її руки міцно обнімають Старе місто: одна рука веселки - це Руські фільварки, а інша - Польські фільварки. А там, де сучасний міськвиконком, на Новому плані - спина райдуги. За цією міцною спиною теперішнє місто квітне, будується, розвивається, впевнено йде в майбутнє.

За сучасними міськими буднями, які в казковому Кам'янці здаються вічними святами, тільки старі фотографії нагадують про те, яке страшне було місто після Другої світової війни. Але воно світилося радістю Перемоги, і в кожну пору року тут здавалось все промовляло: «Весна іде!».

Розповім читачам «Подолянина» (моєї улюбленої газети) про те, яким я побачив місто вперше. У Кам'янець я прибув після війни у складі військової частини. Перед закінченням війни наша дивізія брала участь у боях за Будапешт. Ще до того, як повернутись після війни додому, ми взнали, що дослужуватимемо в Кам'янці-Подільському. Спершу у відрядження відіслали групу для влаштування бійців дивізії. Кур'єри з цієї групи розповіли нам про місто, і ми з нетерпінням чекали з ним зустрічі.

Серпня 1945 р. частини нашої дивізії підійшли до Ка-м'янця. Спочатку розташувалися на Довжку: відпочивали, приводили себе в порядок. А 21 серпня, о 10-й ранку, через Замковий міст і Старобульварний спуск в'їхали в Старе місто. Ми, артилеристи, їхали на машинах з причепами - гарматами. Нас чекали: все навкруги було заповнене усміхненими обличчями. Багато дорослих і школярів були в національному українському одязі. Гарні сорочки у хлопців і дівчат, квіти в руках - усе надавало зустрічі особливої святковості. Всюди прапори, плакати. Не в силах стримати радості, переповнений почуттями, багато хто з кам'янчан обнімав, цілував бійців-переможців, сідав до нас у машини, дарував квіти. Букети за букетами вручали нам, а також фрукти, адже рання осінь завжди така багата на айстри та яблука. їх нам несуть і несуть щирі, усміхнені ка-м'янчанки. Нам уже нікуди класти ці подарунки подільського краю. Радість цвіте в серцях, але сумно бачити навкруги руїни, понівечені мостові, тротуари. Це вертає пам'ять у дні війни, але смуток цей ненадовго - він змінюється почуттям величі здобутої народом Перемоги.

Через Вітряну браму старовинною вулицею їдемо через Польські фільварки туди, де мав розташовуватися наш полк: у казармах і на території навпроти будинків нинішнього коледжу харчової промисловості. А через кілька днів на площі міського стадіону (яким тепер відає держуніверситет) відбувся великий мітинг, присвячений нашому прибуттю в Кам'янець. Багато було гарних виступів - і кам'янчан, і військових. І в кожному слові віра, що все важке позаду - і немає таких сил, щоб зупинити відродження життя. Назавжди запам'ятався яскравий, емоційний виступ бойового командира нашої дивізії - генерал-майора ВРОНСЬКОГО, багато разів пораненого в боях, кавалера багатьох орденів, красе-ня. Він обіцяв допомогти технікою у відбудові Кам'янця.

І розпочалося наше мирне армійське життя. Крім чергувань у військовій частині, політзанять і догляду за зброєю, нас залучали до будівельних робіт. А у вихідні та в будні (з 6-ї до 11 -ї вечора) ми були вільні - гуляли містом, відпочивали.

Кам'янець нагадував нам Будапешт, який ми визволили. Навіть у назвах схожість (Буда -острів, а Пешт - рівнина). Старе місто також як величезний ка-мінь-острів, який омиває Смотрин, а Поділля - це долина біля прикарпатських підвищень. Та й доля цих міст була однаковою: під час війни історична частина обох міст зазнала великих руйнувань. Усе місто ми оглянули, відпочивали на березі річки, співали пісень. Вода в Смотричі була чиста і ясна. У передмістях навкруги Старого міста будинки були менше зруйновані. Дахи будинків і господарських будівель, криті залізом, були в основному пофарбовані в зелений колір. Як це красиво: зелені дахи зливались із зеленню дерев, травою пгорбів!

Старожили розповідали, що традицію фарбувати дахи в зелений колір запровадив один із подільських губернаторів. Взагалі, Кам'янець, незважаючи на руїни, поряд з іншими містами Європи справляв гарне враження: дуже чисто, тротуари завжди підметені, подвір'я прибрані. Бомбардування міста на початку війни та запеклі бої при визволенні Кам'янця перетворили багато будівель, особливо в Старому місті, на руїни. Ідучи з боями дорогами війни, ми часто бачили в руїнах міста і села, які визволяли. Багато моїх бойових друзів загинули. Я, неодноразово поранений, брав участь у битвах за визволення багатьох українських міст. Це Чистякове (згодом Торез), Єнакієве, Макіївка, Сталіне (Донецьк), Бери-слав, Херсон, Миколаїв, Одеса. Війна закінчилась!

І тому руїни Кам'янця вже не гнітили нас. В оточенні зелені напівзруйновані будівлі Старого міста стояли гордо, стійко, як після переможного бою поранені бійці. Але була велика проблема: зв'язок жителів Старого міста, Підзамча, Довжка з Новим містом. На Новопланівському мосту, зруйнованому при відступі військами Червоної армії, зробили на уцілілих кам'яних підпоpax пішохідний дерев'яний настил. Він був дуже вузький і хитався. Старі люди, малі діти, нервові та несміливі боялись по цьому настилу ходити. Унизу під мостом була кладка, але до неї треба було йти по сходах з великої (майже ЗО м) висоти і майже на таку ж висоту підійматися. У неділю кам'янчани традиційно майже всі виходили на гуляння: святково вдягнені сімейні пари з дітьми, закохані молоді пари, товариські групи хлопців і дівчат. Літні люди сиділи на лавочках у парках, скверах, біля дерев на вулицях, жваво спілкувалися. Приємно було й нам бути у гурті з місцевими жителями.

Всі були в ейфорії від перемоги над фашизмом. І хоча життя було небагатим, всі раділи малому, були душевними, приязними, скромно, але акуратно вдягненими. Багато хто носив вишиті сорочки. Так і повинно бути: народ має завжди зберігати своє національне, з діда-прадіда. Зразу відчувалося, що ми в Україні. До людей інших національностей в історично багатонаціональному Кам'янці не було жодних упереджень. Запрошували в гості до скромного столу з картоплею і варениками, огірками і помідорами. Розпитували, звідки родом, яке там життя. В розмовах зразу починали шукати не те, що розділяє, а те, що об'єднує. Наприклад, я сказав, що росіянин, Ьо-дом із Дону. Сміються, обнімають: «А, - кажуть, - ти наших українських козацьких коренів: це з України козаки, вольнелюбні кріпаки на Дон втікали. Жаль, що мову ви не зберегли, зате віру православну і волю не зрадили!». У Кам'янці ми відчували себе як серед близьких, друзів. Багато з моїх фронтових товаришів, демобілізувавшись, поїхали у рідні краї, де їх чекали сім'ї, кохані. Ті ж, у кого серце було вільним, віддали його місцевим дівчатам і жінкам - оженились і залишились у Кам'янці. Так зробив і я. Краса кам'янчанок - і зовнішня, і душевна - здавалась часткою великої краси вічного міста Кам'янця на Поділлі, вічною, як його ландшафт, його унікальні каньйони, оборонні споруди, храми.

Церкви тоді майже всі (крім Покровської) не діяли, багато їх ще в 30-х було зруйновано. Але мені, християнину ^з глибоко віруючої сім'ї,відрадно було, що духовність інших стародавніх храмів тут зберігається, що вони продовжують своє існування як музеї, архівосховища. Кам'янець у повоєнні роки жив не тільки мріями про матеріальне, а духовним, святковим життям. Усі хотіли бачити красу життя. Тому так багато було людей у парках і скверах у вихідні. Так багато, що часом важко було розминутися. Під час суботників усюди чисто прибрано. На танцмайданчику з радіоли звучали пісні в танцювальних ритмах. Часто грав духовий оркестр. У парку діяла кімната відпочинку, де були шашки, шахи, лото. В місті активно працювали бібліотеки. В парку теж була кімната, де видавали журнали, газети, які можна було читати на веранді поряд. Обслуговували тут на громадських засадах.

Нікому громадські доручення не здавались важкими. Вдень і ввечері йшли кіносеанси. Картини були освітні, виховні, порядні, музичні, зображали життя так, що навіть трагедії звучали оптимістично. Талановиті вистави показували в театрі, де працювала постійна трупа. Часто приїздили театральні колективи з інших міст. Квитки на вистави важко було купити - така у людей була жага до високого мистецтва. Для військових йшли спеціальні вистави удень. Квитки для солдат та офіцерів, що їх супроводжували, закуповували військові частини. Кам'янець був справжнім центром культури області. І область називалась Кам'янець-Подільсь-кою, хоча керівництво перебувало в Проскурові (1954 р. його перейменували на Хмельницький).

Коли 1946 р. багато військових демобілізувалося, то за кількістю жителів місто зменшилося, але ритм життя залишився напруженим, люди з кожним роком були більше задіяні в промисловому виробництві. Хоча німецькі окупанти вивезли з міста найцінніше устаткування, підірвали залізничну станцію, швейну фабрику, водолікарню, будинок учительського інституту та ін., але ще 1945 р. запрацював завод «Мотор», хлібозавод, друкарня, м'ясокомбінат, птахокомбінат, плодоконсервний завод, тютюнова та трикотажна фабрики, маслобійня. Держава надала понад півтоpa млн. крб. на відновлення житлового фонду Кам'янця: будувалось житло, надавалися квартири, працював готель, було відкрито два десятки їдалень, крамниць. Діяли дитячий санаторій, дві поліклініки, лікарні, жіноча та дитяча консультації. Всі послуги для хворих були безкоштовними. Коли збудували водонапірну башту, розв'язалася проблема водопостачання. Особлива увага приділялась упорядкуванню міста: відремонтовано дороги, працювали теплиці квіткового господарства, оранжереї. Силами жителів на вулицях і біля будинків посаджено десятки тисяч декоративних і фруктових дерев, влаштовано клумби, впорядковано лісопарк. 1946 р. споруджено нову залізничну станцію.

Став ходити потяг спочатку до Проскурова, а пізніше - до Києва. Особливо причепурилося місто, коли керувати ним став Григорій ТОНКОЧЕЄВ. Він мав великий талант запалити громадськість ідеєю перетворити місто проживання на місто мрій, дбав не тільки про добробут, надійну роботу, але й про красу довкілля. Кожний день, кожна неділя ставали кроком до втілення планів. Готувались до відкриття нові промислові підприємства. На Новому плані замінили дерев'яні стовпи, гарні огорожі прикрасили стадіон і центральний парк. Тонкочеєв привіз і запустив у парки голубів. При ньому встановили скульптури оленів (щоб нагадували легенду про заснування Кам'янця), збудували сходи, які охороняли скульптурні леви. У центральному парку проклали нові доріжки, встановили гойдалки для дорослих і дітей, впорядкували місця для катання дітей на велосипедах, для гри дорослих у городки. Згодом у парку відпочинку збудували Літній театр, де часто виступали самодіяльні колективи, читались лекції, проводились масові заходи. Кам'янчани залюбки йшли на громадські роботи.

Під час суботників розчищено великий масив на вулиці Шевченка (навпроти кінотеатру ім.Войкова), центральний парк, парк Танкістів, площі в мікрорайонах, приведено в порядок вулиці, тротуари. Методом народної будови облаштовано сквер-водойму, що став окрасою центру міста. Особливо всім подобалося саджати та доглядати дерева. Щовесни проводилися роботи з озеленення Кам'янця. Коли перевіряли упорядкування міст, наш зелений кучерявий Кам'я-нець завжди був серед найкращих міст України. Саме на громадських роботах, на суботни-ках кам'янчани ближче знайомилися, ставали дружнішими. Отак заживали воєнні рани Кам'янця. А як всі раділи, коли відкрили рух через Новоплані-вський міст, який надійно з'єднав минуле та сучасне - Старе місто з Новим планом.

Нині милуюся цим мостом, відродженим узимку 2005 р. луцькими містобудівниками з ініціативи міського голови Олександра МАЗУРЧАКА та при підтримці депутатів міськради. Міст як новий -справжня окраса міста! Кам'янець живе, оновлюється, стає все красивішим! Ще краще за нас це помічають численні туристи, яких, кажуть, щороку втричі більше приїздить, ніж живе в стотисячному Кам'янці. Хай не в'яне краса нашого міста! Які розумні, талановиті, трудолюбні люди живуть і мають ще народитися в цій красі! Нехай же будуть невмирущими традиції колективної, безкорисної, громадської праці задля краси рідного міста! Бо зроблене, збудоване, впорядковане своїми силами, зусиллями громади (у дусі давніх толок) - більше любиться і шанується!

 

 

Щаслива арка

ДВОРЯДКОВИЙ ЛАТИНСЬКИЙ НАПИС НА ТРІУМФАЛЬНІЙ АРЦІ ЗАСВІДЧУЄ:

НАСINTRABAT STANISLAU AUGUST REX DIE XI 9 BRIS 1781 ANNO У:

Остання впритул до останньої на пам'ять про останній останнього» таку загадку можна заґадати про одну з найвідоміших кам'янецьких пам'яток. Якщо підставити слова, пропущені для втаємничення об'єкта, то матимемо: «Остання споруда Татарської вулиці впритул до останньої споруди Польського ринку на пам'ять про останній візит до Кам'янця останнього польського короля». Після цього вже просто здогадатися, що мова йде про тріумфальну браму (чи арку), що веде на подвір'я Кафедрального костелу.

І справді, арка має адресу Татарська, 20 і є останньою спорудою Татарської вулиці. Арка притулилася до будинку з адресою Польський ринок, 18, який за сучасною нумерацією є останньою спорудою центрального майдану Старого міста (в будинку спочатку розміщувалася католицька семінарія, в часи Російської імперії губернське правління, в наші дні міська друкарня). Арку зведено в пам'ять про візит до Кам'янця 1116 листопада 1781 р. польського короля Станіслава Августа ПОНЯТОВСЬКОГО. Цей візит виявився останнім із трьох (1766, 1775, 1781) відвідин королем нашого міста. До того ж сам Станіслав Август виявився останнім польським королем: після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795), що відбулися в часи його королювання й призвели до зникнення Польської держави, Понятовський зрікся престолу.

ДАТА

Дворядковий латинський напис на тріумфальній арці засвідчує: НАСINTRABAT STANISLAU AUGUST REX DIE XI 9 BRIS 1781 ANNO У туристичному путівнику «Кам'янець-Подільський» (українською та польською мовами), в трьох книгах Ольги ПЛАМЕНИЦЬКОЇ («Християнські святині Кам'янця на Поділлі», «Кам'янець-Подільський», «Сакральна архітектура Кам'янця на Поділлі») подано такий переклад цього напису: «Тут проходив король Станіслав Август 9 листопада 1781 року».

Проте, як засвідчує опублікований у лютому 1903 р. в польському часопису «Biblioteka warszawska» уривок зі щоденника свідка тих подій, король прибув до Кам'янця 11 листопада 1781 року й того ж дня відвідав Кафедральний костел. Як пояснити таку розбіжність у датах? Ми звикли місяць позначати римськими цифрами, а день арабськими. Це і збило сучасних дослідників із пантелику, бо в написі на арці все зроблено навпаки: день позначено римськими цифрами, місяць арабськими. До того ж, «9 BRIS» це скорочений запис слова «NOVEMBRIS» (російською ноября, українською листопада), бо 9 латинською це «NOVEM». Адже колись (до реформи календаря при правлінні Юлія Цезаря) нумерація місяців починалася з березня і сучасний одинадцятий місяць був дев'ятим (у російських назвах місяців «сентябрь», «октябрь», «ноябрь», «декабрь» досі, мов відлуння, звучить ця давня нумерація).

Отже, правильний переклад напису на арці: «Тут проходив король Станіслав Август 11 листопада 1781 року».

ВІЗИТЕР

Станіслав Август ПОНЯТОВСЬКИЙ був шостою дитиною в сім'ї мазовецького воєводи Станіслава ПОНЯТОВСЬКОГО та Констанції ЧАРТОРИЙСЬКОЇ. Він народився 17 січня 1732 р. Освіта, яку здобув Станіслав Август, була поверховою, вбила в ньому всяку енергію і здатність до сильної прив'язаності. Велика драма, що розігралася в Польщі під час його королювання, не справила на нього жодного враження, він залишався цілком байдужим, бачачи, як гине Польська держава. На державну стезю Станіслав Август вступив 1752 р. Його промова на сеймі, гарна й дотепна, мала великий успіх. 1753 р. як дипломат він поїхав у Париж, де поринув у веселе й розпутне життя тодішнього французького вищого світу. Відправлений 1757 р. надзвичайним послом у Петербург, Понятовський обзавівся зв'язками, які невдовзі допомогли посісти польський престол.

Зокрема, Станіслав Август зумів зав'язати любовні стосунки з великою княгинею Катериною Олексіївною майбутньою російською імператрицею Катериною II. Навіть після того, як любовний зв'язок припинився і 1762 р. Понятовський повернувся на батьківщину, Катерина зберегла прихильне ставлення до Станіслава Августа. У цей час у Польщі найкращі люди стали наполегливо вказувати на важке становище держави й вимагати реформ. Створилося дві партії: одна Потоцьких, яка добивалася реформ без сприяння Росії, друга Чарторийських, яка розраховувала на це сприяння. Чарторийські, при допомозі Росії, взяли гору й після смерті польського короля Авгусмоги Рєпніна. Це спричинило повне охолодження до короля, яке невдовзі перейшло в ненависть. Найенергійніші противники Станіслава Августа (Красинські та Пулавські) створили в Барі конфедерацію проти короля та Росії.

Чотири роки тягнулася конфедерація, але Польщі не врятувала. Поляки діяли не одностайно й постійно зазнавали поразок. Станіслав Август не наважився вступити у відкриту боротьбу з конфедерацією, а діяв через таємні підкупи. За Барською конфедерацією стався перший поділ Польщі (1672). Станіслав Август поставився до нього апатично: в нього не стало мужності рішуче стати на сторону партії патріотів і вступити у відкриту боротьбу із сусідніми державами. Коли почалася кампанія 1792 p. протії Росії, Станіслав Август приєднався до її прихильників, дав клятву дотримуватися конституції від 3 травня 1791 p., напрацьованій на чотирирічному сеймі, але, після невдалого підсумку кампанії, відмовився від клятви й приєднався до Тарговицької конфедерації. Повстання 1794 p., яке передувало третьому поділу Польщі, дуже сильно налякало короля. Легковажний Станіслав Август, який мріяв про те, щоб сусідні держави залишили йому шматок землі розміром хоча би в капелюх, на якому він міг би прожити до кінця своїх днів, тремтів за своє життя, боявся, щоб його не спіткала доля Людовика XIV, і тільки впевненість у тому, що керівник повстання Тадеуш КОСТЮШКО має рицарський характер, давала йому надію на сприятливий кінець. Проте брат короля останній примас Речі Посполитої Михайло Юрій ПОНЯТОВСЬКИЙ під час облоги Варшави пруссаками затіяв листування з прусським королем, якому вказував на слабкі місця міста та давав поради, як найлегше його взяти. Листування виявили: Михайло Юрій, щоб не бути страченим через повішання, у в'язниці прийняв отруту, яку приніс йому сам Станіслав Август.

Після третього поділу Польщі Станіслав Август виїхав, на вимогу Росії, в Гродно, де 25 лис топада 1795 р. зрікся престолу. Після зречення жив у повних розкошах у Петербурзі, де й помер 12 лютого 1798 р. Після смерті Станіслава Августа залишилися величезні борги. До кінця свого правління він утратив усякий кредит: банкіри й лихварі погоджувалися давати йому гроші тільки при умові, щоб на векселі стояв підпис його камердинера, багатої й обачної людини: Ryx (так звали камердинера) викликав більше довіри, ніж Rex (король).

ВІЗИТ

Листопада 1781 р. в полудень король Станіслав Август, оточений численним ескортом національної кавалерії високого рангу, прибув на Довжок. Після теплої зустрічі він сів на коня і на чолі війська поволі поїхав до міста. Фортечні батареї залпами вітали монарха. Стрілянина була така, що від неї тріснуло скло в одній з королівських карет.

Комендант міста Ян де ВІТТЕ привітав короля біля брами і вручив йому ключі від фортеці. Натомість король обдарував його званням генерал лейтенанта. Піхотні полки вишикувалися в парадних шеренгах на Польському та Вірменському ринках, гармати безупинно гриміли, а люди радісно кричали: «Віват!». Прибувши до Кафедрального костелу, король вислухав святу месу. Потім його вітали духовні та світські особи. Зокрема, летичівський підкоморій Казимир ЛІПІНСЬКИЙ від імені всіх жителів краю побажав королю щасливого перебування в столиці Поділля. Король ласкаво відповідав кожному з промовців. З костелу король вирушив пішки до будинку коменданта, де для нього приготували помешкання.

Під час обіду на 80 осіб генерал де Вітте під залпи фортечних гармат виголосив тост за здоров'я монарха. Король у свою чергу пив за його здоров'я і за всіх присутніх подолян. З власних покоїв король спостерігав за дуже вдалою і гарною ілюмінацією міста. Особливо йому сподобався яскравии напис «Films Patriae Pater» («Син Вітчизни і батько Щоб краще оглянути ілюмінаці король з деякими особами свс почту обійшов місто. 12 листопада король зранку в супроводі генерала де Вітте оглянув ту частину фортеці, яку бачив напередодні, пополудні н дав аудієнцію кам'янецького єпископа, а далі вирушив на об до князя Калікста ПОНІНСЬКОГ в якого після обіду тримав на христинах доньку. Згодом на будинку Понінського (в південній частині Польського ринку) з'явилась таблиця з написом: «Найясніший Станіслав Август, Король Польський, ощасливив своїм перебуванням цей будинок 12 листопад 1781 року».

Будинок не зберігся. Увечері король дав бал у домі де Вітте молодшого, найбільшою в Кам'янці. Бал був гарним і численним, одних дам було понад 5( 13 листопада король закінчи огляд фортеці та, попри жахливу негоду, був на муштрі піхотної бригади. 14 листопада відбулася муштра піхотного полку д Вітте молодшого, а перед полу днем король каретою з невеликим почтом їздив на берег Дністра. Він, зокрема, побував у при кордонному селі Брага, звідки через Дністер оглянув Хотин Після обіду в Жванці король по вернувся до Кам'янця. Наступного дня він відпочивав, а 16 листопада покинув місто.

ПАМ'ЯТКА

Напис на арці вказує тільки дату події, на честь якої зведене величну споруду. Але хто та коли її збудував, ми не знаємо: досі є архівах не знайдено відповідних документів. Проте, зіставляючи відомі факти того часу, дослідники роблять певні висновки. Як, наприклад, Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА: «Автором цієї високохудожньої споруди, безперечно, був Ян де ВІТТЕ. Тріумфальну браму зведено, як ми вважаємо, на завершальному етапі будівництва римокатолицької семінарії 1782 року.

Архітектуру споруди, збудованої з цегли й обличкованої білокам'яними тесаними плитами, витримано в характері античних тріумфальних арок». Велику роль у художній виразності пам'ятки грає її скульптурне завершення, вирішене в характерних для пізнього бароко формах. Це статуї чотирьох янголят по кутах (збереглося тільки дві) і статуя святого Яна НЕПОМУКА в центрі. Він вважається покровителем мостів, доброї слави та щирої сповіді, а брама є своєрідним мостом між світом і костелом.

Після війни, у 1947-1948 pp., проведено першочергові ремонтно-реставраційні роботи (автор проекту реставрації Юрій НЕЛЬГОВСЬКИЙ). Останню реставрацію, розпочату 1982 p., проведено за проектом Леоніда XIЛАЯ.

ПРИКМЕТА

Хоч не тріумфом, а катастрофою обернулося для поляків королювання Станіслава Августа, але в кам'янчан чомусь народилася прикмета: якщо, проходячи через Тріумфальну арку, думати про найсокровенніше, то воно неодмінно збудеться. 8 липня 1994 р. через арку пройшов Леонід КУЧМА. Перед тим хтось із кам'янчан жартома порадив йому загадати бажання. Через два дні Леонід Данилович став Президентом України. Третього вересня 2004 р. під аркою пройшов кандидат у Президенти України Віктор ЮЩЕНКО. Він теж став Президентом: правда, для цього знадобилася Помаранчева революція та повторний другий тур голосування 26 грудня 2004 р. Перед останніми парламентськими виборами, 17 січня 2006 р., в арці загадувала бажання Юлія ТИМОШЕНКО...

ЗАМКОВИЙ МІСТ

Замковий міст (XI, XV, ХУІІ-ХУІІІ ст.) був збудований на кам'яному гребні, що з'єднував острів із мисом материка. Особливістю його є те, що він стоїть вздовж, а не поперек ріки Смотрич.

У XVI ст. міст був дерев'яним, на кам'яних опорах, про що повідомляв 1493 року прочанин з Московії Трифон КО­РОБЕЙНИКОВ. Німецький мандрівник Ульріх фон ВЕРДУМ 1621 року відмічав, що міст був арочним і дуже високим. Під час розбудови фортеці під керівництвом Йокуба ПРЕТВИЧА (ПРЕТФУCA), під мостом у скелі пробито склепінчастий канал, який регулював воду в Смотричі під час повеней. Разом із Руською і Польською брамами Замковий міст входив до складу оборонно-гідротехнічних споруд міста.

Зображення кам'янецького мосту на Траянові колоні

Сам міст був настільки вузьким, що на ньому не могли розминутися подорожні з повозкою. Тому каравани з товарами входили в Кам'янець-Подільський долиною через Руську браму і Південну міську браму. Наприкінці XVII ст. на місці Південної міської брами було збудовано міські казарми.

Під час турецької окупації (у 1672-1699 рр.) Замковий міст був обмуро­ваний кам'яною кладкою, в результаті чого набув форму суцільної стіни зав­довжки 88 м, заввишки 24-28 м.

За турків Замковий міст називався Турецьким. Існує легенда, що на ньому був страчений безталанний син Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО - Юрко.

Саме його, незадовго до смерті, Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ визнав за свого наступника. Однак гетьманська булава виявилася не під силу 16-річному Юрку ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ. Сучасники відзначали, що був він кволим, хворим на «падучу» (епілепсію), схильним до неспо­діваних нападів шалу.

Юрій ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ воював із поляками, татарами, росіянами. Прийнявши постриг, був ченцем у монастирях Києва, Сміли. Сидів у в'язницях Пруссії і Константинополя.

Використовуючи його ім'я, турки двічі надавали Юрію ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ султанський фірман на звання гетьмана і «князя Сарматійського» з резиденцією в місті Немирів.

Року за доносом гетьман-князь був заарештований і привезений в Кам'янець-Подільський. Після короткого розслідування, яке відбувалося у Ратуші на Польському ринку, Юрія ХМЕЛЬНИЦЬКОГО задушили мотузкою і, коли тіло стліло, скинули з Турецького мосту.

За іншою легендою, він був відправлений у грецький монастир на острові в Егейському морі. І сьогодні на Мальті туристам показують могилу «козацько­го генерала» Юрія ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Року архітектор Ян де BITTE відремонтував міст на гроші польського короля Станіслава-Августа, в пам'ять про що була встановлена дошка.

Року були розібрані надбрамні башти, які стояли на Замковому мосту, встановлені дерев'яні тротуари з поручнями, що розширювало дорогу, але середньовічний колорит Замкового мосту був остаточно втрачений.

Замковий міст входить у вітчизняну «Книгу рекордів» як найстаріший міст України.

ОДНЕ З НАЙДАВНІШИХ

ЗОБРАЖЕНЬ ГЕРБА ПОДІЛЛЯ НА КНИЖКАХ

Польський історик-геральдист Бартош Папроцький (1543-1614) в своїх книгах розміщав малюнки гербів і давав поетичне пояснення зображенню на малюнках. В 1578 році в книзі "Гніздо цноти" він розмістив герб Подільського воєводства, який дещо відрізняється від герба, розміщеного в книзі Олександра Гваніні "Опис Сарматії" (1578, 1611 - два видання). Обрамлення герба в книзі Б. Папроцького значно простіше.

Поле, на якому зображений герб, біле і стріл навколо сонця 20, а не 16, як це було в книзі Гваніні, до того ж, між ними безліч тонких чорних ліній. Причин цієї відмінності геральдисти поки що пояснити не можуть. Хоча одна з них лежить на поверхні. В Польщі, як твердить геральдист Гречило, не було геральдії (комісії по реєстрації гербів). І кожен автор геральдичних збірників міг вносити свої доповнення.

Євген НАЗАРЕНКО, краєзнавець.

 

Походження цього герба загубилося у сивій давнині. Можливо, ця емблема пов'язана з місцевим культом сонця. У дуже далекі часи люди, в тому числі і наші предки-язичники, покланялися небу та небесним світилам. Сонце було символом родючості. Його зображували на скелях, стінах печер, різких предметах. У IV-III тисячолітті до нашої ери на території нашого краю жили трипільські племена.

На керамічному посуді трипільців дуже часто зустрічаються сонячні (солярні) знаки. Вони мали вигляд кола або кількох концентричних кіл. Пізніше з'являється знак сонця у вигляді колеса з 6 спицями. Малюнок, що символізує сонце, зображений на кам'яній сокирі, знайденій поблизу с. Дерев'яне Кам'янець-Подільського району. Ідея обожнення сонця простежується також а обряді захоронень. У ранньослов'янському капищі біля с. Ставчани Новоушицького району поряд з одноликим язичницьким ідолом була знайдена кам'яна стела з зображенням сонця.

У цьому капищі давні жителі Подністров'я II-V століть нашої ери приносили жертви на честь сонячного божества - Хорса або Даждьбога. Ймовірно, що поступово зображення сонця стало родовим знаком якогось місцевого племінного вождя, потім князя, а ще пізніше - територіальним знаком. На Русі виникнення гербів як постійної емблеми відноситься до XI-XII століть. Деякі давньоруські міста мали герби вже у X столітті, їх зображували на прапорах, печатках, грошових знаках. У середині XII століття територія історичного Поділля входить до складу Галицької Русі, а в 1199 р. - до Галицько-Волинського князівства. Уже тоді сяюче золоте сонце на блакитному тлі було символом нашого краю. Згодом, коли Поділля увійшло до складу Польщі (1434р.), сонце стає гербом Подільського воєводства. Тільки зображувалося воно не на блакитному тлі, а на білому. В старовинному польському гербовнику "Корона Польська", (1728 р.) подається такий опис герба Подільського воєводства: "Герб його - золоте сонце на білому полі". Чому на білому?

Може, тому, що білий колір (разом з червоним) - один з національних кольорів Польщі. Як сказав про ці кольори польський поет: "червоний - то від крові, білий - бо святий". Зображення герба Поділля зустрічаємо на деяких пам'ятках архітектури Кам'янця-Подільського. Сяюче сонце, вирізьблене на кам'яній плиті, посміхається вам з фронтону ратуші, що знаходиться на Центральній площі у Старому місті. Піднімаючись по Старопоштовому спуску до Вітряної брами, перехожий неодмінно зверне увагу на два кам'яні стовпи. В один з них вмуровано в білокам'яну плиту із зображенням сонця. Її зняли колись з так званих других Польських воріт, які тут стояли до 1832 p., але були знесені, щоб розширити вулицю. На їх місці поставили згадані кам'яні стовпи.

Герб з гравюри К. Томашевнча

Ще один герб знаходиться в Домініканському костьолі. Цей варіант гербу дуже цікавий - замість усміхненого обличчя зображено монограму Діви Марії, покровительки Поділля. Зображення герба знаходимо також у деяких документах та старовинних книгах. Наприклад, у лівому верхньому кутку відомої гравюри К. Томашевича (1672 р.) знаходиться герб: сонце з 16 променями і написом навколо "оплот Подільського воєводства". Герб Кам'янця-ПодільськогоУ 1793 р. Поділля увійшло до складу Російської імперії. У Російській державі кожне місто повинно було мати свій герб. Для тих міст, що не мали їх раніше, герби складалися спеціальною Геральдичною комісією, затвердженою ще Петром І. У герб вносилися предмети, що характеризували географічні умови, економіку та побут населеного пункту.

Герб Подільського воєводства

Геральдична комісія брала до уваги також традиційні символи міста або краю. У 1796 р. був затверджений герб губернського міста Кам'янця-Подільського у такому вигляді: на блакитному полі золоте сонце з 16 променями, а над ним золотий 4-кінцевий хрест. В указі говорилося: "Сей герб есть древний.., и оный оставляется без перемены...". Герб Кам'янця вважався разом з тим і гербом Подільської губернії. Після перемоги Жовтневої революції старі герби були скасовані. У серпні 1967 р. виконком міської Ради народних депутатів затвердив для Кам'янця-Подільського новий герб, ескіз якого створив художник Дмитро Брик. В основу його покладено старовинну емблему - золоте сонце з 16 променями на блакитному тлі. У верхній частині гербового щита зображено смужку червоного кольору з емблемами серпа і молота - символами праці та союзу робітників і селян. У нижній частині розміщено силует Старої фортеці, під ним - розгорнута книга і шестерня. Отже, знову сонце. Вже багато століть це сяюче золоте сонце є символом нашого чудового краю. Кожне покоління вкладає в цей символ свій зміст.

Осетрова Г. Усміхнене сонце, або про історію герба Поділля // Прапор Жовтня, 1990. - 18 лютого.

 

Як виник Кам'янецький замок

Гіпотеза виникнення Кам'янця, запропонована Іоном ВИНОКУРОМ і Миколою ПЕТРОВИМ, базується винятково на археологічних дослідженнях та датує виникнення Кам'янця як міста кінцем XII - початком XIII ст. Обґрунтування цієї гіпотези полягає в тому, аби засобами археології довести, що на той час сформувалися три основні компоненти міста - дитинець (кремль), посад і приміські околиці. Було встановлено, що дитинець площею близько гектара розміщувався на території сучасної Старої фортеці - в Ті південно-західній частині (башти Денна, Нова Західна, Мала Західна). Тепер узагальнимо відомості про дитинець і перейдемо до розгляду посаду та приміської околиці.

Домонгольський кремль

Дитинець з'єднувався з посадом неширокою кам'яною перемичкою на місці сучасного Замкового мосту. Найвразливішою для мисового городища була його західна частина. Саме тут, з боку поля, городище обмежували деревяно-земляний вал і глибокий рів. їх залишки виявлено у найдавнішій південно-західній частині Кам'янець-Подільської фортеці - на території, що прилягає до вежі Денної. Тут відкрито культурний шар XIІ-XI11 ст. майже півметрової товщини. Він представлений чорно-коричневим гумусом, горілим деревом, перепаленим камінням, прошарками попелу, значною кількістю кераміки тих часів. Вал посилював оборону городища на найнебезпечнішій ділянці мису та ховав майданчик дитинця від огляду з боку поля.

Наприкінці XII - початку XIII ст., коли змінилася військова тактика ведення бойових дій і, зокрема, стали застосовувати організовану облогу міст, земляні та дерев'яні укріплення валу посилили кам'яним муром із зубцями та щілиноподібними лучними бійницями. Його фрагментарні залишки загальною довжиною близько 20 м виявлено-на двох ділянках у західній і північно-східній частинах укріплень старого замку. Мур був невисокий, завтовшки 1,5-0,75 м. На думку Євгени ПЛАМЕНИЦЬКОЇ, територію кремля додатково обмежував рів. Після зруйнування валу його згодом засипали. Над південним урвищем стояла дерев'яна огорожа. Дитинець, де зосереджувалися адміністративні та господарські будівлі, мав два в'їзди: перший - із північно-західного боку через ворота у валу, другий - з боку посаду. Домонгольський кремль ХІІ-ХІІІ ст. був значно меншим, ніж кам'яний замок XIV- XV ст.

Аналогічні прості мисові городища - замки домонгольських часів - були досить поширені у Середньому Подністров'ї (Княгинин, Велика Слобідка, Гринчук, Устя та інші села нинішнього Кам'янець-Подільського району).

ДЕ П'ЯТНИЦЯ, ТАМ І ТОРГІВЛЯ

Посад - це неукріплена торгово-реміснича частина давньоруського міста. Спочатку він мав іншу назву - поділ, оскільки розміщувався нижче від укріпленого дитинця. Під час нападу ворога посад, як правило, знищувався повністю - якщо не ворогом, то пожежею. На час нападу населення посаду переховувалося в дитинці. Якщо ж він був невеликим або ворог приходив несподівано - і ворота фортеці поспішно зачиняли, то населення посаду гинуло.

Як вважають Іон ВИНОКУР і Микола ПЕТРОВ, посад давнього Кам'янця розташовувався в межах сучасного Старого міста - на півострові, утвореному петлею Смотрича. Топографія культурних нашарувань ХІІ-ХІІІ ст. у межах посаду досить широка. Так, пласт із керамікою ХІІ-ХІІІ ст. відкрито в північній частині Старого міста, в каньйоні Смотрича, на сучасних Польському та Вірменському ринках, вулицях П'ятницькій та Іоанно-Предтеченській, на східних схилах півострова, у південних кварталах неподалік від Руської брами.

Головна роль у формуванні вуличної мережі посаду належала торговому майдану, який, на думку ВИНОКУРА та ПЕТРОВА, розташовувався у межах східної частини сучасного Вірменського ринку та в південній частині вулиці П'ятницької (поблизу сучасної Картинної галереї). Аргументуючи це припущення, ВИНОКУР і ПЕТРОВ звернулися до статті Павла ТРОЇЦЬКОГО про Іоанно-Предтеченську церкву (1862), в якій той писав, що в межах погосту Іоанно-Предтечеського храму існувала П'ятницька церква. Храм на честь Параскеви П'ятниці, покровительки торгівлі, заступниці купців і подорожніх, у давньоруські часи був звичним на торговому майдані.

Локалізацію торгового майдану ХІІ-ХІІІ ст. підтверджують археологічні матеріали. Так, у 1960-х рр. краєзнавець Сергій ШКУРКО на вулиці Червоних прикордонників (нині Іоанно-Предтеченська) виявив культурний шар ХІІ-ХІІІ ст., представлений типовою гончарною керамікою. Під час археологічних досліджень Іоанно-Предтеченської церкви, проведених у 1982-1983 рр., під фундаментами її південної апсиди виявлено давньоруський хрест-енколпіон, який датується ХІІ-ХІІІ ст.

Р. на сході Радянської площі (нині Вірменський ринок) у траншеї, прокопаній під газову мережу, виявлено залишки чотирьох жител ХІІ-ХІІІ ст. Характерно, що ці житла розміщувалися вздовж траншеї майже симетрично під пізньосередньовічними спорудами.

ДВОПОВЕРХОВА СЕНСАЦІЯ

Р. рештки двоповерхового давньоруського житла ХІІ-ХІІІ ст. було виявлено в Старому місті на Центральній площі (сучасна адреса - майдан Польський ринок, 4а). А сталося це так: на Центральній площі Державний історико-архітектурний заповідник (нині НІАЗ «Кам'янець») вирішив підняти з руїн фундаменти житлових будинків, започаткованих у XVI ст. Працівники реставраційної майстерні №2 інституту «Укрпроектреставра-ція» при Держбуді УРСР, зокрема, головний архітектор проектів майстерні Євгенія ПЛАМЕ-НИЦЬКА, з'ясували, що окремі частини стін давніх будинків не XVI, а ХІУ-ХУ ст. Це засвідчили і знайдені тут литовсько-польські монети, карбовані саме тоді. Коли ж реставратори взялися розчищати північно-західну частину фундаментів, то виявили залишки якоїсь згорілої конструкції, її дослідила археологічна експедиція Кам'янець-Подільського педінституту.

Розкопки показали, що спалена дерево-глинобитна споруда-залишки давньоруського будинку. Житло було на глибині 2,75 м від сучасної поверхні. Його зруйнувала пожежа. Заповнення складалося з обвалу горілих дерев'яних конструкцій, великих частин глинобитних стін, обпалених до червоного кольору, а також із щільного шару глиняної обпаленої обмазки. Коли розчистили давні нашаруванння, чітко побачили межі прямокутної в плані споруди, від якої добре збереглася нижня частина, заглиблена в материк на 0,37-0,45 м.

Нижня частина будинку представлена обвугленими та перетлілими дерев'яними брусками та стовпами. Найчіткіше простежено стіни житла з південного й західного боків. Довжина будинку становила 5,25 м. Ширину вдалося розчистити тільки на 3,2 м, адже тут пізніше, в XIV ст., звели кам'яні фундаменти.

Стіни житла були зорієнтовані за сторонами світу. Ця орієнтація збігалася з кам'яними мурами будинків ХУ-ХУІ ст., за відновлення яких бралися реставратори. Отже, зробили висновок Іон ВИНОКУР і Микола ПЕТРОВ, процес вуличного планування Кам'янця у ХІУ-ХУ ст. був пов'язаний із містобудівними давньоруськими нормами ХІІ-ХІІІ ст.

З'ясувалося також, що виявлене житло ХІІ-ХІІІ ст. було двоповерховим. Це засвідчено стратиграфічно: заповнення споруди містило в собі два нашарування горілого дерева та обпаленої глиняної обмазки.

Розчищаючи основу колишнього житла, археологи виявили, що перший поверх складався з двох кімнат. У північно-східній частині житла було відкрито залишки глинобитної печі. Збереглася черінь.

У житлі та поблизу нього виявлено залишки різноманітного глиняного посуду, характерного для давньоруських часів ХІІ-ХІІІ ст. Кераміка орнаментована хвилястими та прямими лініями під вінцями. Вінця відігнуті назовні з неглибоким заглибленням із внутрішнього боку. Саме такі форми вінчиків характерні для давньоруського посуду домонгольського часу кінця XII - початку XIII ст.

Розповідаючи 21 листопада 1981 р. про сенсаційну знахідку читачам «Прапора Жовтня», Іон ВИНОКУР і Микола ПЕТРОВ зазначили: «Аналогічні житла з дерев'яними конструкціями стін археологи дослідили в Києві, Галичі, Новгороді, Мінську та в багатьох інших давньоруських містах. Тому, звісно, цінність відкритого в Кам'янці-Подільсь-кому давньоруського житла для історії міста дуже велика, адже в межах Старого міста давньоруське житло домонгольського періоду з добре фіксованими конструкціями відкрито та досліджено вперше».

ПЛІНФУ ДАВАЙ!

Заперечуючи існування кам'янецького посаду ХІІ-ХІІІ ст., Ярослав ДАШКЕВИЧ мотивував це, зокрема, тим, що при розкопках у Старому місті не виявлено тонкої плитчастої цегли - плінфи (старовинного будівельного матеріалу). У відповідь Іон ВИНОКУР зазначив, що для галицької архітектури ХІІ-ХІІІ ст.

А Пониззя тоді входило до складу Галицького, потім Галицько-Волинського князівства) характерне переважання тесаного каменю, а не плінфи як будівельного матеріалу.

МАЛО МІСТО І ОКОЛИЦІ

Сільськогосподарська округа Кам'янця виявилася багатою на археологічні пам'ятки ХІІ-ХІІІ ст.: під час археологічних розвідок в околицях міста виявлено низку поселень, поховань і скарбів цього періоду. Так, у передмісті Довжок знайдено скарб із монет ХІІІ-ХІУ ст. Як зазначають ВИНОКУР і ПЕТРОВ, це не випадково, оскільки у XI11 - XIV ст. через Кам'янець пролягав так званий Татарський шлях із Львова до причорноморських степів і Криму. Крім того, у цьому ж передмісті виявлено поселення ХІІ-ХІІІ ст.

Поселення тих же часів зафіксовано у передмістях Підзамче (нині в складі Кам'янця-Подільського), Татариска (нині село Смотрич), Цибулівка. На Татарисках, крім кераміки ХІІ-ХІІІ ст., знайдено і наконечник стріли. У Цибулівці відкрито поховання з бронзовим браслетом, кільцем і двома срібними скроневими підвісками ХІІ-ХІІІ -ст.

Отже, роблять висновок Іон ВИНОКУР і Микола ПЕТРОВ, сільська округа виступала в ті часи логічним продовженням міста.

ШАГРЕНЕВА ШКІРА СТАРОГО МІСТА

Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА вважає, що Кам'янець-Подільський незаслужено обійдено увагою археологів, і наголошує, що всі відомі нині археологічні знахідки або випадкові, або є побічним результатом архітектурно-археологічних досліджень, що виконувалися в процесі реставраційних робіт на окремих об'єктах. Суто археологічні роботи в Кам'янці впродовж років обмежуються переважно наглядом за прокладанням інженерних комунікацій, фіксацією випадкових знахідок, поодинокими локальними шурфами. Із жалем Ольга Анатоліївна констатує: «Потужна методологія археології, апробована під час досліджень давньої урбаністики та архітектури Києва, Новгорода, Старої Ладоги, ніколи не переносилася на грунт кам'янецької проблематики, яка, на наш погляд, того варта».

Висновок, зроблений Ольгою ПЛАМЕНИЦЬКОЮ ще 1999 р., такий: «Цілеспрямовані фахові, ґрунтовні та масштабні археологічні розкопи на території Старого міста, які виключають випадковість і гарантують коректність висновків, ніколи не проводилися. А саме вони могли б вияскравити для науки деякі спірні положення, що переходять з однієї праці до іншої без належної аргументації».

Хоча після цього висновку спливло вже 10 років, але, як кажуть, віз і нині там. Навіть гірше: у зв'язку з інтенсивною забудовою Старого міста, все менше залишається місця для археологічних досліджень. Воно тане, мов шагренева шкіра у відомому творі БАЛЬЗАКА.

Олег БУДЗЕЙ, «ПОДОЛЯНИН».

 

Магдебурзьке право в Кам'янець-Подільському

Під магдебурзьким правом розуміють збірник законів, що з'явився наприкінці XIII ст. і був утворений з "Саксонського зерцала" й магдебурзького шефенського права. В Польщі та на українських землях, що до неї входили, використовувалось, здебільшого, для залучення сільських переселенців, тобто звільнення їх на певну кількість років від всіх чи деяких платежів і податків на користь володаря. Зокрема, для заохочення переселень на подільські землі надавались різні пільги та привілеї -віднесення місцевості, що заселяється, з розряду сільських поселень у міські, встановлення торгів та ярмарків, надання права на самоуправління та власні (міські) судові органи тощо. Мета цих пільг полягала в тому, щоб сприяти якомога швидшому заселенню місцевості. Про це безпосередньо говорилось у жалуваних князівських грамотах.

Існують свідчення, що в 1374 році князь Юрій Коріатович, бажаючи якнайшвидше заселити Кам'янець, відвів для міста двісті ланів землі зі звільненням поселенців на 20 років від платежів за цю землю і з призначив їм на наступний період податку до двадцяти широких грошів з лану, надав право самостійного суду перед рицарями; на випадок суперечок між князем, землянином чи дворянином з одного боку і міщанином з другого призначався суд сумісний - із воєводи і війта; на користь війта надходила лише третя частина судових мит і штрафів, а решта, дві третини, направлялась на потреби міста, так само як прибутки із суконних, взуттєвих, хлібних, м'ясних лавок, лазень тощо. Існує думка, що повний обсяг магдебурзького права був наданий Кам'янцю-Подільському в 1432 році. Слід відзначити, що в історіографи розрізняють міста, які користувались повним чи неповним магдебурзьким правом. Зокрема, що стосується південно-західної Русі, повний обсяг магдебурзьких привілеїв мав лише Кам'янець. Історик Володимирський-Буданов вважає, що на початках магдебурзькі привілеї надавались в місті лише полякам та німцям. Це, цілком ймовірно, призвело до незадоволення руського населення й викликало занепад міста (через процес міграції русинів за його межі). Очевидно, що це слугувало причиною появи за короля Казиміра у 1491 році самостійної руської юрисдикції, яка кілька разів підтверджувалась наступними королями. Дві юрисдикції - польська і руська - постійно протистояли одна одній, і в 1670 році, після козацьких повстань та української національної революції, окрема руська юрисдикція була зліквідована і створена змішана - польсько-руська, з рівним числом членів від кожної національності. До 1790 року зберігалась ще окрема вірменська юрисдикція. Існує гіпотеза, що свій устрій Кам'янець-Подільський запозичив зі Львова.

Магістрат (рада) у місті складався із війта і радців (консулів); це була пожиттєва колегія, яка сама себе поповнювала, але існували й винятки з цього правила - община вибирала війта й лавників, з яких поповнювалась рада. Половина членів ради мала бути з католиків, решта - з православних. Рада займалась вирішенням різноманітних громадських справ, позовів, розглядала вагомі кримінальні справи. Прибутки ради поділялись на податкові й неподаткові. До перших належали прибутки із нерухомої власності, до останніх - різноманітного роду мита з діловодства та штрафи по судових приписах магістрату. Консульський уряд в певні дні тижня збирався на засідання в ратуші. Головував на цих засіданнях проконсул (президент, бургомістр). Слід зазначити, що обов'язки головуючого не були сталими, вони переходили від одного до іншого радця за чергою. Проконсул мав повноваження вирішувати невеликі тяжби і проводити поліцейські дізнання в своїй домівці. На одного з консулів покладалось повноваження представляти інтереси міста перед вищими органами влади.

Війт в Кам'янці-Подільському був виборний: він був постійним членом ради і головою колегії лавників; обирався він з консулів і міг залишатися війтом на кілька років одразу. Володимирський-Буданов твердить, що скабінат (лава) мав в різних містах різну кількість лавників. У Кам'янці він, як правило, складався з 11 осіб. Основною діяльністю лави вважають розгляд кримінальних справ, причому іноді й на етапі слідства вона також затверджувала заповіти й проводила поділ майна.

Широкі повноваження ради та її незалежність від общини призвели до цілого ряду зловживань. Саме це призвело до заснування Стефаном Баторієм у 1577 році спочатку у Львові, а потім й у Кам'янці-Подільському "ізби гминної" ("ради сорока мужів", "квадрачинтовірату"). Установа, що засновувалась в Кам'янці, на відміну від львівської, нараховувала в різний час від 24 до 15 членів і тому, як зазначає Сіцинський, найчастіше називалась "радою двадцяти чотирьох". На чолі "ради двадцяти чотирьох" стояв регент (маршал). "Гминна ізба" збиралась з відома ради чотири рази на рік на чергові сесії, які отримали назву квартальні, але бували випадки і позачергових засідань. "Ізба" вирішувала питання, запропоновані радою, і надавала ряд пропозицій та рекомендацій щодо тих скарг, які торкалися діяльності ради. Сіцинський зазначає також й те, що у XVIII ст. розгорнулась боротьба між магістратом, з одного боку, та общиною, "гминною ізбою" та лавниками, з іншого боку. Причина цієї боротьби - зловживання магістрату, перевищення ним своїх повноважень, а також трансформація цього владного інституту з виборного в родинний. Ці протистояння іноді вирішувались на рівні королівських комісій, які, зокрема, у 1741 році видали декрети boni ordinis, з метою залагодження міських справ. Професор Володимирський-Буданов зазначає, що незважаючи на всі негативні моменти в муніципальному міському самоуправлінні, збудованому на повному магдебурзькому праві, воно все ж таки мало хоча й хитку, але основу для розвитку й існування.

Таким чином, на основі наведених фактів та загальних відомостей про магдебурзьке право як інститут феодального самоуправління, можемо вирізнити такі його основні функції:

  • влаштування міського самоуправління;
  • регулювання міських прибутків і витрат (існують свідчення про регламентацію витрат на озброєння, укріплення фортець, ополчення тощо);
  • регламентація цехової діяльності;
  • регламентування гаранти порядку в розвитку торгівлі (порядок, час проведення ярмарків, регламентація торгівлі в місті).

На нашу думку, слід також зазначити те, що магдебурзьке право - це інститут свого часу, який не є досконалим (маємо на увазі відсутність чіткого поділу влади та взаємного підпорядкування установ самоуправління, що існували). Незаперечною є позитивна роль запровадження магдебурзького права в Кам'янці-Подільському в ХV-ХVI століттях, яка відобразилась в швидкому піднесенні економічного добробуту міста. Але з часом цей інститут пережив себе, почав втрачати своє значення для розвитку міста. Далося взнаки юридичне закріплення релігійної, національної нерівності у правах громадян, а також внутрішні суперечності у муніципальному самоуправлінні. Тому вкінці XVIII століття магдебурзьке право як інституція втрачає своє значення, а після входження Поділля до складу Російської імперії ліквідовується як таке постановою Миколи І у 1831 році

Історія рятувальної служби Поділля

Пожежі, різні катастрофи і стихійні лиха, знищуючи поселення, забираючи в людей надбане важкою працею добро, їхні життя, скалічуючи людей, стримували розвиток держави. Для деякого впорядкування життя губерній Катериною ІІ було видано “Учреждения для управления губерний Всероссийской империи”, в 19 главі якого йдеться про запровадження штатних команд, “кои в городах находятся при разных караулах присутственных мест…в команде городничего, который в случае опасности (оставя часовых, где необходимо) оные собрать и употребить может для предохранения общаго блага от опасности; по чему городничему надлежит за исправным состоянием той штатной команды прилежное имение иметь.

Доволі ефективною спробою в організації системи боротьби з вогнем було створення при поліційних дільницях спеціальних пожежних експедицій. У лютому 1800 року Міністерство внутрішніх справ Росії видало Циркуляр “Про формування в містах міських поліційних відділень”, в якому затверджувалося утворення “пожарная экспедиция под управлением брандмайора, который ведёт записку о числе состоящих в городе пожарной команды, пожарных лошадей пожарных инструментов и прочее”. І вже наприкінці місяця до Подільського Губернського Правління надійшла відповідь з міста Кам’янця-Подільського про виділення на пожежні інструменти з доходів міста 1000 рублів сріблом, а в інших повітових містах на пожежні інструменти повинні були виділяти кошти по необхідності. Але подібні витрати були не новиною для правління губернії. Зокрема, архівні сховища зберегли повідомлення, що задовго до вищеназваного Циркуляра, у поселеннях діяли певні заходи для запобігання пожежам. Так, від обивательських будинків споряджалися нічні сторожі, або ще їх називали - нахтвехтери; виділялись кошти на придбання пожежних інструментів, на освітлення міста тощо. Таким самим чином було організовано захист сільської місцевості, яка особливо потерпала від вогняних нашесть – як і в містах, організовували спеціальні сторожі – охоронну структуру, яка особливу увагу приділяла охороні населених пункті від вогню в нічний час.

Але тільки правилами та вимогами вогонь не побороти: необхідно мати кваліфікованих і навчених пожежній справі людей. Розуміючи необхідність створення професійної структури пожежного захисту, Олександр І підписує наказ від 24 червня 1803 року, згідно якого комплектування пожежних підрозділів проводилося із солдат, непридатних до стройової служби. Очолювалися такі команди унтер-офіцерами запасу або чинами поліції. Непридатність до стройової служби визначала не лише слабке здоров’я, а й нерідко – неблагонадійність, що виявлялась у правопорушеннях, злочинах проти цивільних осіб тощо.

Підготовка рядового складу підрозділів цілком покладалось на брандмейстерів – такі посади було введено ще в грудні 1763 року, коли затвердили штат посад „при пожарном инструменте” і для керівництва була запроваджена посада брандмайора і називали їх “вогнегасних справ майстрами”. Щоправда спочатку в їх обов’язки входило лише підтримування в стані готовності пожежних насосів і обозу, ремонт їх: “чтобы в каждом городе был при полиции брандмейстер и при нём два ученика, знающие починку и обращение с машинами”, тому що в команді не вистачало найголовнішого – підлеглих, самих вогнеборців. За наказом від 24 червня 1803 року обов’язки брандмайорів або ж брандмейстерів значно розширились – на них покладалося не тільки спостереження за дотриманням у населеному пункті протипожежних норм і підтримання боєздатності пожежних інструментів, а й повністю керівництво пожежними частинами.

Зокрема, в обов’язки поліцмейстера входило проведення інспекторських перевірок пожежних і поліційних команд згідно плану, наведеного в Циркулярі №11 від 1 листопада 1844 року:

- склад команди;

- вибули;

- утримання людей;

- порядок служби;

- утримання пожежних коней;

- мундирний одяг та амуніція;

- кінська збруя та пожежний інструмент;

- приміщення команд;

Лазарети.

Міністр внутрішніх справ надіслав Наказ № 6445 від 30 вересня 1864 року, в якому вимагав провести силами міських товариств опис всіх наявних пожежних обозів, а також запропонувати шляхи поповнення озброєння команд. Найлегшим та найпростішим шляхом для створення пожежних частин та поповнення наявних пожежних обозів місцеві товариства вважали страхові збори, кошти повинні були затверджуватись особливими Комітетами з домовласників за участю агентів від „Страховых от огня обществ”.

Мабуть, деякі із запропонованих міськими Комітетами ідей, знайшли відображення у Пропозиціях № 8202 Пана Генерал-Губернатора, які надійшли до губернського керівництва 1 грудня 1866 року:

1) приведение в действие предположения Губернского Начальства:

- об устройстве в городе Проскурове общественной команды;

- об оставлении в городах Летичеве, Виннице, Баре, Могилёве, Сальнице пожарных команд на прежних основаниях с заменою только нижних воинских чинов по мере выбытия их со службы вольнонаёмными людьми с отнесением всех издержек по содержанию пожарной части к городским доходам.

2) Относительно устройства в городских общественных командах … обстоят в таком положении:

а) в г.Новой Ушице учреждена общественная пожарная команда на основании составленных обществами и одобренных Господином Министром внутренних дел проектов;

б) в г.Летичеве жители отказались от устройства общественной пожарной команды;

…д) по городам Проскурову и Старой Ушице Уездные Исправники представили на рассмотрение проекты основания устроенных в тех городах общественных пожарных команд”.

Процес інспектування був певним чином модифікований у 1868 році, коли по департаменту поліції виконавчої (відділ І, стіл 1) надійшов Циркуляр № 622 від 3 березня „Про порядок інспектування поліцій них та пожежних команд”. Відповідно даного нормативного акту службовці – „нижні чини”, за винятком вільнонайманих працівників, повинні підлягати інспекторським перевіркам щорічно: в містах, де є коменданти – вони ж повинні були стати на певний період „інспектором”; в повітових командах – „перевіряючим органом” ставав начальник повітової команди; в губернії – інспектував губернський військовий начальник. Не могло не позначатись на боєготовності пожежних підрозділів те, що найчастіше команди не тільки не мали належного одягу й інструментів для гасіння, а й приміщення, в якому можна було б пристойно себе почувати, очікуючи на виклик. Рятувальникам „на допомогу” приходили місцеві жителі, пропонуючи орендувати їхні будинки за певну оплату: „2 января 1868 года Губернский Секретарь Василий Павлович Маружко подписал контракт о найме его дома с сараем без огорода Городскою Думою г.Старая Ушица для помещения полицейских служителей и пожарного инструменту сроком на 12 лет и оплатой 21 рубль за год”.

Тривалий час мріяли про гарне пожежне депо і кам’янецькі пожежники, бо ж доводилось служити у найманих будинках, інструменти ж зберігались де знаходилось для цього місце – це призводило до їх псування, ламання. Постійні нагадування поліцмейстера, а пізніше і брандмейстера, не були марними – 28 листопада 1847 року губернська управа нарешті прийняла рішення про виділення коштів на будівництво сараю для зберігання пожежних інструментів. В Головне управління шляхів сполучення та громадських будівель і Подільській Губернській будівельній комісії надійшов наказ про будівництво в місті Кам’янці цієї важливої будівлі, на яку асигнували 682 рублі.

Губернська пожежна команда (у м.Кам’янці) все-таки не могла жалітися на долю, адже і кошти на її утримання виділялись, і приміщення для команди та обозу зводились. Прогресивним у розвитку команди був 1865 рік, коли відповідно Приписів Губернського правління від 22 січня № 385 та 15 лютого за № 814 „Про облаштування в м.Кам’янці пожежної частини”: „пожарная команда должна быть усилена личным составом, пожарными інструментами, лошадьми для более успешных действий на пожаре.” Утримання даного формування повинно було здійснюватись за рахунок міських прибутків На зорі становлення пожежної справи і впродовж до середини ХІХ століття саме на плечі поліцмейстера лягав важкий тягар опікування та організацією надійного протипожежного захисту в населеному пункті. Тож нерідко доводилось звертатись до міських та губернських органів управління з різними проханнями про допомогу. Так, в архівах Подільського Губерніального Правління зустрічаємо рапорт поліцмейстера міста Кам’янця до Міської Думи, датований 1846 роком, з проханням розпорядитися “об отпуске дров, следуемых для отопления избы для обогревания пожарного инструмента”.

Тому влада, задумуючись і про власну безпеку, і про збереження населених пунктів від “пекельного друга”, вирішує залучати місцеве населення для охорони поселень від вогню і для цього запроваджує “обывательские караулы к охранению городов от пожаров”. 17 лютого 1849 року до канцелярії по розпорядчій частині Подільського Цивільного Губернатора з Міністерства внутрішніх справ Росії надійшов Циркуляр № 444 із додатком “Правила об учреждении в городах обывательского караула для предупреждения пожаров”. Відповідно цих “Правил” караули запроваджувалися на нічний час; з 1 листопада по 1 травня були звичайні караули, а в решту часу – посилені караули. Караульними могли бути лише дорослі чоловіки, “люди моложе 17 и дряхлые старики, более 60 лет к найму в караул не допускаются”. До обов’язків караульних входило спостереження за дотриманням населенням означених в §31 правил пожежної безпеки і в разі недотримання караул був уповноважений штрафувати порушників. Крім того, штраф вимушені були сплачувати і ті, хто відмовлявся нести караульну службу.

Того ж таки 1849 року, за кілька місяців за підписом генерал-майора Аненкова до Подільського губерніального Правління надійшов Указ Урядового Сенату за №20982 “Об устройстве во всех Губернских и уездных городах на домах крытых деревом и соломою предохранительных на случай пожара снарядов”, до якого додавалися екземпляри креслень та пояснювальні записки про ці снаряди.

Царський уряд періодично, особливо після великих і значних за збитками та людськими жертвами пожеж, видавав укази, спрямовані на попередження пожеж і створення певної системи охорони від вогняних лих. Так, 1837 року з’являється Указ, в якому жителі попереджувались про дотримання правил пожежної безпеки, а також на земські суди покладалась важлива функція – придбання через поліцмейстерів в містах, містечках і селах заливних труб.

Чи не вперше в історії пожежної справи в Указі Імператора за № 8602 від 20 травня 1852 року “Про заходи для попередження пожеж” було зазначено про необхідність проведення розслідування причин виникнення кожної пожежі, визначаючи, чи не порушували “обыватели правила, требуемые законом предосторожности…

У циркулярному розпорядженні за № 2421 від 20 серпня 1868 року розглядались причини пожеж: “от дурного устройства и дурного содержания дымовых труб; …от курения трубок и папирос в сараях, клунях, во дворах…; от слабого надзора за детьми”.

Для організації ефективнішого гасіння пожеж та для належного бойового озброєння пожежних команд у 1852 році Міністр внутрішніх справ граф Петровський підписує Указ “Про придбання для Міст пожежних інструментів: труб, відер, драбин, багрів, сокир”, а також радив виділити кошти на організацію ремонту і налагодження пожежних інструментів.

Але таких заходів було замало для безпечного життя громадян. Влада зрозуміла необхідність організації структури, яка професійно займалася б справою гасіння та попередження пожеж. У 1853 році МВС Росії ввело в дію “Нормальный табель составу пожарной части в городах” і затвердило штати пожежних команд для 461 міста імперії, в тому числі для м. Кам’янця-Подільського. І 14 липня 1853 року Подільський Губернатор наказав міським і земським поліціям вжити дієвих заходів для виконання встановлених правил запобігання пожежам, для чого “содержать в городах во всегдашней готовности и в надлежащем порядке пожарную команду”. Відповідно норм даного акту, штат пожежної частини в місті розраховувався в залежності від кількості мешканців: на 500 жителів – 1 пожежний служитель. Для професійного освоєння пожежної справи, “изучения пожарного искусства Городские мещанские общества обязаны отправлять из среды своей в Санкт-Петербургское или Московское пожарные депо способных людей” відповідно до Указу імператора “Об отправлении в пожарные Депо людей для обучения пожарному делу” від 17 лютого 1852 року. Після повернення навчену людину зараховували до штату поліцейських служителів і на підставі 94ст. рекрутського уставу звільняли від рекрутської служби в поліції. У квітні 1853 року на пропозицію Кам’янецького цивільного губернатора було відряджено служителя пожежної команди вивчати пожежну справу до Московського пожежного депо.

Для підтримання сімей, які втратили годувальника, було запроваджено грошове забезпечення – про що зобов’язував Циркуляр Міністра внутрішніх справ від 1 вересня 1864 року “О производстве пособий детям нижних чинов полицейских и пожарных команд”: видача грошових допомог повинно було здійснюватись із міських доходів. Дещо покращило питання забезпечення сімей пожежних і, зокрема, неповнолітніх дітей пожежних служителів призначення пенсій “Комитетом о раненых” із залишкових міських сум: “вдовам и круглым сиротам нижних чинов команд пожарных, убитых на пожаре или умершим от увечий, полученных на пожаре”. [пропозиція Міністра внутрішніх справ № 1042 від 17 січня 1875 року]

Для пожежних служителів, які отримали травму або пошкодження за час служби, призначались пенсії – про це йшлося у Циркулярі № 12398 від 14 грудня 1872 року “О пенсиях увечным на пожаре нижним чинам из городских доходов,” які залежали від службового звання та класу. Так, рядовий 3 класу отримував 39 рублів, рядовий 2 класу – 57 рублів, рядовий 1 класу – 84 рублі; унтер-офіцер 3 класу отримував пенсію у розмірі 48 рублі, унтер-офіцер 2 класу – 63 рублі, унтер-офіцер 1 класу – 90 рублі.

Для навчання новачків був потрібен тривалий час, тому з 25 квітня 1860 року МВС Росії заборонило комплектувати пожежні команди нижніми військовими чинами. Проведена інспекторська перевірка пожежних команд у Подільській губернії станом на 1 січня 1873 року виявила, що у них працюють вільнонаймані працівники.

Розуміючи, що виникнення та розповсюдження пожеж у населених пунктах у великій мірі залежить від будівельних матеріалів, норм, які були розроблені у “Будівельному уставі”, уряд звертає увагу губернських правлінь на дотримання норм та правил, а також зобов’язує надавати дані про використання будівельних матеріалів. Так, у Циркулярі від 10 жовтня 1864 року “О доставлении сведений о всех употребительных кровельных материалах” йшла мова про дозвіл “делать крыши металлическия, тесовыя, гонтовыя, черепичныя, аспидныя, толевыя (полированный войлок, несгораемая бумага), которые будут одобрены строительными начальствами. Принимая во внимание, что в разных местностях могут употребляться кровельные материалы, которые по огнеупорности могут быть не дозволены к употреблению, сообщить министерству сведения о всех кровельных материалах ”.

Наприкінці 1860 року було вироблено основні положення щодо створення міських громадських команд, які підпорядковувались міському голові. 21 травня 1861 року МВС Росії визначило головні засади для створення міських професійних команд на основі вільного найму, а з 1862 року було дозволено створювати в повітових та волосних містах і селах громадські пожежні команди, які також формувались з вільнонайманих службовців. Таким чином, з’явилась можливість подбати про протипожежний захист у жителів Нової Ушиці: Начальником Подільської Губернії у спеціальному листі 31 травня 1863 року було дозволено побудувати при будівлі сарай для пожежних інструментів. Для цього із сум Головного Управління шляхів сполучення і Публічних Будівель було виділено 409 рублів 10 копійок сріблом. Можливо, неабияка подія в масштабах імперії та й самої губернії, але досить вагомий внесок в справу заснування пожежної команди і розвиток пожежної справи на Поділлі.

Для підтримання й розвитку поліційних і пожежних команд у губерній у 70-х роках ХІХ століття маклерський збір з векселів та актів, який надходив до загальної маси повітових чи містечкових доходів, передавали на їх утримання. Так, відповідно Указу Сенату за № 37863 від 19 червня 1829 року “сумму, необходимую на учреждение и содержание в местечке Литневцы Ушицкого уезда пожарного инструмента и содержание пожарных служителей отнести к остаткам земских сборов по Подольской губернии”. Для цього Подільське Губернське Правління 19 січня 1832 року затвердило постанову про будівництво пожежного сараю вартістю 5465 рублів 44 копійки сріблом, а на придбання пожежних пристроїв та інструментів із суми земських зборів виділялось 2305 рублів сріблом, а щорічно повинно було виділятись по 100 рублів для ремонту та підтримання пожежного обозу та інструментів у робочому стані.

В лютому 1866 року Міністерство внутрішніх справ надіслало циркулярне повідомлення, в якому йшлося: “о подробном описании посредством городских обществ всего наличного имеющегося в каждом городе пожарного обоза, с соображениями о тех пополнениях обоза, какие признаются местными условиями и заключениями Губернского Управления”. Виконуючи розпорядження Міністра № 477 від 7 лютого 1866 року було створено спеціальну комісію – “особый Комитет”, до складу якої увійшли члени Думи, депутати Управління Подільської Губернії, а також агенти страхових товариств і відряджений губернською управою капітан Андрєєв. Перевірка боєздатності Кам’янецького пожежного обозу свідчила, що: “пожарный обоз, инструмент и лошади находятся в весьма дурном состоянии:

У 1866 році Подільське Губернське Правління наказало Кам’янецькій Міській Думі для організації громадської пожежної команди провести вибори депутатів від домовласників міста по станах: від дворян і чиновників, міщан-християн і громадян міста, єврейської громади, купців і агентів страхових товариств і вже у 1868 році громадська пожежна команда м. Кам’янця розпочала свою діяльність.

Для кожного загону добровольців було розроблено форму, опис якої було затверджено міністром внутрішніх справ Російської імперії і у 1895 році до Подільської губернії надійшло “Описание нормальной формы обмундирования членов добровольных пожарных обществ и команд”, в якому було визначено форму одягу для холодної пори року і літню форму одягу для вищезазначених загонів, для начальників загонів та їх помічників, для головних начальників та їх помічників. 4 вересня 1869 року подільський губернатор отримав із МВС розпорядження щодо створення особливої комісії, яка мусить вирішити питання про пошуки найбільш дієвих способів і заходів для зменшення кількості пожежних випадків “так и для ослабления тех ужасающих размеров, какие они у нас обыкновенно принимают”.

З доповіді Подільського Губернського Правління від 29 листопада 1868 року відомо, що губернія мала 9 пожежних частин і лише одна з них була переведена на основу вільного найму пожежних. Зокрема, в пожежній команді м. Проскурова служило 8 пожежних, в м. Кам’янці – 36 рядових, 2 унтер-офіцери, брандмейстер. Протягом тривалого часу (70-80-ті роки ХІХ ст.) чисельність пожежної частини м. Кам’янця була незмінною, хоча і невеликою (20–25 чол.). Пожежна команда повітового містечка Проскурів нараховувала в 1887 році 4 пожежних, на озброєнні команди було: 4 коня, 1 пожежна труба і до неї - 2 пожежних рукави, 10 бочок, 10 гаків, 9 відер, 2 драбини, 4 сокири. Всього ж у 16 містах, зазначалось у „Ведомости о состоянии пожарной части в Подольской губернии”, у 1886 році служило 5 брандмейстерів і 175 пожежних служителів, на озброєнні знаходилось 36 пожежних труб, 100 коней, 18 возів, 60 рукавів, 133 діжки, 23 гаки, 18 корит, 185 відер, 50 драбин, 211 багрів, 79 сокир.

Січня 1896 році Міністерством Внутрішніх Справ Росії було затверджено типовий статут міських пожежних товариств. Тепер товариства створювались не лише з метою гасіння пожеж – вони мали право на території своєї діяльності вести нагляд за виконанням населенням протипожежних та будівельних норм. Після затвердження у 1897 році “Нормального устава сельских пожарных дружин”, який упорядкував діяльність уже створених пожежних дружин, товариств та обґрунтував засади створення пожежних дружин у селах “для предупреждения и тушения пожаров в селении и окрестностях”. Однією з найбільш розповсюджених причин вогняних лих була саме несправність пічки або димоходу, тому така пильна увага приділялась саме „пічній справі”. Зокрема, один із „протипожежних попереджувальних” заходів, був наказ Подільського губернатора „Об устройстве кровель и дымовых труб”, виданий у 1884 році.

Гасінням пожеж займались, здебільшого, члени-мисливці, обов’язки яких розподілялись так, як і в пожежних частинах (охранителі, лазальники, качальщики тощо). Форма у добровольців була такою ж, як у професійних пожежних служителів згідно зразка, затвердженого 8 червня 1895 року Міністерством внутрішніх справ Російської імперії.

І все ж таки, сільська місцевість залишалася найбільш пожежонебезпечною з багатьох причин - це і бідність селян (небагато людей могли дозволити собі не лише будівництво кам’яних чи цегельних будинків, а хоча б негорючу покрівлю), це халатність та безпечність людей у ставленні до вогню. В одному з номерів газети “Подольские Губерниальные Ведомости” за 1887 рік аналізувався стан пожежної охорони на селі: “К большому прискорбию наши сёла и деревни не имеют никаких средств для борьбы с пожаром: нет не только насосов, но и самых дешёвых инструментов, как, например, бочек, крючьев и прочее, которые иногда помогают отстоять не один дом, но и целое селение.

Можливо, саме застереження та інші протипожежні заходи виконали ту важливу просвітницьку та попереджувальну місію – у статистичному звіті Подільської губернії за 1896 рік у розділі про пожежі зазначалось, що випадків пожеж зафіксовано менше, ніж у попередньому році. Хоча цей рік був досить “плодючим” на пожежі - сталося їх 974, з яких 51 - в містах, а 923 - у волостях. Кількість садиб, що згоріли : в містах - до 70, а в сільській місцевості - до 1431; всього ж погоріла 1501 садиба. Найбільше пожеж сталося восени (308), найменше - взимку (170). За величиною збитків “найдорожчою” була пожежа у м.Кам’янці-Подільському - 29 серпня спалахнула сажі в трубі виникла пожежа, вітер швидко поширив вогонь на сусідні будівлі. 17 садиб з різними надвірними будівлями та майном мешканців знищено. Збитки склали 89467 руб. сріблом.

Чималою фінансовою допомогою для створення та функціонування пожежних частин були надходження від діяльності страхових компаній, які частину надходжень відраховували саме на пожежну справу. На допомогу людям, постраждалим від пожеж, було запроваджено спеціальну страхову допомогу. 27 липня 1827 року було створено “Общество для застрахования имуществ от огня”, в обов’язки якого входило акумулювання коштів за сумами страхових зборів. Воно було звільнене від державних податків на 20 років, за винятком невеликого податку у розмірі 25 копійок з кожної 1000 крб. застрахованого майна. Але в юрисдикції цієї організації знаходилося лише 40 губерній Російської імперії, що не охоплювало всіх губерній і тому 21 березня 1835 року імператор підписав Указ за №20787 “Про запровадження другого Російського Страхового товариства від вогню”. У спеціальному Циркулярі від 12 грудня 1861 року “О введении взаимного страхования от огня имущества” посадові особи повинні були роз’яснити домовласникам міст, містечок, сіл користь страхування майна від вогню та різні системи його:

а) по доброй воле;

б) в одном городе или несколько городов;

в) дозволяется составлять комиссию из домовладельцев от 3 до 5 лиц;

г) для покрытия убытков может быть использован кредит из городских или общественных сумм, но не больше трети от суммы убытков…

Професія “пожежний” - одна із найнебезпечніших, професія, яка вимагає від людини мобілізації усіх найкращих моральних та фізичних якостей, адже небезпека під час виконання професійних обов’язків чатує на кожному кроці. Щоб застрахувати свої життя на випадок можливих ушкоджень або ж, щоб сім’я мала матеріальне відшкодування на випадок смерті під час гасіння пожеж, кам’янецькі пожежні звернулись до “Товариства Блакитного Хреста” (м. Санкт-Петербург) і 30 травня 1901 року їх було зараховано в дійсні члени цього товариства: брандмейстер був застрахований на суму 1000 рублів, 2 старших пожежних служителів – по 800 рублів, решта служителів – по 600 рублів на рік.

Певною допомогою було запровадження льгот від сплати “постойної повинності” на будівлі, які відновлюються після пожеж. У “Подільських Губернських Відомостях” від 22 серпня 1842 року було надруковано Указ Сенату № 30997, у третій частині якого значилось: “распространить льготу для каменных строений на 10 лет и для деревянных на каменном фундаменте на 6 лет, для деревянных – на 4 года.

10 квітня 1901 року за №77 Кам’янець-Подільська Міська Дума прийняла доповнення до обов’язкових постанов Думи про заходи обережності проти пожеж, 21-й пункт якої наголошував:

На кожній окремій ділянці повинен бути один двір вільний від забудов та насаджень, площею в новому місті 40 кв. саж., при найменшій ширині його 4 саж.; будувати кам’яні споруди в районі старого міста дозволяється при умові, що для двору залишається вільними від забудов не менше 18 кв. саж., при найменшій ширині 3 саж.(в обох випадках не вважаючи проходів та проїздів).”

У 1903 році Проскурівська пожежна команда (9 чоловік на чолі із брандмейстером) мала на озброєнні 12 сокир, 18 багрів, 18 відер, 20 бочок, 2 драбини, 1 дрогу, 8 коней, 2 труби та 9 пожежних рукавів. На випадок пожежі залучали міських водовозів для доставки води - за допомогу вони отримували потім платню з місцевого бюджету. У 1908 - 1909 роках у містечку Проскурів з’являються приватна пожежна команда та залізнична пожежна частина, а Проскурівський пожежний обоз, створений коштами місцевого бюджету, зміцнюється ще двома “бензиновими” трубами. Важливим в організаційному становленні пожежної охорони на Поділлі був 1904 рік, коли МВС Російської імперії дало згоду на перетворення поліцейських пожежних команд в громадські. Тепер міські Думи отримали право створювати відділення пожежних команд в окремих частинах міста, збільшувати склад пожежної команди та обозу, кошти на їх утримання. Всі пожежні приймались на службу і звільнялись виключно з дозволу Міської Думи. Чи не вперше в історії пожежної справи зазначалось, що пожежна команда, обоз та коні не можуть залучатись до роботи, яка не стосується їх службових обов’язків. Особливо важливим пунктом був параграф, який визначав керівництво діями пожежних: “вказівка прийомів і засобів гасіння відноситься цілком до обов’язків брандмейстера”.

Щоб остаточно врегулювати питання організації та керівництва діяльності пожежних команд у 1907 році Міністерство внутрішніх справ видає “Правила реорганізації громадських пожежних команд”, які повинні були замінити пожежні команди, що підпорядковувались поліції. У 1910 році Кам’янець-Подільська міська пожежна команда складалась з двох частин, служили у ній на чолі з брандмейстером 35 пожежних. На озброєнні команди було 30 коней, для перевезення води було обладнано 12 бочок та 6 ручних труб. Проскурівська міська пожежна команда у 1911 році мала на озброєнні 2 автомобілі і 13 бочок, а в депо приватної пожежної команди також була спеціальна техніка - 1 автомобіль і 2 бочки.

Діяльність професійних пожежних команд вплинула на суттєве зменшення кількості пожеж та їх страшних наслідків. Організованість та згуртованість пожежних команд, добре знання своєї справи, мужність та спритність допомагали пожежникам рятувати від вогню помешкання та цілі поселення, людські життя, вселяли надію у можливість подолання вогняної стихії. Сміливість та відданість пожежній справі не раз відзначались нагородами. Так, у 1907 році до нагороди срібними медалями на “Анненській” стрічці з написом “За беспорочную службу в полиции” було представлено членів Кам’янець-Подільської міської пожежної команди Макарія Барана і Антона Гимовського за сумлінне і акуратне виконання службових обов’язків протягом п’яти років.

Боротьба за владу на подільських землях активно тривала впродовж до 1921 року і навіть після встановлення влади Рад спроби захопити Поділля не припинялись. Тому в інформаційно-статистичних звітах про стан губерній обов’язково містилась характеристика політичного стану губернії та її повітів. Спокійним життя Подільської губернії назвати було важко – ставлення населення до нової влади було спокійно-спостережливе або співчутливе, але частіше негативне. Неважко зрозуміти подолян: аби “вкоренитися” потрібно було знищити ворогів – а це арешти, репресії; до того ж потрібні чималі кошти на відродження зруйнованого господарства – тягар податків різних спрямувань “лягає” на плечі населення, змученого воєнним лихоліттям. Тому часто люди підтримували і співчували бандитам, різним воєнним формуванням, які обіцяли звільнити від радянської влади, від її податків тощо. Так, в одному із Зведень інформаційно-інструкторського відділу Подільського губревкому “Про стан в повітах Подолії” від 21 травня 1921 року розповідалось про напад банди Заболотного: він повернувся з Румунії з метою підняти населення на бунт і зібрав загін, в якому налічувалось близько 3000 чоловік. 29 березня в Ольгопольському повіті загін близько 200 кіннотників напав на продуктовий транспорт 12 дивізії, забрали 20 підвід з кіньми, спалили канцелярію і зникли.

Вочевидь, одним із позитивних результатів роботи українських урядів (спочатку Української Ради, а пізніше і Директорії) були спроби організувати протипожежний захист населених пунктів: у 1917 році в Києві було утворено, або ж, що імовірніше, відтворено роботу по організації страхування населення від різних лих, в тому числі, і від пожеж – утворюється Український земський страховий союз, впорядниками якого стали губернські земства (Подільське, Чернігівське, Київське). Діяли вони з метою організації “прямого вогневого і особистого страхування всіх галузів;”, а також “для організації різних протипожежних заходів…” Одна із філій цього Союзу діяла і в Подільській губернії, приймаючи “на страх народне страхування тільки нерухомого майна в нескучених районах містечка при умові ізоляції і одної ризики від другої на протязі 25 сажень.

Страховий капітал використовували не лише для видачі певних грошових сум, а й для відпуску населенню, по цінам значно нижче ринкових, матеріалів для “вогнетривалого будівництва”. Розстрочку видавали терміном на 4-5 років із сплатою 6 % річних, але, як зазначалось у доповіді Подільської Губерніяльної Народної Управи, “в той час умови позики були не важкі для населення”. [Протокол засідання Фінансової Комісії від 22 березня 1919 року].

Тема “вогнетривалого” будівництва періодично розглядалась на засіданнях виконавчих комітетів різних рівнів. Приміром, на засіданні Берездівського райвиконкому 17 липня 1923 року завідуючий відділом комунального господарства Соколов, доповідаючи про стан пожежної охорони, зазначав про “необхідність вжити заходів щодо організації в кожному селищі пожежних команд” і одним із дієвих заходів для посилення протипожежного захисту на селі, на думку доповідача, було впровадження вогнестійкого будівництва.

З приходом нової влади страхування майна не зникло, діяльність страхових агентів продовжувалась і держава взяла під контроль проведення обов’язкового страхування від різних напастей, які загрожували людям. 26 листопада 1921 року РНК УССР був прийнятий Декрет “О государственном имущественном страховании строений от огня, скота от смерти, полевых посевов от градобития”. На підставі даного декрету Подільський Губвиконком 12 жовтня 1923 року видав Обов’язкову постанову № 352 “Про обов’язкове окладне страхування в містах та сільській місцевості”, в якій містилися роз’яснення про даний вид страхування, розцінки. Також зазначалось, що таке страхування “…распространяется на все частновладельческие строения, принадлежащие как отдельным лицам, так и коллективам. Исключаются строения, разрушенные, никем не охраняемые или подлежащие сносу, а также имущества, принадлежащие иностранцам”.

Щоб не допустити хаотичної вирубки лісу, необхідно було визначити, скільки ж потрібно матеріалів. Саме з такою пропозицією виступив кам’янецький повітовий лісничий у Листі до Подільської Губерніальної Народної Управи №190 від 20 березня 1919 року: “Для складання проекту відпуску лісу, на відновлення будівля постраждавшого від войни в проскуровськім повіті, згідно доручення пана Директора Лісового Департаменту, мені необхідно мати від Губерніального Земського Страхування відомості по волостям і селам, кількість згорівших за той час і еще не обстоіних дворів і будівлів для відпуску лісу з близчих до них дач”.

На одному із засідань “протипожежної комісії”, яке відбувалось 1 вересня 1925 року, на повістку дня було винесено питання, зумовлене реаліями важкої політичної обстановки прикордонної області, якою в ті часи була Подільська губернія: “Выработка инструкции по охране лесов от пожара в пределах семи с половиной километровой полосы от Государственной границы”. Геополітичне становище Шепетівщини спонукало Окружний виконком на рішучі кроки щодо убезпечення від ворогів, а також і від вогню. На засіданні Шепетівського ОВК 8 червня 1926 року було заслухано доповідь Окрмісцгоспу, в якій висвітлювалась дана пропозиція: “Приймаючи на увагу велику пожежність в Окрузі та знаходження її у прикордонній смузі … необхідно організувати у селах пожежні дружини при доброхітному обслуговуванні селянами, бажано аби осередки пожежної охорони знаходились не далі 4-х км один від одного”. Більше того, Лабунській пожежній команді дозволили озброїтись мисливськими рушницями для захисту від ворогів революції (засідання комісії по боротьбі з пожежами м.Шепетівка 23 .09.1926 р.)

Щоб завадити працівникам міліції втручатись в роботу пожежних команд, по міліції та карному розшуку УССР було видано Наказ № 27 від 20 серпня 1923 року “Про невтручання міліції в технічну роботу пожежних команд”.5 жовтня 1918 року до всіх обласних, губернських, повітових та міських виконкомів надійшов Циркуляр, прийнятий спільно Комстрахжаром та НКВС. В ньому йшлось про необхідність утворення при місцевих виконкомах до 30 жовтня 1918 року особливих комітетів для цілеспрямованої боротьби з “пожежними лихами” і встановлення суворого нагляду за станом пожежної охорони.

В лютому 1920 року вийшов Декрет Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету, в якому питання боротьби з пожежами в сільській місцевості покладались на сільські Ради, які повинні були стежити за справністю пожежних машин і пожежного обладнання, організацією гасіння пожеж. Так, в одному із повідомлень пожежного підвідділу Новоушицького Комгоспу повідомлялось про важкий стан пожежної охорони повіту, який було зумовлено воєнним лихоліттям В основу загальнодержавної пожежної охорони республіки було покладено трудову повинність громадян та розвиток мережі професійних пожежних команд і добровільних пожежних дружин відповідно норм, встановлених пожежно-страховим відділом ВРНГ – ці норми зазначались у Циркулярі №5.4 від 24 травня 1920 року “Про вповноважені пожежно-страхові відділи” Пожежні-трудові дружини мали стати надійною перепоною вогню допоки не було створено професійної структури боротьби із вогнем. Тому Українська Надзвичайна пожежна комісія створює тимчасову систему, яка стоятиме на сторожі і боронитиме люд від жахливих вогненних пригод - 4 березня 1921 року було затверджено Устав пожежно-трудових дружин.

Великі міста і містечка більш-менш були захищеними від вогню, а сільська місцевість здебільшого страждала від пожеж і типовою була ситуація, описана у повідомленні пожежного інспектора до Окружної Контори Держстраху у м.Полонному 11 лютого 1926 року: “… від 478 поселень пожежних помп є у 149 селах. Всього є 180 помп, 60% з них потребують невеликого ремонту, 75% вимагають шлангів.

Можливо, виправданою була ідея про забезпечення сіл пожежним реманентом коштом самих селян. Саме таким способом вирішили створити пожежну дружину в сільському господарстві “Червоний Виселок” Аннопільського району – на засіданні сільської громади 10 липня 1925 року було ухвалено рішення про збір коштів (по 50 копійок з кожного двору) на обладнання пожежної дружини.

Травня 1920 року надійшла “Инструкция для уездных и городских Комхозов”, в якій містилась інформація про утворення відділів комунального господарства при виконкомах. До складу цих відділів було віднесено і пожежні секції (підвідділи, сектори), які повинні були керувати діяльністю пожежної охорони і вести облік роботи свого напрямку. 12 липня 1920 року на засіданні “малої” Ради Народних Комісарів у м. Харкові було вирішено відокремити пожежну справу від страхової й зосередити її в Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ, в якому діяло Головне Управління по комунальному господарству. Саме в цьому управлінні було утворено Центральний пожежний відділ, який здійснював загальне керівництво організацією та нагляд за діяльністю місцевих органів у питаннях забезпечення пожежної безпеки. В губерніях та волостях було створено пожежні підвідділи в складі відділів комунального господарства (до 1923 року пожежна охорона залишалась його складовою частиною).

Лише в 1931 році пожежну охорону майже “виділили” в окремий комісаріат – це мало б принести більше користі, адже більше уваги могло приділятись саме галузевим проблемам. Але пожежникам знову “пощастило” – їх під опіку взяв народний Комісаріат комунального господарства: Постановою уряду в республіках та автономіях були утворені такі комісаріати, а в їх складі були Бюро протипожежної охорони.

Липня 1934 року постановою ЦВК СРСР “Про реорганізацію ОДПУ в НКВС”, в складі народного комісаріату внутрішніх справ організовується Головне управління пожежної охорони (ГУПО) – керівний орган пожежної охорони країни з периферійними апаратами, на які покладалось керівництво пожежною охороною і проведення заходів пожежної безпеки. Відповідно, до цієї передачі, цього ж року міські професійні пожежні команди були передані із системи міського комунального господарства у відання НКВС.

В 1935 році з’явився тимчасовий “Устав караульної служби пожежної охорони НКВС”, який визначив і узаконив несення постової та дозорної служби в об’єктових командах. Добре налагоджена дозорно-постова служба, сміливість та винахідливість часто запобігали пожежам.

Управління пожежної охорони НКВС УРСР в 1939 році в Кам’янець-Подільській області створює обласний відділ пожежної охорони УНКВС, начальником якого було призначено старшого лейтенанта держбезпеки Щукіна.

Пожежі на території Поділля значно погіршились. Несвоєчасне вжиття протипожежних заходів сприяють розвитку пожеж, які тяжко руйнують територію Радянської Республіки. Необхідно всіма засобами боротися з цим стихійним злом,” – йшлось в одному із перших документів, підготовлених пожежним відділом, - у Наказі № 15 Виконкому Поділля по Губкомунгоспу від 5 січня 1922 року. Бажаючи кращої долі своєму краю, пропонувалось закінчити комплектування пожежних команд та дружин в містах, селах і волостях, негайно призначити сільських і волосних пожежних старост, які б організовували пожежну справу на місцях і несли відповідальність за виконання своїх обов’язків. 23 листопада 1920 року НКВС УСРР видав Циркуляр № 431, в якому зазначалось, що пожежних працівників залучати до робіт не пожежного призначення забороняється.

На засіданні президії Шепетівського Окружного виконкому 15 листопада 1925 року було прийнято Обов’язкову постанову “Про протипожежні заходи по Окрузі”, в якій одним із засобів боротьби із пожежами пропонувалось утворити такі Комісії на місцях. При райвиконкомах до їх складу мали ввійти завідуючий райадмінфілією, завідуючий раймісцгоспом, страхові агенти, пожежний інспектор, начальник районного Мілрозшуку; при сільрадах – голова сільради, голова секції адмінблагоустрою, голова сільського КНС [комітет незаможних селян]. Передбачалось, що діяльність Комісії сприятиме налагодженню нормального протипожежного стану, адже до їх складу увійшли люди, які повинні були перейматись проблемами пожежної охорони та питаннями профілактики пожеж на теренах свого регіону.

В пожежних командах всіх відомств та закладів СРСР було введено тризмінну систему праці – таке рішення було прийнято 29 вересня 1923 року по узгодженню Народного комісаріату праці з ВЦРПС та НКВС. Всі умови проходження служби було обумовлено в “Інструкції внутрішньої служби в професійних пожежних командах ”, яку підписав Головний інспектор по справам пожежної охорони УРСР Коваленко.

Удосконалення процесу організації служби продовжувалось і в 1940 році НКВС СРСР було введено в пожежній охороні три Устави: “Устав караульної служби”, “Стройовий устав”, “Бойовий устав”, в яких регламентувались питання несення служби, пожежно-стройова підготовка та бойові дії під час гасіння пожеж.

В Кам’янецькій міській пожежній команді станом на 1 травня 1928 року служило 35 пожежників, на озброєнні було 15 коней, 4 помпи, 8 бочок, 2 лінійки. Також на захист міста від вогню могли стати і добровольці Вільно - пожежної дружини - 26 чоловік, на озброєнні в яких було пара коней, 1 бочка, пожежний інвентар. При Вільно-пожежній дружині діяла камінотрусна секція.

Загалом в 1927 році на Поділлі було 15 професійних пожежних команд, 17 кінних ходів, 2 пожежних автомобілі.

Жовтня 1925 року Окружним відділом комунального господарства і Наркоматам, що мали у своєму підпорядкуванні пожежні організації, був надісланий циркуляр № 18133/501-10 “Про запровадження відомчого одягу для пожежних організацій, правил використання та пожежних працівників”, який затвердили і підписали заступник Наркома внутрішніх справ, на Зразки форменого одягу для всіх пожежників різних рангів було затверджено Наказом по Вищій Раді Народного Господарства за №169 від 1 грудня 1927 року: “В виду особенностей пожарной службы, требующей единства действий и наличия в пожарных организациях боевой пожарной дисциплины”. Форма була двох видів – для звичайного несення служби (службове обмундирування) і для гасіння пожеж (спецодяг). чальник інспекції у справах пожежної охорони УРСР йдучи в ногу з часом, Губернський виконком на засіданні 13 січня 1923 року визнає за необхідність скликати Губернський з’їзд всіх завідуючих управлінь комунальним господарством, завідуючих відділами впорядкувань, завідуючих земських господарств. Перший з’їзд пожежних працівників Новоушицького повіту відбувся вже 28 січня 1923 року при Повітовому відділі комунального господарства. скликання пожежно-технічної конференції у м.Кам’янці 10 травня 1930 року. На це зібрання запросили пожежних робітників округи, міст, сіл, підприємств, залізниць, керівників господарчих та промислових підприємств, представників страхових та кооперативних організацій. Діяльність масових зібрань не могла не залишить не поміченою контролюючим органом – НКВС, який 4 грудня 1925 року видав Інструкцію по проведенню масових заходів, зокрема стосовно пожежних питань “Про порядок скликання пожежних з’їздів та управлінь”. В ній зазначалось, що перелік питань повинен затверджуватись в цьому комісаріаті, а після проведення заходів матеріали роботи повинні надсилатись для затвердження до НКВС.

Однією із пропозицій щодо реорганізації пожежної охорони округи, що мало на меті посилення протипожежного захисту, була ідея НКВС, надіслана для ознайомлення до всіх Окружних комунальних господарств ще 7 січня 1930 року: “відділ Комунального Господарства НКВС вважає за доцільне реорганізувати округову пожежну інспекцію в округове управління пожежної охорони при Окружному Місцевому господарстві, в якому скупчити управління всією справою пожежної охорони округи, міста, промислових підприємств”. Ця пропозиція була надіслана за підписом головного пожежного інспектора Левченка і на додаток було розроблено примірні штати управлінь. Наприклад, Кам’янецька та Шепетівська округи ввійшли до ІІІ категорії округ за економічною та промисловою потужністю, тому в управлінні працювало 3 чоловіки: начальник, інструктор пожежної справи села і діловод. Управління утримувалося за рахунок місцевих бюджетів комунального господарства та місцевої промисловості.

Організація боротьби із вогнем покладалась на Губернську надзвичайну комісію, до складу якої входили голова надзвичайної комісії, начальник губернської міліції, завідуючий губернським комунальним господарством. Такі Комісії діяли впродовж до 7 квітня 1936 року, коли їх обов’язки було припинено Постановою ВЦВК та РНК СРСР за № 52\654 “Про державний пожежний нагляд НКВС СРСР”. В новій Постанові було визначено обов’язки Головного управління пожежної охорони, визначено функції та права органів Державного пожежного нагляду і міської пожежної охорони.

Липня 1936 року було затверджено Положення про Державний пожежний нагляд і узаконено передачу пожежній охороні Комунгоспу державних прав нагляду за протипожежним станом всіх об’єктів і діяльністю протипожежних організацій, незалежно від їх відомчої належності. Зважаючи на необхідність пожежної охорони, у 1924 році Губернський місцгосп видав розпорядження “Про заборону скорочення штатів обов’язкової пожежної охорони промислових підприємств”, а також маючи на увазі не тільки підтримання вже існуючих команд, а й посилення протипожежної безпеки населених пунктів створення команд для боротьби із вогнем всіма можливими засобами, в тому числі, запобігаючи їм, утворюють секції сажотрусів – Наказ Губмісцгоспа від 15 лютого 1924 року “Об организации трубсекций в метах попередження пожеж”. Крім того, для негайного ремонту пожежного обладнання, пожежних ходів при кам’янецькій пожежній команді було організовано кузню та стельмашню – про це зазначалось у “Звіті про стан протипожежного захисту за І квартал 1924 року”. А у 1928 році при вільно-пожежній дружині м.Кам’янця діяла камінотрусна секція.

З Доповіді інформаційно-статистичного підвідділу Ізяславського повітового виконкому за лютий 1922 року по справам пожежного підвідділу було намічено план податку на4 березня 1921 року було розроблено “Правила про противопожежну охорону підприємств”, затверджені Всеукраїнським пожежним комітетом – вони містили перелік протипожежних заходів для різних підприємств. У Наказі №132 Кам’янецького повіт виконкому від 18 вересня 1922 року зверталась увага на суворе дотримання керівниками підприємств даних положень громадян міста Ізяслава на потреби пожежної команди. 14 липня 1927 року вийшла Постанова РНК “Про пожежну охорону підприємств, будівель та складів” – пропонувалось Всесоюзній раді народного господарства на своїх промислових підприємствах створити пожежні команди. Директива НКВС УРСР від 19 липня 1927 року за №615/501 зобов’язала пожежну охорону взяти під контроль держпожнагляду всі підприємства і держзаклади. На підставі розпорядження НКВС від 24 грудня 1927 року за №1030/501 відділам місцевого господарства пропонувалось обов’язково і своєчасно подавати державному пожежному догляду (в окружну пожежну інспектуру Окрмісцгоспу) всі необхідні відомості про стан пожежної охорони підприємства та “відноситись уважно до вимог його, бо несвоєчасне отримання вимагаємих відомостей гальмує налагодження пожежної справи”. В 1931 році, побоюючись шкоди та диверсій в народному господарстві, пожежні команди по охороні промислових підприємств за вимогою НКВС на дні революційних свят переводились на казармений стан, а міські – на посилене двозмінне чергування. У відділах та управліннях пожежної охорони з числа керівного складу створювались оперативні чергові групи.

Зростання промислового будівництва, збільшення площі міст і сіл вимагало посиленої уваги до питань протипожежного захисту - у січні 1930 року Відділ комунального господарства НКВС УРСР вирішив скупчити управління справами пожежної охорони округи, міста, промислових підприємств і для цього реорганізувати Окружну пожежну інспекцію в Окружне Управління пожежної охорони при Окрмісцгоспі.

Поступово організаційні заходи по створенню добровільних формувань на підприємствах знайшли відображення у “Положенні про добровільну пожежну дружину на підприємствах”, прийняте 6 травня 1938 року РНК СРСР. Для майбутнього розвитку пожежної охорони промислових підприємств потрібно було забезпечити підприємства пожежним реманентом та спорудити спеціальні помешкання для зберігання його (пожежні депо), обладнання сигналізацією підприємств, налагодження прямого сигналізаційного сповіщення із пожежними частинами – відповідно наказу ВРНГ УСРР №26638/7 від 5 травня 1927 року “Про улаштовання водоперегонів та пожежної сигналізації” така робота проводилась і на теренах нашої області.

На одному із засідань Президії Кам’янецького Округового Виконавчого Комітету №29/15, яке відбулося 28 липня 1929 року, позапланово розглядалось питання про стан пожежної охорони в окрузі. Ухвалою даного питання було: “Для проробки резолюції по доповіді виділити комісію в складі представників організаційного відділу, Окрпляну, Держстраху та пожінспектора”.

Намагаючись підвищити надійність протипожежного захисту влада передбачила введення штатної посади інспектора – до таких дій спонукала не тільки дальновидність керівників підприємств, а й деякі законодавчі акти, як от Наказ ВРНГ УСРР №68 від 4 січня 1927 року “Про встановлення посад пожежних інспекторів в штатах апаратів Окружних відділів місцевої промисловості”.

Статистичний звіт обслідування протипожежної справи в сільській місцевості за 1928-1929рр.” містить дані про діяльність у Кам’янецькій окрузі 309 пожежних дружин, у 321 населеному пункті діяли пожежні дружини. Всього в пожежних дружинах працювало 7418 чоловік. На озброєнні пожежних дружин було 344 пожежних помпи, 88 трубно-бочкових ходів та лінійок, 740 - бочок, рукавів: 377 - викидачів, 340-приймачів. Це було зовсім небагато: в Кам’янецькій окрузі в той час було 831 заселених пунктів (загалом – 120702 двори). У семи районах працювали районні техніки, на чолі пожежної охорони стояв брандмейстер.

Велика роль в організації пожежних дружин, розповсюдження протипожежних знань відводилась пожежному інспектору. 7 лютого 1925 року Постановою Ради Народних комісарів УСРР “Про штати районних виконавчих комітетів” було запроваджено посади районних пожежних інспекторів, сільських пожежних старост. Роз’яснювальна діяльність, просвітницька робота серед населення сприяли покращенню протипожежного стану об’єктів, зменшенню кількості пожеж. Таким заходом став двотижневик відновлення пожежної охорони, проведений Комісією покращення пожежної справи з 1 по 15 лютого 1924 року. За мету було поставлено провести посилену кампанію роз’яснення населенню на зборах селян та городян користі запроваджуваних протипожежних заходів, розповсюдження протипожежних знань. Віяння часу вже давалися взнаки – якщо людина мала непереборне бажання стати добровольцем-пожежником, але походження її підводило, то і боротися з вогнем заборонялось. Тож влада вирішила здійснити тотальну перевірку бійців пожежних підрозділів – у вересні 1923 року на засіданні виконкомів розглядали питання про перегляд особового складу пожежних дружин і для цього створювали спеціальні комісії по перегляду пожежних дружин. Радянська влада, яка декларувала свою опіку над підростаючим поколінням, вирішила організовувати “групи неподходящего возратсного состава для обучения пожарному делу” – 18 травня 1926 року було ухвалено Інструкцію про формування з осіб віком до 18 років протипожежних загонів юних добровольців при добровільних протипожежних товариствах. “Загони юних дружинників” – офіційна назва таких дитячих колективів, - поділялись на ланки топірників, трубників, охранителів (власне, саме такі ланки були в дорослих протипожежних об’єднаннях) і відповідно напрямку діяльності з учасниками загонів проводились заняття, видавалась форма (звичайно, коли була така можливість) або відповідні нарукавні нашивки. Окружний пожежний інспектор Ротенберг зазначав: “… утворення такої групи дуже доцільне і бажане і повинно вжити заходів, щодо переведення цього в життя.

Вочевидь, проведена організаційна робота мала позитивні наслідки, адже протипожежна охоронна структура була забезпечена і кадрами, і засобами пожежогасіння. Так, у “Відомості про боєздатність пожежної організації в Кам’янецькій окрузі” станом на 1 жовтня 1925 року зазначалось, що діяло 3 професійних міських пожежних команди (у містах Кам’янці, Новій Ушиці, Дунаївці) – працювало в них 37 чоловік, в обозі налічувалось 23 коня; при цих командах працювали також помічні добровільні міські пожежні дружини – в них працювало 115 чоловік. Крім того, спокій громадян охороняли самостійні добровільні міські пожежні дружини – їх в окрузі налічувалось 14, а чатували в них 575 громадян, в обозі ж було 86 коней; найчисельнішими ж були самостійні добровільні сільські пожежні дружини – їх було створено аж 200, в складі перебувало 4812 чоловік, коней – 1136.

Вочевидь, проведена організаційна робота мала позитивні наслідки, адже протипожежна охоронна структура була забезпечена і кадрами, і засобами пожежогасіння. Так, у “Відомості про боєздатність пожежної організації в Кам’янецькій окрузі” станом на 1 жовтня 1925 року зазначалось, що діяло 3 професійних міських пожежних команди (у містах Кам’янці, Новій Ушиці, Дунаївці) – працювало в них 37 чоловік, в обозі налічувалось 23 коня; при цих командах працювали також помічні добровільні міські пожежні дружини – в них працювало 115 чоловік. Крім того, спокій громадян охороняли самостійні добровільні міські пожежні дружини – їх в окрузі налічувалось 14, а чатували в них 575 громадян, в обозі ж було 86 коней; найчисельнішими ж були самостійні добровільні сільські пожежні дружини – їх було створено аж 200, в складі перебувало 4812 чоловік, коней – 1136.

Пожежний відділ Подільського управління НКВС бере на облік наявні запаси пожежної техніки та устаткування – звіт Подільської Губернської економічної наради за 1922 рік стосовно пожежної справи відзначає поліпшення роботи пожежних команд, ефективну організацію волосних та сільських добровільних пожежних дружин; наведені цифри також свідчать про досить бурхливий розвиток - 405 насосів, 1220 діжок з відповідною кількістю рукавів та стволів. Відроджена статистична звітність повідомляє, що вже у 1924 році на теренах Подільської губернії діяло 9 професійних пожежних команд, 1221 – сільських, 40 - фабрично-заводських, 26 – добровільних міських пожежних дружин. Подільський губернський виконком видав Наказ № 68 по Окркомунгоспу (пожежна секція) від 4 травня 1923 року, який забороняв рух по вулицях під час слідування пожежного обозу до місця пожежі; зупиняти рух транспорту повинен був постовий міліціонер. В 1923 році пожежна секція Подільської губернії активно займалась організацією пожежного добровільництва на підприємствах повіту, обирала відповідальних за протипожежний стан об’єктів, брала на облік всі засоби пожежогасіння. Зокрема, на Губернському з’їзді завідуючих Управліннями комунального господарства, відділів упорядкування, земельного господарства, який відбувся з ініціативи Губернського виконкому 1 лютого 1923 року одним із питань повістки денної було питання про пожежну безпеку. Шепетівська міська рада на протипожежні заходи у бюджеті на 1929-30 роки передбачили придбання пожежного приладдя, заміну коней, придбання зимових та літніх ходів, закінчення ремонту пожежного депо, улаштування сигналізації – всього на суму понад 5000 карбованців.

На підставі інструкції Головного управління комунального господарства УРСР за № 622 від 14 травня 1923 року Подільським Губвиконкомом було розроблено обов’язкову Постанову “Про заходи безпеки проти пожеж в місті Кам’янці, селах та селищах міського типу губернії”, яка зобов’язувала на промислових підприємствах, закладах та інших об’єктах народного господарства призначати відповідальних за протипожежний стан. У жовтні 1924 року Кам’янецький Окрмісцгосп прийняв постанову № 105 „Про обслідування в пожежному відношенні фабрик, заводів, інше”. В недалекому майбутньому положення саме таких постанов лягли в основу “Акту генерального обслідування промислових підприємств”, відповідно Наказу ВРНГ УСРР № 258 від 6 червня 1928 року такий типовий Акт було розроблено і на теренах Поділля.

З 3 вересня 1923 року Кам’янецьким пожежним інспектором працював Олександрів Сергій Олексійович, а 16 травня 1924 року в обов’язки брандмейстера вступив Тєлєгін Іван Андрійович. Часто своєрідними „палицями в колесах” виявлялися втручання різних посадових осіб, які не завжди розумілися в питаннях пожежної справи, в розпорядження пожежного інструктор або пожежного старости – щоб уникнути подібних непорозумінь 2 жовтня 1924 року Кам’янецький окрмісцгосп прийняв постанову № 103 „Про відсутність нагляду за діяльністю окружного пожежного інспектора”, яка повинна була допомогти в практичній діяльності цієї посадової особи і сприяти покращенню протипожежного стану в населених пунктах.

У 1924 році в пожежній секції Кам’янецького Окрмісцгоспу працювало 18 пожежних, діяльністю яких керував старший пожежний – Телєгін Федір Іванович; завідував усіма питаннями пожежної безпеки в окрузі пожежний інспектор – Селезньов Павло Васильович; безпосереднім керівництвом діяльності пожежних команд міста займався брандмейстер – Телєгін Іван Андрійович. 5 березня 1924 року брандмейстер повідомив окружному пожежному інспектору про те, що пожежна команда міста перейшла на тризмінне чергування, в кожній зміні чергує 7 пожежних, брандмейстер та помічник брандмейстера. На службі в Кам’янецькій професійній пожежній команді перебувало на той час 26 пожежних, коваль, стельмах, трубник, сажотрус, 5 фурманів та сторож. І хоч команда була занадто нечисельна для великого губернського міста, та сила духу переважала нестачу людських та матеріальних резервів. Було скликано таку Комісію і в Подільській губернії, до складу її ввійшли представники відомств, зокрема, завідуючий Губмісцгоспом т.Богданов, начальник пожежної охорони т.Тєлєгін, пожежний інструктор т.Бєлінський. На засіданні Комісії 7 травня 1925 року було вирішено організувати роботу окружних пожежних комісій, які повинні були регулярно надсилати звіти про виконану роботу до Губернської комісії.

З жовтня 1925 року Президією Виконкому Комунального господарства було введено посаду пожежних інструкторів, які повинні були стати організаторами надійного протипожежного захист сіл, районів, міст. Саме ці, найперші інспектори, несли світло знань до найдальших і “найтемніших” верств населення, знайомлячи із протипожежними вимогами цивільних громадян та посадових осіб, стоячи на охороні народних надбань від нищівного вогню.

Ця проблема розглядалась і під час роботи Першої окружної пожежно-технічної конференції пожежних робітників, яку було скликано 10 травня 1930 року. Серед інших питань до повістки денної було внесено “доповіді з місць”, звіт пожежного інспектора 1928-1929 роки. В лютому 1925 року вийшла Постанова Ради Народних Комісарів СРСР “Про льготи добровільним пожежним організаціям”, а вже в квітні з’явилось “Положення про добровільні пожежні організації в УРСР”, які обґрунтували діяльність та визначили повноваження добровольців-пожежників. у листопаді 1939 року, з’являється Постанова РНК СРСР “О пожарной охране сельских населённых пунктов”. В ній було окреслено принципи та задачі пожежної охорони сіл, права сільських ДПД, відповідальність за налагодження надійного захисту покладалась на райвиконкоми та сільради. Подільські села охороняли від вогню 1920 чоловік (з них 10 жінок), в міських пожежних організаціях працювало 470 чоловік (з них 3 жінки). У 1941р. у місті Проскурові існувало 1 пожежне депо (у перші дні війни внаслідок прямого влучання авіабомби воно було зруйноване, а під уламками загинуло 7 пожежних), яке мало 1 вітчизняний пожежний автомобіль та 2 кінних ходи; пожежні команди Полонського і Проскурівського районів та м.Шепетівки мали своє автогосподарство.

Кам'янець чи Клепідава

Гравюра другої половини 17 століття із зображенням Кам'янця

Ніхто напевне не буде заперечувати проти таких догм:

1) перша достовірна письмова згадка про Кам'янець припадає на 1374 рік;

2) 1062 рік не має жодних вагомих підстав хоч якимось чином бути вписаним в історію Кам'янця;

Археологічні дані свідчать, що ранньофеодальне місто, яке, очевидно, теж називалося Кам'янцем, сформувалося ще до монголо-татарської навали на Русь - десь на межі XII і XIII століть.

Практично всі дослідники минувшини Кам'янця дотримуються цієї позиції. Проте, не заперечуючи цих трьох висновків, можна спробувати заглибити історію Кам'янця ще в давніші віки.

Обкладинка книги Андреаса Целларія

Спочатку сформулюємо суть гіпотези одним-двома реченнями. На щастя, Євгенія та Ольга ПЛАМЕНИЦЬКІ вже потурбувалися про нас і в ґрунтовній статті із задерикуватою назвою «Кам'янець-Подільський - місто на периферії Римської імперії», опублікованій 1999 р. в журналі «Пам'ятки України», навели коротке формулювання суті гіпотези.

Отже, дако-римська гіпотеза про заснування Кам'янця-Подільського припускає існування на території сучасного Кам'янця-Подільського у перші століття нашої ери, в період дако-римських (Траянових) воєн, міста даків. В основі гіпотези лежать повідомлення кількох авторів XVII ст. (А.ЦЕЛЛАРІЯ та інших) про тотожність Кам'янця з дакійським містом Клепідавою, позначеним географом II ст. Клавдієм ПТОЛЕМЕЄМ на лівому боці Дністра.

Що ж, почнемо розплутувати клубочок і спробуємо спочатку з'ясувати: хто такий А.ЦЕЛЛАРІИ і що саме він повідомив у XVII столітті? Для цього звернемося до книги Ольги ПЛАМЕНИЦЬКОЇ «Кам'янець-Подільський», виданої 2004 р. в Києві у серії «Малі історичні міста України». Передусім, звернемо увагу на те, що авторка розкрила ініціал імені та уточнила написання прізвища: А.ЦЕЛЛАРІИ - це Анджей ЦЕЛЯРІЙ.

Отже, як зазначає Ольга Анатоліївна, 1659 р. в Амстердамі побачила світ книга про Королівство Польське, автором якої був Анджей ЦЕЛЯРІЙ - польський полковник, учасник війни 1648-1654 рр. та облоги подільського міста Буші, описаної в історичній повісті Михайла СТАРИЦЬКОГО. Полковник ЦЕЛЯРІЙ виконував військову місію, але, як людина освічена, цікавився історією земель, які за тих часів називали польськими «кресами» (рубежами). Окремий розділ виданої латинською мовою книги ЦЕЛЯРІЙ присвятив Подільському воєводству, а один із численних краєзнавчих нарисів - Кам'янцю. Ось як він почав розповідь про наше місто (переклад із латини Надії ПАШКОВОЇ):

Каменеція, Каменецум, Кам'янець, Кам'ьнець-Подільський також званий, є головним містом усього Поділля, яке багато вчених вважають давньою Клепіда-вою і гадають, що збудоване воно було даками до того, як вони уклали угоду з бастарнами... (Дивись римську книгу Фреліхія, книга III, частина І, стор. 265)».

Зробимо перші підсумки. Справді, маємо солідне твердження про те, що наш Кам'я-нець-Подільський є давньою Клепідавою. Солідне, бо підтверджене посиланням на думку багатьох учених. Солідне, бо з точністю до сторінки вказує на джерело запозичення інформації.

На жаль, римська книга ФРЕЛІХІЯ, на яку посилається Анджей ЦЕЛЯРІЙ, «невідома сучасним історикам. Можливо, вона й не збереглася», - пише Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА. На жаль, із багатьох учених, про яких полковник пише у своїй книзі, що вони ототожнюють Кам'янець із давньою Клепідавою, на сьогодні не встановлено жодного. Принаймні, Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА у виданих нею книгах про таких учених ні словечком не обмовилася. Тож маємо ситуацію, про яку в народі кажуть: «Голий Вася» (чи то пак, Анджей). Свідчення солідне, а підтверджень - жодних.

ГІПОТЕЗІ ПЛАМЕНИЦЬКИХ -350 РОКІВ

Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА наво-I дить ще два повідомлення, зроблені в XVII ст., щодо того, що наш Кам'янець збудували даки. Ці повідомлення з'явилися на світ уже після виходу книги Анджея ЦЕЛЯРІЯ. Можливо, на цій книзі вони і базуються. Посилань на джерела інформації ці повідомлення не містять, як не містять і згадки про Клепідаву.

Отже, 1687 р. в місті Аугсбург було видано путівник «Суапеае», у якому є таке повідомлення: «Угорі, на північ по Дністру, лежать на Поділлі дуже міцні міста й замки, серед яких найбільшим є Кам'янець, званий Подільським. Був заснований дакійцями, а укріплений за короля Зигмун-та». Фрагмент процитовано за книгою «Чужинці про Україну», укладеною Володимиром СІЧИН-СЬКИМ (сином Юхима СІЦІНСЬ-КОГО). Під Зигмунтом мається на увазі Сигізмунд І Старий, який був королем Польщі у 1506-1548 рр.

Нарешті, у Львівській науковій бібліотеці імені Василя СТЕФАНИКА зберігається гравюра, яка датується другою половиною XVII ст. Німецькомовний напис на гравюрі засвідчує (переклад Д.АЛЬБИ): «Каменецьк. Ця незрівнянна фортеця Каменецьк, головне місто Подільської землі, на річці Шмерцік розташована, даками збудована так, королем Зигмунтом І укріплена так, що турецький цісар Ахмет здобув її тільки через зраду». Під річкою Шмерцік треба розуміти наш Смотрич. Оскільки турки здобули Кам'янець 1672 р., то гравюру та напис на ній виконано вже після виходу книги Анджея ЦЕЛЯРІЯ.

Отже, на сьогодні повідомлення польського полковника про заснування Кам'янця даками є найдавнішим. Оскільки книгу видано рівно 350 років тому, то цього року маємо своєрідний ювілей: дако-римській гіпотезі, розвинутій у наші дні Євгенією та Ольгою ПЛАМЕНИЦЬКИМИ, виповнилося вже три з половиною століття.

У ПОШУКАХ ПОЛКОВНИКА

Оскільки повідомлення Анджея ЦЕЛЯРІЯ про ототожнення Кам'янця з Клепідавою виявилося найдавнішим, захотілося більше дізнатися про полковника та його книгу. В українській історії ЦЕЛЯРІЙ відомий єдиним епізодом, пов'язаним з облогою міста-фортеці Буші, яку, до речі, називали «Малим Кам'янцем». Про цей епізод, що стався 1654 р., розповіли, зокрема, Микола КОСТОМАРОВ в історичному портреті «Малоросійський гетьман Зіновій-Богдан Хмельницький», Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ у дев'ятому томі «Історії У краї ни-Руси». Ми ж пропонуємо розповідь вінницького краєзнавця Сергія КОКРЯЦЬКОГО:

Сімдесят жінок підземним ходом пробралися за фортечні стіни. Але по дорозі погубили деякі речі. Вони сховалися у печері над Вушанкою. Проте діти, які були при них, почали плакати. По тих речах і по плачу_їх віднайшов полковник ЦЕЛЯРІЙ з польським загоном. Коли жовніри сунулися у печеру, звідти почалася стрілянина. Жінки не бажали здаватися. Тоді ЦЕЛЯРІЙ запропонував їм амністію, аби тільки вийшли. Та у відповідь стрілянина посилилася. Бачачи таке, полковник віддав наказ направити у печеру струмок води із джерела, що збігало з верху гори. Поляки перегородили струмок, і незабаром печеру було залито водою. Відважні жінки втопилися разом із дітьми».

І потім цей полковник-душогуб писав латинською мовою та видавав солідні наукові книжки? Ні, тут щось не так. І, справді, виявилося, що 1659 р. в Амстердамі книгу про Королівство Польське видав німецько-голландський математик, картограф, теоретик фортифікації Ан-дреас ЦЕЛЛАРІИ, який до польського полковника Анджея ЦЕЛЯРІЯ жодного стосунку не має.

Андреас КЕЛЛЕР, який увійшов в історію науки під латинізованим прізвищем ЦЕЛЛАРІЙ або ЦЕЛЛАРІУС, народився близько 1596 р. в Неухаузені поблизу Вормсу (Німеччина). Навчався у Гейдельберзі. Був протестантом. 1625 р. одружився та мешкав в Амстердамі, де викладав у латинській школі. Від 1637 р. і до смерті був ректором аналогічної школи у Горнані в Голландії. Помер 1665 р.

Повна назва книги, виданої Андреасом ЦЕЛЛАРІЄМ, така: «Королівство Польське, Велике князівство Литовське. Всі регіони праву польському підлеглі. Найновіший опис, міст найзнач-ніших зображення пречудове та начерк цього Королівства географії очам представлений». Книгу, написану латинською мовою, було видано 1652 р. в Амстердамі. Згадане Ольгою ПЛА-МЕНИЦЬКОЮ видання 1659 р. було другим виданням «Королівства Польського...». А 1660 р. в тому ж Амстердамі побачив світ німецькомовний варіант книги. Проте найвідомішим твором науковця є «Гармонія макрокосмосу», опублікована 1660 р. та наступного року перевидана. Іменем ученого названо одну з малих планет - 12618 СеИапиэ.

У ПОШУКАХ ФРЕЛІХІЯ

Хто ж той ФРЕЛІХІЙ, на римську книгу якого посилається Андреас ЦЕЛЛАРІЙ? Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА на це запитання відповіді не дає. На нашу думку, це угорський фізик, астроном і географ Давид ФРЕЛІХ (David Frцlich; 1595-1648). Серед його праць із географії найважливішими є дві книги, написані латиною: «Medulla Geographiae practicae» (1639) і «Cynosura seu Bibliotheca Viato-rum» (Ульм, 1644). Як зазначають дослідники життя та творчості Давида ФРЕЛІХА, обидві книги були добре відомі та використовувалися в країнах Західної та Центральної Європи.

Якщо перша книга містить основи практичної географії, то друга - це своєрідний туристичний путівник. Він складається з двох частин по чотири книги у кожній. Може, саме цей путівник для мандрівників мав на увазі Андреас ЦЕЛЛАРІЙ, роблячи посилання на римську книгу ФРЕЛІХІЯ. Потрібні додаткові дослідження.

У ПОШУКАХ КЛЕПІДАВИ

Про давню Клепідаву відомо тільки те, що грецький географ II ст. Клавдій ПТОЛЕМЕЙ, описуючи в «Керівництві з географії» Європейську Сарматію, розмістив на лівому березі Дністра, який за його описом «розділяв частини Дакії та Сарматії», 5 міст - Герактум, Гігентаваріум, Клепідаву, Метоніум, Кародунум, підкреслюючи їхню приналежність до Дакії.

Герактум (дані Птолемея) 53° 30' сх. д. 48° 40' пн. ш.
Гігентаваріум (дані Птолемея) 53° 10' сх. д. 48° 40' пн. ш.
Клепідава (дані Птолемея) 52° 30' сх. д. 48° 40' пн. ш.
Метоніум (дані Птолемея) 51° 00' сх. д. 48° 30' пн. ш.
Кародунум (дані Птолемея) 49° 30' сх. д. 48° 40' пн. ш.
Кам'янець-Подільський (сучасні дані) 26° 35' сх. д. 48° 39' пн. ш.

Різні дослідники по-різному локалізували ці міста. Так, польський хроніст і географ XVI ст. Бернард ВАПОВСЬКИЙ припускав, що сучасний Кам'янець стоїть на місці Метоніуму. Мовознавець Макс ФАСМЕР виводив назву міста Кародунум (Кародун) із кельтських мов: «carnu» - купа каміння, «dun» - місто, фортеця. Як зазначає Юхим СІЦІНСЬКИЙ, «таким чином, стародавня назва Кародун - це те ж, що кам'яне місто, Кам'янець».

Клепідава на восьмій карті Птолемея

Вавжинець МАРЧИНСЬКИЙ припускав, що Кам'янець стоїть на місці Петридави (назву утворено від грецького «петрос» -камінь). Ця думка набула певного поширення у краєзнавчій та історичній літературі. Однак, як зазначає Ольга ПЛАМЕНИЦЬКА, це помилка: два дакійські міста зі схожими назвами - Петродава та Патрідава - розміщені у ПТОЛЕМЕЯ не на лівому, а на правому березі Дністра (у межах теперішньої Молдови та Румунії).

Як зазначають ПЛАМЕНИЦЬКІ, подані ПТОЛЕМЕЄМ географічні координати Клепідави з мінімальною похибкою відповідають Кам'янцю. Цікава й етимологія назви «Клепідава», що зазвичай тлумачиться як «місто злодіїв» -від грецького «клептіс» (злодій) і дакійського «дава» (укріплене місто). ПЛАМЕНИЦЬКІ вважають, що назву «Клепідава» можна читати і як «Ляпідава» - від латинського «lapis» - камінь, прикордонний камінь, межовий камінь.

На сьогодні не має жодного підгрунття стверджувати, що кам’янець це те місто де існувало місто Кляпідава чи Петродава, закладане даками, неподалік нинішньої Подільської губернії. Хоча це припущення все ж правдоподібніше, ніж казка СТРИЙКОВСЬКОГО. Принаймні, показане на давніх картах, складених за ПТОЛЕМЕЄМ, місце розташування Клепідави не дуже відрізняється від місця розташування нинішнього Кам'янця. Але, з іншого боку, достовірно відомо, що в давнину існувало декілька міст на недалекій від Кам'янця відстані, з яких багато давно зникло, не залишивши історії навіть свого імені. Якщо ми підемо шляхом одних здогадок, то, напевно, відштовхнувшись від давньої назви одного із джерел, що належать Кам'янцю, - Гунсь-кої криниці, дійдемо до часів Аттіли, перебування якого в цих місцях також безперечне».

Цікаво, що базуючись на цих словах, ПЛАМЕНИЦЬКІ зараховують СЕМЕНТОВСЬКОГО до тих, хто підтримав підвалини дако-римської концепції заснування Кам'янця-Подільського, а Андрія ЗАД0РОЖНЮКА - до тих, хто не підтримав. Що то журналістська майстерність у висловленні думки!

1882 р. у «Географічному словнику Королівства Польського та інших слов'янських країв» у статті про Кам'янець, співавтором якої був Юзеф РОЛЛЕ, писалося:

Хто збудував Кам'янець і його фортецю, невідомо. Певним є тільки те, що то було у дуже давні часи. Сказання СТРИИКОВСЬКОГО, що нібито князі КОРІАТО-ВИЧІ, полюючи в околицях Смот-рича, добралися до скелі, омитої рікою, та, захоплені місцевістю, першими заклали там фортецю, видається помилковим, оскільки ще на планах, зроблених ПТОЛЕМЕЄМ, те місце, де нині стоїть Кам'янець, називалося спочатку Клепідава («клепсіс» -злодій) і Петридава («петра» -скеля). Клепідавою називали його, без сумніву, даки та греки, що мешкали за Дністром; місцевість та, маючи природний захист, оточена непролазними хащами, могла бути надійною схованкою для злодіїв. Петридавою могли називати його римські вигнанці, що мешкали у Валахії та Молдові, від вапняків, скель, на яких збудований. Цілком можливо, що первісне місто було знищено в часи походів диких народів, наприклад, гунів на чолі з АТТІЛОЮ (на такий здогад наштовхує назва «Гунські криниці» у Кам'янці), а КОРІАТОВИЧІ пізніше на його руїнах заклали нинішнє місто та фортецю».

Р. Юхим СІЦІНСЬКИЙ у книзі «Місто Кам'янець-Подільський» зазначив: «Історики, які писали про Кам'янець, як давні (ЦЕЛЯРІИ), так і нові (Вавжинець МАРЧИНСЬКИЙ, Тимотеуш ЛІПІНСЬКИЙ та інші), кажуть, що наше місто є одним із найдавніших міст Дакії, яке згадує географ другого століття ПТОЛЕМЕЙ, і має назву Клепідава чи Петридава, причому назву Петридава виводять від латинського кореня «реіга» - скеля, камінь, і таким чином назву Петридава (кам'яне місто) ототожнюють із нашою назвою міста». СІЦІНСЬКИЙ не підтримав версію про дакійське походження Кам'янця-Подільського, оскільки «немає жодних доказів того, що Кам'янець насправді є одним із вказаних дакійських міст, хоча можливо, що стоїть на місці якого-небудь давнього поселення».

Олег БУДЗЕЙ, «ПОДОЛЯНИН».

 

– Конец работы –

Используемые теги: Архітектура, Дослідження0.05

Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Архітектура / дослідження

Что будем делать с полученным материалом:

Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:

Еще рефераты, курсовые, дипломные работы на эту тему:

Дослідження листових матеріалів. Вивчення процесу різання листового матеріалу. Дослідження процесу вирубки-пробивки в штампах
Молоді та спорту УКРАЇНИ... НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ... КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ МЕХАНІКО МАШИНОБУДІВНИЙ ІНСТИТУТ Кафедра...

З дисципліни Історія мистецтва, архітектури та містобудування основ архітектури
ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ... Спеціальності...

Орієнтовна схема вивчення особистості учня. Методика дослідження уваги Знайди відмінності
Вступ... Орієнтовна схема вивчення особистості учня... Методики вивчення особистості школяра...

Тема 4. ВИДИ МИСТЕЦТВА. АРХІТЕКТУРА – МИСТЕЦТВО ЗВЕДЕННЯ СПОРУД
План... Видова структура мистецтва... Архітектура мистецтво створення споруд Загальні положення Мова архітектури...

ДОСЛІДЖЕННЯ БІПОЛЯРНИХ ТРАНЗИСТОРІВ
ЛАБОРАТОРНА РОБОТА ДОСЛІДЖЕННЯ ОДНОФАЗНИХ ВИПРЯМЛЯЧІВ МЕТА РОБОТИ Вивчити принцип... Лабораторна робота ДОСЛІДЖЕННЯ... Схема параметричного стабілізатора напруги приведена на рисунку Стабілітрон VD вмикається в зворотному напрямі...

Архітектура будівель і споруд
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ... КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ... В З Ткаленко...

З лабораторних Методів дослідження
Кафедра пропедевтики внутрішньої медицини... Навчально методичні рекомендації... Для студентів...

Архітектура персональних комп’ютерів
Сьогодні серед виробників процесорів лідирують дві компанії Intel Corporation та Advanced Micro Devices AMD...

ВИСОКА КЛАСИКА ( З 450- ДО 410Р. ДО Н.Е.) Доба Перікла АРХІТЕКТУРА
Доба Перікла... АРХІТЕКТУРА... Афонський акрополь Пропілеї рр до н е Архітектор Мнесікл...

0.028
Хотите получать на электронную почту самые свежие новости?
Education Insider Sample
Подпишитесь на Нашу рассылку
Наша политика приватности обеспечивает 100% безопасность и анонимность Ваших E-Mail
Реклама
Соответствующий теме материал
  • Похожее
  • По категориям
  • По работам