1. Отже, правовідносини - це найбільш значимі суспільні відносини, врегульовані правовими нормами, в яких учасники повязані між собою взаємними юридичними правами та обовязками, що охороняються державою.
До числа найважливіших ознак правовідносин, що відрізняють їх від інших відносин соціального характеру відносяться наступні.
1.  &nbsp Правовідносини завжди складаються на основі правових норм, що містяться в статтях нормативно-правових актів, що виступають в якості бази для виникнення і здійснення конкретних відносин між різними особами. Сторони правовідносин наділяються конкретними юридичними правами та обовязками, у загальній формі закріпленими в нормах права: їх поведінка будується відповідно до даних правами та обовязками. За допомогою правовідносин вимоги правових норм втілюються в життя.
2. Учасники правовідносин наділяються взаємними юридичними правами та обовязками. Якщо один субєкт правовiдносин наділений правом, то на іншого покладається юридичний обовязок. Так, за договором купівлі-продажу покупець має право вимагати від продавця річ належної якості, а продавець зобовязаний згідно з законом виконати його вимоги.
3. Правовідносини завжди носять індивідуально-вольовий характеру. З одного боку, вони виникають на основі правових норм, які є продуктом свідомо-вольової діяльності людей (правотворческих органів). З іншого боку, учасники правовідносин реалізують передбачені нормами права і обовязки також за допомогою своїх вольових, свідомих дій.
4. Правовідносини охороняються державою, а в необхідних випадках - примусово їм забезпечуються. Держава, гарантуючи можливість реалізації різних юридичних норм, що створює необхідні економічних, політичні, соціальні та інші умови для цього. Якщо ж порушуються субєктивні права і залишаються нереалізованими належні обовязки учасників правовідносин, держава приймає примусові заходи до їхнього забезпечення.
Всі види правовідносин можуть бути класифіковані по різних підставах.
По функціях, які виконують правові норми, які лежать в основі тих чи інших правовідносин, вони можуть бути поділені на:
• регулятивні, що виникають у сфері регулювання позитивних різних явищ суспільного життя - сімейних, фінансових, майнових і т. д.;
• охоронні, що виникають у процесі припинення і запобігання протиправної поведінки у сфері кримінально-правового регулювання, а також повязані із застосуванням відносно учасників суспільних відносин інших видів юридичної відповідальності - адміністративної, дисциплінарної і т. д.
За галузями права виділяють наступні види правовідносин:
• адміністративно-правові;
• цивільно-правові;
• державно-правові;
• сімейно-правові;
• кримінально-правові;
• фінансово-правові;
Цивільно-процесуальні •;
• кримінально-процесуальних;
• та інші види правовідносин.
Структура правовідносин - це внутрішня його будівлю, складається з взаємоповязаних між собою елементів і визначає його форму, зміст та значення.
Вона складається з чотирьох необхідних елементів: субєкта правовідносин, обєкта правовідносин, субєктивного права одних учасників правовідносин та юридичної обовязки інших його учасників.
1.  &nbsp Субєкти правовідносин - це їх учасники; у відповідності з нормами права вони є носіями юридичних субєктивних прав і обовязків і можуть їх реалізовувати.
2. Обєкт правовідносини - це категорія, яка визначає точку програми громадських відносин. Фактично обєктом правовідносин виступає те, на що впливають дані субєктивні права та юридичні обовязки. У даному випадку обєкт правовідносини сумірний з обєктом норм права. Обєктом їх впливу і в тому й в іншому випадку є вольове поводження людей. Правовідносини конкретизує загальні права та обовязки, передбачені нормою права, стосовно до індивідуальних субєктам. По суті справи обєктом правовідносин є фактична поведінка його учасників. У відповідності до змісту субєктивного права і юридичним обовязком правовідносини учасники будують своє поводження. Воно здійснюється з метою задоволення різноманітних законних інтересів суспільства, держави, особистості. Наприклад, обєктом трудових правовідносин буде поводження його учасників, повязане зі здійсненням працівником його трудової функції та забезпеченням гарантій працівника з боку роботодавця. Обєктом кримінально-процесуальних відносин виступають дії учасників процесу щодо попереднього розслідування і судовому розгляду кримінальних справ і т. д.
3. Субєктивне право - міра можливого дозволеного і охороняється державою поведінки учасника суспільних відносин, що забезпечує його можливість по
власний розсуд задовольняти ті інтереси, що передбачені обєктивних правом.
Субєктивним це право називається тому, що тільки від волі залежить субєкта, як їм розпорядитися.
Правовідносини як форма фактичного суспільних відносин складається з взаємоповязаних прав і обовязків субєктів. Права одних членів суспільства задовольняються через обовязки інших. В одному випадку субєкти суспільних відносин наділяються правами, в іншому вони мають обовязки. Цим досягається взаємне задоволення різних інтересів суспільства і його окремих індивідів.
Обсяг і межі субєктивних прав і обовязків у загальному вигляді визначаються нормами права. У правовідносинах вони конкретизуються по до персональних субєктам.
4. Юридична обовязок - міра належної поведінки учасника суспільних відносин, що здійснюється в
інтересах уповноваженої субєкта, що забезпечується державою.
Субєктивному праву одного субєкта правовідносин завжди відповідає встановлена нормативно-правовим актом обовязок іншого субєкта, що реалізується з метою задоволення інтересів уповноваженої особи.
Зміст юридичного обовязку виражається в необхідності здійснювати активні позитивні дії на користь інших учасників правовідносин і утриматися від дій, заборонених нормами права.
2. Надурочна робота та чергування
Надурочними роботами вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня (статті 52, 53 і 61 КЗпП). Як правило, застосування надурочних робіт не допускається. Проведення їх можливе лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і ст. 62 КЗпП. Власник або уповноважений ним орган може застосувати надурочні роботи тільки у таких виняткових випадках:
1) при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;
2) при проведенні громадське необхідних робіт по водо-, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв'язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;
3) при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може привести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;
4) при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;
5) для продовження роботи при нез'явленні працівника, який заступає на зміну, коли робота не допускає перерви;
в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником, оскільки забороняється залучення працівника до роботи протягом двох змін підряд.
Законодавством встановлені й інші випадки застосування надурочних робіт. Так, у п. 15 Положення про порядок та умови проходження служби в митних органах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 лютого 1993 p., вказується на службову необхідність як підставу для застосування надурочних робіт.
Забороняється залучати до надурочних робіт:
— вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до З років;
— осіб, молодших 18 років;
— працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять.
Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст. 63 КЗпП).
Для проведення надурочних робіт необхідна згода профкому і видання наказу (розпорядження) власником.
Надурочна робота компенсується підвищеною оплатою (див. ст. 106 КЗпП).
Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника 4 годин протягом 2 днів підряд і 120 годин на рік.
Необхідно розрізняти надурочну роботу і ненормований робочий день. До надурочних робіт можуть залучатися будь-які працівники, а працювати за режимом ненормованого робочого часу — лише ті, професії і посади яких містяться в списку, що є додатком до колективного договору підприємства, установи, організації. Якщо стосовно надурочних робіт встановлені граничні норми їх застосування протягом календарного року, то подібне правило не встановлене відносно ненормованого робочого дня. Власнику лише забороняється систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу. Надурочні роботи виконуються у виняткових випадках, які носять характер заздалегідь непередбачених і не-планованих ситуацій, перелік яких є вичерпним та міститься в ст. 62 КЗпП, а роботи понад нормальну тривалість робочого часу — в режимі ненормованого робочого дня проводяться у міру виробничої необхідності.
Надурочні роботи компенсуються підвищеною оплатою, а ненормований робочий час компенсується наданням щорічної додаткової відпустки.
Як бачимо, законодавством України про працю надурочною вважається лише робота, до виконання якої власник або уповноважений ним орган залучає працівників у виняткових випадках, передбачених законодавством і ч. З ст. 62 КЗпП. Тобто якщо працівник добровільно бажає працювати понад встановлену тривалість робочого дня, така робота не вважається надурочною і не оплачується. Між тим на Заході правове регулювання надурочної роботи є більш гнучким і ефективним. Надурочна робота, як правило, носить добровільний характер і лише у випадках, передбачених законом, є обов'язковою. У деяких країнах встановлено, що надурочна робота обов'язкова, якщо інше не обумовлено у колективному договорі.
Є країни, де тривалість надурочної роботи не обмежується для всіх працівників (федеральне законодавство США, Данія) або для дорослих робітників-чоловіків (Великобританія, Японія). Хоча у більшості західних країн надурочні роботи допускаються в межах максимуму, встановленого у законі. Надурочні роботи компенсуються, як правило, підвищеною оплатою (у відсотках до основної тарифної ставки), однак в деяких країнах (Франція, ФРН, Італія, Данія, Швейцарія та деяких інших) законом або колективним договором встановлено, що за певними умовами надурочні роботи можуть бути компенсовані відгулом (Киселев И.Я. Цит. раб. — С. 112-113).
3. На роботодавця покладається відповідальність за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров' я, пов'язаним із виконанням трудових обов'язків (ст. 173 КЗпП).
Небезпечні та шкідливі умови праці можуть заподіяти шкоду працівникові, а порушення його законних прав може призвести до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагає від працівника додаткових зусиль для організації свого життя. Відповідальність роботодавця перед працівником полягає у відшкодуванні майнової та моральної шкоди. Порядок її відшкодування визначається чинним законодавством (ст. 237-1 КЗпП).
Безпосередньо порядок відшкодування шкоди, заподіяної працівникам, регулюється Законом України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 року в редакції від 30 червня 1999 року та іншими нормативно-правовими актами.
Під прямою дійсною шкодою, заподіяною працівникові незаконними діями (бездіяльністю) роботодавця, слід розуміти втрачений працівником заробіток за час вимушеного прогулу при незаконному звільненні, переведенні на іншу роботу, затримці видачі трудової книжки при звільненні, витрати, пов'язані з ушкодженням здоров'я внаслідок трудового каліцтва чи професійної хвороби (втрачений заробіток, придбання ліків, додаткове харчування, санаторно-курортне лікування, відшкодування моральної шкоди тощо), та ін.
До протиправних дій роботодавця можна, зокрема, зарахувати незабезпечення безпечних і нешкідливих умов праці, незаконні звільнення, переведення працівника на іншу роботу та ін.
Нині створено цілу низку правових гарантій щодо забезпечення права людини на працю. Зокрема, ст. 43 Конституції України встановлено, що держава гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також можливість звернутися до суду за захистом прав і свобод громадян.
Гарантії забезпечення права громадян на працю визначені у ст. 5-1 КЗпП, а у ст. 22 КЗпП передбачено заборону необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу.
Групи випадків відповідальності роботодавця перед працівником зазначено на рис. 14.16.
Рис. 14.16. Випадки відповідальності роботодавця перед працівником
До першої групи залежно від характеру трудових відносин належать випадки, наведені на рис. 14.17.
Рис. 14.17. Випадки відповідальності роботодавця при обмеженні права працівника на працю
• при виникненні трудових відносин: а) необгрунтована відмова працівникові у прийнятті на роботу (ст. 22, 232 КЗпП); б) необгрунтована відмова в укладанні трудового договору особі, запрошеній на роботу в порядку переведення (ч. 3 ст. 24, ст. 232 КЗпП);
• при існуванні трудових відносин: а) порушення права працівника на виплату заробітної плати (ст. 115 КЗпП); незаконне відсторонення працівника від роботи (ст. 46 КЗпП);
• при зміні трудових відносин: незаконне переведення працівника на іншу роботу (ст. 235 КЗпП);
• при припиненні трудових відносин: а) неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці, що перешкоджало працевлаштуванню працівника (ч. 3 ст. 235 КЗпП); б) у разі звільнення без законної підстави чи встановленого порядку звільнення працівника (ч. 1 ст. 235 КЗпП); в) у разі затримки видачі трудової книжки з вини роботодавця в день звільнення працівника (ст. 47 КЗпП, ч. 4 ст. 235 КЗпП); г) у разі затримки виконання рішення органу про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника (ст. 236 КЗпП); е) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум грошей (ст. 117 КЗпП).
До другої групи — незабезпечення роботодавцем належних, безпечних і здорових умов праці при виконанні працівником трудових обов'язків — належать випадки відшкодування працівникам заподіяної роботодавцем шкоди, зазначені на рис. 14.18.
Рис. 14.18. Випадки відповідальності роботодавця у разі незабезпечення належних, безпечних і здорових умов праці
До третьої групи належать інші випадки відповідальності роботодавця перед працівником (рис. 14.19), а саме:
Рис. 14.19. Інші випадки відповідальності роботодавця перед працівником
• порушення обов'язку щодо видачі працівникові довідки про роботу в даній організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи й розміру заробітної плати та заробітну плату (ст. 49 КЗпП);
• незаконне відсторонення працівника від роботи (ст. 44 КЗпП);
• незабезпечення збереження особистих речей працівника під час роботи (у разі їх псування, знищення, крадіжки).
Роботодавець зобов'язаний, відповідно до ст. 47, 49 КЗпП, не тільки відповідним чином оформляти трудові відносини. Його обов'язком є також видача документів, які мають значення для працівників (трудова книжка, довідка про його роботу на підприємстві, в установі, організації, довідка про наявність стажу роботи, про заробітну плату тощо). Шкода, заподіяна працівникові при порушенні роботодавцем цього обов'язку, виражається в неможливості працевлаштування через відсутність трудової книжки, у несвоєчасному призначенні пенсії, допомоги, інших виплат.
Згідно з Конституцією України, ст. 153 КЗпП, правилами внутрішнього трудового розпорядку в організаціях повинні створюватися належні, безпечні й здорові умови праці, відповідні умови для нормальної роботи. Серед таких умов — створення в організаціях спеціальних місць, де працівники під час роботи можуть залишити свої особисті речі.
Незалежно від того, як організовано зберігання особистих речей працівників (обладнані спеціальні гардероби, кімнати зберігання речей тощо), роботодавець зобов'язаний забезпечити збереження цього майна працівника. Невиконання зазначеного обов'язку, що призвело до псування, знищення або розкрадання особистих речей працівника під час роботи, передбачає обов'язок відшкодування заподіяної шкоди.
Чинне трудове законодавство не містить норм, що передбачають пряму відповідальність роботодавця у таких випадках. На практиці використовуються відповідні статті ЦК України, які передбачають відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників.
Відповідальність роботодавця за незабезпечення права працівника на належні, безпечні й здорові умови праці регулюється ст. 173 КЗпП, Законом України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р., Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р., ЦК України та іншими нормативно-правовими актами.