1. Зміна умов трудового договору, укладеного між працівником і власником або уповноваженим ним органом, можлива лише за взаємною згодою сторін. Гарантію дотримання обумовлених в трудовому договорі позицій працівникові надає трудове законодавство. Зокрема, згідно ст.31 КЗпП власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Разом з тим ст.32 КЗпП, відповідно до змісту трудового договору, передбачає три варіанти зміни умов укладеного договору:
переведення на іншу роботу;
переміщення на інше робоче місце;
зміна істотних умов праці.
З метою захисту інтересів обох сторін трудового договору порядок проведення вказаних змін чітко регламентований законом.
1. Переведення працівника на іншу роботу означає зміну його трудової функції, переведення на іншу посаду, роботу за іншою спеціальністю, в результаті чого змінюються його трудові права і обов'язки, ступінь його професійної самостійності і відповідальності.
Переведення на іншу роботу може бути постійним і тимчасовим. Залежно від місця переведення: а) в межах однієї організації чи підприємства для виконання іншої роботи, не обумовленої трудовим договором; б) в іншу організацію (підприємство) або навіть в іншу місцевість. Будь-яке переведення на постійній основі (на даному підприємстві, в інше підприємство, в іншу місцевість навіть разом з підприємством) потребує письмової заяви працівника про це (у випадку його ініціативи на переведення) або його письмової згоди і вважається правомірним з боку власника чи уповноваженого ним органу лише за наявності такої.
У випадку переведення працівника на іншу постійну нижче оплачувану роботу за ним протягом двох тижнів з дня переведення зберігається середній заробіток за попереднім місцем роботи.
Переведення на роботу в інше підприємство здійснюється, крім того, за взаємною згодою власників обох підприємств або уповноважених ними органів.
Законодавство забороняє переведення працівника на іншу постійну роботу під час його відсутності з поважної причини — хвороби, відпустки, відрядження і т. ін.
Переведення працівника на іншу роботу обов'язково відображається в трудовій книжці.
Як і постійне, тимчасове переведення працівника на іншу роботу допускається лише за взаємною згодою сторін. Однак закон дозволяє тимчасове переведення працівника без його згоди в разі виробничої потреби, в разі простою і для заміни відсутнього працівника. Такі переведення здійснюються за ініціативою адміністрації, але після закінчення встановлених законодавством для таких переведень строків працівник поновлюється на своїй попередній роботі.
Переведення у разі виробничої потреби правомірне для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайної ліквідації їх наслідків, а також з метою запобігання нещасним випадкам, простою, загибелі, псуванню державного чи громадського майна та за інших виняткових обставин. Враховуючи екстраординарність ситуації, переведення може бути застосоване до кваліфікованих робітників на некваліфіковану роботу лише за умови, що остання не протипоказана їм за станом здоров'я. Переведення у разі виробничої потреби обмежується строком в один місяць, протягом якого працівник отримує заробітну плату не нижче середнього заробітку за попереднім місцем роботи. Кількість таких переведень не може бути обмежена законом навіть в інтересах працівника, враховуючи природу і обставини, що спонукають до таких переведень.
Окремим випадком виробничої потреби є переведення для заміни тимчасово відсутнього працівника. Особливостями такого тимчасового переведення є те, що його тривалість не може перевищувати календарний місяць протягом року і переведення кваліфікованих робітників на некваліфіковані роботи не допускається.
Тимчасове переведення працівника на іншу роботу в разі простою пов'язане з не залежним від працівника призупиненням його безпосередньої трудової діяльності, зумовленим причинами виробничого та організаційно-технічного характеру. В таких випадках закон дозволяє переведення працівника на іншу роботу на цьому ж підприємстві на весь час простою. За умови відсутності роботи, на яку можна було б перевести працівників на даному підприємстві, переведення може бути здійснене на інше підприємство в цій місцевості, де потрібні працівники відповідної кваліфікації, але на строк не більше одного місяця.
Будь-яке переведення вимагає офіційного оформлення наказом, з яким працівник повинен бути ознайомлений під розписку.
Переведення на іншу роботу можливе також за ініціативою працівника, який за станом здоров'я потребує надання йому легшої роботи відповідно до висновку медичної установи. Воно може бути постійним чи тимчасовим залежно від підстави: втрата працездатності внаслідок каліцтва чи професійного захворювання, захворювання на туберкульоз та ін. В таких випадках медичний висновок зобов'язує власника або уповноважений ним орган до підшукання і надання працівникові, за його згоди, роботи, яку він міг би виконувати без шкоди для свого здоров'я.
Право переведення на легшу роботу відповідно до медичного висновку мають також вагітні жінки. До вирішення питання про надання вагітній жінці іншої роботи, яка виключала б вплив несприятливих виробничих факторів на стан її здоров'я і вагітність, вона підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку.
2. Відповідно до ч.2 ст.32 КЗпП переміщення на інше робоче місце не вважається переведенням на іншу роботу, оскільки передбачає і подальше виконання роботи працівником в межах його спеціальності, кваліфікації, посади, обумовлених трудовим договором, хоча і на іншому робочому місці, в іншому структурному підрозділі, але даного ж підприємства і в даній місцевості.
Як правило, переміщення пов'язане з реалізацією власником або адміністрацією підприємства (установи, організації) їх повноважень по управлінню виробництвом і організації праці. Тому переміщення на інше робоче місце може проводитись за розпорядженням власника або адміністрації і не потребує згоди працівника. При цьому існує лише одне застереження: вони не мають права переміщати працівника з однієї роботи на іншу, якщо умови її виконання на новому робочому місці протипоказані йому за станом здоров'я.
Зміну умов трудового договору, окрім переведення на іншу роботу зі зміною трудової функції і переміщення на інше робоче місце без такої, означає також зміна істотних умов праці, до яких відповідно до ч.З ст.32 КЗпП відносяться встановлені системи і розміри оплати праці,
пільги, режим праці, умови про суміщення професій та ін. Закон дозволяє власнику або уповноваженому ним органу проведення таких змін в односторонньому порядку, якщо вони викликані змінами в організації виробництва чи в організації робочого місця працівника. При цьому закон зобов'язує власника або уповноважений ним орган повідомити працівника про зміни, які стосуються істотних умов його праці, не пізніше ніж за два місяці до їх введення. Якщо працівник не погоджується виконувати роботу на нових умовах, то дія трудового договору працівника з даним підприємством припиняється на підставі п.6 ст. 36 КЗпП.
2. Важливими засобами підтримання високої продуктивності праці працівників підприємств, установ, організацій є створення належних умов праці, нормального психологічного клімату у колективі, а також морального і матеріального заохочення.
Заохочення є позитивно стимулюючим впливом суб’єктів (посадової особи, органу тощо) на потреби, інтереси, свідомість, волю, поведінку працівників, а, отже, на результат його праці. Застосування заохочення базується на правових засадах, має бути своєчасним, значущим, вагомим [6, 102].
Заохочення за своєю суттю є суспільним визнанням результатів бездоганної та сумлінної праці. Будь-які заохочення, передбачені чинним законодавством, можуть застосовуватись до працівників лише за наявності певних підстав. Так, К. Машков вказує на необхідність виділення безумовних та умовних підстав застосування заохочень. Безумовні – це ті обставини, за відсутності яких настання певної події неможливе. Такими для заохочення працівників за трудові досягнення є юридичні підстави. Умовні підстави – ті обставини, які сприяють настанню певних подій [7, 35].
Варто зазначити, що підставою для застосування заохочення є їх пряме передбачення та визначення у відповідному нормативному акті: КЗпП України, правилах внутрішнього трудового розпорядку, що діють на конкретному підприємстві, в установі, організації, положеннях, статутах, трудовому договорі. Отже, юридичною підставою для застосування заохочень є нормативне визначення у певному нормативному акті такої можливості. Наявність юридичної підстави для застосування заохочення до працівника – обов’язкова, а отже, є безумовною підставою.
Умовні підстави – це така сукупність обставин, які сприяють настанню певних подій. Подією є заохочення працівника, а обставинами, які сприяють цьому – поєднання трьох факторів: 1) зовні виражені обставини, визначені нормативним актом як такі, за наявності яких працівник може бути представлений до заохочення; 2) бажання роботодавця заохотити працівника; 3) наявність матеріальних засобів для заохочення [7, 36].
Деякі вчені вважають, що підставою для застосування до працівників заходів заохочення є їх добросовісна ефективна праця, тобто бездоганне виконання трудових обов’язків, підвищення продуктивності праці, поліпшення якості продукції, тривала сумлінна робота, а також інші досягнення у ній. Так, М. Д. Шаргородський з цього приводу зазначає: «Поведінка, яка слугує підставою застосування такої норми, юридично необов’язкова, а лише бажана з точки зору інтересів держави. Тому невиконання вимог вказаних норм є юридично байдужим, але правомірним, а, з іншого боку, виконання тих же вимог є не тільки правомірним, а й слугує підставою для заохочення» [4, 175].
Відповідно до ст. 143 КЗпП України до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку.
Заохочення є публічним проявом пошани як до працівника, так і до трудового колективу в зв’язку з досягнутими успіхами в праці. Заходи заохочення можуть поділятися на такі види:
За способом впливу на працівників: а) моральні; б) матеріальні;
За сферою дії: а) загальні; б) спеціальні.
З урахуванням особливостей мотивації до праці працівника та можливостей підприємства, установи, організації, С. Запара виділяє такі види заохочення для формування ефективної дисципліни праці:
1. Матеріальне заохочення трудової діяльності індивідуального та колективного характеру: забезпечення житлом працівника; надання кредиту для придбання житла, автомобіля тощо; зростання заробітної плати адекватно до розширення вмінь та навичок працівника, ефективності результату праці; преміювання працівника; нагородження цінним подарунком; надання санаторно-курортної путівки тощо.
2. Покращення організаційно-технічних умов праці працівника: ремонт приміщень, в яких здійснюється праця; обладнання службових приміщень сучасною оргтехнікою, меблями; закупівля літератури тощо.
3.Морально-професійне заохочення працівників: створення психологічно-комфортних умов праці працівника; створення умов для професійного зростання та реалізації творчих здібностей працівника; надання творчих відпусток; нагородження працівника за досягнення та успіхи в роботі грамотою тощо [3, 282-283].
Відповідно до ст. 145 КЗпП України працівникам, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов’язки, надаються в першу чергу переваги та пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування (путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшення житлових умов і т. ін.) Таким працівникам надається також перевага при просуванні по роботі.
Під просуванням по роботі, переважним правом на яке користуються працівники, що успішно і сумлінно виконують свої трудові обов’язки, слід розуміти надання більш кваліфікованої роботи або переміщення на вищу посаду. Просування по роботі оформляється як переведення на іншу роботу. Можливість переведення на більш кваліфіковану роботу або на вищу посаду залежить від наявності на підприємстві відповідних вакансій. Але наявність вакансій ще не створює у сумлінного працівника права на просування, оскільки для цього необхідні відповідна кваліфікація, спеціальні знання, досвід роботи. Вибір кандидатів на просування по роботі у всіх випадках здійснюється з врахуванням особистих і ділових якостей працівника, одним з яких є сумлінне ставлення до праці [5, 512].
Деякі специфічні види заохочень передбачені статутами та положеннями про дисципліну, а також окремими законами.
Згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України прокурорсько-слідчі працівники заохочуються за сумлінне і зразкове виконання службових обов’язків, ініціативу та оперативність в роботі. Відповідно до ст. 5 Статуту заходами заохочення є: подяка; грошова премія; подарунок; цінний подарунок; дострокове присвоєння класного чину або підвищення у класному чині; нагородження нагрудним знаком «Почесний працівник прокуратури України».
За особливі заслуги в роботі працівник прокуратури може бути представлений до нагороди державними нагородами і присвоєння почесного звання «Заслужений юрист України» [2].
За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звання кращого працівника за даною професією (ст. 146 КЗпП України).
Відповідно до ст. 144 КЗпП України заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом разом або за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) в урочистій обстановці і заносяться до трудових книжок працівників у відповідності з правилами їх ведення.
Варто зазначити, що застосування заохочення є правом, а не обов’язком власника. Саме власник вирішує питання про доцільність застосування та види заохочень до працівників. Проте, роботодавцям слід пам’ятати, що саме за допомогою засобів морального та матеріального заохочення підвищується продуктивність праці конкретного працівника та покращується результат діяльності підприємства, установи, організації в цілому.
3. На певний строк можуть укладатись трудові договори з тимчасовими і сезонними працівниками. Тимчасовими вважаються працівники, яких прийнято на роботу на строк до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими зберігається їх місце роботи (посада), — до чотирьох місяців.
При оформленні трудового договору з тимчасовим працівником в наказі чи розпорядженні про прийняття на роботу обов'язково повинно бути зазначено, що даний працівник приймається на тимчасову роботу або вказується конкретний строк роботи.
Трудовий договір з тимчасовим працівником вважається продовженим на невизначений строк, якщо він пропрацював понад два чи чотири місяці, і жодна з сторін не зажадала припинення трудових відносин, або якщо його було звільнено і знову ж прийнято на ту ж саму роботу після перерви тривалістю не більше одного тижня, а загальний стаж його роботи до і після перерви перевищує в сукупності відповідно два чи чотири місяці.
Сезонними вважаються роботи, котрі внаслідок природних і кліматичних умов виконуються протягом певного періоду року -сезону, що не перевищує шести місяців.
Особи, які приймаються на сезонні роботи, мають бути попереджені про це при укладенні трудового договору, про що зазначається у наказі чи розпорядженні.
Список сезонних робіт і сезонних галузей затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 1997 р. № 278. До сезонних галузей віднесені лісова промисловість і лісове господарство, торф'яна промисловість, сільське господарство, переробні галузі промисловості, санаторно-курортні галузі і заклади відпочинку. В кожній з цих галузей визначені певні види робіт, які вважаються сезонними.
Роботи, які у цьому списку не зазначені, сезонними не вважаються, хоча б вони і виконувались не більше шести місяців.