Соціальна профілактика включає заходи державного характеру і повинна бути спрямована на підвищення життєвого рівня населення, розвинуту і загальнодоступну лікувальну мережу, надійний захист навколишнього середовища. Особи, що занедужали на туберкульоз, повинні мати можливість одержати ізольоване житло, на всіх етапах лікування забезпечуватися високоефективними безкоштовними медикаментами до повного одужання.
Санітарна профілактика в основному спрямована на джерело захворювання, яким найчастіше буває хвора на туберкульоз людина або тварина (частіше велика рогата худоба) і має попереджати шляхи передачі інфекції. Міри санітарної профілактики необхідно проводити скрізь, де можливе інфікування мікобоктеріями туберкульозу, але головним чином у будинках і квартирах, де проживають хворі на відкриту форму туберкульозу, тобто у вогнищах туберкульозної інфекції.
Важливим розділом санітарної профілактики є допуск до роботи осіб хворих на туберкульоз. Є цілий ряд професій, до яких хворі на активний туберкульоз не можуть допускатися за епідеміологічними показниками. Робочим документом по допуску осіб до роботи є “Інструкція про проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів на туберкульоз і порядок допуску до роботи в деяких професіях осіб, хворих на туберкульоз”, затверджена МОЗ України від 26.08.1993 р. №192.
Перша категорія професій, у які не допускаються хворі на туберкульоз - це працівники дитячих установ: ясел, дитячих садків, дитячих будинків та інтернатів, шкіл. Серйозні обмеження встановлені також у відношенні працівників виховних установ і навчальних закладів, у яких навчаються підлітки. При цьому найбільш суворі установки є стосовно персоналу лікувально-профілактичних, санаторно-курортних і виховних закладів для дітей раннього і дошкільного віку, що обумовлено високою чутливістю дітей, зазначених вікових груп, до туберкульозної інфекції.
Другу категорію складають працівники харчових підприємств, що мають безпосередній контакт із сировиною, напівфабрикатами і готовими виробами при їхньому виробництві, упакуванні, збереженні, транспортуванні і реалізації, а також працівники по ремонту, чищенню, мийці і дезінфекції виробничого устаткування, інвентаря і тари. До даної групи відносяться також працівники аптек і фармацевтичних заводів та фабрик, що займаються виготовленням і розфасовкою лікарських засобів, працівники водопровідних станцій і особи, що обслуговують водорозбірні будки і стовпчики, слюсарі-сантехники, а також працівники підприємств, що виробляють дитячі іграшки. Небезпека зазначеної групи професій визначається можливістю ентерогенного шляху зараження мікобактеріями туберкульозу.
До третьої категорії професій, де не має бути хворих на туберкульоз, відносяться особи, робота яких пов’язана із широким спілкуванням з масами населення: працівники підприємств по комунально-побутовому обслуговуванню населення, що безпосередньо з ним контактують (банщики, перукарі, косметологи), особи, що працюють по сушінню, прийманню, сортуванню і видачі білизни в пральні і білизняних; провідники пасажирських залізничних вагонів, кондуктори громадського транспорту, водії таксі, бортпровідники і ряд інших професій, подібний перелік яких є в зазначеній інструкції.
З особами другої і третьої категорій професій може бути вирішене питання про можливості повернення на раніше займані посади і професії. При цьому, визначальними критеріями є ефективність проведеного лікування і стабільність позитивного результату, перевірена часом. Це можливо не раніше, ніж при визнанні хворого клінічно вилікуваним і його переводом у категорію 5.1. диспансерного обліку. Що ж стосується працівників пологових будинків і закладів для дітей раннього і дошкільного віку (перша категорія професій), то у них не повертаються і до них не допускаються навіть особи з неактивними вогнищевими змінами в легенях, етіологічно пов'язаними із туберкульозом.
Важливим елементом профілактики туберкульозу є санітарна освіта. Недоліком у боротьбі з цим захворюванням у даний час є менш насторожене відношення населення до мір його попередження. У ще більшій мірі це стосується деяких категорій хворих, що порушують режим лікування й зловживають алкоголем, наркотиками. Тому в сучасних умовах протитуберкульозну пропаганду не слід послаблювати. Вона містить у собі як масову пропаганду знань про профілактику туберкульозу серед різних груп населення, так і гігієнічне виховання хворих на туберкульоз та їхніх родин.
Населенню необхідно роз'яснити сутність туберкульозу як інфекційного захворювання, значення профілактичних щеплень в його попередженні, а також неспецифічних методів, що підвищують несприйнятливість, зміцнюють і гартують організм людини. Серед причин, що послаблюють опірність організму, необхідно вказати на алкоголізм, наркоманію, ВІЛ-інфікування і паління.
Стосовно питання про джерело інфекції і шляхів поширення туберкульозу (пиловий, контактний, краплинний), варто загострити увагу населення на важливості дотримання загальногієнічних правил, що особливо стосується людей, які знаходяться в контакті з бактеріовиділювачем. Гігієнічне виховання хворих на туберкульоз проводиться у протитуберкульозному диспансері, лікарні, санаторії, а також при їх відвідуванні удома лікарем і медичною сестрою. Значення санітарно-просвітньої роботи серед хворих важко переоцінити. В особистих бесідах із хворими про сутність захворювання і його прогноз варто враховувати особливості психології хворого, відношення його до своєї хвороби – чи надмірно він стривожений нею або, навпаки, недооцінює всю її серйозність. Ці нюанси і варто перетворити в ефективний психотерапевтичний вплив.
Лекції повинні бути доступні за формою і переконливі за змістом. Висловлювані положення доцільно ілюструвати діаграмами, малюнками й іншими наочними метеріалами. Вони повинні вселяти впевненість хворих в одужання. Деякі, покладаючи перебільшені надії на хіміотерапію, відмовляються в показаних випадках від хірургічних втручань. У пропаганді такого лікування варто вказати, наскільки висока його ефективність завдяки удосконаленим у сучасних умовах способам виконання оперативних втручань і можливості використання широкого арсеналу протитуберкульозних препаратів до операції і після неї.
Специфічна профілактика
Метою протитуберкульозної вакцинації є створення прищеплювального імунітету на основі природної резистентності людини до туберкульозної інфекції, що виникла в процесі філогенезу.
На даний час протитуберкульозна вакцинація застосовується в більшості країн світу як визнаний метод активної специфічної профілактики туберкульозу за допомогою вакцини БЦЖ.
ВАКЦИНА БЦЖ І УМОВИ ЇЇ ЗБЕРІГАННЯ
Вакцина БЦЖ являє собою препарат живих ослаблених нешкідливих мікобактерій туберкульозу вакцинного штаму БЦЖ-1, ліофільно висушені у 1,5% розчині глютамінату натрію. Вона має вигляд білої висушеної маси.
Одна ампула, запаяна під вакуумом, містить 1,0 ±0,001 мг вакцини БЦЖ, що складає 20 доз, кожна по 0,05 мг препарату.
Живі мікобактерії штаму БЦЖ-1, розмножуючись в організмі щепленого, приводять до розвитку тривалого специфічного імунітету до туберкульозу.
Враховуючи, що вакцина БЦЖ відноситься до групи живих, вона має потребу в особливих умовах зберігання. Вакцину необхідно зберігати у спеціально призначеній кімнаті в холодильнику під замком або в темному місці при температурі + 4-8оС. У цій кімнаті проводять обробку шприців, розведення і забір вакцини у шприц (індивідуально для кожної дитини). На даний час для вакцинації використовується суха вакцина БЦЖ з терміном придатності 24 міс. Вона визнана в цілому світі і широко використовується для специфічної профілактики туберкульозу серед дітей. Відкриття французькими вченими А.Calmette і J.Guerin (1914) вакцинного штаму, (який був названий їхнім ім’ям BCG - Bacilles Calmette, Guerin), стало значним етапом у розвитку специфічної профілактики туберкульозу.
A.Calmette і J.Guerin шляхом багаторазових пасажів (230) на протязі 13 років вірулентного штаму мікобактерій туберкульозу бичачого типу на гліцериновій картоплі з жовчю домоглися значного і стійкого його ослаблення. Різноманітні і численні досліди на різних тваринах, коли зараження їх БЦЖ проводилося всілякими методами і дозами, переконали авторів у стійкій авірулентності зміненого ними штаму.
Поствакцинальний процес супроводжується рядом морфологічних змін, які відбуваються на молекулярному рівні. Ці зміни, що є відповідною реакцією живої клітини на введення в організм БЦЖ, не тільки торкаються цитоплазматичної структури, але і знаходять відображення в самому інтимному внутрішньоклітинному механізмі – у генетичній субстанції.
Працюючи над створенням найбільш життєздатної термостабільної сухої вакцини для внутрішньошкірного введення, О. Лещинською і А. Вакенгут був виготовлений такий препарат, який почав широко застосовуватися для масової внутрішньошкірної протитуберкульозної вакцинації починаючи з 1962 р.
Спостереження показали, що інтенсивність післявакцинальної алергії залежить від числа життєздатних бактерій у препараті, а отже, і в прищеплювальній дозі. Оптимальним вмістом життєздатних бактерій при розрахунку на середовищі Гельберга у вітчизняному препараті слід вважати 10-12 млн/мг, що складає 500 000 - 600 000 БЦЖ у прищеплювальній дозі (0,05 мг).
Вакцина, що містить оптимальне число життєздатних бактерій БЦЖ, забезпечує досить виражену напруженість і тривалість прищеплювального імунітету в більшості дітей, підлітків і дорослих при наявності помірно виражених місцевих прищеплювальних реакцій.
Ефективність протитуберкульозної вакцинації БЦЖ була доведена багатьма вітчизняними і закордонними авторами, яка ґрунтувалася на порівняльному вивченні захворюваності на туберкульоз і смертності від нього, а також на результатах вивчення клінічного перебігу туберкульозу у щеплених і нещеплених.
Масова вакцинація, проведена поряд з іншими протитуберкульозними заходами, впливає на темпи зниження захворюваності навіть у несприятливих епідеміологічних умовах, що є важливим чинником у загальній проблемі боротьби із туберкульозом.
Спосіб застосування і дозування
Вакцину БЦЖ застосовують внутрішньошкірно у дозі 0,05 мг в об’ємі 0,1 мл. Первинну вакцинацію здійснюють здоровим доношеним новонародженим дітям на 3-5 день життя. Вакцину зберігають у спеціально виділеній кімнаті в холодильнику під замком. У цій же кімнаті проводять обробку шприців, розведення і забір вакцини в шприц (індивідуальний для кожної дитини). Вакцинацію немовлят проводять у ранкові години безпосередньо в палаті після огляду дітей педіатром. В історії немовляти вказується дата вакцинації, серія, контрольний номер вакцини, інститут-виготовлювач і доза.
Ревакцинації підлягають здорові діти, підлітки і дорослі в декретованому віці з негативною реакцією Манту з 2 ТО ППД-Л. Реакція вважається негативною при повній відсутності інфільтрату (гіперемії) або при наявності уколочної реакції (1мм).
Інтервал між постановкою проби Манту і ревакцинацією повинний бути не менше 3 днів і не більше 2 тижнів.
1-я ревакцинація дітей (вакцинованих при народженні) проводиться у віці 6-7 років (учнів перших класів).
2-я ревакцинація у віці 13-14 років (учні 7 класів).
Щеплення повинен проводити спеціально навчений медичний персонал лікувально-профілактичних закладів. Проведення щеплень вдома забороняється. Відбір контингентів, що підлягають щепленням, попередньо проводить лікар (фельдшер на фельдшерсько-акушерському пункті) з обов’язковою термометрією в день щеплення, обліком медичних протипоказань і даних анамнезу.
Для вакцинації застосовують шприци об’ємом 1 мл із щільно пригнаними поршнями і тонкими голками (№0415) з коротким зрізом. Для кожного щеплення необхідно застосовувати одноразові шприц і голку.
Для одержання дози 0,05 мг БЦЖ в об’ємі 0,1 мл в ампулу з вакциною переносять стерильним шприцом з довгою голкою 2 мл ізотонічного розчину натрію хлориду. Вакцина повинна давати рівномірну суспензію на протязі 1 хвилини.
Розведену вакцину необхідно оберігати від дії сонячного і денного світла (циліндр із чорного паперу) і використовувати відразу після розведення.
У виняткових випадках розведена вакцина може бути використана при суворому дотриманні стерильності і захисту від дії сонячного і денного світла протягом 2-3 годин. Невикористану вакцину знищують кип'ятінням або зануренням у дезінфікуючий розчин. Перш ніж набирати вакцину БЦЖ, необхідно шприц висушити.
Для одного щеплення стерильним шприцом набирають 0,2 мл (2 дози) розведеної вакцини, потім випускають через голку частину вакцини, щоб витиснути повітря і підвести поршень шприца під потрібне градуювання -0,1 мл. Перед кожним набором 2-х доз вакцина повинна обов'язково перемішуватися за допомогою шприца.
Вакцину БЦЖ вводять суворо внутрішньошкірно на межі верхньої і середньої третини зовнішньої поверхні лівого плеча, попередньо обробивши шкіру 70% спиртом.
Як правило на місці внутрішньошкірного введення вакцини БЦЖ через 3-4 тижні розвивається специфічна реакція у вигляді інфільтрату, розміром 5-10 мм у діаметрі з невеликим вузликом у центрі і з утворенням кірочки по типу вісп’яної. У ряді випадків відзначається пустуляція. Іноді в центрі інфільтрату з`являється невеликий некроз з незначними серозними виділеннями. Через 3-4 місяці на місці введення вакцини утвориться рубчик від 2 до 8мм.
Після ревакцинації місцеві прищеплювальні реакції можуть з’явитися вже на першому тижні після проведеного щеплення. Процес зворотного розвитку з утворенням рубчика може закінчитися через 1,5-2 міс. Такі реакції вважаються нормальними і піддаються зворотному розвиткові без усякого лікування. Варто уникати механічного подразнення зміненої ділянки шкіри на місці щеплення під час водних процедур.
Спостереження за вакцинованими і ревакцинованими дітьми проводять лікарі та медичні сестри загальної лікувальної мережі, які через 1,3,12 місяців після вакцинації та ревакцинації повинні перевірити вакцинальну реакцію з реєстрацією розміру і характеру місцевої реакції в облікові форми №63 №26 (для організованих дітей), №63 та форма №112 (для неорганізованих).