Перекладачеві наукових і ділових текстів потрібне постійне оновлення термінологічних знань у формі особистого спілкування-досвіду, консультацій з фахівцями або ж придбання відповідних словників. Щоправда, виникає гостра дискусійна проблема щодо шляху, який найкраще і найскоріше приводить до адекватного перекладу у галузі науково-технічного та ділового функціональних стилів: перекваліфікація філолога-германіста у технічного професіонала чи, навпаки, перепідготовка технічного професіонала до рівня філолога-германіста. Істина, як завжди, посередені: обидва шляхи добрі й погані, бо термінологічний прогрес переганяє у своєму невпинному русі і професіонала, і гер-
маніста швидше, ніж вони встигнуть перевчитися. Тому ефективним залишається лише один підхід: постійна співпраця перекладача з професіоналами науково-технічної та ділової сфер (і навпаки), щоб досягти адекватного термінологічного перекладу.
Не зовсім подібна ситуація у галузі публіцистичного функціонального стилю. Якщо нові терміни у стилях науки, техніки, офіційно-ділової комунікації зрозуміти можна тільки через їх денотати, знайомство з якими, як вже вказувалось, дозволяють відповідні словники та особисте спілкування у вказаних сферах, то новоутворення публіцистичного стилю стають зрозумілими швидше через контекст і до словників (за винятком спеціальних, малого накладу і тому малодоступних видань) попадають лише тоді, коли перестають вживатись і, отже, втрачають перекладацьку вагомість. Але названий контекст левовою часткою виступає у публіцистиці як широкий, а не вузький, тобто рідко бувають випадки, коли конкретне новоутворення (особливо скорочення, усталений епітет тощо) у своєму повторному використанні стає зрозумілим перекладачу лише через своє текстове оточення. Найчастіше тут будуть потрібні фонові знання перекладача, які він отримав раніше, під час постійного читання й перекладу публіцистичних висловлювань. Це -як у професійному спорті: досить декілька днів не тренуватися - і вже випадаєш із спортивних нормативів настільки, що наздогнати пануючі вимоги зможеш нешвидко й нелегко. Крім того, публіцистичний функціональний стиль має ще одну значущу перекладацьку рису: експресивне забарвлення, яке у кожного народу виказує власний кількісний і якісний рівні. Так, українській пресі притаманна в цілому нейтральність оповідального тону (за винятком, на жаль, занадто поширених сьогодні бульварних видань), що виявляє себе, перш за все, у нечастому вживанні пейоративно!' ("нецензурної") лексики, а також знижених, просторічних лінгвальних одиниць, тоді як у німецькій чи російській пресі це робиться значно частіше. Отже, при перекладі з німецької треба нейтралізувати вказану експресивність, а з української - навпаки, підвищувати її.
Побутовий функціональний стиль характеризується насамперед сленгом (від англ. slang -"грубе, фамільярне мовлення"), тобто мовленням, навмисно зневажливим фонетично, лексично, морфологічно
та синтаксично і переповненим евфемізмами, скороченнями, неологізмами тощо. І все це швидкоплине, мінливим, так що, як і у випадку з пресою, перекладачу треба бути у постійному контакті з відповідними джерелами. Але на відміну від публіцистичного перекладу, де головне полягає у лінгвальних відповідниках, побутовий вже потребує оцінювати оригінал перш за все як ситуацію, і перекладати не вербаль-ність оригіналу, а його фреймовість: наприклад, "Auf Wiederhцren!" та "Auf Wiedersehen!" як "До побачення!" у будь-якій ситуації і, навпаки, "До побачення!" як "Auf Wiedersehen!" у візуальній розмові і як "Auf Wiederhцren!" у розмові телефонній.
Найскладніше перекладати белетристичний функціональний стиль, бо тут діють всі вказані чинники: національно забарвлені ситуації побутового стилю, лексичні новоутворення науково-технічного, ділового і публіцистичного тощо. І хай в ньому не панують терміни, публіцизми або просторіччя; хай він виступає лоном поетизмів, але вони теж не зафіксовані у словниках у тому розумінні, що, будучи звичайними лексемами, придбають у конкретного автора конотативну неповторність. Крім того, художній переклад має і власні особливості: збереження звукопису і ритму (не тільки у ліричному тексті), а також рими і кількості рядків у поезії і т. ін. Більше того, нагадуючи стиль публіцистики (його широкий контекст), художній переклад повинен враховувати головний принцип красного письменства: так зване приховане (інколи пряме) цитування у формі суб'єктивних, запланованих, від автора залежних натяків на минулі речі, особистості, вислови, події тощо та у формі натяків об'єктивних, від автора незалежних, і випадкових, виникаючих після створення оригіналу. Ці натяки проявляються на різних рівнях: сюжету (наприклад, роман Дж. Джойса "Улісс" як паралель до "Одіссеї"Гомера), власних імен (наприклад, назва п'єси Ф. Дюр-ренматта "Ахтерлоо" як паралель до славнозвісного наполеонівського Ватерлоо), парафрази (наприклад, перший рядок вірша Е. Кестнера "Kennst du das Land, wo die Kanonen blьhen?" як переробка першого рядка гетевського вірша "Mignon" - "Kennst du das Land, wo die Zitronen blьhen?"), ритму, рими, жанру тощо. Сказане означає, що художній переклад потребує такої кількості та системності фонових знань, яка пересилює не тільки всі останні функціональні стилі разом узяті, а й
взагалі психологічні та енциклопедичні можливості навіть непересічної людини. Позитивним виходом з цього становища є лише постійне професійне і філологічне самовдосконалення перекладача за рахунок експериментального перекладу (для себе, у довгу шухляду) світових шедеврів та копіткого аналізу пам'яток усього світового письменства (і не тільки красного).
Зупинимося детальніше на одній складності художнього перекладу, про яку щойно йшлося: на збереженні ремінісценції (явного або прихованого, але запланованого цитування). Принципово вона є перекладною за будь-яким зі своїх параметрів (зміст, форма, стилістика, звукопис тощо) і - часто-густо - навіть за їх єдністю. Це - з погляду лише однієї іпостасі в особливості перекладача: власне перекладача. Але у цій особистості є ще одна вагома іпостась: адресат. І той, не знючи оригіналу, повинен зразу відчути й упізнати ремінісценцію у тексті перекладу, а зробити це він зможе лише тоді, якщо її першоджерело було вже перекладено його мовою. Добре, коли лише раз. А якщо декількома перекладачами і всі переклади різні за лексичним, граматичним та інтонаційним наповненням?! Тоді який варіант повинен вибрати перекладач ремінісценції, щоб майбутній читач одразу впізнав її? Як перекладачу встановити адресатну популярність перекладу першоджерела ремінісценції? Провести соціальне опитування? Зробити статистичні підрахунки використання оригіналу у бібліотеках країни чи приватних бібліотеках? Звичайно, нічого такого він робити не буде, хоч іншого шляху донести ремінісценцію до адресата, шляху, адекватного автора оригіналу, у нього немає. Зрозуміло, що він може використати інший засіб: прокоментувати ремінісценцію в самому тексті перекладу або після нього, але у першому випадку це буде руйнуванням стильової манери оригіналу, а у другому - психологічно і хронологічно зайвим для сприймаючого. Дійсно, як перекласти українською наведену вище ремінісценцію з Гете у Е. Кестнера, якщо східнослов'янські переклади її першоджерела, зрозумілі вітчизняному читачеві, нараховують більше десяти варіантів і всі вони різні за лексикою (навіть початковими словами), поетичним розміром та ритмом, довжиною рядків (кількістю складів) тощо?! Так, М. Рильський дає "Ти знаєш край, де цитриновий цвіт...", П. Тимочка — "Чи знаєш ти той край, де снять сади...".
а В. А. Жуковський, хронологічно перший і найпоширеніший серед східнослов'янських читачів, запропонував: "Я знаю край! Там негой дышит лес..."
Чи не через це перекладачі часто взагалі відмовляються від збереження такої комплексної ремінісценції (словникового складу, інтонаційного оформлення тощо)? Так, сучасний український перекладач П. В. Рихло, переукладаючи у 2002-ому році поезію буковинського ні-мецькомовного поета Е. Зінгера "Циркові ведмеді", яка є повним наслідуванням поезії P. M. Рільке "Пантера", не мав можливості натякнути на австрійське джерело (хіба що інтонацією, але ж її рількевського втілення пересічний український читач не знає), бо, по-перше, не існує вітчизняного перекладу Рільке, а по-друге, як встановити, на який з російських перекладів краще опиратись.
Сказане потребує детальнішого розгляду семантичних шарів лексики у будь-якому функціональному стилі, а також специфіки белетристичного тексту як основи художнього перекладу.