Архаїзми та історизми

Унаслідок екстра- та інтралінгвістичних змін, результатом чого по­стає саморозвиток мови, лексика надзвичайно динамічна. Кожні 3-5 років 3,7 % словникового складу потрапляє в колонки "застаріло; за­старіваюче", які вказують на архаїзми та історизми. Архаїзмами, як правило, позначають такі застарілі слова, денотати (поняття на позна­чення предметів) яких витіснені іншими словами {Lusthaus, витіснено Bordell; Advokat/ Rechtsanwalt; Ratschlagung/ Ratschlag; Schulmeister/ Lehrer; Oheim/ Onkel; absentieren/ sich entfernen). До них належать та­кож застарілі формативи на кшталт: gьlden - golden; Verlцbnis - Verlob­ung, переклад яких також вимагає певних цілеспрямованих зусиль. Іс­торизмами - це такі слова, денотати яких уже зникли, внаслідок чого вони перестали вживатися в повсякденній мові. Це дозволило Д. Хе-рубіму назвати їх "мовними закам'янілостями". До числа цих слів, що не завжди мають повні відповідники, належать, наприклад, українські:

кольчуга, меч, шляхтич, фільварк, городовий; німецькі Feud; Weg-und Brьckenzoll; Geleitgeld; Statthalter; Landgraf; Vogt; Pedell; Knecht: феод/наділ, дорожнє та мостове мито, намісник, граф, фогт, педель, слуга). У мовній палітрі письменників архаїзми та історизми багато­функціональні. Вони відтворюють колорит місця й часу, а також слу­жать для стилістичної мети: надання твору урочистості, іронічності, сатиричності. У такий спосіб вони характеризують відмінні (напри­клад, церковний та офіційно-діловий) стилі різних епох. Тому архаїзми та історизми виступають основним способом часової стилізації мови перекладу, що служить засобом літературно-історичного пізнання та створення відповідного колориту.

Проблеми перекладу творів попередніх часів, які внаслідок часової дистанції зазнають певної динамічної переоцінки, "діалектика історич­ного та сучасного" викликали зацікавлення таких відомих теоретиків та практиків перекладу як І. Лєвий, А. Попович, А. Лілова, С. Флорін та С. Влахов, В. С. Виноградов та ін., які сформулювали певні принципи для перекладу текстів з урахуванням їх часової специфіки. Основною для подібної перекладацької практики є вимога дотримуватися прин­ципу історизму. Це означає, що при перекладі необхідно враховувати:

а) соціальну дійсність віддаленої від нас епохи, що відображається в
творі такою, якою вона була (ідеї, мораль, менталітет, відношення);

б) явища, події, відображені в творі, тобто епоху, якою її побачив та
відтворив в оригіналі автор згідно зі своїми намірами; в) стан мови,
що розкриває найхарактерніші ознаки, особливості часу створення
оригіналу. Дотримання цього спонукає перекладача до максимального
відтворення зовнішніх характеристик історичного твору (через мову,
стиль, колорит, історизми та архаїзми тощо).

Авторський стиль передається в перекладі адекватними лексични­ми та граматичними засобами, відповідною лексикою та конструкція­ми. Досвідчена перекладач та літературний редактор Н. Галь закликала при цьому не використовувати вирази, що уживаються "як кішка з со­бакою", тобто уникати часових анахронізмів та культурних несуміс­ностей, які призводять до стилістичного різнобою. Це видно з наступ­них прикладів: Комплекс неповноцінності героя в офісібуло видно за версту. Адвокат, якого прийняли на роботу в "Дженерел Електрікс",

не може отримувати зарплати, а лише платню. Підлітки у романі, який стосується XVII ст., називають розбійників, які їх захопили, "за­гарбниками" тощо.

Не менш важливо при перекладі уникнути авторських виразів чи афоризмів, які належать митцям наступних епох. Якщо в оригіналі архаїзми передають емоційно-експресивні відтінки, то вони відтворю­ються відповідними архаїзмами чи книжковими словами. Тому пере­клад історизмів та архаїзмів вимагає, по змозі, пошуку спершу націо­нальних корелятів, та лише потім транскрипцій на зразок: феод/наділ, намісник/фогт тощо. Основні проблеми, як бачимо, починаються при вживанні етнонаціональних реалій, переклад яких спонукає звертати­ся не лише до коментарів (у т.ч. і потекстових). Недоречними є при перекладі німецьких чи англійських творів такі специфічні українські слова, як чумаки, переборщити, аршин, верста, якщо є нейтральні про­чани, пересолити, лікоть чи сажень тощо. Часова стилізація (за допо­могою застарілих слів та особливо синтаксичних конструкцій) показує ступінь перекладацької майстерності.

Загалом взірцем творчого підходу є знахідки Н. Любімова, який, працюючи над перекладом якогось давнього твору, завжди звертався до російської мови тієї епохи, вивчаючи архіви й тогочасних класиків. Перекладаючи Мопассана, він уважно прочитав Чехова, а для перекла­ду романтичних драм Шіллера - близькі за духом драми Лєрмонтова. Саме в сучасників він віднаходив слова та вирази, адекватні, напри­клад, творам Сервантеса, та достатньо зрозумілі сучасному читачеві (див: как только - как скоро, насколько мне известно - сколько мне из­вестно, честное слово — по чести, наверно —уж верно; но возвратимся к нашей повести). Перекладаючи "Дон Кіхота", він активно викорис­товував архаїзми не лише для часової стилізації та високого стилю, а й для пародії. З цією метою він ужив церковнослов'янізми (поелике, велелепнейший), архаїзми {тщимся, возблещем, вспомошествуя) та ла-тинізми (визитация, оперировать, дирекция як напрям) тощо.

Як і неологізми, цей пласт лексики досить складний для т. зв. діа-хронного перекладу, який характеризується динамічним взаємопро­никненням різночасових епох. Визначають три типи "історичної дис­танції" для перекладу, який містить :

 

і 1) твори, де архаїчність мови є наслідком давнього написання ("Сімп-ліціссімус" Гріммельсгаузена; "Божественна комедія" Данте);

2) твори із зумисною архаїзацією мови як стилістичним прийомом (роман Олексія Толстого "Петро Перший"; "Наливайко" І. Ле);

3) давні твори з авторською архаїзацією ("Гец фон Берліхінген" Й. В. Гете).

Переклад першого типу творів викликав у перекладознавстві чис­ленні дискусії щодо мовного (давнього чи сучасного) пласту, яким слід користуватися. У практиці ж перекладу спостерігалися метання від вільного до буквального перекладу, від перекладу сучасною лек­сикою до перекладу давньою мовою. Блискучий буквальний переклад Ф. Е. Шлайєрмахера (1768-1834) давньогрецьких творів Платона зі збереженням авторського синтаксису (Sage mir nur soviel, ob die Liebe das, dessen Liebe sie ist, begehrt oder nicht?...) допомогли спеціалістам зрозуміти діалектику справжнього Платона, проте постає питання, на­скільки його зрозуміли інші читачі. Спроби зворотного спрямування -переклад давньою мовою, яка суттєво ускладнює читацьке сприйняття, викликають значно більший скепсис. Відомо, що, наприклад, перекла­дач Літр переклав Данте французькою мовою XIV ст., а Рудольф Бор-херт - ранньоверхньонімецькою. Останній переклад виявився для ні­мецького читача менш зрозумілим, ніж оригінал "Божественної комедії" для сучасних італійців. Останнім часом твори групи 1 відтворюються за образним принципом: "Переклад повертає історії молодість, стираючи з мови першотвору архаїчну пилюку". Лише вживання історизмів та архаїзація синтаксису допомагають зберегти специфіку оригіналу (див. "Сповідь" Св. Августина, перекладена з латини Юрієм Мушакою).

У історичних романах (тип 2), за зауваженням В. В. Виноградо­ва, персонажі не можуть розмовляти мовою, яка відійшла в небуття, оскільки це ускладнить сприйняття самого твору. Олексій Толстой у "Петрі Першому", на думку Н. Любімова, не зловживав словесними раритетами та витіюватими архаїзмами, а використовував такі давні висловлювання, які, зберігаючи давній колорит та створюючи відчуття часової дистанції, разом з тим і без підрядкових приміток були доступ­ні та зрозумілі сучасному читачеві. Тому перекладачі, використовуючи загальновідомі історизми чи тогочасні реалії, мають помірковано вжи-

пати архаїчні форми. При перекладі стилізованих форм ("Гец фон Бер­ліхінген" И. В. Гете чи "Сімпліціссімус" Гріммельсгаузена: тип 2 та 3) перекладачу доводиться стилізувати свій переклад. Однак слід відзна­чити нелегкість цього завдання, бо якщо ж перекладаються твори ми­нулих часів, то між оригіналом та його перекладом виникає своєрідна прірва культур. Більше того, перекладачеві досить нелегко визначати слова та звороти, які на час створення оригіналу вже вважалися ар­хаїчними. Перед ним постає проблема: передавати іншомовний роман XVI-XVII ст. російською чи українською мовою тієї ж епохи? Як пра­вило, тексти класичних творів, що публікуються нині (в т. ч. твори Т. Г. Шевченка), пристосовують до сучасних нових мовних умов, тобто їх певною мірою осучаснюють. Хоча це й надає твору нового життя, про­те, на думку перекладачів, за можливості не слід зловживати непотріб­ним осучасненням - перекладач може втратити зв'язок із зображува­ною епохою та замість перекладу запропонувати його інтерпретацію чи "варіацію на тему". Тому доцільним видається передавати звичай­ною мовою те, що було звичним для тогочасного читача, архаїзувати те, що було старомодним, та допускати деякі мовні інновації там, де свого часу цей текст був новаторським.