Оскільки під текстом розуміється лише словесно втілена думка про навколишній світ, остільки видів тексту може бути велике розмаїття в залежності від рівня пізнання (часткове чи цілісне), ступеня впливу (нейтральний чи емоційний), зрілості адресата (дитина чи дорослий), форми мовлення (усне чи письмове) і т. ін. Серед такої безлічі текстових видів можна і треба виділити головні, які є суттєвими для перекла-дознавства. Логічно буде класифікувати їх за пануванням у них однієї
з основних функцій мови: науковий (панує функція пізнання), діловий (функція інформативна), публіцистичний (вплив), художній (естетична), побутовий (спілкування). У стилістиці такі типи тексту звуться функціональними стилями і поділяються на підтипи (або жанри) в залежності від додаткової активності в них ще однієї з мовних функцій (детально про функції та стилі йдеться далі). Так, зокрема, К. Е. Зоммерфельдт та Г. Шрайбер вичленовують з публіцистичного стилю жанри "об 'яви, реклами, інструкції" тощо, а київські укладачі найсучаснішої "Програми з теорії і практики перекладу" для вищої школи ще більше деталізують жанровий підхід, розмежовуючи тексти "газетно-інформаційний", "суспільно-політичний", "економічний", "науково-технічний", "науково-популярний ", "художній", "міжнародно-дипломатичний", "юридичний" тощо. Для перекладознавства така ретельна класифікація значної ролі не відіграє, бо труднощі йому приносять саме функціональні стилі, а не їх гібриди та підстилі: зокрема, наприклад, термінологія наукового типу тексту, конотативність публіцистичного, поетичність художнього, спонтанність побутового і т. ін.
Функціонально-стильовий підхід, запропонований нами для пере-кладознавчої класифікації типів тексту, притаманний і багатьом іншим сучасним філологам. З боку перекладознавства важко (та і несуттєво) встановлювати ціннісну ієрархію між вказаними типами тексту, але немає сумніву, що найвагомішим і через це найважчим для перекладу є текст художній, бо лише в ньому не тільки активно діють усі 5 основних функцій, але й присутні всі інші типи тексту. Не випадково ж російський теоретик перекладу А. В. Фьодоров справедливо писав ще півсторіччя тому, що теорія та історія європейського перекладу складалася практично як еволюція перекладу художнього. Специфіку та класифікацію художніх текстів буде розглянуто в подальшому підрозділі, а наразі скажу лише про те, що один з видів белетристичних текстів активно вплинув і продовжує міцно впливати з кінця XX ст. на всі інші типи нехудожнього тексту, тому є сенс окреслити його тут у загальних рисах.
§ 2.2.4. Класифікація тексту з перекладознавчого боку
Названі вище дві поширені сьогодні класифікації текстів (функціонально-стильова та белетристична), як і багато інших (згадай, чита-
чу, наведені на початку третього параграфа приклади з піджанровою класифікацією), мають, зрозуміло, безпосереднє відношення до труднощів перекладу, про що вже йшлося. Але до їх фундаментальних засад покладено все ж таки не перекладацькі чинники, а лінгвістичні (стилістичний підхід), літературознавчі (белетристична систематизація), логічні (прагматичне групування) тощо. Тому є сенс навести ще одну класифікацію текстів оригіналу - з погляду перекладача, бо, як вже було сказано раніше, в залежності від того, як перекладач оцінює статус оригіналу (тобто його прагматику, намір автора), інакше характеризується ним щоразу і тип тексту, а разом з цим використовуються і засоби перекладу останнього.
Якщо згадати про наше попереднє тлумачення тексту як вербального відбитка людського середовища і про мовну одиницю як лінгвістичне втілення фрагмента навколишнього світу ("образ мира, в слове явленный" - Б. Пастернак), то можна встановити два головних класи текстів: "дотекстові тексти" (лексема, словосполучення, фразеологізм) і "власне текстові тексти". У першому класі народжується словниковий переклад з його трьома різновидами: лексемний, словоспо-лучниковий, фразовий; наприклад: "кохання ", "керувати машиною ", "гуртом добре і батька бити"; "Faust", "an einem Roman schreiben", "Ich habe meine Beine nicht gestohlen." Через другий клас текстів породжується текстовий переклад, який може мати наступні вербальні оформлення (вони ж виступають і як типи тексту оригіналу):
- висловлювання (тобто констатація факту без урахування реципієнта і ситуації мовлення), наприклад: "Він народився у селянській сім "і", "Цsterreichs Industrie liegt weiterhin in EU-Spitzenfeld". He важко зрозуміти, що на рівні композиційно-мовленнєвих форм тут панує повідомлення, а на рівні мовленнєвих актів - розповідь (асертив) та констатація (декларатив); *- дискурс (тобто констатація факту як дійсного або удаваного діалогу з реципієнтом), наприклад: "О сестри, сестри, горе вам, мої голубки молодії..." (Тарас Шевченко), "Kennst du das Land, wo die Kanonen blьhen?" (E. Кестнер). Тут на рівні композиційно-мовленнєвих форм буде панувати вже опис або міркування, а на рівні мовленнєвих актів - спонукання (директив) або побажання (екс-пресив);
фрейм (тобто констатація факту з урахуванням ситуації мовлення), наприклад: "/ всі ми як один підняли вгору руки, і тисяч молотів о камінь загуло..." (І. Я. Франко), "Wer reitet so spдt durch Nacht und Wind?..." (Й. В. Гете). Тут панувати може будь-яка композиційно-мовленнєва форма і будь-який мовленнєвий акт. Усі вказані форми тексту можуть мати три рівні перекладу: адекватний, вільний, дослівний.
Таким чином, беручи до уваги сказане вище, що одні філологи основу мови та мовлення вбачають у тексті, а інші - у слові, ми будемо акцентувати всі ці категорії з позицій потреб перекладознавства і вважати, що через наявність структур мовленнєвих (текст) і мовних (дотекстові: лексема, словосполучення, речення тощо) переклад може бути текстовим або словниковим. І не треба їх змішувати, хоч у перекладацькій практиці це, на жаль, трапляється часто-густо. Словниковий переклад використовує лише функцію пізнання (денотативну семантику), тоді як текстовий повинен враховувати всі 5 основних функцій з їх денотативною, конотативною і підтекстною семантикою, без чого перекладач не зможе об'єктивно оцінити оригінал і адекватно витлумачити його мовою перекладу. Але при цьому він обов'язково буде опиратися на категорії, розглянуті у наступних підрозділах.
§ 2.2.5. Сутність поняття і терміна "гіпертекст"
Не зайвим буде ще раз нагадати, що два розглянуті вище комплекси текстів (класичний, або колективістський, та постмодерністський, або самовираження), хоч і породжують кожний свої особливі труднощі для перекладача, все ж таки принципових, непереборних перешкод йому не ставлять, бо об'єктивний аналіз класичного тексту завжди залежить від філологічного досвіду та фонових знань творця перекладу, а дешифрування ним постмодерністських опусів може бути або вдалим, або не здійснитися зовсім у випадку герметичної нісенітності оригіналу. Обидва комплекси текстів не ставлять перекладачу непереборних перешкод через те, що активно використовують мовну функцію спілкування: перший - на рівні постійного діалогу автора з читачем, другий - на рівні спочатку діалогічного поштовху автором читача (тобто адресант лише провокує реципієнта на роздуми), а потім вже виключно "моно-
логічного діалогу" (тобто реципієнт постійно запитує себе, що може означати інсталяція адресанта, бо сам автор постмодерністського виробу відповіді на це запитання дати не може, тому що і сам її не знає).
Однак наприкінці XX ст. активно заявив про себе третій комплекс текстів, який базується майже виключно на мовній функції повідомлення і який більшість дослідників одностайно назвала "гіпертекстом", але вклавши у цей термін таке розмаїття смислів, що він відразу ж перетворився на багатозначний поетизм. І хоча для перекладознавства він не став складною й важкою категорією, бо є сумою фрагментів з двох попередніх комплексів, розглянути цей феномен все ж таки треба, тому що його - на відміну від класичного та постмодерністського - перенасичено такими важливими перекладацькими перепонами, як ремінісценція, алюзія, цитування тощо.
Серед вказаного розмаїття смислів лексеми "гіпертекст" легко ви-членувати дві тематичні групи: філологічну і логічну. "Батьки" та прихильники першої йдуть поверховим шляхом від етимології префікса гіпер- (гр. hyper-, тобто "понад, занадто" тощо) і звуть гіпертекстом будь-який надвеликий текст, розуміючи під останнім не обсяг конкретного тексту, а його змістовне співвідношення з тематично спорідненими текстами: наприклад, усі юридичні тексти як "правовий гіпер-текст", усі дані про яке-небудь явище як "довідниковий гіпертекст" тощо. Про помилковість такого сьогодні поширеного (перш за все серед лінгвістів) підходу до тексту писав ще на початку 1980-х років провідний радянський філолог Р. О. Будагов: "Раніше казали, що суттєвими є не слова, а речення, тепер уже стверджують, що більш суттєвими є сполучення багатьох речень, будь-який текст, художній твір (...). Розміри подібного тексту теж: безупинно збільшуються. Текст "Братів Карамазовых" Достоєвського, наприклад, виявляється вже недостатнім і треба говорити про зібрання творів цього автора, і навіть про всю російську літературу минулого століття. Через це починають стиратися межі між: лінгвістикою, з одного боку, та історією літератури, історією культури, історією суспільної думки — з іншого. Виникає не взаємодія наук — важлива проблема нашого часу! — а їх повне змішення".
Дещо по-іншому (не за суттю, а лише за формою) дивляться на гіпертекст літературознавчі структуралісти, і тому їх теж треба відне-
сти до першої тематичної групи. Вони вбачають у сучасному тексті явні або приховані - незалежно від задуму його творця - посилання на попередників, через що він у них змістовно "набрякає" настільки, що стає текстом-монстром, дійсно "надтекстом", тобто гіпертекстом. Таку здібність сучасного тексту до безмежного змістовного розбухання за рахунок посилань-зчеплень з текстами інших авторів структуралісти називають інтертекстуальністю, розуміючи під нею не, як вже було вказано раніше, обов'язково свідомі ремінісценції або алюзії його автора, а наявність у першотворі розхожих усталених кліше мислення, поведінки, висловлювання тощо. Таке розуміння сутності гіпертексту притаманне майже всім структуралістам, хоча терміни тут можуть бути у них різними: у "батьків" інтертекстуального аналізу Ю. Крістевой та Р. Варта конкретний текст зветься відповідно "фено-текст" і "твір", а його "набряклий" варіант - "гено-текст" і "текст"; у Ю. Н. Кара-улова - "текст" і "прецедентный текст", у О. С. Кубрякової її "множинність просторів та світів" теж повинна трактуватися як структуралістська інтертекстуальність і т. ін.
Неважко побачити, що такий гіпертекст, щоб там не казали його творці та дослідники, не може бути новиною, відкриттям лише останнього часу, бо його архітектонічний стрижень (явне або приховане цитування) існував у словесному творі завжди, ще у давньофольклорну добу первісного суспільства. Тому він є принципово перекладним, бо потребує лише відповідного рівня фонових знань перекладача. Зовсім іншу картину пропонує нам друга тематична група, засновники і роз-роблювачі якої підходять до лексеми "гіпертекст" з логічного, тобто не кількісного, як працівники першого, філологічного угрупування, а якісного боку, оцінюючи вказане поняття як змістовну й формальну новизну, притаманну лише другій половині XX ст. як добі комп'ютерних засобів масової інформації. Зовсім не випадково, а закономірно у 1998 році австрійська спілка прикладної лінгвістики провела теоретичний семінар щодо нових засобів суспільного спілкування, які вона назвала гіпертекстом, розуміючи під ним теж обсяг конкретного тексту, але не кількісний, а якісний, тобто такий об'єм, який змістово й змістовно нескінченний, хоч і існує тільки у межах двох книжкових обкладинок (або однієї комп'ютерної програми).
Історія такого парадоксального явища (тобто фізично обмеженого тексту, який чомусь має безліч варіантів прочитання; щось на зразок дитячого калейдоскопу, де невелика кількість кольорових камінців породжує нескінченну палітру неповторних мозаїчних панно) розпочалася у 1980-ті роки (в усякому разі вона лише тоді впала у вічі сучасникам). Так, у бесіді двох видатних німецьких письменників В. Кеппена та Г. Кунерта у 1985 році було висловлено побоювання, що традиційні мовлення і алфавіт як символи й знаряддя багатотисячолітньої писемної культури людства відмирають через прогресуюче зубожіння словесного спілкування. Через два роки після цієї публічної співрозмови В. Флуссер, відомий європейський соціолог та теоретик засобів масової комунікації, висловився щодо причин вказаного побоювання та відмирання: у своєму есе під багатозначущим підзаголовком "Чи буде письмо у майбутньому?" він відмовляє письму і читанню у майбутньому житті, бо вважає, що інформативна революція вже зробила абетку майже зайвою і незабаром витіснить її зовсім з людського вжитку, поставивши на її місце поки що "незнану систему знаків", яка занадто швидко переможе традиційне лінійне письмо, а разом з ним і "лінійне мислення", а отже, і пов'язане з цим наше "історичне, причинове, процесуальне, просвітительське і, врешті-решт, критичне мислення і спілкування". У своїх наступних працях В. Флуссер уточнив, але не конкретизував цей ледве народжений не лінійний, а "новий, позамовний тип мислення у посталфавітному коді".
На жаль, В. Флуссер не протиставив терміну "лінійний" ніякого антоніма, хоч і дав зрозуміти, що нове читання-спілкування буде, так би мовити, всебічним у прямому розумінні цього слова: не лінійним, а у всі боки. Не зробив цього й один із співбатьків світової комп'ютерної павутини Р. Кейліо, коли у 2000 році, наляканий лавиноподібним розширюванням Інтернету, сказав у Відні на електронному симпозіумі "Майбутнє інформації", що людство рухається до чогось такого нового, що залишить позаду себе не тільки галактику Гутенберга (винахідника друкарства), а й, врешті-решт, світове комп'ютерне павутиння, але котре він описати не в змозі; він лише знає, що папір з надрукованими на ньому літерами вже ніякої участі у цьому новому брати не буде.
В. Флуссер і Р. Кейліо помилялись, не знаходячи для нового комплексу текстів відповідного терміна. Помилялись і тому, що новий комп-
лекс давно активно існував, і через те, що термін для нього теж було знайдено вже здавна. Як риторично стверджував-запитував К. Россба-хер у 2000 році, який більш детальніше розповів про ці та інші факти з історії гіпертексту, хіба сьогодні у міжнародних аеропортах та на таких же вокзалах система знакової інформації є алфавітною і хіба це заважає іноземцю і навіть неписьменній людині розуміти її піктограмність? Але всупереч своїм же справедливим роздумам цей войовничий захисник алфавітного письма чомусь вважає, що ані сучасна умовно-рисункова форма спілкування, ані надмодна "комп 'ютерна література" ("Netzliteratur"), яка побудована на принципах гіпертексту, бо створюється користувачем комп'ютера через Інтернет за вказівками автора змістовного ядра майбутнього тексту, не спроможні витиснути з людського користування лінійний текст.
Але його віру руйнують деякі ще кількісно незначні, та потенційно занадто вибухові факти. Так, у 1970 році провідний австрійський письменник А. Окопенко створив роман-енциклопедію "Енциклопедія сентиментальної подорожі до зустрічі експортерів у Друдені", який складався з великої кількості автономних сюжетних фрагментів та з не-меншого розмаїття вказівок на послідовність їх зв 'язку (тобто читання); зрозуміло, що через безліч цих послідовностей текст "роману" читався й сприймався вже не лінійно, а гронувато, бо створений був за задумом автора і створювався за реалізацією читача як виноградна китиця. А в американця М. Джойса на початку 1990-х з'явився роман "Ополудні", який російський дослідник О. Теніс назвав "гипертекстом", бо той, як і витвір А. Окопенка, складався не лише із суми сюжетних фрагментів (до речі: 539 умовних сторінок), а ще й з 951 вказівки-зчеплення цих фрагментів між собою. Та головне, що відрізняє текст М. Джойса від попередніх споріднених виробів, - це неможливість читання його без комп'ютера, бо лише той у змозі вказані сторінки та зчеплення (а також і нові - за "бажанням" самого комп'ютера) вибудувати у щось нескінченно цілісне.
Неважко зрозуміти, що тексти А. Окопенка та М. Джойса репрезентують новий тип читання і сприйняття - гроновидний. Тоді ж, у 1990-ті роки, з'явився і "гроновидний театр" ("гіпертеатр"): так, режисер А. Васильєв зробив виставу за "Бісами" Ф. М. Достоєвського у
звичайному багатоповерховому будинку, в кожному приміщенні якого різні актори одночасно грали різні сцени, а глядач мандрував будинком і власною послідовністю сприйняття, як і читач вище вказаних гіпер-текстів, сам собі складав гіпервидовище. Через декілька років у США з'явився і гіперфільм, хід сюжету якого глядачі кінотеатру, кожне місце в котрому обладнано дистанційним електронним керуванням, можуть будь-якої миті змінити на інший, якщо таке бажання центральний комп'ютер кінотеатру нарахує у 51 % присутніх.
Справжнім літературним засновником такого дійсно гіпертексту можна і треба вважати англійського письменника XVII ст., який так і залишився до сьогодні незрозумілим для дослідників і читачів, хоч і вважається найяскравішим представником сентименталізму. Це-Л. Стерн з його чудернацьким романом "Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена"(1759-1767), в якому немає зв'язної оповіді та архітектоніки, логічної послідовності епізодів, зате є забагато бесід з читачем, відступів і т.ін., так що наприкінці 9-го тому книжки Стерн зміг довести біографію свого заголовного персонажа лише до п'ятирічного віку. Що ж це за життя і думки джентльмена, який навіть через багато сотень сторінок тексту так і не дозрів до такого етичного й соціального статусу?! А справа у тому, що свій твір Стерн, випереджаючи літературний процес на 2,5 сторіччя, скомпонував у манері тоді ще невідомого асоціативного письма, яке за своєю суттю (випадковість розташування епізодів, волюнтаризм творця над персонажами і сюжетом, нескінченність оповіді тощо) споріднене сучасному гіпертек-стному письму з його гроновидною схемою. Саме на це, а також на назву другого роману Стерна ("Сентиментальна подорож у Францію та Італію",1768) натякав своїм романом-енциклопедією А. Окопенко, а Д. В. Затонський, найзначніший український літературознавець, невипадково сказав нещодавно, що "життя і думки Трістрама Шенді" (читай: принципи асоціативного письма у Л. Стерна - Н. А. М) "не призначені щось упорядковувати і ще менше покликані створювати рух у напрямку до будь-якої "Цілі"; а саме безцільність та невпорядкованість руху думки автора і є головним архітектонічним принципом сучасного гіпертексту, який акцентує через це мовну функцію не спілкування, а повідомлення, що і породжує специфічні проблеми для перекладача,
пов'язані з активною девальвацією загальнословникової семантики слова, шаблонізацією (і через це пустопорожньою фразеологізацією) сьогоденного мовлення, з котрого невпинно й нестримно випливає, як у пісок, світомоделююча функція - головне знаряддя перекладу.
Коли Р. Барт і М. Фуко розпочинали кампанію про смерть автора у сучасній літературі, вони мали на увазі гіпертекстуальність, яка, на їхній погляд, з одного боку, мало що залишає власній оригінальності автора тексту, а з іншого боку, дозволяє читачеві сприймати текст як завгодно, але зовсім не так, як планував автор під час творіння. Але навряд чи вони думали тоді про те, що говорять насправді про шалений наступ нової для реципієнта психологічної доби не лінійного, а гроновидного, асоціативного мислення, а з ним і сприйняття (читання) тексту як гіпертексту. Чи спроможний він замінити традиційний земний лінійний текст? Через брак достатніх фактів відповіді однозначної немає, але не можна не згадати деякі з багатьох епізодів в історії людства, коли воно майже одностайно пророкувало велике майбутнє чомусь занадто новому і тотальне забуття старому, та нове не приживалось, а старе не знищувалось. Так, у 1856 році відомі французькі письменники брати Гонкури, прочитавши фантастичні, наукові й детективні новели американця Е. По у французькому перекладі ПІ. Бодлера, записали у свій щоденник: ці новели побудовано "до прозорості ясно", але в них немає "ніякої поезії7, всі вони - "передвістя літератури [наступного] XXст.", але це вже - "література хвороблива".
Гонкури, на щастя, помилилися. Будемо сподіватися, що помиляються й адепти гіпертексту.
А завершимо розгляд проблематики категорії "текст" вдалим за змістом дифірамбом традиційному текстові, який нещодавно проспівала йому українська філологиня С. Н. Денисенко, хоч і перевантажила свою оцінку зайвим акцентуванням функції спілкування: "Лише в тексті як завершеному комунікативному творі розкриваються соціально-прагматична та контекстуально-естетична сутність перекладу як акту спілкування та одного із (...) способів виявлення в різних мовах таких одиниць, які здатні виконувати однакові комунікативні функції у висловлюванні."
§2.3. Оригінал як висловлювання: прагматика висловлювання § 2.3.1. Сутність поняття і терміна"висловлювання".
Основний висновок попереднього підрозділу про те, що одиницею тексту на рівні змісту може бути лише думка мовця про навколишнє середовище, а на рівні форми - висловлювання, потребує детального аналізу останнього терміна як провідної категорії сучасного тексто- і перекладознавства. Він, сьогодні вже усталений для багатьох галузей філології, прийшов сюди не так давно з формальної логіки, де означав словесне твердження для опису особливостей речей і явищ нашого буття, і залишився з цим же сенсом у традиційному мовознавстві. Але новітні гілки сучасної лінгвістики (когнітивна, комунікативна, соціальна, психологічна тощо), зважаючи на те, що вказаний опис реалій людського життя повинен відбуватися з позицій їх відношення до істини (тобто дійсні вони чи удавані, правильні чи помилкові тощо), швидко почали акцентувати у терміні "висловлювання" саме цей аспект відношення, тобто оцінки, а не просто констатацію реальних ознак навколишнього. При цьому представники вказаних гілок майже безмежно розширили оцінку за рахунок будь-якого аспекту у відношенні мовця до змісту власного висловлювання, так.що зрозуміла і усталена категорія "модальність " традиційного мовознавства у своїх двох активних проявах "об 'єктивної", "логічноїмодальності" (тобто відношення змісту речення до реальності) і "суб 'єктивної", "лінгвістичної модальності" (тобто відношення мовця до змісту власного речення) перетворилась на трохи туманні "оцінку " та "прагматику " висловлювання, хоч обидва останні поняття, як і класична "модальність " означають насправді одне й те ж: задум мовця, його комунікативну ціль, щоправда, у різному семантичному об'ємі. Так, авторка останньої за часом української докторської монографії у галузі оцінки Г. І. Приходько стверджувала у 2001 році: "...в процесі комунікації в людині з 'являється потреба висловити своє ставлення до дійсності (читай: "висловити модальність"! — Н. А. М.), яке є водночас оцінним, і прагматичним (підкреслено мною — Н. А. М.)". А Шевченко І. С, інша вітчизняна лінгвістка, фахівець у галузі прагматики, теж заявила у своїй докторській монографії 1998 року, що оцінка й прагматика є цілісним наслідком задуму мовця: "Будь-який акт мов-
леннєвої діяльності — це не лише передача змісту, а й вираження інтен-ції". Тим самим вона, як і попередня Г. І. Приходько, імпліцитно стверджує, що прагматика - при всьому тому, що сфера її значень кількісно та структурно відрізняється від аналогічних сфер оцінки і модальності - є суттєвим і функціональним синонімом не тільки до новоутвореної оцінки, а й до традиційної модальності.
У такому впадаючому у вічі логічному протиріччі між суб'єктивною вірою вказаних дослідниць (та й багатьох інших) у необхідність нових терміноутворень для старих понять та у наповнення їх оригінальним, на погляд авторок, змістом, з одного боку, і об'єктивною зайвиною цих термінів, з іншого, немає нічого надзвичайного, бо воно є стихійним результатом загального потягу науки ХХ-ХХІ ст. до системного структурування та термінологічної деталізації аналізу. Коли у 1938 році Ч. Морріс, один з "батьків" прагмалінгвістики, запропонував семіотичну модель знакової теорії спілкування ( "семантика-синтактика-праг-матика"), то він, якщо безпосередньо, можливо, і не мав на увазі під прагматикою саме традиційну модальність, то в усякому разі логічно йшов разом з нею і трохи від неї, хоч і трактував її занадто невиразно за змістом як відношення між знаком та його користувачем.
§ 2.3.2. Прагматика висловлювання
Не вступаючи в активний філологічний спір щодо змісту й використання розглянутих вище понять "модальність ", "оцінка ", "прагматика ", ми пропонуємо тлумачити їх з перекладознавчого боку як синоніми, бо при всій функціональній специфіці кожного з них вони є лінгвальним проявом нелінгвального (тобто психічного) задуму мовця. Отже, коли висловлювання розуміти як словесне втілення думки останнього, то прагматику висловлювання требабуде тоді сприймати як ті лінгвістичні засоби, котрі оформили відношення автора думки до їїлогічного змісту.Ці засоби і повинні становити об'єкт перекладацького дослідження, бо їх передача іншою мовою породжує справжній адекватний переклад.
Так, у ліричній мініатюрі геніального німецького письменника XX ст. Б. Брехта "Помилки" ("Fehler")освіченому читачеві важко не помітити ситуативно нетрадиційний лінгвістичний засіб втілення думки - ча-
сову форму дієслова у другому та третьому рядках: "Du hast keinen Fehler. /Ich hatte einen: /Ich liebte. "
Цей вірш як виразник сучасної німецької мови констатує два факти: один має місце у той самий час, у який про факт говориться ("Du hast keinen Fehler" - "Тобі не притаманно жодної помилки"), а інший вже здійснено ("Ich hatte einen" - "У мене колись була одна" та уточнення: "/с/г liebte" - "Я любив"). З боку практичної граматики німецької мови цілком зрозуміло, чому для опису першого (сучасного) факту автор вживає дієслово у теперішньому часі: у реченні "Du hast keinen Fehler" присудок стоїть у Prдsem'i. З цього ж боку природно очікувати, що для зображення другого (минулого) факту автор теж використає класичну часову форму Perfekt1 у, яка традиційно вживається у ситуації, коли треба просто констатувати дію у минулому. Але автор пропонує чомусь часову форму Prдteritum, котра передає низку подій у минулому, а не констатацію окремої дії. Запитується, навіщо Брехту це граматико-мовленнєве протиріччя? Відповідь може бути тільки одна: таким є його авторський задум. А щоб зрозуміти логічний сенс брехтівської прагматики, треба згадати про змістове наповнення вказаних часових форм минулого. За теоретичною граматикою німецької мови, Perfekt означає дію в минулому, яка ще має наслідок у теперішньому часі, а Prдteritum -тільки дію в минулому без відношення до теперішнього. Отже, за Брехтом, виходить, що ліричний герой "Я" ("Ich") зробив колись помилку, яка вже ніякого сліду у його нинішньому житті не виказує. Якщо згадати, що ця "помилка" виникла через дієслово "lieben" ("любити"), то читач не може не запитати себе: "Що ж це за людське суспільство, в якому "любити" означає "помилятися", а ідеальною (тобто безпомилковою) істотою вважається та, у котрої немає жодної потреби любити?!" "Що ж це за суспільство (тобто "спільність", "колектив" тощо, де один член поважає, любить іншого), в якому любов є страшною помилкою?!"