Неважко побачити, що задум автора (тобто модальність, оцінку, прагматику висловлювання) було щойно проаналізовано без занурювання у термінологічні суперечки щодо змістовних та формальних розбіжнос-
тей між цими категоріями, а за умови розгляду їх як перекладацьких синонімів. Це, однак, зовсім не означає, що прагматика висловлювання є простою категорією; навпаки: саме наявність багатьох споріднених термінів вказує на її функціональну складність. Для практики перекладу головними у цій складності будуть: змістовна структура висловлювання, його стилістика та методологія аналізу.
У змістовній структурі прагматики висловлювання треба перш за все акцентувати на два компоненти: оцінку логічного змісту висловлювання як загальнолюдське судження (це буде повідомленням у висловлюванні) і оцінку особистісного змісту висловлювання як індивідуальне твердження (це буде концепцією висловлювання). Неважко зрозуміти, що таке змістовне структурування оригіналу породжує у свою чергу і нове тлумачення перекладу як особливого типу висловлювання, котре водночас є тотожним і нетотожним першотексту: передача іншою мовою лише повідомлення в оригіналі призведе до майже стовідсотково адекватного перекладу (йдеться ж про загальнолюдське, а не національно забарвлене в першоджерелі!), але все ж таки часткового, тобто констатуючого перекладу (бо залишиться недоторканою концепція як авторська неповторність); передача ж концепції створить повний, але нетрадиційний переклад, бо будуть втрачені стильові особливості оригіналу. Чи можна в одному перекладі синтезувати повідомлення та концепцію, про це мова піде у подальших розділах підручника.
Для перекладача є практичний сенс розмежовувати також стилістику мови і стилістику висловлювання. Перша не викликає майже ніяких перекладацьких ускладнень за умови наявності у працівника потрібних професійних філологічних знань (про стилістичну нейтральність або забарвленість мовної одиниці, про рівень такого забарвлення у різних мовах і про відповідності між ними тощо), друга породжує їх на кожному кроці, якщо її розуміти не як словникове (загальномовне) або конотативне забарвлення, а як наслідок індивідуального використання мовцем загальномовних одиниць для втілення власного задуму. Так, у вище наведеному шедеврі Брехта немає жодної лексеми або граматичної категорії, які були б стилістично забарвленими (у традиційному розумінні цього терміна, тобто з позицій стилістики мови як словникової або конотативно забарвленої лінгвістичної одиниці), але стильова
забарвленість традиційних мовних засобів тут, безперечно, є як стиль Брехта, як стилістика висловлювання, тобто як індивідуальне вживання загальномовних одиниць.
Складність змістовної структури та індивідуальної стилістики висловлювання потребують від перекладача особливого типу його аналізу. Логіка теорії та практика текстознавства підказують, що об'єктивне сприйняття тексту оригіналу може бути потрійним в залежності від рівня об'єктивності (початкова, часткова, найвища): рецепція (початкова об'єктивність) як судження з приводу узагальненого змісту сприйнятого тексту (наприклад, стосовно мініатюри Брехта: "Кохання і помилки - сусіди"), інтерпретація (часткова об'єктивність) як судження щодо деяких компонентів змісту сприйнятого тексту (наприклад, для вірша Брехта: "Якщо не кохаєш, то й не помиляєшся" або "Замолоду ще можна кохатись, але потім - це вже помилково" тощо), аналіз (найвища об'єктивність) як судження щодо функціонального призначення стилістики (прагматики) сприйнятого тексту в тільки що наведеному індивідуальному ракурсі (наприклад, щодо поезії Брехта: "Тобі не притаманно жодної помилки. У мене колись була одна: я любив"). Зрозуміло, що вибір рецептивного, інтерпретаційного або аналітичного перекладу цілком залежить від професіональної зрілості перекладача (якщо, звичайно, тут не будуть задіяні виробничі інтереси: наприклад, замовлення зробити саме один з трьох названих перекладів), але сутність перекладацької діяльності полягає у досягненні найвищої об'єктивності і, отже, у прагненні до аналізу оригіналу, до аналітичного перекладу.
§ 2.4. Оригінал як дискурс: стратегії і тактики співрозмовників
§ 2.4.1. Сутність поняття і терміна "дискурс"
У попередньому підрозділі текст оригіналу було розглянуто як висловлювання. При цьому майже не акцентувалась його діалогічна сутність, тобто спрямованість не лише на адресата (про це саме йшлося як
про прагматику висловлювання), а й на очікування відповіді від адресата (не важливо: безпосередньої або у вигляді правильно сприйнятого змісту висловлювання). Такий "діалогічний" або комунікативний підхід до мовлення став головуючим для когнітивного мовознавства другої половини XX ст. Так, Д. А. Штеллінг писав у 1966 році про наукову вагомість цього підходу: "Спроба опису і вивчення мови при ігноруванні самих комунікантів у мовленнєвій діяльності та різної ролі того, хто говорить, і того, хто слухає, а також: при недостатній увазі до семантичної структури мови, яка відбиває особливості розумової діяльності людей, не може бути достатньо успішною". Саме таке розуміння тексту як наслідку потенційної (імплікованої) діалогічності було у новітніх гілках сучасного мовознавства названо "дискурсом" (від фр. discorre або італ. discorso *— лат. discurrere - "безцільно бігати туди-сюди") на відміну від справжнього діалогу як тематичного зв'язку реплік співбесідників.
Термін "дискурс" давній, але водночас і найскладніший у новітній лінгвістиці: ще у 1980—90-ті роки тлумачні, етимологічні, енциклопедичні словники одностайно трактували його як "жваву бесіду", тоді як автори філологічних розвідок вже вклали в нього і продовжували активно вкладати ціле розмаїття зовсім інших і не завжди обґрунтованих значень. Так, 3. Херріс, який одним з перших використав цей термін на початку 1950-х, запропонував розуміти його зміст як зв'язний текст, як потім і Т. А. ван Дейк, котрий, правда, протиставляв "дискурс" як зміст висловлювання "текстові" як формально-граматичній структурі висловлювання; К. Л. Пайк вжив його для позначення наслідку спілкування у соціокультурному контексті; І. Беллерт вважав, що дискурс є не взагалі зв'язним, а семантично зв'язаним текстом; Дж. Браун і Дж. Юл бачили в ньому такий тип тексту, який спеціально приготовлений мовцем для слухача.
Але багато філологів навіть тоді не розмежовували терміни й поняття "текст" та "дискурс", розглядаючи їх як плеонастичні (зайві) синоніми. Так, Дж. Лайонз, автор монографії з теоретичної лінгвістики, використовує у 1972 році термін "дискурс" як повний синонім до лексеми "висловлювання", а його перекладач В. А. Звєгінцев, відомий російський лінгвіст, додає у 1978 році до лайонзівського терміна "дис-
курс" власний коментар, який хоч і туманно, але все ж підкреслює синонімічність "дискурсу" та "висловлювання". Через багато років філологи стали розмежовувати ці поняття, але знову без логічного обґрунтування. Так, провідна російська прихильниця когнітивної лінгвістики О. С. Ку-брякова разом з О. В. Александровою вважає, що терміни "текст" та "дискурс" визначають не різні за змістом, формою або функцією висловлювання, а лише різні підходи до нього: міждисциплінарний перетворює його на дискурс, а, так би мовити, "інтрадисциплінарний" - на текст.
Отже, не зупиняючись більше детально на подальшому і теж великому розмаїтті підходів до поняття "дискурс" (наприклад, дискурс як мовлення, як функціональний стиль, як сприйняття висловлювання адресатом, як запитально-відповідний діалог з комп'ютером, як соціо-лект або ідіолект тощо), треба наголосити на тому, що ми, виходячи із вищеназваних суттєвих потреб історії новітньої лінгвістики та з вказаної етимології терміна, будемо розуміти під дискурсом не особливий тип висловлювання, а здатність будь-якого тексту бути побудованим так, щоб провокувати в адресата запитання до адресанта і власні відповіді на них. Ця "сюди-туди-біганшш" (згадаймо латинську основу аналізованого терміна - discurrere =• "бігати туди-сюди") від адресанта до адресата і навпаки, тобто наслідок конструювання висловлювання автором (або тексту-діалогу співбесідниками) для його об'єктивного сприйняття адресатом (дійсним або удаваним) і є дискурс, або діалогічність.
Тільки не треба звужувати його до класичного діалогу, треба розуміти під ним монологічну діалогічність будь-якого тексту, бо хіба висловлювання "А сьогодні все ж таки гарна погода!" не очікує відповіді погодження або заперечення (хай навіть від удаваного адресата, навіть від самого автора!), тобто хіба воно не імплікує діалог, хоч і є монологічним?!