Структура висловлювання

Неважко побачити, що задум автора (тобто модальність, оцінку, праг­матику висловлювання) було щойно проаналізовано без занурювання у термінологічні суперечки щодо змістовних та формальних розбіжнос-


тей між цими категоріями, а за умови розгляду їх як перекладацьких синонімів. Це, однак, зовсім не означає, що прагматика висловлювання є простою категорією; навпаки: саме наявність багатьох споріднених термінів вказує на її функціональну складність. Для практики перекла­ду головними у цій складності будуть: змістовна структура висловлю­вання, його стилістика та методологія аналізу.

У змістовній структурі прагматики висловлювання треба перш за все акцентувати на два компоненти: оцінку логічного змісту висловлюван­ня як загальнолюдське судження (це буде повідомленням у висловлю­ванні) і оцінку особистісного змісту висловлювання як індивідуальне твердження (це буде концепцією висловлювання). Неважко зрозуміти, що таке змістовне структурування оригіналу породжує у свою чергу і нове тлумачення перекладу як особливого типу висловлювання, котре водночас є тотожним і нетотожним першотексту: передача іншою мо­вою лише повідомлення в оригіналі призведе до майже стовідсотково адекватного перекладу (йдеться ж про загальнолюдське, а не націо­нально забарвлене в першоджерелі!), але все ж таки часткового, тобто констатуючого перекладу (бо залишиться недоторканою концепція як авторська неповторність); передача ж концепції створить повний, але нетрадиційний переклад, бо будуть втрачені стильові особливості ори­гіналу. Чи можна в одному перекладі синтезувати повідомлення та кон­цепцію, про це мова піде у подальших розділах підручника.

Для перекладача є практичний сенс розмежовувати також стилісти­ку мови і стилістику висловлювання. Перша не викликає майже ніяких перекладацьких ускладнень за умови наявності у працівника потріб­них професійних філологічних знань (про стилістичну нейтральність або забарвленість мовної одиниці, про рівень такого забарвлення у різ­них мовах і про відповідності між ними тощо), друга породжує їх на кожному кроці, якщо її розуміти не як словникове (загальномовне) або конотативне забарвлення, а як наслідок індивідуального використання мовцем загальномовних одиниць для втілення власного задуму. Так, у вище наведеному шедеврі Брехта немає жодної лексеми або грама­тичної категорії, які були б стилістично забарвленими (у традиційному розумінні цього терміна, тобто з позицій стилістики мови як словнико­вої або конотативно забарвленої лінгвістичної одиниці), але стильова


 




забарвленість традиційних мовних засобів тут, безперечно, є як стиль Брехта, як стилістика висловлювання, тобто як індивідуальне вживання загальномовних одиниць.

Складність змістовної структури та індивідуальної стилістики ви­словлювання потребують від перекладача особливого типу його аналі­зу. Логіка теорії та практика текстознавства підказують, що об'єктив­не сприйняття тексту оригіналу може бути потрійним в залежності від рівня об'єктивності (початкова, часткова, найвища): рецепція (початко­ва об'єктивність) як судження з приводу узагальненого змісту сприй­нятого тексту (наприклад, стосовно мініатюри Брехта: "Кохання і по­милки - сусіди"), інтерпретація (часткова об'єктивність) як судження щодо деяких компонентів змісту сприйнятого тексту (наприклад, для вірша Брехта: "Якщо не кохаєш, то й не помиляєшся" або "Замолоду ще можна кохатись, але потім - це вже помилково" тощо), аналіз (най­вища об'єктивність) як судження щодо функціонального призначення стилістики (прагматики) сприйнятого тексту в тільки що наведеному ін­дивідуальному ракурсі (наприклад, щодо поезії Брехта: "Тобі не прита­манно жодної помилки. У мене колись була одна: я любив"). Зрозуміло, що вибір рецептивного, інтерпретаційного або аналітичного перекладу цілком залежить від професіональної зрілості перекладача (якщо, зви­чайно, тут не будуть задіяні виробничі інтереси: наприклад, замовлення зробити саме один з трьох названих перекладів), але сутність перекла­дацької діяльності полягає у досягненні найвищої об'єктивності і, отже, у прагненні до аналізу оригіналу, до аналітичного перекладу.

§ 2.4. Оригінал як дискурс: стратегії і тактики співрозмовників

§ 2.4.1. Сутність поняття і терміна "дискурс"

У попередньому підрозділі текст оригіналу було розглянуто як ви­словлювання. При цьому майже не акцентувалась його діалогічна сут­ність, тобто спрямованість не лише на адресата (про це саме йшлося як


про прагматику висловлювання), а й на очікування відповіді від адре­сата (не важливо: безпосередньої або у вигляді правильно сприйнятого змісту висловлювання). Такий "діалогічний" або комунікативний під­хід до мовлення став головуючим для когнітивного мовознавства дру­гої половини XX ст. Так, Д. А. Штеллінг писав у 1966 році про наукову вагомість цього підходу: "Спроба опису і вивчення мови при ігноруван­ні самих комунікантів у мовленнєвій діяльності та різної ролі того, хто говорить, і того, хто слухає, а також: при недостатній увазі до семантичної структури мови, яка відбиває особливості розумової ді­яльності людей, не може бути достатньо успішною". Саме таке розу­міння тексту як наслідку потенційної (імплікованої) діалогічності було у новітніх гілках сучасного мовознавства названо "дискурсом" (від фр. discorre або італ. discorso *— лат. discurrere - "безцільно бігати туди-сюди") на відміну від справжнього діалогу як тематичного зв'язку ре­плік співбесідників.

Термін "дискурс" давній, але водночас і найскладніший у новітній лінгвістиці: ще у 1980—90-ті роки тлумачні, етимологічні, енциклопе­дичні словники одностайно трактували його як "жваву бесіду", тоді як автори філологічних розвідок вже вклали в нього і продовжували ак­тивно вкладати ціле розмаїття зовсім інших і не завжди обґрунтованих значень. Так, 3. Херріс, який одним з перших використав цей термін на початку 1950-х, запропонував розуміти його зміст як зв'язний текст, як потім і Т. А. ван Дейк, котрий, правда, протиставляв "дискурс" як зміст висловлювання "текстові" як формально-граматичній структурі висловлювання; К. Л. Пайк вжив його для позначення наслідку спілку­вання у соціокультурному контексті; І. Беллерт вважав, що дискурс є не взагалі зв'язним, а семантично зв'язаним текстом; Дж. Браун і Дж. Юл бачили в ньому такий тип тексту, який спеціально приготовлений мов­цем для слухача.

Але багато філологів навіть тоді не розмежовували терміни й по­няття "текст" та "дискурс", розглядаючи їх як плеонастичні (зайві) синоніми. Так, Дж. Лайонз, автор монографії з теоретичної лінгвісти­ки, використовує у 1972 році термін "дискурс" як повний синонім до лексеми "висловлювання", а його перекладач В. А. Звєгінцев, відомий російський лінгвіст, додає у 1978 році до лайонзівського терміна "дис-


 




курс" власний коментар, який хоч і туманно, але все ж підкреслює сино­німічність "дискурсу" та "висловлювання". Через багато років філологи стали розмежовувати ці поняття, але знову без логічного обґрунтування. Так, провідна російська прихильниця когнітивної лінгвістики О. С. Ку-брякова разом з О. В. Александровою вважає, що терміни "текст" та "дискурс" визначають не різні за змістом, формою або функцією вислов­лювання, а лише різні підходи до нього: міждисциплінарний перетворює його на дискурс, а, так би мовити, "інтрадисциплінарний" - на текст.

Отже, не зупиняючись більше детально на подальшому і теж ве­ликому розмаїтті підходів до поняття "дискурс" (наприклад, дискурс як мовлення, як функціональний стиль, як сприйняття висловлювання адресатом, як запитально-відповідний діалог з комп'ютером, як соціо-лект або ідіолект тощо), треба наголосити на тому, що ми, виходячи із вищеназваних суттєвих потреб історії новітньої лінгвістики та з вказа­ної етимології терміна, будемо розуміти під дискурсом не особливий тип висловлювання, а здатність будь-якого тексту бути побудованим так, щоб провокувати в адресата запитання до адресанта і власні відпо­віді на них. Ця "сюди-туди-біганшш" (згадаймо латинську основу ана­лізованого терміна - discurrere =• "бігати туди-сюди") від адресанта до адресата і навпаки, тобто наслідок конструювання висловлювання авто­ром (або тексту-діалогу співбесідниками) для його об'єктивного сприй­няття адресатом (дійсним або удаваним) і є дискурс, або діалогічність.

Тільки не треба звужувати його до класичного діалогу, треба розу­міти під ним монологічну діалогічність будь-якого тексту, бо хіба ви­словлювання "А сьогодні все ж таки гарна погода!" не очікує відпо­віді погодження або заперечення (хай навіть від удаваного адресата, навіть від самого автора!), тобто хіба воно не імплікує діалог, хоч і є монологічним?!