Принципова діалогічність тексту (його дискурсність) накладає на нього два різних комплекси прагматичних відбитків: стратегію і тактику адресанта та стратегію і тактику адресата (у нашому професійному випадку - перекладача). І хоча суттєві цілі цих компонентів є тотож-
ними (у автора: об'єктивно донести до адресата свій задум; у сприймаючого: об'єктивно оцінити намір мовця), шляхи їх реалізації будуть фундаментально різними, що породжує перешкоди для спілкування. Зрозуміло, що можуть бути й інші випадки, коли вказані комплекси виступають протилежними за змістом (у адресанта: дипломатично приховати свої плани; у адресата: непомітно прикинутися дурнем), але й тут методологія і методика аналізу дискурсу залишаються аналогічними загальним випадкам, хіба що тільки посилюється увага мовця та сприймаючого до багатозначності використаних лінгвістичних одиниць.
Щоб не вдаватися до детальної характеристики понять "стратегія" і "тактика" (бо вона вирішальної ролі при перекладі не відіграє), відзначимо лише, що перше означає загальну найдальшу ціль, а друге - конкретну найближчу. Але не можна не вказати при цьому на розбіжність тих засобів, котрі використовують автор і сприймаючий для втілення цих понять у свій дискурс. Якщо перший йде від нелінгваль-ного (психічного, розумового) задуму до вербального висловлювання, то другий рухається у зворотному напрямку: від словесного тексту до його ідейного (нелінгвального) ядра. Якщо перший створює текст як не зовсім очікуваний (всіх лінгвістичних можливостей мовних одиниць не охопиш і не передбачиш!) наслідок семантичного зв'язку лексем та граматичного з'єднання категорій, то другий продукує своє висловлювання (тобто сприймає текст оригіналу) як очікуваний результат очікуваних зв'язків та з'єднань.
На ці об'єктивні чинники розбіжностей між стратегією і тактикою адресанта і адресата накладається ще і філософська база сприйняття дискурсу, котра, як вже вказувалося, може бути потрійною, і тому її вибір має суб'єктивний характер. Вказану ускладненість зумовлено врешті-решт не самим текстом як об'єктом філологічних розшуків, а в першу чергу тим, що бачить суб'єкт в акті сприйняття: сам текст, свій рівень його розуміння чи наслідок акту пізнання. Загальновідомо, що цей акт у галузі філології (як і будь-який акт пізнання взагалі) має ті ж самі три компоненти: об'єкт - суб'єкт - копія. В залежності від того, що передує в голові творця акту, і виникає там образ об'єкта. При акцентуванні сприймаючим останнього члена тріади (копії), тобто
того, яким суб'єкт бачить текст, виникає побутове, занадто вільне поняття об'єкта, яке пов'язане з особистими узагальненими асоціаціями та тимчасовими настроями адресата. Таке визначення тексту можна назвати рецепцією, в котрій той відіграє лише поштовхову роль у фантазіях читача, який діє за принципом: "А що ж спадає мені на думку при розгляді ситуації, вималюваній у тексті?" При акцентуванні сприймаючим середнього члена тріади (суб'єкта), тобто того, яким він бачить текст, виникає інтелектуальна спроба полемічного поняття об'єкта, яка пов'язана з наміром адресата знайти своє, відмінне від інших, тлумачення тексту. Таке визначення об'єкта можна назвати інтерпретацією, в котрій той відіграє вже не лише поштовхову, а й направляючу роль у намаганнях читача, який діє за принципом: "А що ж я можу сказати про ситуацію, вималювану в тексті?" При акцентуванні сприймаючим першого члена тріади (об'єкта), тобто того, яким він бачить текст, виникає науково аргументована оцінка тексту, яка пов'язана з пошуком філологічної термінології, відповідної до поетичного втілення в ньому. Таке визначення об'єкта можна назвати аналізом, в якому текст відіграє не лише поштовхову й направляючу роль (точніше: швидше не ці ролі), а породжуючу, "перетікаючу", бо зміст об'єкта, кажучи словами східнослов'янського фольклору, полишає поетичну форму краси Васи-лини Премудрої і одягає наукову форму "жаб'ячої шкіри", а читач діє за принципом: "А що ж зображено в ситуації, вималюваній у тексті?". Завершуючи розгляд тексту як дискурсу, варто наголосити на двозначності терміна "адресат" (і його синонімів) у цьому параграфі: тут його використано не тільки у традиційному розумінні "адресат як другий комунікант," але і у незвичайному, дискурсному розумінні "автор як другий комунікант," бо дискурс як наслідок монологічної діалогічності будь-якого тексту потребує від мовця обов'язкової турботи про те, щоб його висловлювання було зрозумілим для сприймаючого. Саме перекладацький аспект такого підходу до дій адресата (перекладач як другий комунікант для автора оригіналу і як водночас другий комунікант для читача перекладу) зумовлює специфіку дискурсного перекладу, на що натякав Т. А. ван Дейк, коли писав про суттєво різні ролі "користувачамови," які повинен враховувати перекладач.
§ 2.5. Оригінал як фрейм: структурні компоненти ситуації
§ 2.5.1. Сутність поняття і терміна "фрейм"
Звернення сучасної лінгвістики до нової за формою, але стародавньої за змістом категорії "фрейм" (від англ. frame - "рама, межа, каркас" тощо) було, як справедливо стверджує Т. А. ван Дейк, один з "батьків" теорії фреймів, спровоковано модною у 1970-ті роки тенденцією заповнювати мовознавство інструментарієм з галузі штучного інтелекту як на той час найбільш точної і, отже, як тоді помилково вважалось майже повсюдно, найоб'єктивнішої науки, до статусу якої, зрозуміло, прагнула і лінгвістика. Якщо в науці про вказаний інтелект фрейм означав набір конкретних знань, пов'язаних між собою тематично (тобто "ситуацію", або, на старий лад, "типове", "традиційне", "те, що повторюється без змін" тощо) і його появу було викликано, як і з категорією "дискурс", потребами і вимогами особливого (спрощеного) керування електронним мозком тільки у запитально-відповідному режимі "так-ні", то до новітньої, когнітивної лінгвістики цей термін увійшов зі значно зміненим змістом (як типовим набором сем для опису складного, але цілісного явища) і, як увесь її категоріальний апарат, швидко перетворився на поетизм, накопичивши занадто багато протилежних тлумачень, з одного боку, і породивши розмаїття синонімів до самого себе, з іншого.
Сталося це через те, що історія поняття "фрейм" та історія терміна "фрейм" нараховували різні хронологічні протяжності. Коли у 1974 році "батько" цього терміна М. Мінський запропонував його до обігу у практиці штучного інтелекту, він мав на увазі лише логічний зміст доброї стародавньої лінгвістичної категорії "широкий контекст", або "фонові знання", бо професійно знав, що сприйняття будь-якого висловлювання зводиться не лише (та й не стільки!) до розуміння словникової і безпосередньої конотативної семантики (вузький контекст), використаних у ньому мовних одиниць, а, перш за все, до урахування тієї типової ситуації соціального спілкування, яка породила конкретний текст і зумовлює його (тобто широкий контекст). Згадавши через 10 років початок історії вказаного терміна, він знову акцентував вагомість попередніх знань реципієнта для об'єктивного сприйняття змісту
чергового висловлювання: "У своїй роботі я висловив здогад, що розум дані будь-якого сприйняття звичайно інтерпретує у термінах раніше набутих структур, пристосованих до опису, - у фреймах". І дійсно: коли, наприклад, німець каже по телефону своєму співбесідникові "Auf Wiederhцren!" або українець звертається до людини, яка споживає їжу, зі словами "Смачного Вам!", або росіянин зустрічає знайомого висловом "Здравствуйте!", то всі три мовця (за окремим винятком) мають на увазі зовсім не те, що загальноконвенційно для мови оригіналу репрезентують наведені словосполучення ("до наступного разу, коли ми знову будемо чути один одного" - у німця, "щоб їжа була смачною" - в українця, "бувайте здорові" - у росіянина), а - відповідно - ситуацію прощання, вітання, зустрічі, і, отже, перекладач має цілковиту підставу передати ці сполучення не словниково, а фреймово (ситуативно), наприклад: "До зустрічі!" у першому випадку, "Приємного апетиту!" у другому та "Доброгоранку (дня тощо)/" у третьому.
"Батько" терміна "фрейм" називав ним мінімальну за формою, але оптимальну за змістом порцію комплексних розумових (психічних) явищ, які прояснюють типовий випадок (ситуацію). Перенесення ж цього терміна до лона лінгвістики було експериментальним нонсенсом, логічною помилкою, бо розумові процеси, для опису яких М. Мінський і вигадав термін "фрейм", не є адекватними вербальним. У мовознавстві подібну функцію опису потрібної порції необхідних фонових знань успішно виконував і плідно виконує термін "контекст" (широкий і вузький).
Отже, під терміном "фрейм", якщо вже і застосовувати його у лінгвістиці, треба розуміти широкий контекст, ситуацію, фонові знання, тобто набір типових, клішованих висловів, які складають певний фрагмент соціального буття. Таке тлумачення фрейму важливе особливо для перекладознавства, бо дозволяє легко долати перешкоди у тих випадках, коли форма ситуації в оригіналі забарвлена національно і не має відповідника у мові перекладу; саме тоді і є сенс використати фреймовий (ситуативний) переклад, щоб передати не конкретну мовленнєву оболонку, а загальнолюдський логічний зміст ситуації. Не забувати при цьому треба лише про подвійний характер лексеми "фрейм": її належність за формою до найновнішої, когнітивної лінгвістики, а за змістом - до традиційного контексту. Як справедливо вка-
зав нещодавно В. Манакін, "когнітивна лінгвістика оперує не мовними елементами (це поняття структурної лінгвістики), а одиницями, при чому особливими за своєю природою: вони є провідниками різного роду інформації у мові і через мову. Для назви цих одиниць найчастіше використовують терміни "семантеми", "фрейми", "концепти", спільним знаменником яких є можливість передавати (...) концептуально-когні-тивну інформацію людей про світ і себе в ньому".
§ 2.5.2. Структура поняття"фрейм"
Неважко здогадатися, що фрейм як ситуацію завжди обмежено певною кількістю чинників, котрі постійно зумовлені її конкретним змістовим наповненням. Так, наприклад, фрейми "зустріч", "вітання", "прощання" тощо не можуть не мати такого компоненту, як обов'язковість не менше двох учасників та їх ритуальних висловів, жестів, міміки, а от компоненти "одяг" або "освітній і\енз" тут несуттєві. З іншого боку, фрейми "весілля", "званий обід" і т. ін. актуалізують саме компонент одягу, а ритуальні жести роблять незначними, тоді як фрейм "лекція" висовує на передній план освітній статус учасників, а не їх одяг. Отже, фрейм є системою тематично пов'язаних між собою складових частин, серед яких треба виділити два комплекси: фундаментальний (загальний) та оказіональний (частковий). Якщо другий комплекс є завжди конкретним набором компонентів, які рідко повторюються в інших фреймах (та й то не всі, а лише окремі), то угрупування загальних чинників є постійним у змістовій структурі будь-якої ситуації. їх перелік було визначено ще у добу народження цього поняття і він з того часу майже не змінювався. Нині встановлено наступні обов'язкові компоненти ситуації як мовленнєвого спілкування: учасники, їх взаємовідносини, знання кожного про здібності партнера, час, місце, умови комунікації тощо.
І ще на одну особливість фрейму варто перекладачеві звертати постійну увагу: за теоретиками фреймової лінгвістики, сприйняття тексту адресатом відбувається за рахунок актуалізації в його пам'яті конкретного відповідного фрейму, який - у свою чергу - актуалізує і приєднує до себе наступний відповідний фрейм - і так до останнього ситуатив-
ного фрагмента тексту. Неважко побачити, що фреймове розуміння висловлювання хоч і відбувається на базі тексту, котрий провокує низку необхідних фреймів від першого до останнього, але лише через додаткову позатекстову інформацію (спровоковані фрейми знаходяться в нашій пам'яті вже до тексту), нівелюючи кожного разу у сприйнятому тексті нову, власне "текстову" інформацію, тобто його концепцію, та постійно зводячи його (спрощуючи або збагачуючи) до подібності до вже існуючих текстів. Інакше кажучи, фреймове сприйняття висловлювання є рецептивним або інтерпретаційним, але не аналітичним.
% 2.6.Оригінал як інформація: закони її змін під час перекодування
§ 2.6.1. Сутність поняття і терміна "інформація"
У параграфі про соціальне призначення мови акцентувалося, що текст серед інших основних завдань виконує функції пізнання навколишнього (світомоделювання) та повідомлення, а це означає, що він несе в собі дані про наше буття і тому може бути розглянутим як інформація. Ця лексема (від лат. informatio - "пояснення, повідомлення") отримала статус терміна у другій половині XX ст. і прийшла з кібернетики. В логіці та побуті, де поняття інформації теж поширилось, під нею стали розуміти сукупність об'єктивних знань щодо фактичних даних і залежностей між ними. Такі полярні крайнощі (конвенціональні зв'язки у першому випадку та об'єктивні знання у другому) вплинули на семантичне наповнення терміна "інформація" у мовознавстві, де він став використовуватись як синонім до лексеми "зміст" але у подвійному значенні: зміст, який вкладає автор у своє висловлювання, і зміст, який витлумачує сприймаючий із тексту адресанта. Оскільки така різниця у значеннях поняття "інформація" не викликає суттєвих перекладацьких перешкод, то з боку перекладознавства є сенс розглядати термін "інформація" як синонім до термінів "текст", "висловлювання", "дискурс", "фрейм", враховуючи, зрозуміло, ті змістові нюанси останніх чотирьох понять, про які йшлося у вищенаведених параграфах.
§ 2.6.2. Зміни інформаціїпід час її перекодування
Саме з погляду на те, що мовний оригінал є вербальним втіленням певної інформації, можна до теорії і практики її перекладу застосувати математичну модель категорії "інформація", запропоновану ще у 1965 році для штучного інтелекту провідним математиком світу російським академіком А. М. Колмогоровим, який стверджує, що кількість інформації втрачається під час передавання останньої від адресанта до адресата (отже, і під час перекодування її іншою мовою, як це має місце при перекладі). Саме тому найважливішою складовою частиною теорії інформації є розділ про передавання інформації, засади якого заклав американський математик К. Е. Шеннон. Головними категоріями цього розділу є ентропія (невизначеність інформації) та кількість (визначеність) інформації, якими характеризується пропускна здібність каналу зв'язку, для успішного використання якого інформацію треба спочатку закодувати за певним алгоритмом, а потім декодувати за новим алгоритмом (для автора тексту це будуть задум, його реалізація у конкретній текстожанровій формі та спрямованість на певного читача як соціального угрупування, для перекладача - сприйняття змісту оригіналу для себе, перетворення його для майбутнього читача, порівняння зробленого варіанта з першотвором). Складність названого процесу пе-редання інформації (алгоритм-кодування-канал зв'язок-алгоритм-деко-дування) і викликає неминучу втрату інформації на кожному із п'яти вказаних етапів, тому її переклад можна назвати інформативним, або констатуючим.
§2.7. Оригінал як концепція: її зміст та мовленнєве втілення
§ 2.7.1. Сутність поняттяі терміна "концепція'''
Лексема "концепція" (від лат. conceptia - "плід, зародок, узагальнення") вживалася в європейському науковому обігу здавна у значенні ідеї, задуму твору, стисло сформульованої програми тощо. Але когнітивна лінгвістика 1980-90-х років, почавши активно використовувати морфо-
логічну основу цієї лексеми ("концепт") як самостійний словотермін у зовсім протилежному розумінні як комплексу тематично споріднених знань про типову соціальну ситуацію, зруйнувала прозоре семантичне наповнення терміна "концепція", так що сьогодні він має розмаїття значень. Через це ми пропонуємо розглядати "концепцію" в нашому підручнику подвійно: суто філологічно (за її етимологією та історичним використанням, тобто як зародок, задум, стисло сформульовану ідею висловлювання) і суто аналітично (концепцію можна сформулювати лише для цілей тлумачення, але її неможливо вичленувати з тексту, бо вона є текстовою цілісністю).
Саме тому, а також завдяки кількісно і якісно значному практичному,
критичному й теоретичному матеріалу і його копіткому аналізу можна
стверджувати, що процес перекладу взагалі треба оцінювати сьогод
ні принципово по-новому. Перш за все, потрібно звернути не просто
більш пильну увагу, а взагалі увагу на оригінал і прийняти за основу,
що його зміст та форма втілюють якусь концепцію в тому сенсі, в якому
її розуміє багато філологів і мистецтвознавців, стверджуючи, що кон
цепцію твору ніколи не можна передати іншими засобами, крім тих, які
вже використав її творець. Коли Е. Хемінгуея якось запитали, що він
бажав сказати своїм оповіданням "Старий та море", то американський
письменник, на той час вже лауреат Нобелівської премії за 1954 рік, не
без іронічного підтексту відповів, що художній твір неможливо розгля
дати як паляницю з родзинкою, де остання втілює основний зміст, і що
художній твір і є те, що в ньому розповідається. А коли - майже за сто
років до Хемінгуея - росіянина Л. М. Толстого запитали, про що йдеть
ся у його романі "Анна Кареніна", він сказав, що для об'єктивної від
повіді йому треба повністю процитувати цей роман. Аналогічної точки
зору на "переказ змісту як заборонений прийом, яким можна убити
книгу", дотримувався і другий лауреат Нобелівської премії (1972) ні
мець Г. Белль. --ґ
Цілком закономірно в останні два десятиріччя XX ст. на підставі висновків когнітивної лінгвістики про національну забарвленість мислення та його вербального втілення стала розроблятися у філології те-
орія опозиції предметного та концептуального повідомлень у структурі тексту, в якій (теорії) під предметним повідомленням стали розуміти те, що може бути втілено в іншу мовну форму, а під концептуальним -те, що ні в яку іншу вербальність, крім досягнутої в оригіналі, перетворено бути не може.
Саме через наявність такої опозиції, для означення якої у параграфі З підрозділу 2.2 було використано терміни "загальнолюдське судження" (як оцінка логічного змісту, або як повідомлення у висловлюванні) та "індивідуальне твердження" (як оцінка особистісного змісту, або як концепція висловлювання), не лише щойно наведена теорія, а й історична практика перекладу знає велику кількість думок про неможливість суттєвої відповідності перекладу оригіналові, про що йдеться у наступному підрозділі.