Виникнення держави

Причини виникнення первісної (архаїчної) держави.

Первісні людські спільності, які формувались спочатку тільки на кровноспоріднених зв'язках (роди), були, безперечно, соціальне однорідними утвореннями: групи людей, що існували всередині спільноти, виділялись виключно за біологічними властивостями (стать, вік, фізичний стан тощо). Тому й органи управління таким суспільством (збори сородичів, старійшина роду та ін.), а також загальні правила поведінки (звичаї, ритуали, тра­диції, табу), які діяли у ньому, виражали інтереси всіх його членів-сородичів.

Та внаслідок повільного, але неминучого, «не­відворотного» розвитку й ускладнення суспільно­го виробництва, а відповідно, і всього суспільного життя, об'єктивно виникають такі соціальне не­обхідні потреби, функції, на реалізації яких почи­нають зосереджуватись лише окремі члени роду, племені. Формуються, отже, хай спочатку і неве­ликі, групи людей, за котрими поступово закріп­ляються ці «ролі», котрі здебільшого вже «спеціа­лізуються» на вирішенні саме загально соціальних справ. До останніх насамперед належать: а) уп­равління — організація, координація діяльності сородичів, соплемінників; б) шаманство — риту­ально-обрядові, релігійні функції; в) військове ке­рівництво — організація захисту від завойовників та ін.

У таких «управлінців», певною мірою вже від­окремлених від «звичайних» членів спільноти, ви­никають, окрім загальносуспільних, ще й спе­цифічні групові інтереси, а отже, спільнота посту­пово стає мірою соціально неоднорідною. І це, як свідчать дані сучасної етнографії, археології, ста­родавньої історії, може відбуватись ще до суспіль­ного розподілу праці (зокрема, на скотарство та землеробство) і до виникнення приватної власності на засоби виробництва (але за наявності надлишко­вого продукту).

Зазначені угруповання утворюють, можна ска­зати, прошарок племінної бюрократії (управ­лінської, військової, релігійної), який здійснює ке­рівництво суспільством вже не тільки у його за­гальних інтересах, але, так чи інакше, й у власних корпоративних інтересах. Остання обставина якраз і становить ту суттєву відмінність, котра відрізняє цю організацію управління від організації публіч­ної влади у соціально однорідному (первіснооднорідному) суспільстві. Тому ця організація має бути відображена спеціальним поняттям, що йому відповідає сьогодні термін «держава».

Отже, якщо не вважати племінну бюрократію соціально-економічним класом у традиційно-марк­систському розумінні цього поняття (ця частина суспільства, вже посідаючи специфічне місце у си­стемі розподілу матеріальних благ, соціальних функцій, «ролей», прав і обов'язків, все ж не від­різняється від інших своїм відношенням до засобів виробництва), можна констатувати наявність до­класової держави — держави племінної бюро­кратії. Вона була, за її соціальною сутністю, ор­ганізацією публічної (політичної) влади доміную­чої верхівки племінного соціально-неоднорідного суспільства. До речі, про архаїчну докласову дер­жаву писали такі вчені як Ф. Енгельс у книзі «Ан-ти-Дюрінг» (1878 р.) та М. С. Грушевський у праці «Початки громадянства (генетична соціологія)» (1921 р.). А якщо вважати племінну бюрократію

соціальним класом, тоді таку організацію треба буде розглядати як класову державу.

З виникненням приватної власності на засоби виробництва, яка поступово зосереджується насам­перед у руках зазначеного прошарку суспільства, а далі, з виникненням класів рабовласників і рабів деяких країнах — класів феодалів і кріпосних), соціальна сутність держави змінюється: остання стає організацією політичної влади рабовласників (або ж відразу феодалів).

Чимало таких держав згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали незалежність внаслідок воєн чи ін­ших історичних подій.

Причини утворення національної держави

Згодом, коли набирали сили такі нації, що жи­ли компактно на своїй історичній території, та вна­слідок конкретних історичних причин перебували у складі інонаціональних або багатонаціональних держав, відносно самостійним чинником утворення нових держав ставало здійснення такими націями (народами) їх права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник може набувати ви­рішального значення і вести до формування націо­нальних держав. Згадані держави утворювалися в процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державоподібних формувань (за останнім варіантом відбувається нині утвердження незалежності дер­жави Україна).

Втім, і «національні» держави завжди виника­ють у суспільстві, яке є соціально неоднорідним.

Зовнішніми (формальними) реквізитами націо­нальної приналежності держави мають бути, як правило, певні історично зумовлені її офіційні сим­воли: прапор, герб, гімн.

Ознаки, котрі відрізняють державу від інших організацій у соціальне неоднорідному суспільстві:

- у кожній країні із соціально неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій — багато;

- тільки держава виступає офіційним представ­ником усього суспільства; всі ж інші організації репрезентують лише його частину;

- тільки держава може вирішувати загально­суспільні справи — інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства;

- держава має у розпорядженні для виконання своїх завдань та функцій специфічний апарат, який володіє владними повноваженнями і має матеріаль­ні засоби для реалізації цих повноважень;

- тільки держава може встановлювати загаль­нообов'язкові для всього населення правила по­ведінки — юридичні норми (право як спеціально-соціальне, юридичне явище);

- тільки державна влада характеризується су­веренітетом. Його ознаки:

- верховенство влади; повнота влади; самостій­ність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації (або особи) як у даній країні, так і за її межами.

Аналізувати співвідношення національних (етнічних) та соціальних коренів, аспектів будь-якої держави можна, виходячи з таких загальних положень:

1. Майже в кожній утвореній за новітню історію державі її народ (населення) є етнічно не­однорідним, складається, так чи інакше, з різних національно-культурних спільностей.

2. Кожна з таких етнічних спільностей, як пра­вило, соціально неоднорідна, поділяється на певні класи, стани, прошарки, інші утворення, групи.

3. Не існує частин суспільства (класів, верств тощо), які були б етнічно нейтральними, «дистиль­ованими», цілком позбавленими національних вла­стивостей, рис.

Цим об'єктивно й зумовлюється складне перепле­тіння, діалектична взаємообумовленість, взаємоза­лежність соціальних і національних засад у сутності будь-якої держави (зокрема, сучасної України).

У наведених положеннях поняття нації, націо­нальної приналежності використано в його суто етнічному розумінні. Але й у цьому випадку слід за­уважити, що національність (національна належ­ність) людини, групи людей — це об'єктивний ре­зультат передусім (хоча й не тільки) її реальної конкретно-історичної соціалізації; він виявляєть­ся, головним чином, в її соціальне (а не біологічно) обумовлених, тобто «вирощених» певним соціумом (а не генами), властивостях. Саме внаслідок цього, по-перше, для визначення національної приналеж­ності людини або групи людей їхні біологічні, фізіологічні та інші позасоціальні властивості мо­жуть мати лише допоміжне, другорядне, проте аж ніяк не вирішальне значення.

По-друге, навряд чи може існувати єдиний, уні­фікований еталон (універсальний набір, «пакет» показників) приналежності людини до певної на­ції, особливо якщо окремі її частини протягом значного періоду існували у суттєво відмінних со­ціальних умовах. У цьому випадку можна говори­ти про різновиди певної нації (етносу), які є істо­рично рівнозначними, «рівноправними» і не мо­жуть порівнюватися, а тим більше протиставлятись один одному з позицій національної «чистоти».

А по-третє, одна й та сама людина, яка перебу­ває, особливо з дитинства, у багатонаціональному середовищі, оточенні, може в процесі становлення, формування, розвитку своєї особистості засвоювати різні етнокультурні ролі, надбання, здатна ставати носієм декількох (хоча й у різних «дозах») національно-культурних рис, особливостей, пара­метрів, менталітетів. І вона проявляє їх (хоч і не­рівномірно, нерівноцінно) у відповідних етнокуль­турних режимах, ситуаціях, відносинах.

Очевидно, що тоді як осіб без національності, тобто абсолютно позбавлених яких би то не було об'єктивних національних рис, не існує, то особи, які є носіями властивостей кількох націй, досить поширені (у тому числі в Україні).

Проте існує ще й інше розуміння поняття на­ції — у її політичному, державно-громадянському вимірі, деякою мірою «юридизоване», а саме: на­ція — це спільність громадян даної держави. Саме

така позиція знаходить сьогодні все ширше виз­нання й підтримку державного керівництва сучас­ної України.

3. Види типів держав за їх сутністю

Типологія теорія про типи тих чи інших явищ. Типологія держав призначена класифікува­ти, «розподіляти» всі держави, що існували в іс­торії людства або існують і зараз, на такі види, групи, класи, котрі дають змогу розкрити їх соці­альну сутність.

Соціальна сутність держави (а втім, як і будь-якого іншого соціального явища) полягає в її здат­ності задовольняти певні потреби та інтереси тієї чи іншої спільності (соціальної групи, частини, а іноді й усього суспільства). Отже, розкрити соціальну сутність держави означає виявити і вказати, інтере­си і волю якої саме частини суспільства (класової, національної чи іншої) виражає, задовольняє дана держава. А досягнути цього можна тільки шляхом наукового, теоретичного дослідження держави, причому здійснюваного на основі соціальне зміс­товного, соціальне сутнісного підходу (відомо, що її офіційна назва, словесна «самореклама», як свід­чить історія, не стільки розкривала, скільки прихо­вувала, маскувала її справжню роль); і якби декла­ративна «зовнішність» держави, її термінологічна самооцінка завжди відповідали суті цього явища, потреби в науці, мабуть, не виникало б).

Розподіляти держави на певні різновиди (типи, класи) можна, ясна річ, і за іншими критеріями, зокрема, за методами здійснення влади (демокра­тичні і тоталітарні), за характером та рівнем тех­нічного, технологічного розвитку суспільства (до-індустріальні, або аграрні, індустріальні, постіндустріальні, чи, як сьогодні іноді висловлюються, інформаційні), за ставленням держави до релігії (теократичні, світські, атеїстичні), за географічним розташуванням (східні й західні; європейські, азіатськіта ін.) тощо.Усі зазначені класифікації

 

 

можна зустріти у давній та сучасній літературі. Однак жодна з подібних типологій, відображаючи, безперечно, досить важливі риси, параметри дер­жави, не дає відповіді на питання,— волю якого населення, якої його частини виражає даний різно­вид держави. А без такої відповіді соціальна сут­ність того явища, котре відображається поняттям держави, залишається нерозкритою, «прихова­ною». Тому згадані класифікації не можуть замі­нити такої типології держав, яка б фіксувала відмінності між ними саме з точки зору їх соціаль­ної сутності. Історія існування держав — це, як правило, історія зміни їх соціальної сутності. Тому й типи держав є їх історичними типами.

Історичний тип державице система суттє­вих рис, притаманних усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин і які виражають соціальна змістовну (зокрема, кла­сову) сутність і соціальне призначення держави.

Основні причини зміни типів держави:

- розвиток продуктивних сил і відповідна зміна виробничих відносин;

- зміна соціальної (зокрема, класової) структу­ри суспільства; зміна панівного, домінуючого в економіці класу або іншої панівної, керівної групи населення, виникнення нового співвідношення класових та інших соціальних сил;

- перехід державної влади до представників ін­шого класу (частини класу, союзу класів) або іншої соціальної групи, а отже, зміна соціальної сутності держави.

При цьому слід пам'ятати, що хоча й має місце залежність держави насамперед від панівної, чи домінуючої, групи (класу) в суспільстві, проте дер­жава є відносно самостійним утворенням.

Ознаки відносної самостійності держави:

організаційна відокремленість її від суспільства в цілому, від будь-яких груп і класів (зокрема, від панівного, домінуючого); і

наявність власної внутрішньої будови(структу­ри) та особливих, специфічних інтересів;

залежність не тільки від домінуючого класу, до­мінуючої групи,але, тієючи іншою мірою, й від інших груп суспільства (зокрема, від національних чи етнічних спільностей);

залежність не тільки від співвідношеннякласо­вих та інших соціальних сил всередині країни, а й від зовнішньополітичних умов і подій;

необхідність виконувати не тільки суто класо­ві, групові, а й загальносоціальні функції.

Внаслідок цього, існували, існують і будуть іс­нувати держави так званого перехідного типу. Во­ни, як правило, виражають волю кількох спільно­стей (класів, націй, верств, груп) або ж волю час­тини певної спільності.

У різні епохи існували наступніісторичні типи держави: племінно-бюрократичний, рабовласниць­кий, феодальний, буржуазний. Така класифікація зумовлюється тим, що саме вказані соціально-еко­номічні спільності, класи — племінна бюрократія, рабовласники тощо — були домінуючою частиною населення у тому чи іншому суспільстві на певному етапі його історичного розвитку. Крім зазначених (та деяких інших перехідних) типів держави, вже відомих в історії людства, є підстави прогнозувати утворення у майбутньому держави так званого со­ціально-демократичного типу — держави трудів­ників-власників.

Між названими «чистими» типами держави, як правило, існували (а подекуди і нині існують) дер­жави перехідних, так званих «змішаних» типів. До останніх належить, зокрема, ті сучасні держа­ви, які обрали орієнтиром для свого розвитку пра­вову державу соціальної демократії.

Типологічна приналежність держави відобра­жає її соціально-змістовну сутність, так би мовити, у статиці. А в динаміці, в «роботі» держави така сутність розкривається через реалізацію її основ­них функцій.

4. Функції держави

Функції державице основні напрямки діяль­ності держави, які розкривають її соціальну сутн­ість і призначення в суспільстві.

Види функцій держава:

1) за соціальним значенням державної діяльнос­ті — основні (безпосередньо характеризують соці­альну сутність і призначення держави) і неосновні (не розкривають безпосередньо її соціальної сутності);

2) за територіальною спрямованістю — внут­рішні і зовнішні;

3) за сферою суспільного життя — гуманітарні, економічні, політичні;

4) за часом виконання — постійні (здійснюють­ся протягом усього часу існування даної держави), тимчасові (здійснюються протягом лише певного відтинку часу, наприклад, під час стихійного ли­ха, війни).

Тема 5 Сутність сучасних держав соціально-демократичної орієнтації

Знання про сутність сучасних держав озброю­ють державних службовців, юристів розумінням справжньої соціальної ролі їх професійної діяль­ності в суспільному житті, відчутно впливають на ставлення людини до держави — до її політики, діяльності, до її різноманітних органів, службових і посадових осіб.

Викладені тут положення дають змогу зро­зуміти, якою саме має бути держава, що прагне стати правовою і демократичною; на що можна спо­діватися, розраховувати людині, яка у такій дер­жаві проживає. Отже, ці положення можна вико­ристовувати як концептуальні критерії для оцінки того, якою мірою діяльність держави відповідає її

деклараціям, проголошеним цілям і намірам, для визначення повноти й ефективності виконання нею основних функцій.

1. Майбутня держава соціально-демократичного типу: сутність і передумови

У першій половині XX ст. в багатьох країнах світу розпочався поступовий, здійснюваний різни­ми шляхами, засобами і темпами перехід від тра­диційно буржуазного суспільства (суспільства спо­чатку «вільного», а потім монополістичного капі­талізму) до громадянського суспільства соціальної демократії — суспільства трудівників-власників. Саме останньому має відповідати правова держава, котра водночас не може не бути державою соціаль­ної демократії.

Громадянське суспільствоце спільність вільних, рівноправних людей та їхніх об'єднань, яким держава забезпечує юридичні можливості бу­ти власником, а також брати активну участь у політичному житті.

Основні ознаки громадянського суспільства:

- людина, її інтереси, права, свободи є голов­ною його цінністю;

- рівноправність і захищеність усіх форм влас­ності, насамперед приватної (в її групових та інди­відуальних різновидах);

- економічна свобода громадян та їхніх об'єд­нань, інших суб'єктів виробничих відносин у ви­борі форм і здійсненні підприємницької діяльності;

- свобода і добровільність праці на основі ві­льного вибору форм та видів трудової діяльності;

- надійна та ефективна система соціального за­хисту кожної людини;

- ідеологічна і політична свобода, наявність де­мократичних інститутів та механізмів, які забезпе­чують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної політики.

Реальне здійснення основних прав кожною лю­диною можливе лише у такому суспільстві,де ліквідовано її відчуження від засобів виробництва і результатів особистої праці, а також її відчужен­ня від політичної, насамперед державної, влади. Таке суспільство може утворитися за умов, коли:

- по-перше, саме трудівники є власниками (чи то колективними, чи індивідуальними) засобів ви­робництва і результатів своєї праці;

- по-друге, такі трудівники-власники станов­лять більшість дорослого населення країни, дорос­лих громадян держави;

- по-третє, політична система суспільства (зок­рема, порядок виборів до представницьких органів держави та органів місцевого самоврядування) за­безпечує вільне і адекватне волевиявлення дорос­лих громадян;

- по-четверте, такому волевиявленню населен­ня належить керівне, вирішальне значення в сус­пільному житті (через забезпечення панування за­конів держави, через їх найвищу юридичну силу);

- по-п'яте, безумовною змістовною межею во­левиявлення більшості населення є основні права людини: непорушність, незаперечність, недотор­канність цих прав має бути абсолютною. Основні права людини — це той універсальний кордон, який не може перетнути будь-яка більшість.

Сучасні тенденції соціального розвитку дозво­ляють, як видається, прогнозувати поступове утво­рення такого суспільства, де всі трудівники будуть власниками чи співвласниками (у тій або іншій формі) засобів та результатів праці. Таким чином, громадянське суспільство соціальної демократії — це, як би там не було, післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство (якщо мати на увазі капіталізм XVIII — початку XX ст.). А держава у такому суспільстві має бути за своєю сутністю державою трудівників-власників.

Є певні підстави для того, щоб відобразити таку державу окремим, спеціальним поняттям під умов­ною назвою «держава соціальної демократії». Можна запропонувати наступне визначення цього поняття:держава соціальної демократіїце ор­ганізація політичної влади трудівників-власників

(що складають більшість суспільства), яка реаль­но забезпечує максимальне здійснення і захист ос­новних прав людини, прав нації та народу на за­гальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності.

Викладене свідчить про соціально-змістовну єд­ність правової держави і держави соціальної демо­кратії. Власне, це той самий феномен, котрий роз­глядається у дещо різних аспектах.

Належність даної держави до певного типу виз­начатиметься, як і в інших випадках викладеної соціально-сутнісної типології держав, якісною своєрідністю (своєрідним різновидом) виробничих відносин. Йдеться про комбінацію таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (гру­пова й індивідуальна) і суспільна (державна та ко­мунальна, муніципальна). Хоча їм усім забезпечу­ватимуться формально рівні умови співіснування, проте переважна частина засобів виробництва пе­ребуватиме саме у приватній власності. При цьому трудівники — абсолютна більшість населення країни — матимуть можливість так чи інакше розпоряджатися використовуваними засобами ви­робництва і результатами своєї праці, здійснюваної на базі цих засобів. Таким чином, у соціальній структурі суспільства вперше кількісно переважа­тиме клас трудівників-власників.

Такого варіанта організації економічного життя суспільства, такої структури виробничих відносин в історії людства ще ніколи не існувало. Отже, це буде історично новий різновид (тип) економічного підґрунтя суспільства, котрий і становитиме об'єк­тивну основу його якісно нового найчисленнішого соціального утворення (трудівників-власників) і відповідного типу держави — держави соціальної демократії.

2. Поняття і види держав соціально-демократичної орієнтації

Якісно новому станові всесвітньо-історичного розвитку людства — його переходу до громадянсь­кого правового суспільства соціальної демокра­тії — відповідає у політико-юридичній сфері і зо­рієнтований на соціальну демократію перехідний тип держави.

Держава соціально-демократичної орієнта­ції — це організація політичної влади більшості населення у суспільстві з різноманітними форма­ми приватної та суспільної власності на засоби виробництва, яка постійно поліпшує умови для здійснення основних прав людини, прав нації та народу на загальнолюдських засадах свободи, спра­ведливості й солідарності.

Соціально-демократичне спрямування такої держави знаходить прояв у тому, що вона:

- створює для всіх громадян формально рівні можливості участі у приватизації значної частини засобів виробництва та іншого майна, активно сти­мулює цей процес;

- послаблює відчуження людини від управлін­ня суспільством, надаючи їй можливості впливати на вироблення і здійснення державної політики шляхом участі у загальних виборах, референду­мах, діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань тощо;

- не тільки зберігає права і свободи, які були рані­ше здобуті у політичній боротьбі, але й розширює їх;

- є прямим учасником, «співорганізатором» суспільного виробництва як власник вагомої части­ни сучасних виробничих засобів;

- бере пряму участь у розподілі матеріальних благ через систему соціальних допомог, виплат, пенсій, прагнучи забезпечити мінімально необхід­ний рівень життя значної частини громадян;

- розширює сферу виконання важливих загальносоціальних функцій, що здійснюються в інтере­сах усього суспільства і питома вага яких в усій державній діяльності помітно зростає;

 

- користується підтримкою більшої частини населення країни;

- проводить миролюбну зовнішню політику, бе­ре все ширшу участь у розв'язанні глобальних, тобто загальнолюдських, проблем — екологічних, енергетичних тощо.

У сучасних умовах можна виділитидва основ­них різновиди держав такого перехідного типу:

а) держави, які існують у промислове розвине­них країнах соціальне орієнтованого, «соціалізова­ного» капіталізму;

б) держави, які існують у країнах, що перехо­дять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдо-соціалізму до громадянського суспільства і пере­творюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на ор­ганізацію влади більшості населення (зокрема, ко­лишні радянські республіки та історично ана­логічні їм держави).

3. Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації

У гуманітарній сфері:

Завдання:

- забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідар­ності.

Функції:

- гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);

- екологічна (охорона природного середовища);

- соціальна (охорона і відновленняздоров'я»соціальне забезпечення та ін.);

- культурно-виховна (освіта, виховання, розви­ток культури тощо).

В економічній сфері:

Завдання:

- сприяти формуванню соціальне орієнтованої ефективної ринкової економіки.

 

 

Функції:

- господарсько-стимулююча (створенняумовдля розвитку виробництва на основі рівноправного визнання й захисту різних форм власності на засо­би виробництва);

- господарсько-організаторська (програмування та організація виробництва на державних підприємс­твах, розпорядження об'єктами державної власності);

- науково-організаторська (організація і стиму­лювання наукових досліджень).

У політичній сфері:

Завдання:

- створювати умови для формування і діяль­ності органів державної влади на засадах демо­кратії, тобто відповідно до безперешкодного воле­виявлення більшості народу в умовах вільної діяльності різноманітних громадських об'єднань.

Функції:

- створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різ­них соціальних груп, зокрема для діяльності різно­манітних політичних партій та інших громадських об'єднань (демократизаторська функція);

- забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що проживають на території держави (на­ціонально-забезпечувальна функція);

- охорона і захист державно-конституційного ла­ду, законності та правопорядку (охоронна функція).

4. Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації

У гуманітарній сфері:

- участь у міжнародному забезпеченні і захис­ті прав людини: допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);

- участь у захисті природного середовища (еко­логічна функція);

- участь у міжнародному культурному спів­робітництві.

В економічній сфері:

- участь у створенні світової економічної систе­ми на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

- участь у розв'язанні глобальних господарсь­ких та наукових проблем (енергетичної, викорис­тання світового океану, досліджень і освоєння ко­смосу тощо).

У політичній сфері:

- організація, підтримка і розвиток міждер­жавних договірних відносин на основі загальновиз­наних принципів міжнародного права;

- оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;

- участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;

- участь у боротьбі з порушеннями міжнарод­ного правопорядку (у тому числі із використанням військових засобів).

Схожість, аналогічність або збіг основних функ­цій багатьох (не всіх!) існуючих сьогодні держав свідчить про зближення їх соціальної сутності і про втілення нового політичного мислення у сучасні міжнародні відносини, про посилення взаємозалеж­ності і взаємозв'язку всіх країн, про об'єктивно зу­мовлену поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв'язанні надто серйозних гло­бальних проблем. Отже, людство, крок за кроком здійснює поворот до цивілізації нового типу.