Правопорушення- це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне (протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке спричиняє юридичну відповідальність.
Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), за об'єктами посягання, за суб'єктами, за поширеністю, за ознаками об'єктивної і суб'єктивної сторін, а також за процедурами їх розгляду.
Види правопор-ь:
1. За ступенем суспільної небезпечності (шкідливості):
- Злочин – передб Крим зак-м сусп. небезп винне діяння, яке посягає на сусп. лад д-ви, її політ, ек сист, власність, життя, пр. та св. люд-и;
- Проступок – правопор-я, яке завдає шкоду особі, сусп., д-ві, здійсн-ся в різних сферах сусп. життя, має різні об-ти впливу та юр наслідки.
2. За сферами громадського життя:
- У сфера соц-ек відносин;
- У сфері сусп-політ відносин;
- У сфері побуту та дозвілля.
3. За колом осіб:
- Особисті;
- Групові
4. За галуззю:
- Конст, адмін., цив-пр тощо.
У кожному із видів правопорушень можливі:
— рецидив — вчинення правопорушення того самого виду після застосування примусового заходу за перше правопорушення;
— повторність - вчинення нового правопорушення до застосування примусового заходу за перше правопорушення.
Крім того, частина осіб, які вчинили правопорушення і зазнали покарання, після цього вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі). Мають місце і приховані правопорушення, їх безкарне вчинення негативне впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і тих осіб (особливо хитливих), що знали про їх вчинення.
87. ЮР. ВІДПОВІД.: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, ВИДИ.
Відповід-сть – певні сусп. відносини між суб і контрол-ю його пов-ку інстанцією (д-вою, сусп-м).
Юридична відповідальність — це передбачені законом вид і міра державно-владного (примусового) зазнання особою втрат благ особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення.
Ознаки юр відповід-сті:
1. Спирається на державний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів.Державний примус — це державно-владний вплив відповідних державних органів і службових осіб на поведінку людей. Юридичну відповідальність не можна зводити до державного примусу, як і державний примус — до юридичної відповідальності. Державний примус може здійснюватися у різні способи, не пов'язані з юридичною відповідальністю (наприклад, примусове лікування осіб, що вчинили небезпечні для суспільства дії в стані неосудності, митний огляд багажу, примусове стягнення аліментів на утримання дітей та ін.).Разом з тим держава покликана вживати певних заходів примусу до суб'єктів (фізичних або юридичних осіб), які вчинили правопорушення. Ці примусові заходи мають правовий характер і є мірами легального державного примусу: вони здійснюються лише компетентними органами у визначених законом формах.
2. Виражається в обов'язку особи зазнавати певних втрат — позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, що не існував до правопорушення.
3. Настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обов'язковою при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності. Суб'єктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень. Не є правопорушеннями необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик.
4. Здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме — з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи.
5. Здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом(цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). Поза процесуальною формою юридична відповідальність є неможливою.
Види юр відповід-сті за галузями:
Залежно від галузевої структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, кримінальну.
| Види юридичної відповідальності | ||
| Конституційна (юридична підстава — Конституція) | - настає за порушення норм Конституції України. Маючи високий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, норми Конституції є нормами прямої дії. Питання про притягнення суб'єкта (фізичної або юридичної особи) до конституційно-правової відповідальності вирішується судом. | |
| Матеріальна (юридична підстава — КЗпП) | - настає за вчинене майнове правопорушення, шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації робітниками та службовцями при виконанні ними своїх трудових обов'язків. Притягає до відповідальності адміністрація підприємства. Захід матеріальної відповідальності — грошове стягнення. Правозастосовний акт — наказ. | |
| Дисциплінарна (юридична підстава -КЗпП) | — накладається адміністрацією підприємств, установ, організацій (особою, що має розпорядчо-дисциплінарну владу над конкретним працівником) внаслідок вчинення дисциплінарних проступків: 1) відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку; 2) в порядку підпорядкованості; 3) відповідно до дисциплінарних статутів і положень. Реалізується виключно в рамках службової підпорядкованості . Засоби дисциплінарної відповідальності: догана, пониження в посаді, звільнення. Правозастосовний акт — наказ. | |
| Адміністративна (юридична підстава — КпАП) | - накладається за адміністративні правопорушення органами державного управління (органами так званої адміністративної юрисдикції) до осіб, що не підпорядковані їм по службі. Заходи адміністративної відповідальності — попередження, штраф, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав (наприклад, прав водія) і т.ін. Правозастосовний акт — рішення. | |
| Цивільна (юридична підстава -цпк) | - настає з моменту правопорушення — невиконання договірного зобов'язання майнового характеру у встановлений строк або виконання неналежним чином, заподіяння позадоговірної шкоди (цивільно-правової проступку) або здоров'ю чи майну особи, її особливість полягає у добровільному виконанні правопорушником відповідальності без застосування примусових заходів. Державний примус використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин. Питання про притягнення суб'єкта (фізичної або юридичної особи) до цивільно-правової відповідальності вирішується судом, арбітражним судом або адміністративними органами держави за заявою учасника правовідносини або потерплого. Заходи цивільно-правової відповідальності — відшкодування майнових втрат, скасування незаконних угод, штраф, пеня та інші міри, які полягають у примушуванні особи нести негативні майнові наслідки. Правозастосовний акт — постанова. | |
| Кримінальна (юридична підстава -КПК) | - настає за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься в КК кодексі, тобто встановлюється лише законом, настає з моменту офіційного обвинувачення, реалізується виключно в судовому порядку. Заходи кримінальної відповідальності — жорсткі заходи кримінального покарання, які впливають на особу винного іпозбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі та ін.; застосовуються лише в судовому порядку. Правозастосовний акт — вирок. | |
Види юридичної відповідальності залежно від її функцій:
1. Правовідновлююча (цивільно-правова і матеріальна) — примус, як правило, не виявляється; має місце добровільне виконання правопорушником відповідальності. Державний примус застосовується у разі виникнення конфлікту між учасниками правовідносин.
2. Штрафна (каральна) (кримінально-правова, адміністративно-правова) — примус проявляється: а) в обмеженні прав особи,
88. ОСН ЦІЛІ ЮР. ВІДПОВІД-СТІ.
Цілі юридичної відповідальності - визначення, формулювання того соціального ефекту, результатів, до яких прагне суспільство і юридично визначає від його імені держава (законодавчо і шляхом правозастосовної, правоохоронної діяльності) у випадках вчинення винною особою правопорушення. Цілі юридичної відповідальності можна поділяти на такі, що мають загальносоціальне та індивідуальне (для конкретного правопорушника) значення.
Загальносоціальна мета юридичної відповідальності полягає в охороні існуючого ладу та суспільного порядку (забезпеченні порушеного публічного інтересу). Конкретна (щодо правопорушника) мета юридичної відповідальності— державне примушування особи поводитись у будь-яких правових ситуаціях відповідно до встановленого законом правового порядку шляхом покарання винного, визначення правових наслідків для нього.
До загальносоціальних належать цілі, що відображають ставлення суспільства в цілому до правопорушень та певні його очікування. До таких цілей можна віднести:
а) захист правопорядку — спрямована на підтримування суспільства як цілісного організму в стійкому стані, в якому його розвиток, динаміка спрямовані відповідно до його головних правових вимог;
б) гарантування (забезпечення) принципу непорушності прав і свобод людини і громадянина;
в) запобігання правопорушуваності (злочинності) як аномальному явищу, її профілактика на загальносоціальному рівні (шляхом правового виховання та правової пропаганди, просвітницької діяльності і под.). Отже, виховання є і метою, і засобом досягнення загальної мети юридичної відповідальності як справедливого і очікуваного суспільством реагування з боку держави на правопорушення.
До індивідуальних (для конкретного правопорушника) цілей можна віднести такі, які трансформують загальні цілі відповідальності до рівня конкретної особи правопорушника:
а) відновлення порушених суб'єктивних прав і свобод суб'єктів права — фізичних і юридичних осіб. Інакше кажучи, мета відповідальності на рівні конкретного охоронного правовідношення не може бути звужена тільки до відплати правопорушнику за скоєне ним. Головним для особи, чиї права і інтереси, нормальні суспільні зв'язки порушено, полягає в їх поновленні, створенні впевненості людини в тому, що держава, притягуючи до відповідальності правопорушника, гарантує охорону, захист і поновлення порушеного протиправною поведінкою стану особи;
б) компенсація особі завданої їй правопорушенням матеріальної і моральної шкоди;
в) покарання правопорушника. Це завжди державно-примусове, законне обмеження прав винної особи, яке виражається в позбавленні її певних цінностей (особистих, духовних, матеріальних), що їй належали. Проте покарання правопорушника не може бути самоціллю суспільства і держави;
г) превенція (попередження) вчинення нових правопорушень конкретною винною особою (приватна превенція). Превентивне значення має якраз покарання, спрямоване на запобігання новому правопорушенню винною особою в майбутньому. Воно також сприяє вихованню даного правопорушника і усвідомленню ним принципу невідворотності юридичної відповідальності.
89. Ф-Ї ЮР. ВІДПОВІД-СТІ.
Принципи юридичної відповідальності — це положення та ідеї, що мають законодавче закріплення та визначають самостійний і реальний характер відповідальності як засобу гарантування і охорони об'єктивного і суб'єктивного права та суспільного порядку.
Репресивно-каральна (штрафна) - спрямована на покарання державою правопорушника та запобігання новим правопорушенням; притаманна насамперед кримінальній та адміністративній відповідальності, а також цивільній (конфіскація, штраф, відмова в захисті суб'єктивного цивільного права). Каральні санкції мають відносно визначений характер, встановлюють вищу або нижчу межу покарання (стягнення): його призначення залежить від обставин правопорушення, ступеня вини, характеристики особи та інших обставин.
Правовідновлююча (компенсаційна) - спрямована на відновлення незаконно порушених прав, примусове виконання невиконаних обов'язків, властивих цивільній, насамперед, майновій, відповідальності (відновлення майнового права). Правовідновлювючі санкції мають абсолютно визначений характер: розмір заподіяної шкоди може бути точно встановлений незалежно від обставин правопорушення.
Виховна функція спрямована на формування у суб'єктів потреби правомірної поведінки та усвідомленого ставлення до наданих прав і покладених обов'язків. Ця функція сприяє зміцненню у громадян віри у справедливість, у захист належних їм прав і свобод, підвищує рівень правової культури громадян, правову дисципліну та активність у сфері права. Виховна функція має дві форми — загальнопревентивну, що націлена на виховання у громадян поваги до закону, та спеціальнопревентивну, що націлена на перевиховання самого правопорушника.
Сигналізаційна (інформативна) ф-я, змістом якої є визначення моделі поведінки, що суперечить інтересам суспільства і держави та характеризується як протиправна; аналіз засобів впливу на правопорушників та визначення змісту і особливостей конкретних видів відповідальності.
Організуюча (регулятивна) ф-я – спрямована на визнач-я моделі пов-ки, що суперечить інтересам сусп.-ва і д-ви та хар-ся як протиправна, аналіз засобів впливу на правопорушника та визнач-я змісту і особл. конкр. видів відповід-сті.
90. ПРИНЦИПИ ЮР. ВІДПОВІД-СТІ.
Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихідні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві. Вони є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні усталені закономірні зв'язки.
Юридична відповідальність грунтується на принципах:
1) законності - полягає у тому, що юридична відповідальність:
• настає за діяння, передбачені законом; застосовується в суворій відповідності з визначеним законом порядком;
• припускає наявність складу правопорушення (тобто наявність протиправного, винного діяння);
• настає лише перед передбаченими законом компетентними органами;
• припускає конституційність закону, що встановлює міру відповідальності.
Незнання законів не звільняє від відповідальності (ст. 68 Конституції України);
2) обґрунтованості -виражається в:
• установленні самого факту вчиненого правопорушником протиправного діяння як об'єктивної істини;
• встановленні інших юридичне значущих фактів, пов'язаних з висновками про факт і суб'єкта правопорушення;
3) доцільності-полягає у відповідності обраного заходу впливу на правопорушника цілям юридичної відповідальності (захистити правопорядок, виховати поважне ставлення до права).
Цей принцип вимагає:
• індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від тяжкості правопорушення і властивостей правопорушника як особи відповідальності (ст. 61 Конституції України: «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер»);
• пом'якшення і навіть відмова від застосування заходів відповідальності за наявності можливості досягти її мети іншим шляхом;
4) невідворотності - полягає в:
• неминучості настання відповідальності правопорушника;
• оперативності застосування заходів відповідальності за вчинені правопорушення;
• професіоналізмі і добросовісності діяльності правоохоронних органів;
• ефективності заходів, застосовуваних до правопорушників;
5) своєчасності— означає
• можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку давності, тобто проміжку часу, не занадто віддаленого від факту правопорушення.
Для адміністративних і дисциплінарних проступків установлений строк давності в кілька місяців, для кримінальних злочинів — від одного року до 10—15 років (залежно від тяжкості злочину і обставин справи). Виконання вироку, що вступив у законну силу, або постанови про накладення адміністративного стягнення також обмежено строком давності. Майнова відповідальність здійснюється в межах строку задавнення позову;
6) справедливості— виявляється в такому:
• кримінальне покарання не встановлюється за проступки;
• при встановленні заходів покарання і стягнення не повинно принижуватися людська гідність;
• зворотної дії в часі не має закон, що встановлює відповідальність або посилює (але не пом'якшує) її;
• за одне правопорушення встановлюється тільке одне покарання.
«Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст. 61 Конституції України).
XVII. ЗАКОННІСТЬ ТА ПРАВОПОРЯДОК
91. ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ ЗАК-І. ГАРАНТ-Ї ЗАК-І.
Законність — це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.
Законність — явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим. Законність є принципомдіяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації.
Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:
1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;
2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;
3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.
Законність є й режимреально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві. Режим законності — неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію — владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі.
Принципи законності — це відправні засади, незаперечні засадничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.
Принципами законності є такі.
1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації.
2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.
3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії.
4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності.Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права.
5. Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності — досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.
6. Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:
— спеціально-дозвільного — поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»);
— загальнодозвільного — поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);
а також додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає безумовне право суб'єкта на судовий захист прав.
Гарантії законності — це умови суспільного життя і заходи, що вживаються державою для забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку.
Гарантії законності можна поділити на:
— загольносоціольні;
— спеціально-соціальні.
Загальносоціальні гарантії законності:
1) економічні — ступінь економічного розвитку суспільства, росту продуктивності праці і обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності тощо. Наявність економічної незалежності суб'єктів права створює об'єктивні умови для їх зацікавленості в законності;
2) політичні— ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявності розвинутої системи народовладдя, демократичних форм і інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дозволяє особі вільно самовизначатися, об'єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади.
3) ідеологічні — ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимості вчинення аморальних проступків, які одночасно є протиправними; ідеологічний плюралізм, широка поінформованість населення, свобода преси, думок тощо.
Спеціально-соціальні гарантії законності можна поділити на дві групи:
- юридичні— передбачена законом система спеціальних засобів, за допомогою яких забезпечується створення якісних законів, їх додержання і виконання. Юридичні гарантії законності створюються в результаті діяльності законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, спрямованої на запобігання правопорушенням та їх припинення:
Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:
1) превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганні правопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;
2) припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямовані на припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;
3) відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного володіння;
4) каральні, або штрафні, — спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.
Юридичні гарантії законності за суб'єктами застосування можуть бути такими:
- парламентські;
- президентські; — судові;
- прокурорські;
- адміністративні (управлінські); ,
- контрольні;
- муніципальні (місцеві).
- організаційні — заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав громадян.
92. ПРАВ. ПОРЯДОК: ПОНЯТТЯ, ЗАГ ХАР-КА.
Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності.
Соц цінність правопорядку:
- Виражає та закріплює структуру управл-я нар-м госп-м;
- Виражає та закріплює сис-му політ та інших соц відносин;
- Закріплює політ, ідеол та ек багатоманітність;
- Відображає всі форми власності;
- Гарантує та закріплює сис-му пр та обов’язків громадянин;
- Забезпечує мир, злагоду, спокій у всій д-ві;
- Ств-є умови для гідного рівня життя всього сусп.-ва.
Основні ознаки правопорядку:
1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;
2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;
3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;
4) створює сприятливі умови для здіснення суб'єктивних прав;
5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;
6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;
7) встановлює сувору громадську дисципліну;
8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;
9) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;
10) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.
Зміст правопорядку — це система правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання.
Розрізняють зміст правопорядку:
1) матеріальний — система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою;
2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та врегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.
Функції правопорядку — це основні напрямки формування і підтримання стабільного правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:
1) функцію впорядкування зовнішніх зв'язків і відносин з великими системами суспільства — економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища — економічних, політичних, соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і стабілізації всіх найважливіших зв'язків і відносин з суспільним середовищем;
2) функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття» системи правопорядку, відокремлює якісну визначеність його як цілого у внутрішній взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;
3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку — виражається в його непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм, волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії, вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи, правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку правопорядку є його вдосконалення.