Одноразова допомога і допомога по частковому безробіттю

Стосовно виплати одноразової допомоги по безробіттю необхідно зазначити, що така допомога виплачується одноразово для організації підприємницької діяльності безробітними, які не можуть бути працевлаштовані у зв'язку з відсутністю на ринку праці підходящої роботи. Така допомога виплачується особам, яким виповнилося 18 років, якщо вони виявили бажання її отримати.

Також положеннями Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" передбачена виплата допомоги по частковому безробіттю.

Така допомога надається застрахованим особам у разі втрати ними частини заробітної плати внаслідок вимушеного тимчасового скорочення нормальної чи встановленої на підприємстві відповідно до законодавства України тривалості робочого часу та (або) перерви в отриманні заробітної плати чи скороченні її розмірів у зв'язку з тимчасовим припиненням виробництва без переривання трудових відносин з причин економічного, технологічного та структурного характеру.

Право на таку допомогу мають застраховані особи, які протягом 12 місяців, що передували початку простою, працювали не менше 26 календарних тижнів і сплачували страхові внески та в яких ці простої становлять 20 і більше відсотків робочого часу.

Проте, слід зазначити, що у разі якщо простій носить сезонний характер або виникає виключно з організаційно-виробничих причин, або у разі можливості працевлаштування працівників на інших дільницях, у цехах, на підприємствах, допомога по частковому безробіттю не надається.

Допомога по частковому безробіттю працівнику встановлюється за кожну годину простою із розрахунку двох третин тарифної ставки (окладу) встановленого працівникові розряду і її розмір не може перевищувати прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Виплата зазначеної допомоги здійснюється підприємством за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, починаючи з першого дня простою, але тривалість її виплати не може перевищувати 180 календарних днів протягом року.

Необхідно зазначити, що суми матеріального забезпечення на випадок безробіття, що належали безробітному відповідно до цього Закону і залишилися недоодержаними у зв'язку з його смертю, виплачуються непрацездатним особам, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання.

Такими непрацездатними особами є: діти, які не досягли 18 років, учні та студенти (курсанти, слухачі, стажисти) очної форми навчання - до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ними 23 років; один із батьків або дружина (чоловік) померлого чи інший член сім'ї, якщо він не працює та доглядає дітей, братів, сестер або онуків померлого, які не досягли 8 років; неповнолітні діти, на утримання яких померлий виплачував або був зобов'язаний виплачувати аліменти.

Виплата здійснюється у разі, якщо звернення за належною до виплати сумою матеріального забезпечення на випадок безробіття надійшло не пізніше 6 місяців після смерті безробітного.

Спори, що виникають із правовідносин за Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", вирішуються в судовому порядку.

Виділяються два основних напрями соціально-економічної діяльності держави щодо безробіття: . а)регулювання рівня й тривалості безробіття; б)соціальний захист людей від безробіття.

Перший напрям передбачає перетворення реального безробіття в природне і за рівнем, і за тривалістю. Біля підвалин теорії глобального регулювання економіки (в тому числі попиту і пропо­зиції на такий товар, як "робоча сила") державою, стояв Дж.М.Кейнс. Згідно з кейнсіанською концепцією держава повинна підтримувати загальногосподарську рівновагу між пропозицією і попитом, не обмежуючи свободи дії господарюючих суб'єктів і не втручаючись в процес прийняття ними рішень. Стимулювання державою попиту допомагає пом'якшувати циклічний рух суспіль­ного виробництва й тим самим утримувати в допустимих межах

масштаби резервної армії праці (безробіття). В іншому випадку неконтрольоване зростання безробіття в періоди криз загрожує соціальними конфліктами, які можуть підірвати економічний розвиток країни.

Другий напрям передбачає визначення форм і методів соціа­льного захисту (допомоги по безробіттю, гарантованого мінімуму зарплати і т.д.), а також способів його розподілу. Значення роботи людина усвідомлює лише тоді, коли її втрачає. Без роботи й професійної діяльності людина починає відчувати себе непотріб­ною, знедоленою й неповноцінною тому, що перед нею виникають три групи проблем: фінансові, психологічні й сімейні. У Деклара­ції прав людини, прийнятій ООН у 1948р. (ст. 23.1), записано: кожна людина має право на працю, вільний вибір професії, на задовільні умови праці, так само як і на захист від безробіття. Проте в жодній країні світу немає однакового сформульованого права на працю, а тим більше, це право не гарантується, як у колишньому СРСР. Є лише окремі закони й декларації про право на працю. Наприклад, Закон про захист від звільнень, згідно з яким робітник може бути звільненим лише через деякий час; Закон про захист материнства (не допускає звільнення вагітних жінок і регулює процедуру їх поновлення на роботу); Закон про тих, хто став на роботі калікою (інвалідом), який зобов'язує фірми виділяти для них певну квоту в штаті персоналу і т.д. Всі закони покликані захищати людей праці від актів свавілля з боку робото­давця, страхувати їх від втрати робочого місця в умовах ринкової економіки, основаної на приватній власності на засоби виробницт­ва. Проте безробіття існує, і важливе завдання держави полягає в тому, щоб усувати ту несправедливість, яка виникає не з вини бажаючих працювати, надаючи людям, що опинилися в такій ситуації, соціальну допомогу.

Для реалізації державної політики зайнятості ство­рюється служба зайнятості, яка організаційно виступає у вигляді закладів, що акумулюють інформацію про динаміку трудових ресурсів і наявність робочих місць, а також безкоштовно надають громадянам послуги, що пов'язані з забезпеченням їх зайнятості. Такі заклади отримали назву бірж праці.

В Україні державна служба зайнятості формується згідно з За­коном "Про зайнятість населення", прийнятим у березні 1991 р. й виконує функції, перераховані у схемі 150.

Практично в усіх промислове розвинутих країнах економіко-політичний розвиток останніх років перетворив питання про соціальний захист у найсерйознішу проблему. Потреба в держав-

них видатках на соціальні заходи має тенденцію до зростання. Це зумовлено високим рівнем безробіття, зростаючою кількістю пенсіонерів і збільшенням видатків на охорону здоров'я. В подіб­ній ситуації виникає питання про межу фінансування соціальних програм, бо ж частка державних видатків у валовому внутрішньо­му продукті не може зростати безкінечно. Ця проблема особливо актуальна для України, де популізм політиків у соціальній сфері встудив у суперечність з можливостями виробництва, що катаст­рофічне скорочується. Все це свідчить про те, що службі зайнятос­ті України, організаційною формою якої є біржі праці, в найближ­чі роки передбачається досить напружена робота (за прогнозами спеціалістів, армія безробітних сягне за 10-15% від загальної кількості працездатного населення).

 

2.П ід преміюванням розуміється виплата працівникам гро­шових сум понад основний заробіток з метою стимулювання результатів праці та їх заохочення.

Преміювання здійснюється в двох формах:

— преміювання, передбачене системою оплати праці;

— преміювання як вид заохочення (поза системою опла­ти праці).

У тих випадках, коли для працівників передбачена ви­плата премії за досягнення заздалегідь встановлених вироб­ничих показників, що входять до системи оплати праці, має місце почасово-преміальна або відрядно-преміальна система.

При введенні таких систем на підприємстві приймають­ся локальні положення про преміювання, які затверджують­ся власником за погодженням з профкомом. У положеннях встановлюються конкретні показники, умови преміювання, коло працівників, що мають отримати премію, розмір премії (звичайно конкретний відсоток до посадового окладу), підста­ви для зниження і позбавлення премії.

За цільовим призначенням премії в рамках системи опла­ти праці поділяються на два види: премії за основні резуль­тати господарської діяльності і премії за поліпшення ок­ремих сторін виробничої діяльності (спеціальні системи преміювання — за впровадження нової техніки, технології; за економію енергоресурсів і т. ін.).

Зниження (позбавлення) премії проводиться за спеціаль­ними підставами, а саме: за порушення виробничої, технологіч­ної дисципліни; повернення продукції внаслідок незадовіль­ної якості; прогул; появу на роботі в нетверезому стані; роз­крадання на роботі.

При преміальній системі оплати праці працівник має суб'єктивне право вимагати виплати премії при досягненні запланованих показників, а власник зобов'язаний виплати­ти суму премії.

Одноразове заохочення здійснюється без встановлення показників. Воно повністю залежить від суб'єктивного воле­виявлення власника або уповноваженого ним органу. У пра­цівника немає суб'єктивного права на таке заохочення.

Винагорода за підсумками роботи за рік — особливий вид преміювання, встановлений з 1965 p. з метою поліпшити матеріальну зацікавленість працівників у підвищенні ефек­тивності виробництва і поліпшенні якості продукції, а також закріпити кадри на виробництві (див. Рекомендации: Утв. пост. Госкомтруда СССР и ВСЦПС от 10 августа 1983 г. // Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1983. - №11).

Умови і розміри винагороди встановлюються в спеціаль­ному положенні. У розмірі премії враховується стаж робо­ти на даному підприємстві. У повному розмірі така премія виплачується працівникам, котрі працювали весь календар­ний рік. Винагорода виплачується після підведення підсумків господарської діяльності підприємства за рік на зборах тру­дового колективу. Позбавлення премії проводиться за кон­кретні упущення в роботі, перелік яких встановлюється в локальному положенні.

На Заході преміювання широко застосовується, причому показники включають не виконання норми праці (це забез­печується самою організацією праці), а впровадження ново­введень. Застосовується система "відкладених премій", які можуть виплачуватися і через 5 років залежно від "поведін­ки" продукції на ринку збуту.

 

3. Колективний трудовий спір (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин щодо:

а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту;

б) укладення чи зміни колективного договору, угоди;

в) виконання колективного договору, угоди або їх окремих положень;

г) невиконання вимог законодавства про працю.

Колективний трудовий спір (конфлікт) може виникати на виробничому, галузевому, територіальному та національному рівнях.

На виробничому рівні спір виникає в межах підприємства між найманими працівниками цього підприємства і його власником або уповноваженим ним органом. Участь у такому спорі можуть брати, а отже, бути стороною спору, наймані працівники всього підприємства, окремих структурних підрозділів чи окремі категорії працівників. Стороною спору в інтересах найманих працівників може виступати виборний орган первинної профспілкової організації (далі — профспілка). Відповідно до частини другої статті 19 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV профспілки та їх об’єднання представляють і захищають колективні інтереси працівників незалежно від їхнього членства у профспілках. Якщо на підприємстві профспілки не створено, інтереси найманих працівників у колективному спорі може представляти інша організація (орган), якій наймані працівники надають відповідні повноваження. Інтереси власника або уповноваженого органу зазвичай представляє керівник підприємства.

Спором на галузевому рівні вважається спір, який виникає на підприємствах у межах однієї або кількох галузей (професій) і сторонами якого, з одного боку, є наймані працівники підприємств однієї або кількох галузей (професій) чи профспілки, їх об’єднання або інші уповноважені цими найманими працівниками органи, а з другого — власники підприємств, об’єднання власників або уповноважені ними органи чи представники.

Спором на територіальному рівні вважається спір, який виник на кількох підприємствах незалежно від галузевого підпорядкування, розташованих на території однієї чи кількох адміністративно-територіальних одиниць. Під адміністративно-територіальною одиницею відповідно до частини першої статті 133 Конституції України розуміється: село, селище, район у місті, місто, район в області, область, Автономна Республіка Крим.

Якщо такий спір охоплює підприємства, розташовані на території більшості областей України, він вважатиметься таким, що виник на національному рівні.