Поняття діяльності в психології

Діяльність — динамічна система активної взаємодії суб'єкта із зов­нішнім світом, під час якої суб'єкт активно впливає на об'єкт, за раху­нок чого задовольняє свої потреби; відбувається поява і втілення в об'єкті психологічного образу та реалізація опосередкованих ним відно­шень у предметній дійсності.

У найбільш загальному й абстрактному визначенні категорія діяль­ності розкриває відношення «суб'єкт — об'єкт». Але це дуже загальний підхід, конкретизуючи його стосовно психології слід визначити, про який суб'єкт іде мова: йдеться про суспільство, спільноту людей чи інди­віда (Б.Ф. Ломов).

У вітчизняній психології сформувався підхід, згідно з яким вивчен­ня психіки людини вимагає аналізу її реальної діяльності. Тільки на цьо­му шляху можна зрозуміти якісну відміну психіки людини від психіки тварини, розкрити сутність свідомості.

Для психології діяльності важливими є два моменти:

1. Положення про єдність психіки і діяльності, що протиставляє се­бе іншим психологічним напрямам, зокрема, ретроспективній психоло­гії, гештальтпсихології та ін.

2. Впровадження принципів розвитку та історизму, втілення яких у конкретних дослідженнях передбачає звернення до діяльності як рушій­ної сили розвитку психічного відображення.

За Леонтьєвим, діяльність — форма активності. Активність спону­кається потребою, тобто станом потреби в чомусь. Потреба не пережи­вається як така, вона виявляється як переживання дискомфорту. Під час пошуку відбувається зустріч потреби з її предметом, який стає мотивом. Однак таке розуміння мотиву є традиційним для вітчизняної психології, де вказується на основу мотиву, який виявляється через зв'язок з різни­ми потребами. Таке розуміння мотиву значною мірою відображає пра­гнення відобразити у визначенні мотиву його об'єктивну зумовленість, матеріалістичну природу. Це стосується насамперед визначення мотиву, який пропонує у своїх роботах О.М. Леонтьєв, у руслі своєї загально- психологічної концепції і діяльнісного підходу. Він підкреслює, що тер­мін «мотив» вживається для позначення переживання стану потреби, у чому ця потреба конкретизується в даний момент.

У цьому визначенні як основна ознака мотиву виступає його об'єк­тивний характер, його відображувальна природа, по суті, йдеться про

ототожнення мотиву діяльності з предметом потреби. З праць О.М. Леонтьева не ясно, чим викликана необхідність повторення предмета потреби людини в її мотивах. Чим мотив як предмет потреби відріз­няється від предметності самої потреби, в якій укладена природа остан­ньої. Без такого уточнення поняття «мотив» і «потреба» цілком перекри­вають одне одного за своїм змістом. Наукове поняття «мотиву» може бу­ти визначено лише в тому випадку, коли за своїм змістом воно не спів­падає з іншими поняттями. Наукове поняття має відображати реальний психологічний феномен, його основні властивості та характеристики, причому такі, які не виступають в інших поняттях. Поки що таким виз­наченням мотиву в строгому науковому смислі психологія не володіє.

Визначення мотиву в широкому розумінні передбачає його розу­міння як те, заради чого здійснюється діяльність, одиницею аналізу якої є дія. Діяльність слід відрізняти від поведінки. Успіх діяльності суб'єкта залежить від взаємодії трьох компонентів: знань, умінь і мотивації.

Як пояснюючий принцип психіки категорія діяльності використову­ється:

1. При вивченні різних сфер психічної реальності — пізнавальних психологічних процесів, мотивації, внутрішніх процесів,

2. При побудові різних галузей психології (психологія загальна, військова, педагогіка).

Використання категорії діяльності як пояснюючого принципу привело:

1) до зміни принципів аналізу психіки в загальній психології:

—принципу єдності свідомості й діяльності;

—принципу єдності будови внутрішньої та зовнішньої діяльності;

— принципу інтеріоризації-екстеріоризації як механізму засвоєння суспільно-історичного досвіду;

2) до розробки положень:

—про формування розумових дій;

—про провідну діяльність як основу періодизації розвитку психіки;

—про мікроструктурний аналіз пізнавальної і виконавчої діяльності;

—про діяльнісне опосередкування міжособистісних взаємин тощо.

Основні характеристики діяльності — предметність і суб'єктивність.

Специфіка предметної діяльності полягає в тому, що об'єкти зовніш­нього світу не впливають на суб'єкта безпосередньо, а лише будучи пе­ретвореними під час діяльності, завдяки чому досягається більша аде­кватність їх відображення у свідомості. Змінюючи зовнішній світ, люди­на відповідно змінює і саму себе — і через процес, і через результат, який стає новою умовою її існування й розвитку.

Через діяльність суб'єкт здійснює взаємозв'язок з об'єктом, об'єк­тивною дійсністю, світом. Через діяльність відбувається певний перехід від суб'єкта, особистості до об'єкта, світу. Цей перехід відбувається у формі опредмечування і розпредмечування. При опредмечуванні здій­снюється активне перетворення оточуючої об'єктивної дійсності, ство­рення предметного світу, фактично його психологізація. При розпредмечуванні психологізованого об'єктивного світу відбувається протилежний процес — зміна самого суб'єкта, особистості за рахунок «вбирання», «всмоктування» людиною в себе все більш широкого обсягу предметно­го світу. Адже створений суспільством особистостей предметний світ значно ширший за те навколишнє середовище, що безпосередньо (чи опосередковано) оточує конкретну особу, особистість. Здійснюючись безперервно, процеси опредмечування і розпредмечування сприяють розвиткові як предметної, соціальної і природної дійсності, так і самої особи, особистості.

Отже, діяльність особистості має такі головні ознаки, як:

а) предметність;

б) соціальність, тобто суспільно-історичну природу;

в) індивідуальність, тобто індивідуально-еволюційну природу;

г) опосередкованість;

д) соціальну мотиваційність та індивідуальну спрямованість;

е) продуктивність, креативність [148, С. 38-39].

Предметність діяльності виявляється в наявності предметів культу­ри людства, в яких зафіксовані певні суспільно вироблені способи дій з ними — створення, вироблення, споживання. Ці способи предметних дій засвоюються людиною, відтворюються і розвиваються саме в діях з предметами людської культури.

Соціальність. Суспільно-історична природа діяльності полягає в її соціальному походженні. Людська діяльність формується з самого почат­ку як сукупна, групова, колективна діяльність з певним розподілом між її членами як змістових, інструментальних, так і процесуальних компо­нентів. Вона має свої форми і засоби організації, диференціації та інте­грації. Соціальна за своїм походженням зовнішня кооперативна діяль­ність виступає джерелом, плацдармом формування індивідуальної, вну­трішньої ідеальної діяльності особистості. Цей перехід від зовнішньої до внутрішньої форми діяльності, або інтеріоризація, існує в єдності з пе­реходом від внутрішньої до зовнішньої її форми, або екстеріоризації.

Індивідуальність. Індивідуально-еволюційна природа діяльності по­лягає в тому, що життєва енергія, вітальна сила, власна працездатність, динамічність людини забезпечується на рівні організму індивіда, що й виступає фізіологічним джерелом самої діяльності, її процесуальності, яка соціально модифікується. Проте організм і мозок людини мають та­ку анатомічну побудову і такі фізіологічні, психофізіологічні функції, які тільки й можуть стати реалізаторами суто людських видів діяльності, цілої їх сукупності. Під час інтеріоризації, переходу зовнішніх видів діяльності у внутрішні останні набувають нових можливостей, яких не має зовнішня діяльність. Ми можемо тільки вказати на безліч логічних, продуктивних, креативних, аналітико-синтетичних, індуктивно-дедук­тивних, узагальнюючо-конкретизуючих, систематико-комбінуючих, внутрішньо-рефлексивних, моделюючо-просторових, дискурсивно-інтуї- тивних тощо дій і операцій у внутрішньому ідеальному плані діяльності людини. Відзначимо, що цей важкодосліджуваний ідеальний інструмен­тальний план діяльності безумовно відчуває на собі вплив з боку інтим­них генетичних, геномічних механізмів, глибинної емоційної регуляції. Можна припустити, що в ідеальному плані діяльності особистості відбу­вається зустріч глибинних, зумовлених геномічно, і зовнішніх, соціаль­но зумовлених тенденцій організації суто людських форм активності, тобто діяльності.

Опосередкованість діяльності людини виступає в її оздобленні чи­сленними, штучно створеними засобами, знаряддями, інструментами як матеріальними, так і ідеальними. Як приклади цих засобів можуть розглядатися знакові, символічні системи різних видів (у науці, техніці, мистецтві, освіті, культурі тощо), вербальні та невербальні способи спіл­кування тощо. Усі психологічні функції людини побудовані й діють як опосередковані, що значно підсилює їх ефективність. Разом із внутріш­німи ідеальними людство створило і безперервно оновлює зовнішні тех­нічні, технологічні, інформаційні засоби, які вже набули масштабу гло­бальної і космічної дії. Водночас створені засоби дослідження й оперу­вання об'єктами мікрокосмічного плану — на атомарному і молекуляр­ному рівні як неживої, так і живої природи. Ідеальний план діяльності особистості виступає головним плацдармом пізнання і перетворення макро- і мікрокосмосу;

Вмотивованість і цілеспрямованість діяльності відображає структуру соціального розподілу в суспільстві пізнавальних, продуктивних і твор­чих діяльностей людства між його членами, в якій вони мають знайти своє місце, свій життєвий, професійний особистісний сенс, свою мету. Водночас разом із соціальністю цього процесу слід враховувати його ін­дивідуальний характер, що виявляється врешті-решт в особистісному і професійному самовизначенні людини, у формуванні її життєвої мети і системи проміжних цілей низки діяльностей.

Продуктивність діяльності виражає найголовнішу її ознаку, адже в продукуванні, власне у творчості створюється предметний світ людства. І знову в творчій діяльності зустрічаються соціальність та індивідуаль­ність особистості як суб'єкта пізнавальної перетворюючої соціальної поведінки і предметної діяльності.

Одночасно головними атрибутами діяльності для психології важли­ва її психологічна структура. У зв'язку з цим багатьма вченими ведуться пошуки побудови діяльності як у «вертикальному», так і в «горизонталь­ному» плані (В. Рибалка, 2004).

З точки зору діяльнісного підходу, діяльність складається з системи дій і операцій. При цьому дії можуть переходити (розгортатись) як в окрему діяльність, так і автоматизуватись і згортатися в операції. Відпо­відні переходи пов'язують дії і операції, операції і діяльність — залежно від того, чим вони детермінуються - мотивами, цілями або умовами.

У вітчизняній психології вважається, що одним з можливих (і основ­них) механізмів засвоєння дій є механізм інтеріоризації, тобто переходу діяльності із зовнішньої форми у внутрішню. Цей перехід може бути спе­ціально організований на основі планомірного, поетапного формування ро­зумових дій. Визначають шість етапів такого переходу (П.Я. Гальперін):

1) — мотиваційний;

2) — орієнтовний;

3) — матеріальний або матеріалізований;

4) — зовнішньомовленнєвий;

5) — усного мовлення або мовлення про себе;

6) — внутрішньомовленнєвої або розумової дії.

Ця розгорнута схема поетапного формування розумових дій, опера­цій, навичок може бути згорнута, скорочена за умов сформованості пев­них етапів, при успішному опрацюванні цілісної поетапної процедури. В іншому випадку, наприклад, при виникненні труднощів, уся процеду­ра може бути розгорнута з докладним опрацюванням кожного етапу.

Актуальним є питання вивчення протилежного переходу — з вну­трішнього плану діяльності у зовнішній, тобто екстеріоризації, що ва­жливо для кращої організації процесів самовираження особистості.

Разом з вертикальною існує також і горизонтальна, послідовна, ком­понентна побудова діяльності, яка може бути представлена, на думку В.В. Рибалки, у вигляді такої схеми, що включає в себе 5 базових компо­нентів:

—потребово-мотиваційний (стимулюючий);

—інформаційно-пізнавальний (орієнтуючий);

—цілеутворюючий (програмуючий);

—операційно-результативний (продукуючий);

—емоційно-почуттєвий (стверджуючий).

У повноцінній діяльності особистості мають бути представлені всі п'ять базових компонентів її послідовного розгортання і здійснення.

Внаслідок успішного здійснення усіх зазначених компонентів та емоційного закріплення всього послідовного їх ланцюга діяльність фік­сується, згортається у певних якостях особистості, щоб у відповідних умовах повторитись або виступити основою для розгортання нової діяльності.

Саме в цьому плані, за діяльнісним підходом О.М. Леонтьєва, су­купність діяльностей може бути визнана основою особистості. Проте це положення має бути уточнене, якщо розглядати кожну особистісну якість як певну квазідіяльність. Саме такої думки дотримувався, на наш погляд, Г.С. Костюк, коли стверджував, що кожна властивість особи­стості має мотиваційну, змістову й операційну складову, тобто виступає у своїй згорнутій діяльнісній формі.

Це положення підтримується «діяльнісними» поглядами В.П. Зін- ченка, О. В. Запорожця та інших вітчизняних психологів на психічні функції, зокрема на сприймання як дію. Особистість і її якості виступа­ють у контексті цих даних дійсно як суб'єкт діяльності, як певний си­стемний її організатор, як власне система потенційних, готових до роз­гортання і здійснення в певних умовах діяльностей. З огляду на це осо­бистість і є системою діяльностей в їх потенційній і здійснюваній, згор­нутій і розгорнутій, загальмованій та збудженій (за термінологією І.П. Павлова) формах.

У контексті цих поглядів особистість дійсно виявляється, реалізу­ється і розвивається через предметну діяльність.

Як на наш погляд, зафіксована традиційною психологією в терміні «особистість» якісна атрибутика не має маскувати її процесуальну, діяльнісну природу, що найбільш чітко виступає при макроструктурно- му та мікроструктурному аналізі діяльності як базису особистості.

При аналізі діяльності виділяються три аспекти її розгляду:

1. Генетичний — у ньому вихідною формою будь-якої людської діяльності є спільна соціальна діяльність, а як механізм розвитку психі­ки виступає інтеріоризація, під час якої відбувається перехід зовнішньої за формою діяльності у внутрішню діяльність.

2. Структурно-функціональний — в основі такого розгляду будови діяльності лежить принцип аналізу «за одиницями»: розклад реальності на «одиниці», які містять основні властивості, притаманні їм як цілому. Ієрархічні взаємозв'язки між одиницями діяльності рухливі й, залежно від місця відображуваного об'єкта в структурі діяльності, змінюють зміст психічного відображення, рівень відображення (усвідомлений чи неусвідомлений) і вид регуляції (довільний чи мимовільний).

3. Динамічний; вивчаються механізми, які забезпечують рух самої діяльності:

— активність надситуативна, що визначає саморозвиток діяльності і появу її нових форм;

— установка, зумовлююча стійкість цілеспрямованої діяльності в мінливій реальності.

Діяльність відбувається на базі психологічних механізмів, які вивча­ються в руслі фізіології активності (концепція рівнів побудови рухів);

теорії функціональних систем (акцептор результатів дії); уявлень про системну організацію вищих психічних функцій.

Коли йдеться про психологічне вивчення діяльності, то, як прави­ло, мається на увазі діяльність індивіда чи індивідуальна діяльність.

Оскільки індивідуальна діяльність є лише складовою частиною діяльності суспільства, то аналіз її має починатися не з абстрактного від­ношення суб'єкт-об'єкт, а з вивчення функцій цієї індивідуальної діяль­ності в системі суспільного життя, у системі взаємодії індивіда з іншими людьми, в тому соціальному контексті, в який ця діяльність включена.

Звідки беруться мотиви і цілі діяльності? Відповісти на це запитан­ня можливо лише на шляху дослідження індивідуальної діяльності в со­ціальному контексті, тобто щоб підійти до психологічного розуміння будь-якої індивідуальної діяльності, треба розглянути її в системі сус­пільних взаємин, понять, які саме взаємини і як реалізуються в даній діяльності.

З огляду на цей підхід має розв'язуватися питання про класифіка­цію видів людської діяльності. При їх розгляді тільки в плані «суб'єкт- об'єкт» пропонуються класифікації, в яких, наприклад, виділяються та­кі діяльності, як перетворююча, пізнавальна, комунікативна тощо.

У психології, якщо вона не обмежується вказаною схемою, утвер­джуються класифікації, що виділяють орієнтувальну та виконавчу діяль­ність. Види діяльності класифікують також за відносною роллю в ній тих чи інших процесів (сенсорна, інтелектуальна, моторна тощо).

Діяльність є багатогранною, і будь-який з її вимірів може бути вико­ристаний як основа класифікації. Питання про класифікацію діяльності вимагає спеціального історико-генетичного дослідження (Ломов, 1989).

Чим же диктується розвиток і диференціація діяльності? При цьому необхідно вийти за межі індивіда: розглянути взаємини діяльностей і потреб у контексті розвитку суспільства. Будь-яка діяльність спрямована на задово­лення тих чи інших потреб суспільства та індивідів як членів суспільства.

Для психологічного аналізу одним з найскладніших є питання про взаємовідношення потреб індивіда і суспільства. Це питання досліджене ще недостатньо. Загальний підхід до розв'язання питання про співвідно­шення потреб індивіда і суспільства, очевидно, повинен полягати в то­му, щоб розглядати потреби індивіда як члена суспільства, тобто еле­мента соціальної системи.

Психологічні аспекти вивчення індивідуальної діяльності

Психологію, як уже зазначалося, цікавить насамперед діяльність ін­дивідів, індивідуальна діяльність, діяльність, яка розглядається на рівні індивідуального буття.

Що ж в індивідуальній діяльності цікавить психологію? По-перше, це предмет, засоби й умови.

Усе це розглядається для того, щоб зрозуміти процеси, етапи і вла­стивості суб'єкта. Нерідко психічні явища, які виникають і розвивають­ся в процесі виконання індивідом діяльності, розглядаються як її про­дукт. Суб'єкт діяльності (зокрема індивідуальної) вивчається не лише психологією. Що ж вивчається тільки психологією?

Діяльність - це реальний зв'язок суб'єкта з об'єктом, до якого необхідним чином включена психіка.

Виконуючи ту чи іншу діяльність, індивід повинен сприймати, за­пам'ятовувати, думати тощо. Психологія бере в діяльності той аспект, який пов'язаний з вивченням різних форм, видів і рівнів суб'єктивного відображення об'єктивної дійсності діючою людиною, тобто передусім суб'єктивний план діяльності. З цього випливає, що у дослідженні діяльності психологію найперше цікавлять:

— мотиви;

—цілепокладання;

—воля, емоції;

—роль, функції і динаміка сенсорних, перцептивних, мнемічних та інших психологічних процесів, які включені в реальну діяльність людини.

В аналізі діяльності завдання психології полягає у вивченні законо­мірностей формування й розвитку системи психологічного відображен­ня як «внутрішньої умови», як однієї з найважливіших характеристик суб'єкта діяльності й як необхідної «складової» діяльності.

Психологію цікавить, яку роль і місце відіграють системи процесів суб'єктивного відображення дійсності в діяльності індивіда, будь то діяльність виробнича, політична наукова тощо.

З одного боку, вона розглядає діяльність як детермінанту системи психічних процесів, станів і властивостей суб'єкта. З другого боку, вив­чає вплив цієї системи на ефективність і якість діяльності, тобто розгля­дає психічне як фактор діяльності. Що стосується пізнавальних психо­логічних процесів, то їх роль і місце в індивідуальній діяльності на їх ро­звиток вивчаються в психології інтенсивно. Інтенсивніше досліджують­ся стани та властивості. Складніше питання з мотивами і цілями, оскіль­ки в них найбільш чітко проявляється системний характер психічного.

Поняттям мотиву і цілі належить у психологічному аналізі діяльно­сті найважливіше місце. Немотивованої і не цілеспрямованої діяльності просто не може бути. Мотив і ціль утворюють «вектор» діяльності, що визначає її напрям, а також величину зусиль, які докладає суб'єкт для її виконання. Цей «вектор» виступає в ролі системоутворюючого фактора, який організовує всю систему психологічних процесів і станів, які фор­муються і розгортаються під час діяльності.

При аналізі мотивів людської діяльності слід виходити не з аб­страктно взятого індивіда, а з того, як він включений у систему суспіль­них стосунків і яким чином ця система відображається в його голові. Щоб розкрити мотиваційну сферу індивіда, що виконує ту чи іншу діяльність, необхідно дослідити його зв'язки і стосунки з іншими людьми.

Потреби людей диктують їхню поведінку з такою силою, як сила тя­жіння - рух фізичних тіл. Мотив, будучи внутрішнім спонуканням інди­віда до діяльності, не визначає її конкретних характеристик. Один і той самий мотив може реалізуватися в різних видах діяльності. Якою саме буде діяльність, що витікає з конкретного мотиву, визначається ціллю (метою). Якщо мотив лише спонукає до діяльності, то ціль «конструює» конкретну діяльність, визначаючи її характеристику і динаміку (Б. Ло­мов, 1984).

Мотив належить до потреби, що спонукає до діяльності, ціль — до предмета, на який діяльність спрямована, який після її виконання пере­творюється на продукт. Ціль діяльності виступає як ідеальне уявлення її майбутнього розвитку, тобто вона є феноменом випереджаючого відоб­раження. Ціль не долучається до індивідуальної діяльності з зовні, а формується самим індивідом.

Щоб зрозуміти, які цілі і як формуються в того чи іншого індивіда, варто вивчити історію розвитку цього індивіда в родині, суспільстві, тоб­то історію його розвитку як особистості чи соціальну ситуацію розвитку. Сформована ціль реалізується в актуальній діяльності, при цьому склад­ність діяльності залежатиме від того, настільки ціль віддалена від пред­мета.

Отже, розглянуті вище проблеми переважно належать особистісному аспекту діяльності (формування і розвиток мотивів і процеси цілепо- кладання розкривають передусім психологічні характеристики особи­стості). Інший аспект - це вивчення динаміки сенсомоторних, перцептивних, мнемічних, інтелектуальних та інших психологічних процесів у реальній діяльності. Вектор «мотив — ціль» виступає як детермінанта ви­бірковості сприймання, уваги, особливостей мислення тощо, визначає динаміку станів.

Велике значення має вивчення динаміки психологічних процесів у дослідженні структури динаміки індивідуальної діяльності: прогнозу­вання ходу подій, пов'язаних з її мотивами і цілями, формування кон­цептуальних моделей і оперативних образів, прийняття рішень і корек­ції дій. Однією з ключових проблем психології є питання про співвідно­шення психіки та діяльності.

Завдання полягає в тому, щоб розкрити реальну роль психіки в діяльності. Роль психічних процесів у діяльності полягає в тому, що во­ни є процесами відображення дійсності, забезпечують її регуляцію: її адекватність предмету засобам і умовам. Завдання психологічного аналі­зу діяльності полягає у вивченні того, як її предмет, умови і засоби відоб­ражаються в голові людини і яким чином це відображення здійснює ре­гулюючу функцію на відношення до тих рухів органів тіла, за допомогою яких ця діяльність виконується (Б. Ломов, 1984).

Вивчаючи діяльність, психологія розкриває форми, рівні та динамі­ку суб'єктивного відображення дійсності й механізми психологічної ре­гуляції дійсності. Її завданням є також вивчення впливу діяльності на розвиток психічних процесів, станів і властивостей, на розвиток психіч­ного складу особистості в цілому.

Будова індивідуальної діяльності. Проблема будови діяльності має теоретичне і практичне значення. Перші спроби аналізу діяльності були пов'язані з уявленням про їх елементи, зокрема, діяльність пропонували описувати як послідовність елементів. Пізніше з'явився алгоритмічний образ діяльності. Такий опис є зручним, лаконічним, але при ньому роз­кривається лише зовнішня, формальна картина діяльності.

Психологічний аналіз діяльності передбачає розгляд її як складного, багатомірного і багаторівневого, динамічного явища. На сучасному ета­пі важливим завданням є розробка принципів і методів системного ана­лізу, які б дозволили розкрити діяльність в її основних рисах, зв'язках і відношеннях, виявити її структуру і механізми регуляції.

На основі аналізу існуючих концепцій можна як основні «складові» діяльності виділити такі: мотив, ціль, планування діяльності, обробка по­точної інформації, оперативний образ, прийняття рішення, дії, перевірка результатів, корекція дій та ін.

«Мотив — ціль» — визначають напрям діяльності й величину зусиль, які докладає людина. Зв'язок між діями, які підпорядковані єдиній меті, можливий тоді, коли людина має план діяльності.

План і мета формуються ще до початку діяльності. Важливим ком­понентом розвинутого планування діяльності є передбачення. Прийнят­тя рішення виникає в тих випадках, коли людина зустрічається із ситуа­цією, яка має кілька можливих завершень. Ситуацію, що включає невиз­наченість, а, відповідно, прийняття рішення, називають проблемою.

Процес прийняття рішення включає: виявлення проблемної ситуа­ції, висування гіпотез, оцінка висунутих варіантів, вибір одного з варіан­тів. Відповідно до цього можуть бути різні типи рішень: імпульсивне (гі­потеза не контролюється), рішення з ризиком, урівноважене рішення, обережне, інертне.

Дії складають основу діяльності (рис. 6.1). У діяльності з позиції її структури прийнято виділяти рухи і дії. Кожна дія складається з системи рухів чи операцій, які поділяють на внутрішні (розумові) і зовнішні (предметні).

До зовнішніх дій належать моторні дії, дії з переміщення предметів, рухи мовних органів, міміку і пантоміміку. До внутрішніх належать перцептивні дії, мнемічні, мислительні.

Рис. 6.1. Загальна структура дій.

 

Залежно від ступеня усвідомленості виділяють такі способи дій, як навички і вміння.

Навик - автоматизований спосіб виконання дії, сформований у процесі тренувань (фізіологічна основа — динамічний стереотип).

Етапи формування навиків:

— ознайомчий - ознайомлення з прийомами виконання дій та їх ос­мислення;

—аналітичний — виділення окремих елементів дій;

—синтетичний - поєднання елементів і дій;

—автоматизація — цілеспрямований і систематичний повтор дій.

Уміння — можливість виконання дії не лише у звичних, а й усклад­нених умовах.

Як уже зазначалося, досить важливим питанням для психологічної науки є проблема класифікації видів людської діяльності. Нині най­більш загальним є підхід, згідно з яким виділяють індивідуальну та гру­пову діяльність, що розглядається в плані «суб'єкт-об'єктних» відно­шень. Відповідно до цього виділяють такі види діяльності.

—праця - діяльність, спрямована на зміну і перетворення дійсності для створення матеріальних і духовних цінностей;

— учіння — діяльність, спрямована на набуття знань, умінь і навиків;

— гра — діяльність, метою якої є сам процес її здійснення.

Разом з тим слід відзначити, що сучасні тенденції розвитку психо­логії свідчать про певну обмеженість діяльнісного підходу до вивчення продуктів діяльності людини, зокрема творчості. Одним із провідних положень діяльнісного підходу виступає відповідність цілі отриманому результату. Творчість же навпаки, передбачає неузгодженість мети й ре­зультату, про що свідчать багато наукових відкриттів, які були отримані саме всупереч необхідності дотримання певної логіки дій. Психологія творчості — галузь психології, де принципи діяльнісного підходу най­більш чітко виявляють свою обмеженість. Методологічні труднощі ви­никають сьогодні при зверненні до вивчення й інших традиційних видів діяльності, насамперед спілкування. У найбільш загальному визначенні категорія діяльності розкриває відношення «суб'єкт-об'єкт», де врахо­вується специфіка «суб'єкт-суб'єктних» відношень. Детальніше ця про­блема буде обговорена у наступній темі. Варто відзначити, що сьогодні вимагає нового осмислення і вивчення поняття «дія», яке є «більш психологічним» порівняно з категорією діяльності, остання ж більше визначає спосіб існування людини і є філософською категорією.

Отже, розглянувши окремі питання, пов'язані з категорією діяльно­сті, слід відзначити, що психологічна теорія діяльності у вітчизняній психології відіграла важливу роль у формуванні концепцій ігрової, нав­чальної, педагогічної та інших видів діяльності, які спрямовані на ство­рення особистості. Разом з тим реалізація зазначеної теорії вимагає по­глибленого аналізу й вивчення її складових у практичній діяльності, ме­ханізмів творчості особистості тощо, які вивчені ще недостатньо. На су­часному етапі існує значна кількість різних підходів до вивчення складу діяльності, серед яких найпоширенішими є аналітичний, алгоритмічно- структурний, структурно-функціональний, системно-операційний, си­стемний. Для всіх цих підходів спільним є виділення дій, операцій як складових діяльності, відмінним - методологічні засади, які зумовлю­ють особливості розгляду діяльності як складного, багаторівневого, ди­намічного явища, а також виділення конкретних дій, операцій.

Запитання для самоконтролю

1. У чому різниця й тотожність між поняттями «психічна» і «психологічна діяльність»?

2. У чому полягає універсальне значення категорії діяльності для розуміння сутності особистості?

3. Які якісні характеристики особистості виникають при переході з мікро- структурного рівня аналізу діяльності до макроструктурного?

4. Чи можна описувати активність тварин поняттям предметної діяльності?

5. Як діяльність визначає життєвий шлях особистості?

6. Назвіть складники індивідуальної структури діяльності та етапи форму­вання навику.

7. У чому виявляється обмеженість діяльнісного підходу?

Використана і рекомендована література

1. Абульханова-Славская К.А. Деятельность и психология личности. — М.: Наука, 1980.

2. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. — М.: Наука, 1977.

3. Ганзен В.А. Системные описания в психологии. — М.: Знание, 1984. — 146 с.

4. Загальна психологія: Підручник / За заг. ред. Максименка С.Д. — К.: Фо­рум, 2000. - 543 с.

5. Климов Е.А. Введение в психологию труда. — М., 1998. — 350 с.

6. Корольчук М.С. Психофізіологія діяльності / Підручник. — К.: Ельга, Ніка- Центр, 2003. - 400 с.

7. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опор­ні конспекти, методики. — К.: Ніка-Центр, 2007. — 320 с.

8. Костюк Г.С. Вопросы психологии мышления. В кн.: Психологическая нау­ка в СССР. - М.: АПН РСФСР, 1959. - Т. 1. - С. 357-440.

9. Леонтьев A.M. Деятельность. Сознание. Личность. — М.: Политиздат, 1975. — 504 с.

10. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984.-443 с.

11. Лурия А.Р. Мозг человека и психические процессы. — М.: Педагогика, 1963, — Т. 1.-479 с.

12. Основи психології: Підручник / За ред. Киричука В.О., Роменця В.А. — К.: Либідь, 1996.

13. Психологія: Підручник / За ред. Трофімова Ю.Л. — К.: Либідь, 1999.

14. Психология: Учебник / Под ред. Петровского A.B. - М.: Мысль, 2000.

15. Рибалка B.B. Методологічні питання наукової психології (Досвід особи- стісно центрованої систематизації категоріально-поняттєвого апарату): Навчально-методичний посібник. - К.: Ніка-Центр, 2003. — 204 с.

16. Шадриков В.Д. Психология деятельности и способности человека: Учебное пособие. — М.: Логос, 1996. — 320 с.

 

Тема 7

Спілкування як базова категорія в психології

Логіка викладу: поняття спілкування в психології, спілкування як базова категорія психології, проблема спілкування в контексті психологічної теорії діяльності, функції і структура спілкування.

♦ ♦ ♦

Подібно до категорій особистості та діяльності, спілкування нале­жить до базових категорій психологічної науки. За своїм значенням для теоретичних, експериментальних і прикладних досліджень вона не по­ступається проблемам діяльності особистості, свідомості тощо.

Проблема спілкування не нова для психології. На її значення вказу­вали такі вчені, як Г.М. Андрєєва, В.М. Бехтєрєв, А.І. Лазурський, М.Н. Корнєв, Н.Л. Коломийський, В.П. Казмиренко, Л.М. Карамушка, А.Б. Ко­валенко, Б.Ф. Ломов, Б. Паригін та ін.

Проблема спілкування інтенсивно розробляється в соціальній психології, яка ставиться в дослідженнях міжособистісних взаємин. Сприймання і розуміння людини людиною (інтерперсонального сприй­мання), структури і динаміки так званих малих груп (групова динаміка), формування процесів малої комунікації тощо.

Однак проблема спілкування належить не лише соціальній психо­логії, інтерес до неї виявляється і в інших психологічних дисциплінах: у психології праці, інженерній психології, педагогічній, психології упра­вління тощо.

Проблема спілкування має значення не тільки для спеціальних психологічних дисциплін, а й для загальної психології. Подальший ро­звиток загальної психології вимагає розгляду багатьох її проблем у зв'яз­ку з дослідженням спілкування. Без такого дослідження навряд чи мож­на розкрити закони і механізми перетворення одних форм і рівнів психологічного відображення на інші, зрозуміти співвідношення свідо­мого і несвідомого в психіці людини, розкрити закони розвитку особи­стості тощо.

Вивчення психічних явищ не лише в індивідуальній діяльності, а й у спілкуванні — необхідна умова розкриття системи будови психіки. Ви­никає потреба розглянути проблему спілкування як методологічну й теоретичну.