Реферат Курсовая Конспект
Принципи побудови психологічного дослідження - раздел Психология, МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ Методологія Наукового Методу Психології Виявляє Себе Також У Принципах Побудо...
|
Методологія наукового методу психології виявляє себе також у принципах побудови психологічного дослідження. І хоча кожне конкретне дослідження відтворює ту чи іншу методологічну основу тлумачення предмета, існують і мають бути дотримані загальні принципи організації дослідницьких дій психолога. Йдеться про загальні вихідні положення, які обумовлюють усі сторони наукової взаємодії дослідника - психолога з явищами світу, що мають психологічний зміст.
Принцип об'єктивності психологічного дослідження розв'язує проблему співвідношення об'єктивного та суб'єктивного компонентів у науковому пізнанні та обмежує простір тлумачень змісту предмета дослідження. Індивідуальний світ «я» людини, взятий у сукупності його психологічних проявів як предмет психології, виступає об'єктивним явищем світу, самостійним, цілісним та завершеним У своїй сутності. Існування даного явища розгортається одночасно У кількох змістових просторах: індивідуальному, соціальному, феноменологічному, природному та ін. З цим пов’язана складність визначення природи предмета психології, яка є багатозмістовною.
| |||
| |||
Рис. 3.1. Схема перетворюючих і пізнавальних дій над предметом дослідження.
Методика та методи психологічного дослідження відтворюють об'єктивний процес наукового пізнання предмета психології і забезпечують об'єктивність розгортання в процесі пізнавального акту сутності предмета, що пізнається. «Об'єктивність розгортання» сутності досліджуваного явища виявляється в послідовному, системному та якісно завершеному поданні наукового знання про закономірності, характеристики та властивості існування даного явища. Результати психологічного дослідження не можуть змінити сутність і закономірності існування предмета, що пізнається, а отже, об'єктивність існування його не залежить від наукових маніпуляцій з ним.
Суб'єктивний компонент долучається до психологічного дослідження не тільки як змістова складова предмета психології, а й як ознака дослідницької активності самого дослідника, що зумовлюється:
а) ініціацією дослідження як такого;
б) свободою у виборі організаційних елементів дослідження від змістових до технічних;
в) індивідуальними особливостями професійного пізнавального досвіду дослідника.
Проте при цьому об'єктивність наукового методу психології не порушується, а предмет науки зберігає свою цілісність.
Принцип багатомірного та багаторівневого існування предмета психології представляє в узагальненому вигляді стратегію психологічного дослідження як такого, а також зумовлює спорідненість і завершеність наукових тлумачень сутності предмета дослідження. Визначення сутності предмета можуть стосуватися різних рівнів його існування, однак усі вони перебуватимуть у певній ієрархії, залежно від змістової ієрархії самих рівнів існування даного явища.
Пізнавальний процес сутності предмета може здійснюватися як послідовне осягнення кожного з можливих рівнів його існування, одного з них або окремої їх сукупності. Відповідно кожному з досліджуваних рівнів будується пояснювальна модель сутності предмета, обираються методи дослідження, аналізу й тлумачення. Однак загальне визначення предмета дається з урахуванням усіх можливих тлумачень його сутності. Тим самим процес психологічного дослідження постає як багатомірне та багаторівневе явище, в якому пізнавальні та перетворюючі дії здійснюються в різних змістових площинах і шарах, об'єднаних між собою «вектором сутності» досліджуваного явища.
Дослідження індивідуального світу «я» особистості (предмета психології) має здійснюватися як синтезуюче досвід пізнання людини в інших сферах наукового знання: філософії, соціології, педагогіці та ін. Пояснюючі моделі сутності предмета повинні відображати, звичайно, власне психологічні закономірності його існування, проте отримані визначення стануть у результаті синтезованих підходів у їх побудові більш точними, місткими та завершеними.
Особливо важливим є положення даного принципу, яке свідчить про можливість багаторівневих і багатомірних перетворюючих впливів психолога на дійсному, реальному рівні існування явища, відображеного в предметі науки. Багаторівневість існування психологічного явища, багатомірність дослідницьких прийомів психологічної науки та багатоз- містовність реальних психологічних впливів на існування даного явища — свідчення завершеності наукового метода психології як теоретичної та прикладної науки.
Принцип дослідження психологічних явищ у ід:розвитку, або принцип розвитку, визначає методичну основу будь-якого психологічного дослідження і грунтується на розумінні природи індивідуального світу «я» особистості (предмета психології) як динамічного явища, що постійно перебуває в стані руху, зміни або очікування цієї зміни. Принцип розвитку дає змогу визначити змістовий баланс між такими характеристиками існування досліджуваного явища, як простір, час та рух, а також методичні підходи в організації дослідження.
Психологічне явище розглядається в кожний окремий момент його нинішнього існування як таке, що поєднує в собі елементи минулого, теперішнього та майбутнього, а тому відтворює закономірності освоєння часу свого життя (реальної, дійсної форми існування психічного) в кожному з окремих його моментів. Психологічне дослідження предмета може здійснюватися пролонговано, тобто пізнавальні та перетворюючі дії психолога реалізуються протягом визначеного проміжку часу, а всі дані цієї розтягненої в часі взаємодії чітко фіксуються, а потім аналізуються з урахуванням умов проведеного дослідження. Психологічне дослідження може відбуватися з метою вивчення окремого зрізу існування психологічного явища з елементами проекції його змісту в моменти минулого або майбутнього. Проте констатація існуючого змісту явища на момент дослідження теж є важливою та має цінний дослідницький зміст. Змістовий простір існування психологічного явища формується відповідно до закономірностей розгортання сутності даного явища як самостійного сутнісного. Тому часові характеристики цього процесу є сутнісними в дослідженні цього явища, а зміни, розвиток, прогресивна або регресивна реконструкція змістового простору можуть виступати ознаками процесу, що відбувається. Індивідуальний світ «я» людини зароджується, формується, розгортається та згасає в просторі та часі дійсного життя людини; вікові, генетичні та онтологічні особливості та закономірності цього процесу можуть постати реальними фактами у психологічному дослідженні, якщо методика, методи та процедура дослідження зумовлять і виявлять усі його змістові складові, а також логіку розгортання в послідовності реальних подій.
Структура та зміст методів психологічного дослідження має включати в себе можливість діагностики, констатації та прогностичного аналізу всіх динамічних моментів в існуванні досліджуваного явища, а також усіх компонентів його структури, які мають суттєвий динамічний ефект і можуть виявити його під час емпіричної взаємодії в науковому пізнавальному (або перетворюючому) акті.
Принцип творчої самодіяльності вказує на основну рушійну силу розвитку індивідуального світу «я» людини (предмета психології) та змістовий напрям динаміки психологічних явищ, які в кожному конкретному дослідженні виступають у своєму специфічному змісті, але сутнісно відображають цілісну «картину» предмета психології як цілого. Психологічне дослідження організується як процес виявлення, констатації або ініціації акту творчої самодіяльності особистості — рушійної сили (умови процесу та результату водночас) становлення особистості суб'єктом свого життя, суб'єктом формування неповторного світу свого «я».
Предмет психології постає як об'єктивне явище, яке включає в себе елемент «творчої конструктивності», оскільки являє собою «конструктивне ціле», де кожний елемент визначається своїми взаємозв'язками, взаємовідносинами в середині цього ж цілого. Об'єктивність суб'єктивного змісту психологічного явища залежить не від того, даний він чи збудований, є сприйнятим чи конструйованим, а від того, чи об'єднується він у завершене самостійне ціле. Лише коли суб'єкт виявляє творчу самодіяльність, його об'єкт — самостійний світ, об'єктивне буття; кожний акт, в якому перед особистістю вибудовується «світ», є актом творчої самодіяльності (С.Л. Рубінштейн).
Суб'єкт у своїх діяннях, в актах своєї творчої самодіяльності не тільки виявляє себе, а й у них також формується та визначається. Діяльність, що визначає об'єкт, над яким вона здійснюється, визначає водночас і суб'єкта, який її реалізує; чим більше значущою є діяльність, тим більш завершеним постає її продукт, тим багатшим стає світ «я» даного суб'єкта. Продукт діяльності людини виступає змістовим і структурним параметром взаємовідносин її зі світом, а також результатом саморозвитку та самовтілення сутності «я» людини (С.Л. Рубінштейн).
Положення про розвиваючий зміст акту творчої самодіяльності для світу «я» особистості ставить перед психологом-дослідником питання про можливість побудови та запровадження таких технік і технологій психологічного впливу, у яких сутнісним розвиваючим моментом стане механізм «саморефлексії» або «самовпливів» особистості на процес і зміст її буття. Одночасно з цим виникає питання про організацію в процесі дослідження такого типу особистісних діяльностей, зміст яких безпосередньо ініціює ефект саморозвитку індивідуального світу «я» особистості.
Принцип організації формуючих та розвиваючих психологічних впливів у процесі взаємодії психолога з предметом свого дослідження визначає необхідний та очікуваний ефект, результат цієї взаємодії. Психологічний зміст «впливу» як механізму здійснення пізнавальної або перетворюючої діяльності психолога полягає в активації реальних, дійсних станів предмета та наданні йому інтенції зміни, розвитку, перетворення.
Психологічну структуру «впливу» слід розглядати на кількох рівнях:
1) у системі «предмет стосовно самого себе», де під впливом розуміють умову, процес та результат існування даного явища як самостійного сутнього;
2) у системі «психолог — предмет», де вплив постає як змістовий простір, характер та результат професійної взаємодії психолога з предметом своїх дій;
3) системі «психолог стосовно самого себе» вплив означає індивідуально-психологічний, професійний і культурно-історичний план розгортання різнорівневоі взаємодії особистості психолога зі світом психологічних явищ у цілому, а також з кожним конкретним явищем, яке виступатиме предметом пізнавальних і перетворюючих дій психолога, взаємодії, різнорівневий ефект якої спрямований до власного «я» психолога.
Сутнісно «вплив» означає систему дій, які в результаті «змістового співнастроювання» з об'єктом впливу викликають сутнісне для об'єкта перетворення в реальних проявах його існування. Отже, психологічне дослідження (пізнавальне або перетворююче) має організовуватись як таке, що за своїм змістом і структурою ініціює «вплив». Отриманий розвиваючий ефект виступає свідченням здійсненого впливу, методика ж його досягнення в кожному окремому дослідженні буде специфічною та своєрідною, що зумовлено:
1) сутністю предмета дослідження;
2) своєрідністю пізнавального досвіду психолога;
3) змістовою наповненістю методів та прийомів дослідження.
Отже, індивідуально орієнтоване тлумачення сутності предмета
дослідження, необхідність прогнозу ефективності пізнавальних і перетворюючих дій, спрямованих до сутності даного предмета та ініціації його розвитку, змінювання, вибір адекватних засобів забезпечення даних змін —складові стратегії психологічного дослідження, спрямованого до свого змістовного ефекту—психологічного впливу.
У цілому психологічне дослідження — об'єктивний процес наукового пізнання дійсності в сукупності її психологічних ознак та характеристик, забезпечений об'єктивною методикою та засобами, прийомами відтворення суб'єктивного змісту цієї реальності з метою осягнення синтетичної природи індивідуального світу «я» людини та побудови ефективних технік і технологій гармонійних впливів і перетворень життєвих проявів предмета психологічного пізнання.
Методи психологічного дослідження
Поняття «метод» використовувалося в стародавньому світі як синонім «учіння». Нині у філософській літературі метод у широкому розумінні розглядається як форма практичного та теоретичного освоєння дійсності, що виходить із закономірностей досліджуваного об'єкта. Це характеристика наукового методу, або методу наукового пізнання світу; метод, таким чином, являє собою систему пізнавальних та перетворюючих засобів, прийомів, принципів та підходів, які може застосовувати конкретна наука для пізнання свого предмета.
У психології метод виступає також конкретним засобом реалізації психологічного пізнання предмета науки в конкретних умовах, з використанням конкретних прийомів дослідження та відносно конкретних характеристик досліджуваного предмета. Таким чином, метод у психології слід розглядати на двох рівнях:
1) як науковий метод психології в системному визначенні його змісту;
2) як конкретний засіб психологічного дослідження, зміст якого визначається предметом конкретного дослідження та ситуацією реалізації даного дослідження.
Розрізняють універсальні та спеціальні методи психологічного дослідження. Універсальними називаються методи дослідження, які використовуються не тільки в психології, айв інших галузях наукового знання: як у споріднених за змістом, так і ні. До універсальних методів належать спостереження, експеримент, бесіда, анкетування тощо. Спеціальні методи - це методи, які використовуються тільки в психологічному дослідженні або в близьких за змістом наукових пізнавальних актах. Так, тестування використовується і в психології, і в педагогіці, а соціометрія — також і в соціології. Проте ці методи є спеціальними у психологічному дослідженні.
Функціональна диференціація методів психологічного дослідження відбувається за ознакою змісту пізнавальних і перетворюючих дій, які реалізуються дослідником під час професійної взаємодії з предметом дослідження. Структурно ця диференціація відповідає етапам психологічного дослідження, на кожному з яких відбувається своєрідне функціональне поєднання типів пізнавальних та перетворюючих дій психолога-дослідника. Виділяють такі методи:
1) методи теоретичного дослідження предмета психології,
2) методи емпіричного дослідження предмета,
3) аналізу, тлумачення й інтерпретації теоретичних та емпіричних даних дослідження.
Досить часто в реальному психологічному дослідженні використовуються методи, техніки та прийоми, які у своїй процедурі поєднують елементи теоретизації, емпіричного пізнання й аналізу отриманих даних. Такі синтезовані методи спрощують методику дослідження та роблять процес дослідження більш компактним та більш інформативним в умовній одиниці часу. Тому представлена функціональна диференціація методів психологічного дослідження є досить умовною, але дає змогу розмежувати структурні та функціональні складові циклу психологічного дослідження з метою формування чіткого уявлення про хід наукового пізнавального акту психології.
Методи теоретичного дослідження, або методи теоретизації, забезпечують реалізацію теоретичних пізнавальних дій психолога щодо предмета свого дослідження. Вони дають можливість не тільки узагальнити досвід психологічної науки в пізнанні конкретного класу явищ, а й побудувати таким чином власний пізнавальний акт, що сутність досліджуваного явища стане найбільш доступною та змістовно розкритою. Теоретичне дослідження має не тільки забезпечити більш-менш повне з'ясування сутності досліджуваного явища, а й виявити основні закономірності його існування, взаємодії з іншими явищами, рушійні сили розвитку. У результаті використання спеціальних методів теоретизації психологічних явищ вдається побудувати теоретичну модель предмета дослідження, а на її основі — передбачити та змістовно визначити емпіричний цикл пізнавальних взаємодій з сутністю досліджуваного явища.
Методи емпіричного дослідження забезпечують дослідницьку взаємодію психолога з реальними, дійсними виявами сутності предмета дослідження, визначення її змістових характеристик та ознак у багатоманітності емпіричних свідчень. Система методів емпіричного дослідження психології відтворює можливі рівні проявів психологічного змісту явищ світу, обумовлює ситуативні компоненти можливих досліджень, їх методичну організацію. Водночас існуючі методи емпіричного пізнання можуть бути організовані дослідником в оригінальну емпіричну модель взаємодії з предметом дослідження, а долучені дослідником нові змістові елементи в методику кожного з методів і моделі в цілому зроблять емпіричне дослідження оригінальним, а предмет його стане доступнішим у своїй сутнісній відкритості. У результаті емпіричного дослідження вдається підтвердити або відкинути деякі гіпотетичні уявлення про предмет дослідження, побудувати «емпіричну картину» його існування, а отже, й відкрити для себе та науки психологічний зміст взаємовідносин досліджуваного явища зі світом та побудувати прогностичну модель реальних, практичних перетворень даного явища в результаті прикладних психологічних впливів: психотерапевтичних, теоретико-стверджувальних, професійно-педагогічних тощо.
Методи аналізу, інтерпретації та тлумачення даних теоретичного й емпіричного дослідження дають змогу науково обгрунтувати об'єктивність проведеного дослідження, диференціювати змістовні прояви сутності предмета дослідження за їхніми типологічними характеристиками, визначити та представити дослідницький ефект здійсненого пізнавального акту. Кожному конкретному дослідженню, має відповідати своєрідна аналітична модель, яка, безумовно, відтворює загальні закономірності аналізу, інтерпретації та тлумачення теоретичних та емпіричних даних, але обов'язково виявляє сумісні характеристики предмета дослідження, його якісну неповторність. Завдяки застосуванню аналітичної моделі дослідження стає можливим прогностичний аналіз дослідження в цілому й перетворюючих дій психолога щодо предмета дослідження. Змістове відтворення внутрішніх і зовнішніх зв'язків існування предмета дослідження, закономірностей його розвитку та дійсних виявів сутності дає змогу сформувати «наукове бачення» психологічного змісту даного явища.
Моделювання та реконструювання. Моделювання в психології — це метод теоретичного дослідження психологічних явищ (процесів, станів, властивостей) за допомогою їхніх реальних, фізичних або ідеальних, абстрагованих аналогів, моделей (часто —математичних). Під «моделлю» розуміють систему об'єктів або знаків, що відтворюють деякі сутнісні властивості системи-оригіналу. Наявність відношення часткової подібності («гомоморфізм») дає змогу використовувати модель як замінника або представника досліджуваної системи. Порівняна простота моделі робить таку заміну досить наочною. Створені спрощені моделі системи - дійовий засіб перевірки істинності та повноти теоретичних уявлень у різних галузях наукового знання і, зокрема, в психології.
Перші спроби використання методу моделювання в психології пов'язані з вивченням психофізичних залежностей і процесів пам'яті. Систематичне застосування моделювання було характерним для гештальтпсихології, яка намагалася знайти фізичні аналоги формування цілісних структур (гештальтів) у природних процесах утворення кристалів, в утворенні негеометричних конфігурацій та ін. Широке використання цього методу в психології почалося в 50-ті роки XX ст., коли виникнення кібернетики зробило можливим моделювання різних аспектів цілеспрямованої діяльності живих істот. Цей розвиток був деякою мірою розкритий у працях П.К. Анохіна та М.О. Бернштейна, які створили моделі складних фізіологічних функціональних систем людини, що містили всі основні компоненти подальших кібернетичних моделей її поведінки.
Надалі за короткий строк з'явилися математичні моделі навчання, інформаційні моделі пам'яті, сприймання та уваги. Моделювання було поширене також на найскладніші види інтелектуальної діяльності, такі як гра та розв'язування різноманітних задач (А. Ньюелл, Г. Саймон). Досить перспективним у сучасній когнітивній психології вважається розуміння психічних процесів за аналогією з процесами обчислювання. Окремі вчені вважають подібність між організацією пізнавальної сфери людини й структурою блоків обчислювального пристрою своєрідною «комп'ютерною метафорою», яка може плідно використовуватись у психологічних дослідженнях вищих пізнавальних функцій людини - інтелекту, систем прийняття рішень тощо.
Представлені способи застосування методу моделювання реалізують лише одну з його технік — моделювання за аналогією. Саме ця техніка є найбільш спорідненою з кібернетичним і комп'ютерним баченням логіки взаємопереходів і взаємозв'язків явищ. У психологічному дослідженні моделювання використовується також у техніках «відтворення змісту» та «відтворення логіки пізнання», які застосовуються в теоретизації змістових характеристик сутності досліджуваних явищ.
Моделювання як відтворення змісту сутнісних ознак предмета дослідження спрямоване до побудови «образа-моделі» психологічного явища, яке розглядається як багатомірне й багатозмістовне, а отже, як таке, що реалізує систему природних, соціальних і духовних взаємин. Тому побудовані пояснювальні моделі, як правило, постають багатозмістовними, «міжрівневими», що робить інформативний образ досліджуваного явища ціліснішим та повнішим. Указана техніка моделювання використовується стосовно складних смислонасичених явищ життя людини: потенціалу її буття, обдарованості, життєвого шляху тощо.
Моделювання як відтворення логіки пізнання використовується для теоретизації як сутності досліджуваного предмета, так і способів та засобів його пізнання та перетворення. Ця техніка моделювання спрямована на поступове відновлення динамічних характеристик існування предмета в їхньому розвитку, а також на побудову адекватного засобу пізнання відтвореної логіки розгортання сутності явища. «Подвійна рефлексія» — основний механізм цієї техніки моделювання — потребує особливої підготовленості дослідника до роботи з методом. Проте дослідницький ефект застосування техніки має подвійний ступінь — теорія предмета й теорія способу пізнання даного предмета.
Реконструювання в психології застосовується як метод теоретичного дослідження психологічних явищ та полягає у змістовій та структурній перебудові явища, на яке спрямована дослідницька дія психолога. Відповідно виділяють змістову реконструкцію, яка оперує змістовими ознаками явищ, та структурну, спрямовану до формально-логічних ознак даних явищ. Предметом реконструювання можуть обиратися як психологічні явища, так і засоби їх пізнання: пояснювальні та методологічні принципи, теоретичні положення, методи та прийоми пізнання тощо.
Поліфункціональність даного методу визначається не тільки різноманіттям його предметних адресатів, а й багатством технік, які можуть застосовуватися в межах методу. Вихідним моментом реконструювання є якісна диференціація «когнітивних просторів», яким належать досліджувані явища і стосовно яких дослідник має запровадити даний метод. Якщо обрані явища належать до одного або споріднених «когнітивних просторів», то можливе використання техніки «пряма реконструкція»; за умови різнорідних просторів дослідник застосовує опосередковану реконструкцію, але тут обов'язково обирається третє (узагальнене за змістом щодо перших двох) явище як опосередкована ланка.
Якісна диференціація досліджуваних явищ здійснюється також за ознакою «змістової завершеності» або «когнітивної цілісності». Залежно від цілей та завдань дослідження застосовується креативна, або відтворююча, реконструкція, таким чином «новий зміст» постає більш диференційованим, структурованим та завершеним, або відповідним «вихідному зісту » за рівнем завершеності та наповненості. Загалом метод реконструювання може застосовуватися не тільки як засіб теоретизації, а і як засіб аналізу, інтерпретації та тлумачення даних психологічного дослідження.
Типологічний метод. У психології типологізація — це метод наукового дослідження, в основі якого лежить виявлення подібності та різниці серед сукупності предметів, пошук надійних засобів їх ідентифікації, стійких сполучень властивостей явищ у системі змінних, їх угрупування за допомогою ідеалізованої узагальненої моделі. Результатом типологізації є виділення визначених типів явищ, які відтворюють ідеалізовану модель реально існуючих явищ і процесів. Загальні методологічні основи для побудови типологій і класифікацій для будь-якої галузі наукових знань розроблені C.B. Мейєном і Ю.А. Шредером, проте вони не містять обґрунтування принципових, специфічних відмінностей прийомів типізації в кожній окремій науковій галузі, яка має свій предмет та специфічні прийоми його пізнання.
У психології можлива побудова різних видів типологій (К.О. Абульханова-Славська). Один з них — закрита типологія. Ця типологія, зазвичай, сама виступає метою дослідження і демонструє загальну закономірність у вичерпному переліку її проявів. Іноді даний вид типології застосовується для розкриття окремої властивості, що існує як сукупність форм, у кожній з яких представлене різне співвідношення теоретично виділених ознак. Саме для такої типології важливими є питання про кількість ознак і типів, про характер розподілу середніх та крайніх типів, про їх взаємодоповнюваність, через яку описується закономірність у цілому. Прикладом даної типології може бути типологія індивідуальних відмінностей, створена школою Б.М. Теплова. Проте стосовно найвищих особистісних утворень — активність, відношення, спосіб життя — ця типологія не може бути адекватною, оскільки спрямована на організацію фіксованого змісту та кількості типізованих ознак.
У дослідженні вищих психічних функцій використовується відкрита типологія, яка також називається прогресивною, або конструктивною. Це типологія, в якій відсутній повний набір наперед установлених ознак, які вичерпно характеризують типи. Якщо виходити з того, що різним рівням організації психічного мають відповідати різні типології, то вищому, особистісному рівню може бути адекватною саме «відкрита» типологія. Від нижчого, темпера-ментального рівня, де число типів обмежене, спостерігається тенденція до дедалі більшої індивідуалізації особистісних структур, що виявляється вже на рівні характеру й виражається у збільшенні числа типів.
Принцип типологізації полягає в інтеграції двох тенденцій психологічного дослідження: індивідуалізації та уніфікації змісту психічного.
У зв'язку з цим основними характеристиками відкритої типології можуть бути такі: перша характеристика пов'язана з її прогресивним, процесуальним способом побудови, коли кожний наступний етап ставить низку операціональних і теоретичних питань, які потребують узагальнення і визначення в типології, що будується; друга її характеристика полягає в тому, що особливості кожного типу можуть бути розкриті в системі всіх інших, не збігаючись при цьому з ними. Така типологія відображає стратегію дослідження, адекватного системного підходу до психічних явищ як до багатомірних і багаторівневих феноменів.
Сутність типологізації як методу теоретичного дослідження полягає в змістовому узагальненні «конкретних знань», отриманих дослідником під час вивчення того чи іншого явища (предмета пізнання). Саме тому в основі типологізації лежить виявлення схожості, відмінностей і спільності (тобто узагальнення) сукупності явищ, виділених у ході дослідження, а потім — ідентифікація (тобто узагальнення нового рівня) з ідеалізованою моделлю досліджуваного явища. Ідеалізована модель — це попереднє теоретичне з'ясування сутності предмета дослідження, яке має прогностичний характер. Це означає, що саме ідеалізована модель стає засобом конкретизації та доповнення первинного визначення предмета.
Методика реалізації типологічного методу виглядає так:
1) перший момент типізації — вибір основ типізації та змістове їх визначення як характерних ознак явища, вияви якого типізуються. Так, у типології темпераментів І.ТІ. Павлова основами типізації є властивості нервової системи людини: сила нервових процесів і їх урівноваженість, рухливість процесів збудження та гальмування. В.Д. Нєбиліции увів четверту типологічну ознаку — динамічність нервових процесів — у визначенні типів темпераментів людини.
У кожному конкретному дослідженні психолог обирає основи типізації досліджуваного явища, керуючись побудованою теоретичною моделлю предмета дослідження.
Важливим є питання про те, явища якого змістового рівня можуть виступати предметами типізації: властивості, характеристики конкретних явищ чи явища якісного змісту — закономірності, умови, динамічні характеристики процесів тощо. Кожна із указаних ознак може підлягати типізації, проте кожному класу типізованих явищ має відповідати конкретна типологія, конкретний її вид;
2) другий момент типізації — вибір її моделі, яка, з одного боку, відтворює сутнісні та динамічні особливості явища, що типізується, а з другого боку, визначає «логіку узагальнення» сутнісних ознак предмета в тип. Відомі й можуть застосовуватися в психологічному дослідженні ціла низка моделей типізації, але під час їх застосування варто пам'ятати про умову спорідненості сутності типізованого явища і логіки типізації яку відтворює кожна з існуючих моделей. Так, якщо основи типізації перебувають у діалектичній залежності одна від одної, застосовуються моделі типізації «прогресивна дихотомія» та «динамічна модель типізації». Якщо ж основи типізації постають у їхньому онтологічному співвідношенні, то адекватним є застосування онтологічного дослідження. Типи подаються в їх структурній та змістовій залежності, яка теж має бути підтвердженою в процесі емпіричного дослідження;
3) третій момент типізації — виділення типів та побудова типології досліджуваного явища. Це - момент теоретичного прогнозу існування типів у реальності дійсних проявів сутності предмета
4) четвертий момент типізації — підтвердження істинності побудованої типології в результаті аналізу та змістового узагальнення даних емпіричного дослідження. На цьому етапі здійснюється необхідна корекція елементів побудованої типології, а визначення типів доповнюються емпіричними характеристиками їхніх проявів.
5) п'ятий момент типізації — завершальна стадія реалізації типологічного методу. На даному етапі побудована типологія, а також закладена в ній модель типізації використовуються як засоби аналізу і тлумачення результатів проведеного дослідження, оскільки вони відтворюють не тільки пізнавальну логіку дослідницьких дій психолога в цілісному пізнавальному акті дослідження, а й сутнісний устрій предмета дослідження як багатомірного та багаторівневого явища.
Взагалі, типологія виявляє завершальний етап пізнання того чи іншого предмета і подає його змістовний та структурно організований результат.
Отже, розглянувши основні питання пов'язані із процедурою проведення психологічного дослідження необхідно зробити висновок про те, що психологія як наука має свій своєрідний, цілісний та самостійний спосіб пізнання світу. Цей спосіб включає осягнення сутності предмета пізнання і чітко визначає всю сукупність дослідницьких і перетворювальних дій. Загальна методика психологічного дослідження виступає їх послідовною реалізацією і включає низку основних етапів щодо здійснення відповідних пізнавальних та перетворюючих дій стосовно свого предмета. Методика та методи психологічного дослідження відтворюють об'єктивний процес наукового пізнання предмета психології і забезпечують об'єктивність розгортання у процесі пізнавального акту. Разом з тим будь-яке дослідження грунтується не тільки на раціональному, а й чуттєвому, що додає йому суб'єктивності не порушуючи при цьому об'єктивності наукового методу психології, а предмет науки при цьому зберігає свою цілісність.
Запитання для самоконтролю
1. Що визначає науку як самостійний спосіб пізнання світу?
2. Дайте визначення методології. Як співвідносяться поняття «методологія» і «метод»?
3. Назвіть основні етапи психологічного дослідження, визначте їх особливості.
4. Визначте послідовність пізнавальних дій щодо з'ясування сутності предмета стосовно змістової структури його існування.
5. Визначте послідовність пізнавальних дій щодо реконструкція сутності предмета.
Використана і рекомендована література
1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. — М.: Наука, 1977.
2. Абульханова-Славская К.А. О путях строения личности. — Психологический журнал. - 1983. - Т. 4. - № 1. - С. 14-29.
3. Бассин Ф.В. Развитие взглядов на предмет психологии // Вопросы психологии. - 1971,-№4.-С. 101-113.
4. Баскаков А. Я., Туленков Н. В. Методология научного исследования: Учеб. пособие. - К.: МАУП, 2002. - 216 с.
5. Загальна психологія / За ред. Максименка С.Д. — К.: Наукова думка, 2000.
6. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опорні конспекта, методики. — К.: Ніка-Центр, 2007. — 320 с.
7. Кравец A.C. Методология науки. — Воронеж, 1991.
8. Ломов Б.Д. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984.-443 с.
9. Методология развития научного знания. — М., 1982.
10. Основи психології: Підручник / За ред. Киричука В.О., Роменця В.А. — К..: Либідь, 1996.
11. Психология: Учебник / Под ред. Петровского A.B. — М.: Мысль, 2000.
12. Психологія: Підручник / За ред. Трофімова Ю.Л. — К.: Либідь, 1999.
13. Рибалка B.B. Методологічні питання наукової психології (Досвід особи- стісно центрованої систематизації категоріально-понятгєвого апарату): Навчально-методичний посібник. — К.: Ніка-Центр. 2003. — 204 с.
Тема 4
Системний підхід у психології
Логіка викладу: генезис поняття «система», психіка людини як предмет системного дослідження, психічні властивості: матеріально-структурні, функціональні, системні. Вплив на розвиток людини соціальної, біологічної та фізичної систем. Загальнометодологічна схема та принципи системного підходу в психології.
♦ ♦ ♦
Нині відбувається небачений прогрес знання, який, з одного боку, призвів до відкриття нових фактів, відомостей із різних областей життя, і тим самим поставив людство перед необхідністю їх систематизації, з другого боку, зростання знань породжує труднощі їх засвоєння, виявляє неефективність низки методів, що використовуються наукою. Тому методологія пізнання та перетворення людиною світу набуває все більшого значення в загальному комплексі наукових досліджень. Серед досліджень у галузі методології виняткове місце займає системний підхід.
Таке різноманіття наукової інформації про природу психіки характерне і для сучасного етапу розвитку психології, у процесі якої істотно розширюється і збагачується аналітична картина досліджуваних нею явищ. Усе більшого значення і поширення набувають міждисциплінарні зв'язки, які збагачують наукову психологію новими фактами, і у цьому з нею не може зрівнятися жодна інша галузь наукового знання. Тому використання методології системного підходу для вивчення сфери психічних явищ у їх інтер- та інтраіндивідних зв'язках, на нашу думку, є корисною і необхідною справою.
Однак хоч як би широко розгалужувалася психологічна наука, як би розширювалися ії зв'язки з іншими галузями наукового знання, вона не втрачає свого основного завдання — вивчення природи психіки, її механізмів і закономірностей функціонування. Така розмаїтість пов'язана насамперед із внутрішніми потребами розвитку самої науки. Але воно було б неможливе, якби сам об'єкт психологічного дослідження не мав розмаїтість якостей. Очевидно, можливість різноманіття проблем і завдань, з якими зіштовхується психологія, випливає із самої природи психічних явиш і, природно, змушує звертатися до методології системного підходу.
Генезис поняття «система»
Спроби прослідкувати генезис поняття «система» здійснювалися неодноразово. Уперше поняття «система» зустрічається в епоху античності, коли відомий філософ Епікур його використовував для визначення певної суми знань.
Древні не залишили нам безпосереднього визначення «системи» як філософської категорії, але в усіх творах, що аналізують як природні, так і соціальні явища, поняття «система» використовувалося для позначення певної цілісності.
З часом, увібравши в себе зміст таких важливих понять, як «порядок», «організація», «цілісність» і водночас не будучи зведеним до жодного з них за своїм об'єктивним змістом, поняття «система» стало аксіоматичним. Надалі його використовували як таке, що відображає і природу, і знання, при цьому нерідко ототожнюючи поняття «ціле», «система», «сукупність».
В епоху нового часу робиться спроба надати поняттю «система» наукову значимість і ясність, прив'язати до певної галузі дослідження, знання тощо. Саме тому передісторією виникнення системного руху умовно можна вважати період кінця XVII початку XVIII століть, після опублікування відомої праці французького просвітника Кондільяка «Трактат про системи», в якій обговорюється проблема системності знання, доводиться, що знання завжди утворюють систему, знання неможливо обмежити і тлумачити як «річ».
З часом відбулося перенесення системного підходу зі світу мови у світ об'єкта. Як зазначав Гегель, природа має бути розглянута як система щаблів, кожна із яких неодмінно випливає з іншої і є найближчою істиною тієї, з якої випливала. Разом з тим Гегель залишає це поняття без визначення, не визначає його місця серед інших категорій.
Подальший розвиток системного підходу в основному обмежувався двома поняттями — «множинність частин і наявність зв'язків між ними» і «структура». Проблема множинності частин була відпрацьована досить добре, чого не можна сказати про проблему зв'язків цих частин. У середині XIX століття з'являється уявлення про структуру, виявлено, що речам, які мають однаковий набір складових, можуть бути притаманні суттєво різні якості. Доведено, що властивості цілого не визначаються властивостями його частин. Зі зв'язків і структури стали виводити властивості цілого, структура стає найважливішим чинником системного уявлення.
У першій половині XX століття виникає новий системний рух, який започатковує свою методологію. Поява системної методології є найбільшою подією всієї методології науки. Цю подію можна порівняти з такими феноменами, як виникнення індуктивної методології, пов'язаної з іменами Ф. Бекона і М. Мілля та появи науки логіки в древньому світі.
У середині XX століття канадський біолог Л. Берталанфі висуває принципово нову ідею про те, що всі об'єкти являють собою не що інше, як системи. Категорію системи він відносить до об'єктів і висловлює думку, що живий організм, людське суспільство не що інше, як системи, і їх необхідно розглядати із системної точки зору.
Майже одночасно з висунутими ідеями Берталанфі виходить книга Вінера «Кібернетика», що започатковує новий рух — кібернетичний, який починає руйнувати усталені межі галузей знань, предметів пізнання тощо. Найважливішою ознакою прихильника цього руху був винятковий погляд на світ — вбачати в ньому систему управління.
Нині розглянуті погляди на системний підхід були розвинуті в працях багатьох учених, а методологія системного підходу стала загальнонауковою. Слід відзначити, що системний підхід міцно закріпився і в психології, який для неї є специфічним. Найбільш ґрунтовно основні методологічні проблеми пов'язані з упровадженням системного підходу ми знаходимо в працях вітчизняних вчених С.Л. Рубінштейна, Г.О. Балла, Б.ф. Ломова, С.Д. Максименка, В.В. Рибалки, А.І. Уйомова, Г.П. Щедровицького та багатьох інших.
– Конец работы –
Эта тема принадлежит разделу:
МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХОЛОГІЇ... Навчальний посібник...
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: Принципи побудови психологічного дослідження
Если этот материал оказался полезным ля Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов