Психіка людини як предмет системного дослідження

Основним об'єктом психологічних досліджень є людина — най­складніша з відомих науці систем, що володіє унікальними характери­стиками, і насамперед здатністю до саморегуляції. Проблема людини вже давно визначилася в науці як комплексна: людина вивчається і як продукт біологічної еволюції, і як головний елемент суспільства, й носій суспільних відносин. Вона включена в багато систем реальної дійсності. Зв'язки і стосунки людини з навколишнім світом різноманітні, а тому різноманітні її якості.

Одним із найскладніших є питання про визначення в цьому різно­манітті тих якостей, що становлять предмет психологічного досліджен­ня. У філософії виділяють три основні різновиди об'єктивно взаємозал­ежних якостей, відомих науці: матеріально-структурні, функціональні та системні. Спроба розглянути психологічні властивості як матеріально- структурні, характерна для вульгарного матеріалізму, не призвела до розкриття їх сутності. Кінцевим її вираженням стала френологія, яка на­магалася виводити психічні властивості людини безпосередньо з будови мозку. Сюди ж належать спроби пошуку основ характеру, конституції, узагалі властивостей особистості, навіть світогляду.

Більш плідним виявився підхід, що розглядає психологічні ЯКОСТІ як функціональні. Біля джерел цього напряму, що став на початку XX століт­тя одним з пануючих у психології, стояв австрійський психолог Ф. Брентано. Головна ідея прихильників цього напряму полягала в тому, що пред­метом психології мають виступати психічні функції (акти), за допомо­гою яких людина пристосовується до життя. Власне кажучи, з розумін­ня психологічних якостей як функціональних і починається розвиток наукової психології. Психічні явища стали досліджуватися не як деяка «застигла» властивість мозку, а як його функція, що розкривається в ди­намічному процесі взаємодії організму із середовищем. Разом з тим бу­ли поставлені питання про механізми реалізації цієї функції і її ролей у життєдіяльності. Зокрема, у руслі цього підходу було сформульоване фундаментальне для розвитку психології положення про те, що психіч­не виступає в ролі регулятора поведінки тварин і людини (І.М. Сєченов).

Аналіз реальних функцій психічних явищ у поведінці й діяльності дозволив виявити низку істотних характеристик психіки. Крім того, як зазначає Ломов, він ще не вичерпав себе - дослідження в цьому напря­мі надзвичайно важливі для подальшого розвитку психології, для розу­міння місця і ролі психічного в системі явищ матеріального світу.

Водночас вивчення функцій психіки в житті людини закономірно призводить до необхідності розглядати її психологічні якості в різнома­нітті ставлень до тих складних систем, у яких вона живе і які утворюють її світ. У дослідженні психічного виявляються не тільки функціональні характеристики, а й модус системної якості. Системні якості найбільш складні серед усіх якісних визначень. Будучи інтегральними якостями, вони недоступні прямому спостереженню і можуть бути виявлені лише шляхом наукового аналізу тих систем, до яких належить людина і зако­номірностям яких підпорядковується її поведінка (і життя в цілому).

Як засвідчив Рубінштейн, людському буттю властиві багатоплано­вість, багаторівневість і багатомірність. Щоб розкрити все різноманіття якостей людини і визначити місце, що займають серед них психологічні якості, слід розглянути сукупність систем, що становлять буття людини і є підставою її якостей. Відповідно до системного підходу, будь-яке явище виникає й існує в межах якоїсь іншої системи явищ. При цьому важливо, що зв'язки між явищами, які належать до даної системи, виступають не як епізодичні й випадкові взаємодії, а є істотними умовами виникнення, існування і розвитку кожного з них, а разом з тим і системи в цілому.

Матеріально-структурні, функціональні та системні якості тих чи ін­ших об'єктів не є, звичайно, ізольованими одні від одних. Уже відзнача­лося, що спроби трактувати психічні якості як матеріально-структурні виявилися безперспективними. Однак звідси не випливає, що дослі­дження психіки може обійтися без вивчення структури її матеріального субстрату. У дослідженнях, наприклад, сенсорно-перцептивних проце­сів психологія постійно зіштовхується з необхідністю використання знань про будову органів чуттів і мозку. Особливості цих процесів не мо­жуть бути досить глибоко зрозумілі без опори на такі знання.

Фундаментальне значення для розуміння процесів відчуття і сприй­няття має асиметрія будови органів почуттів. Це було переконливо пока­зано Ананьєвим у дослідженнях відчуттів різних модальностей, сприй­няття простору і просторового орієнтування. Ним було введене поняття функціональної асиметрії, що формується на основі асиметрії структур­ної. У сучасній нейрофізіології і психофізіології вивченню взаємодії пів­куль головного мозку (і парності органів чуттів) приділяється дуже вели­ка увага. При цьому важливо підкреслити, що вони проводяться у зв'яз­ку з проблемами образного і вербально-логічного мислення, емоційних і раціональних компонентів людського поведінки, свідомості і підсвідо­мого, тобто проблемами психологічними. У цьому напрямку активно ве­дуться наукові дослідження у галузі психофізіології, відомими вітчизня­ними вченими, зокрема лабораторії психофізіології інституту психології імені Г.С. Костюка АПН України.

Для розуміння механізмів психічної регуляції рухів необхідне знан­ня будови органів, що здійснюють цей рух, оскільки функція регуляції реалізується щодо їх матеріально-структурних особливостей.

Сформоване в науці загальне положення про єдність структури і функ­цій має безпосереднє відношення і до психологічних досліджень. Ва­жливо лише мати на увазі, що зв'язок структури мозку (й організму в ці­лому) і психічних функцій є досить складним. Пов'язані з матеріально-структурними, функціональні якості невідривні і від системних. Будь-яку функцію важко зрозуміти, якщо розглядати її саму по собі, у відриві від тієї системи, в якій існує і розвивається об'єкт, що володіє цією функці­єю. Функцій, «адресованих у нікуди», просто не існує. Вони належать до систем, у які об'єкт включений, і реалізуються в цих системах.

Разом з тим багато проблем, з якими зіштовхнулися психологи, і сьогодні залишаються дискусійними. Історично питання про те, як ми дізнаємося про навколишній світ, є домінуючою проблемою і уявлення­ми про те, що ці знання є результатом досвіду, набутого завдяки органам чуттів. Ці питання також стали одним із напрямів філософської думки, які були названі емпіризмом. Іншими словами, якщо ми не відчуваємо світу, то його і не немає. Ці традиції продовжують існувати і виявляють­ся в багатьох підходах щодо пояснення відчуттів і сприймання, де під­креслюється роль чуттєвого досвіду (на противагу тому, що є результа­том научіння чи вродженими факторами).

Безумовно, відчуття і сприймання є галузями наукового знання, внас­лідок цього багато із найважливіших аспектів цієї проблеми вивчаються багатьма науками — біологією, фізикою, хімією та ін., які цілком можна віднести до підрозділів психології. Так, наприклад, важко було відрізнити проблеми психології від проблем фізики, які вивчалися у XVIII—XIX сто­літтях, що в подальшому склало одну з ключових проблем психології — психофізичну.

Як уже зазначалося, найскладнішими є системні якості, які можуть бу­ти виявлені тільки шляхом наукового аналізу тих систем, до яких належить людина і закономірностям яких підпорядковується її поведінка. Немає потреби давати аналіз усіх тих систем, у яких людина реально існує і які так чи інакше визначають її психіку. Це складне завдання, що вимагає самостійного дослідження. На розвиток людини найбільш істотний вплив мають соціальна, біологічна та фізична системи, які ми розглянемо далі.

Провідну роль у ставленні людини до світу відіграє соціальна систе­ма. Саме вона — основа соціальних якостей людини. Суспільство для ін­дивіда є тією системою, у рамках якої його зв'язки і взаємини з іншими індивідами (спільнотами) виступають як істотні необхідні умови його іс­нування і розвитку (зокрема, психічного). Він не може існувати і розви­ватися як людина поза цією системою. Суспільні стосунки, що форму­ються між людьми, — це необхідна умова існування і розвитку як кожно­го окремого індивіда, так і суспільства в цілому. Соціальна система, що служить основою соціальних якостей індивіда й спільнот людей, — це складне утворення, яке розвивається за об'єктивними законами.

Конкретна людина (індивід) є компонентом багатьох підсистем сус­пільства і включена в багато сторін їх розвитку. Різноманіття підсистем і сторін, у які він включений, обумовлює і різноманіття його якостей. По­зиція, яку займає конкретна людина в суспільстві, визначає спрямованість, зміст і способи її діяльності, а також сферу і способи спілкування цієї лю­дини з іншими людьми, тобто спосіб її життя як члена суспільства, а це у свою чергу детермінує розвиток психологічних властивостей її особисто­сті. Особливості, властиві суспільству, так чи інакше відображаються в психологічних особливостях конкретних особистостей, а також у харак­тері соціально-психологічних явищ.

Звичайно, дослідження соціальної системи — це не завдання психо­логії. Її завдання в іншому: зрозуміти, як соціальна система детермінує психологічні властивості людей, який механізм тут діє. Але вирішити це завдання вона може, лише базуючись на тих досягненнях, що отримані науками, які вивчають суспільство.

Вважається, що соціальні якості людини як системні виражають її родову сутність. Але прояви цієї сутності різноманітні. Вони специфіч­ним чином виступають у психологічних особливостях індивідів, груп, соціально-психологічних феноменах. Соціальні якості не є щось зовніш­нє стосовно людини. У процесі діяльності й спілкування вони стають мовби іманентними психологічними якостями людини і відповідають психологічному складу її особистості. Як правило, психологічні власти­вості особистості поза системою суспільних стосунків, у яку ця особи­стість включена, просто не існують. З огляду на це можна, мабуть, гово­рити про визначену категорію психологічних якостей як про індивідуа­лізовані (тобто такі, що виступають як властивості індивіда) соціальні якості. Унікальність соціальної позиції людини, способу її життя і жит­тєвого шляху породжує й унікальність її особистості.

Важливо відзначити, що соціальна система не лише формує психо­логічні властивості особистості, а й певним чином впливає на розвиток психічних процесів. Це переконливо показано в дослідженнях Ананьєва, Виготського, Ельконіна, Клименка, Костюка, Леонтьєва, Лурії, Максименка та інших психологів.

Звичайно, що всі психологічні якості не можуть бути цілком зрозу­мілі через аналіз соціальних умов життя людини, що соціальна система є не єдиною основою цих якостей. Не вважається можливим, напри­клад, вивести тільки з цієї основи всі характеристики сенсорної органі­зації людини і сенсорно-перцептивних процесів, хоча, як показав Б.Г. Ананьєв, ці характеристики і залежать від трудової діяльності людини. Досліджуючи їх, ми змушені звертатися до іншої основи, до аналізу ін­ших систем. Підкреслюючи провідну роль соціального способу існуван­ня людини, не можна забувати про те, що людина виступає і як природ­на, насамперед біологічна істота.

Але справа не лише в походженні людини. Її належність до біологіч­ної системи (і до природи в цілому) залишається і завжди залишиться іс­тотною і необхідною умовою її існування й розвитку. Буття людини не вичерпується тільки діяльністю і спілкуванням, під час яких формують­ся її соціальні та соціально-психологічні якості. Необхідна «складова» її життя — це біологічний розвиток.

Біологічні властивості людини (властивості, обумовлені її належні­стю до біологічної системи) також різноманітні. Це визначається різно­маніттям типів (чи рівнів) організації живого. Так, В.І. Вернадський ви­діляє чотири фундаментальних типи організації живого: рівень організму, популяційно-видовий, біоценотичний і біосферний. У дослідженні біологіч­них властивостей людини найчастіше звертаються до рівня організму, він, до речі, і вивчений найбільш повно. Однак для розуміння різнома­ніття якостей людини істотне значення мають також популяційно-видовий, біоценотичний і біосферний. Останній вивчається, мабуть, найменше за всіх. У цьому контексті Вернадський відзначав, що людина невідділь­на від природи, природа і людство нерозривно пов'язані з біосферою.

Біологічні закономірності не скасовуються соціальним буттям лю­дини, однак змінюються умови їх дії, а тому виявляються вони специ­фічним для людини чином. У ході розвитку науки центральним у вив­ченні біологічних основ психічних явищ стало питання про співвідно­шення психічних і нейрофізіологічних процесів, це цілком природно, оскільки субстратом психічного є нервова система.

Як відомо, в історії науки неодноразово починалися спроби прямо­го поелементного зіставлення зазначених процесів. Вони призвели до формування концепцій, у яких психічне ототожнювалося з нейрофізіо­логічним чи визначалося як його «суб'єктивна сторона», чи психічний процес розглядався як пряме («лінійне») продовження нейрофізіологіч­ного. Ці спроби виявилися безперспективними.

Зважаючи на це, перспективними вважаються підходи, що спира­ються на принцип системності в аналізі вже самих нейрофізіологічних основ психіки. Вони розвинуті у теоріях функціональної системи (Анохін) «паттернів мультиклітинної активності» (Бехтєрєв), просторової синхронізації мозкових процесів (Л Іванов).

З позицій цього підходу цілісні психічні й елементарні нейрофізіо­логічні процеси зіставляються не прямо, а через аналіз загальномозкових системних механізмів, через системні процеси, що поєднують еле­менти в одне ціле: у функціональну систему поведінкового акту. Психіч­не розглядається тут у зв'язку з дослідженням інтеграції елементарних нейрофізіологічних процесів.

Отже, психічне стосовно до нейрофізіологічного виступає як систем­на якість: воно реалізується не в безлічі окремих елементів, а в динаміці функціонування мозку як цілісної системи.

Разом з тим, якщо мати на увазі подальший розвиток психології в руслі системного підходу, потрібно відзначити, що даних, які накопичу­ються в дослідженнях тільки нервової системи, для розуміння співвідно­шень біологічного і психічного недостатньо. Для психології важливе дослідження закономірностей функціонування також усіх інших систем людського організму (м'язової, серцево-судинної, гуморальної та ін.) у їх взаємозв'язках, тобто фізіології людського організму як цілого. Неви­падково в експериментальних дослідженнях багатьох психічних явищ (наприклад, психічних станів) як індикаторів використовуються не ли­ше нейрофізіологічні показники, а й показники функціонування інших систем організму. Сказане стосується тільки рівня організму. Яке зна­чення для психіки мають інші (перераховані вище) рівні організації жит­тя? Це питання в психології не вивчалося взагалі. Тим часом, аби зрозу­міти різноманіття властивостей людини, обумовлених біологічною си­стемою, важливо володіти даними про її складну будову.

Коли намагаються визначити місце розміщення психічних власти­востей серед усіх інших властивостей людини, то нерідко їх відносять до категорії або соціальних, або біологічних чи «поміщають» десь між тими й іншими. З такими трактуваннями навряд чи можна погодитися. Пси­хічні властивості не зводяться ні до соціальних, ні до біологічних і не пе­ребувають між ними (чи над ними). Однак їх не можна відірвати ні від тих, ні від інших. Як соціальні, так і біологічні якості людини реалізу­ються в її поведінці і діяльності через якості психічні. Звичайно, далеко не всі біологічні властивості людини проявляються у психічних. Але всі психічні властивості належать живій людині, вони не існують поза її ор­ганізмом.

Подальший рух обраним шляхом аналізу веде до розгляду включеності людини у фізичну систему. Перше, що відкривається, коли йдеть­ся про аналіз середовища, у якому живе людина, — це його фізичні вла­стивості. Середовище виступає перед людиною як предметно оформле­на сукупність фізичних тіл, предметів (що виникли в процесі розвитку природи чи створених людьми). Знаряддя, якими людина користується у своїй діяльності, — це теж фізичні тіла.

Тому одне з перших питань, що виникає в дослідженні психічного, — це питання про те, як механічні, оптичні, акустичні, хімічні та інші властивості об'єктивно існуючих предметів відображаються у відчуттях і сприйняттях. Необхідність орієнтування живого організму в навколиш­ньому середовищі привела до того, що в процесі біологічної еволюції сформувалися спеціалізовані, анатомічно диференційовані апарати (ор­гани чуттів), що забезпечують відображення механічних, фізичних і хі­мічних властивостей предметів і явищ матеріального світу. Подібних анатомічно спеціалізованих апаратів для безпосереднього відображення біологічних, а тим більше соціальних явищ немає, їх відображення здій­снюється через ті ж органи почуттів, тобто не за рахунок формування нових матеріальних структур, а за рахунок нової організації процесів, що в них протікають.

Досліджуючи сенсорні і перцептивні процеси, психологія змушена звертатися до аналізу фізичної взаємодії органів чуттів з тими предмета­ми, що у цих процесах відображаються. Єдність психіки як системи ви­ражається в її загальній функції: будучи суб'єктивним відображенням об'єктивної дійсності, психіка здійснює регуляцію поведінки. На різних рівнях розвитку життя ця функція реалізується по-різному. У тварин во­на виступає як момент пристосування організму до навколишнього се­редовища, у людини реалізується у свідомій цілеспрямованій діяльності, що змінює середовище; у цих умовах вона опосередковується соціаль­ними факторами (Б.Ф. Ломов, 1984).

Уже сама природа психічного відображення така, що в процесі його дослідження ми зіштовхуємося з необхідністю розгляду низки різнопорядкових відношень: відношення відображення до властивостей відоб­ражуваного об'єкта у контексті поведінки та діяльності. Усі ці відношен­ня реалізуються в єдиному процесі, динаміка якого залежить від кон­кретних умов його перебігу. Таким чином, із самої суті психічних явищ випливає необхідність сполучення кількох планів її аналізу.

Цю багатоплановість можна показати на прикладі проблеми сприй­няття. Останнє вивчається в аспекті аналізу фізичної (і хімічної) взаємо­дії предметів і явищ зовнішнього середовища з органами чуттів (біофі­зичний аспект), у плані відношення між суб'єктивними величинами і ві­дображеними в них фізичними величинами (психофізичний аспект), у плані функціонування органів чуттів (психофізіологічний аспект), у пла­ні динаміки становлення перцептивного образа (мікрогенетичний ас­пект), у плані аналізу операції прийому інформації, що надходить від технічних пристроїв (інженерно-психологічний аспект), у плані впливу соціальних установок особистості на перцептивні процеси (соціально- психологічний аспект), у плані розвитку сенсорики (психолого-генетич- ний аспект). До цього потрібно додати, що регуляційні функції сприй­няття вивчаються також багатопланово у зв'язку з аналізом різних видів людської діяльності.

Труднощі дослідження психічних явищ полягають у тому, що вони не утворюють деякої замкнутої системи, ізольованої від інших систем матеріального світу. Психічне не існує поза людським організмом і взаємо­дією людини з цим світом. Спроби розглядати психологічні якості у ві­дриві від фізичної, біологічної і соціальної систем, до яких належить лю­дина, шукати їхні основи в них самих неминуче заходять у безвихідь. Од­нак будучи специфічними якостями інших систем, вони не зводяться ні до фізичних, ні до біологічних, ні до соціальних (і до жодних інших) якос­тей людини. Неможливо вирвати психічні явища з тих множинних взає­мин, у яких вони реально існують, розглядати їх самих по собі. Водночас вимога вивчати їх як цілісні створює для дослідника значні труднощі.

Системний підхід, як зазначає В.П. Кузьмін, у характерному для нього відображенні дійсності виходить насамперед з якісного аналізу ці­лісних об'єктів і розкриття механізмів їх інтеграції. Саме такі риси пси­хіки (цілісність та інтегральний характер) цікавлять психологічну науку, саме вони впродовж усієї історії психологічної науки були предметом найгостріших дискусій. Аналізуючи те чи інше явище з позицій систем­ного підходу, недостатньо констатувати, що воно є цілісним, необхідно відповісти на запитання: чому щось є цілісним? Щоб відповісти на ньо­го, треба розкрити системні основи і базову системну якість цього яви­ща, зрозуміти єдині основи його закономірностей.

Отже, загальнометодологічні процедури, які розробляються си­стемним підходом, належать до вивчення:

—законів утворення цілого;

—законів будови цілого;

законів функціонування цілого;

— законів розвитку цілого;

—взаємин явища (системи) з родовою системою;

—взаємин явища (системи) з іншими системами;

—взаємодії явища (системи) із зовнішнім світом.

Ці процедури є істотними ланками будь-якого процесу наукового пізнання. Так чи інакше всі ці процедури виявляються в дослідженнях психічних явищ, хоча в різних психологічних дисциплінах співвідно­шення між ними формуються по-різному.

Принципи системного підходу в психології

У літературі з проблем системного підходу сформульовано чимало загальних принципів. Усі вони так чи інакше можуть (і повинні) бути за­стосовані у психологічних дослідженнях.

Найбільш чіткі принципи системного підходу в психології, які для сучасного етапу розвитку психологічної науки і побудови її загальної теорії є найбільш важливими, ми знаходимо в працях A.B. Ганзена, Г.О. Балла, Г.С. Костюка, Б.Ф. Ломова, С.Д. Максименка, В. В. Рибалки, О.М.Ткаченка, А.І. Уйомова та ін. Розглянемо окремі з них.

По-перше, системний підхід у дослідженні того чи іншого явища ви­магає його розгляду в кількох аспектах:

1) як деякої якісної одиниці, як системи, що має свої специфічні закономірності;

2) як частини своєї видородової макроструктури, закономірностям якої воно підкоряється (тут системою є макроструктура, в яку включене досліджуване явище);

3) мікросистеми, закономірностям якої воно теж підпорядковується;

4) у вигляді його зовнішніх взаємодій, тобто разом з умовами його існування.

Усі ці точки зору можна виявити й у дослідженнях психічних явищ (процесів, станів, функцій тощо). Кожний з них часто виступає як осо­бливий напрям чи навіть спеціальна дисципліна. Коли досліджуване явище розглядається як деяка система (якісна одиниця), то головне зав­дання тут полягає в тому, щоб виявити «складові» цього явища і спосіб їх організації. Саме з огляду на це проводилися (і проводяться) теоретич­ні й експериментальні дослідження, спрямовані на вичленовування процесів, з яких «складається» психіка, параметрів психічних станів, властивостей особистості тощо.

Але цей напрям дозволяє вивчити лише одну сторону справи, пси­хічне як система розкривається лише частково, оскільки тут ще не спо­стерігається те загальне, що властиве всім психічним явищам. Тому ви­никає інший аспект дослідження, інший напрям, що розглядає психіку щодо видородової макросистеми: вона вивчається в контексті всіх ін­ших форм відображення. Це дозволяє розкрити її специфіку як особли­ву форму відображення та одночасно уточнити уявлення про її «складо­ві» та способи їх організації.

Наступний план включає вивчення нейронних процесів, що стосовно психічного можна розглядати як мікросистему. Більш глибокий рух у цьо­му напрямі приводить до необхідності дослідження біофізичних і біохі­мічних процесів.

Врешті-решт, психіка досліджується у зв'язку з умовами її форму­вання і розвитку, тобто в контексті життєдіяльності людини, її способу життя (щодо тварин — у контексті їхньої поведінки і способу існування в цілому). Тут головне завдання полягає в тому, щоб з'ясувати, яким чи­ном психічне включене в реальне життя і які властивості завдяки цьому воно набуває. Без розв'язання цього завдання неможливо розкрити си­стемну детермінацію психічного розвитку.

По-друге, коли ми розглядаємо психічні явища в якій-небудь одній системі координат і абстрагуємося від їх інших вимірів, то, природно, виявляється тільки якась низка властивостей, виходить мовби зріз у якійсь одній площині. Така абстракція, звичайно, правомірна з метою наукового пізнання, але слід завжди пам'ятати, що це абстракція, яка дозволяє охопити лише один бік психічних явищ. Зрозуміти за цим зрі­зом досліджуване явище в цілому так само неможливо, як неможливо відновити складне об'ємне тіло за зображенням однієї-єдиної його про­екції на площину. Так, психофізичні дослідження сприймання дають нам один зріз, психофізіологічні — інший, дослідження сприймання в контексті діяльності — третій тощо. Жодним з них сприймання не ви­черпується цілком. Спроби поширити на всі інші висновки, отримані при його вивченні в будь-якому одному аспекті, звичайно до успіху не приводять.

Сучасні дані дозволяють стверджувати, що психічні явища, власне кажучи, по-своєму багатомірні, і саме як до багатомірних до них і слід підходити.

По-третє, система психічних явищ багаторівнева й, очевидно, бу­дується ієрархічно. Вона включає низку підсистем, які володіють різни­ми функціональними якостями. Можна виділити три основні нерозрив­но взаємозалежні підсистеми (Б.Ф. Ломов):

—когнітивну, в якій реалізується функція пізнання;

—регулятивну, що забезпечує регуляцію діяльності й поведінки;

— комунікативну, що формується і реалізується в процесі спілкуван­ня людини з іншими людьми.

Своєю чергою кожна з цих підсистем може бути розчленована далі. Так, когнітивна система, найбільш вивчена у психології, включає сенсорно-перцептивний, уявлення і мовленнєво-розумовий рівні. На жаль, регулятивна й особливо комунікативна підсистеми вивчені поки ще мало.

Цей принцип справедливий стосовно не лише системи психічних явищ у цілому, а й також окремих психічних процесів і станів. Багаторівневість психічних процесів може бути показана, зокрема, на прикладі антиципації, тобто психічного процесу, що забезпечує можливість приймати ті чи інші рішення з визначеним тимчасово-просторовим ви­передженням подій. Проблема антиципації привернула велику увагу дослідників тоді, коли психологія ще тільки починала формуватися як самостійна наука. Пізніше вона майже зникла з психології. Однак в останні десятиліття інтерес до неї відновився. Це пов'язано, з одного боку, з практичними завданнями, що ставляться перед психологією життям, а з другого боку, — з потребами розвитку самої психологічної науки.

По-четверте, при розгляді психічних властивостей людини важли­во мати на увазі множинність тих стосунків, у яких вона існує. Цим об­умовлюється різнопорядковість її властивостей. На жаль, нині питання щодо їх класифікації (впорядкування) ще не розроблені. Як зазначає Ломов, нерідко при аналізі властивостей людини до однієї низки потра­пляють характеристики чутливості аналізаторів, властивостей нервової системи і темпераменту, рис характеру, здібностей тощо. Звичайно, всі вони мають деякі загальні ознаки, але основи цих ознак різні. Тому ви­никає необхідність розробки системної багатомірної класифікації вла­стивостей людини, зокрема і психологічних, що складає спеціальне нау­кове завдання.

У цьому контексті виділяють властивості, які називають власними властивостями індивіда. Це властивості першого порядку. В.Д. Небиліцин позначав їх як натуральні, природні, до яких відносив характери­стики чутливості аналізаторів, властивості нервової системи, що оціню­ються за параметрами сили і динамічності нервових процесів. До речі, дослідження Небиліцина дозволили йому виділити загальні та парціальні властивості нервової системи. Він відзначав також необхідність розріз­нення її первинних і вторинних властивостей. Разом з тим сучасні дослі­дження властивостей нервової системи свідчать про те, що динамічність нервових процесів важко піддається експериментальному вивченню, що викликає певні сумніви в її існуванні (М.В. Макаренко, 2002). Звичайно, згадані властивості не є власне психологічними. Це психофізіологічні чи навіть, скоріше, фізіологічні властивості. Однак вони лежать в основі властивостей психологічних.

Доцільно також виділити властивості системні, які існують тільки тоді, коли індивід належить визначеній системі. Так, навряд чи було б правильно відносити до категорії властивостей першого порядку ті, за яки­ми характеризуються здібності людини. Ці властивості вищого порядку, їх основи, зазвичай, розкриваються лише через аналіз діяльності індивіда. Поза цією системою говорити про здібності важко. Але здібності не мож­на розглядати просто як властивість. Це своєрідне і стійке поєднання пси­хічних властивостей людини. Здібності є психологічною конкретизацією категорії властивості. Здібності можна визначити як властивості функ­ціональних систем, що реалізують окремі функції, мають індивідуальну міру вираженості, що проявляється в успішності та якісній своєрідності засвоєння і реалізації окремих психічних функцій (Шадриков В.Д.).

Своєю чергою системні властивості можуть бути розділені на моно-системні та полісистемні. Перші з них розкриваються через аналіз дея­кої однієї визначеної системи (соціальної чи біологічної). Інші вимага­ють дослідження багатьох і часто при цьому різних за своєю суттю си­стем, в які включений індивід.

Таким чином, виявляється мовби піраміда властивостей. На жаль, поки ще бракує задовільної концепції, що розкриває систему психоло­гічних властивостей різних порядків, основи кожної з них та їхнього співвідношення. Як зазначав Ломов, розробка такої концепції є одним з найактуальніших завдань психологічної науки. Вона навряд чи може бу­ти здійснена силами лише психології. Тут необхідна її кооперація з фі­зіологією, генетикою, взагалі з біологією людини, з одного боку, і з при­родними науками — з другого. Розробка єдиної концепції (наукової класифікації), що розкриває співвідношення властивостей людини, по­чинаючи від матеріально-структурних і до системних включно, з виді­ленням різних порядків у кожній категорії, мабуть, могла б зіграти у психології (у науках про людину взагалі) не меншу роль, ніж, наприклад, періодична система Менделєєва - у хімії.

По-п'яте, системний підхід вимагає іншого розуміння детермінації психічних явищ. У психології досить значного поширення набуло ліній­не уявлення про детермінізм («лінійний детермінізм»). Маємо на увазі прагнення уявити причини і наслідки у вигляді одномірного ланцюжка. Ці уявлення запозичені з класичної механіки, найбільш чітко виступа­ють у біхевіористських концепціях.

Але принцип «лінійного детермінізму» вже не може задовольнити сучасну психологічну науку. Накопичувані в ній дані переконливо пока­зують, що насправді все набагато складніше, ніж здається з позицій зга­даного принципу. Висловлені вище судження про різні аспекти психіки як системи, про її багаторівневу і багатомірну будову мають пряме відно­шення і до проблеми детермінації. Очевидно, що й детермінація реаль­но виступає як багатопланова, багаторівнева, багатомірна, котра вклю­чає явища різних (багатьох) порядків, тобто як системна.

У дослідженні детермінації психіки системний підхід вимагає насам­перед виділення тієї цілісної матеріальної системи, у «просторі» якої во­на здійснюється. Втім, як було показано вище, спосіб існування людини є полісистемним. Це, звичайно, створює величезні труднощі у визна­ченні згаданого «простору». Нерідко намагаються все різноманіття пси­хічних явищ пояснити деякою однією-єдиною універсальною формою детермінації.

Наприклад, дуже часто намагаються всюди (від найпростіших і до найскладніших психічних явищ) шукати тільки соціальну обумовле­ність. Звичайно, людина — це соціальна істота. Проте чи значить це, що в її психіці все без залишку може бути пояснено соціальною детерміна­цією і тільки нею? Також неправомірно все у психіці людини намагати­ся пояснювати біологічною (природною) детермінацією. Зрештою, і в першому і в другому випадку дійсна картина виявиться перекрученою.

Як саме конкретно співвідносяться соціальна і біологічна детермі­нації у психіці людини? Це питання зараз є одним з основних. Навряд чи можна знайти деяку універсальну відповідь на нього. Очевидно, у різних умовах життєдіяльності людини, на різних етапах її розвитку (і філогене­тичного, й онтогенетичного), щодо різних рівнів і різних вимірів психіч­них явищ співвідношення соціальної і біологічної детермінації склада­ється по-різному. Очевидно, говорячи про незадовільність принципу «лінійного детермінізму», все ж таки слід відзначити, що він зіграв істот­ну роль у становленні психології як науки.

У вивченні явищ каузальне пояснення розкриває причинно-наслідкові зв'язки. Однак вони не вичерпують усього багатства і різноманіття зв'язків між явищами. При цьому важливо підкреслити, що зв'язок між причиною і наслідком не є прямим та однозначним. Те, що за одних об­ставин і умов виступає як наслідок, в інших може виявитися причиною.

У дослідженнях детермінації психічних явищ доводиться мати спра­ву не лише з каузальними зв'язками, а й зі зв'язками, обумовленими по­няттями «умова», «фактор», «підстава», «передумова», «опосередкування» тощо, співвідношення між якими також діалектичні. Не можна сказати, що у психології має місце чітке розуміння різних типів зв'язків (і відно­шень), які розкривають досить повно детермінацію психічних явищ.

Варто відзначити, що детерміністське розуміння психічних явищ не зводиться до пояснення окремих ефектів, які виникають за даного мо­менту і за даних умов, під впливом тих чи інших локальних, епізодичних взаємодій. Воно вимагає дослідження розвитку явищ (та їх систем), під час якого виникають якісно нові властивості. При цьому слід брати до уваги як детермінацію розвитку, так і розвиток детермінації.

По-шосте, системний підхід вимагає розглядати явища в їх розвитку і ґрунтується на принципі розвитку. З останнім так чи інакше пов'язані всі перераховані вище принципи. Багатоплановість дослідження психіч­них явищ, їх багатомірність і багаторівневий характер, сполучення вла­стивостей різного порядку, складна будова детермінації можуть бути розкриті лише тоді, коли система розглядається в розвитку. Саме існу­вання системи формується в її розвитку.

У психології принцип розвитку має велике значення, тому що дос­ліджувані нею явища відрізняються винятково високою динамічністю. Психічне виникає, існує і змінюється в процесі реального розвитку тієї системи, властивістю якої воно є. Одне з найперших і з найскладніших завдань — це визначення тієї системи, у межах якої здійснюється розви­ток психіки. Тут ми зіштовхуємося з тими ж труднощами, про які йшло­ся у зв'язку з принципом детермінізму.

Узагальнюючи, можна було б сказати, що такою системою є люди­на (якщо мова йде про психіку людини). Це значить, що розвиток пси­хіки може бути зрозумілим тільки в контексті вивчення розвитку люди­ни. Інакше кажучи, теорія розвитку психіки має спиратися на теорію ро­звитку людини в цілому, з усіх її боків і проявів. Проте, як уже відзнача­лося, людина виступає як компонент низки систем, тому і її розвиток має розглядатися як полісистемний процес.

Процес розвитку людини та її психіки детермінується багатьма при­чинами, факторами й умовами. їх комбінація утворює дуже складну си­стему. При цьому виявляється, що одні причини (фактори й умови) ді­ють в одному напрямі, другі — в іншому, нерідко цілком протилежному. За певних обставин це може призвести до «розхитування» системи, «розмазування» процесу її розвитку.

З огляду на це виникає питання про міру в співвідношенні різних причин, факторів і умов, а також виявлення на цій основі стабілізуючої детермінації, тобто такої комбінації зовнішніх і внутрішніх детермінант, що забезпечує стійкість і порівняну автономність системи, яка розви­вається.

У вітчизняній психології міцно утвердилися методологічні поло­ження про те, що психічний розвиток не зводиться лише до кількісних змін, що він неминуче включає також якісні зміни. Однак в окремих дослідженнях не завжди розкриваються підстави якісних змін. Іноді процес психічного розвитку трактується односторонньо: справа пред­ставляється так, начебто він упродовж усього часу визначається однією єдиною детермінантою. Вітчизняна психологія найчастіше розглядала психічний розвиток лише в соціальному плані. Звичайно, це винятково важливо. Але розвиток людини — багатогранний процес. Під час цього процесу відбувається зміна його детермінант, а разом з тим і зміна си­стемних основ психічних якостей. Це виражається в тому, що на різних стадіях розвитку формуються і різні якості.

Так, на найбільш ранніх стадіях онтогенезу розвиток більшою мі­рою зумовлений біологічними закономірностями, і саме вони детермі­нують формування визначеної системи якостей. Якщо соціальні умови тут і мають значення, то лише опосередковано, як фактори «зовнішні» щодо самого процесу розвитку. Пізніше вони набуватимуть більшого значення і, зрештою, перетворяться на провідні детермінанти розвитку. Це не означає, що біологічні закономірності припиняють відігравати у психічному розвитку будь-яку роль. Лінія біологічного розвитку триває впродовж усього життя людини, але її роль і місце в цьому житті зміню­ються. Очевидно, співвідношення біологічного і соціального у психіч­ному розвитку складаються по-різному на різних його стадіях і стосовно до різних рівнів.

Передумовою виникнення нових якостей є зміни структури і функ­цій систем, що розвиваються. Тут можливі різні варіанти. Один з них полягає в тому, що дві (чи більше) системи, які виникли порівняно не­залежно одна від одної для виконання різних функцій, вступають між собою у взаємодію. Вони утворюють нову функціональну єдність, стаю­чи її підсистемами. Це об'єднання породжує і нову якість.

Інший варіант — це диференціація системи, наприклад, виділення якого-небудь її компонента і перетворення його у порівняно самостійну систему. Тут також виникає нова якість. Специфічним способом реалі­зації цього варіанта є утворення систем на основі механізму компенсації.

Коли йдеться про психічний розвиток людини, його звичайно роз­глядають у макрогенетичному аспекті (у плані макросистемного аналі­зу), виявляючи при цьому його якісні етапи, рівні впродовж всієї трива­лості людського життя. У цьому зв'язку макрогенетичний аспект має бу­ти доповнений аспектом мікрогенетичним, що розкриває процеси фор­мування образів, засвоєння окремих понять, дій тощо. Сполучення цих двох аспектів дозволить розкрити, яким чином відбувається нагрома­дження змін і створюється можливість переходу до нового якісного сту­пеня розвитку.

Таким чином, психічний розвиток виступає як багатобічний про­цес, що протікає на різних рівнях, що включає як макро-, так і мікрогенетичні зміни, інтеграцію і диференціацію системи та її функцій. У ході цього процесу відбувається зміна детермінант і основ психічних якостей людини.

З усього сказаного вище про багатомірність психічних явищ, їх рів­нів і системної детермінації випливає, що в процесі психічного розвит­ку виникає, розвивається і дозволяється безліч різних суперечностей. Це можуть бути суперечності між різними вимірами (характеристиками) психічних явищ, між їх різними рівнями, між різними порядками вла­стивостей. Це можуть бути суперечності між причинами й умовами, зов­нішніми і внутрішніми факторами, між системами і підсистемами пси­хіки, Сюди підпадають також суперечності між спільнотами, до яких на­лежить індивід, між соціальними і біологічними основами його якостей тощо.

Розв'язання існуючих суперечностей може здійснюватися різними шляхами. В одних випадках це відбувається шляхом перебудови всієї си­стеми психіки в цілому; в другому — послідовно. При цьому розвиток включає не лише лінію прогресу (висхідний розвиток від нижчого до ви­щого), а й регресу (від вищого до нижчого), а також шлях у безвихідь. Він зводиться не лише до формування нових утворень, а й припускає руйнування тих, які склалися раніше, але на визначеній стадії стали «гальмом».

Отже, завершуючи розгляд процесу вивчення людини та її психіки з системних позицій, слід відзначити, що психічний розвиток особистості детермінується багатьма причинами і визначається особливостями тих систем, до яких вона належить. Аналізуючи те чи інше явище з позицій системного підходу, варто розкрити системні основи і базову системну якість цього явища, зрозуміти єдині основи його закономірностей. Загальнометодологічні процедури, які розробляються системним підхо­дом, належать до вивчення: законів утворення цілого, законів будови ціло­го, законів функціонування цілого, законів розвитку цілого, відношень яви­ща (системи) з родовою системою, відношень явища (системи) з іншими си­стемами, взаємодії явища (системи) із зовнішнім світом. Ці процедури є істотними ланками будь-якого процесу наукового пізнання, які так чи інакше виявляються в дослідженнях психічних явищ, хоча в різних психологічних дисциплінах співвідношення між ними складаються по- різному.

Безумовно, подальша розробка системного підходу і конкретних методів системного аналізу ще потребує чималих зусиль. Але цей підхід має стати інструментом синтезу даних, що накопичуються в численних спеціальних психологічних дисциплінах, і подальшого розвитку загаль­ної теорії психології.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення «системи». Що є предметом системного аналізу?

2. Назвіть основні види властивостей, дайте їм стислу характеристику. У чо­му проявляється взаємозв'язок між ними?

3. Які типи організації живого слід враховувати для розуміння різноманіття якостей людини?

4. Як фізичні властивості середовища впливають на формування психічного?

5. Назвіть загальнометодологічні процедури та принципи системного під­ходу в психології.

Використана і рекомендована література

1. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. — Спб., 2000.

2. Афанасьев В.Г. Системность и общество. — М.: Политиздат, 1980.

3. Вернадский В.И. О науке. - Дубна, 1997. — Т. I.

4. Ганзен В.А. Системые описания в психологии. — М.: Знание, 1984.

5. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опор­ні конспекти, методики. — К.: Ніка-Центр, 2007. — 320 с.

6. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1984. - 443 с.

7. Лурия А.Р. Мозг человека и психические процессы. — М.: Педагогика, 1963. - Т. 1.-479 с.

8. Психология: Учебник / Под ред. Петровского A.B. — М.: Мысль, 2000.

9. Платонов К.К. О системе психологии. — М.: Мысль, 1972. — 216 с.

10. Психологія: Підручник / За ред. Трофімова Ю.Л. - К.: Наукова думка, 1996.

11. Загальна психологія: Підручник / За ред. Максименка С.Д. — К.: Наукова думка, 2000.

12. Проблемы методологии системного исследования. — М., 1970.

13. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. — М.: Педагогика, 1973. — 424 с.

14. Рибалка B.B. Методологічні питання наукової психології (Досвід особи- стісно центрованої систематизації категоріально-поняттєвого апарату): Навчально-методичний посібник. — К.: Ніка-Центр, 2003. — 204 с.

15. Сурмин Ю.П. Теория систем и системный анализ: Учебное пособие. — К.: МАУП, 2003. - 368 с.

16. Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. — К.: Вища школа, 1979.

17. Уемов А.И. Системный подход и общая теория систем. — М.: Мысль, 1978.

 

Тема 5

Методологічні основи теорії особистості

Логіка викладу: особистість у працях вітчизняних учених: становлення поняття особистості, підходи до опису особистості, феномен персоналізації особистості, потреба в персоналізації, особистість у спілкуванні та діяль­ності, методологічні основи теорії особистості, загальнонаукові методо­логічні принципи, онтологічна модель особистості, генезис особистості.

♦ ♦ ♦

Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії осо­бистості стає можливим реалізація цілісного підходу, системного аналі­зу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів і властивостей людини.

У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості. Разом з тим історію наукового вивчення проблем особистості можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює період від кінця XIX до середини XX століття і майже збігається з періо­дом класичної психології. У цей час сформульовані фундаментальні по­ложення про особистість, закладені головні напрями психологічних досліджень особистості. Другий етап психологічних досліджень особи­стості є не тільки продовженням експериментального (першого) етапу, а й значною мірою етапом синтезу отриманих даних про особистість, пошуком нових методологічних прийомів їх аналізу, з'ясування сутніс- них характеристик природи особистості тощо.

З огляду на це нами будуть розглянуті традиційні для вітчизняної психології підходи до вивчення особистості, методологічні основи теорії особистості та її генезису.