Становлення поняття особистості

Особистість як результат процесу соціо- та індивідогенезу. Особи­стість - найважливіша серед метапсихологічних категорій. У ній вия­вляються інтегровані всі базові категорії: індивід, образ, дія, мотив, відно­шення, переживання. Людина, і це очевидно, не конгломерат розрізнених ознак, психічних елементів.

У практиці спілкування люди вбачають один в одному більш-менш цілісний образ, що дозволяє відрізняти одного суб'єкта від іншого не лише його зовнішнім, а й внутрішнім виглядом.

Проблема особистості та сутності її психологічних характеристик набула в психології особливої гостроти й актуальності у другій половині XX століття і викликала жваві дискусії щодо визначення підходів до її вивчення й опису.

У річищі вітчизняної психології найбільш традиційним є підхід, який грунтується на врахуванні двох взаємопов'язаних процесів — соціо-, та індивідогенезу. Звернення до категорії особистості передбачає з'ясування не стільки певної людської, здебільшого тілесної природи, а й ідеальної, яка визначає психологічну якість і властивості людини. То­му особистість розглядається як сукупність соціально-психологічних якостей у поєднанні з сукупністю індивідуально-психологічних, тобто індивідуальності особистості. Єдність соціальності та індивідуальності й утворює особистість як певний доцільний синтез двох визначених її психологічних якостей.

Окремі дослідники [1, 17, 18, 19] вважають соціальність та індивіду­альність особистості не стільки показниками її неповторності й унікаль­ності, скільки ознаками певних потенціалів, сил соціуму й людської по­пуляції, що поєднуються, конкретизуються, перетворюються в унікаль­ному потенціалі кожної особистості. Йдеться про певним чином за­своєний і трансформований в особистості, якісно перетворений у ній інформаційний фонд знань людства, регуляційний, організаційний, ін­струментальний арсенал навчальних, комунікаційних, професійних умінь, навичок, дій, операцій, продуктивний, творчий потенціал соціу­му й конкретних особистостей тощо, їх концентрація у певних суспільно-особистісних формах (освіта, виробництво, культура, наука) надає людству і конкретній особистості нечувану в природі силу й можливості.

Завдяки здатності акумулювати та розвивати в кожній особистості специфічний потенціал соціуму, інтегрувати й актуалізувати його у пев­них суспільно організованих інституціях, спираючись на використання розвинутих ідеальних і матеріальних засобів, знарядь, технічних систем, людина і цивілізація в цілому набувають безпрецедентних, безмежних у просторі й часі творчих і водночас руйнівних можливостей.

Тим самим вважається, що організований процес розвитку соціуму через розвиток особистості, її соціальності та індивідуальності, а також процес розвитку особистості через суспільство — шлях набуття особами якостей особистості, яка засвоює і розвиває в собі власний, соціальний, культурний потенціал людства. З часом особистість повертає цей потен­ціал суспільству, але у зміненому вигляді, з набутими при цьому новими можливостями.

Відповідно до соціогенезу особистості пропонуються такі її потен­ційні якості соціальності, як:

— єдність, спільність особистості з соціумом та всесвітом (через комунікативність особистості);

— соціальна й особиста доцільність, раціональність, необхідність іс­нування особистості як складової соціуму з його безмежними можливо­стями перетворення світу (через осмисленість і вмотивованість особи­стості);

— соціальна і міжособистісна адаптованість, взаємовідповідність особистостей (через характерність особистості);

—соціальна та внутрішньоособистісна організованість й самоорганізованість (через самосвідомість, рефлексивність особистості);

— соціальна й особистісна компетентність, культурність, тобто ос­нащеність існуючими в соціумі засобами інформаційної орієнтації в об'єктивному й суб'єктивному світі та взаємодії з ним у формі як адап­тації до нього, так і його адаптації до себе (досвідченість, мудрість осо­бистості);

—соціально зумовлена особистісна здатність до пізнання, розумін­ня, продукування та перетворення об'єктивного і суб'єктивного світу (інтелектуальність особистості);

— здатність нервової системи й усієї людської особи до реалізації вказаних вище особистісних якостей (соціальність психофізіологічних якостей мозку й усього організму людини).

Функціонування в соціумі вказаних якостей соціальності особисто­сті (або відповідних до них якостей соціуму) має дещо інший, аніж у са­мій особистості, характер — воно більше розподілене у просторі й часі, дезінтегроване, розірване, більш статичне, що утворює певну супереч­ність, яка й знімається завдяки створенню системи «суспільство — осо­бистість — суспільство». Завдяки тим чи іншим специфічним перевагам, доцільності їх існування почергово в соціумі або в особистості ці якості динамічно детермінуються і функціонують у даній системі.

Як уже зазначалося, особистість розглядається у двох взаємо­пов'язаних процесах соціо- та індивідогенезу, тому слід розглянути і другу частину цього процесу. Якісні атрибути індивідуальності особи­стості передусім зумовлені законами життєдіяльності, вітальності, спад­ковості та мінливості життя. Цікавими є останні дослідження геному людини, які свідчать про існування і функціонування потужного індиві­дуально-популяційного механізму регуляції, організації життєдіяльно­сті, самого життя особи й особистості (Цуканов).

Заслуговує на увагу думка В.В. Рибалки, який зазначає, що сучасні погляди на геном людини дивним чином відповідають теоретичним по­глядам деяких філософів, передусім Г.С. Сковороди, на майже метафо­ричний мікрокосмос. Адже вже науково доведено, що геном детермінує й організовує розгортання вітальних процесів особи, особистості, прив'язує їх до цілісного ланцюга циклів життя — зародження від попе­редніх поколінь, народження, входження у життя, дозрівання, заро­дження і народження нових поколінь, зрілості, угасання й відходу з жит­тя. Цьому поетапному процесу відповідає життєвий шлях особистості з її виникненням, становленням, саморозвитком, актуалізацією, завер­шальними трансформаціями тощо.

Сконцентровані в геномі людини вітальні детермінанти разом з со­ціальними детермінантами певним чином модифікують життєвий шлях особистості, визначають її якісні функціональні переваги у порівнянні з функціональними можливостями вищих тварин. Поєднуючись з якіс­ними можливостями соціальності, детермінованої соціальною спадкові­стю, культурою, як безмежною системою накопичення, збагачення й функціонування людських цінностей, детермінована генетичною спад­ковістю індивідуальність виступає джерелом і наслідком безперервного виникнення, зростання, розвитку й самоактуалізації особистісного по­тенціалу людини.

Безумовно, такі дослідження суттєво збагачують уявлення про при­роду особистості, доповнюють її новими науковими фактами і є суттє­вим просуванням вперед до застосування методології системного підхо­ду у вивченні особистості. Свого часу про це ще наголошував В.1. Вернадський, який зазначав, що серед існуючих рівнів організації живої ма­терії поки що найбільш вивченим є рівень організму, інші рівні науко­вого аналізу залишаються поза увагою вчених.

Визначають такі психологічні якості індивідуальності особистості:

—«людська» психофізіологічність, пластичність, динамічність, пра­цездатність, емоційність мозкових структур особи, які дозволяють фор­мувати, реалізувати багатопланові, численні психологічні механізми ре­гуляції, організації соціально та особистісно доцільної поведінки й предметної діяльності;

— життєва інтелектуальність — здатність до формування адекватних, вод­ночас стабільних і змінних динамічних моделей об'єктивної дійсності (від безпосередньо оточуючої до всесвіту), які орієнтують особистість, адаптують її до дійсності й можуть адаптувати останню до особистості;

— вітальна досвідченість, компетентність особистості — як сукуп­ність її типових, онто- і філогенетичних досвідів, інстинктів, навичок і звичок, архетипів, стереотипів, що концентруються й актуалізуються мі­рою розгортання на відповідних етапах життєвої програми геному люд­ства і конкретної особи (це мудрість життя);

— інтуїтивна, життєва рефлексивність особистості як вітальна скла­дова її самосвідомості, потаємне «я», в якому сконцентрована сила по­тягу до самозбереження через самоорганізацію, самопізнання, самопошук і самовикористання своїх потаємних ресурсів (це самоусвідомленість цінності самого життя);

—вітальна характерність особистості, що виявляється у підтримці її життєдіяльності в суспільстві, життєстверджуючій ініціативності, допи­тливості, цілеспрямованості, активності, природній гуманістичності (сила життєстверджуючого характеру);

— життєва інтегрованість, поєднання, спільність особистостей як живих природних істот (вітальна, статева комунікабельність).

Таке поєднання соціальності та індивідуальності в особистості на­дає їй унікальної сили, величезного потенціалу соціальної дії, продук­тивної предметної діяльності, творчої самодіяльності, життєдіяльності.

Категорія суб'єкта є фундаментальною категорією філософії і психології, в якій людина виступає як така, що цілеспрямовано, свідомо і несвідомо, довільно пізнає і перетворює об'єктивну дійсність. Суб'єкт як і людина, особа й особистість має двоїсту, соціальну та індивідуальну, суспільну й біологічну природу, з огляду на яку може розглядатись і як груповий (через соціальність особистість пов'язана з групами, суспіль­ством, цивілізацією), і як індивідуальний (через індивідуальність особи­стість пов'язана з геномом і людською популяцією) суб'єкт пізнання та перетворення дійсності. У єдності, інтегрованості категорії суб'єкта у двох його зазначених формах — соціальній (груповій) та індивідуальній (вітальній) — відображається вічність, неперервність, масштабність со­ціальної поведінки, особистісної діяльності та індивідуальної життє­діяльності людини, особи, особистості.

Розглянутий підхід до опису особистості, з точки зору соціо- та індивідогенезу, дає змогу вивчати особистість, ураховуючи її соціальну, індивідуальну, суспільну й біологічну природу, в яких відображається весь життєвий шлях особистості, її взаємодія зі світом, що загалом виз­начає буття людини. Разом з тим такий підхід до опису особистості, на нашу думку, незважаючи на всю його продуктивність, не дає відповіді на ключові питання, насамперед співвідношення індивідуальності та осо­бистості, наскільки є можливим для індивіда бути суб'єктом самого се­бе, що все ж таки позначається терміном особистість, його якісна специ­фіка тощо.

Структурний підхід до опису особистості. При вивченні особистості у вітчизняній психології є й інші підходи до її аналізу. Серед них так зва­ний структурний підхід до особистості, що перетворював її на деяку єм­кість, яка включає в себе риси темпераменту, характеру, переважаючі потреби й інтереси, здібності, схильності, коли особистість виступає як набір якостей, властивостей, характеристик, особливостей тощо. Відо­мими представниками цього напряму у вітчизняній психології були:

К.К. Платонов, Г.С. Костюк, П.М. Пелех, С.Л. Рубінштейн та ін. В умо­вах такого підходу завдання психолога зводилося до каталогізації всіх цих ознак і виявлення індивідуальної неповторності їх сполучень для кожної окремої людини.

Уявлення про особистість як колекції індивідуальних рис виявляло­ся неевристичним уже хоча б тому, що не вбачало відмінностей між по­няттями «особистість» та «індивід», дробило особистість на складові й позбавляло поняття «особистість» його категоріального змісту, того ви­щого ступеня узагальненості, без якого не може бути побудована жодна психологічна концепція.

За подібної «колекціонерської» орієнтації швидко виявились ускладнення, пов'язані з переходом від загальнопсихологічного розу­міння особистості до розгляду проблем її формування у віковій і педаго­гічній психології, її реабілітації — у медичній психології та патопсихоло­гії, нарешті, до вивчення її в системі міжособистісних взаємин у соціаль­ній психології. Усе це поставило на порядок денний питання про необхідність структурування численних особистісних якостей (число яких, як було підраховано, дорівнювало півтори тисячі, а то й більше). Із середини 60-х років минулого століття починаються спроби з'ясувати загальну структуру особистості, що безперечно було кроком уперед.

Однак незабаром виявилося, що загальна структура особистості ін­терпретується переважно як деяка контамінація біологічно й соціально обумовлених її особливостей. Проблема співвідношення біологічного й соціального з цього моменту здобуває майже чи не центральне місце в психології особистості. Полеміка з проблем особистості багато в чому проходила під знаком розуміння її як біосоціальної істоти і структурно­го підходу до неї. І хоча розуміння структури особистості викликало су­перечки, здебільшого утверджувалася думка, що в особистості має бути виділена «винятково соціально обумовлена підструктура» і «біологічно обумовлена підструктура». Щоправда, іноді вказувалося на наявність ще двох підструктур — досвіду та індивідуальних особливостей форм відоб­раження.

Таке структурування було б зрозумілим, якби мова йшла про люди­ну як індивідуальність. Біосоціальна природа людини та її індивідуаль­ності викликати суперечки не може. Але особистість — суб'єкт і продукт суспільного розвитку, що перетворив біологічну істоту на творця істо­ричного процесу, — явно не могла зберігати біологічну підструктуру, рів­нозначну підструктурі соціальній. Не можна було ставити знак рівності між поняттями «особистість» і «людина», «особистість» та «індивід».

Зрозуміло, будова тіла індивіда, його ендокринна система, переваги і дефекти його фізичної організації впливають на плин його психічних процесів, формування психічних особливостей. Але з цього не випливає.

що «чверть» чи «третина» його особистості — як особлива підструктура — має бути віддана у ведення біології. Біологічне, входячи в особистість людини, стає соціальним, переходить у соціальне. Наприклад, мозкова патологія породжує в людині, в структурі її індивідуальності біологічно обумовлені психологічні риси, але особистісними рисами, конкретними властивостями особистості вони стають чи не стають через соціальну де­термінацію. Природні, органічні сторони і риси виступають у структурі особистості як соціально обумовлені її елементи.

Отже, у руслі зазначених вище підходів поняття особистості тлума­читься неоднозначно, і можна виділити щонайменше чотири аналітич­них підходи — соціально-психологічний, індивідуально-психологічний, діяльнісний і генетичний, кожен з яких характеризує особистість її якіс­ними та кількісними проявами психічних властивостей. Зазначені під­ходи реалізовані такими психологами, як Б.Г. Ананьєв, А.Г. Асмолов, М.Й. Боришевський, А.Г. Ковальов, О.М.Леонтьєв, Г.С. Костюк, В.М. М'ясищев, К.К.Платонов, С.Л. Рубінштейн, В.В. Рибалка та ін.

Системний підхід. Нині все активніше на зміну структурному під­ходу до проблеми особистості останній змінюється тенденцією засто­сування системного підходу. Чи можна тут говорити про якийсь новий етап розвитку психологічної теорії? Це питання доречне, якщо врахува­ти, що не так просто простежити різницю у використанні понять «струк­турний підхід» і «системний підхід». Невипадково часто пишуть через дефіс: «системно-структурний підхід». 1 все-таки є відповідні підстави для виділення нового етапу теоретичного розвитку. Справа зрештою не у фактичному зближенні понять «структура» і «система», а в тому, що насправді розуміють у кожному з цих понять у конкретно-психологічних дослідженнях.

Методологічна й експериментальна робота, що проводилася в рам­ках структурного підходу, зосередила увагу психологів на класичному питанні, як відноситься частина до цілого і ціле до частини — цілісна структура особистості до різних її підструктур і навпаки. «Структура­лістські» декларації не були свого часу обґрунтовані й підтримані попе­редньою методологічною проробкою; філософський аналіз поняття «структура особистості» не передував аналізу психологічному, і це не могло не позначитися на результатах.

Ситуація, що характеризує застосування системного підходу до роз­робки психологічної теорії особистості, має свої особливості. За його «втіленням» до психології стоїть тривала й ефективна робота фахівців- «системників». Це саме те методологічне опрацювання, без якого не можна ґрунтовно братися за розв'язання конкретних психологічних проблем. Необхідно було засвоїти загальні принципи системного аналі­зу, після чого можна було переносити його у психологію особистості.

Однак не можна сказати, що так уже легко й просто здійснити такий процес. Наприклад, принципи системного аналізу, обов'язкові для по­будови теорії особистості, вимагають виділення системоутворюючої оз­наки особистості, але ця ознака має бути виявлена не в загальних си­стемних уявленнях, а в самій тканині психологічної реальності.

Визнання єдності, але не тотожності понять «особистість» та «інди­від» породжувало низку питань і серед них питання про те, що являє со­бою ця особлива системна якість індивіда, яка позначається терміном «особистість» і не зводиться до біологічних передумов, включених у природу його носія — індивіда.

Запропонованому О.М. Леонтьєвим розумінню співвідношення ін­дивіда й особистості, що полягає в «новому психологічному вимірі», ін­шому, ніж вимір, у якому ведуться дослідження психічних процесів, вла­стивостей і станів людини, багато в чому відповідає концепція діяльнісного опосередкування міжособистісних взаємин. З цієї точки зору осо­бистість може бути зрозуміла лише в системі стійких міжіндивідних зв'язків, що опосередковуються змістом спільної діяльності для кожно­го з її учасників. Ці зв'язки цілком реальні, але за своєю природою «над­чуттєві»; вони укладені в конкретних властивостях індивіда, але до них не зводяться; вони дані досліднику в проявах особистості кожного чле­на групи, але паралельно утворюють особливу якість самої групової діяльності, що опосередковує ці особистісні прояви, визначає особливу позицію кожного в системі міжіндивідних зв'язків.

Як уже зазначалося, для побудови теорії особистості з дотриман­ням методології системного підходу важливим є знаходження основи для визначення системоутворюючого фактора в її структурі. Цілком природно, що такою основою може бути рівень свідомого творення особистістю власного психічного світу, внесення в нього нових змістів, індивідуалізації внутрішнього, суб'єктивного, підтримання цілісності тощо. Сучасна вітчизняна психологія загалом визнає методологічне по­ложення про те, що психічні явища слід брати в їх «саморусі», «спон­танному розвитку», в «їх живому житті» тощо. Найбільш чітко ці поло­ження віддзеркалюються в працях М.Й. Боришевського, С.Д. Макси- менка, І.П. Манохи, В.А. Роменця, В. В. Рибалки, В.О. Татенка, В.А. Пе­тровського та ін.

У цьому контексті досить цікавою є теорія самопричинності особи­стості, що розвивається A.B. Петровським. Визначальною характери­стикою особистості в цій теорії є суб'єктність — в її взаєминах зі світом. «Бути особистістю» —значить бути суб'єктом себе самого, свого існу­вання у світі, носієм ідеї «я» як причини себе (A.B. Петровський, 2000).

У теорії самопричинності особистості принципово розрізняються моменти становлення (активна неадаптивність) та існування індивіда як суб'єкта; «існувати» —значить відтворюватися, тобто знаходити якість свого відображення у світі (якість «інобуття»).

Розглядаючи особистість у взаємодії з навколишнім середовищем, у її ставленні до суспільного оточення, до інших людей, вона реалізує се­бе як діяч у своїх життєвих, предметних чи соціальних відносинах зі сві­том, а також стосунках, що склалися з «самим собою». Цілком природно виникає запитання: «виходячи», в які світи особистість «входить», тобто де знаходить своє відображення? Де, в якому просторі існує особистість?

У теорії самопричинності особистості поєднуються чотири відпові­ді на це запитання: життя, культура, інша людина, я сам — це ті «просто­ри», де існує особистість. Йдеться про існування особистості як суб'єкта життєдіяльності, предметної діяльності, діяльності спілкування і, на­решті, діяльності самосвідомості. Інакше кажучи, передбачається, що людина кожною зі своїх суб'єктних іпостасей, трансцендуючи, вступає в кожну з чотирьох цих сфер, знаходячи в такий спосіб у них свою присут­ність (людина є «присутність», писав М. Хайдеггер).

Найбільш повно таке трактування особистості реалізоване в дослі­дженнях «відображеної суб'єктності» (персоналізованості) індивіда в жит­тєвому світі інших людей. Саме в цій сфері з особливою рельєфністю ви­ступає феномен нетотожності «індивідного» й «особистісного» в людині.

Узагальненням сказаного про особистість у теорії самопричинності може служити таке найбільш загальне розуміння особистості.

Особистість — особлива ідеальна форма буття людини, що додає їй властивість суб'єктивності, тобто здатності бути причиною себе, від­творювати своє буття у світі.

Найбільш відомими і можливими є два ракурси аналізу джерел і форм виявлення суб'єктності людини: синхронічний (феноменологія «тут-і- тепер-буття» особистості) і діахронічний (аналіз того, як складається і поступово виявляється в еволюційно-історичному ряді суб'єктна якість людини). У цьому зв'язку є сенс порівняти єдині за своїми базисними орієнтирами теорію особистості як самопричинної істоти і теорію особи­стості, що формується в рамках історико-еволюційного підходу. Логіко- теоретична аргументація першої відображає скоріше феноменологічний аспект існування особистості — усвідомлюючи себе як суб'єкт своєї суб'єктності, людський індивід присутній у тому «психологічному про­сторі», що він може освоїти фізично чи розумово. Він діє в тій «частині» історії, що настільки ж є історією людства, як і його власною особистою історією. Шлях, який він пройшов сам і який буде пройдений ним разом з іншими, суб'єктивується ним як іманентна частина його самого.

Інший аспект розроблений у рамках історико-еволюційного підхо­ду до розуміння особистості (Асмолов, Боришевський, Костюк, Рибал­ка). Метафорично центральна проблема формулюється тут у вигляді пи­тання: якщо особистість є, то «навіщо» вона є? В особистості як систем­ній якості індивіда виділяється соціотипічне (його характеризує наступ­ність) та індивідуально-своєрідне, що виражається терміном «індивіду­альність». У рамках цього особливого підходу особистість, таким чином, розглядається як суб'єкт перетворення еволюції на історію.

Отже, особистість як форма існування суб'єктності індивіда пред­ставлена феноменами не лише його «тут-і-тепер-буття», а й його руху в історії. Це підтверджує погляд на особистість як на самопричинну істо­ту, сутність якої полягає у визначенні власних меж і виходу за їх межі, а існування - у багатомірному відображенні індивіда у світі.

Через єдність, але не тотожність особистості й індивіда особистість як особлива «системна якість» індивіда розкривається не в одному «про­сторі» чи «психологічному вимірі», а в трьох просторах, що зумовлює розгляд особистості в трьох її аспектах, чи репрезентаціях.

Перший аспект — особистість трактується як властивість, занурена в простір індивідуального життя суб'єкта. Особистість насамперед висту­пає в аспекті її індивідуальності, в її відмінностях від інших. У цьому ж вимірі виявляються соціально-культурні варіанти розуміння особисто­сті, де підкреслюється соціальна детермінація особливостей її пово­дження і свідомості. Тут же і розуміння особистості як суб'єкта активно­сті. У цих інтерпретаціях містяться різні способи розуміння одиничного і загального в індивіді. Узятий у своїх індивідуальних розбіжностях, ін­дивід виступає у своїй нетотожності загальному і через своє не злиття з ним виявляє себе як особистість. В ідеї присвоєння індивідом елементів культури, предметного буття суспільного цілого, особистість утверджує свою спільність із соціальним цілим.

Другий аспект — спосіб розуміння особистості, де сферою її визна­чення й існування стає «простір міжіндивідних зв'язків». Не сам по собі індивід, здатний до діяльності й спілкування, а процеси, в які включені щонайменше два індивіди, розглядають як носіїв особистості кожного з них. З цього випливає, що особистість мовби знаходить своє особливе буття, що відрізняється від тілесного буття індивіда.

Третій аспект. Третій вимір особистості індивіда розкриває ті ас­пекти, які виносяться за межі самого суб'єкта. Особистість при цьому не тільки виноситься за рамки самого індивідуального суб'єкта, а й перемі­щується за межі його актуальних зв'язків з іншими індивідами, за межі наявної спільної діяльності з ними. Тут мовби знову відбувається зану­рення особистісного в простір буття індивіда, але цього разу - в «іншо­го» чи «інших». У цьому випадку в центрі уваги психолога виявляються внески в інших людей, які суб'єкт вільно чи мимохіть здійснює за допо­могою діяльності. Індивід виступає як суб'єкт цих активно здійснюва­них перетворень так чи інакше пов'язаних з ним людей. Таким чином, ми вже бачимо особистість під новим кутом зору: найважливіші харак­теристики особистості, що традиційно намагалися розглянути в наборі іманентних якостей індивіда, пропонується шукати не тільки в ньому самому, айв інших людях.

Отже, прокладається новий шлях інтерпретації особистості: вона виступає як ідеальна представленість індивіда в інших людях, як його «інобуття» в них (і, між іншим, у собі як «іншому»), як його персоналізація. Сутність цієї ідеальної представленості — у тих реальних значен­нєвих перетвореннях, діючих змінах інтелектуальної й аффективно-потребової сфери особистості іншої людини, що роблять діяльність індиві­да і його участь у спільній діяльності. «Інобуття» індивіда в інших людях — це не статичний відбиток. Мова йде про активний процес, про свій рід, продовження себе в іншому. Тут виявляється найважливіша особливість особистості (якщо вона дійсно особистість) — знайти шлях, що має свою динаміку, життя в інших людях, робити в них довговічні зміни.

Феномен персоналізації. Можливість пояснити проблему особистого безсмертя завжди хвилювала людство. Якщо особистість людини не зво­диться до представленості її в тілесному суб'єкті, а продовжується в ін­ших людях, то зі смертю індивіда особистість «цілком» не вмирає. Згада­ємо слова О.С. Пушкіна:

«Нет, весь я не умру... пока в подлунном мире жив будеш хоть один пиит».

Індивід як носій особистості іде з життя, але персоналізований в ін­ших людях він продовжується, породжуючи в них переживання, що по­яснюються трагічністю розриву між ідеальною представленістю індивіда і його матеріальним зникненням. Як зазначає Петровський, у словах «він живе в нас і після смерті» немає ні містики, ні чистої метафорично­сті — це констатація факту руйнування цілісної психологічної структури при збереженні однієї з її ланок.

Визначальною характеристикою особистості служить її активність, що в інтраіндивідному плані виступає в явищах виходу за межі ситуатив­них вимог і рольових позицій, тобто у феноменах «надситуативної», «над- рольової» активності; у інтеріндивідному плані — у вчинках, соціальних актах; у метаіндивідному плані — у діяннях, тобто в реальних внесках в інших людей.

Індивід може досягти рангу історичної особистості у визначеній соціально-історичній ситуації лише в тому випадку, якщо ці зміни зачіпа­ють досить широке коло людей, отримуючи оцінку не лише сучасників, а й історії, що має можливість зважити ці особистісні внески досить точ­но. Нагадаємо, що, змінюючи інших, особистість тим самим змінює се­бе і що її внески в інших зумовлюють зміну і перетворення її власних особистісних характеристик. Л.С. Виготський зазначав, що через інших ми стаємо самими собою.

Дотримуючись тієї логіки, якщо особистість та індивід нетотожні, то, очевидно, можна припустити (принаймні теоретично) можливу на­явність індивіда, що не реалізував себе як особистість, то чи припустиме існування особистості без індивіда? На думку Петровського, припусти­мо, але це буде квазіособистість. Якщо навіть припустити, що не було Ісуса Христа як конкретного індивіда, його особистість, сконструйована євангельськими текстами, впливала на соціальне життя і християнську культуру протягом двох тисячоліть, структуруючи особистості й долі лю­дей, їхні погляди, почуття і переконання. Перетворюючий вплив тут виявляється не менш діючим, ніж вплив реальної історичної особистості.

Зрозуміло, індивід, що не стає особистістю, як і квазіособистість без індивіда, явище виняткове, але звернення до такої гіпотетичної ситуації, як уявний експеримент, досить показове для розуміння проблеми єдно­сті й нетотожності особистості й індивіда. Але розглянута ідея трьох ви­мірів в описі особистості Петровського не зводиться лише до проблеми співвідношення індивіда й особистості. Вона відкриває можливість від­повісти на багато інших поставлених запитань психології особистості.

Залишаючись у пам'яті, продовжуючи себе в інших членах суспіль­ства, людина усталює своє існування. «Бути особистістю», забезпечую­чи за допомогою активної участі в діяльності своє «інобуття» в інших людях, індивід об'єктивно формує зміст своєї потреби в персоналізації. Суб'єктивно остання може виступати в мотивації досягнення успіху, уваги, слави, поваги, положення лідера і може бути чи не бути усвідо­млена. Потреба індивіда бути особистістю стає умовою формування в ін­ших людях здатності бачити в ньому особистість, життєво необхідну для підтримки єдності, спільності, наступності, передачі способів, результа­тів діяльності і, що надто важливо, установлення довіри один до одного, без чого важко сподіватися на успіх у спільних справах.

Отже, виділяючи себе як індивідуальність, домагаючись визнання себе як особистості, людина бачить себе в спільності як необхідної умо­ви її існування, оскільки вона робить загальну справу, що дозволяє збе­рігати цю спільність як ціле. Суспільна потреба персоналізації очевидна. В іншому випадку зникає і стає немислимою довіра, інтимний зв'язок між людьми, зв'язок між поколіннями, де індивід засвоює не лише знан­ня, що йому передаються, а й особистість наставника. На визначеному етапі життя суспільства ця необхідність виступає у вигляді ціннісно зак­ріплених форм соціальної потреби.

«Соціогенна потреба» бути особистістю скоріше за все реалізується в прагненні суб'єкта бути ідеально представленим в інших людях, жити в них, що припускає пошук діяльнісних засобів продовження себе в ін­шій людині. Подібно тому як індивід прагне продовжити себе в іншій людині фізично (продовжити рід, залишити потомство), особистість ін­дивіда прагне продовжити себе, забезпечивши ідеальну представленість, своє «інобуття» в інших людях. Це дозволить зрозуміти сутність спілку­вання, що неможливо звести тільки до обміну інформацією, до актів ко­мунікації; воно являє собою процес, де людина поділяє своє буття з ін­шими людьми, запам'ятовує, продовжує себе в них і завдяки цьому ви­ступає для них як особистість.

Потреба «бути особистістю», потреба в персоналізації забезпечує активність включення індивіда в систему соціальних зв'язків, у практи­ку і разом з тим виявляється детермінованою цими соціальними зв'язка­ми. Прагнучи включити своє «я» у свідомість, почуття і волю інших за допомогою активної участі в спільній діяльності, залучаючи їх до своїх інтересів і бажань, людина, отримавши в порядку зворотного зв'язку ін­формацію про успіх, задовольняє тим самим потребу персоналізації. Од­нак задоволення потреби, як відомо, породжує нову потребу більш ви­сокого порядку. Цей процес не є кінцевим. Він триває або в розширен­ні об'єктів персоналізації, у появі нових і нових індивідів, у яких за­пам'ятовується даний суб'єкт, або в поглибленні самого процесу, тобто в посиленні його присутності в житті та діяльності інших людей.

Реалізуючи потребу «бути особистістю» і переносячи себе в іншу, індивід здійснює це в конкретній діяльності, виробленій у конкретних соціальних спільнотах. Експериментальні дослідження підтвердили гі­потезу, що оптимальні умови для персоналізації індивіда існують у гру­пі вищого рівня розвитку, де персоналізація кожного виступає як умова персоналізації всіх. У групах корпоративного типу, навпаки, кожний прагне бути персоналізований за рахунок деперсоналізації інших. Цей психологічний факт фіксує концепція діяльнісного опосередкування мі жособистісних взаємин.

Потреба в персоналізації і мотиви поведінки. Потреба індивіда в пер­соналізації визначає спрямованість його вчинків і діянь, вона виступає як істотна характеристика, представлена в численних і добре вивчених у психології явищах — мотивації досягнення, домаганнях, аффіліації, схильності до ризику, емпатії тощо. Для багатьох дослідників особисто­сті типові спроби чи виводити ці феномени один з одного, чи зводити один до іншого, чи знаходити їх підстави в прагматичній націленості людської мотивації, проте в іманентному прагненні до «самореалізації» і «самоактуалізації».

Ідею потреби індивіда в персоналізації Петровський пропонує роз­глянути за конкретними психологічними явищами, які дають можли­вість вивчити їх внутрішню сутність. За основу для такого аналізу взято класифікацію мотивів, запропоновану М. Аргайлом, яка є традиційною для більшості концепцій особистості.

М. Аргайл виділяє сім мотивацій поведінки особистості:

1) несоціальні потреби, що можуть продукувати соціальну взаємо­дію (біологічний нестаток в їжі й воді, що породжує потребу в грошах);

2) прагнення до залежності (потреба в протекції, допомозі й керів­ництві, насамперед з боку осіб, які перебувають у позиції влади й авто­ритету);

3) тенденція аффіліації (прагнення до взаємодії з іншими, домаган­ня визнання та ін.);

4) тенденція домінування, лідирування, прагнення брати на себе рі­шення, впливати на групу;

5) сексуальні потреби;

6) тенденція до агресії;

7) потреба в самооцінці, пов'язана з прагненням отримати схвален­ня з боку оточуючих.

У наведеній класифікації Аргайла більшість мотивів мають природ­не, інстинктивне походження, і тільки два із них дещо звільнені від біо­логічних коренів, зокрема мотив аффіліації та мотивація самооцінки і підтримки образу власного «я».

У контексті персоналізації Петровський дає іншу інтерпретацію згадуваних мотивів, надає їм інтерпретації соціальних мотивацій,_> при­чому таку інтерпретацію, що не зводила б до біологічних основ, до ін­стинктивної поведінки і не обмежувалася б простою вказівкою на їх со­ціальне походження і характер. Якщо прийняти, що потреба індивіда «бути особистістю» є фундаментальною соціогенною (тобто свідомо не інстинктивною) потребою, то кожна з перерахованих вище соціальних мотивацій може бути зрозуміла як її дериват.

Тоді аффіліація може бути зрозуміла як мотив, спрямований на зняття бар'єрів на шляху персоналізації індивіда. Агресія, як домінуван­ня — прагнення бути персоналізованим в «інших» поза залежністю від моральної оцінки способу, яким це досягається, буквально «нав'язати» себе іншим. Сексуальна потреба, як амбівалентне прагнення продовжи­ти себе в іншому двічі: як індивіда (потреба в продовженні роду, в почут­тєвій насолоді) і як особистість (знайти «інобуття» в улюбленій істоті, причому таким чином, щоб викликати в ній відповідну потребу в персо­налізації). Що стосується самооцінки, то вона може бути зрозуміла як потреба з'ясувати успішність чи неуспішність персоналізації. Однак оці­нюється індивідом не факт ідеальної представленості в інших людях (це входить у завдання і можливості психологічного дослідження), а наяв­ність, характер, ефективність тих засобів персоналізації, що він знахо­дить у діяльності й спілкуванні та через які він стверджує себе як суб'єкт діяльності й спілкування. Особливе місце в цій реінтепретації Петров- ського займає мотивація залежності. Автор піддає сумніву існування ці­єї потреби як фундаментальної «соціальної мотивації», тим самим ствер­джуючи, що не буде винятком, що це всього лише необгрунтована ек­страполяція однієї з інстинктивних форм поведінки тварин на поведін­ку людини.

Відношення між потребою і мотивами не може бути зрозумілим як відношення між членами одного ряду. Це відносини між сутністю і яви­щами. Представлена в потребі залежність особистості від суспільства виявляється в мотивах її дій, але самі вони виступають як форма удава­ної спонтанності індивіда. Якщо в потребі діяльність людини залежна від її предметно-суспільного змісту, то в мотивах ця залежність вия­вляється у вигляді власної активності суб'єкта. Розглядаючи мотивацію особистості як її дериватні потреби в персоналізації, у фундамент моти­вів людських вчинків і дій може бути закладено щонайменше два нарі­жних камені.

Утім, перший з них — вітальні потреби людини, що забезпечують збе­реження її як індивіда і продовження роду. У житті вітальні потреби (го­лод, спрага, статевий потяг, потреба в одязі, житлі, відпочинку) пов'яза­ні з багатьма різноманітними мотивами поведінки, в яких засоби задо­волення можуть виступати в зміненій формі (наприклад, мотивація зба­гачення).

Друга основа людської мотивації — потреба «бути особистістю». Персоналізація здійснюється в діяльності. Для того щоб у позитивному плані бути ідеально представленим в іншій людині, першому щонай­менше потрібно вміти щось зробити чи щось сказати значиме для іншо­го. Щоб здійснити акт комунікації, треба мати що передавати. Засобом персоналізації, очевидно, служать думки, знання, художні образи, зро­блений людиною предмет, розв'язані завдання тощо. Але раніше ніж стати засобами персоналізації, вони повинні були вже бути в людини, вона повинна була їх придбати, створити, зробити, сконструювати, від­крити, вирішити. Яка тут діяла мотивація? Чи не варто припустити, що і тут діє та сама потреба в персоналізації, тільки вона фіксується на пред­метному її змісті, на придбанні засобів для майбутньої трансляції себе «іншому», а цей «інший» залишається поки що в тіні, не висвітлюється повсякденною свідомістю як справжній об'єкт персоналізації.

Діяльність — основний шлях, єдиний ефективний спосіб бути осо­бистістю, людина своєю діяльністю продовжує себе в інших людях. Зро­блений предмет (побудований будинок, поетичний рядок, посаджене дерево, майстерно виточена деталь тощо) — це, з одного боку, предмет діяльності, а з другого — засіб, за допомогою якого людина утверджує се­бе в суспільному житті, тому що цей предмет зроблений для інших лю­дей. Цим предметом опосередковуються стосунки між людьми, створю­ється спілкування як виробництво загального.

Особистість у спілкуванні й діяльності. У психології в останні роки дискутується проблема співвідношення процесів спілкування і діяльно­сті. Одні стверджують, що спілкування — це діяльність чи щонайменше окремий випадок діяльності, інші виходять з того, що це два самостій­них і рівноправних процеси. Кожна з цих точок зору має право на існу­вання, хоча з точки зору теорії діяльності для останньої характерна об­меженість суб'єкт-об'єктними відношеннями, що не зовсім відповідає змісту суб'єкт-суб'єктних відношень у процесі спілкування.

Дійсно, питання про те, чи є спілкування частиною процесу діяль­ності, чи навпаки, діяльність - стороною спілкування, стосовно до тра­диційного розуміння спілкування як акту комунікації, явно не має од­нозначного рішення. Зовсім очевидно, якщо ми розуміємо взаємини людей як опосередкований суб'єкт-об'єкт-суб'єктний процес, то стос­унки двох чи більше людей опосередковуються предметом діяльності, і тут діяльність виступає як сторона комунікаційного акту. Якщо розумі­ти їх як суб'єкт-суб'єкт-об'єктний процес (а саме так розуміються діяльнісні відносини), то відношення суб'єкта до об'єкта, змісту, мети діяль­ності опосередковується взаєминами з учасником діяльності. Тоді спіл­кування — це сторона, частина діяльності. Принципова оберненість суб'єкт-об'єкт-суб'єктних і суб'єкт-суб'єкт-об'єктних відносин цілком знімає поставлену проблему.

Але питання про співвідношення спілкування і діяльності може ма­ти й інше пояснення, яке випливає з контексту зазначеної концепції Петровського.

Для спільної праці людина повинна об'єднатися з іншими людьми (установити з ними контакт, домогтися взаєморозуміння, отримати на­лежну інформацію, повідомити їм відповідну тощо). Тут спілкування, як уже було сказано, виступає як частина, сторона діяльності, як найва­жливіший її інформативний аспект, як комунікація. Проте створивши предмет у процесі діяльності, що включає в себе спілкування як комуні­кацію, людина цим не обмежується. Вона відтворює через створений нею предмет себе, свої особливості, свою індивідуальність іншим людям, для яких вона створила цей предмет. Через створений предмет людина тран- сцедентує себе в соціум, знаходячи в ньому свою ідеальну представленість, продовжуючи себе в інших людях і в собі як в «іншому».

Це вже спілкування іншого роду (на відміну від комунікації, що має допоміжний, «обслуговуючий» характер), тобто спілкування як персоналізація. Тут діяльність виступає як сторона, частина, необхідна пере­думова спілкування.

Отже, потреба «бути особистістю» виникає на основі соціально ге­нерованої можливості здійснення відповідних дій — здатності «бути осо­бистістю». Ця здатність, як вважається, є не що інше, як індивідуально - психологічні особливості людини, що дозволяють їй здійснювати со­ціально значимі діяння, що забезпечують її адекватну персоналізацію в інших людях.