Структура свідомості

Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.

1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів;

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;

– судження – форма думки, в якій відображаєтеся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;

– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

– різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.

Функції свідомості

пізнавальна, яка реалізується в придбанні і накопиченні знань про природу , суспільстві і самій людині.

творчо-конструктивна, що виявляється у випереджаючому відображенні, в уявному моделюванні майбутнього і в цілеспрямованому перетворенні на цій основі дійсності, у створенні, зокрема, предметних форм, не існуючих в природі. Природа не будує літаків, не пече хліб, не пише романи. Все це продукти людського розуму і людських рук.

регулятивно-управлінська, що забезпечує розумне регулювання і самоконтроль поведінки і діяльності людини, його взаємини із зовнішнім світом.

прогностична. Людина до певної межі з деякою вірогідністю може передбачати майбутнє, прогнозувати свої дії, будувати плани і здійснювати їх.

 

14-15-16,Діяльність, її функції та структура

Діяльність - це активна взаємодія людини з середовищем, в якій він досягає свідомо поставленої мети, що виникла в результаті появи у нього певної потреби. Головна відмінна риса діяльності - мета - як регулятор активності. Тому треба розрізняти мету як об'єктивне (об'єктивний результат) і як суб'єктивне психічне (передбачуване) явище. Цілі, які у своїй діяльності ставить людина, можуть бути віддаленими і близькими.

Діяльність можна визначити як специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого існування. У діяльності людина створює предмети матеріальної і духовної культури, застосовує свої здібності, зберігає й удосконалює природу, будує суспільство, створює те, що без її активності не існувало б в природі. Внаслідок продуктивного, творчого характеру своєї діяльності людина створила знакові системи, знаряддя впливу на себе і природу.

Основними психологічними властивостями діяльності є активність, осознаність, цілеспрямованість, предметність і системність її будівлі.

Діяльність людини має наступні основні характеристики: мотив, мета, предмет, структуру і засоби.

Мотивом діяльності називається те, що спонукує її, заради чого вона здійснюється. Метою діяльності виступає її продукт. Предметом діяльності називається те, з чим вона безпосередньо має справу.

До структурних компонентів діяльності можна віднести такі психологічні творення як цілі, мотивацію, інформаційні відносини, вплив носить інформаційний характер – інформація функціонує між частинами системи – елементами, тим самим здійснюється зв'язок як всередині системи, так і поза нею; міра функціонуючої інформації і її якість визначають рівні організації системи; інформаційне звертання в системі і між системному плані визначає існування систем керування.

Як засоби здійснення діяльності для людини виступають ті інструменти, якими вона користується, виконуючи ті або інші дії чи операції.

Структура діяльності людини. Кожна конкретна діяльність має свою індивідуальну структуру, уточнюючу загальну структуру, притаманну будь-якої діяльності. У останню входять: загальна мета діяльності, її мотиви (як спонукання), окремі дії, і, в тому числі, навички (способи досягнення спільної мети), і психічні акти у них включені, і результати діяльності. Мета - це уявний результат діяльності (тобто те, заради чого діє людина), а мотив - це спонукальна сила дії (тобто те, чому діє людина).

Дія - це відносно закінчений елемент діяльності, в процесі якої досягається конкретна, не розкладається на більш прості, усвідомлена мета. Дія має подібну діяльності психологічну структуру: мета - мотив - спосіб - результат. У залежності від психічних актів, що домінують у способах дій, розрізняють дії: сенсорні, моторні, вольові, розумові. Останні два об'єднують терміном «розумові дії».

Сенсорні дії - це дії по сприйняттю об'єкта, наприклад, визначення розміру предмета, його розташування і переміщення в просторі, його стану. До числа сенсорних дій входить і оцінка настрою людини по його міміці. Моторні дії - це дії, спрямовані на зміну положення об'єкта в просторі шляхом його безпосереднього переміщення (руками, ногами) або безпосередньо з використанням знарядь праці (перемикання швидкості при управлінні автомобілем).

Важливо зазначити, що виконання предметної дії полягає у здійсненні певної системи рухів, яка залежить від мети дії, властивостей предмета, на який ця дія спрямована, і умов дії.

У діяльності людини нерозривно пов'язані її зовнішня (фізична) і внутрішня (психічна) сторони.

Важливу роль виконують два види процесів: інтеріоризації та екстеріоризації. Інтеріоризація - процес переходу від зовнішньої, матеріальної дії до внутрішнього, ідеальної дії. Завдяки інтеріоризації, психіка людини набуває здатність оперувати образами предметів, які в даний момент відсутні в його полі зору. Важливим знаряддям цього переходу служить слово, а засобом переходу - мовне дію. Слово виділяє та закріплює в собі суттєві властивості речей і способи оперування інформацією, вироблені практикою людства.

Екстеріоризація - процес перетворення внутрішньої психічної дії у зовнішню дію. Процеси інтеріоризації та екстеріоризації нерозривно пов'язані в діяльності, оскільки взаємопов'язані зовнішня (фізична) і внутрішня (психічна) сторони її. Аналіз цих процесів має виняткове значення в ході професійного навчання, а також, при розвитку конструктивно-технічної творчої діяльності.

Оскільки діяльність є процесом, то в ній, як і в усякому процесі, можна виділити певні етапи:

• постановка мети (ясна усвідомленням конкретної задачі);

• планування робіт (включає визначення послідовності дій, вибір для кожної дії відповідних засобів, способів, визначення критеріїв виконання дій і форм контролю);

• виконання, здійснення діяльності, що супроводжується поточним контролем і перебудовою діяльності у разі необхідності;

• перевірка результатів діяльності, виправлення помилок, якщо вони були, зіставлення отриманих результатів із запланованими, підведення підсумків роботи та її оцінка.

 

18,19 Сутність понять «індивід», «особистість» та «індивідуальність», їх співвідношення.

Індивід – це представник роду людського.

Критерії: стать, вік, конституція, темперамент

Особистість – це соціальний індивід, що поєднує в собі риси загально-людського, суспільно-значущого та індивідуально-неповторного.

Критерії: спрямованість, спонуки, здібності, характер

Індивідуальність – сукупність неповторно-своєрідних рис та особливостей людини, що відрізняє її від інших людей.

Критерії: продуктивність, індивідуальні особливості, індивідуальна історія, досвід

Сьогодні психологія трактує особистістьяк соціально-психологічне утворення, яке формується завдяки життю людини в суспільстві. Людина як суспільна істота набуває нових (особистісних) якостей, коли вступає у відносини з іншими людьми і ці відносини стають «створюючими» його особу. У індивіда в момент народження ще немає цих придбаваються (особистісних) якостей.

Оскільки особистість частіше за все визначають як людину в сукупності його соціальних, придбаних якостей, це означає, що до числа особистісних не відносяться такі особливості людини, які природно обумовлені і не залежать від його життя в суспільстві. До числа особистісних не відносяться психологічні якості людини, що характеризують його пізнавальні процеси або індивідуальний стиль діяльності, за винятком тих, які проявляються в стосунках до людей у суспільстві. У поняття «особистість» зазвичай включають такі властивості, які є більш-менш стійкими і свідчать про індивідуальність людини, визначаючи його значущі для людей риси і вчинки.

За визначенням Р.С. Немова, особистість - це людина, узята в системі її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і стосунках, є стійкими і визначають моральні вчинки людини, що мають істотне значення для нього самого і оточуючих.

«індивід», «індивідуальність». Змістовно ці поняття переплетені між собою.

Індивід - це одиничний представник виду «homo sapiens». Як індивіди люди відрізняються один від одного не тільки морфологічними особливостями (такими, як зростання, тілесна конституція і колір очей), але і психологічними властивостями (здібностями, темпераментом, емоційністю).

Індивідуальність - це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної людини. Ця своєрідність його психофізіологічної структури (тип темпераменту, фізичні і психічні особливості, інтелект, світогляд, життєвий досвід).

Співвідношення індивідуальності й особистості визначається тим, що це два способи буття людини, два його різних визначення.

Розбіжність ж цих понять проявляється, зокрема, в тому, що існують два відмінних проце5сса становлення особистості та індивідуальності.

Становлення особистості є процес соціалізації людини, яка полягає в освоєнні їм родової, суспільної сутності . Це освоєння завжди здійснюється в конкретно-історичних обставинах життя людини. Становлення особистості пов'язане з прийняттям індивідом вироблених в суспільстві соціальних функцій і ролей, соціальних норм і правил поведінки, з формуванням умінь будувати відносини з іншими людьми. Сформована особистість є суб'єкт вільної, самостійної і відповідальної поведінки в соціумі.

Становлення індивідуальності є процес індивідуалізації об'єкта. Індивідуалізація - це процес самовизначення й відокремлення особистості, її виділення з спільноти, оформлення її окремості, унікальності та неповторності. Ставши індивідуальністю особистість - це самобутній, активно і творчо виявив себе в житті людей.

У поняття «особистість» і «індивідуальність» зафіксовані різні сторони, різні виміри духовної сутності людини. Суть цієї відмінності добре виражена в мові. Зі словом «особистість» зазвичай вживаються такі епітети, як «сильна», «енергійна», «незалежна», підкреслюючи тим самим її діяльнісної представленість в очах інших. Про індивідуальності говорять «яскрава», «неповторна», «творча», маючи на увазі якості самостійної сутності.

Самосвідо́мість— рефлекторна (відображувана) свідомість, за допомогою якої особа конкретно усвідомлює себе у своїх власних розумових діях і станах; самоусвідомлення. Самосвідомість є усвідомленням особою самої себе на відміну від інших - інших суб'єктів і світу взагалі.

Юність, вважається періодом підвищеної самосвідомості. Особа з хронічним нахилом щодо самосвідомості може бути соромливою або інтровертною. Переживаючи самосвідомість, людина усвідомлює навіть найменші зі своїх власних вчинків. Таке усвідомлення може порушити здатність особи виконувати складні вчинки. Наприклад, піаніст може «задихнутись», втратити впевненість, і навіть здатність виконання у момент коли він помічає публіку. Це є функцією психологічного феномену суспільного сприяння. Як самосвідомість в'яне людина може повернути здатність виконання «не гублячись» в надмірному самоусвідомленні.

Прояви самосвідомості відрізняються різноманітністю форм:

1) когнітивний аспект психічної діяльності людини виявляється в самовідчуттях, самоаналізі, самооцінці.

2) афективний аспект - у скромності, самолюбстві.

3) регулятивний аспект - у самоконтролі, самодисципліні та ін. властивостях.

В психології самосвідомість розуміється як психічне явище, усвідомлення людиною себе в якості суб'єкта діяльності, в результаті якої уявлення людини про саму себе складаються в мисленний образ Я.

Психологи часто розрізняють між двома видами самосвідомості, особистою і громадською. Особиста самосвідомість є нахилом розглядати внутрішньо самого себе і свої відчуття. Громадська самосвідомість є усвідомленням себе з точки зору інших. Як і особиста так і громадська самосвідомість розглядаються як риси особистості, які залишаються порівняно стабільними з минанням часу, але вони не є співвідносними.

В рамках соціальних наук також використовують терміни «національна самосвідомість», «етнічна самосвідомість», «класова самосвідомість», що означають усвідомлення членами групи наявності даної групи, її особливостей і цілей в суспільному світі.

В філософії самосвідомість є усвідомленням самого себе, рефлексія свідомості відносно себе. самосвідомість розуміється як єдність суб'єкта, що лежить в основі всякої свідомості.

Структура самосвідомості людини відзначається різноманітністю форм вияву, які пов'язані з усіма сторонами її психічної діяльності: пізнавальної - самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; емоційної - самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення і т. п.; вольової - самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість та інше.

 

19. Психологічний розвиток особистості та його фактори

З думкою про те, що особистістю людина не народжується, а стає, згодні зараз більшість психологів. Однак їхні точки зору на те, яким законам підкоряється розвиток особистості, значно розходяться.

Одна з найважливіших проблем психології розвитку зв'язана з з'ясуванням ролі біологічного і соціального в особистості людини.

Одна з точок зору на дану проблему, що представляє сьогодні в основному історичний інтерес, полягає у твердженні, що ведуча роль у становленні особистості людини належить біологічним процесам дозрівання організму, що основні психічні властивості як би закладені в самій природі людини, що визначає його життєву долю.

Інша і також не дуже популярна в наші дні теорія, навпаки, пояснює особливості особистості, виходячи зі структури суспільства, способів соціалізації, взаємин з оточуючими людьми.

Сучасна психологія розвитку відмовилася від протиставлення біологічних і соціальних факторів на користь розуміння важливості і тих і інших у психічному розвитку людини. Однак перед психологією стоїть задача розкрити уявлення про їхню єдність.

Це питання інтенсивно вивчає психогенетика. Вже отримані істотні дані про роль генетичних і соціальних факторів у розвитку інтелекту людини, деяких захворювань (наприклад, алкоголізму, аутизму).

Коли оцінюються ефекти спадковості, то важливим є уявлення, чи зростає її роль в процесі життєвого циклу, або вона стає менш значна. Більшість людей і навіть фахівців, що професійно займаються проблемою розвитку, дадуть відповідь, що роль спадковості стає менш важливою в житті людини з віком.

Здається, що життєві події, освіта, робота й інший досвід акумулюються протягом життя. Цей факт припускає, що навколишнє середовище, особливості способу життя впливають на фенотипічні відмінності, що з необхідністю веде до зменшення ролі спадковості. Спадковість більшості людей представляється раз і назавжди заданою, а генетичні ефекти незмінними від початку життя до його кінця.

Дані генетики поведінки дають інші відповіді на два ці питання. Генетичні фактори стають зростаюче важливими, особливо для загальної когнітивної здібності протягом життя.

Психогенетичні дослідження показали, що вплив генетичних факторів і факторів середовища нерівномірно представлений як у різних аспектах психічного розвитку, так і протягом життя людини.

Дані, отримані на сьогодні, дозволяють виділити два важливих перехідних періоди генетичних впливів у розвитку інтелекту. Перший - це перехід від дитинства до раннього дитинства і другий - перехід від раннього дитинства до молодшого шкільного віку. Усі теорії когнітивного розвитку виділяють ці періоди як найважливіші.

Дані психології розвитку і психогенетики вказують на те, що генетичні і соціальні фактори визначають становлення людини. Великий внесок спадковості в інтелектуальний розвиток є результатом того, що активізовані всі генетичні програми.

Незначний же внесок генетичного фактора на ранньому етапі розвитку інтелекту вказує на те, що для реалізації потенціалу людини фактори середовища (форми навчання, батьки, суспільство) повинні максимально сприяти реалізації її генетичних можливостей.

Сучасна психологія має у своєму розпорядженні значний обсяг знань про розвиток людини, починаючи з пренатального періоду (до народження). Одне з основних питань стосується того, чи можна представити хід розвитку у виді безупинних змін, що поступово відбуваються з людиною, чи це процес стрибкоподібний (постадійний)?

Ті, хто дотримують думки про безперервність процесу розвитку, вважають, що розвиток йде не зупиняючись, не прискорюючись і не сповільнюючись, тому яких-небудь чітких границь, що відокремлюють один етап від іншого, не існує. Відповідно до другої точки зору розвиток йде нерівномірно, то прискорюючись, то сповільнюючись, і це дає підставу для виділення стадій чи етапів у розвитку, що якісно відрізняються один від іншого.

Прихильники останньої з обговорюваних позицій зазвичай припускають, що на кожній стадії існує який-небудь головний, ведучий фактор, який визначає собою процес розвитку на цій стадії. Вони також вважають, що всі люди незалежно від їхніх індивідуальних особливостей в обов'язковому порядку проходять через кожну стадію розвитку, не пропускаючи ні однієї і не забігаючи вперед.

Проблема людського розвитку неспіввідносна за своєю складністю з будь-якою біологічною проблемою. Розвиток людини обу­мовлений взаємодією багатьох факторів: спадковістю, середо­вищем біогенним, соціальним, вихованням, власним психічним життям, діяльністю людини. Ці фактори діють не порізно, а разом на складну структуру розвитку.

Д. Б. Ельконін висунув ідею поєднання двох ліній розвитку: пізнавального та власне особистісного (від народження до закінчення середньої школи). Згідно з його теорією, розвиток пізнавальної сфери дитини та її особистості (сфера потреб та мотивів) відбувається у руслі різних провідних діяльностей, що послідовно змінюють одна одну в онтогенезі. Першим видом діяль­ності, з якої починається формування особистості, є безпосереднє емоційне спілкування немовляти з матір’ю, іншими оточуючими людьми. Ця діяльність змінюється рольовою грою, спільною нав­чальною діяльністю, спілкуванням, в процесі яких виникають новоутворення, що є опорою подальшого розвитку. Новоутворення — якості, властивості особистості, ті психічні та соціальні зміни, які вперше виникають на певній стадії розвитку і котрі переважно й визначають ставлення до навколишнього світу людей, самого себе та весь хід розвитку в даний період.

Під час виконання саме цієї групи провідних діяльностей і від­бувається розвиток сфери потреб та мотивів, сфери «що я хочу».

Другу групу провідних діяльностей складають ті, всередині яких відбувається розвиток пізнавальної сфери та відповідних здібностей у дитини. Це маніпулятивно-предметна діяльність, гра дошкільнят з предметами, навчання та праця у шкільному віці, це сфера «можу».

Розвиток особистості, за Еріксоном, — це закономірна зміна етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу, відношень та поведінки людини, в результаті чого вона як особистість отримує щось нове, характерне саме для даного етапу розвитку. Новоутворення особистості виникають не на порожньому місці, їхня поява на певному етапі підготовлена всім процесом попереднього розвитку особистості. Нове в ній може виникнути та закріпитися лише тоді, коли в минулому для нього вже були утворені відповідні психологічні та поведінкові умови. Послідовність стадій психічного розвитку особистості, за Еріксоном, — це результат біологічного дозрівання, але зміст розвитку визначається тим, щоочікує від людини сім’я, суспільство. За Еріксоном, будь-яка людина проходить виділені стадії, до якої б культури вона не належала, все залежить лише від тривалості її життя.

 

21-25.Відчуття та сприймання як базові пізнавальні процеси, їх види та властивості.

Відчуття - психічний пізнавальний процес, який полягає у відображені окремих властивостей, предметів та явищ оточуючого світу.

Для виникнення відчуття потрібна наявність подразників. Дія подразника на орган має назву подразнення. Фізіологічною основою відчуттів є складна діяльність їх органів - аналізатори.

властивості:

Якість – особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів. Якість відчуттів дає змогу відображати світ у всій різноманітності його властивостей.

Інтенсивність – кількісна характеристика відчуття. Визначається силою подразника, що діє, і функціональним станом рецептора, який залежить від стану організму, значущості подразника і просторово-часових умов сприймання.

Тривалість – часова характеристика відчуттів. Вона залежить від часу дії подразника, його інтенсивності і функціонального стану організму

Види людських відчуттівДистантні відчуття:Зір,Слух,Нюх / Контактні відчуття –Смак / Тактильні відчуття-Дотик,Біль / Температурні відчуття / Вібраційні відчуття / Глибинні відчуття / Чуттєвість від внутрішніх органів / М'язова чуттєвість / Вестибулярна чуттєвість

Сприйняття́ — психічнопізнавальний процес, який полягає у відображені людиною предметів і явищ, в сукупності всіх їхніх якостей при безпосередній дії на органи чуття.

Знання про оточуючу дійсність людина одержує не тільки через відчуття, а і через сприймання. У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів, наприклад їхній запах, колір, твердість тощо, тоді як у сприйманні всі ці властивості відображаються у їхній сукупності і взаємозв'язку.

Результатом сприймання є цілісний образ об'єкта. як і всякий процес пізнання, воно залежить від особливостей суб'єкта: його досвіду, знань, потреб, інтересів, установок, спрямованості. Як і відчуття, воно є суб'єктивним образом об'єктивної дійсності. Критерієм їхньої істинності є практична діяльність людини. Сприймає дійсність не ізольоване вухо чи око, а конкретна жива людина. Тому в сприйманні виявляється її ставлення до об'єкта, її бажання, інтереси, почуття тощо.

Характерні особливості сприймання.Предметність сприймання виявляється в тому, що властивості предмету відображаються в образі не ізольовано, а як належні предмету. Ця властивість є набутою. В її формуванні провідну роль відіграють рух і дотик.

цілісність. Цілісний образ виникає на основі узагальнення знань про окремі властивості предмету, що одержується у вигляді окремих відчуттів.

структурність полягає в тому що сприймання не просто конгломерат відчуттів, а в ньому відображаються відношення різних властивостей і частин предмету, тобто його структура..

константність. Під нею розуміють відносну постійність сприйманої величини, форми і кольору предметів при зміні відстані, положення спостерігача, освітленості предмету. На основі постійно мінливих сенсорних вражень перцептивна константність продукує стійкий, стабільний і константний образ світу.

осмисленість. Сприймаючи предмети і явища дійсності, людина тлумачить їх згідно з наявними знаннями і практичним досвідом. Сприймання людини тісно пов'язане з мисленням. Сприйняти об'єкт, це значить виділити його з оточення і мислено назвати його, тобто віднести до певного класу предметів. Тоді, коли це зразу зробити не вдається, в процесі сприймання відбувається динамічний пошук найкращої інтерпретації наявної інформації.

 

26-29.Мислення, його види, форми та операції.

Мислення — це особлива ідеальна діяльність людини, яка виникає, формується, розвивається в суспільстві, коли людина перебуває у певному соціокультурному середовищі і вступає в багатогранні відносини з природним і соціальним світом, що її оточує.

Мислення — це процес опосередкованого і узагальненого відображення у мозку людини предметів об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях.

Основні функції мислення

Пізнавальна (відображення світу і самовідображення)

Проектувальна (побудова планів, проектів, моделей практичної і теоретико-пізнавальної діяльності)

Прогнозна (прогнозування або передбачення наслідків своїх дій, своєї діяльності, прогнозування майбутнього)

Інформаційна (засвоєння інформації про знання та її смислове перероблення)

Технологічна (розроблення правил, норм, стандартів, рецептів життєдіяльнсті людини і суспільства в різних формах та проявах)

Рефлексивна (самопізнання розуму, самоаналіз)

Інтерпретаторська (тлумачення, осмислення продуктів людської культури)

Аналітична і синтетична

Постановка та розв'язання різноманітних задач і проблем

Типи мислення: Конкретне мислення / Абстрактне мислення / Вербальне мислення / Дискурсивне мислення / Недискурсивне мислення (інтуїція, уява) / Логічне мислення / Алогічне мислення / Раціональне мислення / Ірраціональне мислення / Наочно-образне мислення / Концептуальне (понятійне) мислення / Машинне мислення

Види мислення: Практичне мислення / Теоретичне мислення / Професійне мислення

Функція мислення – розширення меж пізнання шляхом виходу за межі плотського сприйняття. Мислення дозволяє за допомогою висновку розкрити те, що не дане безпосередньо в сприйнятті. Операції мислення: порівняння, аналіз, синтез, абстракція і узагальнення.

Мо́влення — спілкування людей між собою за допомогою мови, а також створення та передача повідомлення по радіо чи телебаченню.

Мовлення в першому, процесуальному, значенні має синоніми: мовленнєва діяльність, мовленнєвий акт. Спілкування, контакт між людьми, обмін думками і почуттями, інформацією здійснюється не тільки через мовлення, але й за допомогою немовних знаків, які вивчає семіотика (міміка, жести, дотик). Мовлення ж — вербальне спілкування за допомогою мовних знакових одиниць: слів, синтаксичних конструкцій, тексту, інтонацій, часто за підтримки невербальних засобів.

Термін “мовлення” позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст – усний, письмовий або навіть мислиннєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє.

Внутрішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення).

Мовлення розмежовується також за стилями.

Усне мовлення. Таке мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв'язку з його перевагами як універсальний засіб контактів на невеликій відстані. Усне мовлення має два напрямки: 1) відправлення мовленнєвого сигналу та його прийом; 2) говоріння й аудіювання. Говоріння – це озвучення думки, кодовий перехід з мислиннєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний). Для вільного усного мовлення необхідна гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння синтаксичними механізмами. Аудіювання - це кодовий перехід з акустичного коду на код внутрішнього мовлення (на код думання – мислиннєвий код). Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з так званими невербальними засобами спілкування (жести, міміка, інтонація тощо). Також таке мовлення швидко відбувається, є можливість швидких реакцій, зворотного зв'язку. Недоліками можна назвати різні перешкоди між співрозмовниками, а також моментальність перебігу спілкування.

Письмове мовлення. Цей вид має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Письмове мовлення має два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо – це процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема. Письмо – це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи; в) техніка запису – накреслення потрібних графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило). Інший вид письмового мовлення – це читання (вголос і про себе). Процес читання – це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення. Процес читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам'яті.

Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єктивно в духовному житті людського суспільства і становить собою систему знаків, які функціонують як засоби такого спілкування. Мова виникла у процесі становлення самої людини як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяльності. Біологічними передумовами виникнення мови були звуки та рухи, які спостерігались у пращурів людини і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні думками, у пізнанні властивостей предметів та явищ, що оточували людину, і позначалися словами. Мова — суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення — це процес використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, характеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою.

 

31-33.Уява, її функції та види.

Уява — уявлення, при відсутності реального предмета, або необгрунтоване припущення, або діяльність, що породжує дане уявлення чи припущення.

Уява — це психічний процес, який є надзвичайно важливим для розвитку творчості, творчого мислення.

Види уяви

Активна (довільна) уява — послідовність фантазій, викликаних за допомогою довільної концентрації." (К.Юнг)

Пасивна (мимовільна) уява — послідовність фантазій, викликана мимовільними процесами психіки.

Продуктивна уява — в рамках цього виду уяви дійсність свідомо конструюється людиною, а не просто механічно копіюється чи відтворюється.

Репродуктивна уява - при використанні цього виду уяви постає завдання відтворити реальність в тому вигляді, в якому вона реально існує.

Конкретна уява — уява, при реалізації якої, здійснюється оперування конкретними образами реальної дійсності.

Абстрактна уява — уява, при реалізації якої, здійснюється оперування абстрактними образами.

Форми уяви

аглютинація — поєднання нез'єднуваних у реальності якостей, властивостей або частин предметів, ця форма уяви використовувалася та й і використовується у створені казкових, міфічних героїв наприклад змій з трьома головами, пегас та ін.;

гіперболізація — перебільшення або применшення об'єкта та його частин;

схематизація — зглажування відмінностей між предметами та виявлення подібності між ними;

загостренння — підкреслення певних ознак об'єкта;

типізація — виділення сутнісного в межах однорідних явищ, та його втілення в конкретному або абстрактному образі.

Функції уяви:

Перша з них полягає в тому, що б представляти дійсність в образах і мати можливість користуватися ними, вирішуючи різні виникаючі задачі. Ця функція уяви пов'язана з мисленням і органічно в нього включена. Друга функція уяви полягає в регулюванні емоційних станів. За допомогою уяви людина здатна хоч б частково задовольняти багато потреб, знімати породжену ними напруженість. Дана життєво важлива функції особливо підкреслюється і розробляється психоаналітичним напрямом зарубіжної психологічної науки. Третя функція уяви пов'язана з його участю в управлінні іншими психічними і фізіологічними процесами, зокрема волею, увагою, пам'яттю, мовою, переживаннями. За допомогою штучно створюваних образів людина може звертати увагу на потрібні події і процеси. За допомогою образів він дістає можливість управляти сприйняттям, спогадами, висловами і т.д. Четверта функція уяви полягає у формуванні внутрішнього плану дій – здібності виконувати їх в думці, маніпулюючи образами. П'ята функція уяви – планування і програмування діяльності, складання визначених програм, оцінка їх правильності, процесу реалізації.

34-35-36.Пам'ять, її призначення. Характеристика видів та процесів пам'яті

Па́м'ять - психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.