Ключові поняття теми:психологія, психіка, механізми психіки, діяльність, психічне відображення, рефлекс, свідомість, несвідоме
Психологія — наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини.
Психічні факти виявляються об'єктивно, зовні: в міміці, психомоторних діях, рухах, діяльності і творчості і суб'єктивно, внутрішньо:у відчуттях, сприйманні, увазі, пам'яті, уяві, почуттях, волі тощо. Разом з тим їхній зміст може усвідомлюватися або існувати в не-усвідомлюваній формі.
Протиріччя внутрішнього і зовнішнього в психіці людини розв'язуються через рухи, дії і вчинки, що виражають ставлення людини до інших людей, природи й суспільства.
Зміст і динамічну характеристику стосунків людини слід шукати в її мотивах, потребах, меті, якої вона прагне, а також у властивостях темпераменту, характеру і здібностях.
Основними механізмами психіки людини є відображення, проектування і опредметнення— докладання людиною власних зусиль і хисту до формування матеріальних речей або знакових систем.
У продуктах діяльності відображається неповторність, самобутність і індивідуальність, що є мірою виявлення людини— її творчого потенціалу.
Для отримання об'єктивних і точних даних про закономірності, механізми психіки і психологічні факти використовуються методи дослідження. Метод— шлях пізнання і застосування системи прийомів для досягнення певної мети. Наприклад, існують методи самовиховання, методи управління, методи наукової творчості тощо.
У психології розроблені методи вивчення психічних фактів і феноменів. До них відносять: спостереження, самоспостереження, експеримент (лабораторний, природний і експериментально-генетичний), метод експертних оцінок, анкетування, інтерв'ю, тестів тощо.
Головна вимога до методів наукового дослідження в психології — давати ймовірне знання, досягати об'єктивності відтворення психічних фактів і феноменів оптимальним шляхом — відповідно до закону оптимальності. Ті самі вимоги стосуються і методів практичної діяльності людини, до них вдаються здебільшого з метою гармонізувати психіку, дії, діяльність і творчість — з мінімальним докладанням енергії, часу і праці.
Додержання цих вимог передбачає методичність — послідовність і організованість дій на основі одного методу або системи методів пізнання, навчання, трудової діяльності. Тому методичність є необхідною умовою і системоутворюючим чинником оптимізації людської діяльності
Психологія - одна з наук про людину. Предметом її вивчення є найскладніша сфера життєдіяльності людини — психіка. Складність психіки як явища зумовлена тим, що вона є вищим продуктом біологічного і суспільного розвитку живих істот. Складним є і функціональний бік психіки. Вона — метод орієнтування організму в навколишньому світі, регулятор поведінки і діяльності в динамічних умовах середовища.
Психічна активність людини спрямована на різні предмети. Удовольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потреби як необхідні умови життя, людина шукає й отримує з навколишнього природного та соціального середовища потрібні для цього джерела, набуває знань, планує свої дії, визначає методи й шляхи їх здійснення, докладає великих зусиль, щоб досягти певної мети, переживає успіхи і невдачі.
Усе це — психічна активність людини, предмет вивчення психології. Предмет психології — закономірності розвитку і вияву психічних явищ та їх механізми.
Коло явищ, які вивчає психологія, у кожної людини виявляється чітко і досить виразно — це наші почуття, думки, образи, сприймання, прагнення, бажання, уява, погляди тощо — все, що утворює внутрішній зміст нашого життя, яке дається нам безпосередньо і належить нам.
Психічне явище — власність людини.
Почуття, думки, образи, сприймання, прагнення, бажання, уява і погляди так чи інакше пов'язані з тим, що перебуває поза людиною і що нею відображається. Відображене — духовне надбання людини, яке пов'язує її з культурою людства і ноосферою.
Психічне — відображення взаємодії з довкіллям, дійсністю. Людина, відображаючи дійсність, сама є частиною цієї дійсності. Відображення включає і відображення самої себе, яке набуває форми самопочування. Ось чому психічні явища являють собою процеси, властивості конкретної людини, оскільки вони містять особливо близьке і значуще для неї і разом з тим зміст психічних станів людини в момент створення відображення. Психічне — суб'єктивне відображення.
Суб'єктивність як властивість відображення відбиває ставлення людини до свого оточення, яке визначають особисті погляди, інтереси, смаки, уподобання тощо, що й свідчить про її відмінність від інших людей, неповторність. Надмірна суб'єктивність відображення
довкілля призводить до помилкових поглядів, позицій, оцінок і суджень, що підвищує аварійність у діях і діяльності людини.
Психічне — регулятор взаємодії з довкіллям.
Почуття, думки, образи, сприйняття, прагнення, бажання, уява і погляди так чи інакше пов'язані з тим, що існує поза людиною, що вона відображає, і є не лише продуктами дій і діяльності людини. Користуючись відображенням як безпосереднім регулятором дій і діяльності, вона здатна стабілізувати їх параметри, підтримувати оптимум функціонування, спрямовувати їх перебіг за певною програмою, тобто втілювати свої суб'єктивні здобутки в матеріальні конструкції. Те саме стосується і власних здібностей особистості, які належать до процесів регулювання.
Психічне — здатність до розвитку змісту, глибини і регулювальної сили відображення, до упорядкування, спрямування дій і діяльності людини.
У психічному як регуляторі дій і діяльності криється величезний потенціал розвитку самих механізмів психіки: відображення, проектування і втілення. Адже людина не лише відображає, а й перетворює довкілля на нові форми, будує їх відповідно до законів гармонії, а це у свою чергу сприяє поліпшенню її життя і діяльності.
Душа — доцільна основа людини
Зупинимося на етимології слова «психологія».
Слово «психологія» походить від двох грецьких слів: «псюхе» — душа і «логос» — закони природи, а психологія означає «закони життя душі».
Псюхе — душа (поняття давньогрецької філософії. Воно мало декілька значень: 1) життєва сила, яка покидає тіло з останнім подихом; 2) безтілесна основа, позбавлена після смерті людини свідомості і пам'яті; 3) «демон» — невмируща істота божественного походження; 4) мета праведного життя; 5) «покарання» за первородний гріх Титанів тощо.
Одночасно псюхе — носій пам'яті про всі минулі інкарнації. Іноді ототожнюється з психічним «Я».
У Геракліта псюхе — феномен субстрату свідомості і носій моральних якостей (Суха псюхе — найбільш мудра і праведна). Він розрізняє різні псюхе і різні форми її зв'язку зі світом: вищий рівень — це зв'язок з логосом, зі світовим законом, нижчий — з повсякденною діяльністю людини.
Вчення Платона про псюхе тлумачить її як невмирущість і безтілесність, що робить її близькою до надпочуттєвого світу, а відтак у людини з'являється можливість пізнати ідеї через «пригадування». Платон створив ієрархію трьох частин псюхе: а) раціональна, б) емо-
ційно-гнівлива, в) похітлива. Вони локалізовані в різних частинах тіла: раціональна - в голові, емоційно-гнівлива - у грудях, а похітлива—в черевній порожнині.
На підставі поділу псюхе на частини Платон поділяє членів суспільства на: 1) еторожу-філософів, 2) воїнів і 3) ремісничо-землеробський стан людей.
За Платоном, невмируща лише вища частина душі — раціональна, яку він називає деміургом - будівником усього світу, ідеальним першточатком.
Аристотель у «Трактаті про душу», окрім аналізу різних виявів психіки, актуального і для сучасної психології, дає оригінальне її бачення. Для нього душа і тіло - неподільні частини цілого, так само неподільні, як форма, образ і матерія, що в ньому відобразилися. Душа - принцип життя, нерозривно пов'язаний з органічним життям.
Аристотель поширює принцип псюхе на всі рівні органічного життя: кожний рівень має свою, властиву йому душу з певними функціями. Тіло (сома) - це організм, сукупність органів або знарядь душі; душа - сутність тіла. У людині він розрізняє три види душі:
1) рослинну, властиву рослинам, які ще не мають ні органів чут
тів, ні органів регуляції рухів;
2) тваринну, наявну у тварин, тіло яких має диференційовані ор
гани відчуттів, рухів і органи, що їх регулюють;
3) розумну, суто людську, яка має органи для пізнання і діяль
ності.
Аристотель, розрізняючи три різні форми душі, чітко визначає ідею розвитку людини як еволюцію послідовних форм розвитку психіки в рослин, тварин і в людини. Разом з тим у людини вони пов'язані з різними функціями її душі: а) споживання, б) почування і в) розуму.
Р. Декарт у гострій формі протиставляє душу й тіло. Його позиція передбачає існування двох різних субстанцій: матерії - субстанції протяжної і не мислячої і душі - субстанції мислячої і не протяжної. А — якщо це так, то вони мають різні атрибути - притаманні лише їм властивості і тому протистоять одна одній як незалежні об'єкти.
Ми не будемо говорити, як таке розмежовування душі і тіла вплинуло на розвиток психології і який резонанс це спричинило у філософії.
Р. Декарт вводить у науковий вжиток два нових поняття: рефлекс і свідомість.
Поняття свідомості стає головним у психології всіх наступних століть. Тут почалася трансформація поняття псюхе; з принципу життя (за Аристотелем), душі, духу вона перетворюється, за Р. Декартом, на принцип свідомості. І таким чином впроваджується принцип
інтроспекції — слід вдивлятися всередину себе, у замкнутий у собі внутрішній світ, який є відображенням людиною самої себе.
Б.Спіноза до тлумачення проблеми душі і тіла людини підійшов інакше. Проблема душі і тіла сформульована неправильно. Не варто зупинятися на питанні про взаємопов'язаність тіла і душі.
Не існує двох протилежних явищ — душі і тіла, а є один єдиний предмет вивчення. Це — мисляче тіло людини. Живе, реально існуюче, яке однак розглядається в науці під двома протилежними кутами зору. От і виходить, що мислить не лише душа, яку «вселяє» в людське тіло Бог, а саме тіло людини.
Тобто мислення — такий самий спосіб існування тіла, як і його протяжність: мислення і протяжність — не дві відособлені і протилежні субстанції, а лише дві властивості одного й того самого матеріального утворення — людини.
У такому разі «уява», «свідомість», «уявлення», «відчуття», «воля» тощо є способами зовнішнього враження, зумовленими природою властивостей мислячого тіла людини.
К.Д. Ушинський розрізняв «душевні» і «духовні» психічні процеси. Душевні процеси(елементарні психічні явища, загальні для людини і тварини; духовні (вищого порядку і пов'язані з моральними, правовими, естетичними, ідеологічними та іншими утвореннями, притаманними лише людині.
І.М.Сеченов, розглядаючи проблему кому і як розробляти психологію, зазначав, що психологія повинна вивчати:
1) історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо;
2) способи поєднання всіх видів і родів психічних діяльностей од
на з однією, з усіма наслідками такого поєднання;
3) умови відтворення різновидів психічної діяльності.
На жаль, протягом тривалого часу поняття «душа» було вилучене із наукового вжитку.
Логос — закони природи
Логос — поняття, вперше вжите Гераклітом для позначення універсальних закономірностей, яким підпорядковується все існуюче. Логос - це те, «згідно з чим усе відбувається», те, з чим усе безперервно пов'язане — світовий закон, «спільне», якому треба підкорятися.
Проте, на жаль, як свідчить Геракліт, більшість людей загалом глухі до проголошуваних істин і не здатні долучитися до Логосу: «Логосу, що існує вічно, не розуміють люди ані перш ніж почують, ані вже почувши; бо хоча все відбувається згідно з цим Логосом, вони скидаються на несвідомих того, навіть стикаючись із такими словами й речами, про які я веду мову, розкладаючи кожне згідно з природою і показуючи, як справа робиться».
Тому, на думку Геракліта, безмежність душі зумовлена не лише невичерпною глибиною властивого їй логосу, а й здатністю його в собі виховувати.
З часом поняття «логос» набувало й іншого тлумачення, а саме: «слово», «смисл», «судження», «пропорційність», «основа», «розум» тощо, наближаючись або віддаляючись від гераклітового тлумачення його як об'єктивної закономірності, необхідності, закону буття.