У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об'єктивної дійсності розвивалася залежно від умов життя того або іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищий рівень її розвитку — людська свідомість.
Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним буттям людей і трудовою діяльністю, що спричинили її розвиток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки.
Поряд з біологічними мотивами, які залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникали вищі, «духовні» мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які зумовлені здатністю абстрагуватися від безпосередніх впливів середовища.
Разом з двома джерелами поведінки (спадкове закріпленою програмою та власним досвідом індивіда) виникло третє джерело, що формує людську діяльність, — передавання та опановування суспільного досвіду. Одним із вирішальних чинників задоволення цієї важливої соціальної потреби була мова, що стала формою існування свідомості.
Характерними структурними компонентами свідомості є:
1) знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень сві
домості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і
досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в лю
дини виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною си
лою, мотивом пізнавальної діяльності;
2) виокремлення людиною себе в предметному світі як суб'єкта
пізнання, розрізнення суб'єкта — «Я» та об'єкта — «не Я», проти
ставлення себе як особистості об'єктивному світу. Характерним є са
мопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідом
лення власних фізичних і морально-психологічних якостей;
3) цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведін
ки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в са
моконтролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх страте
гії і тактики, якщо цього вимагають обставини;
4) ставлення до об'єктивної дійсності, до інших людей, до самої
себе. Ставлення особистості до свого оточення виявляється в оцін
ці предметів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важли
ву роль відіграє емоційно-вольова сфера.
Виокремлення та протиставлення себе предметам — світові, природі і суспільним явищам, а також переживання свого ставлення до об'єктивної дійсності та самої себе - основні функції самовиховання людини.
Завдяки свідомості та самосвідомості людина стає суб'єктом виховання, тобто самостійно і свідомо формулює мету виховання й досягає її.
Свідомість людини характеризується активністю. У ході відображення дійсності інформація, яку отримує людина, відображається не механічно, а свідомо перетворюється відповідно до мети, завдання та її досвіду.
Рівень розвитку й вияву свідомості в людини залежить від нагромаджених знань і виробленого світогляду, її ідейних і моральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе.
Самосвідомість людини — усвідомлення за допомогою мови себе самої, свого ставлення до природи і до інших людей, своїх дій і вчинків, думок, переживань і психічних якостей. Розвиток самосвідомості людини виявляється у:
1) самоспостереженні;
2) критичному ставленні до самої себе;
3) оцінці своїх позитивних і негативних якостей;
4) самовладанні;
5) відповідальності за свої вчинки.
Людині властиві також і неусвідомлювані форми психічної діяльності (інстинктивні та автоматичні дії, потяги тощо). Але несвідоме включається у свідоме і завдяки цьому воно може контролюватися людиною.
Вивчаючи форми психічної діяльності, треба мати на увазі, що психічне життя, свідомість та діяльність людини завжди постають в їх єдності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності людини, в її ставленні до інших і до самої себе, в її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях.
Людина взаємодіє з навколишнім середовищем як цілісний організм. Цілісність взаємодії забезпечується насамперед вищим відділом центральної нервової системи - корою великих півкуль головного мозку, яка інтегрує (об'єднує) в собі всю діяльність організму й керує нею.