Розвиток і виховання особистості

Проблема розвитку та виховання особистості — один із найбільш актуальних соціальних аспектів суспільного життя, завжди вимагає глибокого наукового обгрунтування психологічної сутності чинни­ків цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, — це біо­логічний та соціальний напрями.

Біогенетична концепція розвитку.Ця концепція головним чинни­ком людського розвитку вважає спадковість, яка наперед визначає всі особливості розвитку особистості. Американський вчений Е. Торн-дайк твердить, наприклад, що всі духовні якості особистості, її сві­домість - це такий самий природний дар, як і наші очі, вуха, пальці та інші органи нашого тіла. Усе це людина успадковує, і воно меха­нічно втілюється в ній після зачаття та народження. Американський педагог Джон Дьюї вважає, що людина народжується навіть з певни­ми моральними якостями, почуттями, духовними потребами.

Представники теорії, відомої під назвою «біогенетичний закон» (Ст.Холл, Гетчінсон та ін.), вважають, що дитина, яка народилася, в своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історичного розвит­ку людства: період скотарства, землеробський період, торговельно-промислову епоху. Лише після цього вона вступає в сучасне життя.

Долаючи певний період свого розвитку, дитина живе, відтворює певний історичний період. Це виявляється в її нахилах, зацікавлен­нях, прагненнях і діях.

Прихильники теорії «біогенетичного закону» обстоювали вільне виховання дітей, бо, на їхню думку, лише за умови такого вихован-

ня вони можуть повноцінно розвиватись І вступати в життя того сус­пільства, в якому живуть.

Соціогенетична концепція розвитку.Згідно з соціогенетичними те­оріями, розвиток людини наперед визначають певні соціальні умо­ви: в якому середовищі народилася та виховується дитина, таким є напрям її розвитку. Представники цього напряму, як і генетики, применшували значення внутрішньої активності особистості як сві­домого суб'єкта діяльності, її вроджені особливості.

На початку XX сторіччя виникла методологічна концепція роз­витку особистості. Педологія дотримувалася теорії двох чинників розвитку: біологічного, або спадкового, та соціального, вважаючи, що ці два чинники конвергують, тобто, взаємодіючи, не завжди зна­ходять в теорії належне обгрунтування, залишаючи певною мірою невирішеним питання про рушійні сили психічного розвитку.

Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології спирається на визнання того, що рушійні сили її розвитку виявляють­ся в невідповідності потреб, які постійно змінюються (ускладнюються) в діяльності людини, та реальних (таких, що не відповідають новим ви­могам) можливостей їх задовольнити.

Подолання протиріч у діяльності через опанування відповідних засобів для її виконання (вмінь, способів, прийомів, знань) спричи­нює розвиток і є його сутністю. Виняткова роль для опанування но­вих ефективних способів задоволення потреб належить навчанню та вихованню. Відбір, розвиток і культивування потреб, що мають сус­пільну та особистісну цінність, є одним з центральних завдань фор­мування особистості. Це тривалий процес, що відбувається впро­довж усього свідомого життя людини і має ряд особливостей.

Кожний віковий етап розвитку особистості (дошкільний, молод­ший, середній та старший шкільні) має свої анатомо-фізіологічні й психологічні особливості та можливості. Ці особливості враховують­ся в планах навчально-виховної роботи при її проведенні в яслах, дитячих садках і в школі.

На становлення особистості істотно впливає наступність у нав­чанні та вихованні. Враховуючи досягнення дитини в своєму розвит­ку на попередньому етапі, дитячі ясла, дитячі садки та школа готу­ють дитину до засвоєння суспільного досвіду та знань, які вони от­римають на наступному етапі навчання і виховання.

Дитячий садок готує дитину до навчання в школі, а середня шко­ла - до навчання у вищій школі, до праці.

Вікові особливості розвитку не мають сталих, статичних показ­ників, що механічно змінюються на особливості, властиві наступно­му етапу розвитку.

Розвиток особистості — це складний процес, в якому рівні розвит­ку зазнають постійних змін. Розвиток психічних процесів пізнання,

емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідо­мості та самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, навичок і звичок перебуває в складній міжетапній взаємодії.

Вищі рівні зароджуються на попередніх етапах розвитку, але й особливості попередніх вікових етапів виявляються на наступних етапах. Щоб сприяти своєчасній появі та успішному розвитку всьо­го прогресивного, нового в дитини на всіх етапах формування її як особистості, треба враховувати вікові особливості фізичного та ду­ховного розвитку дитини.

Спрямовуючи розвиток людини, слід мати на увазі й те, що ха­рактерні для певного віку особливості розвитку не завжди збігають­ся з паспортним віком дитини. Є діти, які за рівнем свого розвитку випереджають своїх однолітків або відстають від них.

У деяких випадках причину слід бачити у вроджених анатомо­фізіологічних особливостях організму, але здебільшого причиною цього є суспільні умови життя та виховання дитини, які сприяють її розвитку або уповільнюють його. Завдання школи та вчителя — виявити ці причини і зміцнювати те, що сприяє успішному розвит­ку, і усувати все, що негативно впливає на виховання особистості дитини.

У формуванні особистості важливу роль відіграє наслідування ди­тиною дорослих. Діти повторюють як позитивне, так і негативне, ос­кільки їхній досвід обмежений і в них немає критичного ставлення до дій, вчинків дорослих. Наслідування особливо властиве для дітей дошкільного віку.

Діти цього віку не виявляють власної самостійності в ставленні до вчинків, поведінки, думок, висловлювань дорослих і механічно повторюють їх. З розвитком особистості, у підлітковому та юнаць­кому віці, із зростанням розумового розвитку і самостійності діти критично оцінюють вчинки та поведінку дорослих, запозичують краще, а гірше заперечують і відкидають.

Проте і в старшому віці вони можуть переймати від дорослих не­гативне, якщо позитивний життєвий досвід не почне домінувати в їх житті і в них не сформується морально-етичне ставлення до вчин­ків інших і самовладання.

Дошкільний вік — це період підготовки дитини до навчання в школі та елементарного самообслуговування. Цей період життя поз­начений значними змінами в анатомо-фізіологічному та духовному розвитку дитини, завдяки яким вона може навчатися в школі, опа­новувати знання, засвоювати норми моральної поведінки й викону­вати посильні суспільне корисні трудові доручення.

Цьому сприяє те, що вже в дошкільному віці діти досягають значного розвитку мови й мовлення, а на його основі — здатності міркувати і під керівництвом дорослих робити логічні висновки.

Важливим аспектом розвитку дітей-дошкільників є їхнє праг­нення до знань, опанування елементарних норм поведінки в ко­лективі, здатність самостійно виконувати нескладні доручення до­рослих, обслуговувати себе, допомагати іншим, спрямовувати свої дії не тільки на безпосереднє сприймання, а й на уявні предмети та ситуації.

Хоча емоції в дошкільному віці ще не усталені, воля слабка, пе­реважає навіюваність, за належно організованих умов навчання дошкільнята виявляють наполегливість і уважність, виконуючи ці­каву роботу, здатні справлятися з найпростішими трудовими дору­ченнями. Життя та діяльність дітей молодшого шкільного віку зу­мовлює їх навчальна діяльність. Під час навчання в них успішно розвиваються психічні процеси — сприймання та спостережливість, пам'ять та увага, уява, набуваючи спрямованості, довільності.

Молодший шкільний вік. Діти мають можливість глибше осмислю­вати оточуюче і здатні аналізувати мову та мислення: слово усвідом­люється як частина мови, висловлені судження — як речення, в ре­ченні розрізняють його члени.

Це сприяє поглибленню суджень і міркувань, формуванню логіч­них висновків, засвоєнню абстрактного математичного та граматич­ного матеріалу, формуванню культури мовлення.

Молодші школярі опановують правила поведінки в колективі, розглядають свої вчинки та поведінку не тільки з власної позиції, а й з позиції колективу, критично оцінюють поведінку товаришів, ста­ють вимогливішими до них. У молодших школярів розвиваються та­кі якості, як самовладання, наполегливість, цілеспрямованість, ви­триманість, дисциплінованість.

На цих засадах формується здатність контролювати власну пове­дінку, підпорядковувати її вимогам школи. Молодші школярі успіш­но залучаються до трудової діяльності, усвідомлюють її соціальний сенс і значення.

Середній шкільний, або підлітковий, вік привертає до себе увагу своїми анатомо-фізіологічними змінами в організмі дитини, особ­ливо пов'язаними зі статевим дозріванням. Ці зміни значною мірою впливають на психічний розвиток особистості підлітка, впливають напізнавальну діяльність та поведінку, впливають на стосунки в ко­лективі,

У підлітків підвищується рівень пізнавальної активності і розумо­вого розвитку, зростає допитливість, виникає прагнення пізнати не­відоме, зазирнути в майбутнє. Учні середнього шкільного віку поси­лено виявляють прагнення до самостійності.

Але це прагнення за умови неправильного виховання може вияв­лятися у викривлених формах — негативному ставленні до доручень, порад учителів і батьків, невмотивованих вчинках та браваді, пору-

шенні норм поведінки. Це трапляється тоді, коли підліток не залу­чається до життя колективу, не виконує суспільне корисних дору­чень, не бачить і не переживає результатів своєї діяльності, а вчите­лі та батьки не заохочують його до цього, не враховують вікових особливостей його розвитку.

На підлітка помітно важче вплинути, міцніє його воля, зростає інтерес до трудової діяльності, змінюються стосунки в колективі, поглиблюються і стають більш стійкими моральні почуття, естетич­ні смаки. У старшому підлітковому віці інтенсивно формується ідей­на спрямованість, світогляд і самосвідомість особистості. Діяльність стає більш спрямованою і соціальне вмотивованою.

На особливу увагу заслуговують зміни в стосунках між хлопчика­ми та дівчатками: чіткіше визначається поділ за статтю, що впливає на мотивування вибору товариша, інтерес і поведінку хлопчиків і дівчаток, зароджуються інтимні стосунки між хлопчиками та дівчат­ками. Особливості підліткового розвитку потрібно враховувати в ор­ганізації групової та навчальної діяльності, оскільки вони мають ве­лике значення для підлітків, дружби й товаришування і особливо статевого виховання.

Старший шкільний, або молодший юнацький, вік є періодом по­глиблення розумового розвитку і моральності особистості. Особли­вої ваги для юнака набуває самопізнання та самокритичність, які за умови хибного виховання можуть набути негативних рис само­впевненості, самозакоханості або невпевненості, зневіри у власних можливостях.

У цьому віці чітко окреслюються коло пізнавальних інтересів, схильності до певної наукової діяльності, виду спорту, визначають­ся схильності до певного фаху. Але ці особливості не завжди бува­ють глибокими та стійкими, якщо не спрямовуються і не зміцню­ються в школі вчителями, досвідченими дорослими.

Молодший юнацький вік - це час формування постійних друж­ніх і товариських стосунків, зокрема між юнаками та дівчатами, формування вольових якостей, рис характеру, застосування до пев­них життєвих ситуацій засвоєних морально-політичних переконань. Властиве для старшого шкільного віку прагнення разом з колекти­вом втілити свої задуми є важливим чинником морального й розу­мового формування особистості в цей період.

На розвиток особистості впливає весь уклад суспільного життя, досягнення науки і техніки, обсяг інформації, що надходить через кінофільми, радіопередачі, телебачення, книги й газети. Тому не­можливо обмежитися лише навчанням у школі та вихованням зрос­таючого покоління.

За останні десять років помітно прискорився фізичний і розумо­вий розвиток дітей (акселерація). Дослідження доводять, що зрілість

настає на 2—3 роки раніше, ніж на початку нашого століття. Відпо­відно й раніше починається статеве дозрівання.

Разом з тим виявляється розбіжність між розумовим розвитком і невмінням себе опановувати, що є причиною порушень норм соці­альної поведінки. Акселерація розвитку особистості вимагає знач­них змін навчально-виховного процесу, його змісту, засобів, органі­зації життя дітей.

Діяльність і поведінка людини залежать не тільки від вікових, а й від індивідуальних її особливостей.

Індивідуальні особливості особистості.Особливості людини за сво­єю природою та походженням бувають природжені та набуті протя­гом життя. До природжених належать фізичні особливості, з якими дитина народжується. Серед них важливе значення надається типо­логічним особливостям нервової системи — сила, врівноваженість і рухливість, що є фізіологічним підґрунтям темпераменту.

Природжені індивідуальні особливості в процесі виховання, під впливом життєвих обставин змінюються. Серед набутих під час на­вчання, виховання та діяльності індивідуальних особливостей най­більш важливими є спрямованість особистості, її інтереси, здібнос­ті, ідеали та переконання, риси характеру. Індивідуальні особливос­ті, природжені та набуті протягом життя, під впливом виховання зазнають змін, але більшість з них є стійкими і тому вони вплива­ють на діяльність і поведінку особистості.

Успішне скеровування процесу формування особистості вимагає досконалого знання психологічних особливостей розвитку дитини та його врахування практикою навчально-виховної роботи.