Персоналістична психологія зосередила свої зусилля на вивченні особистості та її внутрішньої будови. Так, для В. Штерна (1871 — 1938) «психологія є наукою про особистість (person), що зазнає переживань, кожне з яких тлумачиться в термінах своєї власної матриці». Людська особистість, за В.Штерном, створює вищий спосіб життя. А її акти психофізично нейтральні — не є ні психічними, ні фізичними.
Вищий спосіб або модальність життя, за В.Штерном, має три рівні: перший — життєдіяльність або біосфера індивіда, другий — переживання і третій рівень — система культурних, соціальних, моральних та релігійних цінностей, які особистість засвоює шляхом так званої інтроцепції - внутрішнього сприймання.
Стрижень особистості - в характері людини, який визначається її рисами, що мають сталі і цілеспрямовані акти.
І.Шпрангер (1882-1963) назвав свою психологію особистості структурною і дійшов висновку, що її спрямованість і самобутність визначаються тими цілями і духовними цінностями, до яких особистість прагне. Разом з тим цілі і цінності залежать від суспільства, в якому живе і діє особистість, від рівня його духовної культури. Визначення шести галузей культури в суспільстві дало підставу для класифікації особистостей.
Серед шести головних духовних сфер суспільства Е.Штерн виділяє: науку, естетику, економіку, релігію, політику, взаємини з іншими людьми. І відповідно до них він називає шість типів особистостей: теоретична, естетична, економічна, релігійна, політична особистість та інші.
До персоналістичних напрямів психології належать: теорія само-реалізації Г.Олпорта (1897-1969), концепція самоактуалізації А.Мас-лоу (1908—1970), концепція відношень у структурі особистості К.Роджерса (1902-1990) та інші.
Слід зазначити, що основний предмет дослідження персоноло-гів — психічно здорові, зрілі і творчо обдаровані представники людства. Головна їх відмінність від інших людей полягає в безперервному розвитку і активному ставленні до навколишнього світу.
У структурі особистості Г.Олпорт розрізняє центральну мотиваційно-спонукальну сферу, яка складається з двох рівнів активності: мотивації потреби і вищих мотивів - прагнення до розвитку. Отже, пошук постійного напруження, опір рівновазі, гомеостазу - характерні риси мотивів розвитку. Мотиви розвитку зумовлюють спрямовану в майбутнє систему цілей, реалізація яких вимагає і сприяє розвиткові нових можливостей людини.
Отже, особистість — процес безперервного становлення людини, спрямованої в майбутнє. А саме: формування нових мотивів є процесом перетворення способів діяльності, її цілей і мотивів. Якраз у механізмі перетворення мотивів на способи тієї самої діяльності — умова саморозвитку людини.
А.Маслоу доводить, що соціальність людини - вимога самої її природи, що люди мають потреби в спілкуванні, любові, повазі, співпричетності, які за своєю природою набувають форми «інстин-ктоподібності». Тобто це потреби суто «гуманоїдні». До базальних потреб відносяться: фізіологічні потяги, потреби в безпеці і захисті,
ЗО
любові, повазі і самоактуалізації людини. Незадоволення базальних потреб спричинює хвороби: неврози і психози.
Над рівнем базальних потреб надбудовується метамотиваційний рівень — потреби в істині, добрі і красі, справедливості, єдності. Але потреби самоактуалізації, на думку А.Маслоу, починають функціонувати лише після того, коли вдоволені всі інші потреби.
Вивчення творчих особистостей дало підстави для важливого висновку: серед різноманітних властивостей людей, схильних до «самоактуалізації», провідною є установка на зосередженість не на власній персоні, не на суто індивідуальних інтересах, а на високих суспільних цілях. Цим людям властиві почуття провини, тривоги, але їх непокоїть не власна доля. Зовнішня свобода для них менш важлива, ніж внутрішня.
Центральна ідея концепції К.Роджерса полягає в тому, що співвідношення: 1) дійсного змісту особистості, 2) уявлення людини про себе — про своє «я» і 3) про своє ідеальне «я», про той тип особистості, якою вона бажає стати, відображає справжню структуру особистості. Розбіжності в цих уявленнях призводять до неврозів і страждань людини. Вона відчуває стурбованість, почуття тривоги, уразливості, яке стає тим болючішим, чим більше назріває потреба змінити на краще думку про себе.
Психотерапевтична процедура, запропонована К. Роджерсом, спрямована на те, щоб, по-перше, сформувати в особистості нове, більш адекватне бажанню бачення себе самої і, по-друге, зробити його більш реальним, що відповідає можливостям людини, її «ідеальному я», по-третє — створювати «теплий психотерапевтичний мікроклімат». Завдяки цьому людина забезпечує позитивне ставлення до себе, починає вірити в себе, що є безперечною умовою розвитку, дієвого самоконтролю і організованості дій. А щоб піднятися ще вище, людина має усвідомити свої переваги і вади, «прийняти» їх як належне і почати працювати над собою.
К.Роджерс, вивчаючи розбіжності дійсних можливостей, бажань та почуттів людини і її «ідеального я», назвав цей стан «умовою престижу». Це — відповідність громадській оцінці, суспільній значущості особистості.
Психіка і вища нервова діяльність
Протягом останніх двох століть розвиток психології був тісно пов'язаний з досягненнями філософської думки та успіхами природничих наук.
Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних явищ була зумовлена появою філософії діалектичного матеріалізму і розвитком вчення про природу психіки (1.М.Сеченов, І.П.Павлов).
Відображувальна діяльність людини зумовлена рефлекторною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну природу психіки є видатний російський фізіолог І.М.Сеченов (1829—1905). У своїх працях він вказував, що джерелом психічних актів як відображення діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця діяльність виникає під час взаємодії індивіда з навколишнім світом, що здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку.
У своїй праці «Рефлекси головного мозку», опублікованій у 1863 році, І.М.Сеченов писав, що «всі акти свідомого і несвідомого життя за способом виникнення (походження) є рефлекси», що без зовнішнього чуттєвого подразнення неможлива психічна діяльність.
Вчення І.М.Сеченова про рефлекторну природу психіки далі розвинув І.П.Павлов (1849—1936) у своєму вченні про вищу нервову діяльність. Теорія рефлекторної діяльності спирається на три головні принципи наукового дослідження:
1 ) принцип детермінізму, тобто поштовху, причини будь-якої дії, її ефекту;
2) принцип аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на час
тини і потім створення нового цілого з елементів старого;
3) принцип структурності і пристосування динаміки до структури.
Засадовим у вченні про вищу нервову діяльність є розуміння єдності організму та середовища. В організмі «все із зовнішнього світу». Зв'язок організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона, як зазначає І.П.Павлов, є системою відношень, зв'язків. Поведінка організму визначається тими умовами і середовищем, в якому живе й діє жива істота.
Дослідженнями доведено, що великі півкулі головного мозку відіграють провідну роль у діяльності всього організму. Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби організму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими центрами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються складні тимчасові нервові зв'язки, за допомогою яких здійснюється регуляція відносин між організмом та зовнішнім середовищем, а також регуляція діяльності самого організму.
Цю діяльність великих півкуль головного мозку І.П. Павлов і називає вищою нервовою діяльністю і підкреслює, що поведінка живого організму являє собою певну систему реакцій або рефлексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовища.
Рефлекс — відповідь організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — головна форма діяльності нервової системи. Розрізняють два різновиди рефлексів: безумовні, з якими тварина народжується, та умовні, які виробляються в неї після народження, протягом життя.
Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися протягом тривалого періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині від перших днів її життя для її існування. Безумовні рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідливих впливів тощо.
Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразненнями, тобто такими подразненнями, які, впливаючи на відповідні рецептори — смаковий, дотиковий та інші, спричинюють відповідні реакції організму. Безумовні рефлекси не зникають і весь час діють за умови, що організм нормальний, здоровий. Складна система безумовних рефлексів являє собою ту діяльність, яку називають інстинктивною.
Безумовні рефлекси не можуть вдовольнити потреб вищих організмів, що живуть за складних умов. Безумовні рефлекси могли б забезпечити потреби організму лише за абсолютної постійності зовнішнього середовища. Але оскільки зовнішнє середовище весь час змінюється, то пристосування до нього за допомогою одних лише безумовних рефлексів неможливе. Необхідне доповнення їх тимчасовими зв'язками, які вибудовуються у тварин та людини впродовж життя.
Головний принцип роботи великих півкуль, як довів І.П.Павлов, — утворення тимчасових нервових зв'язків, або умовних рефлексів. Під час своїх досліджень він помітив, що за певних умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подразників, наприклад іноді слина в собаки починає виділятися, коли з'являється людина, яка його годує, хоча в цей момент їжі собаці й не дають.
Рефлекси в таких випадках виникають під впливом подразників, які названі умовними рефлексами. Коли на тварину одночасно діють два подразники — один безумовний, наприклад їжа, і другий умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, скажімо дзвінок, то в головному мозку виникають два збудження — від їжі і від дзвінка.
Оскільки вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами утворюється замикання, тобто встановлюється нервовий зв'язок. Внаслідок цього зв'язку умовний подразник спричинює рефлекторну реакцію, як і безумовний. Такі рефлекси названі умовними рефлексами.
Із зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тобто гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.
Умовно-рефлекторна діяльність людини являє собою надзвичайно складну, різноманітну і витончену систему зв'язків. Нові нервові зв'язки утворюються не лише на основі безумовних, а й на основі вже існуючих, раніше утворених умовних зв'язків, які набули відповідної сили і стійкості. Потрібні умови утворення умовних рефлексів — оптимальна сила подразника, активність кори великих пів-
куль головного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування новизною явищ.
Головними процесами нервової діяльності є збудження та гальмування.
На кору великих півкуль одночасно впливає велика кількість різноманітних подразників, але реагуємо ми не на всі подразники, що надходять до кори великих півкуль. На значну частину подразників організм не реагує, оскільки збудження, спричинені ними, гальмуються.
Гальмування відбувається одночасно із збудженням. Завдяки гальмуванню ряду ділянок кори збудження спрямовується в якомусь одному напрямі й зосереджується в певному пункті кори. За певних умов збудження і гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальмування інших ділянок кори, або знову зосереджуються, концентруються в пункті свого виникнення.
Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різноманітні асоціації - образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують діяльність, яку людина виконує.
Коли збудження концентрується у певній ділянці кори, інші її ділянки в цей час гальмуються. Поширення або зосередження збудження та гальмування здійснюється за законом іррадіації та концентрації нервових процесів.
Збудження і гальмування взаємодіють між собою. Збудження певних ділянок кори великих півкуль зумовлює гальмування інших ділянок кори головного мозку і, навпаки, гальмування одних ділянок кори спричинює збудження в інших її пунктах. Таке явище відбувається за законом взаємної індукції збудження та гальмування.
Розрізняють позитивну і негативну індукції. За умови позитивної індукції гальмування певної ділянки кори спричинює збудження інших її ділянок. Діяльність організму в таких випадках відбувається в напрямі цього збудження, посилюється увага до змісту діяльності. При негативній індукції збудження певної ділянки кори викликає гальмування тих її ділянок, які були раніше активними.
Негативна індукція відбувається при відволіканні уваги від головної діяльності й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збудження, спричинене головним подразненням.
Гальмування нервових процесів буває безумовним, або зовнішнім, і умовним, або внутрішнім. Зовнішнє гальмування відбувається внаслідок впливу сильного стороннього подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад виділення слини як реагування на засвічування електричної лампочки, припиняється, якщо при цьому почне діяти сильний звук.
Зовнішнє гальмування є виявом дії негативної індукції. Воно виявляється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке виникає тоді, коли сила збудження перевищує можливості працездатності нервової клітини. Посилення подразника в таких випадках не тільки не викликає збільшення сили реакції, а, навпаки, сила реакції зменшується або й зовсім гальмується.
Гальмівні процеси, що виникають у клітині внаслідок її перенапруження, убезпечують її від руйнування. Тому таке гальмування називають ще захисним гальмуванням.
Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обставинами. Один із виявів умовного, або внутрішнього, гальмування є послаблення тимчасових зв'язків. Воно настає тоді, коли умовний подразник (наприклад світло), на який вироблено умовний рефлекс, час від часу не підкріплюється безумовним подразником (наприклад їжею). Утворений зв'язок у такому разі гальмується, і рефлекс згасає.
Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загальмований тимчасовий нервовий зв'язок легко поновлюється і умовний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимчасових нервових зв'язків спричиняє забування.
Важливим виявом внутрішнього гальмування є диференціальне гальмування. Якщо підкріплювати безумовним подразником лише ті з умовних подразників, на які вироблено умовний рефлекс, то після цього умовний рефлекс виникає у відповідь на ті умовні подразники, які підкріплювалися безумовним. Збудження від інших, не підкріплюваних подразнень, гальмується, і умовний рефлекс на них не виявляється.
Так, якщо вироблено умовний рефлекс на звук, а потім підкріплюється звук лише певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникатиме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, який підкріплювався. Відбувається диференціювання подразнень.
Організм точно відрізняє дієві, тобто підкріплювані подразники від недієвих, тобто непідкріплюваних безумовним подразником. Дослідженнями встановлено, що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з точністю до 1/8 тону. Диференціальне гальмування сприяє уточненню та розрізненню виправданих життєвим досвідом подразників від невиправданих.
Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Розрізнення, уточнення та опанування знань або актів поведінки буває ефективним тоді, коли істотні властивості в них певним чином підкріплюються, а неістотні — гальмуються.
Поряд із замикальною великі півкулі головного мозку здійснюють також аналітико-синтетичні функції.
Взаємодіючи з навколишнім світом, організм відповідає не на всі подразнення, що надходять до мозку, а лише на ті, які слугують за-
доволенню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не відповідає. Так здійснюється аналіз предметів зовнішнього світ>'.
Найпростіший аналіз здійснюють і нижчі відділи центральної нервової системи. Вищий аналіз, який є засадовим щодо актів поведінки, здійснюється в корі великих півкуль головного мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень кори.
Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціальних механізмів — аналізаторів. Вони розвинулися в процесі біологічного розвитку тварин внаслідок їх пристосування до умов існування, до різноманітних видів енергії зовнішнього світу, що впливали на організм, — світлової, звукової, хімічної, механічної, теплової тощо.
Великі півкулі являють собою грандіозний аналізатор як зовнішнього, так і внутрішнього світу організму. Аналізатори здійснюють свою аналітичну діяльність у зв'язку з гальмівними процесами, що відбуваються в корі великих півкуль. Одні подразнення або комплекси подразнень, що потрапляють до кори великих півкуль, виокремлюються, тобто викликають там збудження, на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнення гальмуються, і на них тварина не відповідає.
Процес аналізу має своє підґрунтя, з одного боку, в аналізаторній здатності наших рецепторів, периферійних закінчень, а з другого—в процесах гальмування, яке розвивається в корі великих півкуль головного мозку і розмежовує те, що не відповідає дійсності, і те, що відповідає дійсності. Процес гальмування сприяє коригуванню аналітичної діяльності великих півкуль головного мозку.
Водночас з аналізом великі півкулі головного мозку здійснюють і синтетичну діяльність, сутність якої полягає в замиканні нервових зв'язків.
Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною. Утворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв'язків. Ті процеси, які в психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення тимчасових зв'язків, тобто це акти синтезу. Мислення, вказував І.П.Павлов, являє собою не що інше, як асоціацію — спочатку елементарну, а потім ланцюги асоціацій, кожна ж перша асоціація — це момент народження думки.
Щоб успішно орієнтуватися в навколишньому світі, тварина неодмінно повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мислення — це і є складна аналітико-синтетична діяльність кори. Специфічно людське мислення виникає на основі складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.
Діяльність великих півкуль головного мозку — це сигнальна діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди діють у відповідь на
різноманітні подразнення, які сигналізують про те, що має для життя організму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сигналізувати живій істоті про наявність їжі, про небезпеку тощо.
Сигнали, що їх викликають предмети та їхні властивості або явища природи, являють собою першу сигнальну систему. Вона властива і тваринам, і людині.
Перша сигнальна система — це фізіологічне підґрунтя відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо надходять у спеціальні клітини зорових, слухових та інших рецепторів організму, та їх відбитками у великих півкулях.
Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно відмінна від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, в суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв'язку, засіб спілкування між собою.
Мовна функція спричинила появу нового принципу діяльності великих півкуль. Слово в житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є другою, суто людською, сигнальною системою дійсності. Кожне слово як назва предмета, властивості або дії замінює відповідний сигнал першої сигнальної системи.
Якщо наші відчуття та сприймання предметів і явищ навколишнього світу є для нас сигналами першої сигнальної системи дійсності, конкретними сигналами, зазначає 1.П. Павлов, то мова, насамперед кінестетичні подразнення, що надходять у кору від мовних органів, — це сигнали другої сигнальної системи, сигнали сигналів.
Слово, через попередній життєвий досвід дорослої людини, пов'язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять у великі півкулі. Воно їх сигналізує, замінює і внаслідок цього може спричиняти всі ті дії, реакції, які викликають конкретні подразнення.
Друга сигнальна система виникає на основі першої сигнальної системи і без неї існувати не може. Вона діє лише у зв'язку з діяльністю першої сигнальної системи, вступаючи з нею в найскладніші взаємозв'язки.
Друга сигнальна система у взаємодії з першою сигнальною системою є фізіологічним підґрунтям вищого, абстрактного мислення людини та її свідомості, засобом самопізнання. Низка інших психологічних процесів (сприймання, пам'ять, уява, формування навичок тощо) на фізіологічному рівні також є результатом взаємодії першої і другої сигнальних систем. Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах перетворює їх на свідомі процеси.
Великі півкулі головного мозку - надзвичайно складна динамічна система. Упродовж діяльності постійно утворюються нові умовні
зв'язки. Вони об'єднуються в певні системи. Системність зв'язків забезпечує успіх діяльності тварини та людини.
Процеси, які відбуваються у великих півкулях головного мозку, постійно прагнуть до об'єднання, до стереотипної об'єднувальної діяльності. Безліч подразнень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються і завершуються утворенням динамічного стереотипу.
Динамічний стереотип потрібний для успішної взаємодії організму із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, однакових актів поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успіх у діяльності, в задоволенні своїх потреб.
Усім відомо, що людина звикає до певного способу дій, виробляє певний спосіб сприймання, запам'ятовування, мислення. Автоматизуючи свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують здійснення свідомо спрямованої діяльності. В усьому цьому головну роль відіграють динамічні стереотипи.
У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стереотипи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з новоутворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, вступають у суперечність з ними, внаслідок чого успішне утворення нових стереотипів гальмується.
Вироблення й перероблення динамічного стереотипу потребують великої роботи нервової системи. Вона може відбуватися впродовж тривалого часу й залежить від складності самої діяльності, а також від індивідуальності та стану тварини або людини.
Вироблення й підтримання динамічного стереотипу завжди пов'язуються з певними переживаннями.
Нервові процеси, що відображаються в півкулях головного мозку при становленні й підтримуванні динамічного стереотипу, є підґрунтям почуттів, вони зумовлюють їхній характер та інтенсивність. Почуття труднощів, бадьорості і стомленості, задоволення і засмученості, радості і відчаю тощо мають своїм фізіологічним підґрунтям зміни, порушення старого динамічного стереотипу або складність встановлення нового.
Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подразники діють у певній системі, певній послідовності та у певному порядку. Підтримується динамічний стереотип через дотримання певного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності.