Існують різні класифікації органів відчуттів і чутливості організму до подразників, що надходять в аналізатори із зовнішнього світу або зсередини організму. Залежно від міри контакту органів чуттів з подразниками розрізняють чутливість контактну (дотикова, смакова, больова) та дистантну (зорова, слухова, нюхова).
За розміщенням рецепторів в організмі — на поверхні, всередині організму, в м'язах і сухожиллях — виділяють відчуття екстероцеп-тивні, що відображають властивості предметів та явищ зовнішнього світу (зорові, слухові, нюхові, смакові), інтероцептивні, що несуть інформацію про стан внутрішніх органів (чуття голоду, спраги, втоми) та пропріоцептивні, що відображають рухи органів тіла і стан тіла (кінестетичні та статичні).
До самостійних відчуттів належать температурні, що є функцією особливого температурного аналізатора, який здійснює терморегуляцію і теплообмін організму з довкіллям.
Температурні відчуття входять також до складу дотикових відчуттів.
Відповідно до системи аналізаторів існують такі різновиди відчуттів: зорові, слухові, дотикові, больові, температурні, смакові, нюхові, голоду і спраги, статеві, кінестетичні і статичні. Кожний із цих різновидів відчуття має свій орган (аналізатор), свої закономірності виникнення та функції.
Орган зорових відчуттів - око. У ньому розрізняють частини -світлозаломлюючу (рогівка, зіниця, скловидне тіло) та світлочутли-
ву (сітківка з її чутливими до денного кольорового світла колбочками і чутливими до темряви паличками).
Розрізняють хроматичні та ахроматичні кольори. Хроматичні характеризуються своїм кольоровим тоном, світлістю та насиченістю. Кольоровий тон — це та властивість, якою відрізняється певний колір від будь-якого іншого при однаковій світлості і насиченості. Кольоровий тон залежить від довжини світлової хвилі. Світлість кольору — міра відмінності певного кольору від чорного.
Найменша світлість властива чорному, а найбільша — білому кольору. Яскравість кольору залежить від інтенсивності світлової хвилі, тобто від амплітуди її коливання.
Насиченість кольору — це міра виявлення кольорового тону, тобто відмінність певного кольору від сірого, однакового з ним за світлістю.
Ахроматичні кольори розрізняються лише за мірою світлості, яка залежить від коефіцієнта відбиття світла. Білий папір має коефіцієнт відбиття від 0,60 до 0,85, а чорний — 0,04 — 0,003 (папір, в який загортають фотоплівку, чорний оксамит).
Чутливість ока до кольорів є різною. До синього кольору чутливість у 40 разів менша, ніж до жовтого. Найяскравішою є жовто-зелена частина спектра. Найсвітлішим є жовтий колір, від якого світлість зменшується в бік червоного і фіолетового.
За звичайних умов людина здатна розрізняти до 150 кольорів за кольоровим тоном, 20 відтінків — за насиченістю, близько 200 — за світлістю. Під впливом вправ кольорова чутливість збільшується.
Чутливість ока до кольорів може послаблюватися в результаті травм, захворювань. У 5 — 7 відсотків чоловіків і 1 — 1,5 відсотка жінок спостерігають дальтонізм, тобто нездатність розрізняти кольори.
Дальтонізм — явище спадкового походження. Воно передається здебільшого по чоловічій лінії - від батька через доньку до внуків. Дальтонізм є протипоказанням для професійної діяльності, яка вимагає розрізнення кольорів — наприклад, при кольоровій сигналізації, фарбуванні тощо.
Вухо — орган сприймання слухових відчуттів. У його будові розрізняють звукопровідну та звукочутливу частини. Звукопровідна частина вуха — зовнішнє вухо, барабанна перетинка, ковадло, молоточок і стремено, які розташовані в середньому вусі. Вони проводять коливання звукової хвилі до центральної частини вуха, в якій міститься звукочутлива його частина — кортіїв орган. Він складається із слухової мембрани, поперечні волоконця якої - довжиною від 0,04 до 0,5 мм - резонують на звукові хвилі, що надходять із середнього вуха, викликають збудження чутливих клітин кортіє-вого органу.
Збудження передається слуховим нервом до слухової ділянки кори великих півкуль головного мозку (скронева доля).
Функція органу слуху полягає в аналізі звуків з коливанням від 16 до 20000 герц і диференціації їх на шуми і тони. Серед тонів виділяються музичні тони. У музиці вживають тони від 27,5 до 4224 коливань.
Звукові хвилі розрізняють за їх висотою, голосністю (інтенсивністю) та тембром. Висотна чутливість до звуків зумовлюється частотою коливань звукової хвилі. Найкраще відчуваються звуки з коливанням звукової хвилі між 1000 — 4000 герц.
Голосність, або інтенсивність, звуку залежить від амплітуди коливання звукової хвилі - її прийнято визначати в белах, або децибелах (децибел у 10 разів менший, ніж бел). Найменше зростання або зниження інтенсивності звуку, яке може відчувати людське вухо, дорівнює 1 децибелу.
Тембр відображає форму коливання звуку. Звичайне коливання звукової хвилі (звук камертона) має форму синусоїди. Музичні звуки (спів, звуки музичного інструмента) — це складні звуки, які складаються з головного та часткових, або парціальних, тонів. •,
Часткові тони — це звуки від коливання половини, чверті, восьмої тощо частин цілого тону. Утворюється складне звучання певної висоти та сили, яке характеризується своїм тембром, тобто своєрідною сукупністю головного та часткових тонів.
Тембр розвивається в дітей з розвитком мовлення. Діти вже в першому півріччі свого життя здатні реагувати на спів, музику, на інтонації мовлення, розрізняють ритмічний бік мовлення, а наприкінці першого року життя розрізняють звуки мовлення.