Розділ 19. Характер

19.1. Поняття про характер

19.2. Структура характеру

19.3. Основні риси типового характеру

19.4. Природа характеру

19.5. Формування характеру

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

Створюючи цей посібник, автори прагнули дещо по-новому

виокремити структурні блоки теоретичного матеріалу, що сприятиме

кращому формуванню у студентів поглибленого розуміння логічного

змісту курсу загальної психології. Важливим доповненням до са-

мостійної роботи над засвоєнням навчального матеріалу є запропоно-

вана модель поетапного розкриття істотних ознак і характеристик

психічних явищ, яка містить визначення ключових категорій і понять,

формалізовану структуру змісту теми, питання проблемного харак-

теру для самостійної роботи, альтернативно-тестові завдання для са-

моконтролю, завдання та проблемні ситуації для аналізу психологічних

явищ і процесів.

Фактичний зміст окремих завдань, що ввійшли до процедурного

блоку, виходить за межі поданої у виданні інформації, що спонукатиме

студента до творчого пошуку, розвитку психологічної допитливості.

До кожного розділу подано список використаної та рекомендова-

ної літератури для самостійної роботи студентів, які виявлять інтерес

до певних проблем психології.

Навчальний посібник написаний колективом авторів: розділи 1– 4,

6 (7 і 8 спільно з Т. В. Василишиною), 9, 10, 12, 15–19 — С. Д. Мак-

сименко, 5, 11, 13, 14 — В. О. Соловієнко.

 

 

 

ЧАСТИНА I

ВСТУП ДО ПСИХОЛОГIЇ

 

Розділ 1

ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГIЇ

 

1.1. Предмет психології та її завдання

Психологія — одна з наук про людину. Об’єктом її вивчення є най-

складніша сфера життєдіяльності людини — психіка. Складність

психіки як явища зумовлена тим, що вона є вищим продуктом

біологічного та суспільного розвитку живих істот. Складним є і

функціональний бік психіки. Вона є засобом орієнтування організму

в навколишньому світі й регулятором поведінки в динамічних умо-

вах середовища. Психічна активність людини спрямовується на різні

об’єкти. Задовольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потре-

би як необхідну умову життя, людина шукає й одержує з навколиш-

нього природного та соціального середовища необхідні для цього

джерела, здобуває знання, планує свої дії, визначає засоби й шляхи

їх здійснення, напружує свої сили, щоб досягти поставленої мети, пе-

реживає успіхи та невдачі. Усе це становить психічну діяльність люди-

ни, яку вивчає наука психологія.

Предметом психології є закономірності розвитку і проявів психічних

явищ та їх механізми.

Термін “психологія” походить від грецьк. psyche′ — душа і lo′gos —

слово, вчення, що означає “наука про душу”. Психічне життя людини

складне й має багато форм виявлення. Психічні явища — це своєрідні

суб’єктивні переживання, суб’єктивні образи відображуваних у свідо-

мості явищ реальної дійсності, це внутрішній світ людини в усій його

повноті й різноманітності. Психічне життя людини охоплює її пізна-

вальну діяльність — відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уяву,

емоційно-вольову — різноманітні почуття, переживання, а також про-

яви волі — вольові якості. Важливим аспектом психічного життя є спо-

нуки до активності — потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо.

Особливу групу психічних явищ становлять індивідуально-психологічні

властивості особистості — здібності, темперамент, характер та її

психічні стани — піднесеність, пригніченість, схвильованість, бай-

дужість та ін.

Як форма відображення дійсності високоорганізованою мате-

рією — нервовою системою, мозком — психіка характеризується

низкою особливостей.

По-перше, психічне відображення має активний характер, пов’яза-

не з пошуком та добором способів дій, що відповідають умовам сере-

довища.

По-друге, психічне відображення має випереджальний характер,

забезпечує функцію передбачення в діяльності та поведінці.

По-третє, кожний психічний акт є результатом дії об’єктивного

через суб’єктивне, через людську індивідуальність, що накладає відби-

ток своєрідності на її психічне життя.

По-четверте, у процесі активної діяльності психіка постійно вдос-

коналюється й розвивається.

Знання психіки, природи психічних явищ та їх закономірностей

має винятково важливе значення в житті та діяльності людини для

керування психічним розвитком і діяльністю особистості.

 

1.2. Рефлекторна природа психіки

 

Відображувальна діяльність людини засадово зумовлена рефлектор-

ною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну природу

психіки є видатний російський фізіолог І. Сєченов (1829–1905). У своїх

працях він зазначав, що джерелом психічних актів як відображуваль-

ної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця

діяльність виникає у процесі взаємодії індивіда з оточенням, що

здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку. У своїй відо-

мій праці “Рефлекси головного мозку” (1863) І. Сєченов писав, що

“всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є

рефлекси”, що без зовнішнього чуттєвого подразнення психічна

діяльність неможлива.

Вчення І. Сєченова про рефлекторну природу психіки розвинув

І. Павлов (1849–1936) у своєму вченні про вищу нервову діяльність.

Теорія рефлекторної діяльності спирається на три основні принципи

наукового дослідження:

• детермінізму, тобто поштовху, причини будь-якої дії, її ефекту;

• аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на частини і потім

складання нового цілого з елементів;

• структурності та пристосування динаміки до структури.

Засадовим стосовно вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність

є матеріалістичне розуміння єдності організму та середовища. В ор-

ганізмі “все із зовнішнього світу”, — зазначає І. Павлов. Зв’язок

організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона є сис-

темою відносин, зв’язків. Поведінка організму визначається тими умо-

вами, середовищем, у якому живе й діє жива істота.

У своїх дослідженнях І. Павлов довів, що великі півкулі головного

мозку відіграють провідну роль у життєдіяльності всього організму.

Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби ор-

ганізму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими цен-

трами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній

утворюються найскладніші тимчасові нервові зв’язки, за допомогою

яких регулюються відносини між організмом та зовнішнім середови-

щем, а також діяльність самого організму. Цю діяльність великих

півкуль головного мозку І. Павлов і називає вищою нервовою діяль-

ністю.

Поведінка живого організму є певною системою реакцій або реф-

лексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовищ.

Рефлекс — це реакція організму на подразнення, яка здійснюється

за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — основна

форма діяльності нервової системи.

Розрізняють два види рефлексів: безумовні, з якими тварина на-

роджується, та умовні, які виробляються у неї в процесі життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися у процесі тривалого

періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині з

перших днів її життя для забезпечення свого існування. Безумовні

рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідли-

вих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразненнями, тоб-

то такими, які, діючи на відповідні рецептори — смаковий, дотиковий

та інші, викликають відповідні реакції організму. Безумовні рефлекси

не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Склад-

на система безумовних рефлексів становить діяльність, яку назива-

ють інстинктивною.

Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих ор-

ганізмів, що живуть у складних умовах. Вони могли б забезпечити

потреби організму лише при абсолютній постійності зовнішнього се-

редовища. Але оскільки зовнішнє середовище повсякчас змінюється,

то пристосування до нього за допомогою одних лише безумовних

рефлексів неможливе. Необхідно доповнити їх тимчасовими зв’язка-

ми, які утворюються у тварин та людини у процесі життя.

Основним принципом роботи великих півкуль головного мозку,

як довів І. Павлов, є утворення тимчасових нервових зв’язків, або

умовних рефлексів. Виконуючи дослідження, він помітив, що за певних

умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подраз-

ників (наприклад, іноді слина у собаки починає виділятися при по-

яві людини, яка його годує, хоча в цей момент їжі собаці не дають).

Рефлекси в цьому разі виникають під впливом подразників, які

І. Павлов назвав умовними. Він показав, що коли на тварину одночас-

но діють два подразники: один — безумовний, наприклад їжа, і дру-

гий — умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, наприклад

дзвінок, то у головному мозку виникають два збудження — від їжі і від

дзвінка. Через те що вони діють одночасно, між збудженими нерво-

вими центрами утворюється замикання, тобто встановлюється нерво-

вий зв’язок. Унаслідок цього зв’язку умовний подразник починає ви-

кликати рефлекторну реакцію, як і безумовний.

Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тоб-

то гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумов-

ним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити без-

умовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини — надзвичайно складна,

різноманітна й тонка система зв’язків. Нові нервові зв’язки утворю-

ються на грунті не лише безумовних, а й існуючих, раніше утворе-

них умовних зв’язків, які набрали відповідної сили та стійкості. Не-

обхідними умовами утворення умовних рефлексів є оптимальна сила

подразника, активність кори великих півкуль головного мозку та

підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні таки-

ми підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування но-

визною явищ.

Основними процесами нервової діяльності є збудження та галь-

мування.

На кору великих півкуль головного мозку одночасно діє багато

різних подразників, але на велику кількість подразників організм не ре-

агує, оскільки збудження, викликані ними, гальмуються.

Гальмування відбувається одночасно зі збудженням. Завдяки галь-

муванню цілої низки ділянок кори збудження скеровується в якомусь

одному напрямку й зосереджується в певній ділянці кори.

За певних умов збудження та гальмування поширюються, ірра-

діюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальму-

вання інших ділянок кори, чи знову зосереджуються, концентрують-

ся в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різні асоціа-

ції — образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують ви-

конувану діяльність.

У разі концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділян-

ки в цей час гальмуються. Поширення чи зосередження збудження та

гальмування здійснюється за законом іррадіації й концентрації нерво-

вих процесів.

Збудження та гальмування взаємодіють. Збудження в певних ділян-

ках кори великих півкуль головного мозку викликає гальмування в

інших ділянках і навпаки: гальмування в одних ділянках кори викли-

кає збудження в інших. Таке явище відбувається за законом взаємної

індукції збудження та гальмування.

Розрізняють індукцію позитивну і негативну.

При позитивній індукції гальмування в певній ділянці кори викли-

кає збудження в інших її ділянках. У цьому разі діяльність організму

відбувається в напрямі збудження, посилюється увага до змісту діяль-

ності. При негативній індукції збудження в якійсь ділянці кори вик-

ликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними. Не-

гативна індукція спостерігається при відхиленні від основної діяльності

й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збуджен-

ня від основного подразнення, тобто відвертається увага від викону-

ваної діяльності.

Гальмування нервових процесів буває безумовне, або зовнішнє, і

умовне, або внутрішнє.

Зовнішнє гальмування настає внаслідок дії сильного стороннього

подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад виділення

собакою слини на засвічування електричної лампочки, припиняється,

якщо почне діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування є проявом дії негативної індукції. Воно ви-

являється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке виникає тоді,

коли сила збудження перевищує можливості працездатності нерво-

вої клітини. У цьому разі сила подразника не тільки не викликає

посилення реакції, а навпаки, реакція зменшується або зовсім галь-

мується.

Гальмівні процеси, що виникають у клітині через її перенапружен-

ня, оберігають її від руйнування. Тому таке гальмування називають ще

захисним.

Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обста-

винами. Одним із проявів умовного, або внутрішнього, гальмування

є послаблення тимчасових зв’язків. Воно настає тоді, коли умовний

подразник (наприклад, світло), на який вироблено умовний рефлекс,

час від часу не підкріплюється безумовним подразником (наприклад,

їжею). Утворений зв’язок у цьому разі гальмується, і рефлекс згасає.

Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загаль-

мований тимчасовий нервовий зв’язок легко поновлюється, і умов-

ний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимча-

сових нервових зв’язків спричинює забування.

Важливим проявом внутрішнього гальмування є диференційне.

Якщо з умовних подразників, на які виробився умовний рефлекс,

підкріплювати безумовним подразником лише деякі, то умовний реф-

лекс виникає на ті умовні подразники, які підкріплювалися безумов-

ним. А збудження від інших подразників, що не підкріплюються,

гальмуються, і умовний рефлекс на них не виявляється. Так, якщо

вироблено умовний рефлекс на звук, але підкріплюється звук лише

певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникати-

ме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, яка підкріплювалася.

Відбувається диференціювання подразнень. Організм точно відрізняє

дійові, тобто підкріплювані подразники, від недійових, що не під-

кріплюються безумовним подразником. Дослідженнями встановлено,

що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з

точністю до 1/8 тону. Диференційне гальмування сприяє уточненню

та розрізненню виправданих життям подразників від невиправда-

них. Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Роз-

різнення, уточнення та засвоєння знань або актів поведінки ефектив-

ні тоді, коли істотні властивості в них тими чи іншими засобами

підкріплюються, а неістотні — гальмуються.

Поряд із замикальною функцією великі півкулі головного мозку

виконують також аналітико-синтетичні.

Взаємодіючи із середовищем, організм відповідає не на всі под-

разнення, що надходять до мозку, а лише на ті, які слугують задово-

ленню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них

відповідає, а на інші не відповідає. Так аналізуються предмети

зовнішнього світу.

Найпростіший, елементарний аналіз виконують і нижчі відділи цен-

тральної нервової системи. Вищий аналіз, який є засадовим щодо актів

поведінки, здійснюється за допомогою кори великих півкуль головно-

го мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень, що

доходять до неї.

Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціальних

механізмів, які І. Павлов назвав аналізаторами. Вони виникли й розви-

нулись у процесі біологічного розвитку тварин внаслідок їх пристосу-

вання до умов життя, до різних видів енергії зовнішнього світу, що

впливали на організм, — світлової, звукової, хімічної, механічної, тем-

пературної тощо.

Великі півкулі є грандіозним аналізатором як зовнішнього, так і

внутрішнього світу організму.

Аналізатори здійснюють аналітичну діяльність у зв’язку з галь-

мівними процесами в корі великих півкуль головного мозку. Одні

подразнення чи комплекси подразнень серед тих, що надходять до

кори великих півкуль, виокремлюються, тобто викликають там збуд-

ження, і на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнення галь-

муються, і на них тварина не відповідає. Аналіз має підгрунтя, з одно-

го боку, в аналізаторній здатності рецепторів, периферійних закінчень,

а з іншого — у процесі гальмування, що розвивається в корі великих

півкуль головного мозку і відокремлює те, що не відповідає дійсності,

від того, що відповідає дійсності. Процес гальмування сприяє вдоско-

наленню коригування аналітичної діяльності великих півкуль голов-

ного мозку.

Одночасно з аналізом великі півкулі головного мозку здійснюють

синтез, сутність якого полягає в замиканні нервових зв’язків.

Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною.

Утворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв’язків. Процеси,

які у психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення

тимчасових зв’язків, тобто акти синтезу. Мислення є асоціацією: спо-

чатку елементарною, а потім — ланцюгами асоціацій; проте кожна

перша асоціація є моментом народження думки.

Для того щоб успішно орієнтуватися в оточенні, тварина неодмінно

повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мис-

лення — це складна аналітико-синтетична діяльність кори великих

півкуль головного мозку. Специфічно людське мислення виникає на

грунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих

півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку — це сигнальна

діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди реагують на різ-

номанітні подразники, які сигналізують про те, що має для життя ор-

ганізму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сиг-

налізувати живій істоті про наявність їжі, небезпеку тощо.

Сигнали, які викликають предмети, та їх властивості або явища

природи, становлять собою першу сигнальну систему, що властива і

тваринам, і людині. Перша сигнальна система — це фізіологічне

підгрунтя відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сиг-

налізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо над-

ходять до спеціальних клітин зорових, слухових та інших рецепторів

організму, та їх відображеннями у великих півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно

відрізняється від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, у

суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв’язку, засіб

взаємного спілкування.

Мовна функція внесла новий принцип у діяльність великих пів-

куль. Слово у житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є дру-

гою, специфічно людською сигнальною системою дійсності. Кожне

слово як назва предмета, властивості чи дії замінює відповідний пер-

ший сигнал, тобто сигналізує перші сигнали.

Якщо відчуття та сприймання предметів і явищ навколишнього

світу є для людини першими, конкретними сигналами дійсності, то

мова, насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори головно-

го мозку від мовних органів, — це другі сигнали, сигнали сигналів.

Слово завдяки попередньому життю дорослої людини пов’язане

з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до

великих півкуль. Воно їх сигналізує, замінює і тому може викликати

всі ті дії, реакції, що їх викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої і без неї існува-

ти не може. Вона діє лише у зв’язку з першою сигнальною системою,

вступаючи з нею в найскладніші взаємозв’язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою є фізіологічним під-

грунтям вищого, абстрактного мислення людини та її свідомості, за-

собом пізнання самої себе. Фізіологічним підгрунтям низки інших

психологічних процесів (сприймання, пам’ять, уява, утворення нави-

чок тощо) також є взаємодія першої та другої сигнальних систем.

Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах робить

їх свідомими.

Великі півкулі головного мозку — надзвичайно складна динамічна

система. У процесі діяльності постійно утворюються нові й нові умовні

зв’язки. Вони об’єднуються в певні системи. Системність зв’язків забез-

печує успішну діяльність тварини та людини. Процеси, які відбува-

ються у великих півкулях головного мозку, постійно прагнуть до

об’єднання, стереотипної об’єднувальної діяльності. Безліч подраз-

нень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини

організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й завершу-

ються динамічним стереотипом.

Динамічний стереотип потрібний для успішної взаємодії організму

із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, однакових актів

поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успішну діяль-

ність, задоволення потреб.

Відомо, що людина звикає до певного способу дій, виробляє пев-

ний спосіб сприймання, запам’ятовування, мислення. Автоматизуючи

свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують свідомо

спрямовану діяльність. Провідну роль у цьому відіграють динамічні

стереотипи.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стерео-

типи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють

з новоутворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, пере-

шкоджають цьому, внаслідок чого успішне утворення нових стереоти-

пів гальмується.

Вироблення й перебудова динамічного стереотипу потребують

великої роботи нервової системи. Ця робота може займати багато

часу й залежить від складності виконуваної діяльності, а також від

індивідуальних особливостей та стану тварини чи людини.

Вироблення й підтримка динамічного стереотипу завжди пов’я-

зуються з певними переживаннями.

Нервові процеси, що відображаються у великих півкулях голов-

ного мозку при встановленні й підтримуванні динамічного стереоти-

пу, є підгрунтям почуттів і зумовлюють характер та інтенсивність

почуттів. Фізіологічним підгрунтям почуттів труднощів, бадьорості і

стомленості, задоволення і засмученості, радості й відчаю тощо є

зміни, порушення старого динамічного стереотипу чи складність вста-

новлення нового.

Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подразники

діють у певній системі, певній послідовності та певному порядку.

Підтримується динамічний стереотип додержанням певного

зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності.

 

1.3. Психіка і свідомість

 

У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об’єктив-

ної дійсності в мозку розвивалася залежно від умов життя того чи

іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найви-

щим рівнем її розвитку є властива людині свідомість.

Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним

способом буття людей і трудовою діяльністю, що спричинила її розви-

ток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася

структура людської поведінки. Поряд з біологічними її мотивами, які

залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникли вищі,

“духовні” мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які засадово зу-

мовлені здатністю абстрагуватися від безпосереднього впливу сере-

довища. Поряд з двома джерелами поведінки — спадково закріпле-

ною програмою та власним досвідом самого індивіда — виникло третє

джерело, що формує людську діяльність, — трансляція та засвоєння

суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби од-

ним з вирішальних чинників була мова, що стала формою існування

свідомості.

Характерними особливостями і структурними компонентами свідо-

мості є такі.

• Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство. Рівень свідо-

мості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду осо-

бистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини розвину-

лася потреба в знаннях, яка є найважливішою її спонукою, мотивом

пізнавальної діяльності.

• Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб’єкта пізнан-

ня, розрізнення суб’єкта “Я” та об’єкта “не Я”, протиставлення себе як

особистості іншому об’єктивному світові. Характерним щодо цього є

самопізнання, що стало підгрунтям для самосвідомості, тобто усвідо-

млення власних фізичних і морально-психологічних якостей.

• Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, пе-

редбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в само-

контролі та коригуванні власних дій, їх перебудові, у змісті стратегії

і тактики, якщо цього потребують обставини.

• Ставлення особистості до об’єктивної дійсності, до інших людей, до

самої себе. Ставлення особистості до оточення виявляється в оціню-

ванні та самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова

сфера особистості.

Виокремлення та протиставлення людиною себе іншому предмет-

ному світові, природним і суспільним явищам, переживання свого

ставлення до об’єктивної дійсності та самої себе є засадовими стосов-

но самовиховання. Завдяки свідомості, самопізнанню та самосвідо-

мості особистість стає суб’єктом виховання, тобто сама ставить пе-

ред собою виховні цілі й досягає їх.

Свідомість людини характеризується активністю. У процесі відо-

браження дійсності інформація, що надходить до мозку, відображу-

ється не механічно, а свідомо оброблюється відповідно до мети, завдан-

ня та досвіду особистості.

Рівень розвитку й виявлення свідомості в людини буває різний за-

лежно від рівня розвитку її знань і наукового світогляду, ідейних і мо-

ральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе, до

форм суспільного життя.

Людині властиві й неусвідомлювані форми психічної діяльності

(інстинктивні та автоматизовані дії, потяги тощо). Але несвідоме вхо-

дить до свідомого й завдяки цьому може контролюватися людиною.

Вивчаючи форми психічної діяльності, треба зважати на те, що

психічне життя, свідомість та діяльність особистості завжди постають

в єдності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності люди-

ни, її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях,

ставленні до інших і до самої себе. Людина взаємодіє з навколишнім се-

редовищем як цілісна система. Цілісність взаємодії забезпечується на-

самперед вищим відділом центральної нервової системи — корою ве-

ликих півкуль головного мозку, яка інтегрує (об’єднує) діяльність

організму й керує нею.

 

1.4. Основні галузі психологічних знань

 

Із розвитком психології як науки, з використанням психологічних

знань у найрізноманітніших сферах людської діяльності певні галузі

цих знань поступово виокремились і стали самостійними.

Розрізняють психологію загальну, вікову, педагогічну, соціальну,

генетичну, інженерну, військову, медичну, юридичну, спортивну,

зоопсихологію, психологію праці, мистецтва, патопсихологію. У зв’яз-

ку з космічними польотами виникла спеціальна галузь психології —

космічна.

Кожна із зазначених галузей психологічних знань має певні пред-

мети і методи вивчення своєрідності психічної діяльності залежно від

умов праці в тій чи іншій сфері людського життя та діяльності й їхніх

вимог до морально-психологічних якостей особистості. Проте всі га-

лузі психологічних знань потребують знань загальної психології, яка

вивчає методологічні питання психології, природу психологічних

явищ, закономірності розвитку та перебігу пізнавальних психологічних

процесів, індивідуальні особливості психіки людини, її почуття та во-

лю, темперамент, характер і здібності.

У добу науково-технічного та соціального прогресу особливу ува-

гу психологів привертають проблеми психології праці та соціальної

психології.

 

1.5. Зв’язок психології з іншими науками

 

Між психологією та іншими науками існує двосторонній зв’язок:

в одних випадках психологія використовує досягнення інших наук

для вирішення своїх проблем, а в інших — науки використовують

психологічні знання для пояснення або розв’язання певних питань.

Міжпредметні зв’язки психології та інших наук сприяють їх взаємно-

му розвиткові й застосуванню на практиці.

Психологія в розробці питань спирається на дані біології, зокрема

анатомії та фізіології, на вчення про вищу нервову діяльність. У свою

чергу, дані психології широко використовуються в медицині, зокрема

у психіатрії.

Педагогіка широко використовує психологічні закономірності на-

вчання та виховання. Окремі галузі психології (педагогічна і вікова пси-

хологія зокрема) пов’язані з розділами теорії та методики педагогіки,

дидактикою, методиками викладання окремих навчальних предметів.

Однією з актуальних психолого-педагогічних проблем сучасності є

формування мислення у процесі навчання, яке б забезпечувало учневі

можливість самостійно засвоювати інформацію, що постійно онов-

люється, гарантувало розвиток здібностей суб’єкта продуктивної інте-

лектуальної діяльності. Продуктивний характер взаємозв’язку пси-

хології та педагогіки виявляється в тому, що створюються умови для

випередження реальної педагогічної практики, відкриваються нові

шляхи для пошуку ефективних сучасних технологій навчання та

виховання. Водночас психологія базується на даних педагогіки при

вивченні психології формування особистості. Тісним є взаємозв’язок

психології з літературою, мовознавством, історією, мистецтвом, кібер-

нетикою та іншими науками.

 

1.6. Основні напрями в сучасній психології

 

Останні два сторіччя розвиток психології тісно пов’язаний з до-

сягненнями філософської думки та успіхами природничих наук.

Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних

явищ була зумовлена появою філософії діалектичного матеріалізму й

розвитком учення про рефлекторну природу психіки (І. Сєченов,

І. Павлов). Філософія прагматизму спричинила появу в американ-

ській психології біхевіоризму, або науки про поведінку (Д. Уотсон).

Німецькі психологи М. Вертхеймер, В. Келер, К. Коффка, К. Левін на

основі спеціальних досліджень висунули ідею структурної психології,

засадовим стосовно якої було визнання первинності приматів струк-

тури, цілісних утворень, які визначають властивості та функції окре-

мих частин, що входять до цілісної психічної діяльності. Дослідження

в галузі психопатології та психіатрії викликали необхідність вивчати

роль і дію неусвідомлюваних чинників, що визначають потреби й

потяги особистості, її поведінку. Утворився психоаналітичний на-

прям у психології (З. Фрейд).

Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології. Предметом

біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реакцій організму на

стимули, що діють на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, фор-

мується в результаті неусвідомлюваного відбору фізичних рухів як

реакцій на стимули. Основне у поведінці — це навички. Мислення

біхевіористи зводять до мови та мовних навичок. Провідним у на-

вчанні вони вважають дресирування, під час якого набуваються не-

обхідні навички; при цьому усвідомлення мети, змісту та процесу нав-

чання недооцінюють.

Структурна психологія основним принципом вважає цілісність

психічної діяльності, що є не сумою окремих психічних процесів, а

своєрідною структурою із закладеними в ній специфічними власти-

востями, які не випливають з властивостей окремих елементів психічно-

го життя. Навпаки, властивості структури як цілого визначають влас-

тивості окремих її частин.

Психоаналіз тісно пов’язаний з теорією З. Фрейда про переважан-

ня у психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктивних по-

тягів. На думку психоаналітиків, джерелом активності людини є

глибоко інстинктивні, біологічно визначені прагнення. Ці прагнен-

ня, проникаючи з підсвідомого у свідомість, стають джерелом актив-

ності людини, своєрідно спрямовують її вчинки та поведінку. Особли-

вого значення психоаналітики надають сексуальним потягам.

Вихідними у вітчизняній психології є принципи цілісності психічно-

го життя особистості, взаємозв’язку психічних процесів і властивостей,

розвитку особистості у процесі навчання та виховання, соціальної зу-

мовленості психічного життя людини.

Розділ 2

МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ

 

2.1. Основні вимоги до методів психології

 

Психологія як наука має певні предмет і методи вивчення психічних

явищ. Знання методів і вміння за їх допомогою вивчати вікові та

індивідуальні особливості психічного розвитку особистості — шлях

до глибшого пізнання психологічних особливостей особистості й ви-

користання цих знань у практичній діяльності.

Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні

вимоги:

— психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв’язку та

взаємозалежності;

— метод психологічного дослідження має бути адекватним пред-

метові дослідження, розкривати істотні, а не випадкові, другорядні

особливості досліджуваного психологічного процесу, стану чи влас-

тивості.

Основним принципом психологічного дослідження є його об’єк-

тивність. Методами, які забезпечують об’єктивність розкриття

досліджуваного психічного явища, є спостереження, експерименталь-

не дослідження, аналіз продуктів діяльності (навчальної, трудової,

спортивної), бесіда, інтерв’ю та ін. Метод самоспостереження, особли-

во інтроспективна його форма, не може бути єдиним і вірогідним спо-

собом вивчення особливостей психічних процесів, станів і властивос-

тей особистості. Самоспостереження легко піддається суб’єктивному

тлумаченню психічних явищ, особливо тоді, коли досліджувана

особа малорозвинена і не здатна до самоспостереження. Перевірити ж

описи психічних переживань, що досліджуються самоспостережен-

ням, здебільшого неможливо. Втім, при дослідженні об’єктивними

методами самоспостереження може використовуватись у формі сло-

весного звіту піддослідного про те, що і як він переживає під час само-

спостереження психічного процесу чи стану. При самоспостереженні

особистість одночасно постає як суб’єкт та як об’єкт дослідження, що

унеможливлює успішність дослідження. Кращою формою самоспосте-

реження є ретроспективне спостереження, засадовим стосовно якого

є згадування про перебіг досліджуваного психічного явища після то-

го, як воно відбулося. Людина може в такий спосіб описати, що вона

відчувала у стані радості, суму, страху, як вона запам’ятовувала чи

міркувала, розв’язуючи завдання.

Провідним принципом об’єктивних методів у психологічному

дослідженні є єдність свідомості та діяльності, опосередкованість

пізнання внутрішніх, психічних явищ зовнішнім їх виявленням у вчин-

ках, поведінці, мовленні, мімічних рухах, жестах та інших реакціях.

Наприклад, закономірності спостереження виявляються у ступені

адекватності та швидкості розпізнавання предмета, виокремлення

його серед інших об’єктів, знаходження спільного та відмінного в них.

 

2.2. Основні методи психології. Спостереження, експеримент

 

Спостереження як метод об’єктивного дослідження широко за-

стосовується у психології, педагогічній практиці, соціологічних до-

слідженнях.

Об’єктом спостереження є поведінка особистості в найрізно-

манітніших її зовнішніх виявах, коли реалізуються усвідомлювані та

неусвідомлювані внутрішні психічні стани, переживання, прагнення.

За особливостями мовлення, виразними рухами — жестами, мімікою,

виразами обличчя, пантомімічними актами (позами) тощо — можна

виявити й простежити особливості уваги, розуміння змісту

висловлювання, емоції та вольові якості, особливості темпераменту

і риси характеру. Тому вміле спостереження за поведінкою дитини

та дорослого дає можливість з високою вірогідністю робити висновки

про їхні внутрішні, духовні особливості.

Спостереження може бути звичайним (бачення, слухання) та інстру-

ментальним, коли бачене й почуте в поведінці людини фіксується за

допомогою фото-, кіноапарата або магнітофона. Інструментальне

спостереження дає можливість документувати все, що спостерігається,

а тому й глибше аналізувати, порівнювати.

Психологічне наукове спостереження потрібно відрізняти від побу-

тового. Наукове спостереження не обмежується описом зовнішньо

виявленого, а проникає в сутність явищ, з’ясовує причини тих чи

інших актів поведінки й цим розкриває їх психологічну природу. Щоб

навчати й виховувати дитину, потрібно на основі спостереженого

розкривати психологічні механізми, спиратися на них у навчально-

виховній роботі, розвивати і вдосконалювати їх.

Одноразового спостереження за якимось явищем у поведінці

та діяльності особистості недостатньо для того, щоб робити висновки

про її психічний склад, розум, почуття, волю, риси характеру, темпера-

мент, цілеспрямованість, моральні якості. Для того щоб уникнути ви-

падкових суджень, потрібні кількаразові спостереження тих чи інших

морально-психологічних особливостей у різних умовах і на різно-

манітному матеріалі. За одноразовим або випадковим виявленням

успіхів не можна судити, скажімо, про здібності особистості, силу її

пам’яті чи мислення.

Щоб спостереження набрало наукового характеру, воно має від-

повідати певним вимогам:

— бути цілеспрямованим, а не випадковим;

— здійснюватися планомірно й систематично;

— бути забезпеченим достатньою інформацією про спостережува-

не явище (якомога більшою кількістю фактів);

— точно фіксувати результати спостереження.

Наукове спостереження висуває певні вимоги й до особистих якос-

тей дослідника. Зокрема, він повинен мати такі якості:

· бути об’єктивним при фіксації, словесному описі та класифікації

спостережень;

· володіти собою, тобто його настрій та особисті характерологічні

якості не повинні впливати на спостереження та позначатися на ньому

та висновках;

· не бути тенденційно упередженим в організації спостереження

та очікуванні його наслідків, щоб не зробити безпідставних висновків;

· не піддаватися першим враженням про піддослідного;

· не бути поблажливим щодо піддослідного;

· не приписувати піддослідному власних якостей і не пояснювати

його поведінку з власної позиції.

Об’єктивність має характеризувати весь процес дослідження й бу-

ти визначальним чинником для висновків.

Спостереження потребує чіткості й точності фіксації даних. Для

цього використовують певні бланки. Наведемо один з них.

Бланк для фіксації результатів спостереження

За яких умов здійснювалось спостереження

Що виявлено у процесі спостереження

Пояснення даних спостереження

Що спостерігалося

Дата спостереження

Спостереження використовується при застосуванні всіх інших

методів вивчення психічних процесів та властивостей особистості.

Найефективнішим і найпліднішим з наукового погляду є експери-

ментальне дослідження, коли досліджуване явище вивчається в різних

умовах та обставинах. За таким методом можна глибоко і з високою

точністю вивчати досліджувану психологічну закономірність.

Експеримент є одним з основних методів психології. Особливість

його полягає в тому, що дослідник сам створює умови, за яких

досліджуване явище виникає неодмінно й закономірно. При цьому

дослідник дістає можливість чітко визначити чинники, які діяли в

момент виникнення та перебігу досліджуваного явища, розкрити при-

чини, що його зумовили, а також у разі потреби повторити дослід з ме-

тою нагромадження додаткових відомостей для обгрунтування одер-

жаних результатів.

Розрізняють експерименти лабораторний та природний. Перший

проводиться у спеціальних психологічних лабораторіях за допомогою

відповідної апаратури, другий — у звичайних для піддослідного умовах

діяльності (у класі, під час роботи). Природний експеримент, як і лабо-

раторний, проводиться за певною програмою, але так, щоб учень не

знав, що його досліджують, і розв’язував свої завдання спокійно, у

звичному для нього темпі, з притаманними йому характерологічни-

ми особливостями і ставленням до навчальних, трудових, спортивних

та інших доручень.

Різновидом природного експерименту є перетворювальний (нав-

чальний та виховний).

Отже, експериментальний підхід у вивченні особистості можна

забезпечити такими методами, як спостереження, бесіда, інтерв’ю,

анкетне дослідження, якщо предмет дослідження вивчатиметься різни-

ми способами і в різних умовах, як того потребує експеримент.

 

2.3. Додаткові методи: тест, опитування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, самооцінка

 

Як додатковий метод у психологічному дослідженні використо-

вують тести.

Тест — це проба, іспит, один із способів психологічної діагности-

ки рівня розвитку психічних процесів і властивостей людини. Психо-

логічні тести становлять собою певну систему завдань, надійність

яких випробовується на певних вікових, професійних, соціальних гру-

пах і оцінюється та стандартизується за допомогою спеціального ма-

тематичного (кореляційного, факторного та ін.) аналізу.

Розрізняють тести для вивчення інтелектуальних здібностей, рівня

розумового розвитку особистості й тести успішності. За їх допомо-

гою можна з’ясувати рівень розвитку окремих психічних процесів,

рівні засвоєння знань, загального розумового розвитку особистості.

Тести як стандартизовані методи дають можливість порівнювати

рівні розвитку та успішності піддослідних з вимогами шкільних про-

грам і професіограм різних спеціальностей.

З метою уникнення помилок при використанні тестів як методу

психологічного дослідження їх зміст повинен відповідати досліджу-

ваному явищу (розумовій діяльності, увазі, пам’яті, уяві тощо) і не

потребувати для виконання спеціальних знань. Зміст тесту та інструк-

ція до його виконання мають бути максимально чіткими та зрозуміли-

ми. Результати тестового дослідження не можна оцінювати як абсо-

лютні показники розумових можливостей особистості. Вони є лише

показниками рівня розвитку певних якостей на момент дослідження

за конкретних умов життя, навчання та виховання особистості.

У психології, зокрема в педагогічній практиці, широко застосо-

вують метод опитування, коли потрібно з’ясувати рівень розуміння

піддослідним якихось завдань, життєвих ситуацій, уживаних у нав-

чанні та практичній діяльності понять (природознавчих, технічних,

соціальних) або коли потрібна інформація про інтереси, погляди, по-

чуття, мотиви діяльності та поведінки особистості. До найпошире-

ніших різновидів опитування як методу психологічного дослідження

належать бесіда, інтерв’ю, анкетне та соціометричне дослідження.

Бесіда — це цілеспрямована розмова з піддослідним з метою з’ясу-

вання уявлення або розуміння ним явищ природи та суспільства, на-

укових питань, взаємозалежностей, причин та наслідків, переконань,

ідеалів, ідейної спрямованості. Поставлені запитання мають бути

чіткими й зрозумілими, спрямованими на психологічні явища. У бесіді

потрібно домагатися не лише констатуючої відповіді, а й пояснення,

мотивації, тобто відповідей на запитання не лише “що це таке?”, а й

“чому?”, “як?”.

Одним з варіантів бесіди є інтерв’ю, яке використовують у психо-

логічних та соціологічних дослідженнях. В інтерв’ю виявляються дум-

ки, погляди, факти з життя респондента, тобто піддослідного, його

ставлення до політичних подій, ситуацій, соціальних явищ тощо.

Інтерв’ю може бути нестандартизованим і стандартизованим. У не-

стандартизованому інтерв’ю запитання до респондента формулюються

не до кінця і можуть змінюватись у процесі дослідження, а у стандар-

тизованому вигляді вони становлять собою певну систему і форму-

люються чітко.

Анкетне дослідження — один із способів психологічного опитуван-

ня. За допомогою анкетування досліджуються літературні, мистецькі,

спортивні, професійні інтереси та уподобання, мотиви, ставлення до

вибору дій, вчинків, різновидів праці, до тих чи інших переживань,

їх оцінювання. На поставлені в анкеті запитання анкетовані дають

відповіді в письмовій формі. Причому запитання ставляться так, що

відповіді на них будуть описовими або альтернативними: “так”, “ні”,

“не знаю”, “важко відповісти”, а бо так, що в них наперед дається

кілька варіантів відповіді, серед яких піддослідному пропонується

підкреслити один, що відповідає його особистим поглядам та інтере-

сам. В анкеті ставляться запитання і констатуючого, і мотиваційного

характеру, як у бесіді та інтерв’ю. Анкета може бути іменною, коли

піддослідний зазначає своє прізвище та ім’я, наводить певні відомості

про себе, та анонімною, при використанні якої отримують більш прав-

диві відповіді.

За допомогою анкетного дослідження можна зібрати великий

обсяг матеріалу, що дає підстави вважати одержані відповіді до-

статньо ймовірними. Недоліками цього методу є суб’єктивізм, ви-

падковість відповідей, складність перевірки їх правильності та щи-

рості.

Соціометричне дослідження, або метод вибору, застосовують для

з’ясування взаємин у колективі, оцінних ставлень піддослідних до

інших, віддавання переваги одним членам колективу чи групи перед

іншими при виборі керівника, приятеля. Підставою для оцінного став-

лення та вибору є почуття симпатії або антипатії до інших. У психо-

логії соціометричну методику застосовують з метою вивчення групо-

вої диференціації, коли членам групи пропонують відповісти на

запитання типу: “З ким ти хотів би приятелювати?”, “Кого ти обрав би

керівником групи?”. Вибір може бути взаємно позитивним, взаємно не-

гативним або позитивним (чи негативним) з боку члена групи та не-

гативним (позитивним) з боку того, кого він обрав би.

Кількість позитивних і негативних виборів фіксується на матриці,

після чого розраховують їх відсоток. За допомогою соціометричного

дослідження можна виявити реальне місце особистості в колективі за

її діловими якостями, популярністю, міжособистісними стосунками.

Метод аналізу продуктів діяльності грунтується на тому, що в

результатах роботи людини виявляються її знання, вміння та навички,

здібності, уважність і спостережливість, риси характеру. Отже, продук-

ти діяльності дають можливість побачити в них найрізноманітніші

психічні якості та властивості особистості, рівень їх розвитку.

Продуктами діяльності учнів є їхні письмові роботи, вироби, ма-

люнки, моделі, фотографії та ін. Порівнюючи роботи, які учень вико-

нує в різний час, на різних етапах навчання, можна виявити рівень

його розвитку, досконалість умінь та навичок, акуратність, май-

стерність, кмітливість, наполегливість тощо. Саме це має стати пред-

метом аналізу продуктів діяльності, а не, наприклад, вартість виго-

товленого продукту.

Продукти діяльності учня можна аналізувати також у процесі їх

створення. Спостерігаючи цей процес, можна виявити не тільки його

якість, а й динаміку, темп роботи, вправність у дії, ставлення до завдан-

ня. Дані спостереження допомагають глибше та всебічно пізнати ро-

зумові, емоційні, вольові й характерологічні якості та властивості

особистості.

Метод узагальнення незалежних характеристик — це об’єднання та

узагальнення даних багатьох спостережень, виконаних незалежно од-

не від одного в різний час, за різних умов та у різних видах діяльності.

Одержані незалежні характеристики — розумові дані особистості,

її моральну вихованість, дисциплінованість, спрямованість інтересів і

здібностей, рівень культури, темп розвитку тих чи інших якостей —

узагальнюють у певну систему під певним кутом зору.

Використовуючи цей метод, учитель повинен мати власну думку

про учня. Дані інших вчителів про успішність учнів, їх дисципліно-

ваність, нахили та здібності, активність потрібно використовувати не

механічно, а вдумливо, перевіряючи вірогідність. Такі характеристи-

ки уможливлюють всебічне вивчення особистості, складання об’єктив-

ної характеристики про неї й визначення шляхів її подальшого роз-

витку у процесі навчально-виховної роботи.

За допомогою методу самооцінки виявляють рівень здатності осо-

бистості оцінювати себе загалом або свої окремі морально-психо-

логічні якості — психічні процеси, стани та властивості, наприклад

уважність, спостережливість, пам’ятливість, кмітливість, правдивість,

чесність, принциповість, дисциплінованість, акуратність, культурність,

ввічливість, працьовитість, мужність, успішність у навчанні, роботі

та ін.

Дані самооцінки є важливими показниками рівня розвитку свідо-

мості особистості, її вміння критично ставитися до своїх вчинків,

усвідомлення свого місця в колективі. Існує кілька способів само-

оцінки. В одних випадках піддослідний оцінює себе або власні якості

за п’яти- чи трибальною шкалою, в інших йому пропонується порівня-

ти себе з кожним членом свого колективу, групи, класу (парне оціню-

вання) й оцінити себе, вибравши один з варіантів відповіді:

1) “я кращий від нього”;

2) “я такий самий”;

3) “я гірший від нього”.

За допомогою методу самооцінки можна визначити такі характе-

рологічні особливості особистості, як рівень домагань, скромність

або хвалькуватість, рівень розуміння власних індивідуальних особ-

ливостей. Це виявляється в тому, що одні оцінюють себе об’єктивно,

а інші — переоцінюють або недооцінюють.

Дані про рівень розвитку самооцінки учня чи дорослого можуть ви-

користовуватись у виховних цілях.

Важливі думки про методи психологічного вивчення особистості

висловив К. Ушинський. Він вважав, що будь-яка людина, яка вміє

заглядати всередину себе, вже є готовим курсом психології; важко

знайти хоч якусь книгу, де не було б психологічного факту або погля-

ду на психічне явище; уся історія записує тільки історію душі людсь-

кої, майже забуваючи історію тіла людини; кожний життєпис, кожна

повість, кожен роман чи вірш є безліччю психологічних фактів і спос-

тережень; немає такого навіть найгіршого педагогічного курсу, де не

було б цілої системи психологічних думок; якою ж широкою нивою

для психологічних спостережень є педагогічна практика!

 

2.4. Кількісний та якісний аналізи дослідження психічних явищ

 

За допомогою кількісного та якісного аналізів так само можна

вивчати особистість. Кількісний, або варіаційно-статистичний, аналіз

полягає в обчисленні коефіцієнтів правильного розв’язання завдань,

частоти повторення спостережуваного психічного явища. Для

порівняння результатів досліджень з різною кількістю завдань або

різним кількісним складом групи користуються не абсолютними,

а відносними, здебільшого відсотковими показниками. При кількіс-

ному аналізі результатів дослідження найчастіше використовують

середнє арифметичне з усіх досліджень того чи іншого психічного

процесу чи індивідуально-психологічної особливості. Для того щоб

зробити висновки про вірогідність середнього арифметичного, об-

числюють коефіцієнт відхилень від нього окремих показників. Що

менше відхилення показників окремих досліджень від середнього

арифметичного, то показовішим воно є для дослідженої психологічної

особливості особистості.

Якісний аналіз виконують на основі кількісного аналізу, але не

зводяться тільки до нього. В якісному аналізі з’ясовують причини ви-

соких чи низьких показників, залежність їх від вікових та індивіду-

альних особливостей особистості, умов життя та навчання, стосунків

у колективі, ставлення до діяльності та ін.

Кількісний та якісний аналізи даних дослідження дають підстави

для одержання психолого-педагогічної характеристики особистості

та висновків про виховні заходи.

 

Розділ 3

РОЗВИТОК ПСИХІКИ І СВІДОМОСТІ

 

3.1. Виникнення та розвиток психіки

 

Виникнення та розвиток психіки — одне з найскладніших питань.

Наукове пояснення цього питання розвинулося на основі досягнень

біологічної та історичної наук. На певному етапі розвитку природи

завдяки взаємодії механічних, термічних, хімічних, акустичних та

світлових властивостей матерії з неорганічної матерії виникла ор-

ганічна матерія — білкова речовина. В органічному світі процес відо-

браження набрав нових властивостей. Якщо в неорганічній матерії

згаданий процес має пасивний характер, то у живій — активний,

відмінною рисою якого є здатність предмета, що відображує, реагува-

ти на відображуване. Першими проявами такого біологічного відобра-

ження є процеси обміну речовин — асиміляція та дисиміляція, що

відбуваються у живій матерії та є необхідною умовою життя. Складні

білкові молекули, які називають коацерватами, здатні реагувати на

впливи, пов’язані з обміном речовин.

Досягнення сучасної біології й біохімії свідчать, що коацервати

реагують на впливи, корисні й шкідливі для засвоєння речовин і тих

умов, за яких вони відбуваються. Індиферентні ж впливи не виклика-

ють реакції. Ця властивість коацерватів називається подразливістю.

Подразливість живої матерії є основною властивістю, що виявляється

під час переходу від неорганічної матерії до органічної. Подразливість

характерна для рослинної стадії розвитку життя.

На стадії виникнення життя живі істоти починають реагувати не ли-

ше на біотичні впливи, що входять у процес обміну речовин, а й на ней-

тральні, небіотичні впливи, якщо вони сигналізують про появу жит-

тєво важливих (біотичних) впливів. Здатність реагувати на нейтральні

подразнення, які сигналізують про появу життєво важливих впливів, на-

зивають чутливістю. Поява чутливості є ознакою виникнення психіки.

 

3.2. Розвиток механізмів психічної діяльності

 

Матеріальним субстратом психіки є нервова система та її пери-

ферійні органи — рецептори. Ці механізми психіки є результатом

тривалого процесу взаємодії живих організмів з їх середовищем.

Поведінка — це своєрідна активність, прояв життєдіяльності жи-

вих істот, завдяки якій вони пристосовуються до свого оточення

й задовольняють свої біологічні потреби. Поведінку тварин вивча-

ють фізіологія та психологія. Фізіологія розкриває її фізіологічні та

біохімічні механізми та закономірності, а психологія — психологічні.

Як зазначалося, психічні реакції пов’язані з появою у живих ор-

ганізмів чутливості, тобто реакції на нейтральні, індиферентні для ор-

ганізму подразнення. Такі реакції можна спостерігати в експеримен-

тальних умовах у деяких видів найпростіших. Експериментально

доведено, що в інфузорій (парамецій) можна викликати реакцію на

індиферентні для них подразники (світло), поєднуючи їх з важливими

для життя подразниками (температурою).

Отже, вже у найпростіших є своєрідні механізми пристосування

до оточення як засіб забезпечення життя. Ці механізми у процесі ево-

люції поступово під впливом ускладнених умов життя перетворилися

у багатоклітинних організмів на нервову систему та рецептори. Мор-

фологічні та фізіологічні явища, форма та функція в цьому перетво-

ренні відбуваються в єдності, взаємозумовлюються.

Механізми регуляції поведінки живих істот та їхня функція філоге-

нетично у процесі пристосувальної діяльності закріпилися в організмах

і передаються спадково наступним генераціям, забезпечуючи їм при-

стосування до умов життя в їхній онтогенетичній життєдіяльності.

Розрізняють такі основні етапи розвитку нервової системи як ме-

ханізму поведінки та психічної діяльності:

· дифузна;

· ганглієва (вузлова і ланцюгова);

· трубчаста.

Дифузна, або сіткоподібна, нервова система — це елементарна фор-

ма нервової системи, властива таким багатоклітинним живим істо-

там, як медуза, актинія, морська зірка. З появою дифузної нервової

системи провідність збудження набагато прискорюється, досягаючи

0,5 метра за секунду; на противагу цьому швидкість провідності збуд-

ження по протоплазмі, що властиво найпростішим, які не мають нер-

вової системи, становить лише 1–2 мікрони за секунду. Прискорення

провідності збудження при дифузній нервовій системі дає живим іс-

тотам, яким властива така нервова система, можливість набагато

швидше здійснювати пристосувальні реакції. Проте можливості ди-

фузної нервової системи обмежені: на цьому етапі розвитку нервової

системи ще немає постійного головного кінця, нервового центру, який

би зосереджував одержану інформацію й керував нею, створював

програму диференційованої поведінки, що властиво організмам на

вищому, ганглієвому етапі розвитку нервової системи.

Ганглієва нервова система виникла через значне ускладнення умов

життя. З’явилася потреба у централізованих апаратах для опрацю-

вання інформації та регуляції рухів. Таким апаратом стали нервові

вузли, ганглії, які почали зосереджувати збудження, що виникли в

об’єднаних нервовим вузлом нервових волокнах, і спрямовувати ру-

хи — відповіді на ці збудження. Вузлова нервова система — перший

етап централізації нервових процесів; її можна спостерігати у нижчих

видів хробаків.

Вищим етапом вузлової нервової системи є ланцюгова, коли в ор-

ганізмі виникають об’єднані в ланцюги вузли, або ганглії, серед яких

головний зосереджує збудження, перероблює їх і регулює рухи окре-

мих частин організму. Вже у кільчастих хробаків можна помітити дію

ганглієвої нервової системи, а найвищого щабля розвитку вона до-

сягає у ракоподібних, павуків, комах.

Так, у кільчастого хробака на передньому, головному кінці зосе-

реджуються нервові волокна, які закінчуються рецепторами і сприй-

мають хімічні, термічні, світлові зміни та зміну вологості, що виника-

ють в оточенні. Сигнали цих змін проводяться до головного ганглія

і опрацьовуються в ньому. Формується “програма” поведінки, що

здійснюється у вигляді рухів окремих сегментів тіла хробака. Про-

відність збудження в ланцюговій нервовій системі набагато вища,

ніж у дифузній. Отже, головний ганглій здійснює регулювальну

функцію життєдіяльності хробака. При ланцюговій системі виникає

новий принцип діяльності нервової системи — інтеграція нервових

імпульсів і централізоване керівництво життєдіяльністю організму.

На цьому етапі розвитку нервової системи з’являються рецепто-

ри — сприймачі інформації. Дані порівняльної анатомії та фізіології

свідчать, що спочатку розвинулися контактні органи, а потім — дис-

тантні, або телерецептори (зір, слух, нюх). Зір виник за певних умов

з чутливості організму до світлових (електромагнітних) подразнень.

Спочатку ця чутливість розсіювалася по всьому організму, але зго-

дом на вищих етапах еволюції організму поступово зосереджувалася

в передній, головній його частині. Слух виник з вібраційної чутли-

вості. Він розвивається найпізніше, у більшості безхребетних його не-

має. Нюхова чутливість виокремилася з недиференційованої хімічної

чутливості, в якій об’єднувалися нюхова та смакова орієнтації ор-

ганізму в середовищі. У багатьох безхребетних смакова та нюхова

чутливості недиференційовані. Рецептори та їх диференціація роз-

винулися в життєдіяльності, у рухах. Живі істоти, в яких є дифе-

ренційовані рецептори, наба