ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

С. Д. Максименко В. О. Соловiєнко

ЗАГАЛЬНАПСИХОЛОГІЯ

Навчальний посібник Рекоменловано Міністерством освіти і науки України

Київ 2000


ББК 88я73

М17

Рецензенти: Н. В. Чепелєва, д-р психол. наук, проф. Ю. М. Швалб, д-р психол. наук

Відповідальний редактор І. В. Хронюк

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом

Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист№ 1/131 від 03.02.2000)

Максименко С. Д., Соловієнко В. О.

М17 Загальна психологія: Навч. посібник. — К: МАУП, 2000. — 256 с. — Бібліогр. у кінці розд.

ISBN 966-608-012-5

У пропонованому навчальному посібнику викладено основи нормативного курсу загальної психології, розкрито загальні питання психології; розглянуто закономірності психічних процесів, психічної діяльності, емоційно-вольову сферу та індивідуальні особливості особистості; висвітлено питання психології особистості, колективу та психології спілкування.

Подано блок процедур, які забезпечують активне та свідоме засвоєння навчальної інформації.

Для студентів вищих закладів освіти, де викладається курс загальної психології.

ББК 88я73

© С. Д. Максименко, В. О. Соловієнко, 2000
© Я. С. Уласік (дизайн обкладинки), 2000
© Міжрегіональна Академіяуправління
ISBN 966-608-012-5 персоналом (МАУП), 2000

 


ПЕРЕДМОВА

Фактичний зміст окремих завдань, що ввійшли до процедурного блоку, виходить за межі поданої у виданні інформації, що спонукатиме студента до… До кожного розділу подано список використаної та рекомендова-ної літератури… Навчальний посібник написаний колективом авторів: розділи 1-4, 6 (7 і 8 спільно з Т. В. Василишиною), 9, 10, 12, 15-19…

ЧАСТИНА І

УП ДО ПСИХОЛОГІЇ

Розділ 1 ПРЕДМЕТ ПСИХОЛОГ!/ Предмет психології та її завдання

Предметом психології є закономірності розвитку і проявів психічних явищ та їх механізми.

яви волі — вольові якості. Важливим аспектом психічного життя є спо-нуки до активності — потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо. Особливу групу… Як форма відображення дійсності високоорганізованою мате­рією — нервовою… По-перше,психічне відображення має активний характер, пов’яза-не з пошуком та добором способів дій, що відповідають…

Вихідними у вітчизняній психології є принципи цілісності психічно-го життя особистості, взаємозв’язку психічних процесів і властивостей, розвитку особистості у процесі навчання та виховання, соціальної зу-мовленості психічного життя людини.

Ключові поняття теми

Психологія, психіка, відображувальна діяльність, активне психічне відобра­ження, рефлекс, безумовний рефлекс, умовний рефлекс, закономірності вищої нервової діяльності, свідомість, несвідоме.

Формалізована структура змісту теми

Функції психіки:

сигнальна, регулятивна. Механізм психіки:

відображувальна діяльність мозку. Зміст психічного відображення:

відображення організмом життєвого середовища. Рівні відображення:

рівень безумовно-рефлекторного відображення дійсності, рівень умовно-рефлекторного відображення дійсності.

ПСИХІКА

Психічні стани


Психічні процеси


Психічні властивості:

— темперамент

— здібності

— характер


 


Емоцшно-вольові: Пізнавальні:
— почуття — відчуття
— воля — сприймання
  — мислення
  — уява
  — пам’ять
  — увага


З

Запитання для самостійної роботи

2. Які основні завдання стоять перед сучасною психологією? 3. Назвіть основні принципи наукового вивчення психіки. 4. Чим зумовлена поява психіки у живих істот?

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

1. Чи згодні ви з твердженням, що всю різноманітність психічного життя лю-дини можна звести до трьох груп психічних явищ?

2. Чи можна стверджувати, що основним завданням психології як науки є встановлення психологічних закономірностей у психічній діяльності?

3. Чи всі методологічні принципи наукового вивчення психічних явищ вказано: принцип детермінізму, принцип єдності психіки та діяльності, принцип розвитку психіки в діяльності?

4. Чи згодні ви з твердженням, що тільки великі півкулі головного мозку мо-жуть бути органом психічної діяльності?

5. Чи можна стверджувати, що психічна діяльність виникла як механізм активного відображення дійсності живими істотами?

6. Чи правильно названо основні функції психіки: відображувальна, регуля-тивна, пристосувальна?

7. Чи завжди психічний факт (уявлення про об’єкт переживання) можна розглядати як суб’єктивне відображення об’єктивного світу?

8. Чи правильна характеристика безумовного рефлексу: природжений, незмінний, забезпечує пристосування організму до постійних умов сере-довища?

9. Чи всі умови утворення умовного рефлексу названо правильно: об’єктив­на актуальність для організму безумовного подразника, збіг у часі дії умовного та безумовного подразників, кількість повторень таких збігів, сила безумовного та умовного подразників, якість умовного подразника?


10. Чи погодитеся ви з твердженням, що необхідною фізіологічною умовою вдосконалення будь-якого рефлексу, його спеціалізації є диференційне гальмування?

11. Чи є правильною думка, що основною фізіологічною передумовою сис-темності в роботі великих півкуль головного мозку є взаємна індукція процесів збудження та гальмування?

12. Чи є достатньою така характеристика свідомості: свідомість — це вища форма психіки, що сформувалася в процесі суспільно-історичного розвит-ку людини?

13. Чи є правильним твердження, що несвідоме в діяльності людини не пов’язане зі свідомістю?

14. Чи можливий перехід несвідомого у свідоме й навпаки?

15. Чи можна стверджувати, що недооцінювання біхевіористами свідомого у психічній діяльності людини позбавляє особистість можливості бути активним суб’єктом діяльності?

16. Чи правомірно вважати, що структурна психологія розглядає психіку за механізмами її функціонування як замкнену систему?

17. Чи можна вважати, що ідеї психоаналізу як напряму в психології є більш продуктивними для з’ясування психологічних механізмів відхилень у психічній діяльності людини, ніж в обгрунтуванні закономірностей психічного життя у нормі?

Ш

Завдання та проблемні ситуації

2. Чим принципово різняться підходи до вивчення пояснення психічних явищ представників біхевіоризму, психоаналізу, гештальт-психології та… 3. Поясніть з погляду закономірностей вищої нервової діяльності явища, що…  

МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЇ

Психологія як наука має певні предметі методививчення психічних явищ. Знання методів і вміння за їх допомогою вивчати вікові та індивідуальні… Психологія висуває до методів дослідження психічних явищ певні вимоги: — психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв’язку та взаємозалежності;

Бланк для фіксації результатів спостереження

Спостереження використовується при застосуванні всіх інших методів вивчення психічних процесів та властивостей особистості. Найефективнішим і найпліднішим з наукового погляду є експери-ментальне… Експериментє одним з основних методів психології. Особливість його полягає в тому, що дослідник сам створює умови, за…

Ключові поняття теми


Метод, принцип об'єктивності, метод інтроспекції, метод спостереження, метод експерименту, метод бесіди, метод тестів, метод соціометрії, метод аналізу продуктів діяльності, метод анкетування, метод узагальнення неза-лежних характеристик, метод самооцінки, генетичний метод, кількісний аналіз результатів дослідження, якісний аналіз результатів дослідження.

Формалізована структура змісту теми

Метод— шлях наукового пізнання явищ і процесів об’єктивної дійсності.

МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ


Основні: Додаткові:

— спостереження — інтроспекція

— експеримент — тест

 

бесіда

 

анкетування аналіз продуктів діяльності

 

Різновиди експерименту:узагальнення незалежних

-лабораторний характеристик

- природний — самооцінка

соціометричне дослідження

 



З

Запитання для самостійної роботи

1. Що таке метод наукового дослідження?

2. Які методи належать до основних?

3. Які методи належать до додаткових?

4. Назвіть вимоги до застосування методу спостереження.

5. У чому полягає суть методу експерименту?

6. У чому полягає суть методу тестів?

7. У чому полягає суть методу соціометрії?

8. Що для з’ясування психічних явищ дає кількісний аналіз результатів дослідження?

9. Що для з’ясування психічних явищ дає якісний аналіз результатів до­слідження?

ш

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

1. Чи завжди застосування методів дослідження має базуватися на певних принципах?

2. Чи погодитеся ви з думкою, що неспроможність самоспостереження як ме-тоду наукового дослідження виявляється тільки в суб’єктивізмі тлума-чення його результатів?

3. Чи згодні ви з думкою, що експеримент як метод можна застосовувати для дослідження будь-яких психічних явищ?

4. Чи можна за допомогою методу тестів досліджувати психологічні зако­номірності?

5. Чи всі сфери психіки людини дає можливість вивчати метод аналізу про­дуктів діяльності?

6. Чи згодні ви з думкою, що поділ методів на основні та додаткові грун-тується переважно на їх можливостях охоплювати вивченням більше чи менше коло психічних явищ?

ж

Завдання та проблемні ситуації

1. У чому полягає основна відмінність природного експерименту від спо­стереження? У чому виявляються позитивні аспекти першого та другого методів?

2. Сформулюйте основні вимоги до проведення методів бесіди та анкету-вання, яких треба дотримуватися, щоб забезпечити об’єктивність і надійність результатів дослідження.

3. У чому полягає коректність тлумачення результатів, отриманих внаслідок застосування тестів?

4. Які величини потрібно визначати при кількісній обробці даних до­слідження і що вони характеризують?


Список використаної та рекомендованої літератури

2. Асеев В. Г. Возрастная психология: Учеб. пособие. — Иркутск, 1989. 3. БлейхерВ. М., БурлачукЛ. Ф. Психологическая диагностика интеллекта и… 4. Гильбух Ю. 3. Метод психологических тестов: сущность и значение // Вопр. психологии. — 1986. — № 2.

РОЗВИТОК ПСИХІКИ І СВІДОМОСТІ

Виникнення та розвиток психіки — одне з найскладніших питань. Наукове пояснення цього питання розвинулося на основі досягнень біологічної та… Досягнення сучасної біології й біохімії свідчать, що коацерватиреагують на… На стадії виникнення життя живі істоти починають реагувати не ли-ше на біотичні впливи, що входять у процес обміну…

Lt;»->— Ключові поняття теми

Подразливість, чутливість, тропізм, інстинкт, інтелектуальна поведінка, свідома діяльність, дифузна нервова система, ганглієва нервова система, труб-часта нервова система.


Формалізована структура змісту теми

Інформаційний зміст теми:

еволюція психіки на всіх етапах розвитку живих істот.

РОЗВИТОК ПСИХІКИ ТА її МЕХАНІЗМІВ


Етапи розвитку нервової системи:

— дифузна

— ганглієва

— трубчаста


Етапи розвитку психіки:

— подразливість

— чутливість

— інстинкти

— научення

— інтелектуальна діяльність

— свідомість


Етапи розвитку централізації нервової системи:

— ланцюжкова нервова система

— цереброспінальна нервова система

— центральна нервова система з вищим

її відділом — головним мозком


Л

Запитання для самостійної роботи

1. Чому здатність до відображення є атрибутом живої матерії?

2. У чому полягає суть сигнальної ролі психіки?

3. Назвіть етапи розвитку нервової системи.

4. Назвіть етапи розвитку психіки.

5. Як розвиток психіки пов’язаний із середовищем та умовами життя?

6. Роль праці у виникненні людської свідомості.

7. Роль мови у розвитку людської свідомості.

8. Що спільного та відмінного у психічній діяльності тварин і людини?

9. Назвіть ознаки людської свідомості.

10. Охарактеризуйте умови розвитку людської свідомості.


^


Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю


1. Чи є здатність до відображення необхідною властивістю живої матерії?

2. Чи можна стверджувати, що розвиток здатності до відображення є резуль-татом боротьби за виживання біологічних систем?

3. Чи такою є послідовність етапів розвитку нервової системи: дифузна, ланцюжкова, вузлова, ганглієва, цереброспінальна?


4. Чи такою є послідовність етапів розвитку психіки: подразливість, чут-ливість, научення, інстинкти, інтелектуальна діяльність, свідомість?

5. Чи можна стверджувати, що сутність відмінностей психіки людини і тва-рини полягає в такому: що для першої — це інструмент перетворення світу з метою максимального задоволення своїх потреб, а для другої — ме-ханізм пристосування до реальних умов життя?

6. Чи можливі вищі форми психіки без знакових систем, наприклад мови?

л

Завдання та проблемні ситуації

2. Чому павук, посаджений у банку разом з мухою, не “впізнає” її навіть коли він голодний, тоді як у звичайних умовах спеціально ловить мух у… 3. Чому складну поведінку бджіл не можна назвати працею? 4. У чому полягає якісна відмінність інтелектуальних форм поведінки вищих тварин і людини?

Г- ОСОБИСТІСТЬ,^. ^^СОЦІАЛЬНІ ГРУІТРГ

ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ Поняття про особистість та її структуру Особистість— це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими…

Запитання для самостійної роботи

1. Назвіть основні ознаки особистості.

2. У чому виявляється суспільна сутність особистості?

3. Що в особистості зумовлене її біологічною природою?

4. Як виявляється біологічне в життєдіяльності особистості?

5. Як співвідносяться поняття “особистість” та “індивідуальність”?

6. Охарактеризуйте структуру особистості.

7. У чому суть теорії активності 3. Фрейда?

8. Що є фундаментальним рушієм людської активності?


9. Що таке спрямованість особистості?

10. Назвіть основні групи мотивів особистості.

11. Як поділяються цілі особистості?

12. Як взаємопов’язані самооцінка особистості та рівень її домагань?

13. Що є джерелом і рушійною силою розвитку особистості?

14. Які чинники зумовлюють психічний розвиток особистості?

л

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

1. Чи згодні ви з думкою, що кожну людину можна назвати особистістю?

2. Чи згодні ви з твердженням, що між поняттями “особистість” та “інди-відуальність” принципової відмінності немає?

3. Чи достатньо, характеризуючи особистість, вказати на такі ознаки: “сві-домий індивід”, “включений в суспільно корисну діяльність”?

4. Чи завжди у психічному житті людини біологічне виявляється як со­ціальне?

5. Чи можна розуміти спрямованість людини як прояв усіх притаманних їй спонукань?

6. Чи достатньо, характеризуючи інтерес, вказати, що це “стійке”, вибірко­ве ставлення людини до явищ та об’єктів дійсності?

7. Чи можна вважати достатнім твердження, що “переконання — це знан-ня, істинність яких для людини є незаперечною і які постають для неї як керівництво до дії”?

8. Чи можна стверджувати, що велика і віддалена життєва мета особис-тості найповніше характеризує її сутність?

9. Чи може у людини з адекватною самооцінкою виникнути стан фруст-рації?

з,

10. Чи є достатнім твердження, що джерелом і рушійною силою розвитку особистості є різноманітні суперечності, які породжуються її діяльністю та умовами життя?

11. Чи можна прискорити психічний розвиток особистості?

Завдання та проблемні ситуації

1. За якими зовнішніми проявами особистості можна зробити висновок про рівень її розвитку та суспільну свідомість?

2. У чому виявляється істотна відмінність у поглядах на джерела актив­ності особистості представників різних психологічних теорій?

3. Як можна психологічно обгрунтувати твердження, що інтерес постає во­дночас і як важливий мотив навчання, і як засіб підвищення його ефектив­ності?

4. Як, аналізуючи потреби особистості, можна зробити висновок про рівень

її індивідуальної та суспільної свідомості?

5. Чи є стан фрустрації закономірним наслідком завищених домагань осо-бистості?

6. У чому може виявлятися негативна та позитивна роль установок у житті людини? Чи є можливість формувати їх цілеспрямовано і як саме?



Я= Список використаної та рекомендованої літератури

2. Андреева Г. М. Социальная психология. — М.: Изд-во МГУ, 1988. 3. Асмолов А. Г. Историко-зволюционннй подход к пониманию личности: Проблеми и… 4. Бодалев А. А. Психология о личности. — М., 1988.

СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ

Людина живе, розвивається і діє у групі. У колективі й під його впливом відбувається становлення особистості — складається її спря-мованість,… Великі та малі групиможуть бути реальними або умовними. Реальні групи — це об’єднання людей на грунті реальних сто­сунків — ділових чи особистісних. Так, реальною групою є…

Формалізована структура змісту теми

Група— це спільнота людей, об’єднаних у ній за якимись ознаками.

ХАРАКТЕРИСТИКИ ГРУПИ

— колектив уг> Запитання для самостійної роботи------------------------------------------

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

л

1. Чи правильно наведена класифікація груп: велика, мала, реальна, умов­на, референтна, офіційна, неофіційна, формальна, неформальна, колектив?

2. Чи завжди референтна група є для особистості взірцем позитивних ета-лонів поведінки, особистісних якостей?

3. Чи впливає на реальну популярність особистості статус формального лідера? Обгрунтуйте свою думку.

4. Чи існують якості особистості, які є необхідними для лідерства за будь-яких умов?

5. Чи однаковими є критерії згуртованості при характеристиці будь-якого колективу?

6. Чи достатньою є така характеристика колективу: “Колектив — це спільнота людей, об’єднаних єдиною діяльністю та єдиними цілями діяльності”?

7. Чи завжди конформізм характеризується неузгодженістю реальної по­ведінки особистості та її внутрішньої позиції?

8. Чи можна на підставі результатів соціометрії робити висновки про згур-тованість групи?

Завдання та проблемні ситуації

2. Чи може особистість здобути в колективі статус, що не відповідає кри-теріям її реальної цінності як члена групи? 3. Чим зумовлена внутрішньогрупова диференціація групи? Які чинники на неї… 4. Які психологічні чинники формують референтну групу особистості?

ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ

Живим істотам від природи властива активність, яка забезпечує життєво важливі зв’язки організму із середовищем. Джерелом актив­ності живих істот є… Людська діяльність за сутністю є соціальною. Вона сформувалася історично, у… Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плану-ванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні…

Поняття про навички.Повторно виконуючи ту чи іншу дію, люди-на вправляється в її виконанні. Унаслідок цього вдосконалюється ви-конання нею цієї дії. Дія виконується дедалі швидше, легше, вільніше, потребує менше напруження, зусиль і вольового контролю, кількість помилкових рухів зменшується. Людина усвідомлює мету дії, шлях досягнення цієї мети; техніка ж її досягнення функціонує сама по собі, більш–менш автоматизовано. Отже, удосконалені шляхом багаторазо-вих вправ компоненти вмінь, що виявляються в автоматизованому виконанні дій, називаються навичками.

Наявність навичок полегшує людині виконання свідомих завдань. За свідомістю залишається можливість починати, регулювати й за-вершувати дію, а сам рух відбувається без будь-якого подальшого втручання волі як реальне повторення того, що вже робилося тисячі разів (І. Сєченов). Людина може усвідомлювати й автоматизовані компоненти, тобто рухи, з яких складається певна діяльність. У разі по-треби вона може спрямовувати свою увагу на саму техніку написання літер з метою, наприклад, вивести їх каліграфічно, красиво. Можуть усвідомлюватися рухи артикуляційних органів при вимові звуків мо­ви, звичні рухи пальців при грі на музичному інструменті з метою її проконтролювати, змінити дещо в них. Людина починає усвідомлю-вати рухи за появи ускладнень, перешкод у їх виконанні.

Процес формування вмінь і навичок.Уміння і навички формуються у людини у процесі її навчання. Виокремлюють три основні його фази. Перша розпочинається з усвідомлення завдання та способів його виконання. Так, досвідчений майстер з’ясовує і показує новачкові, як виконувати ті чи інші виробничі операції, а останній ознайомлюється з ними. Навчаючи учнів писати, їх теж ознайомлюють з тим, як треба виводити кожну літеру. Потім ті, хто навчається, пробують застосувати одержані пояснення на практиці, тобто виконувати відповідні дії.


На підставі пояснень, зорового сприймання, показу дії утворюється перше, ще загальне, схематичне зорове уявлення про просторові та часові особливості дії — про напрямок та амплітуду рухів, їх швид-кість, погодження та послідовність. Вправляння супроводжується значним вольовим зусиллям і почуттям впевненості, віри у свої сили або сумнівом, нерішучістю, боязкістю. Ці переживання позначають-ся на ефективності вправляння, сприяючи йому або затримуючи його.

У результаті подальших тренувань, тобто багаторазового повторен-ня певних дій з метою їх закріплення та вдосконалення, поступово послідовність рухів стає злагодженішою, а дії — чіткішими та погод-женішими. Вправність переходить у другу, вищу фазу своєї доскона-лості. Фізіологічним її підґрунтям є зміцнення в корі великих півкуль головного мозку тимчасових нервових зв’язків, їх спеціалізація, ви-роблення певної їх системи, тобто утворення певного динамічного стереотипу.

Унаслідок тренування виконання дії прискорюється і полегшується. Усуваються зайві рухи і зменшується напруження при їх виконанні. Це означає, що іррадіація збудження, яка відбувалася на початку і зу­мовлювала велику кількість зайвих рухів, змінюється його концент-рацією. Зайві рухи, які не знаходять “ділового підкріплення”, поступо-во гальмуються як неадекватні певній ситуації. Адекватні ж рухи стають економнішими, чіткішими, точнішими.

У процесі вдосконалення виконання дії змінюється співвідношен-ня аналізаторів, що беруть участь у цьому процесі. Така зміна вияв­ляється, зокрема, у тому, що зменшується роль зорових і підвищується роль рухових відчуттів у регуляції дії. Це можна спостерігати під час формування виробничих, спортивних умінь і навичок, умінь грати на музичному інструменті та багатьох інших.

Вирішальне значення у формуванні вмінь і навичок має регулю-вання рухів на основі самоконтролю. Самоконтроль сприяє вироб­ленню тонких зорових, слухових і рухових диференціювань, а це, у свою чергу, сприяє точності дій. У процесі підвищення вправності зоровий контроль за ходом дії, що має провідне значення на почат-ку вправляння, поступово зменшується, поступаючись контролю за рухами, тобто контролю за дією тих органів, якими вона здійсню­ється.

Залежно від того, як рухи автоматизуються, змінюється роль зоро-вого сприймання у процесі виконання дії. На перших порах зорове сприймання і дія збігаються, наприклад сприймання літери поєдну-


ється з її вимовою. Таке поєднання неминуче й необхідне, але воно дуже вповільнює виконання завдання. Унаслідок вправляння сприй-мання починає дедалі випереджати дію. Так, при швидкому, вираз-ному читанні вимова прочитаного випереджається сприйманням не ли-ше окремих складів, а й цілих слів, що йдуть за тим словом, яке вимовляється. Сприймані наступні елементи тексту підготовлюють подальші рухи й тим забезпечують швидкий темп і вищу ефективність виконання дії.

Кожна дія складається з більшої чи меншої кількості рухів. Вміле виконання дії потребує об’єднання цих рухів у цілісний акт, а цих актів — у ще складнішу дію.

Наприклад, пілот, літаючи по замкненому колу, за 5-6 хвилин повинен виконати 200 окремих рухів. Успішно справитися з цим за-вданням можна, лише об’єднавши їх у складніші цілісні дії. Фізіоло­гічним підґрунтям об’єднання рухів у цілісну дію є утворення “асо­ціацій асоціацій”, тобто ланцюгів тимчасових нервових зв’язків, певних їх систем. Закріплюючись, останні стають стереотипними. Ця стереотипія і є підґрунтям автоматизованого виконання дії. У цьому зв’язку вольове зусилля набагато зменшується, повільне зосереджен-ня уваги на рухах переходить у стан післядовільної уваги, рухи стають упевненішими і точнішими, полегшується свідомий контроль за процесом виконуваної дії.

Такий рівень розвитку навички характерний для останньої, третьої фази вправності. На цій фазі дії стають завченими, що дає можливість удосконалювати їх, доводити до певного рівня майстерності.

Як уже зазначалося, формування вмінь і навичок починається зви-чайно зі словесних пояснень і засвоєння правил дії. Оцінка виконаних дій, усвідомлення їх результатів так само здійснюються здебільшого за допомогою слова. Слово, включаючись у процес формування вмінь і навичок, сприяє виробленню чіткої послідовності, темпу і ритму рухів, їх системи.

Проте хоч би якою звичною, автоматизованою не була дія, свідо­мий контроль над нею ніколи не припиняється. Ми одразу усвідо­млюємо відхилення від необхідного правила чи способу виконання дії. Ми помічаємо, наприклад, неправильний рух руки при письмі, неправильну вимову слова, помилку у виробничій операції, у рухах при керуванні автомашиною тощо і вносимо корективи в наші дії. Отже, хоча дія в цьому разі й відбувається автоматизовано, проте вона зали-шається свідомо контрольованою.


Умови формування вмінь і навичок.Основними умовами успішно­го формування вмінь і навичок є усвідомлення мети завдання і ро­зуміння його змісту та способів виконання. Цього досягають пояс-неннями завдання, демонструванням кращих зразків виконуваного завдання та самої дії виконання.

Успіх формування вмінь і навичок найбільшою мірою залежить від свідомого ставлення, готовності особистості до вироблення в собі вмінь і навичок, інтересу до кращого виконання дій, пов’язаних з виконанням завдання.

У формуванні вмінь і навичок важливо враховувати індивідуальні особливості людини: тип нервової системи, попередній досвід, теоре-тичні знання, нахили та здібності.

Не менш важливу роль у засвоєнні вмінь і навичок відіграють умо-ви навчання, правильна організація процесу вправляння: послідовність засвоєння дій, поступовий перехід від простішого до складніших за-вдань, від повільного до швидкого темпу їх виконання.

При вправлянні потрібно враховувати й те, що тривале безпе­рервне вправляння, як і тривалі перерви в ньому (наприклад, заняття з музики, спортивні тренування, трудові операції проводяться один раз на тиждень), не сприяють успішному формуванню вмінь і навичок. Тривалі інтервали між вправами ведуть до ослаблення сформованих умінь і навичок.

Перенесення та інтерференція навичок

Навички, що набуваються, певною мірою спираються на раніше сформовані навички. Це означає, що новоутворювані динамічні сте-реотипи нашаровуються в корі великих півкуль головного мозку на раніше сформовані стереотипи, що вони не тільки співіснують, а й взаємодіють. Раніше сформовані навички можуть як сприяти вироб­ленню нових навичок, так і гальмувати, затримувати цей процес.

Найчастіше раніше сформовані навички сприяють засвоєнню но­вих, полегшуючи цей процес. Так, навички ліплення та малювання допомагають дитині опановувати навичку писати. Навичка гри на одному музичному інструменті полегшує оволодіння технікою гри на інших музичних інструментах. Тому, хто грає на піаніно, легше на-вчитися друкувати. Такий позитивний вплив раніше набутих нави-чок на процес формування нових називається перенесенням навичок.


Явище перенесення зумовлюється передусім наявністю схожих і тотожних рис у вже сформованій та новій навичках, спільних прийомів виконання відповідних дій. Елементи вже сформованої навички вхо­дять при цьому до структури новоутворюваної навички і тим полегшу-ють процес оволодіння нею. Отже, тут відбувається застосування ра-ніше вироблених тимчасових нервових зв’язків, певних їх груп до нових випадків, у нових ситуаціях, їх узагальнення.

Перенесення виявляється також у тому, що, навчившись викону-вати певну дію одним органом (наприклад, писати правою рукою), людина може без спеціальної вправи виконати цю дію (щоправда, менш досконало) й іншим органом, наприклад лівою рукою або ногою чи головою.

Раніше вироблені навички іноді справляють негативний, гальмівний вплив на формування нових навичок, що виявляється у зниженні про-дуктивності дій, виникненні помилок тощо. Таке явище називається інтерференцією навичок. Вінтерференції виявляється суперництво, що спостерігається між деякими вже сформованими та новоутворюва-ними стереотипами.

Інтерференція спостерігається тоді, коли на один подразник ви-робляються дві чи кілька різних реакцій. Так, при вивченні іноземної мови трапляються помилки у вимові літер, однакових за графемою з літерами рідної мови, але різних за вимовою (“”, “х, р”, “/”таін.). Аналогічне трапляється при користуванні шифрувальним кодом, в якому замінено значення умовних знаків. В одному експерименті піддослідні завчили один код, в якому кожна літера означала певну цифру (наприклад “К-5”, “С-2”). Після того як піддослідні виконали цю роботу, їм запропонували завчити інший код, в якому ті самі літе-ри означали вже інші цифри (наприклад “К-3”, “С-8”). Виявилося, що для оволодіння другим кодом піддослідним потрібно було викона-ти набагато більше вправ, ніж для оволодіння першим кодом. Інтер-ференція тут пояснюється недостатнім гальмуванням звичних дій, ви-роблених раніше.

Інтерференція виявляється тоді, коли раніше вироблені прийоми дії застосовуються в новій ситуації без урахування її відмінності. Це відбувається, наприклад, тоді, коли оператор переходить на роботу з приладу старої конструкції на прилад нової конструкції, у дії з яким змінено послідовність операцій.

Загалом інтерференція виникає, як бачимо, за певних умов. Знаючи ці умови і передбачаючи їх дію у тій чи іншій конкретній ситуації,


можна запобігти інтерференції навичок і тим полегшити оволодіння новими навичками.

Вироблені у людини навички підтримуються на належному рівні досконалості, якщо вони використовуються. Коли ж навички впро­довж певного часу залишаються без застосування, вони ослаблюють-ся. Системи тимчасових нервових зв’язків, що є їх фізіологічним підґрунтям, починають гальмуватися. Виконання відповідних дій упо-вільнюється, знижується їх якість. Так, тривала перерва у керуванні ав-томашиною, у виробничій, музичній, спортивній діяльності призводить до зниження рівня досконалості, погіршення якості виконання від-повідних дій. Тому спеціалістам у будь-якій галузі діяльності дово­диться постійно тренуватися, щоб підтримувати свої навички на належ-ному рівні досконалості.

Навички тим швидше ослаблюються, чим меншою мірою вони сформовані, закріплені. А їх ослаблення виявляється в деавтоматизаціївиконуваних дій.

Сильні хвилювання та втома людини часто спричинюють пору-шення її звичних дій. У цьому разі потрібно мати чимале самовла-дання, щоб виконувати дію у звичному темпі й не припускатися по­милок. Порушення звичних дій трапляється й тоді, коли людині доводиться діяти в нових для неї умовах, які породжують у неї не-впевненість у своїх силах. Це свідчить про те, що вироблені системи умовних рефлексів зберігають характер коркового автоматизму ли-ше остільки, оскільки існує певна постійність зовнішніх і внутрішніх умов, за яких він був вироблений, тобто доки перебувають у єдності зовнішній та внутрішній стереотипи.

Порушення, розлади навичок настають унаслідок патологічних змін в роботі мозку. При патологічних змінах звичайно руйнуються спочатку складніші й пізніше вироблені навички, а потім — менш складні й давніше сформовані.

Різновиди вмінь і навичок.Уміння і навички входять до складу будь-якої діяльності людини. Розрізняють їх залежно від змісту діяльності й тих потреб людини, які задовольняються через них. Відповідно до цього розрізняють вміння і навички самообслугову­вання, виробничі, мовні, розумові, мистецькі, спортивні та ін.

Найбільшу групу становлять виробничі вміння та навички людини, які диференціюються за окремими видами виробничої праці.

Дослідження формування виробничих умінь показують, що їх можна поділити на три групи:


. конструктивні, пов’язані з уявленнями про продукти праці, з конструюванням останніх за рисунками, моделями, описами та з виявом цих уявлень у словах, моделях, проектах, робочих рухах;

. організаційно-технологічні, пов’язані з добором необхідних знарядь праці та матеріалів, з визначенням способів їх обробки, з плануванням і контролем самої праці;

. операційні, пов’язані із застосуванням знарядь праці та матеріалів для виготовлення певного продукту праці, з виконанням потрібних для цього виробничих операцій.

Особливу групу становлять мовні вміння та навички, які є скла-довою мовлення людини, спрямованого на задоволення її потреби у спілкуванні з іншими людьми, в обміні думками. До цієї групи нале-жать навички як усного, так і письмового мовлення. Розумові вміння та навички виявляються у виконанні різних видів розумової діяль­ності (наприклад, запам’ятовування певного матеріалу, розв’язання арифметичних та інших задач, виконання розумових операцій, дослідних завдань, теоретична робота в тій чи іншій галузі). Різні вміння і навички об’єднуються також у мистецькі, спортивні та інші їх різновиди.

Окремі види вмінь і навичок тісно взаємопов’язані й перепліта-ються. Так, розумові вміння завжди тісно пов’язані з умінням викону-вати усну та письмову роботу. До складних виробничих умінь завжди входять розумові компоненти. Разом з тим уміння виконувати, на-приклад, дослідну експериментальну роботу в тій чи іншій галузі спи-рається на навички практичного оперування необхідними для цього приладами, вимірювальними та іншими знаряддями.

Уміння та навички відіграють дуже важливу роль у діяльності людини. Вони дають їй змогу успішно досягати поставлених перед собою цілей. Наявність у людини великої кількості вмінь і навичок є підґрунтям володіння нею своїми силами, вони дають їй можливість заощаджувати ці сили, доцільно їх використовувати, підвищувати продуктивність діяльності, запобігати втомі.

Вироблення динамічних стереотипів у корі головного мозку при-скорює перебіг набутих реакцій, звільняє кору для нових індивіду-альних пристосувань і допускає можливість розвитку в корі пара-лельних процесів. Унаслідок автоматизації в корі великих півкуль головного мозку створюються умови, за яких одночасно з авто­матичним актом може відбуватися й інша аналітико-синтетична діяльність. Автоматизація набутих реакцій заощаджує роботу кори як


цілого й дає змогу переміщувати фокус її активності на найактуаль-ніші процеси.

Усі наявні у людини вміння та навички є її позитивним надбан-ням. Тому вправні люди так цінуються у житті. Чим більшою мірою людина володіє вміннями та навичками в якійсь царині діяльності, тим більше вона цінується як майстер своєї справи.

Особливо велике значення уміння та навички мають у творчій діяльності людини. Наявність умінь і навичок є необхідною умовою свідомої творчої діяльності людини. У процесі діяльності вони щодалі вдосконалюються. Вміння та навички, сприяючи розгортанню творчої діяльності людини, тим самим стають одним із найважливіших чин-ників загального розумового розвитку людини. Якби людина не була здатною набувати навичок, вона не могла б просунутися на жодний щабель розвитку, затримуючись через постійні незліченні усклад-нення.

Основні різновиди діяльності

Людська діяльність різноманітна й багатогранна. Залежно від ме-ти, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. Людині незалежно від віку властиві всі три різно-види діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра, у шкільному — навчання, а у зрілому віці — праця.

Гра та навчання властиві й людям, й тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а у людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно, набагато складніші та багатші за змістом і формою.

Праця за природою та змістом — суспільно-історична категорія. У процесі праці виникла й розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності полягає в тому, що найчастіше вони пов’язані з мовною діяльністю. Ос-тання сприяє розвиткові змісту та форм усіх різновидів діяльності, їх цілеспрямованості та мотивації.

Ігрова діяльність.Як основна форма вияву активності дитини дошкільного віку ігрова діяльність є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі відчуттів, сприймань, уявлень тощо. Але вона відрізняється від навчання та


праці. Гра — не продуктивна діяльність. У грі дитина захоплюється переважно процесом, який викликає у неї задоволення. Як тільки інтерес до гри зникає, дитина припиняє її.

В іграх маленьких дітей цілі не бувають стійкими. Це виявляється в тому, що маленькі діти втрачають цілі у грі й легко переходять від однієї гри до іншої. Але у процесі розвитку та виховання цілеспря­мованість ігрової діяльності дітей зростає, цілі в іграх набирають стійкішого характеру. Слушно вказують, що гра — це школа думки, почуттів і волі. В іграх не тільки виявляються, а й формуються всі психічні процеси та властивості дітей, спостережливість, уважність, вдумливість, наполегливість, сміливість, рішучість, уміння, навички, здібності. В ігровій діяльності відбувається не тільки психічний, а й фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила, спритність, швидкість і точність рухів. В іграх формуються всі якості особистості дитини, зокрема такі моральні риси, як колективізм, дружба, това-рискість, правдивість, чесність тощо. Тому ігри дошкільників відігра-ють важливу роль у підготовці їх до шкільного навчання.

У шкільному віці гра має складніший і цілеспрямованіший харак-тер. У школярів переважають дидактичні ігри, в яких яскраво вияв­ляється мета: успішно провести гру, перемогти партнера, розвинути в собі відповідні фізичні та розумові якості. У підлітковому та юнацько­му віці можуть виникнути шкідливі звички, наприклад, до азартних ігор. Залучення ж дітей до занять спортом, до цікавих справ стане важливим засобом попередження захоплення шкідливими іграми.

Навчальна діяльність.Навчання — основний різновид діяльності дітей шкільного віку; активна, свідома й цілеспрямована діяльність, яка полягає у засвоєнні знань, вироблених людством з метою підготов­ки дітей до майбутньої самостійної трудової діяльності. Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цьо­го її спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя. Науко­во-технічний і соціальний прогрес, що властивий XX століттю, по­требує значного поповнення та перебудови систем загальноосвітніх і спеціальних професійних знань, здобутих у середній школі та про­фесійно-технічних навчальних закладах.

У процесі навчання його цілі поступово ускладнюються, але ра-зом з цим вони й диференціюються. Поряд із загальноосвітніми ціля-ми з’являються практичні — підготовка дітей до життя, засвоєння практичних знань, умінь і навичок. На грунті загальноосвітніх знань здійснюються політехнічне навчання та професійна освіта. Загальна освіта (знання мови, математики, фізики, хімії, біології, історії)


дедалі стає необхіднішою для професійної освіти, підготовки твор-чих спеціалістів.

Успішне навчання дітей у школі великою мірою залежить від усві-домлення мети навчання і мотивів, якими вони керуються. У навчанні помітно виявляється соціальна та пізнавальна мотивація: перша — через усвідомлення ролі та необхідності знань для життя та праці, друга — у ставленні до змісту знань, в інтересі до них. Мотиви на-вчання тісно пов’язані з працею. Праця викликає потребу у знаннях, у ній формуються загальні та спеціальні здібності людини. Суспільна мотивація учнем свого навчання найбільшою мірою сприяє глибоко-му засвоєнню знань.

Важливою умовою успіху в оволодінні знаннями є готовність і підготовленість учня до навчання. Готовність учня до навчання поля-гає в його психологічній готовності до цього, у бажанні та вмінні на-вчатися, у наявності у нього необхідного для цього розвитку. Вміння навчатися виявляється в тому, що дитина розуміє пояснення вчителя й керується ними при виконанні завдань, самостійно виконує ці зав­дання, контролює себе відповідно до вказівок учителя та правил, а не за тим, як виконав завдання хтось інший. Учні, які виявляють са-мостійність у навчанні, краще засвоюють знання й успішніше розви-ваються.

Підготовленість учня до навчання виявляється в конкретних знан-нях, уміннях і навичках, потрібних для засвоєння навчального ма-теріалу. Тому важливо готувати дітей старшого дошкільного віку до навчання у школі не тільки психологічно, а й із конкретних різно­видів знань: лічби, мови, уявлень про природу та суспільство.

Навчання у школі потребує від учня організованості та дисципліни, щоденної систематичної роботи. Цим навчальна діяльність школяра відрізняється від ігрової діяльності дошкільника й наближається до трудової діяльності.

Засвоєння учнями знань залежить від їхньої активності у навчанні. Навчання пов’язане з розвитком особистості. Навчаючись, дитина розвивається, а розвиваючись, здобуває нові можливості — розуміти та засвоювати складніші знання. Успішніше дитина розвивається тоді, коли у процесі навчання активізується її навчальна самостійність, ко-ли дитина стає суб’єктом, а не лише об’єктом навчання, тобто вміє ставити перед собою навчальні завдання й намагається успішно вико-нувати їх. Для розвитку особистості особливо важливу роль відіграє активізація розумової діяльності, а не тільки уваги, сприймання, пам’яті, уяви. Як показали дослідження проблеми навчання, еври-


стична та програмована побудова процесу навчання, коментування змісту навчальних завдань, розв’язування навчальних завдань з кож-ного предмета, докази сприяють подоланню конкретизму в розумовій діяльності та успішному розумовому розвитку.

Праця.Праця — свідома діяльність людини, спрямована на ство­рення матеріальних і духовних благ. Вона є необхідною умовою існу-вання та розвитку людини.

Приводячи в рух наявні у неї природні органи і сили, людина виготовляє знаряддя праці та за їх допомогою перетворює матеріал природи, надає йому форму, придатну для свого власного життя, задо-волення своїх різноманітних потреб.

Від генерації до генерації праця ставала дедалі різноманітнішою, досконалішою, різнобічнішою. До полювання та скотарства додалися землеробство, потім прядіння, ткацтво, обробка металів, гончарське ремесло, судноплавство.

Праця — це жива єдність фізичного та психічного. У процесі праці активізуються й виявляються різні фізичні та психічні властивості людини. Залежно від змісту праці психічні її компоненти набирають певних особливостей. Діяльність слюсаря, тракториста, вчителя або композитора потребує специфічних психічних якостей. Але є психічні якості особистості, спільні для всіх різновидів трудової діяльності, хоча вони й виявляються у кожному її різновиді по-різному.

Перша й необхідна умова будь-якої праці — наявність мети: ство­рити певний продукт.

Характерна особливість праці полягає в тому, що людина передба-чає її результати, уявляє собі матеріал, який використовується при цьому, окреслює способи та послідовність своїх дій. Цим її трудові дії відмінні від працеподібних дій тварин. Перш ніж щось будувати, людина створює у своїй уяві образ того, що робитиме. Наприкінці процесу праці виходить результат, який ще до його початку існував в уяві людини. Що складніше трудове завдання, то вищі вимоги ста-вить його виконання до психіки людини.

Праця потребує відповідної підготовки. Знання, вміння та навич-ки працювати набуваються протягом навчання та попередньої пра-ці. Складніші різновиди праці передбачають триваліше навчання. Щоб опанувати спеціальності лікаря, педагога, інженера, слід після закінчення середньої школи навчатись у вищій школі. Багато часу потрібно також для оволодіння виробничими спеціальностями висо­кої кваліфікації.


У праці людини виявляються її уважність, спостережливість, уява та мислення. Особливо важливі ці якості тоді, коли перед людиною постає нове для неї трудове завдання, коли вона шукає нових, до­сконаліших способів його виконання.

Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей. Цілеспрямова-на воля потрібна як у фізичній, так і в розумовій праці впродовж усього часу її виконання. Особливо вона необхідна тоді, коли праця не захоплює за змістом або способами виконання. Праця є джерелом різноманітних емоцій людини. У процесі роботи людина переживає успіхи та невдачі. При позитивному ставленні до праці ці переживан-ня спонукають її до ще більшого напруження.

Успіх праці людини залежить від зрозумілості мети, яку вона ста-вить перед собою, від зрілості мотивів, що спонукають її працювати, та пов’язаного з ними ставлення людини до трудових обов’язків, від відповідності її здібностей, загальної та спеціальної підготовки вимо­гам праці. Дуже важливу роль у праці відіграють такі індивідуально-психологічні якості людини, як акуратність і дисциплінованість.

У процесі суспільно-історичного розвитку людського життя виникла величезна кількість різних видів праці.

Різноманітність видів людської праці поділяють на працю фізич­нута розумову.До фізичної праці належать різні види виробничої та технічної діяльності. Предметом її є матеріал, який дає природа і який обробляють за допомогою різноманітних знарядь. Фізична пра-ця потребує певного використання фізичних сил людини, напружен-ня її м’язової системи. Результатом такої праці є матеріальні продук-ти, необхідні для задоволення потреб людини. Результат розумової праці — це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки, різьблення тощо).

Фізична та розумова праця охоплює величезну кількість різних професій і спеціальностей. Ця кількість постійно збільшується у про­цесі розвитку народного господарства та культурного життя сус­пільства.

Психологічний опис та аналіз професій (професіографія)і умов праці дають можливості виявити вимоги окремих професій і спеціальностей до особистості працівника, розкрити особливості та структуру професійних здібностей і психологічні передумови ра-ціоналізації праці. Таке вивчення професій та умов праці має важливе


значення для професійної орієнтації молоді та навчання й виховання кадрів спеціалістів, для раціональної організації праці, завданням якої є підвищення працездатності, продуктивності праці, зменшення втоми працівників, усунення причин виробничого травматизму та браку продукції.

Важливе місце серед різних видів розумової діяльності посідає пра­ця вчителя. Вона складна й багатогранна. Специфічні особливості цієї праці зумовлені передусім її завданням та об’єктом. Завдання вчи-теля полягає в тому, щоб озброїти учнів міцними та глибокими знан-нями основ наук, всебічно розвинути їхні здібності. Звідси випливають також вимоги, що їх ставить педагогічна діяльність до її виконавця. Вчителеві потрібно передусім самому грунтовно оволодіти знання-ми та вміннями, які він має передати учням, постійно збагачуючи і розширюючи власні знання. Він повинен знати своїх учнів, вікові та індивідуальні особливості їх розвитку, уміти передавати учням знан-ня, якими володіє сам, відповідно організовувати їх пізнавальну та трудову діяльність.

Особливо велике значення мають такі риси особистості вчителя, як впливовість, контактність, освіченість, культура мови, переконаність, принциповість, а також інші позитивні риси характеру, такі як лю-бов до своєї професії, любов до дітей, вимогливість і чуйне ставлення до них, педагогічний такт, що грунтується на правильному психо­логічному розумінні конкретної ситуації, в якій йому доводиться діяти, ініціатива в опрацюванні нових прийомів навчально-виховної робо­ти, невпинне прагнення до вдосконалення власної педагогічної май-стерності.

Творча діяльність

Будь-яка фізична і розумова праця за певних суспільних умов може стати творчою діяльністю.

У різних видах праці творчість має певні особливості, що зумовлю-ються змістом і характером діяльності, її обставинами та індивіду-альними рисами працівника. Разом з тим усім видам творчої діяль-ності властиві спільні риси.

Творча діяльність зумовлюється потребами суспільства. Усві­домлення цих потреб є джерелом різних задумів, ідей, проектів.

Розпочинається творча діяльність з виникнення певного задуму, а саме: змінити методи, прийоми роботи в тій чи іншій галузі, створити


нове знаряддя, сконструювати нову машину, здійснити певний науковий експеримент, написати якийсь художній твір, створити му-зичну п’єсу, намалювати картину тощо.

Для здійснення творчого задуму потрібна попередня підготовча робота, яка полягає в обміркуванні його змісту, з’ясуванні деталей, шляхів його реалізації та збиранні необхідних матеріалів. Така підго-товча робота властива творчості конструктора-винахідника, вченого, письменника, митця. Вона часто буває довготривалою. Відомо, що Ч. Дарвін понад 30 років збирав наукові матеріали для написання своєї праці “Походження видів”.

Після підготовчої роботи відбувається реалізація творчого задуму, яка так само може тривати різний час залежно від змісту завдання, його складності, підготовки особистості та умов творчої праці.

Здійснення творчого задуму — велика й напружена робота, яка потребує участі та піднесення всіх сил людини, максимальної зосе-редженості її свідомості на предметі творчості. Ця зосередженість бу-ває настільки високою, що працівник, захоплений завданням, не помічає, що відбувається навколо нього. Засередженість потребує участі пізнавальних і вольових сил людини. “Я зрозумів, — зазначав К. Станіславський про творчу роботу артиста, — що творчість — це на-самперед повна зосередженість всієї духовної і фізичної природи”, що “вона охоплює не тільки зір, слух і всі п’ять чуттів людини”, вона охоплює “розум і почуття, волю і пам’ять, уяву” [14].

Систематична наполеглива і напружена робота є визначальною умовою успіху творчості. За цієї умови найчастіше виникають такі моменти творчого піднесення, які називаються натхненням і за на-явності яких особливо успішно знаходяться нові способи розв’язан-ня завдань, виникають нові та продуктивні ідеї, створюються цент­ральні образи художніх творів тощо. Натхнення характеризується напруженням усіх сил працівника і виявляється в емоційному захоп-ленні предметом творчості та продуктивній роботі над ним. Натх­нення виникає не до початку роботи, а під час неї як певний її наслідок. Звідси випливає, що для успішного досягнення мети треба систематично і регулярно працювати, а не очікувати, коли прийде натхнення. За словами П. Чайковського, натхнення — це такий гість, який не полюбляє відвідувати лінькуватих. Воно виникає у процесі на-полегливої роботи.

На творчій діяльності позначаються чуття новизни справи, потреби в ній сучасності. У цьому зв’язку відбуваються мобілізація духовних сил


і неусвідомлена, інтуїтивна поява нових образів, способів дій у розв’я-занні проблеми.

Успішність творчої праці залежить від того, якою мірою людина во-лодіє прийомами та технікою роботи, як вона ставиться до результа-тів роботи. Творчим працівникам властиве критичне, вимогливе став­лення до своїх творів. Воно, зокрема, характерне для видатних поетів, письменників. О. Бальзак по 12 і більше разів переробляв свої твори, часто до невпізнання змінював їх у коректурі. Те саме можна сказати про інженерів, наукових працівників.

Що більше людина захоплюється працею, то легше вона переборює труднощі, досягає більших успіхів, одержує більше задоволення.

Творчий підхід до справи є необхідною умовою продуктивної діяльності, соціального та науково-технічного прогресу суспільства.


^

Ключові поняття теми

Активність, поведінка, діяльність, мотив, мета, інтеріоризація, екстеріоризація, зворотна аферентація, дія, рух, уміння, навички, вправляння, автоматизація навички, перенесення навички, інтерференція, гра, навчання, праця.

Формалізована структура змісту теми

Психологічна функція діяльності:

специфічно людська форма активності, спрямована на задоволення різнобічних потреб людини. Психологічні характеристики діяльності:

регульованість свідомою метою, суспільна природа, спрямованість на перетворення життєвого середовища.


СТРУКТУРА ДІЯЛЬНОСТІ

Цілі Засоби діяльності

зовнішні внутрішні

(предметні) (розумові) умшня



Л

Запитання для самостійної роботи------------------------------------------

1. Чим зумовлена активність біологічних індивідів?

2. Що характеризує поведінку тварин як специфічну форму активності?

3. Що характеризує діяльність як специфічну форму людської активності?

4. У чому полягає докорінна відмінність поведінки тварин від діяльності людини?

5. Якими є основні компоненти діяльності?

6. Як забезпечується контроль за виконанням діяльності?

7. У чому полягає механізм зворотної аферентації при виконанні дії?

8. У чому полягає суть процесу екстеріоризації дії?

9. У чому полягає суть процесу інтеріоризації дії?

 

10. Якою є послідовність етапів формування навички?

11. Що є показником досконалості навички?

12. Якими є характерні ознаки гри як різновиду діяльності?

13. Якими є характерні ознаки навчання як різновиду діяльності?

14. Якими є характерні ознаки праці як різновиду діяльності?

15. Що означає для людини процес оволодіння діяльністю?

1^5= Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю----------------------

1. Чи можна стверджувати, що різні види діяльності — це продукти су-спільного буття людей?

2. Чи можлива діяльність без чіткого уявлення про її мету?

3. Чи завжди людська діяльність опосередковується суспільним досвідом?

4. Чи відповідає наведена послідовність компонентів діяльності реальній логіці її розгортання: актуалізація потреби, усвідомлення мети, формуван-ня програми дій, визначення способу дій, реальне виконання дій, коригу-вання дій, результат?

5. Чи правильно вказано послідовність формування навички: демонстрація дії та пояснення її елементів, спроби виконання дії, багаторазове повто-рення дії — вправляння, коригування, автоматизація?

6. Чи можна стверджувати, що фізіологічний механізм явищ перенесення та інтерференції пов’язаний зі стереотипізацією в діяльності?

7. Чи завжди соціальний досвід є необхідною умовою виконання діяльності?

8. Чи можна стверджувати, що принципова відмінність між видами діяль-ності полягає в характері її результатів?

#>

Завдання та проблемні ситуації--------------------------------------------

1. У наведених далі прикладах визначіть, що належить до руху, а що — до дії:

а) щоб зупинити машину, водій зменшує газ, вимикає зчеплення і натис-
кає на педаль гальма;

б) щоб зменшити швидкість, водій зменшує газ і натискає на педаль зчеп-
лення.


2. В яких прикладах ідеться про вміння, навички, звички:

а) недосвідчений кранівник послідовно переміщує вантаж, працюючи по
черзі кожним важелем. Вантаж рухається начебто стрибками і по ла­
маній лінії, зупиняючись і змінюючи напрямок руху;

б) грамотна людина швидко, не витрачаючи часу на визначення типу речен-
ня, безпомилково ставить розділові знаки;

в) при переході вулиці, де є світлофор, людина кидає оком на нього навіть
тоді, коли рух транспорту відсутній.

3. Визначіть, який зв’язок психіки та діяльності виявляється в описаній далі
ситуації.

Вивчення людей похилого віку та довгожителів показує, що активний зв’язок з оточуючим життям та посильна праця сприяють збереженню життєвого тонусу особистості впродовж багатьох років. Якщо ж людина з тих чи інших причин припиняє професійну громадську діяльність, звіль-няється від будь-яких обов’язків і виконання пов’язаних з ними функцій, то це призводить до занепаду сил, прискорює старіння і викликає гли­бокі зміни у структурі особистості.

4. Які об’єктивні та суб’єктивні чинники сприяють продуктивності форму-вання навичок?

5. У чому виявляються і чим характеризуються втома та перевтома? Як їм можна запобігти чи зменшити їх?

У$^ Список використаної та рекомендованої літератури

1. Белоус В. В. Темперамент и деятельность: Учеб. пособие. — Пятигорск, 1990.

2. Брушлинский А. В. Деятельность, действие и психическое как процесе // Вопр. психологии. — 1984. — № 5.

3. Валлон А. Психическое развитие ребенка. — М., 1967.

4. Давьідов В. В. Проблеми развивающего обучения. — М.: Педагогика, 1986.

5. Давьідов В. В., Маркова А. К. Концепция учебной деятельности школьни-ков // Вопр. психологии. — 1981. — № 6.

6. Конопкин О. А. Психологические механизмьі регуляции деятельности. — М.: Наука, 1980.

7. Леонтьев А. Н. Деятельность: Сознание: Личность. — М.: Политиздат, 1977.

8. Ломов Б. Ф., Сурков Е. Н. Антиципация в структуре деятельности. — М.: Наука, 1980.

9. Немов Р. С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.

 

10. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1977.

11. Подольский А. И. Формирование умственной деятельности в практике профессионального обучения // Вопр. психологии. — 1985. — № 5.

12. Психологія / За ред. Г. С. Костюка. — К.: Рад. шк., 1968.

13. Рубинштейн С. Л. Основи общей психологии. — М.: Педагогика, 1989.

14. Станиславский К. Работа актера над собой // Собр. соч. — М.: Искусство, 1954. —Т. 2.

15. Толочек В. А. Индивидуальннй стиль деятельности — устойчивость и изменчивость // Вопр. психологии. — 1987. — № 4.


Розділ т

МОВА І МОВЛЕННЯ

Найзагальнішими та найнеобхіднішими умовами продуктивної психічної діяльності особистості є моваі мовлення, спілкуваннята увага. З одного боку, вони пронизують усе психічне життя людини і забез-печують… Моває специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єк-тивно в духовному житті людського суспільства і…

Ключові поняття теми

Мова, знак, знакова система, семантика, словниковий склад, граматична будо-ва, сигніфікативна функція мови, функція вираження змісту предмета інфор­мації, мовлення, зовнішнє мовлення, діалогічне мовлення, монологічне мовлення, письмове мовлення, усне мовлення, внутрішнє мовлення.

Формалізована структура змісту теми

Соціально-психологічна функція мови:

нагромадження та передавання суспільного досвіду засобами знакових систем. Фізіологічна природа слова:

умовно-рефлекторний зв’язок першосигнального змісту об’єкта та мовного знака.

МОВА


Елементи


Функції


 


словниковий склад


граматична будова


сигніфікативна


вираження змісту предмета інформації


МОВЛЕННЯ


Різновиди

зовнішнє

внутрішнє

письмове

Функції:

— експресивність (виразність)

— об’єктивація внутрішнього змісту психічного життя

у вербальних засобах


усне
діалогічне монологічне



Л


Запитання для самостійної роботи


1. Що таке мова та які її основні елементи?

2. Перелічіть основні функції мови.

3. У чому полягає особливість мовлення як процесу та які є його різновиди?

4. Що є підставою поділу мовлення на різновиди?

5. У чому полягає специфіка усного мовлення?

6. У чому полягає специфіка письмового мовлення?

7. Якими є особливості внутрішнього мовлення і чим вони зумовлені?

8. Що таке мовна афазія та які її різновиди?

9. Як взаємопов’язані мовлення і мова?

Л

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

л

1. Чи можна стверджувати, що виникнення мови — це закономірний про­дукт суспільного буття людей та їхньої діяльності?

2. Чи можна погодитися з думкою, що розвиток мови — це процес, який не припиниться доти, поки існуватиме людство?

3. Чи існує принципова відмінність між мовою і мовленням?

4. Чи згодні ви з думкою, що голосовий апарат мовлення складається з трьох частин?

5. Чи погодитеся ви з твердженням, що сенсорна афазія — це порушення здатності людини розуміти мову інших?

6. Чи правильною є думка, що внутрішнє мовлення — це особливий різно­вид мовлення, розвиток якого не пов’язаний з іншими його різновидами?

7. Чи правильним є твердження, що без мови не може бути власне людсько­го поняттєвого мислення?

8. Чи можна стверджувати, що мова і мовлення тотожні?

Завдання та проблемні ситуації

1. У визначенні мовлення завжди вказується на функцію спілкування. А як це узгоджується з тим, що мовлення може бути і внутрішнім (подумки)?

2. Що являє собою мова як суспільно-історичне явище? Які науки крім психології досліджують проблеми мови і як вони співвідносяться з психо-логічними дослідженнями? У чому полягає специфічність гносеологічно­го, семантичного, лінгвістичного та психологічного аспектів цієї про­блеми?

Список використаної та рекомендованої літератури

2. Богин Г. И. Уровни и компоненти речевой способности человека: Учеб. пособие. — Калинин, 1975. 3. Жинкин Н. И. Речь как проводник информации. — М., 1982. 4. Кучинский Г. М. Психология внутреннего монолога. — Минск, 1988.

СПІЛКУВАННЯ

Спілкуванняє важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та… Спілкування — явище глибоко соціальне. Соціальна природа спілкування… Отже, спілкування — це різноманітні контакти між людьми, зу-мовлені потребами спільної діяльності.

Формалізована структура змісту теми

Соціальна функція спілкування:

забезпечення міжособистісної взаємодії. Механізм спілкування:

обмін інформацією.

СПІЛКУВАННЯ


Засоби:

— вербальні

— невербальні


Функції:

— комунікативна

— інтерактивна Різновиди—перцептивна


залежно від контингенту за тривалістю: за включеністю: за завершеністю:

учасників: — короткочасне — опосередковане — завершене

— міжособистісне —довготривале —безпосереднє —незавершене

— особистісно-групове

— міжгрупове

Л

Запитання для самостійної роботи

2. Яку роль відіграє спілкування у суспільному житті? 3. У чому полягає соціальна сутність спілкування? 4. Яка роль у спілкуванні належить невербальній комунікації?

Завдання та проблемні ситуації

2. Спілкуючись, співрозмовники іноді не можуть дійти спільної думки що-до предмета спілкування. Визначіть імовірні причини, які можуть… 3. Важливим психологічним чинником ефективності спілкування є дотри­мання… 4. Чи тотожні у психологічному та змістовому плані поняття “відсутність тактовності у спілкуванні” та…

Gt;Л= Ключові поняття теми

Увага, уважність, осередок оптимального збудження, домінанта, орієнту-вальний рефлекс, взаємна індукція, мимовільна увага, довільна увага, після-довільна увага, зовнішня увага, внутрішня увага, обсяг уваги, стійкість уваги, розподіл уваги, переключення уваги, коливання уваги, розсіяність уваги.

Формалізована структура змісту теми

Психічна функція уваги:

зосередження свідомості на об’єкті діяльності. Фізіологічний механізм уваги:

взаємна індукція процесів збудження та гальмування, виникнення в корі півкуль головного мозку осередку оптимального збудження (І. Павлов), домінанти (О. Ухтомський).

УВАГА


За наявністю вольової За спрямованістю

регуляції: на об'єкти:

— мимовільна —зовнішня

— довільна —внутрішня

— післядовільна


Структура:

— стійкість

— концентрація

— обсяг

— переключення

— розподіл

— коливання



з?

Запитання для самостійної роботи------------------------------------------

1. У чому виявляється увага?

2. Охарактеризуйте фізіологічний механізм уваги.

3. Що таке осередок оптимального збудження?

4. Що таке домінанта?

5. Що є джерелом уваги особистості в її діяльності?

6. Чим зумовлені різні погляди психологів на природу уваги?

7. Охарактеризуйте структуру уваги.

8. У чому полягає механізм відволікання та розсіяності уваги?

9. Як взаємопов’язані увага та діяльність людини?

?

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю----------------

1. Чи можлива психічна активність без уваги?

2. Чи можлива діяльність без уваги?

3. Чи завжди довільна увага пов’язана зі свідомою метою?

4. Чи згодні ви з думкою, що увага виявляється тільки в діяльності й підтри-мується виключно нею?

5. Чи згодні ви з твердженням, що зовнішня увага виникає пізніше, ніж внутрішня?

6. Чи завжди виникнення інтересу до діяльності зумовлює перехід довільної уваги в післядовільну?

7. Чи вважаєте ви, що пояснення фізіологічної суті механізмів уваги як осе-редку оптимального збудження та як домінанти принципово різняться?

8. Чи можливий розподіл уваги між такими різновидами діяльності: пере-писування тексту, слухання музики, періодичні відповіді на запитання іншої особи?

9. Чи завжди розсіяність уваги є показником невміння особистості зосере-джуватися на об’єкті діяльності?

 

10. Чи згодні ви з думкою, що висока концентрація уваги на об’єкті діяльності завжди пов’язана зі сприятливими об’єктивними умовами та відсутністю сторонніх подразників, що відволікають?

11. Чи всі перелічені далі характеристики діяльності потребують від людини більше зусиль на підтримання уваги: віддалена мета, складність, неціка-вий зміст, невеликий обсяг роботи?

?

Завдання та проблемні ситуації

2. Які об’єктивні та суб’єктивні чинники можуть негативно впливати на прояви уваги особистості? 3. Чому у світловій рекламі світло періодично вимикається? З якою метою це… 4. І. Ньютон мав звичку варити яйце на спиртовці за робочим столом, щоб зайвий раз не відволікатися від роботи.…

Відчуття— пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини.

Відчуття — це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в навколишньому середовищі. З відчуттів починається пізнавальна діяльність людини. За допомогою різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про об’єктивну реальність, про власні суб’єктивні стани й на підставі одер-жуваних вражень виробляє адекватні умовам способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи. Органи чуття— це єдині канали, по яких зовнішній світ проникає у свідомість людини. Відображуючи об’єктивні характеристики предметів і явищ, відчуття існують у свідо-мості як суб’єктивні образи об’єктивного світу. Ця особливість від-чуттів зумовлена, з одного боку, природою самих відчуттів як про­дукту відображувальної діяльності мозку, а з іншого — психічним складом особистості, що відчуває.

Для відчуттів характерне їх позитивне або негативне емоційне за-барвлення. Приємні або неприємні відчуття сигналізують про пози-тивну чи негативну дію подразника й викликають відповідну дію на нього. Життєва і гностична роль відчуттів дуже важлива, оскільки вони є єдиним джерелом наших знань про зовнішній світ і про нас самих.


Фізіологічне підґрунтя відчуттів

Вчення про вищу нервову діяльність розкриває науково-природ­ничі підвалини відчуттів. І. Сєченов та І. Павлов своїми дослідженнями показали, що відчуття — це своєрідні рефлекторні дії, фізіологічним підґрунтям яких є нервові процеси, що виникають у результаті впли-ву подразників на органи чуття, або аналізатори. Аналізатори— це органи тваринного, у тому числі й людського, організму, які аналізу-ють навколишню дійсність і виокремлюють у ній ті чи інші різнови-ди енергії: зоровий аналізатор виокремлює світлову енергію, або ко­ливання електромагнітних хвиль, слуховий — звуки, тобто коливання повітря, смаковий, нюховий — хімічні властивості речовин, шкірні — теплові, механічні властивості предметів та явищ, що спричинюють ті чи інші відчуття. У кожному аналізаторі є периферійна, аналізую-ча частина, або рецептор,тобто орган чуття, призначенням якого є ви-окремлення в навколишній дійсності світла, звуку, запаху та інших властивостей. Інша його частина — провідний шляхвід рецептора до центральної частинианалізатора, розміщеної в мозку. У цен-тральній частині аналізатора розрізняють його ядро, тобто скупчення чутливих клітин, і розсіяні поза ним клітини. Ядро аналізатора, як зазначав І. Павлов, здійснює тонкий аналіз і синтез збуджень, що надходять від рецептора. За його допомогою подразники диферен-ціюються за особливостями, якістю та інтенсивністю. Розсіяні кліти-ни здійснюють більш грубий аналіз, наприклад відрізняють лише му-зичні звуки від шумів, виконують нечітке розрізнення кольорів, запахів.

Органічні порушення будь-якої частини аналізатора — перифе­рійної, провідної або центральної — спричинюють або сліпоту, або глухоту, або втрату нюху, смаку тощо залежно від того, який аналіза-тор порушено. Якщо порушується лише центральна частина аналіза-тора, виникає нерозуміння почутого, побаченого, хоча відчуття світла чи звуку існує.

Фізіологічним підґрунтям простіших відчуттів та чутливості на перших етапах життя людини є природжена безумовно-рефлекторна діяльність нервової системи. Складніші відчуття зумовлюються умовно-рефлекторною аналітико-синтетичною діяльністю головного мозку.


Класифікація і різновиди відчуттів

Існують різні класифікації органів відчуттів і чутливості організму до подразників, що надходять до аналізаторів із зовнішнього світу або зсередини організму. Залежно від міри контакту органів чуття з подразниками розрізняють чутливість контактну(дотикову, смако­ву, больову) та дистантну(зорову, слухову, нюхову). За розміщенням рецепторів в організмі — на поверхні, всередині організму, в м’язах і сухожиллях — розрізняють відчуття екстероцептивні, що відобра-жують властивості предметів та явищ зовнішнього світу (зорові, слу-хові, нюхові, смакові), інтероцептивні, що несуть інформацію про стан внутрішніх органів (відчуття голоду, спраги, втоми), та пропріоцеп-тивні, що відображують рухи органів тіла і його стан (кінестетичні та статичні). Як самостійні виокремлюють температурні відчуття, що є функцією особливого температурного аналізатора, який здійснює терморегуляцію і теплообмін організму з навколишнім середовищем. Температурні відчуття належать також до дотикових.

Відповідно до системи аналізаторів розрізняють відчуття зорові, слухові, дотикові, больові, температурні, смакові, нюхові, голоду і спраги, статеві, кінестетичні та статичні. Кожний із цих різновидів відчуття має певний орган (аналізатор), певні закономірності виник-нення та перебігу.

Органом зорових відчуттів є око, в якому розрізняють частини — світлозаломлюючу (рогівка, зіниця, скловидне тіло) та світлочутливу (сітківка з її чутливими до денного кольорового світла колбочками і чутливими до темряви паличками).

Розрізняють хроматичні та ахроматичні кольори. Хроматичні ха-рактеризуються кольоровим тоном, світлістю та насиченістю. Кольо­ровий тон — це властивість, за якою відрізняється певний колір від будь-якого іншого при однаковій їх світлості та насиченості. Кольоро-вий тон залежить від довжини світлової хвилі. Світлість кольору — міра відмінності певного кольору від чорного. Найменша світлість властива чорному кольору, а найбільша — білому. Яскравість кольо­ру залежить від інтенсивності світлової хвилі, тобто від амплітуди її коливання. Насиченість кольору — міра виявлення кольорового тону, тобто міра відмінності певного кольору від сірого, однакового з ним за світлістю.

Ахроматичні кольори розрізняються лише за мірою світлості, що залежить від коефіцієнта відбиття світла. Білий папір має коефіцієнт відбиття 0,60-0,85, а чорний — 0,04-0,003 (папір, в який загортають фо-топлівку, чорний оксамит).


Чутливість ока до кольорів є різною. До синього кольору чут-ливість у 40 разів менша, ніж до жовтого. Найяскравішою є жовто-зелена частина спектра. Найсвітлішим є жовтий колір, від якого світлість спадає у бік червоного та фіолетового.

За звичайних умов людина здатна розрізняти до 150 кольорів за кольоровим тоном, 20 відтінків — за насиченістю, близько 200 — за світлістю. Під впливом вправ кольорова чутливість збільшується.

Чутливість до кольорів може ослаблюватися в результаті травм, захворювань. У 5-7 відсотків чоловіків і 1-1,5 відсотка жінок спосте-рігається дальтонізм, тобто нездатність розрізняти кольори. Це явище спадкового походження. Воно передається здебільшого по чоловічій лінії — від батька через доньку до внуків. Дальтонізм є протипоказан-ням для професійної діяльності, яка потребує розрізнення кольорів — кольорової сигналізації, при фарбуванні та ін.

Слухові відчуття сприймаються за допомогою вуха — органу, у будові якого розрізняють звукопровідну та звукочутливу частини. Звукопровідна частина вуха — зовнішнє вухо, барабанна перетинка, ковадло, молоточок та стремено, що містяться в середньому вусі. Во­ни проводять коливання звукової хвилі до центральної частини ву-ха, в якій міститься звукочутлива його частина — кортіїв орган. Він складається із слухової мембрани, поперечні волоконця якої довжиною 0,04-0,5 мм резонують на звукові хвилі, що надходять із середнього ву-ха, викликають збудження чутливих клітин кортієвого органу. Це збудження передається слуховим нервом до слухової ділянки кори ве-ликих півкуль головного мозку (скронева доля).

Функція органу слуху полягає в аналізі звуків з коливанням 16-20000 Гц і диференціації їх на шуми і тони. Серед тонів вирізня­ються музичні. У музиці вживають тони від 27,5 до 4224 коливань.

Звукові хвилі розрізняють за висотою, голосністю (інтенсивністю) та тембром. Висотна чутливість до звуків зумовлюється частотою ко­ливань звукової хвилі. Найкраще відчуваються звуки з коливанням звукової хвилі 1000-4000 Гц. Вправлянням можна досягти розрізнен-ня 20-30 щаблів за висотою звуку між звуками двох сусідніх клавіш фортепіано.

Голосність, або інтенсивність, звука залежить від амплітуди коли-вання звукової хвилі. її визначають у белах або децибелах (децибел у 10 разів менший від бела). Найменше зростання або зниження голос-ності, яке може відчувати людське вухо, дорівнює одному децибелу.

Тембр відображує форму коливання звуку. Звичайне коливання звукової хвилі (звук камертона) має форму синусоїди. Музичні звуки


(спів, звуки музичного інструменту) дуже складні. Вони складають­ся з головного та часткових, або парціальних, тонів. Часткові тони — це звуки від коливання половини, чверті, восьмої тощо частин цілого тону. Утворюється складне звучання певної висоти та сили, яке харак-теризується певним тембром, тобто своєрідною сукупністю основ­ного та часткових тонів.

Тембр розвивається у дітей з розвитком мовлення. Діти вже в пер-шому півріччі свого життя здатні реагувати на спів, музику, на інтонації мовлення, розрізняють ритмічний бік мовлення, а наприкінці першо­го року життя — звуки мови.

Тактильні, больові й температурні відчуття є функціями органів, розміщених у шкірі.

Тактильні відчуття дають знання про міру рівності та рельєфності поверхні предметів, яка відчувається при їх обмацуванні. Найбільше органів тактильного відчуття розміщено на пучках, кінчику язика. При сильному тисненні на згадані органи відчувається біль. Тактильні відчуття, як і зір, відіграють велику роль у сприйманні форми, розміру предметів, розташуванні їх у просторі. Вони особливо розвинені у сліпих, компенсуючи відсутність зору при сприйманні деяких просто­рових явищ. На цьому принципі побудована азбука Брайля для сліпих, в якій літери зображено у вигляді опуклих крапок.

Больові відчуття, органів яких на зовнішній і внутрішній поверх-нях тіла найбільше, сигналізують про порушення тканини і, що природно, викликають захисну реакцію. Спрямованість уваги на біль посилює його, а відвертання — ослаблює больові відчуття. Відчуття болю, що зафіксоване в центральній частині больового аналізатора (у корі головного мозку), спричинює ілюзію болю в ампутованих кін-цівках (так званий фантомний біль).

Температурні відчуття (холоду, тепла) спричинюються контак-том з предметами, що мають температуру вищу або нижчу, ніж тем-пература тіла. Можна викликати парадоксальні відчуття тепла та холоду: дотик до холодного спричинює відчуття тепла, а дотик до теплого — відчуття холоду. Температурні відчуття зумовлюються і органічними процесами (кровообігом), і психічними станами (емо­ційними переживаннями). Ці стани знайшли у мові образні вирази: “кидає то в жар, то в холод”. Температурні відчуття сигналізують про міру сприятливості оточення для життєдіяльності, про стан здо­ров’я організму.

Вібраційне чуття яскраво виявляється у глухих і сліпих. Глухі та сліпі реагують на вібрацію предметів, відчувають її ритмічність.


Органу вібраційного чуття поки що не знайдено. Це чуття значною мірою пов’язане із зоровою та слуховою чутливістю. Вібраційне чут-тя є професійно важливим у тих спеціальностях, де вібрація предмета свідчить про якісні особливості діяльності.

Нюхові відчуття здійснюються спеціальними нюховими пухирцями, розміщеними на внутрішній поверхні носа. Не тільки тварини, а й людина дуже чутлива до запахів. Нюхові відчуття сигналізують ор­ганізму про придатність продуктів для вживання, про стан (чисте чи несвіже) повітря. Орган нюху людини дуже чутливий до запахів. Лю-дина нюхом може відчути наявність у повітрі дуже незначних час-точок пахучої речовини, наприклад трояндової олії, сірководню, мус-кусу. Наприклад, у собак нюх так розвинений, що вони можуть відчути одну молекулу пахучої речовини, розчиненої в одному кубічному сан-тиметрі рідини. Нюхові відчуття важливі не лише для життєдіяль­ності, а й для деяких професій: фахівці з деяких спеціальностей міру хімічної реакції або придатність продуктів випробовують нюхом.

Органом смакових відчуттів є спеціальні чутливі до хімічних под-разників колбочки, розміщені на язиці та піднебінні. Середня і нижча частини язика смакових органів не мають. Розрізняють чутливість до гіркого і найменшою мірою — до солодкого. Смаки здатні до змішу-вання, тому відчувається кисло- чи гіркувато-солодке. Це дає можливість комбінувати різні смакові властивості продуктів у хар­човій промисловості. Смакові відчуття, як і нюхові, мають важливе зна-чення для життя — вони сигналізують про міру придатності харчо­вих продуктів для вживання. Ця чутливість професійно необхідна в кулінарних спеціальностях. Наприклад, у харчовій промисловості де-густація продуктів потребує високої смакової чутливості та здатності диференціювати наявність у продуктах тих чи інших смакових речовин, щоб регулювати їх виготовлення. Смакові відчуття розвиваються під впливом вправляння та життєвої практики або ослаблюються, якщо не підкріплюються.

Статичні, або гравітаційні, відчуття відбивають положення на-шого тіла у просторі — лежання, стояння, сидіння, рівновагу, падання. Рецептори цих відчуттів містяться у вестибулярному апараті внут-рішнього вуха (присінок, півколові канали). При зміні тіла відносно площини землі (при їзді, на воді, у літаку) та при захворюванні вести-булярного апарату виникає запаморочення, втрачаються рівновага, орієнтація у просторі. Порушення діяльності вестибулярного апара-ту протипоказане для спеціальностей пілота, космонавта, для роботи на судні.


Кінестетичні відчуття відбивають рухи та стани окремих частин тіла — рук, ніг, голови, корпуса. Рецепторами цих відчуттів є спеці-альні органи, розміщені у м’язах і сухожиллях. Тиск на ці органи під час рухів викликає відчуття положення тіла. Кінестетичні відчуття, даючи знання про силу, швидкість, міру рухів, сприяють регуляції цілої низки дій. У багатьох професіях, у фізичній культурі ці відчуття сприяють координації рухів. Мовні кінестезії є засадовими стосовно ар-тикуляції. Отже, формування кінестетичних відчуттів у процесі на-вчання та виховання — важливе завдання освітніх, фізкультурних ус-танов, трудового виховання та навчання.

Органічні відчуття сигналізують про такі стани організму, як го­лод, спрага, самопочуття, утома, біль. їх аналізатори містяться всере-дині організму і реагують на міру достатності в організмі поживних ре-човин, кисню або на наявність в органах тіла, у нервовій системі продуктів розпаду, що відбувається під час праці, вживання недобро­якісних продуктів, алкоголю та ін.

Органічні відчуття викликають різні емоційні стани, які людина своїми діями намагається підтримувати або усувати. Раціональність цих дій (вживання їжі, напоїв, ліків; відпочинок; праця) потребує обізнаності з характером органічних відчуттів, їх причинами та до­цільністю заходів щодо їх усунення або задоволення. Деякі ліки, їжа, куріння на якийсь час гальмують, притамовують певні неприємні від-чуття, проте водночас завдають організмові значної шкоди.

Основні властивості відчуттів

Кожне відчуття виникає й розвивається за певними закономірно­стями. Проте всі відчуття мають багато спільного — якість, інтен­сивністьі тривалість.Відмітні особливості відчуттів — адаптація, си­нестезія, сенсибілізація, вправністьта взаємодія.

Якістьвідчуттів — це особливість, якою одне відчуття відрізняється від інших, наприклад кольоровий тон, особливості слухових, нюхових, смакових відчуттів тощо. Якість відчуттів викликається специфічни-ми різновидами подразників, що надходять ззовні до органів чуття. Во-на зумовлюється будовою органу відчуття, здатною відображати вплив енергії зовнішнього світу.

Інтенсивністьвідчуттів — це кількісна характеристика відчуттів, тобто більша чи менша сила їх виявлення. Інтенсивність відчуттів залежить від сили подразника, що їх викликає. Але ця залежність


досить складна і має певні закономірності. Серед них насамперед виявляються чутливість аналізатора та пороги цієї чутливості.

Під чутливістюрозуміють здатність аналізатора реагувати на дію адекватного подразника, відчувати його. Спеціальні психологічні та фізіологічні дослідження показали, що адекватний подразник викликає відчуття тоді, коли інтенсивність його дії, його сила досягає певного рівня, порогу. Підпорогова сила подразника відчуття не викликає. От-же, порогомвідчуття називають такий рівень інтенсивності подразни-ка, який здатний викликати відчуття. Розрізняють пороги абсолют-ний і розрізнений, або диференційний.

Абсолютний поріг буває нижній і верхній. Нижній поріг характе-ризує мінімальну силу подразника, яка здатна викликати у людини відчуття. Цей поріг характеризує міру гостроти чутливості аналізато­ра до адекватного подразника. її можна виміряти. Якщо абсолют­ний поріг позначити Р, а абсолютну чутливість — Е, то зв’язок абсо­лютної чутливості та абсолютного порогу можна виразити формулою Е = 1/Р. Наприклад, якщо індивід відчуває цокання годинника на відстані 5 метрів, то поріг його слухової чутливості Е = 1/5. Якщо цокання годинника людина розрізняє на відстані 8 метрів, то нижній поріг її слухового відчуття Е = 1/8. Отже, поріг слухового відчуття другої людини кращий, ніж першої.

Верхній поріг чутливості — це та максимальна сила подразника, яка ще викликає адекватне відчуття. Подальше збільшення його сили викликає неадекватне відчуття — больове або якесь інше.

Абсолютна чутливість і величина порогу відчуття перебувають в оберненій залежності. Чим вища чутливість, тим нижчий поріг чутли-вості, і навпаки, при слабкій чутливості поріг відчуття зростає, тобто потрібна більша інтенсивність подразника, щоб викликати відчуття його дії.

Поріг відчуття залежить від багатьох індивідуальних особливостей людини — природжених (тип нервової системи, чутливість аналіза-тора) та набутих (праця, умови виховання, стан здоров’я). Належні умови життя, праця, виховання сприяють розвитку тієї чи іншої чут-ливості, а несприятливі спричинюють її згасання. Віддалення верх-нього абсолютного порогу від нижнього характеризує діапазон чут-ливості особистості. У похилому віці цей діапазон значно зменшується.

Крім абсолютного порогу відчуття розрізняють ще поріг розрізнен­ня, або диференційний поріг. Вінполягає у здатності відчувати наймен-шу різницю в інтенсивності двох діючих подразників, диференціювати подразники за силою, розміщувати їх за силою від найслабшого до


найсильнішого. Дослідженнями доведено, що диференційна чутли-вість, здатність розрізняти інтенсивності подразників є закономірною. Французький фізик П. Бугер довів, що помічена різниця в яскравості світла — величина стала стосовно вихідної. Вона дорівнює 1/100 ви-хідної величини яскравості. Так, щоб помітити різницю між якимось світлом та світлом потужністю 200 Вт, треба, щоб воно збільшилося на 1/100 своєї яскравості. Такою буде яскравість джерела світла по­тужністю 202 Вт. Німецький фізіолог Е. Вебер показав, що відчуття різниці у вазі двох предметів дорівнює 1/30 ваги вихідного предмета. Наприклад, щоб відчути різницю ваги 100 г, треба до 100 г додати 1/30 цієї ваги, тобто 3,4 г. Так само доведено сталість відношення різниці вихідного та порівнюваного з ним іншого подразника, щоб відчути між ними різницю в інтенсивності, і для інших аналізаторів. Для звукової чутливості ця різниця дорівнює 1/10, для смакової — 1/6-1/10, для нюхової— 1/4-1/3.

Чутливість до різниці сили подразників, як і абсолютна чутливість, перебуває в оберненій залежності. При кращій чутливості її поріг мен-ший, а при слабшій — більший, тобто в першому випадку різниця бу-де меншою, а у другому — більшою.

Фізіологічним підґрунтям диференційного порогу є процес гальму-вання.

Чутливість до розрізнення сили подразників має велике значення у багатьох різновидах професійної діяльності — музичній, харчопро-мисловій, в обробці матеріалів (дерева, металу, пластмаси).

Відчуття сили подразника може підвищуватись і знижуватись. Зниження чутливості викликається адаптацією, тобто пристосуванням органу чуття до подразника. Орган зору, пристосовуючись до яскра-вого світла, знижує свою чутливість, а в темряві вона більш як у 200 тисяч разів підвищується. Явище адаптації помітно виявляється в тактильній, нюховій, слуховій чутливості. У больовій і статичній чутливості вона виявляється значно меншою мірою. Адаптація аналізатора до сили подразника має як позитивне, так і негативне значення. В одних випадках зменшення відчуття сили подразника сприяє життєдіяльності (адаптація до сильних звуків, незначна адап-тація до стану організму в просторі), а в інших — завдає значної шко-ди (нюхова адаптація за умов загазованого середовища).

На відміну від адаптації аналізатора до подразника можна спо­стерігати збільшення чутливості, або сенсибілізаціюдо подразника. Якщо старанно, пильно вдивлятися, вслуховуватися, смакувати, то чутливість до властивостей предметів та явищ стає чіткішою, яск-равішою — предмети та їх якості набагато краще розрізняються.


Діяльність аналізаторів не є ізольованою — вони взаємодіють. Ця взаємодіявиявляється по-різному: в одних випадках як синестезіявідчуттів, наприклад, чуття кольоровості звуку (“малиновий дзвін”), теплоти кольорів — “холодні” або “гарячі” тони кольорів тощо, а в інших — як збільшення або зменшення чутливості одних подразників під дією інших. Доведено, що освітлення ока підвищує слухову чут-ливість, а слабкі звуки підвищують зорову чутливість, холодне обми-вання голови підвищує чутливість до червоного та ін.

У відчуттях відбувається післядіяв аналізаторах. Це явище пояс-нюється певною інертністю нервових процесів, яка спричинюється до того, що відчуття подразника (зорового, дотикового, слухового тощо) продовжується якийсь час після припинення його дії. Відчуття світла, наприклад, якийсь час триває, коли лампу вимкнено, відчуття тиску предмета на плечі триває після того, як його вже скинули. У зоровій чутливості післядія в аналізаторі виявляється в послідовних образах, у змішуванні кольорів.

Відчуття і діяльність

Чутливість аналізаторів людини до дії подразників зумовлена їх психофізіологічними характеристиками, особливостями структури, будови та життєвих функцій. Проте відображувальні можливості аналізаторів не є константними, незмінними. Доведено, що людські від-чуття змінюються й розвиваються під впливом життя та вимог прак-тичної трудової діяльності. Чутливість кожного аналізатора людини великою мірою залежить від того, як вона використовує його у своїй діяльності. Розрізняють дві групи чинників, під впливом яких відбу-вається сенсибілізація відчуттів:

. необхідність компенсації сенсорних дефектів (сліпота, глухота);

. специфічні вимоги професійної діяльності людини.

Так, втрата чутливості зорового аналізатора компенсується підви-щенням чутливості тактильного аналізатора. Спеціальними досліджен-нями встановлено, що у незрячих людей на пучках пальців кількість па-ченієвих тілець збільшується майже на 50 відсотків. Виникає чутливість і до таких подразників, для відображення яких немає адекватних аналізаторів. Такою є, наприклад, дистанційна чутливість до об’єктів у сліпих.

Сенсибілізація чутливості спостерігається в осіб, які тривалий час

займаються професійною діяльністю, що потребує високого розвитку відповідних відчуттів.


Так, робітники-текстильники можуть розрізняти 40-60 відтінків чорного кольору; досвідчений шліфувальник здатний бачити просвіт у деталях, що дорівнює 0,0005 мм. Нетренована людина може розрізни-ти просвіт у межах 0,1 мм. Смакові відчуття досягають високого ро­звитку у працівників харчової промисловості. Наприклад, дегустато-ри за смаком можуть розрізняти найтонші відтінки і характеристики вин (з якого винограду виготовлене вино, де вирощено виноград, його міцність, вміст у ньому цукру, витримку тощо). Сенсибілізація відчуттів пояснюється тим, що розрізнювані якості предметів є зна-чущими для успішної практичної діяльності людини та орієнтування її у навколишньому середовищі.

Lt;»->— Ключові поняття теми

Чуттєве пізнання, відчуття, аналізатор, контактні відчуття, дистантні відчуття, екстерорецептори, інтерорецептори, пропріорецептори, чутливість, поріг чутливості, адаптація, адекватний подразник, сенсибілізація, синестезія.

Формалізована структура змісту теми

Пізнавальна функція відчуттів:

відображення окремих якостей та властивостей об’єктів. Фізіологічний механізм відчуттів:

безпосередня дія подразника на аналізатор.

ВІДЧУТТЯ


Загальні властивості:

— якість

— інтенсивність

— тривалість


Властивості, що виявляються за конкретних умов перебігу процесу:

— адаптація

— сенсибілізація

— синестезія



Л

Запитання для самостійної роботи------------------------------------------

1. Чому психічний процес “відчуття” належить до чуттєвого пізнання?

2. У чому полягає особливість відчуттів як чуттєвої форми відображення дійсності?

3. За якими принципами відчуття поділяють на різновиди?

4. Чи всі подразники, що об’єктивно діють на органи чуття, можуть відобра-жатися за допомогою відчуттів?

5. Охарактеризуйте основні властивості відчуттів.

6. Назвіть основні пороги чутливості. Чим вони визначаються?

7. У чому виявляються компенсаторні можливості відчуттів?

8. Що таке сенсибілізація відчуттів і яким є її механізм?

9. У чому виявляється синестезія відчуттів?

л

10. Який подразник називається адекватним?

11. Що таке адаптація відчуттів і яким є її механізм?

12. Як взаємопов’язані відчуття та діяльність?

13. У чому можуть виявлятись індивідуальні можливості у відчуттях людей?

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

1. Чи достатньою є характеристика процесу відчуття: відчуття — це процес відображення в мозку людини окремих якостей та властивостей предметів?

2. Чи можна стверджувати, що в кожному акті пізнавальної діяльності лю-дини чуттєве пізнання передує абстрактному?

3. Чи правомірне ствердження: суб’єктивний характер відчуттів виявляється в тому, що суб’єктом відображення є людина, а на результатах відобра-ження завжди позначаються психофізіологічні особливості того, хто відчуває?

4. Чи згодні ви з твердженням, що в аналізі подразників, які діють на орга-ни чуття, беруть участь усі частини аналізатора?

5. Чи можна стверджувати, що слабкі подразники посилюють, а сильні ос-лаблюють чутливість аналізатора?

6. Чи всі подразники, що об’єктивно діють на аналізатори людини, відо­бражаються ними?

7. Чи згодні ви з твердженням, що відчуття руху органів тіла забезпечуєть-ся за допомогою інтерорецепторів?

8. Чи згодні ви з твердженням, що відчуття інтенсивності звуку забезпе-чується кортієвим органом слухового рецептора?

9. Чи всі перелічені далі відчуття належать до кінестетичних: відчуття руху, відчуття рівноваги, відчуття положення тіла у просторі?

 

10. Чи повною є класифікація відчуттів: контактні, дистантні, інтероцеп-тивні, екстероцептивні, пропріоцептивні, зорові, слухові, нюхові, сма-кові, тактильні, больові, температурні, кінестетичні, статичні, органічні?

11. Чи завжди взаємодія відчуттів викликає ефект сенсибілізації?

12. Чи є явище компенсації в разі порушення одного з аналізаторів зако­номірним і необхідним?


м^=

Завдання та проблемні ситуації

2. У чому виявляється і чим зумовлюється суб’єктивний характер відчуттів? 3. Чим можна пояснити в кожному конкретному випадку скарги на такі розлади… 4. Чим пояснити той факт, що збільшення інтенсивності дії подразника в од-них випадках відчувається, а в інших —…

Розділ 11

СПРИЙМАННЯ

Поняття про сприймання

Безпосередньо контактуючи з навколишнім світом, людина одержує інформацію не лише про певні властивості та якості, що притаманні тим або іншим об’єктам чи явищам, відчуваючи їх, а й відомості про самі об’єкти як цілісні утворення. Таке цілісне їх відображення в мозку лю-дини характеризує другу ланку єдиного процесу чуттєвого пізнання — сприймання.

Сприймання — це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивос-тей при безпосередній дії на органи чуття.

У сприйманні предмета як своєрідного синтезу його властивос-тей відбувається реакція на комплексний подразник, рефлекс на відно-шення між його якостями. У результаті сприймання виникають суб’єктивні образи сприйманих об’єктів — уявлення.Процес сприй-мання відбувається у взаємозв’язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо об’єкт сприймання), мовою (називаємо його словом), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо перцептивну діяль-ність). Важливу роль у сприйманні відіграють емоційний стан осо­бистості, її прагнення, переживання змісту сприйнятого. Емоції пос-тають як мотив, внутрішнє спонукання до пізнання предметів та явищ. У сприйманні предметів та явищ світу важливу роль відіграють активність, дійовість особистості. Вона виявляється в рухах органів чуття, спрямованих на об’єкти, які сприймаються, в їх обмацуванні, обстеженні зором їх контурів, окремих частин. У всіх різновидах сприймання моторний компонент сприяє виокремленню предмета серед інших об’єктів. На це звернув увагу І. Сєченов, вказуючи на те, що сенсорний і руховий апарати у набутті досвіду об’єднуються у відображувальну систему. Практичні дії — це одна з основних перед-умов адекватного сприймання предметів та явищ об’єктивної дійс-ності.


Різновиди сприймань

У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єд-ності. Сприймань поза відчуттями не буває. Розрізняють сприймання за сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові та ін.), відношенням до психічного життя (інтелек-туальні, емоційні, естетичні), складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу).

Сенсорний склад сприймання багато в чому збігається з відчуттям. На відміну від відчуття специфічне у сприйманні полягає в тому, що той чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає пред-метом усвідомлення, розуміння його значення для життя. Сенсорне сприймання предметів та явищ дійсності відбувається у комплексі, взаємодії органів чуття: зору та кінестетичних відчуттів, зору і слуху то-що. При цьому один з різновидів сприймання постає як провідний, а інші — як допоміжні. Наприклад, у музичній діяльності провідним завжди є слух, а допоміжним — кінестетична чутливість. У кваліфіко­ваного хірурга кінестетична чутливість відіграє велику роль — кон-тролює і регулює рухи, потрібні під час оперування.

За відношенням до психічного життя особистості сприймання на-буває особливого значення. В об’єкті сприймання може специфічно постати інтелектуальний або емоційний бік предмета чи явища, що пізнається. Наукові знання потребують інтелектуального їх сприй-мання, тобто сприймання змісту, розуміння понять і термінів, викону-ваних дій, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення. Емоційне ж сприй-мання яскраво постає при сприйманні художніх, мистецьких творів. У цьому різновиді сприймання провідну роль відіграє його емоційний бік, безпосередній вплив сприйманого об’єкта на почуття — моральні, естетичні. Певна річ, художнє сприймання відбувається в єдності з інтелектуальним. Розуміння того, що сприймається, є необхідною його передумовою, але емоційне переживання в художньому сприйманні визначає його характер: піднесеність або пригніченість настрою, пе-реживання високого, комічного, трагічного, що збуджується сприйма-ним матеріалом. Сприймання за змістом — це сприймання простору, руху, часу. У сприйманні простору, руху та часу беруть більшу чи мен-шу участь різні аналізатори в їх взаємозв’язку.

Сприймання просторувідбувається за участю зорового, кінесте-тичного та слухового аналізаторів. Об’єктом просторових сприймань є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у


просторі, глибини, рельєфу. Сприймання розмірів на око і дотик до­сягає значної досконалості. Сприймання горизонтальних ліній точніше, ніж сприймання вертикальних. У сприйманні простору велику роль відіграє окомір. Просторові явища досить точно сприймаються та-кож тактильно та кінестетично. Сліпі, наприклад, вивчаючи географію, виконуючи трудові дії, успішно орієнтуються дотиком на рельєфному глобусі у розміщенні деталей об’єктів праці.

Слухом людина достатньо успішно сприймає напрямок звуків у просторі: далеко, близько, вгорі, внизу, праворуч, ліворуч. Напря­мок на слух можна визначити з точністю до 10 градусів. При моно-уральному сприйманні звуку точність сприймання напрямків пору-шується.

Сприймання віддалі, глибини та рельєфності відбувається по-різно-му при монокулярному та бінокулярному баченні. При бінокулярно­му сприйманні (сприймання двома очима) точність визначення віддалі набагато більша, ніж при монокулярному (сприймання одним оком). Сприймання глибини та рельєфу залежить від того, як відображається предмет на сітківці ока: в кореспондуючих чи диспаратних точках сітківки.

Якщо збуджуються кореспондуючі точки сітківки, тобто такі, що симетрично розміщені у правому та лівому оці від центральної ямки, то зображення сприймається як один предмет, в одній площині. Якщо ж сприйнятий предмет на сітківці зображується диспаратно, тобто в обох очах по-різному віддалено від центральної ямки, то предмет ба-чимо або подвоєним, якщо диспаратність є значною, або об’ємно, рельєфно, якщо диспаратність є незначною. На цьому принципі побу-довано стереоскопи, стереоскопічне кіно.

При сприйманні простору залежно від розміщення предметів у просторі виникають зорові ілюзії, тобто неточне сприймання розмірів, паралельності, опуклості, угнутості. Пряма паличка, занурена у склян-ку з водою, здається зігнутою; розмір сонця вранці та ввечері здається великим порівняно з тим, як воно сприймається в зеніті; два однако­вих кути, однакових кружечки, однакові лінії здаються різними серед більших або менших за розміром зображень таких самих предметів тощо.

У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація та конвергенція органу зору. Акомодація— це зміна опуклості кришта-лика відповідно до віддалі предмета, а конвергенція— це спрямуван-ня очей на предмет сприймання. Ці фізичні зміни в органі зору пов’я-зані зі сприйманням віддалі та обсягу предмета.


Сприймання руху — це відображення зміни положення предметів у просторі. Сприймання руху залежить від того, як сприймається ру-хомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета. У першому випадку рух предмета сприймається адекватніше, ніж у другому. При сприйманні рухомого предмета відносно іншого пред-мета, що рухається в одному з ним напрямку або у протилежному на-прямку, може виникнути ілюзія відсутності або прискорення руху. Нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предме-та, здається рухомим, але його рух сприймається у протилежному на-прямку.

Якщо в полі зору немає нерухомого предмета, відносно якого сприймався рухомий предмет, то рух сприймається у 15-20 разів по­вільнішим. Рух літака на тлі безхмарного неба здається повільнішим.

Сприймання часуполягає у відображенні тривалості та послідов-ності дії подразника на організм. Спеціального органу для сприйман-ня часових явищ немає. У сприйманні часу беруть участь усі аналіза-тори, відбиваючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу відіграють різні органічні зміни, ритмічність їх дії (дихання, серце-биття тощо).

Безпосереднє сприймання тривалості часу є незначним (0,75 с). Триваліші інтервали людина сприймає в результаті поділу та відліку їх рівними частинами в межах однієї секунди. Отже, великі інтервали часу сприймаються опосередковано.

Сприймання послідовності відбувається завдяки перервам у трива-лості дії подразників на аналізатори. Сприймання тривалості зале-жить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об’єкта. Сприй-мання цікавого викликає ілюзію швидкості перебігу часу, а сприймання нецікавого, неприємного, вимушене очікування створюють ілюзію уповільнення тривалості дії.

Знання різновидів сприймання та їх закономірностей має важливе значення для формування професійних якостей фахівця.

Властивості сприймань

Важливою умовою успішного сприймання об’єктів дійсності є його вибірковість.Вибірковість предмета сприймання зумовлюється потре-бами та інтересами людини, необхідністю у знаннях, професійною спрямованістю тощо.


Основні властивості сприймання — предметність, цілісність, струк­турність, константністьта осмисленість.Предметність сприймання виявляється у співвіднесенні відомостей про об’єкти із самими об’єкта-ми як носіями певної інформації.

Така об’єктивація одержуваних вражень у конкретних об’єктах реального світу забезпечує орієнтувальну та регулювальну функції у практичній діяльності людини. Предметність сприймання є набутою властивістю, що формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом і базується на певній системі дій, приводить до розуміння предметності світу.

Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його ок-ремі компоненти постають в єдності. Відсутність у предметі якогось одного його боку або деталі не заважає цілісному сприйманню. Пред-мет як ціле, ставлення до нього як цілого, що утворилося у процесі на-буття досвіду, визначає його структуру. Лише у процесі аналізу пред-мет розчленовується на складові, виокремлюються ті чи інші його характеристики.

Цілісно сприйняте не завжди осмислюється як предмет, що має певну структуру. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та знань особистості. Тому одні й ті самі предмети людьми різного рівня культурного розвитку, дітьми та дорослими сприймаються та осмис-люються по-різному. За мірою осмислення сприйнятого виокремлю-ють синкретичне сприймання,характерними ознаками якого є нероз-членованість, злитість сприйманого. Воно спостерігається у дітей, у малодосвідчених людей. Синкретизм спричинює неадекватність сприй-мання. При такому сприйманні предмет у свідомості не постає у спе-цифічних, притаманних йому особливостях і може сприйматись як інший предмет, який чимось нагадує сприймане. Деякі психологи по­яснюють синкретизм сприймання дітей та малокультурних дорослих їх біологічним недорозвиненням. Таке пояснення синкретизму без­підставне. Синкретизм залежить переважно від досвіду, знань осо­бистості, які набуваються в єдності з розвитком, дозріванням орга-нізму.

Константність сприймання полягає в тому, що форма, розмір, колір предметів сприймаються більш-менш стереотипно незалежно від умов, за яких предмет сприймається. Колір кам’яного вугілля сприймається як чорний, хоча на сонці він здається жовтуватим; циліндр сприймаємо як круглий, хоча в деяких положеннях його фор-ма нагадує еліпс. Засадовими стосовно константного сприймання є


динамічні стереотипи, тобто утворені тимчасові нервові зв’язки під впливом багаторазового сприймання предмета в певній системі, послідовності, структурі.

У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попе-редній досвід, попередні уявлення особистості. Залежно від повноти їх змісту, спрямованості, організованості сприймане відображається у свідомості більш-менш адекватно. Зміст попереднього досвіду, спо­рідненість його із сприйманим об’єктом, інтерес до нього є тією перед-умовою ефективності та адекватності сприймання, яку називають ап­перцепцією.У багатьох випадках людина у предметах бачить те, що вона хоче в них побачити залежно від особистісної установки на сприймання.

Сприймання визначається як об’єктивними, так і суб’єктивними умовами. Серед об’єктивних умов, які забезпечують адекватність сприймання, потрібно враховувати яскравість, звучність, динамічність предмета, тобто силу подразника, та фізичні умови сприймання — освітленість предмета, віддаль від особи, що сприймає, будову само­го предмета — структуру, де чітко виявляються його компоненти, контрастність тла та фігури.

Замасковані предмети, різні види камуфляжу, які приводять до часткового або повного злиття предмета з тлом, сприймаються нечітко, неадекватно. Серед суб’єктивних умов сприймання особливо важливими є уважністьі спостережливість.

Сприймання може порушуватися в результаті органічних ушкод-жень кори великих півкуль головного мозку. Травми голови, крово­виливи викликають сенсорну або моторну афазію (несприймання мо-ви, порушення вимови, втрату здатності синтезувати, узагальнювати), нездатність, наприклад, абстрагувати колір від предмета й переноси-ти його на інший предмет. Під впливом глибоких переживань, праг-нень щось побачити, почути виникають галюцинації, тобто відчуття предметів, звуків, запахів, яких насправді немає, які не діють на наші органи чуття. Галюцинації мають внутрішнє походження, без від-повідного зовнішнього подразнення. Під час галюцинацій у корі вели-ких півкуль головного мозку активізуються раніше утворені тимчасові нервові зв’язки під впливом дії тих чи інших предметів та явищ дійсності.


Спостереження і спостережливість

Важливими умовами адекватного сприймання є спостереженняі спостережливість.Вони яскраво виявляються при довільному цілеспря-мованому сприйманні. Спостереження найбільше відрізняє довільне сприймання від мимовільного. Найхарактерніший показник спостере-ження — тривале, цілеспрямоване зосередження уваги на предметі сприймання. Воно здійснюється з певною метою і за визначеним пла-ном. Спостереження може бути тривалим, коли планується спостере-ження змін у поведінці тварин під впливом догляду за ними, розвит-ку дитини під впливом виховання, успішності учнів у засвоєнні знань залежно від умов і методів навчання. Короткотривалим воно буває тоді, коли спостерігаються нетривалі за часом явища.

У процесі спостереження увага може зосереджуватись або на явищі загалом, або на окремих його деталях. Це залежить від поставленої пізнавальної мети.

Успішне спостереження потребує визначення його мети, складання плану (де, коли і як провести спостереження), створення необхідних умов для цього, підготовки засобів спостереження (приладів, інстру-ментів) і фіксації його результатів. Спостерігати треба вміти. Останнє має особливо велике значення тому, що не всім дітям та дорослим властиве вміння спостерігати. Рівень уміння спостерігати залежить як від навчання спостерігати, так і від спостережливості як якості осо­бистості. Якщо дитину змалку привчають спостерігати явища приро­ди, поведінку тварин, ті чи інші аспекти життя, то у неї розвивається та-кий бік характеру, як спостережливість, тобто здатність помічати в об’єктах малопомітне, але важливе для розуміння їх суті.

Спостереження і спостережливість відіграють велику роль у на-вчанні та трудовій діяльності людини. Відомо, як високо цінував спостереження і спостережливість Ч. Дарвін (відкриття походження видів він пояснював своєю спостережливістю). І. Павлов вважав, що спостережливість дуже потрібна вченому. На його інституті було на-писано: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. К. Ушинський рекомендував учителям навчати дітей спостерігати, якщо вони хочуть розвинути в дітей розум, позаяк спостереження дає матеріал, факти для мислення.


Ключові поняття теми

Сприймання, комплексний подразник, предметність, цілісність сприймання, структурність сприймання, осмисленість сприймання, константність сприй-мання, апперцепція, ілюзія, сприймання простору, сприймання руху, сприйман-ня часу, спостереження, спостережливість, конвергенція, акомодація, диспа-ратні точки, синкретичне сприймання.

Формалізована структура змісту теми

Пізнавальна функція сприймання:

відображення предметів і явищ дійсності загалом. Фізіологічний механізм сприймання:

утворення систем умовно-рефлекторних зв’язків

на безпосередню дію комплексного подразника на аналізатор.

СПРИЙМАННЯ



Властивості: — предметність — цілісність — структурність — осмисленість — константність

Різновиди за участю аналізаторів: — зорові — смакові — слухові — нюхові — рухові — дотикові — больові — органічні

 


 


Різновиди залежно від складності об’єктів, що відображуються:

— сприймання простору

— сприймання руху

— сприймання часу



ЧУТТЄВЕ ПІЗНАННЯ

безпосереднє сприймання — відображення

відображення предметів загалом

дійсності

відображення зовнішніх ознак В1ДЧ^™ — ™°*Р*™™*

предмет, та явищ —Х ЯКОСТЄЙ, ™й

Л

Запитання для самостійної роботи

1. Який психічний процес називається сприйманням?

2. У чому полягає спільне та відмінне між сприйманням і відчуттям?

3. Охарактеризуйте загальні властивості сприймань.

4. Що таке структурність сприймання та який її механізм?

5. Що таке константність сприймання та який її механізм?

6. Як виявляється апперцепція у процесах сприймання?

7. Який вплив на сприймання може справляти попередній досвід?

8. Які чинники визначають об’єктивні умови сприймання?

9. Які чинники визначають суб’єктивні умови сприймання?

 

10. Що таке ілюзія у сприйманні та який її механізм?

11. Що таке спостереження?

12. Що таке спостережливість?

13. У чому може виявлятися професійна спостережливість?

З*

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

1. Чи погодитеся ви з думкою, що відмінності між сприйманням і відчуттям зводяться переважно до кількісних характеристик результату відобра-ження?

2. Чи можна визначити процес сприймання як синтез відчуттів?

3. Чи всі основні властивості сприймань перелічено: предметність, цілісність, структурність, осмисленість, константність?

4. Чи завжди апперцепція позитивно впливає на процес сприймання об’єктів?

5. Чи можлива структурність сприймання без його осмисленості?

6. Чи можна стверджувати, що осмисленість сприймання зумовлена вик-лючно такою його властивістю, як предметність?

7. Чи є константність сприймання об’єктивно детермінованим явищем?


8. Чи погодитеся ви з твердженням, що акт сприймання — це завжди ана-літико-синтетичний процес?

9. Чи завжди у сприйманні просторових характеристик об’єктів бере участь кінестетичний аналізатор?

10. Чи згодні ви з твердженням, що руховому аналізатору належить пріори-тетна роль у складних формах сприймань?

З,

Завдання та проблемні ситуації

2. Поясніть, яку роль відіграють рухи очей (саккадичні рухи) у складному зоровому сприйманні. Чому процес сприймання розглядають як перцеп-тивну… 3. Хмари на небі іноді сприймаються як цілісні предмети, що нагадують тварин,… 4. Поясніть такий факт: коли людина вперше йде незнайомою місцевістю, самостійно розшукуючи дорогу, то вдруге вона…

Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відобра­ження людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності в їх істотних зв'язках і відношеннях.

Мислення людини нерозривно пов’язане з мовою,яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюється нагро-маджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі пот-реби. Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можли-вості, удосконалює мислення.

Розумова діяльність органічно пов’язана з практикою.Практика є джерелом розумової діяльності. Мислення породжується потребами людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задо­волення. Навіть для наукових теоретичних проблем пізнання, які не пов’язані безпосередньо з потребами практики, вона є їх віддаленим джерелом. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мис-лення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впроваджен-ню досягнень людської думки в різні сфери життя суспільства.

Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного оволодіння закономірностями об’єктив-ної дійсності, постановки їх на службу потребам та інтересам людини. Мислення є підвалиною свідомої діяльності особистості, формування її розумових та інших властивостей. Рівень розвитку мислення виз­начає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в оточуючому світі, як вона панує над обставинами та над собою.


Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання зако­номірностей об’єктивного світу, має суспільну природу. Суспільно-історична зумовленість мислення виявляється в тому, що в кожному акті пізнання дійсності людина спирається на досвід, нагромаджений попередніми генераціями, оперує тими засобами пізнання, які були створені ними. До таких засобів насамперед належать мова як зна-ряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнаваль-ної діяльності людей, а також наука і суспільна практика. Широта узагальнень і глибина розкриття сутності явищ значною мірою зу-мовлені також результатами пізнання дійсності, досягнутими на попе-редньому етапі історичного розвитку людського суспільства. Як за прибережною хвилею відчувається тиск цілого океану, слушно заува-жував з цього приводу Д. Писарєв, так і за кожною думкою людини, якою б новою чи оригінальною вона не здавалася, стоїть досвід бага-тьох попередніх генерацій.

Отже, хоча мислення кожної людини розвивається й формується у процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і ха-рактер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло суспільство на певному етапі свого розвитку. Це дає підстави розгля-дати мислення як продукт суспільно-історичного розвитку. Суспільна природа мислення виявляється також у потребах суспільства, харак-тері тих пізнавальних завдань, на розв’язання яких воно спрямоване.

Об’єктом розумової діяльності завжди є найактуальніші проблеми, породжені сучасністю. На нинішньому історичному етапі такими є екологічні проблеми, проблеми економічної інтеграції країн в умовах ринкових відносин та ін. Поглиблення соціальної сутності мислення зумовлене потребою постійно залучати для розв’язання кожного кон-кретного завдання досвід, нагромаджений фахівцями в суміжних галу-зях знання. Завдяки соціально-історичній природі мислення людство забезпечує наступність у передаванні від генерації до генерації інтелек-туальних надбань, створюючи умови для соціального та науково-технічного прогресу.

Розумові дії та операції мислення

Щоб зрозуміти певний об’єкт, треба знати факти, що його харак-теризують. Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагаль-нюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних Дій.


Розумовідії — це дії з об’єктами, відображеними в образах, уявлен-нях і поняттях про них. Ці дії відбуваються подумки за допомогою мовлення. Перш ніж діяти з предметами (розбирати їх, складати, щось будувати з них), людина робить це подумки, не вступаючи в контакт із цими предметами і не змінюючи будову самого об’єкта. При цьому залежно від того, які образи відіграють провідну роль, розумові дії бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мислення. Дії мис­лення(наприклад, при розв’язуванні арифметичних задач) формують-ся на основі зовнішніх практичних дій. Дослідження процесу їх фор-мування (П. Гальперін, Н. Тализіна) показали, що спочатку дії відбуваються, спираючись на сприймання матеріальних предметів або їх зображення (дитина практично оцінює кількість). Далі вони здійснюються у плані голосного мовлення без спирання на предмети чи їх зображення. Нарешті, дії виконуються подумки за допомогою внутрішнього мовлення, тобто стають внутрішніми діями мислення. Далі вони автоматизуються, узагальнюються, згортаються.

Розумові дії, як і практичні, різноманітні; вони пов’язані з кон-кретним матеріалом.

У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або про­цеси — розумові операції:порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.

Порівняння— важлива розумова операція. За її допомогою пізна-ються схожі та відмітні ознаки і властивості об’єктів. Операції по­рівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту порівнюваних об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у роз-критті істотних ознак предметів.

“Усе у світі ми пізнаємо через порівняння, і якщо б нам спіткався якийсь новий предмет, якого ми не могли ні з чим порівняти, ні від чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми про цей предмет не склали б жодної думки і не могли б сказати про нього жод-ного слова”, — вважав К. Ушинський [14].

Аналізі синтез. Аналізу мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об’єктивної дійсності. Це уявне розчленування об’єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей.

Об’єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їх властивості. Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розу-мовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-яко­го предмета, але сам його не забезпечує.


Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез — це протилежні й водночас нерозривно взаємопов’язані процеси.

Синтез — це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, еле-ментів, ознак і властивостей об’єктів в єдине, якісно нове ціле.

Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, обра-зи, уявлення. Аналіз і синтез — основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

Абстрагуванняі узагальнення.Розумовий аналіз переходить в аб­страгування("абстрагувати" від лат. аЬйга@еге — відволікати, відверта-ти), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві.

Виокремлені у процесі абстрагування ознаки предмета розуміють-ся незалежно від інших його ознак і стають самостійним об'єктом мис-лення. Так, спостерігаючи переміщення у просторі різних за характе-ром об'єктів — машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, люди-на виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як самостійну категорію.

Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об’єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характери-зується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Воно відіграє провідну роль в утворенні понять, які є засадовими для будь-якого знання. Аб­страгування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагаль-нення виявляється в уявному об’єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.

Узагальнення— це продовження і поглиблення синтезуючої ді­яльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істот-них властивостей і відносин, що присутні в об’єктах.

Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає мож­ливість групувати об’єкти за видовими, родовими та іншими озна-ками. Така операція називається класифікацією.Класифікація здійснюється з метою виокремлення та подальшого об’єднання об’єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впо­рядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури. Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокреми-ти ознаки об’єктів, що підлягають класифікації, порівняти об’єкти за особливими ознаками, визначити загальні основи класифікації,


згрупувати об’єкти за певним принципом. Упорядковування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об’єктів нази-вається систематизацією.

Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об’єднан-ня не окремих об’єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх груп і класів.

Отже, процес розуміння предметів та явищ об’єктивної дійсності, утворення наукових понять про них складний і багатоплановий. Вінпотребує вивчення фактів, їх порівняння, аналізу та синтезу, абстра-гування, узагальнення, класифікації, систематизації їх істотних ознак і характеристик. Загальним механізмом операційної діяльності мис-лення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.

Форми мислення

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Судження— це форма уявного відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність оз-нак, властивостей чи відносин у певних об’єктах. Наприклад: “Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам”; “Ця квітка — блакитна”; “Це вагомий доказ”.

Характерна властивість судження полягає в тому, що воно існує, ви-являється й формується в реченні. Проте судження та речення не то­тожні.

Судження — це акт мислення, що відображує зв’язки, відносини речей, а речення — це граматичне сполучення слів, що виявляє й фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, ви-гуки, сполучники, прийменники, не є судженнями (“Агов!”, “Ану!”, “Хто це?”). Таким чином, між судженнями та реченнями існує склад-ний зв’язок.

Кожне судження містить суб’єкт і предикат. Суб'єктом є предмет судження, про який ідеться і який відображується у свідомості людини. Предикат це відображення відносин, ознак, властивостей, які людина стверджує. Наприклад: “Усі метали при нагріванні розши-рюються” (“усі метали” — це суб’єкт, а “при нагріванні розширюють­ся” — предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так,


кажучи “Кит — не риба”, ми маємо на увазі, що кит не належить до риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії живих істот.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється практикою. Судження бувають одиничними (“Київ — столиця Украї-ни”), частковими (“Деякі метали легші, ніж вода”), загальними (“Усі люди смертні”). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними (“У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові”). Залежно від того, стверд-жується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об’єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.

Істинність знань або суджень можна з’ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони грунтуються, порівнюючи їх з іншими суджен-нями, тобто розмірковуючи.

Міркування— це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовиводомназивається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове.

В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Роз­різняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Індуктивний умовивід це судження, в якому на основі конкретно-го, часткового робиться узагальнення. Наприклад: “Срібло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються”.

Дедуктивний умовивід це судження, в якому на основі загаль-ного здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: “Усі метали при нагріванні розширюються; срібло — метал; отже, срібло при нагріванні розширюється”.

Умовивід за аналогією грунтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схо­жість цих об’єктів за іншими ознаками.

Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

Дані, отримані у процесі мислення, фіксуються в поняттях. Понят­тя— це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність пред-метів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах, узагаль-нюються їх істотні ознаки.


Істотними є такі ознаки, які належать об’єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об’єкти від інших, тобто це властивості, без яких об’єкти не можуть існувати. Так, істот-на ознака плодів полягає в тому, що вони містять насіння, яке є засо­бом розмноження (а форма, колір, вигляд плодів не є істотними озна-ками).

Поняття виникають на грунті чуттєвого досвіду. Вінє передумовою формування змістових понять. Поняття відбивають світ глибше, повніше, ніж уявлення.

Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідом-ляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук.

Поняття і слово становлять єдність, але не тотожність. Слово не ут-ворює поняття, воно є лише знаряддям утворення поняття. Поняття — елемент думки, слово — елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: “вечоріє”, “так” — це слова, але не поняття.

Іноді поняття виражається кількома словами. Наприклад, понят-тя “єдність організму та середовища” виражене словосполученням. Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.

Обсяг поняття це відображене в ньому коло об’єктів, а зміст по­няття це відображена в ньому сукупність істотних ознак об’єктів.

Поняття з більшим обсягом називаються родовими (“меблі”, “рос-лини”) стосовно понять з меншим обсягом ознак (“стіл”, “дерево”), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями (“рух”, “кількість”, “якість”, “простір”, “час”).

Поняття поділяються на загальні та одиничні. Поняття, що відбива-ють істотні ознаки одиничних об’єктів, називаються одиничними (“країна”, “місто”, “письменник”, “вчений”), а цілих класів предметів — загальними (“елемент”, “зброя”).

Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних понят-тях відбиваються певні предмети, явища та зв’язки між ними (напри-клад, “меблі”, “рослини”, “тварини”). В абстрактних поняттях відобра-жаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об’єктів (“вага”, “мужність”, “хоробрість”, “добро”, “зло” тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття.


Процес розуміння

Результатом розумової діяльності є розуміння людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності. Розуміння— це складна аналітико-синтетична діяльність мозку, спрямована на розкриття внутрішньої сутності об’єктів, на усвідомлення зв’язків, відносин, залежностей, які в ній відображуються. Залежно від характеру пізнавального завдання та його змістовної структури розуміння може виявлятись у співвідне-сенні нового об’єкта з відомим як такого, що має з ним спільні ознаки, у з’ясуванні причини явища, визначенні вихідних принципів і логічних засад розуміння факту, у розумінні підтексту мовного висловлювання, мотивів, змісту та значення вчинку тощо. Необхідна умова розуміння будь-яких фактів — достатні знання та життєвий досвід людини, які є ключовими компонентами цього процесу.

Як зауважив І. Сєченов, думку може засвоїти чи зрозуміти лише та людина, в якої вона входить ланкою до складу власного досвіду. Ро­зуміння спирається на асоціативні зв’язки, що сформувалися в попе-редньому досвіді, і являє собою актуалізацію цих зв’язків. Від їх багат-ства та різноманітності залежить успішне розуміння. Відповідні асоціації є основою для продуктивного утворення нових асоціацій, замикання нових зв’язків та адекватного відображення причинної, логічної чи структурної сутності об’єкта розуміння.

Важливе значення для розуміння має поєднання слова з наочни-ми образами, особливо тоді, коли предметом розуміння є функ­ціональні характеристики об’єктів. Наочні образи, так само як і прак-тичні дії, не лише ілюструють те, що потрібно зрозуміти, а й допома-гають розкрити суть того, що осмислюється.

Критерієм розуміння є сформульована у слові думка, яка відобра-жує знання істотних ознак об’єкта чи явища. Вміння охарактеризу-вати словами те, що осмислюється, свідчить про правильне розуміння.

Важлива роль у розумінні належить розумовим і практичним діям, що виконуються у зв’язку з розкриттям сутності об’єкта пізнання. При розумінні наукового тексту треба виокремити понятійний апарат, визначити його логічну структуру, скласти тези, зробити узагальнен-ня. При вивченні механізмів і принципів їх роботи показником розу-міння стає вміння вільно їх розбирати та складати. Надійним показни-ком розуміння є зміст відповідей на нестандартні запитання щодо суті засвоєних знань, вміння варіювати формулювання думок, реконстру-ювати текстову основу змісту, передавати його у більш стислому чи


розгорнутому вигляді. Свідченням розуміння вважається також умін-ня застосовувати на практиці сформульовані у словесній формі принци-пи, наводити оригінальні приклади, що ілюструють явище.

У навчальному процесі часто виникають ситуації, коли шлях до усвідомлення знань нерозривно пов’язаний з певними практичними діями за інструкціями чи алгоритмами, наприклад при оволодінні принципами розв’язання математичних завдань, орфографічними пра-вилами тощо.

Розумова діяльність людини, що спрямована на розуміння пред-метів та явищ об’єктивного світу, його закономірностей, потребує урахування та дотримання в цьому процесі всіх психологічних умов, від яких залежить його продуктивність.

Процес розв’язання завдань

Мислення— це процес руху думки від невідомого до відомого. Мислення починається там, де перед людиною постає щось нове, невідоме і коли вона починає щось аналізувати, порівнювати, уза-гальнювати. Такі питання виникають в умовах проблемної ситуації.Проблемна ситуація характеризується наявністю суперечностей між реальним рівнем знань та об’єктивно необхідним для успішного роз­в’язання завдання.

Процес розв’язання пізнавального завдання починається з фор-мулювання питання, яке треба визначити виходячи з конкретних умов проблемної ситуації. Формулювання питання — перший етап, найскладніший у процесі розв’язання завдань. Важливе значення на цьому етапі має здатність людини бачити нез’ясовані аспекти в тих чи інших предметах та явищах дійсності, її вміння ставити запитання, виокремлювати проблеми, які потребують вирішення. Ця здатність значною мірою залежить від попереднього досвіду людини, проник-ливості її розуму, вміння бачити незрозуміле там, де іншій людині все здається зрозумілим.

Другий етап розв’язання розумового завдання починається з по­шуку шляхів аналізу поставленого запитання та побудови гіпотези. Висування гіпотез дає людині можливість передбачити напрями розв’язання завдання й можливі результати. Якщо висунуті гіпотези не підтверджуються, їх відкидають, уточнюють умови завдання й са-ме завдання.


Розв’язання розумового завдання — завершальний етап процесу — може відбуватися по-різному. Іноді людина діє методом спроб і поми-лок, перевіряючи ефективність висунутих гіпотез. Розв’язання завдан-ня може базуватися також на використанні відомих способів, на засто-суванні аналогій за нових умов проблемної ситуації. Розв’язання завдання може відбуватись як творчий процес. У цьому разі воно потребує подолання інертності мислення та побудови нової стратегії розв’язання. Побудова нової стратегії завжди є результатом трива-лої попередньої роботи мислення, узагальнення й реконструкції досвіду розв’язання завдань у тій чи іншій царині людської діяльності. Розв’язати завдання іноді вдається раптово після попередніх напруже-них, але безрезультатних зусиль, як інсайт. У цьому разі спостерігається інтуїтивне, не до кінця усвідомлене у процесуальному плані знаходжен-ня розв’язку. Саме так робили деякі важливі відкриття в науці та техніці відомі вчені й винахідники. На відкриття закону всесвітнього тяжіння І. Ньютона наштовхнула думка про яблуко, що впало йому на голову в момент напруженої зосередженості на проблемі. Аналогічна ситуація спричинила відкриття Архімедом закону виштовхувальної сили рідини, яка діє на занурене в неї тіло.

Важливу роль у стимулюванні розумової діяльності у процесі розв’язання завдань відіграють почуття. Виключно важливе значення мають почуття здивування, допитливості, почуття нового. Почуття породжуються виникненням ідеї, перебігом розв’язування завдання, завершенням роботи та подоланням утруднень, що виникають на шляху до результату. Розв’язання завдання потребує від людини великих вольових зусиль. Від її наполегливості, сили волі та цілеспря-мованості залежать ефективність пізнавальної діяльності, загальна культура розумової праці. “Якби той, хто дивується з винахідливості генія, міг поглянути на сам процес цих винаходів, то почав би дивува-тися не тільки з розуму, а і з сили волі, пристрасті та наполегливості ви-нахідників”, — зауважував К. Ушинський [14].

Отже, процес розв’язання завдань потребує мобілізації та напру-ження всіх психічних сил особистості, концентрації її пізнавальної активності.

Різновиди мислення

Об’єктом розумової діяльності людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістове підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення


предметно-дійових, перцептивно-образних та поняттєвих компонентів у їх розв’язуванні. Залежно від цього розрізняють три основні види мислення: наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне, або аб­страктне.

Наочно-дійове мисленняхарактеризується тим, що при цьому роз-в’язання завдання безпосередньо міститься в самій діяльності. Генетич-но це найбільш рання стадія розвитку мислення. Саме з цього почи-нається розвиток мислення первісної людини у процесі зародження трудової діяльності, коли розумовий та практичний її боки постають в органічній єдності, причому розумова діяльність ще не виокремила-ся з предметно-практичної як самостійна. З цього різновиду почи-нається розвиток мислення і в онтогенезі. В елементарній формі воно властиве дітям раннього віку, які думають, діючи з предметами, і, маніпулюючи ними, розкривають нові істотні їх властивості.

Наочно-дійове мислення в розвиненому вигляді властиве й дорослій людині. Особливо необхідне воно тоді, коли найефективніший розв’язок завдання можливий саме у процесі практичної діяльності. Наочно-дійове мислення притаманне людям тих професій, які за змістом потребують практичного аналізу, різноманітного комбінування та кон-струювання, наприклад шахістам, конструкторам, винахідникам. Важ-ливу роль наочно-дійове мислення відіграє там, де продуктивне та економічне розв’язання завдання пов’язане із застосуванням предмет-но-практичних процедур.

Наочно-образне мисленняхарактеризується тим, що змістом розу-мового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у предметах та явищах. Наочно-образне мислення значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає їй змогу змістовніше й різноманітніше відображати ре-альність. Великі можливості цього різновиду мислення виявляються, зокрема, в образотворчому мистецтві. Ілюстрацією цієї тези є різні напрями абстракціонізму та модернізму, де змістове навантаження образів передається в адекватно сконструйованих митцем символах.

Схематизація та символічне відображення дійсності виявляються продуктивними і в інших видах людської діяльності, допомагаючи з більшою точністю та узагальненістю відображати реальність, напри-клад при складанні моделей сітьового планування діяльності, при розв’язанні конструкторсько-технічних завдань тощо. Наочно-образ-не мислення розвивається в діяльності, характер якої потребує опе-рування образами різного ступеня узагальненості, схематичного зоб­раження предметів та їх символічного позначення.


Словесно-логічне,або абстрактне мисленняздійснюється у сло­весній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманням та уявленням. Більшість понять, якими виражаються економічні, суспільно-історичні, наукові категорії, є продуктами великої абстрагуючої діяльності мислення, в яких не простежується їх безпосередній зв’язок з чуттєвою реальністю. Саме цей вид мислення дає можливість встановлювати загальні за-кономірності природи та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв’язувати розумові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.

Зазначені види мислення виявляються й перебувають у певному співвідношенні. У розвинених формах вони можуть виявлятись як індивідуальні особливості мислення людей, зумовлені характером їхньої діяльності, професійними чинниками, співвідношенням першої та другої сигнальних систем та іншими причинами.

Індивідуальні особливості мислення

Розумова діяльність різних людей, підлягаючи загальним психо­логічним закономірностям, водночас характеризується індивідуальни-ми особливостями.Відмітності в розумовій діяльності виявляються в різноманітних якостях мислення. Індивідуальні відмітності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характе-ром діяльності, навчанням. Певний вплив на особливості мислення справляють тип вищої нервової діяльності, співвідношення першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявля-ються індивідуальні відмітності мислення, є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність мисленняхарактеризується вмінням людини стави-ти нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших лю-дей. Самостійність мислення грунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей, але людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи вирішення пізнавальних та інших проблем. Самостійність мислення тісно пов’яза-на з критичністю.

Критичність мисленнявиявляється у здатності суб’єкта пізнаваль-ної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об’єктивно оціню-вати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює власні думки, ретельно перевіряє рішення, зважує всі “за” і “проти”,


виявляючи тим самим самокритичне ставлення до власних дій. Критичність і самостійність мислення великою мірою залежать від життєвого досвіду людини, багатства та глибини знань.

Гнучкість мисленнявиявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності, звільняючись від залежності закріп-лених у попередньому досвіді способів і прийомів розв’язання ана-логічних завдань. Гнучкість мислення розкривається в готовності швидко переключатися з одного способу розв’язання завдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх розв’язання, знаходити нові, нестан-дартні способи дій за змінених умов.

Глибина мисленнявиявляється в умінні проникати в сутність склад-них питань, розкривати причини явищ, приховані за нашарування-ми неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Саме ця риса влас-тива особистостям з глибоким розумом, які у простих, добре відомих фактах уміють помічати суперечності й на цій основі розкривати зако-номірності природи та суспільного життя.

Широта мисленнявиявляється у здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її інтелек-туальної різнобічності.

Послідовність мисленнявиявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обгрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка суворо дотри-мується теми міркування, не відхиляється в бік, не “перестрибує” з однієї думки на іншу, не підміняє предмет міркування. Для послідовно-го мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питан-ня, ясність плану, відсутність суперечностей і логічних помилок в ар-гументації думки, доказовість та об’єктивність у висновках.

Швидкість мислення— це здатність швидко розібратися у складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення й прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості розу-мових навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нерво­вих процесів. Швидкість мислення слід відрізняти від квапливості та похапливості, що їх демонструють деякі люди, не продумуючи на-лежно рішень, які вони приймають, не прогнозуючи можливих на-слідків наспіх прийнятих рішень.

Усі якості мислення людини формуються й розвиваються в діяль-ності. Змістовна й відповідно організована діяльність сприяє всебічно-му розвитку цінних якостей мислення особистості.


<е>


Ключові поняття теми


Мислення, аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, конкрети-зація, класифікація, систематизація, судження, умовивід, поняття, проблемна ситуація, завдання, гіпотеза, наочно-дійове мислення, наочно-образне мислення, словесно-логічне мислення.

Формалізована структура змісту теми

Пізнавальна функція мислення:

розкриття внутрішньої, безпосередньо не даної у відчуттях та сприйманнях сутності об’єктів та явищ дійсності. Механізм пізнання мислення:

операції аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування, узагальнення, класифікації та систематизації.

МИСЛЕННЯ


Форми:

— судження

— міркування

— умовивід

— поняття


Індивідуальні особливості:

— самостійність

— критичність

— гнучкість

— глибина

— послідовність

— швидкість


Різновиди



 


 


за формою:

— наочно-дійове

— наочно-образне

— словесно-логічне (поняттєве)


За характером за мірою за мірою новизни

завдань:— дискурсивне — репродуктивне — теоретичне —інтуїтивне (відтворювальне) — практичне — продуктивне

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

1. Чи достатньо, характеризуючи мислення, вказати на такі його ознаки: це спосіб опосередкованого та узагальненого відображення внутрішніх властивостей об’єктів та явищ дійсності?

2. Чи є соціальна природа мислення необхідною умовою його розвитку?

3. Чи всі розумові операції перелічено: аналіз, синтез, абстрагування, уза-гальнення, класифікація, систематизація?

4. Чи достатньою є така характеристика розумової операції аналізу: аналіз — це розкладання цілого на частини?

5. Чи достатньою є така характеристика розумової операції синтезу: син-тез — це об’єднання в ціле елементів, виокремлених в об’єкті у процесі аналізу?

6. Чи згодні ви з твердженням, що продуктом розумової діяльності можуть бути лише поняття?

7. Чи згодні ви з твердженням, що в поняттях як формі мислення найповніше відображуються всі властивості та якості об’єктів?

8. Чи вважаєте ви, що поняття “завдання” іноді може бути ширшим, ніж поняття “проблемна ситуація”?

9. Чи правильно названі форми мислення: наочно-дійове, наочно-образне, словесно-логічне, поняттєве?

л,

Завдання та проблемні ситуації---------------------------------------------

1. У чому виявляється принципова відмінність мислення людини та “мислен-ня машини”? Наведіть аргументи, які б переконливо доводили таку відмінність.

2. У чому полягають відмінності мислення людини від мислення тварини? Що не дозволяє мисленню тварини піднестися до рівня людського мислення?


3. Про які якості розуму йдеться в наведеному описі: “Він мав ґрунтовні знання в царині як соціальних, так і природничих наук, і вмів цими знан-нями чудово користуватися. У досліджуваних явищах він прагнув віднай-ти їх сутність, з’ясувати основні причини, зв’язки. Відкидаючи будь-які шаблони, в аналізі нових фактів умів бачити їх з нового боку і не боявся критично оцінити свої попередні погляди. Іноді він припускався помилок, але вмів усувати їх згодом”.

^Р= Список використаної та рекомендованої літератури^

1. Беспалов Б. И. Действие: Психологические механизмм визуального ммш-ления. — М., 1984.

2. Брушлинсшй А. В. Продуктивное ммшление и проблемное обучение. — М., 1983.

3. Виготсшй Л. С. Ммшление и речь // Собр. соч.: В 6 т. — М.: Педагоги-ка, 1982. — Т. 2.

4. Гальперин П. Я., Котик Н. Р. К психологии творческого мьшгления // Вопр. психологии. — 1982. — № 5.

5. Калмикова 3. И. Продуктивное ммшление как основа обучаемости. — М., 1988.

6. Каплунович И. Я. Развитие структури пространственного ммшления // Вопр. психологии. — 1986. — № 2.

7. Матюшшн А. М. Проблемнме ситуации в мьшглении и обучении. — М.: Педагогика, 1972.

8. Немов Р. С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.

9. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1977.

 

10. Петухов В. В. Психология мьшгления: Учеб.-метод. пособие. — М., 1987.

11. ПоддьяковН. Н. Ммшление дошкольника. — М., 1977.

12. Психологія / За ред. Г. С. Костюка. — К: Рад. шк., 1968.

13. Тихомиров О. К. Психология ммшления. — М., 1984.

14. Ушинский К. Д. Собр. соч. — М., 1950. — Т. 8.

15. Холодная М. А. Интегральнне структури понятийного мьшгления. — Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1983.

16. ЗсауловА. Ф. Психология решения задач. — М.: Внсш. шк., 1972.

17. Якиманская М. С. Знание и ммшление школьника. — М., 1985.


Розділ 13 ------

УЯВА

Поняття про уяву

Відображаючи об’єктивну дійсність, людина не лише сприймає те, що на неї діє в певний момент, чи уявляє те, що на неї діяло раніше. Життя потребує від людини створення образів і таких об’єктів, яких во-на ще не сприймала, уявлення подій, свідком яких вона не була, пере-дбачання наслідків своїх дій та вчинків, програмування своєї діяльності тощо.

Уява— це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці. Будь-який акт праці неодмінно містить в собі уяву. Не уявивши готовий результат праці, не можна приступати до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уяви як спе­цифічно людської форми випереджального відображення дійсності. Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий результат своєї діяль-ності та шляхи, якими його буде досягнуто. Ще до того, як виготови-ти певну річ, людина подумки створює її образ.

У житті людина створює образи таких об’єктів, яких у природі не було, немає й не може бути. Такими витворами людської уяви є фан-тастичні казкові образи русалки, килима-літака, Змія Горинича, в яких неприродно поєднані ознаки різних об’єктів. Проте якими б ди-вовижними не здавалися продукти людської уяви, підґрунтям для їх по-будови завжди є попередній досвід людини, ті враження, що зберіга-ються в її свідомості.

Уява — це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких вона ніколи не сприймала.

Створення образів уяви завжди пов’язане з певним відступом від ре-альності, виходом за її межі. Це значно розширює пізнавальні можли-вості людини,… рює психічну модель кінцевого та проміжних результатів праці й цим забезпечує… Цінність уяви полягає в тому, що вона допомагає людині орієнту-ватися у проблемних ситуаціях, приймати правильні…

Л^^ Ключові поняття теми

Уява, довільна уява, мимовільна уява, випереджальне відображення, репродук-тивна уява, творча уява, мрія, дисоціація, аглютинація, наголошування, гіпер-болізація, схематизація, типізація.

Формалізована структура змісту теми

Пізнавальна функція уяви:

— створення образів нових об’єктів;

— випереджальне відображення реальності.


Психологічний механізм уяви:

дисоціація життєвих вражень та об’єднання виокремлених елементів у нові комбінації.

УЯВА


Різновиди:

— репродуктивна (мимовільна, довільна)

— творча (довільна)

— мрія (довільна)


Прийоми створення образів:

— аглютинація

— схематизація

— гіперболізація

— наголошування

— типізація


 


Л


Запитання для самостійної роботи

У чому полягає специфічність відображення дійсності у процесах уяви?

Чим зумовлена діяльність людської уяви?

Від чого залежить багатство створюваних людиною образів уяви?

У чому полягає принципова відмінність між образами репродуктивної

та продуктивної уяви?

У чому полягають особливості мрії як різновиду творчої уяви?

У чому виявляється зв’язок процесів чуттєвого пізнання і мислення з

уявою?

Охарактеризуйте механізм впливу образів уяви на фізіологічні процеси

людини.

Як уява пов’язана з емоційно-вольовою сферою особистості?


 


Л


Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю


1. Чи згодні ви з твердженням, що без уяви неможлива будь-яка практична діяльність людини?

2. Чи завжди уява міститься у процесі розумової діяльності?

3. Чи є уява у тварини?

4. Чи є принципова відмінність між образами творчої уяви та галюци­націями?

5. Чи може яскравість уяви негативно позначитися на психічному житті людини?

6. Чи погодитеся ви з думкою, що мрія — це створення образів уяви, у здійсненні яких вона впевнена?

7. Чи може бути уява дитини багатшою, ніж уява дорослої людини?


Р^^ Завдання та проблемні ситуації

2. Визначіть, які прийоми створення образів уяви використано: винахідни-ком — при конструюванні ним дирижабля, гідролітака; письменни­ком — при… 3. Поясніть, чому деякі люди, неосвічені в медицині, прочитавши описан­ня… І&£^ Список використаної та рекомендованої літератури

ПАМ'ЯТЬ

Враження, що їх одержує людина, відображуючи об’єктивну дійсність через свої органи чуття чи у процесі розумової діяльності, не зникають безслідно,… Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її по­переднього… Пам’ять є підґрунтям психічного життя людини. Завдяки пам’яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання,…

Формалізована структура змісту теми

Пізнавальна функція пам'яті:

нагромадження життєвого досвіду. Фізіологічний механізм пам'яті:

здатність нервової системи фіксувати і зберігати враження.


ПАМ’ЯТЬ

— запам’ятовування — збереження — відтворення

Запитання для самостійної роботи


 


1.


Охарактеризуйте найважливіші особливості пам’яті як пізнавального

процесу.

Роль пам’яті у психічному житті людини.

Природа асоціацій та їх значення у процесах пам’яті.

За якими принципами пам’ять поділяють на різновиди?

У чому полягає відмінність короткочасної пам’яті від оперативної?

Назвіть основні умови продуктивного запам’ятовування.

Як можна пояснити явище ремінісценції?

У чому виявляється основна відмінність образів та уявлень пам’яті від

образів сприймань?

У чому виявляються індивідуальні особливості пам’яті?


 


%


Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю


 


1.


Чи є пам’ять психічним процесом, який належить до абстрактного пізнання?



2. Чи можна стверджувати, що функція пам’яті вичерпується процесами фіксації та відтворення одержаних вражень?

3. Чи правильно визначено принципи розподілу пам’яті на види: залежно від участі волі у процесах запам’ятовування; залежно від тривалості утри-мання інформації в пам’яті; залежно від змісту запам’ятованого?

4. Чи всі види пам’яті перелічено: довільна, мимовільна, образна, рухова, словесно-логічна, емоційна, довготривала, короткочасна?

5. Чи є принципова відмінність у механізмах мимовільного відтворення та персеверації?

6. Чи всі умови продуктивного запам’ятовування перелічено: мета запам’ято-вування, позитивне ставлення до заучуваного, осмисленість інформації, повторення?

7. Чи всі перелічені особливості пам’яті характеризують її індивідуальні відмінності: швидкість запам’ятовування, готовність до відтворення, три-валість зберігання, персеверація?

1^5= Завдання та проблемні ситуації

1. З досвіду відомо, що, хвилюючись, людина може забувати раніше за-пам’ятоване. Яке фізіологічне пояснення можна дати цьому явищу?

2. Багато людей для кращого запам’ятовування вдаються до коротких за-нотувань. Чому такий прийом сприяє кращому запам’ятовуванню ма-теріалу?

3. В одному експерименті піддослідним запропонували розв’язати п’ять завдань. В іншому дослідженні через 15 хвилин їм же було потрібно скласти п’ять аналогічних завдань. Після цього на вимогу експеримен­татора вони повинні були відтворити числа з усіх десяти завдань. В яко­му випадку піддослідні краще запам’ятали цифри і чому?

4. Іноді тривала робота щодо запам’ятовування навчального матеріалу виявляється неефективною. Чим пояснити, що, по-перше, матеріал пога-но запам’ятовується, по-друге, створюється ілюзія його запам’ятову­вання?

5. Як психологічно та фізіологічно обгрунтувати положення К. Ушинсько-го про те, що “погана пам’ять” є результатом лінощів пригадати?

£Ь Список використаної та рекомендованої літератури-----------------------

1. Аткинсон Р. Человеческая память и процесе обучения. — М.: Прогресе, 1979.

2. Изюмова С. А. Мнемические способности и усвоение знаний в школе // Вопр. психологии. — 1986. — № 3.

3. Иппожтов Ф. В. Память школьника. — М., 1978.

4. Истомина 3. М. Развитие памяти: Учеб.-метод. пособие. — М., 1978.

5. ЛурияА. Р. Внимание и память. — М., 1975.

6. ЛурияА. Р. Нейропсихология памяти. — М.: Педагогика, 1974.


7. Ляудис В. Я. Память в процессе развития. — М., 1976.

8. Немов Р. С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.

9. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1977.

 

10. Психологія / За ред. Г. С. Костюка. — К: Рад. шк., 1968.

11. Роговин М. С. Проблеми теории памяти. — М., 1977.

12. СмирновА. А. Проблеми психологии памяти. — М.: Просвещение, 1966.

 


ЧАСТИНА V

ЕМОЦIЙНО-ВОЛЬОВI ПРОЦЕСИ

Розділ 15

ЕМОЦІЇ І ПОЧУТТЯ

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивнеабо негативнеставлення до неї. Ставлення до дійсності відображується в мозку й… Емоції та почуття здійснюють сигнальну та регулювальну функції, спонукають… Людські емоції та почуття найяскравіше виражають духовні запи-ти і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К.…

Почуття, емоції, стенічні почуття, астенічні почуття, чуттєвий тон, настрої, афекти, пристрасті, стреси, фрустрація, моральні почуття, інтелектуальні по-чуття, естетичні почуття, праксичні почуття.

Формалізована структура змісту теми

Психологічна функція почуттів:

емоційне переживання ставлення суб’єкта до об’єктивної дійсності. Фізіологічний механізм почуттів:

взаємодія підкоркових центрів з корою великих півкуль головного мозку при їх провідній ролі.


ПОЧУТТЯ


Різновидиза характером їх впливу на діяльність:

— стенічні

— астенічні


Різновидиза характером їх переживань:

— настрої

— афекти

— пристрасті

— стреси

— фрустрації


Різновидиза їх суспільною сутністю (вищіпочуття):

— моральні

— інтелектуальні

— естетичні

— праксичні


 


Л


Запитання для самостійної роботи


 


1.


Як відбувається відображення дійсності у почуттях і чим воно

відрізняється від відображення у пізнавальних процесах?

У чому полягає відмінність емоцій від почуттів?

За якими ознаками можна констатувати, що людина перебуває у стані

емоційного збудження?

Які об’єктивні та суб’єктивні чинники можуть впливати на настрій?

Назвіть основні ознаки афекту.

Які ознаки характеризують пристрасті як форму переживання почуттів?

У чому полягають відмінності емоцій людини від емоцій тварин?

Чому моральні, інтелектуальні, естетичні та праксичні почуття належать

до вищих?


 


Л


Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю


1. Чи згодні ви з думкою, що відмінності емоцій від почуттів мають переваж-но кількісний характер?

2. Чи згодні ви з твердженням, що фізіологічним підґрунтям вищих по­чуттів є кора та підкорка головного мозку?

3. Чи можна вважати, що експресивні рухи — єдиний прояв емоційних станів людини?

4. Чи є настрій результатом кількісної переваги позитивних або негатив­них емоцій?

5. Чи згодні ви з твердженням, що багатство емоційного життя людини за-лежить тільки від багатства її контактів з об’єктивним світом?

6. Чи завжди у стані афекту людина втрачає контроль над своєю по­ведінкою?

7. Чи завжди страх перед невідомим викликає у людини стресовий стан?

8. Чи можна стверджувати, що поняття “моральні почуття” та “моральні пе-реконання” у принципі є тотожними?

9. Чи можна стверджувати, що природа стресу та фрустрації принципово відмінна за механізмом їх виникнення?


2*

Завдання та проблемні ситуації---------------------------------------------

1. Чим можна пояснити, що тривале розлучення близьких людей завжди супроводжується стійкими негативними переживаннями?

2. Чим можна пояснити, що іноді характер емоційних реакцій неадекватний об’єктивним впливам?

3. Чому людина в горі почувається легше, коли виплачеться?

4. Чи може регуляція емоцій на рівні підкорки не бути пов’язана зі сві­домістю?

5. Під впливом яких чинників виявляються моральні почуття особистості?

Список використаної та рекомендованої літератури^

1. Бреслав Г. М. Проблеми змоциональной регуляции общения у дошколь-ников // Вопр. психологии. — 1984. — № 3.

2. Вартанян Г. А., Петров Е. С. Змоции и поведение. — Л., 1989.

3. Вшюнас В. К. Психология змоциональннх явлений. — М., 1976.

4. Додонов Б. И. В мире змоций. — К: Политиздат Украйни, 1987.

5. Изард К. Е. Змоции человека. — М.: Изд-во МГУ, 1980.

6. Макаренко Ю. А. Системная организация змоционального поведения. — М., 1980.

7. Немов Р. С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.

8. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1977.

9. Ольшаншкова А. Е. Змоции и воспитание. — М., 1983.

 

10. Павлов И. П. Двадцатилетний опит обьективного изучения вьісшей нервной деятельности (поведения) животньїх. — М.: Наука, 1973.

11. Психологія / За ред. Г. С. Костюка. — К: Рад. шк., 1968.

12. Психология змоций: Тексти. — М.: Изд-во МГУ, 1984.

13. Симонов П. В. Потребностно-мотивационная теория змоций // Вопр. пси-хологии. — 1982. — № 6.

14. Ушинский К. Д. Собр. соч. — М., 1950. — Т. 8.

15. Якобсон П. М. Психология чувств. — М.: Изд-во МГУ, 1980.


Розділ 16

ВОЛЯ

Поняття про волю

Воля — психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставле­них цілей.

Воля людини виробилась у процесі її суспільно-історичного розвит-ку, у трудовій діяльності. Живучи й працюючи, люди поступово навчи-лися ставити… Вольову діяльність не можна зводити до активності організму й ототожнювати з… Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому напру-женні, яке переживає людина, переборюючи внутрішні та…

Gt;^= Ключові поняття теми

Воля, мимовільна дія, довільна дія, вольове зусилля, дія, затримка, бажання, потяг, воління, боротьба мотивів, прийняте рішення, сила волі, безвілля, абулія.

Формалізована структура змісту теми

Психологічна функція волі:

свідома регуляція психічної активності особистості. Фізіологічний механізм волі:

зумовлене свідомою метою рефлекторне збудження кінестетичних клітин кори великих півкуль головного мозку через активізацію слідів від подразників, що діяли раніше.


воля



Види вольових дій: — мимовільні — довільні

Структура вольових дій: — прості — складні

Вольові якості людини:

— цілеспрямованість

— самостійність

— ініціативність

— витримка

— самовладання

— наполегливість

— рішучість


Структура складної вольової дії:

— потяг (неусвідомлене бажання)

— бажання (усвідомлене прагнення до об’єкта)

— воління (активне прагнення до об’єкта, що характеризується усвідомленням мети і засобів її досягнення)

— боротьба мотивів (зіткнення суперечливих спонукань, бажань, прагнень при виборі мети та способів дії)

— прийняття рішення

— дія виконання (реалізація прийнятого рішення, подолання реальних об’єктивних

і суб’єктивних перешкод)


 


Л

1.

2. 3. 4. 5. 6.

7.

8.

9.

10.

Л


Запитання для самостійної роботи

У чому виявляються основні функції волі?

У чому полягає істотна відмінність довільної дії від мимовільної?

Що таке вольове зусилля і що його викликає?

Що таке сила волі і чим вона зумовлюється?

Охарактеризуйте основні етапи розвитку складної вольової дії.

Чим у психологічному відношенні вирізняються поняття “бажання” та

“воління”?

Які причини можуть викликати боротьбу мотивів?

Що може впливати на процес прийняття людиною рішення?

Які чинники найістотніше впливають на розвиток волі людини?

У чому полягає слабкість волі і якими є її причини?

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю


 


1. Чи є будь-яка свідома дія вольовою?

2. Чи завжди у довільній дії є вольове зусилля?

3. Чи завжди дія-затримка може бути характеристикою сильної волі?



4. Чи є закономірний зв’язок між високою свідомістю особистості та си­лою її волі?

5. Чи завжди реальна ситуація діяльності потребує, щоб були присутні всі етапи складної вольової дії?

6. Чи можна стверджувати, що боротьба мотивів як етап вольової дії спри-чинюється як суб’єктивними, так і об’єктивними факторами?

7. Чи можна стверджувати, що праця людини була основним джерелом формування її волі?

8. Чи є впертість ознакою сильної волі?

Ш^ Завдання та проблемні ситуації

1. У житті трапляється так, що, прийнявши рішення, людина починає сумніватися в його правильності й не виконує його. Чим пояснити виникнення таких суперечностей? Про які особливості волі особистості це свідчить?

2. Добре відомо, що коли тому, хто тільки навчається їздити на велосипеді, сказати, що зараз він упаде, то він справді падає. Які механізми волі ви­являються при цьому?

3. Іноді дорослі, спілкуючись із дітьми, вживають такі висловлювання: “У тебе, як завжди, в голові самі тільки дурниці”, “Я нічого кращого від тебе і не чекав”. Чи завжди подібні зауваження можуть дати позитив­ний ефект? На формування яких якостей дитини це впливає?

4. В яких випадках оцінка вчинків людини може стимулювати її волю?

5. Які прийоми роботи над собою можуть сприяти формуванню вольових якостей?

^& Список використаної та рекомендованої літератури-------------------------

1. Вьісоцкий А. И. Волевая активность школьников и методи ее изучения: Учеб. пособие. — Челябинск, 1979.

2. КовалевА. Г. Личность воспитмвает себя. — М.: Знание, 1983.

3. Котьірло В. К. Развитие волевого поведения дошкольников. — К: Рад. шк., 1971.

4. Ладанов И. Д. Управление стрессом. — М., 1989.

5. Немов Р. С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.

6. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1977.

7. Прохоров А. О. Саморегуляция психических состояний в учебной и педа-гогической деятельности // Вопр. психологии. — 1991. — № 4.

8. Психологія / За ред. Г. С. Костюка. — К: Рад. шк., 1968.

9. Селиванов В. П. Воля и ее воспитание. — М.: Знание, 1976.

 

10. Сеченов И. М. Рефлекси головного мозга. — СПб., 1863.

11. Зкспериментальньїе исследования волевой активности. — Рязань, 1986.


ЧАСТИНА VI

IНДИВIДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГIЧНI ОСОБЛИВОСТI ОСОБИСТОСТI

ТЕМПЕРАМЕНТ Поняття про темперамент На тлі загальнолюдських фізичних і психічних особливостей у кож-ної людини помітно виокремлюються індивідуальні…

Слабкий тип.

гальмівним агентом, він недовірливий, в усьому бачить погане, не-безпечне. Холеричний і меланхолійний темпераменти І. Павлов розглядав як крайні, в яких… Однак пояснювати природу темпераменту з позицій типологічних особливостей нервової системи недостатньо. Центральна…

Lt;»->— Ключові поняття теми

Темперамент, тип вищої нервової діяльності, сила нервових процесів, рухли-вість нервових процесів, врівноваженість нервових процесів, екстраверте ва-ність, інтровертованість, сензитивність, реактивність, пластичність, ригідність, резистентність.

Формалізована структура змісту теми

Основні компоненти темпераменту:

загальна психічна активність, моторика, емоційність. Фізіологічне підґрунтя темпераменту:

тип вищої нервової діяльності.


ТЕМПЕРАМЕНТ


Властивості вищої Типи:

нервової діяльності:— сангвінік (нервові процеси

— сила процесів сильні, врівноважені, збудження та рухливі) гальмування — холерик (нервові процеси

— врівноваженість сильні, неврівноважені) процесів збудження — флегматик (нервові процеси та гальмування сильні, врівноважені,

— рухливість процесів інертні)

збудження та — меланхолік (нервові процеси
гальмування слабкі, малорухливі,

неврівноважені)


Основні властивості:

— сензитивність

— пластичність

— резистентність

— реактивність

— ригідність

— екстравертованість та інтровертованість


З

Запитання для самостійної роботи

2. Які поєднання властивостей вищої нервової діяльності І. Павлов зро­бив засадовими стосовно поділу темпераментів на типи? 3. У чому виявляються особливості поведінки екстраверта? 4. У чому виявляються особливості поведінки інтроверта?

Л

Завдання та проблемні ситуації--------------------------------------------

1. Чи можна зробити висновок про темперамент особистості за яскрави-ми, але епізодичними проявами її поведінки? В яких життєвих ситуаціях темперамент розкривається найповніше?

2. Залежно від станів людини у неї можуть змінюватися темп мовлення, емоційна збудливість. Чи завжди ці особливості належать до темпера-менту? Визначіть особливості, які належать до темпераменту і які зу-мовлені мотиваційним чинником. За якими ознаками це можна встано­вити?

3. Чи завжди індивідуально-психологічні властивості людини, що виявля-ються в ранньому дитинстві, зберігаються в подальшому її житті? Чим це можна пояснити?

4. Які поєднання рис типів темпераменту зустрічаються найчастіше? Чим це можна пояснити психологічно?

^= Список використаної та рекомендованої літератури^

1. Белоус В. В. К исследованию влияния типов темперамента на зффектив-ность индивидуальной и совместной деятельности // Вопр. психологии. — 1986. —№3.

2. Белоус В. В. Темперамент и деятельность: Учеб. пособие. — Пятигорск, 1990.

3. Мерлин В. С. Очерк теории темперамента. — М., 1964.

4. Небьшицьт В. Д. Основнме свойства нервной системи человека. — М.: Просвещение, 1966.

5. Немов Р. С. Психология. — М.: Просвещение, 1995.

6. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1977.

7. Психологія / За ред. Г. С. Костюка. — К: Рад. шк., 1968.

8. Психология индивидуальнмх различий: Тексти. — М.: Изд-во МГУ, 1982.

9. Русалов В. М. О природе темперамента и его месте в структуре индиви-дуальннх свойств человека // Вопр. психологии. — 1985. — № 11.

 

10. Стреляу Я. Роль темперамента в психическом развитии. — М., 1982.

11. Теплов Б. М. Психология индивидуальнмх различий. — М.: Педагогика, 1985.

12. Хрестоматия по психологии. — М.: Просвещение, 1977.


Розділ 18

ЗДІБНОСТІ

Поняття про здібності

Серед істотних властивостей людини є її здібності.Здібності та діяльність, особливо праця, органічно взаємопов’язані. Людські здібності виникли й розвинулись у процесі праці. І в діяльності, у праці вони й виявляються. Здібності як рушійна сила відіграли про­відну роль у розвитку науки і техніки, створенні матеріальних і ду-ховних багатств, суспільному прогресі.

Із розвитком праці та суспільного життя людські здібності розви-валися, змінювалися за змістом і структурою, виникли й розвинулися загальні та спеціальні здібності.

Здібності— це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що вияв-ляються в навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяль-ності і є необхідною умовою її успіху.

Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Поза діяльністю цю властивість людини не можна розпізнати, описати та охарактери-зувати. Тому ми й складаємо думку про здібності людини за її робо­тою та результатами діяльності.

Характеризуючи здібності людини, ми робимо висновки про них з погляду вимог, які висуває до людини навчальна, виробнича, на-укова та будь-яка інша діяльність, оцінюємо її як активного діяча, творця матеріальних і духовних цінностей. Ця характеристика містить і оцінку учня, який готується до майбутньої трудової, творчої діяль-ності, засвоюючи людські надбання в певній галузі знання.

Успіх виконання людиною тих чи інших дій залежить, безперечно, не тільки від здібностей, а й від інших якостей. Наприклад, двоє друзів вступають до інституту. Один витримує іспити, інший зазнає невдачі. Чи свідчить це про те, що один з них більш здібний? На це запитання не можна відповісти, якщо не буде з’ясовано, скільки часу витратив на підготовку кожен з них. Таким чином, лише фактом успіху, здобуттям знань здібності не визначаються.

Кожна здібність людини — це її складна властивість, внутрішня можливість відповідати вимогам, які ставить перед нею діяльність,


і спирається на низку інших властивостей, до яких насамперед нале-жать життєвий досвід людини, здобуті нею знання, вміння та навички.

Відомо, що чим багатший життєвий досвід, тим легше людині до­сягати успіху в діяльності. Досвідчена людина, озброєна науковими знаннями, ширше і глибше усвідомлює завдання, які суспільство ста-вить перед нею, і успішніше їх розв’язує, ніж людина, яка не володіє та-кими знаннями.

Істотну роль при цьому відіграє не тільки наявність самих знань, а й уміння користуватися ними, застосовувати їх для розв’язання но­вих навчальних, практичних, наукових та інших завдань. Тому не мож-на розглядати здібності людини як властивості, що існують незалеж-но від її знань, умінь і навичок.

Здібності людини спираються на наявні у неї знання, вміння та на-вички, на системи тимчасових нервових зв’язків, що є засадовими сто-совно них, вони формуються й розвиваються у процесі набування лю-диною нових знань, умінь і навичок.

Проте це не означає, що здібності людини зводяться до її вмінь, знань і навичок. Якби це було так, то за відповіддю біля дошки чи за вдало виконаною роботою ми робили б остаточний висновок про здібності людини. А насправді, як свідчать дані спеціальних психо­логічних досліджень, можна помітити, що окремі люди, які спочатку не можуть виконувати якусь роботу, у результаті спеціального на-вчання починають оволодівати певними вміннями та навичками й навіть досягають високого рівня майстерності.

Отже, здібності та знання, вміння та навички не тотожні.

Здібності — це такі психологічні особливості людини, від яких за-лежить оволодіння знаннями, вміннями та навичками, але які самі по собі до знань, умінь і навичок не зводяться.

Щодо знань, умінь і навичок здібності постають як певна мож-ливість. Подібно до того, як вкинуте в землю зерно ще не є колоском, а тільки має змогу для його розвитку залежно від структури, складу, вологи грунту, погоди тощо, так і здібності людини є лише мож-ливістю для оволодіння знаннями, вміннями, навичками. А те, чи пе-ретворяться ці можливості на дійсність, залежатиме від багатьох чин-ників: форм і методів навчання та виховання, сімейних умов тощо.

Психологія, заперечуючи тотожність здібностей та важливих ком-понентів діяльності — знань, умінь і навичок, підкреслює їх єдність.

Тільки у процесі спеціального навчання можна встановити, чи має людина здібності до певного виду діяльності. Помилкою педагога є оцінювання як нездібних тих учнів, які не мають достатніх знань.


Ігнорування відмінності між здібностями та знаннями в певний мо­мент часто призводило до помилок в оцінюванні можливостей. Так, М. Гоголь — геніальний письменник — був оцінений свого часу як лю-дина з посередніми здібностями. Молодий В. Суріков не був зарахо­ваний до Академії мистецтв, бо був оцінений як людина з посередніми художніми здібностями. Його ще недосконалі малюнки були приводом до цього. За три місяці В. Суріков оволодів технікою малюнка, не-обхідними вміннями й був зарахований до Академії мистецтв.

Таким чином, між здібностями та знаннями існує складний зв’язок. Здібності залежать від знань, але здібності визначають швидкість та якість оволодіння цими знаннями. Щодо знань, умінь і навичок здібності швидше виявляються не в їх наявності, а в динаміці ово­лодіння ними, тобто в тому, наскільки за однакових умов людина швидко, глибоко, легко і міцно опановує знання та вміння. Тому мож-на зробити більш точне визначення здібностей.

Здібності — це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності й визначають відмінності в оволодінні необхідними для неї знаннями, вміннями та навичками.

Структура здібностей

Кожна здібність (наприклад, до малювання, музики, техніки, на-уки тощо) — це синтетична властивість людини, яка охоплює цілу низку загальнихі часткових властивостейу певному їх поєднанні.

Структура синтетичної сукупності психічних якостей, що поста-ють як здібності, визначається конкретною діяльністю і різниться за видами діяльності. Стверджувати, що якась одна якість може постати як “еквівалент” здібностей, неправомірно.

Вивчаючи конкретно-психологічну характеристику здібностей, можна виокремити в них більш загальні (що відповідають не одно­му, а багатьом видам діяльності) та спеціальні (що відповідають більш вузьким вимогам певної діяльності) якості, які не слід протиставляти.

До загальних властивостейособистості, які за умов діяльності пос-тають як здібності, належать індивідуально-психологічні якості, що ха-рактеризують належність людини до одного з трьох типів людей, виз-начених І. Павловим як “художній”, “розумовий”та “середній”.Ця типологія пов’язана з відносним переважанням першої чи другої сиг-нальної системи. Відносне переважання першої сигнальної системи в


психічній діяльності людини характеризує “художній” тип, другої — “розумовий”. Рівновага обох систем дає “середній” тип.

Для “художнього”типу властиві яскравість образів, жива враз­ливість, емоційність. Таким людям легше опанувати діяльність ху-дожника, скульптора, музиканта, актора тощо.

Для “розумового”типу характерне вміння оперувати абстрактним матеріалом, поняттями, математичними залежностями.

Проте слід зазначити, що навіть наявність розподілу на “художній” та “розумовий” типи не означає слабкості інтелектуальної діяльності у “художнього” типу або, навпаки, слабкості конкретних вражень у “розумового”. Ідеться про відносне переважання.

Як відомо, у людини друга сигнальна система є провідною, тобто абсолютно переважає над першою.

До часткових властивостей людини, які, постаючи у певному поєднанні, входять до структури здібностей, належать:

уважність,тобто здатність тривало і стійко зосереджуватися на
завданні, об’єкті діяльності (що складніше завдання, то більшої зо­
середженості воно потребує);

чутливістьдо зовнішніх вражень, спостережливість.
Так, у здібності до малювання важливу роль відіграє чутливість

до кольорів, світлових відношень, відтінків, здатність охоплювати й передавати пропорції.

У структурі музичних здібностей необхідним компонентом є му-зичний слух, передусім його чутливість до звуковисотних відношень. Психолог Б. Теплов, який спеціально досліджував музичні здібності, встановив, що важливими складовими музичних здібностей є такі:

• чутливість до ритму;

• мелодійний слух (що виявляється в особливому сприйманні ме-лодії);

• чутливість до точності інтонацій;

• гармонійний слух (що виявляється у сприйманні акордів).
Кожна здібність охоплює певні якості пам’яті людини: швидкість,

міру, повноту запам’ятовування та відтворення.

Особливо важливу роль у структурі здібностей відіграє здатність людини мислити, розкривати не дані безпосередньо зв’язки та відно­шення. Важливе значення тут мають такі якості мислення, як широта, глибина, якість, послідовність, самостійність, критичність, гнучкість.Наприклад, В. Крутецький, досліджуючи здібності школярів до мате-матики, виявив важливу роль таких компонентів:


. швидко й широко узагальнювати математичний матеріал (уза-гальнення без спеціального тренування);

. швидко згортати, скорочувати процес міркування при розв’язу-ванні математичних завдань;

. швидко переключатися з прямого на зворотний хід думки у про­цесі вивчення математичного матеріалу.

Якості мислення та пов’язаної з ним мови посідають важливе місце у структурі здібностей.

Здібності охоплюють не тільки пізнавальні, а й емоційні власти-вості. Музичні здібності грунтуються на емоційній реакції, музично­му враженні (Б. Теплов); у здібностях до наукової діяльності важливу роль відіграють також емоції. І. Павлов говорив: “Будьте пристрасні у вашій роботі, у ваших шуканнях”.

Існує тісний взаємозв’язок здібностей і вольових якостей — ініціа-тивності, рішучості, наполегливості, вміння володіти собою, перебо­рювати труднощі. П. Чайковський писав: “Весь секрет у тому, що я працюю щоденно й акуратно. Стосовно цього я маю залізну волю над собою, і коли немає особливої наснаги до занять, то завжди вмію змусити себе перебороти несхильність і захопитися”.

Отже, здібності не можна розглядати просто як властивість. Це своєрідне й відносно стійке поєднання психічних властивостей люди-ни, що зумовлює можливість успішного виконання нею певної діяль­ності. Недостатнє розвинення окремих властивостей може компенсу-ватися. Наприклад, люди, які не мають слуху чи зору, компенсують їх підвищеною дотиковою, нюховою, вібраційною чутливістю.

Різновиди здібностей

Здібності виявляються в усіх сферах діяльності людини. Вони поділяються на певні види за змістом і характером діяльності. Так, ви-окремлюють здібності до навчання, малювання, музики, спорту, на-уки, організаційні, артистичні, конструкторські, педагогічні тощо.

В усіх без винятку галузях діяльності здібності мають багато спіль-ного і разом з тим різняться. Залежно від цього розрізняють здібності загальні та спеціальні.

Загальниминазиваються здібності,які певною мірою виявляють­ся в усіх видах діяльності — навчанні, праці, грі, розумовій діяль­ності тощо. Завдяки загальним здібностям люди успішно оволодіва-ють різними видами діяльності, легко переходять від однієї діяльності


до іншої. В учнів загальні здібності виявляються в успішному за-своєнні різних навчальних дисциплін.

Спеціальні здібностівиявляються у спеціальних видах діяльності. Наявність певних властивостей є підґрунтям спеціальних здібностей. Так, уява — важлива ознака літературних здібностей, абсолютний музичний слух — підґрунтя музичних здібностей.

Загальні та спеціальні здібності взаємопов’язані й доповнюють одні одних. Серед видатних діячів було багато людей, у діяльності яких поєднувався високий рівень розвитку загальних і спеціальних здібнос-тей (М. Ломоносов, Т. Шевченко, М. Бородін та ін.).

Здібності людей — продукт їхнього суспільно-історичного розвит-ку. Вони виникають і розвиваються у процесі історичного розвитку і життя людей під впливом його вимог.

У праці виявлялися здібності людей, у праці вони розвивалися й формувалися. Здібності є умовою і продуктом праці.

Кожному історичному етапу розвитку людства відповідає певний рівень розвитку здібностей.

У процесі діяльності люди здобувають знання, оволодівають умін-нями, навичками, необхідними для розвитку здібностей. В умовах науково-технічного прогресу здібності змінюються, з’являються нові їх різновиди.

Формування здібностей залежить від культурного рівня суспіль-ства. Розподіл праці зумовлює диференціацію, спеціалізацію здіб­ностей. Розвиток здібностей особистості цілком залежить від попиту, на який, у свою чергу, впливають розподіл праці й породжені ним умови освіти людей.

Індивідуальні відмінності

у здібностях людей

та їх природні передумови

Спостереження за діяльністю людей показує, що у їхніх здібнос-тях є певні відмінності. Здібності — це загальнолюдські властивості. Людина може те, чого не зможе найбільш організована тварина. Ра-зом із тим у здібностях виявляється й індивідуальна своєрідність кож-ної людини.

Наявність індивідуальних відмінностей у здібностях людини є неза-перечним фактом. Вони виявляються в тому, до чого особливо здатна


певна людина і якою мірою виявляються у неї здібності. Тут може ви-явитись якісна характеристика здібності, рівень її розвитку у людини. Так, одна людина здібна до музики, інша — до техніки, третя — до наукової роботи, четверта — до малювання тощо.

У межах однієї здібності люди можуть виявляти різний рівень здібностей — низький, посередній, високий. Чим зумовлюються такі відмінності? Вони не є природженими, хоча ми іноді чуємо, наприклад, що “ця дитина здібна” чи “не здібна” від природи.

Як і всі інші індивідуально-психологічні особливості, здібності не даються людині в готовому вигляді як щось властиве їй від природи. Здібності кожної людини, її індивідуальні особливості є результатом її розвитку. Обстоювати такий погляд необхідно, оскільки існували різні тлумачення ролі спадкового у здібностях людей.

Так, ще Платон стверджував, що здібності є природженими, і всі знання, якими користується людина, — це її спомини про перебуван-ня в ідеальному світі “абсолютних знань”. У Р. Декарта є вчення про природженість здібностей, відоме як вчення про природжені ідеї.

На думку Ф. Галля, рівень розвитку психічних якостей пов’язаний з розміром окремих частин мозку, і якщо кістки черепа повністю від-повідають вигинам та западинам у мозку, то за черепом людини мож-на визначити її здібності. Ф. Галль склав навіть так звану френологічну карту(від грецьк. phren — розум), де поверхня черепа була поділена на 27 частин, і кожна з цих частин відповідала певним психічним здіб-ностям.

Неправомірною виявилася гіпотеза про залежність здібностей від маси мозку. Відомо, що маса мозку дорослої людини становить при-близно 1400-1600 г. Мозок І. Тургенєва важив 2012 г, А. Франса — 1017 г. Але всі вони були видатними людьми з високим рівнем ро­звитку здібностей.

Найбільш правомірною є гіпотеза про зв’язок задатків з мікро­структурою мозку та органів чуття, залежно від якої і відбувається функціонування клітин, а також з диференційними особливостями не-рвових процесів (сила, врівноваженість, рухливість нервової системи, а також її тип). Розвитку здібностей сприяє спадковість соціальних умов життя. Так, у родині Й. Баха було 57 музикантів, з яких 20 - видатних.

Свого часу гостро критикували теорію педологів про фатальну зу-мовленість здібностей людей природженими задатками. Заперечуючи фатальну природженість здібностей, сучасні психологи не заперечують природжені диференційні особливості, що закладені в мозку й мо­жуть стати передумовою успішного виконання будь-якої діяльності.


Природжені передумови до розвитку здібностей називаються за­датками.Під задатками розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальним їх підґрунтям є передусім будова мозку, кори його великих півкуль та її функціональні властивості. Ці відмін-ності зумовлені не тільки спадковою природою організму, а й утроб­ним і позаутробним розвитком.

Таким чином, задатки — це не здібності, а тільки передумови до розвитку здібностей. Всі люди мають задатки до оволодіння мовою, але не всі оволодівають однаковою кількістю мов і не однаково во­лодіють рідною мовою, натомість тварина, не маючи задатків до мов-ного спілкування, ніколи не навчається говорити.

Природні задатки до розвитку здібностей у різних людей не одна-кові. Цим частково і зумовлений напрям розвитку здібностей, а та-кож тим, чи вчасно виявлено здібності, задатки і чи є умови для їх ре-алізації.

Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умо-ви життя, навчання людей, їх освіта та виховання. Між здібностями і за-датками існує не однозначний, а багатозначний зв’язок. Задатки є ба-гатозначними. Які саме здібності сформуються на основі задатків, залежатиме не від задатків, а від умов життя, виховання та навчання. На грунті одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності.

Не всі задатки, з якими народжується людина, обов’язково перетво-рюються на здібності. Задатки, які не знаходять відповідних умов для переростання у здібності, так і залишаються нерозвиненими. Від за-датків не залежить зміст психічних властивостей, які входять до кож-ної здібності. Ці властивості формуються у взаємодії індивіда із зовнішнім світом.

Одним з показників наявності природних даних, сприятливих для розвитку здібностей, є їх раннє виявлення. Біографічні дані відомих особистостей свідчать, наприклад, про раннє виявлення в них здібно-стей до музики, літератури, поезії. У М. Римського-Корсакова нахил до музики виявився вже у дворічному віці, у В. Моцарта — в три ро­ки, О. Пушкін перший твір написав у дев’ять років, М. Лєрмонтов — у десять, Леся Українка — у тринадцять.

Іноді умови не сприяють ранньому виявленню здібностей. Але за появи таких умов здібності можуть виявитися й пізніше. С. Аксаков опублікував свою першу книгу в 56 років, І. Крилов першу байку — у 40 років.

У розвитку здібностей важливу роль відіграє оволодіння знаннями, вміннями, досвідом. Видатні індивідуальні здібності людей в одній


чи кількох галузях діяльності називають талантом,а самих людей — талановитими. Такі здібності виявляються у творчій діяльності, твор-чому розв’язанні складних практичних, теоретичних і художніх за-вдань.

Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспіль-ства, у розвитку науки, літератури, мистецтва, називають геніальністю.

Геніальність відрізняється від талановитості суспільною значущістю тих завдань, які людина розв’язує. Геній виражає найпередовіші тен-денції свого часу.

Індивідуальні особливості здібностей виявляються в різнобічності чи однобічності їх розвитку. Різнобічні здібності мали М. Ломоно-сов, Д. Менделєєв, М. Бородін, Т. Шевченко та ін.

Індивідуальні особливості здібностей кожної людини є результатом її розвитку. Тому для розвитку здібностей потрібні відповідні соціальні умови, активність особистості в діяльності.

Велику роль у розвитку здібностей відіграє праця. П. Чайковсь-кий писав, що натхнення не любить ... лінькуватих. По 16 годин на добу працював Т. Едісон, який на запитання про причину його геніаль-ності відповідав, що вона є результатом 99 відсотків поту та 1 відсот-ка таланту.

=<л~>= Ключові поняття теми

Здібності, структура здібностей, загальні здібності, спеціальні здібності, задатки, обдарованість, талант, геніальність.

Формалізована структура змісту теми

Задатки— анатомо-фізіологічне підґрунтя здібностей. Умови реалізації задатків як здібностей:

діяльність, активна взаємодія з навколишньою дійсністю,

навчання та виховання.

Здібності— реалізовані в діяльності потенційні можливості

особистості.


ЗДІБНОСТІ


Структура: Рівні розвитку:
— задатки — обдарованість
— знання — талант
— вміння — геніальність
— навички  

Широта: Рівні виявлення:

— загальні — репродуктивний

— спеціальні —творчий


 


Л


Запитання для самостійної роботи

У чому виявляються здібності особистості?

Які основні компоненти здібностей?

Як взаємопов’язані здібності та задатки?

Які психічні властивості людини сприяють розвитку здібностей?

У чому виявляються якісні відмінності у здібностях людей?

Що є показником здібностей?

Що зумовлює розвиток здібностей особистості?

Що є вирішальною умовою розвитку здібностей?


 


Л


Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю


1. Чи згодні ви з твердженням, що швидкість виконання діяльності є по-казником здібностей?

2. Чи згодні ви з твердженням, що показником здібностей є темп оволодіння новою діяльністю?

3. Чи можна стверджувати, що задатки завжди визначають високий рівень розвитку здібностей?

4. Чи вважаєте ви задатки обов’язковою передумовою розвитку здібнос-тей?

5. Чи можна стверджувати, що відмінності у здібностях людей мають пере-важно кількісний характер?

6. Чи поділяєте ви думку, що вирішальною умовою розвитку здібностей є діяльність?

7. Чи передаються здібності спадково?

8. Чи вважаєте ви, що є певні властивості людини, без яких неможливий високий розвиток спеціальних здібностей?


Л

1.


Завдання та проблемні ситуації

2. Чому не можна розглядати високий рівень розвитку знань, умінь і на-вичок особистості як найважливіший показник її здібностей? 3. Які психічні якості особистості є обов’язковою умовою успішного розвит-ку… 4. Чи можна фактичний успіх у певній діяльності розглядати як виявлення здібностей до неї? Чому?

Формалізована структура змісту теми

Характер— індивідуально своєрідне сполучення постійних істотних властивостей особистості, що виявляються в її поведінці. Групи рис характеру, що виражають ставлення особистості до дійсності:

ставлення до трудової діяльності, ставлення до інших людей, ставлення до самої себе, ставлення до речей та природного середовища.

ХАРАКТЕР


Властивості характеру:

— повнота

— цілісність

— визначеність

— сила


Зміст і форма

Риси характеру:

— інтелектуальні

— емоційні

— вольові


Стійкі риси, що виявляють ставлення особистості:

— до самої себе

— до інших людей

— до праці

— до речей та природного середовища


 


Л


Запитання для самостійної роботи


 


1.

2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9.


Які риси особистості поєднує в собі характер?

В яких проявах ставлення найповніше виявляється характер особистості?

Які компоненти можна виокремити в структурі характеру?

Які риси характеру особистості є типовими, а які — нетиповими?

У чому виявляється акцентуація характеру особистості?

Як поєднуються в характері природні та соціальні чинники?

Яким є механізм формування властивостей характеру?

Як пов’язані між собою характер і темперамент?

Якими є умови формування характеру?


 


Л


Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю


1. Чи згодні ви з думкою, що фізіологічним підґрунтям утворення характе-ру є динамічні стереотипи?

2. Чи можливі суперечності між змістом і формою характеру?

3. Чи можна стверджувати, що акцентуація певних рис характеру особис-тості зумовлюється тільки обставинами її життя?


4. Чи всі стійкі риси поведінки особистості входять до структури її харак-теру?

5. Чи всі властивості характеру можуть свідчити про його сформованість?

6. Чи може характер впливати на особливості прояву темпераменту?

7. Чи можна вважати, що соціальний чинник справляє вирішальний вплив на формування характеру?

8. Чи можна погодитися з твердженням, що деякі риси характеру можуть пе-редаватися спадково?

л

Завдання та проблемні ситуації

2. Які риси поведінки людини свідчать про силу її характеру? Якими є пси-хологічні умови формування сильного характеру? 3. Чим пояснити, що найповніше характер людини виявляється в склад-них,… 4. Чи правомірне з погляду психології твердження: “Характер гартується у боротьбі”? Аргументуйте свою думку.

ПЕРЕДМОВА

Частина І

 

ВСТУП ДО ПСИХОЛОГІЇ

 

Розділ 1. Предмет психології

 
 
 
 
 

1.1. Предмет психології та її завдання

1.2. Рефлекторна природа психіки

1.3. Психіка і свідомість

1.4. Основні галузі психологічних знань

1.5. Зв’язок психології з іншими науками

1.6. Основні напрями в сучасній психології

 

Розділ 2. Методи психології

 

2.1. Основні вимоги до методів психології

 

2.2. Основні методи психології. Спостереження, експеримент

2.3. Додаткові методи: тест, опитування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, самооцінка

 

 

2.4. Кількісний та якісний аналізи дослідження психічних явищ

 

Розділ 3. Розвиток психіки і свідомості

 
 

3.1. Виникнення та розвиток психіки

3.2. Розвиток механізмів психічної діяльності

 

3.3. Розвиток психіки на різних етапах еволюції тваринного світу

3.4. Виникнення та історичний розвиток людської свідомості

 

Частина II

 

ОСОБИСТІСТЬ, СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ

 

Розділ 4. Психологія особистості

 

4.1. Поняття про особистість та її структуру

4.2. Активність особистості та її джерела

4.3. Розвиток і виховання особистості

 

 


Розділ 5.Соціальні групи........................................................................................ 59

59 61 69 69 70 71

 
 

5.1. Поняття про групи

5.2. Міжособистісні стосунки у групі

5.3. Психологічна сумісність і конфлікт

у міжособистісних стосунках.................................................................

 

Частина III ДІЯЛЬНІСТЬ

 

Розділ 6. Психологічний аналіз діяльності

6.2. Мета і мотиви діяльності 6.3. Структура діяльності 6.4. Засоби… Розділ 7. Мова і мовлення      

Розділ 16. Воля

 
 
 
 

16.1. Поняття про волю

16.2. Довільні дії та їх особливості

16.3. Аналіз складної вольової дії

16.4. Основні якості волі

16.5. Безвілля, його причини і переборення

Частина VI

ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

 

ОСОБИСТОСТІ

17.1. Поняття про темперамент 17.2. Типи темпераментів 17.3. Основні властивості темпераменту

ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Навчальний посібник

Егіисаііопаї егіігіоп

Макзутепко,8ег§іу Б. 8о1оуіепко,Уаіепгуп О.

СЕМЕКАЬ РЗУСНОЬОСУ

Ейисайопаїтапиаі

Редактор М. В. Дроздецька

Коректори: /. В. Точаненко, О. І. Гоменюк

Комп'ютерна верстка А. Б. Нефедов

Оформлення обкладинки^. С. Уласік

Підп. до друку 31.01.2000. Формат 60х84/16. Папір офсетний.

Друк офсетний. Ум. друк. арк. 15,0. Обл.-вид. арк. 15,4.

Тираж 6500 пр. Зам. № 0-37

Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП) 03039 Київ-39, вул. Фрометівська, 2, МАУП

Акціонерне товариство закритого типу "Книга" 254655 МСП Київ-53, вул. Артема, 25