Розділ 4
ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ
Поняття про особистість та її структуру
Особистість— це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у про-цесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. На-лежність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність. Особистість — соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч су-спільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності.
Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивіду-альність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особ-ливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спря-мованості.
Особистість завжди конкретно-історична, вона є продуктом тієї доби і тих суспільно-економічних відносин, сучасницею та учасни-цею яких вона є. Вивчення особистості за суттю — це історичне дослідження процесу становлення особистості за певних соціальних умов доби, певного суспільного ладу.
Структуру особистостірозглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні,
емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі вихован-ня особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють.
Людина — істота природна, але біологічне у процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей.
У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типо-ве є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших лю-дей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей.
Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чоти-ри підструктури.
Перша підструктура спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.
Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник.
Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивіду-альні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини.
Четверта підструктура біологічно зумовлені психічні функції особистості.Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою зале-жать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.
Психологічна структура особистості дуже складна і багатогранна. Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби, інтереси, ідеали та переконання, самосвідомість тощо — складові духовного життя особистості, які перебувають у складній взаємодії і в своїй єдності становлять її “Я”, яке керує всіма аспектами внутріш-нього життя та проявами його в діяльності та стосунках з іншими.
Активність особистості та її джерела
Активністьживих істот — один з основних і необхідних проявів життя, внутрішня спонукальна сила, спрямована на задоволення пот-реб організму. Проте активність людини докорінно відрізняється від активності тварин. У тварин вона є проявом інстинктивних біологічних потреб організму, а у людини провідними в її активності є свідомі й цілеспрямовані прагнення.
Активність людини і форми її виявлення розвинулись історично й мають соціально спрямований характер.
Щодо джерела активності особистості у психології існували різні погляди.
Уперше питання про активність особистості було порушене австрійським психіатром 3. Фрейдом — фундатором теорії та практи-ки психоаналізу. Основні положення цієї теорії обґрунтовують думку, що джерелом активності людини є інстинктивні спонукання, які вона має від народження і які передаються спадково. Це світ інстинктів, біологічних і фізіологічних потягів, неусвідомлюваних імпульсів, при-рода яких “невідома”. Засадовим стосовно його вчення є визнання пріоритету біологічного в людині. Позитивним у вченні 3. Фрейда можна вважати його звертання до царини підсвідомого у психіці лю-дини, яке істотно позначається на її життєдіяльності. Неофрейдисти, керуючись основними постулатами 3. Фрейда про підсвідоме, ішли в напрямку обмеження сексуальних потягів у з’ясуванні психіки люди-ни та пошуках нових рушійних сил людської поведінки. Неофрейдизм виходить з визнання вирішальної ролі середовища та механізмів соціального характеру. У підсвідомому місце нереалізованих сексу-альних потягів посідають прагнення до влади внаслідок усвідомлен-ня особистістю своєї неповноцінності (А. Адлер), неможливості досягти гармонії із соціальною структурою суспільства та зумовленого цим почуття самотності (Е. Фромм) тощо.
Розроблюючи проблему активності особистості, вітчизняна психо-логія виходить з визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби — в їжі, одязі, знаннях, праці.
Потреба— це нужда, в якій виявляється залежність людини від певних умов, необхідних їй для життя та діяльності. У потребах за-вжди відображуються стійкі життєво важливі залежності організму та середовища. Людські потреби розвиваються в діяльності разом з розвитком суспільних умов життя, виробництва, науково-технічним прогресом. Сам процес задоволення потреби сприяє її розвитку та
відтворенню нових потреб, які неминуче породжуються різними сфе-рами суспільного буття людей та їхньою діяльністю. Що вищий рівень цивілізованості суспільства, економічного та духовного розвитку, то багатшими й різноманітнішими є його потреби. Внутрішніми спону-ками до дій стають мотиви, що є результатом усвідомлення особистістю своїх потреб і виявляються в конкретних прагненнях до їх за-доволення. Мотив— це реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов.
Поширеними мотивами людської активності є інтереси. Інтерес— це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об’єктів. Інтереси виникають на грунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов’язаний з особистою зацікавленістю об’єктом, із прагненням більше його пізнати, оволодіти ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, у захопленні певною діяльністю, літературою, спортом, наукою тощо.
Жорсткими регуляторами поведінки є переконання. Переконання— це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підґрунтя переконань становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знан-ня постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість. Переконання є там, де є страждання та муки сумління, коли порушу-ються принципи в діях і вчинках. Сила переконань як мотивів поведінки влучно охарактеризована у відомому висловлюванні, де вони порівнюються з путами, яких людина не може розірвати, не розірвавши свого серця. Переконання особистості можуть виявляти-ся в різних царинах її життя та діяльності й залежно від цього поділя-тися на моральні, інтелектуальні, естетичні та ін.
Переконання стають потужною рушійною силою за умови, що дії, які викликаються цими переконаннями, стають звичними. К. Ушин-ський добру звичку називав моральним капіталом, що її вкладає лю-дина у свою нервову систему. Капітал звички від вживання зростає й надає людині можливість дедалі плідніше застосовувати свою дорогоцінну силу — силу свідомої волі, не витрачаючи своєї свідомості та волі на боротьбу з труднощами, які були вже подолані.
Важливим усвідомлюваним мотивом є ідеал. Ідеал— це образ ре-альної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу і який визначає програму її самовдосконалення на майбутнє. Ідеали людей формуються під впли-вом суспільних умов життя, у процесі навчання та виховання.
Роль мотивів особистості можуть відігравати установки. Установка— це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу. Установка до різних фактів життя може виявлятися у стандартизова-них судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення. Саме тому особистість може бачити в об’єктах та явищах життя те, що вона хоче бачити, а не те, що є на-справді. Установки можуть бути позитивними, якщо вони грунтують-ся на довірі, симпатії, схваленій громадській думці, і негативними, коли вони мають характер упередженості, необ’єктивності. Особливою формою установки є внутрішньогрупова навіюваність як неусвідомлю-вана думка групи.
В усвідомлюваних мотивах завжди виявляється мета діяльності особистості.Об’єкт, що може задовольнити потреби особистості, пос-тає в її свідомості як мета. Якщо особистість ясно усвідомлює життєву мету й передбачає реальність її досягнення, то розкривається перспек-тива особистості. Перспектива робить дії людини впевненими, ціле-спрямованими, живить їх енергією. Відсутність життєвої перспективи або її втрата можуть викликати стан фрустрації, тобто розладу планів, зневіру, безнадійність, відчай. Потрапивши в такий психологічний дискомфорт, особистість втрачає здатність до об’єктивної оцінки фактів життя, виявляє агресивність, роздратованість. Стан фрустрації може зумовлюватися завищеною самооцінкою особистості, коли вона виявляє схильність обирати у житті надто складні, непосильні для неї цілі, унаслідок чого зазнає невдач. При адекватній самооцінці лю-дина обирає цілі, які відповідають її можливостям, і успішно їх реалізує. Самооцінка може бути заниженою, що зумовлюється не-впевненістю людини у своїх можливостях, унаслідок чого вона орієнтується на вибір надто простих цілей. При заниженій самооцінці не реалізується психологічний потенціал особистості, унаслідок чого вповільнюється її розвиток і можуть закріплюватися пов’язані з цим риси.
Інтегрованим показником соціальної цінності орієнтацій особис-тості є її спрямованість. Спрямованість особистості— це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість. Спрямованість разом зі світоглядом є вищим регулятором поведінки і дій людини.
Важливу роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її самосвідомість. Самосвідомість— це усвідомлювання людиною себе
самої у своєму ставленні до зовнішнього світу та інших людей. Вона має багато різних форм прояву. Одна з них пов’язана з пізнавальним аспектом психічної діяльності та виявляється в самовідчутті, самоспо-стереженні, самооцінці, самоаналізі. Самоусвідомлення особистістю змін і процесів, що в ній відбуваються, сприяє глибшому самопізнан-ню, об’єктивності, критичності їх оцінки. З емоційною цариною са-мосвідомості пов’язані такі її прояви, як самолюбство, самовихва-ляння, скромність, самоприниженість, почуття власної гідності, пихатість та ін. У них у формі певних переживань відображується ставлення людини до самої себе порівняно з іншими людьми. Такі прояви самосвідомості, як стриманість, самовладання, самоконтроль, са-модисципліна, ініціативність пов’язані з вольовим аспектом психічної діяльності людини. Основні форми прояву самосвідомості особис-тості тісно пов’язані з усіма аспектами її життя та діяльності.
Особистість як суспільна істота формується у процесі навчання, виховання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важ-ливу роль в становленні особистості відіграють природжені особли-вості. Зовнішні впливи діють на особистість через її внутрішнє, приро-джене, раніше набуте. Тому, щоб пізнати особистість, її психологію, треба з’ясувати конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості середовища та взаємодії з ним.
Розвиток і виховання особистості
Проблема розвитку та виховання особистості належить до най-актуальніших соціальних аспектів суспільного життя і завжди потребує глибокого наукового обгрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.
У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по-різному розглядають джерела психічного розвитку дитини, — біологічнийі соціальний.Представники першого, біологічного напряму вважають, що провідним є спадкове, яке наперед визначає всі особли-вості розвитку особистості. Американський учений Е. Торндайк стверджує, наприклад, що всі духовні якості особистості, її свідомість — це такі самі дари природи, як і очі, вуха, пальці та інші органи тіла. Усе це спадково дається людині й механічно втілюється в ній після її зачат-тя та народження. Американський педагог Дж. Дьюї вважає, що лю-дина народжується навіть з готовими моральними якостями, почуття-ми, духовними потребами.
Представники теорії, відомої під назвою “біогенетичний закон” (Ст. Холл, Дж. Болдуїн та ін.), вважають, що дитина, народившись, у своєму розвитку поступово відтворює всі етапи історичного розвит-ку людини: період скотарства, хліборобський, торговельно-промисло-вий. Лише після цього вона включається в сучасне життя. Проходячи певний період, дитина живе життям того історичного періоду. Це ви-являється в її нахилах, інтересах, прагненнях і діях. Прихильники теорії “біогенетичного закону” обстоювали вільне виховання дітей, бо, на їхню думку, лише за такого виховання вони можуть повноцінно розви-ватись і включатися в життя того суспільства, в якому живуть.
Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетич-ною концепцією.Згідно із соціогенетичними теоріями розвиток дити-ни визначається соціальними умовами: в якому середовищі народила-ся та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Представники цього напряму, як і біогенетики, недооцінювали внут-рішню активність особистості як свідомого суб’єкта діяльності, її при-роджені особливості.
На початку XX сторіччя виникла методологічна концепція розвит-ку особистості.Педологія дотримувалася теорії двох чинників розвит-ку: біологічного, або спадкового, та соціального, вважаючи, що ці чинники конвергують, тобто взаємодії не завжди знаходять у теорії на-лежне обгрунтування, залишаючи певною мірою відкритим питання про рушійні сили психічного розвитку.
Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології ба-зується на визнанні того, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами, які постійно змінюються (ускладню-ються) у діяльності людини, та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення. Подолання суперечностей у діяльності через оволодіння відповідними засобами її ви-конання (вміннями, способами, прийомами, знаннями) веде до роз-витку і становить його суть. Провідну роль в оволодінні новими ефективними способами задоволення потреб відіграють навчання та виховання. Відбір, розвиток і культивування потреб, що мають суспільну та особистісну цінність, є одним із центральних завдань формування особистості. Цей процес тривалий, відбувається впродовж усього свідомого життя людини й характеризується певними особливостями.
Кожний віковий етап розвитку особистості (дошкільний, молодший, середній та старший шкільний) має характерні анатомо-фізіологічні
й психологічні особливості та можливості. Відповідно до цих особливостей планується і здійснюється навчально-виховна робота в яслах, дитячих садках і школі.
У формуванні особистості дуже важливу роль відіграє наступність у навчанні та вихованні. Базуючись на досягнутому дитиною у своєму розвитку на попередньому етапі, дитячі ясла, садки та школа готу-ють дитину до засвоєння нею суспільного досвіду та знань на наступ-ному етапі навчання і виховання. Дитячий садок готує дитину до на-вчання у школі, а середня школа — до навчання у вищій школі, до роботи.
Вікові особливості розвитку не є чимось постійним, статичним у ме-жах віку, що механічно змінюється на особливості, властиві наступно-му етапові розвитку.
Розвиток особистості — це складний процес, в якому рівні розвит-ку постійно змінюються. Розвиток пізнавальних психічних процесів, емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідомості та самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, нави-чок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії. Вищі рівні за-роджуються на попередніх етапах, але й особливості попередніх вікових етапів виявляються на наступних етапах. Щоб сприяти своєчасному зародженню та успішному розвитку прогресивного, нового у дитини на всіх етапах формування її як особистості, треба знати вікові особли-вості фізичного та духовного розвитку дитини.
Керуючи розвитком особистості, слід зважати й на те, що харак-терні для певного віку особливості розвитку не завжди збігаються з паспортним віком дитини. Деякі діти у своєму розвитку випереджають свій вік, дехто відстає від нього. Іноді це зумовлюється природжени-ми анатомо-фізіологічними особливостями організму, але здебільшо-го причиною цього є суспільні умови життя та виховання дитини, які сприяють її розвитку або гальмують його. Завдання школи та вчителя — виявляти ці причини або зміцнювати те, що сприяє успішному ро-звитку дитини, й усувати те, що негативно позначається на вихованні її особистості.
У формуванні особистості важливу роль відіграє наслідування дитиною дорослих. Діти наслідують як позитивне, так і негативне, оскільки у них ще не вистачає досвіду й немає критичного ставлення до дій, вчинків дорослих. Наслідування особливо яскраво виявляється у дітей дошкільного віку. Діти цього віку не виявляють самостійності у ставленні до вчинків, поведінки, думок, висловлювань дорослих і
механічно повторюють їх. Із розвитком особистості у підлітковому та юнацькому віці, зі зростанням її інтелекту і самостійності діти кри-тично оцінюють вчинки та поведінку дорослих, запозичують краще, а гірше заперечують і відкидають. Проте і в старшому віці вони можуть переймати від дорослих негативне, якщо позитивний досвід навколишньої дійсності не стане домінуючим в їхньому житті та не сфор-мується морально-етичне ставлення до вчинків інших і самовладання.
Дошкільний вік— це період підготовки дитини до навчання у школі та елементарного самообслуговування. У цей період життя на-стають значні зміни в анатомо-фізіологічному та духовному розвит-ку дитини, завдяки яким вона стає здатною навчатися у школі, засво-ювати знання, норми моральної поведінки й виконувати посильні суспільно корисні трудові доручення. Цьому сприяє те, що вже у дошкільному віці діти досягають значного розвитку мови й мовлення, а на його грунті — здатності міркувати і під керівництвом дорослих робити логічні висновки. Важливим аспектом розвитку дітей-до-шкільників є їхнє прагнення до знань, оволодіння першими нормами поведінки в колективі, здатність самостійно виконувати нескладні доручення дорослих, обслуговувати себе, допомагати іншим, спрямовувати свої дії не тільки на безпосередньо сприймані, а й на уявлювані предмети та ситуації. Хоча емоції в дошкільному віці ще неусталені, во-ля слабка, переважає навіюваність, за належно організованих умов дошкільники виявляють наполегливість і уважність під час виконан-ня інтересної роботи, здатні виконувати найпростіші трудові дору-чення.
Життя та діяльність дітей молодшого шкільного вікузумовлені їхньою навчальною діяльністю. У процесі навчання у них успішно роз-виваються психічні процеси — сприймання та спостережливість, пам’ять та увага, уява, набуваючи цілеспрямованого, довільного ха-рактеру.
Учні молодшого шкільного віку глибше осмислюють і здатні аналізувати мову та мовлення: слово усвідомлюється як частина мови, висловлювані судження — як речення, в реченні усвідомлюються його члени. Це сприяє поглибленню суджень і міркувань, формуван-ню логічних висновків, засвоєнню абстрактного математичного та граматичного матеріалу, формуванню культури мовлення.
Молодші школяри оволодівають правилами поведінки в колективі, розглядають свої вчинки та поведінку не тільки з власної позиції, а й з позиції колективу, критично оцінюють поведінку приятелів, стають вимогливими до них. У молодших школярів
розвиваються такі якості, як самовладання, наполегливість, цілеспрямованість, витриманість, дисциплінованість. На цих засадах фор-мується здатність керувати власною поведінкою, підпорядковувати її шкільним завданням. Молодші школярі успішно включаються у трудову діяльність, усвідомлюють її соціальний зміст і значення.
Середній шкільний,або підлітковий, вікпривертає до себе увагу своїми анатомо-фізіологічними змінами в організмі дитини, особли-во пов’язаними зі статевим дозріванням. Ці зміни істотно познача-ються на психічному розвитку особистості підлітка, на його пізна-вальній діяльності та поведінці, на стосунках у колективі.
У підлітків підвищуються пізнавальна активність і розумовий розвиток, зростають допитливість, прагнення пізнати невідоме, зазирну-ти в майбутнє. Учні середнього шкільного віку помітно виявляють прагнення до самостійності. Але це прагнення при неправильному вихованні може виявлятися у викривлених формах — негативному ставленні до доручень, порад учителів і батьків, невмотивованих вчин-ках та браваді порушеннями норм поведінки. Це трапляється тоді, коли підліток не включається в життя колективу, не виконує суспільно корисних доручень, не бачить і не переживає результатів своєї діяль-ності, а вчителі та батьки не спонукають його до цього, не враховують вікових особливостей його розвитку.
У підлітка помітно зменшується навіюваність і міцніє воля, під-вищується інтерес до трудової діяльності, змінюються стосунки в колек-тиві, розвиваються і стають більш стійкими моральні почуття, есте-тичні смаки. У старшому підлітковому віці інтенсивно формуються ідейна спрямованість, світогляд і самосвідомість особистості. Діяльність стає цілеспрямованішою і соціально вмотивованішою.
На особливу увагу заслуговує нове в стосунках між хлопчиками та дівчатками: чіткіше визначаються статевий поділ, специфічне у дружбі та поведінці хлопчиків і дівчаток, у них виникає взаємний інтерес. Ці особливості підліткового періоду розвитку потребують ве-ликої уваги до організації групової та навчальної діяльності підлітків, дружби і приятелювання й особливо статевого виховання.
Старший шкільний,або молодший юнацький, вікє періодом пог-либлення розумового і морального розвитку особистості. У центрі уваги молодшого юнака стають самопізнання та самокритичність, які при неправильному вихованні можуть набрати негативних рис са-мовпевненості, самозакоханості або невпевненості, невіри у свої сили. У цьому віці чітко окреслюються пізнавальні інтереси, схильність
займатися певною науковою діяльністю, видом спорту, визначають-ся професійні нахили. Але ці особливості не завжди бувають глибоки-ми та стійкими, якщо не спрямовуються й не зміцнюються школою, вчителями, досвідченими старшими. Молодший юнацький вік — це період формування стійкої дружби і приятелювання, зокрема між юна-ками та дівчатами, усталення вольових якостей, рис характеру, дійового застосування засвоєних морально-політичних позицій. Властива старшому шкільному вікові спрямованість на прагнення разом з колек-тивом реалізувати свої задуми є важливим чинником морального й розумового формування особистості в цей період.
На розвитку особистості позначаються уклад суспільного життя, досягнення науки і техніки, багатство інформації, одержуваної через кіно, радіо, телебачення, книги і газети. Тому не можна обмежувати-ся суто шкільними засобами навчання та виховання підростаючої генерації.
Останніми десятиріччями помітне прискорення, або акселерація,фізичного й розумового розвитку дітей. Дослідженнями доведено, що зрілість настає на 2-3 роки раніше, ніж вона наставала на початку XX сторіччя. Відповідно раніше починається і статеве дозрівання. Ра-зом з тим виявляється розбіжність між розумовим розвитком і не-вмінням керувати собою, що спричинює порушення норм соціальної поведінки. Акселерація розвитку особистості потребує значної пере-будови навчально-виховного процесу у змісті, засобах, організації життя дітей.
Діяльність і поведінка людини залежать не тільки від вікових, а й від індивідуальних її особливостей.
Індивідуальні особливості особистостіза природою та походжен-ням бувають природжені та набуті за життя. До природжених нале-жать фізичні особливості, з якими дитина народжується. Серед них важливу роль відіграють типологічні особливості нервової системи — сила, врівноваженість і рухливість, що є фізіологічним підґрунтям темпераменту. Природжені індивідуальні особливості у процесі вихо-вання, під впливом умов життя змінюються. Серед набутих у процесі навчання, виховання та діяльності індивідуальних особливостей найважливішими є спрямованість особистості, її інтереси, здібності, ідеали та переконання, риси характеру. Природжені та набуті за жит-тя індивідуальні особливості під впливом виховання змінюються, але більшість з них має стійкий характер, і тому вони позначаються на діяльності та поведінці особистості.
Успішне керування формуванням особистості потребує досконало-го знання психологічних особливостей розвитку дитини та його вико-ристання у навчально-виховній роботі.
^
Ключові поняття теми
Особистість, індивідуальність, біологічна підструктура, особливості соціального досвіду, спрямованість, активність, мотив, інтерес, переконання, ідеал, звичка, установка, мета, рівень домагань, самооцінка, фрустрація, рушійні си-ли розвитку особистості, біогенетичний закон розвитку, соціогенетичний за-кон розвитку.
ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ
Спрямованість особистості:
— домінують потреби
— домінують цілі
Мотиви:----------------------
— інтереси
— переконання
— ідеали
— звички
— установки
Система саморегуляції
Індивідуально-типологічні особливості:
— темперамент
— характер
Можливості особистості:
— здібності
— знання, вміння, навички
Психічні процеси:
— пізнавальні
— емоційно-вольові
З,