Різновиди мовлення

Прояви мовної діяльності неоднорідні, їх можна поділити та кла­сифікувати на певні різновиди за різними ознаками.

Усне мовлення.Це основний різновид мовлення, яке є звучним і сприймається іншими за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.

Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співроз­мовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто гово­рить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.

Поділ на "активного" та "пасивного" учасника розмови віднос­ний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють актив­ність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багат­ства, граматичної будови та фразеології, практика користування мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми мовлення. Засадовим щодо цього процесу є автоматизм, вироблений на системі тимчасових нервових зв'язків.

Діалогічне мовлення тісно пов'язане із ситуацією, в якій ведеться розмова, й тому називається ситуативним. Водночас воно є кон­текстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попе­реднім висловлюванням.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та сти­лістично. Як правило, воно здійснюється простими мовними кон­струкціями, які зумовлені контекстом, попередніми висловлюваннями. Велику роль у діалогічному мовленні відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: "так би мо­вити", "от", "і хто б міг подумати" тощо.

Монологічне мовлення — це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами монологічно­го мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчите­лем нового матеріалу тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлен­ня. У ньому порівняно мало використовується позамовна інформація, яку отримують з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним моно­логічне мовлення більшою мірою є активним чи довільним різновидом мовлення. Так, для того щоб виголосити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, повинен усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.

Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення. Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме сло­во, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.

Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує певної підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чіткому пла­нуванні та відповідному словесному оформленні.

Письмове мовлення.Це особливий різновид мовного процесу, що дає можливість спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як су­часниками того, хто пише, так і тими, що житимуть після цього. Письмове мовлення — це різновид монологічного мовлення, але во­но здійснюється як писання та читання написаного у вигляді пись­мових знаків (слів).

Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його грунті порівняно з усним має низку специфічно психологічних особ­ливостей. Насамперед воно відбувається поза безпосереднім контак­том із співрозмовниками, а тому виключає інтонацію, міміку і жес-

 

ти, сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе зна­чення для усної мови. У письмовому мовленні і зміст, і своє ставлен­ня до нього треба виразити на папері. Тому воно більш розгорнуте, ніж усне монологічне. У ньому треба зважати на майбутнього читача, дба­ти про те, щоб писемні знаки були зрозумілі читачеві, йому слід усе по­яснити, щоб у нього не виникало жодних непорозумінь. Отже, струк­турна складність письмового мовлення набагато зростає порівняно з усним; перше висуває більше вимог до людини, потребує більш ро­згорнутого, розчленованого, послідовного, повного викладу думок, су­ворішого дотримання правил граматики, добору слів і виразів. Як­що в усному мовленні пропуск окремих слів можна заповнити певними виражальними засобами, то такі пропуски роблять письмове мовлен­ня незрозумілим. Письмове мовлення — це найдовільніший різновид мовлення.

Успішне використання письмового мовлення потребує оволодіння людиною його засобами. У процесі індивідуального розвитку люди­на навчається письму і читанню значно пізніше, ніж говорінню усно, але між усним та письмовим мовленням існує тісний зв'язок. Так, ово­лодіння письмом, читання художньої літератури сприяють подаль­шому розвитку усного мовлення особистості, збагаченню її активно­го словника та усвідомленню граматичної будови. Письмове мовлення, спираючись на усне, не тільки доповнює, а й приводить до певної йо­го перебудови. Для більшості людей залежно від їх освіти та змісту діяльності письмовий виклад думок буває важчим, ніж усний. Тому навчання організованому культурному мовленню містить і навчання письмовому мовленню.

Внутрішнє мовлення.Усне та письмове мовлення, що може виража­тися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням.Різновидом його є внутрішнє мовлення. Із назви випливає, що внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людь­ми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірко­вує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.

Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовлюється вголос, хо­ча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, пе­реходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великого на­пруження думки, що супроводжується виразними емоціями.

За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішньо­го тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому виключається більшість другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє

 

мовлення справляє враження незв язності та незрозумілості для Іншо­го, часто в реченні залишається один тільки підмет чи присудок, що є центром думки, навколо якого об'єднуються образи. Можливість та­кого скорочення внутрішнього мовлення пов'язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться. Тому й відпадає нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звич­ка думати таким "скороченим" способом має й недоліки. Часто те, що немовби цілком зрозуміле при внутрішньому мовленні за його спрощеною та скороченою синтаксичною структурою, виявляється далеко не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст дум­ки іншим людям: окремі моменти виявляються незрозумілими, думки неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли добре зрозумілу думку передати у зв'язній мові усно чи письмово не­можливо.

Внутрішнє мовлення виникло у процесі мовного спілкування лю­дей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжується потребою, перш ніж виразити щось усно чи письмово, спланувати його, окреслити основні контури, побудувати вислів, схему мірку­вання.

Обидва різновиди мовлення людини — зовнішнє та внутрішнє — перебувають у тісному взаємозв'язку та постійних взаємопереходах. Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від багатьох умов, а саме: змісту, складності та новизни розумової діяльності, мов­ного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що ви­являються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній послідовності, образності висловлювання думок.

Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її вміння володіти мовленням, використовувати його як засіб спілкування, ре­гулювати його. Залежно від цього одні люди балакучі, інші відзнача­ються певною стриманістю, замкненістю. Вольова саморегуляція мов­лення є важливим моментом його функціонування. Характер діяль­ності позначається на мовленні й разом з тим потребує володіння певними його особливостями. Кожний фахівець висуває власні спе­цифічні вимоги ставлення до мовлення. Мовлення повинно бути не лише стилістично та логічно досконалим, а й переконливим, емоційно-образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості профе­сійного мовлення не просто виробляються у процесі набуття прак­тичного досвіду, вони потребують і власної саморегуляції, прагнення до вдосконалення мови.

 

Ключові поняття теми

Мова, знак, знакова система, семантика, словниковий склад, граматична будо­ва, сигніфікативна функція мови, функція вираження змісту предмета інфор­мації, мовлення, зовнішнє мовлення, діалогічне мовлення, монологічне мовлення, письмове мовлення, усне мовлення, внутрішнє мовлення.