Поетика жанру послання у творах Т. Шевченка

Поетика жанру послання у творах Т. Шевченка. Поема-послання “І мертвим, і живим ” у контексті жанру З кінця ХVІІІ ст разом із втратою решток політичної самостійності перестала існувати ціла генерація української еліти. Українське панство в масовому порядку морально і політично капітулювало перед російським самодержавством і через те перестало висувати зі свого середовища неординарних людей, які б взяли на свої плечі тягар важкої праці з відродження нації. До тих, хто зрадив інтереси свого народу Шевченко ставився негативно. Як правило, коли заходило про них, поет вдавався до сатири як до найгострішого засобу, яким володів блискуче.

Згадаймо образ “землячка з циновими гудзиками”, або вражаючий гіркою іронією узагальнений портрет дрібної чиновницької “братії”, що була заглушена “московською блекотою в німецьких теплицях” і приречена “киснути в чорнилах” (“Сон”). Для їхньої характеристики поет згодом знайде одну разючу формулу:”дядьки отечества чужого!” (“Бували войни й військовії свари ”). Проте серед цих випадів іноді починає звучати тужний мотив глибокого співчуття не тільки Україні, що втрачає своїх дітей, а й самім дітям, приреченим на безталанне існування в чужих краях.

Шевченко глибоко відчував весь драматизм ситуації, коли Україна фактично залишилася без своєї еліти. Саме в 1845-1847 рр коли Шевченко перебував в Україні, почала формуватися група молодих людей, про яких можна було говорити як про національну еліту, що тільки зароджувалась.

Найвидатніші серед них – Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гулак та ще кілька чоловік, що почали організовуватись у таємне Кирило-Мефодіївске товариство. Вони були не тільки патріотами України, а й високоосвіченими, високоінтелектуальними особистостями, які прагнули до високоорганізованої просвітницької та політичної діяльності з відродження України. Саме від них могли піти і вже йшли у тогочасне суспільство здорові збуджувальні імпульси, наділені творчою силою.

У своєму класичному посланні “І мертвим, і живим ” Шевченко ніби змоделював образ національної еліти, показав якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основному через різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманне українському ліберальному панству.

У цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” Воно звернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьому вагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у “великому часі”, нести свій художній смисл до всіх прийдешніх поколінь українського суспільства[18,188]. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії. Коли зіставляти заголовок і текст, неважко помітити: коло осіб, кому адресує своє “Послання” поет і з ким веде діалог, неоднакове.

Масштабність адресата, окресленого в назві, стає зрозумілою й виправданою лише стосовно проблематики, яка хвилювала поета, й була актуальною для України і в давні часи, і в добу Шевченка, залишається такою і сьогодні, а саме: проблеми правди і брехні, щирості і лицемірства, ставлення до “свого” і “чужого”, до історичного минулого, взаємин між різними верствами українського суспільства як нації. Тому, перш ніж розглядати послання, доцільно розкрити алегоричність його назви. Мертвими Шевченко вважає, як і Гоголь в своїй поемі “Мертві душі” – поміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені – то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях.

Отже у назві твору Шевченко виділив три групи персонажів, що уособлюють три верстви українського суспільства, і наголосив на властивих їм головних рисах.

Починається послання з зображення соціального стану України як колонії Росії. І в наступних частинах образ України залишається провідним[27,34]. Шевченкове Посланіє» за змістом і формою пов’язаний із добре знайомою поетові традицією античного дружнього послання (Горацій, Овідій), романтичного російського послання (В. Жуковський, О. Пушкін, М. Лермонтов), з біблійною традицією – псалмів з мотивами Божої кари, і найбільшою мірою, біблійного апостольського послання-листа, звернутого до певної громади [34,133]. Його головним поетичним образом є ліричний герой, від імені якого ведеться розповідь. У ньому не можна не впізнати самого поета.

Композиція твору своєрідна. У початкових рядах вступу йдеться про плин часу: “І смеркає, і світає,/ День божий минає ” Минають години, дні і роки, а становище українського народу залишається таким же нестерпним. І це змушує ліричного героя глибоко задуматися над його долею, проаналізувати причини такого критичного стану, співвідношення соціальних сил в Україні, їх протистояння і дати виразну характеристику кожній. Одна з особливостей композиції полягає в тому, що автор часто перериває розповідь ліричними відступами у формі авторських реплік, коментарів, вставок, звертань, характеристик, з яких постає образ самого поета.

Аналізуючи твір, треба взяти до уваги, що Шевченкове послання побудоване на внутрішній опозиції: з одного боку, поет дуже гостро, з усією силою сатиричного таланту картає земляків за їхні провини перед Україною, її народом, а з другого – намагається “по доброму” усовістити їх, звертається до їхніх гуманних і патріотичних почуттів з тим, щоб привернути до служіння знедоленій Батьківщині. З одного боку - сатиричні громи на їхні голови, а з іншого – намагання створити для них певну позитивну програму.

В цьому особливість “виправної” за Ю. Івакіним, Шевченкової сатири [14,179]. В цьому, мабуть, зазначає Г. Клочек, і величезна художня сила твору, який не тільки будить, тривожить громадянську совість, а й відкриває шлях, на якому можна спокутувати власні гріхи [18,191]. Роздивимось, що саме заперечує поет і що саме він стверджує, до чого закликає. Перші “штрихи”, що створюють узагальнюючий портрет адресатів послання такі: Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? Побачите, Які будуть жнива! Художня сила цих рядків – у їхній афористичності, яка, у свою чергу, ґрунтується на усно0мовних фразеологічних формулах (“кайданами міняються”, “правдою торгують”, “господа зневажають”, “людей запрягають”). Ці обвинувачення звучать вельми загально.

Тільки треба зрозуміти, що усно-мовні фразеологічні формули несуть в собі певну конкретику – в них певна “пам’ять”, певна “знаковість”, що тісно пов’язана з обставинами тогочасного життя[20,27]. Тому коли читаємо, що “Людей запрягають в Тяжкі ярма”, то розуміємо, що йдеться про реалії кріпосницької дійсності, а “правдою торгувати” – це зраджувати щось важливе, основоположне.

Формула “кайданами міняються” звучить багатозначно – у ній є смисловий натяк на кріпосництво, але при цьому викликаються асоціації, пов’язані з національною несвободою, яку українське панство переносило вельми смиренно. Сатирична градація відчувається в наступних рядках: Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Тут проглядається подвійність у ставленні до адресата, про яку вже йшла мова: з одного боку, вкрай різке своїм негативним змістом слово “недолюди”, а з іншого, дещо м’якше, навіть по-батьківському співчутливе – “діти юродиві”. У наступних рядках сатиричний сенс на певний час зовсім зникає. Від різкого обвинувачення, від сатиричних громів поет переходить на іншу тональність – тональність умовляння: Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну. Саме зараз починає звучати один із головних мотивів твору – мотив повернення українського свідомого (і не дуже свідомого) люду до інтересів Батьківщини. Поет умовляє, а тому говорить про Україну як про “рай тихий”, тобто підкреслює красу її природи.

Мотив України як раю, що зіпсований її колоніальним положенням і буттям, є наскрізним у творчості Шевченка.

Одночасно він показує, що Україна перебуває у скрутному становищі, а тому потребує допомоги.

Шевченкове послання фіксує і виражає драматизм ситуації, коли найосвіченіші представники нації шукають щастя “на чужому полі” і через те не задіяні у підтримці життєзабезпечувальних процесів у власному домі. Цей протиприродний стан, зумовлений бездержавністю нації. Таким чином, порушувався природний процес: нація, народжуючи “обраних” людей, не отримувала від необхідної віддачи у вигляді розумової та духовної енергії, необхідної для нормального розвитку[27,57]. Ось чому основний пафос послання полягав у тому, щоб переконати найосвіченіші прошарки української нації, її інтелігенції, еліту, повернутися лицем до свого народу.

Шевченко умовляє своїх земляків не шукати щастя на чужині, а повертатися до своєї хати: В своїй хаті своя правда, І сила, і воля. Г. Клочек, зазначає, що геніальність наведеної сентенції в тому, що в ній запрограмована думка про державу (свою хату) як про найбільш вигідну форму існування нації [17,193]. Надалі поет з тональності умовляння поступово переходить на тональність сатиричного викриття: Нема в світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра.

Добра святого.

Волі! Волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Тут Шевченко порушує ще одну злободенну тему – орієнтацію панства на Захід, зокрема на Німеччину, де мовляв можна повчитися вирішенню актуальних проблем волі та братерства. Цей “похід” на Захід Шевченко висміює в’їдливо-сатирично, заперечуючи бурлескним синонімом “претеся”, повтореному в одному лексико-композиційному уривкові. Шевченко однаково ненавидів як кріпосницьку, здирницьку сутність тогочасного панства, так і його зрадницьку по відношенню до своєї нації поведінку. Ті, хто є грішними через своє знущання над безправним “незрячим людом”, як і ті, хто зрадив національні інтереси (а це, як правило, одні і ті самі) будуть покарані вибухом народного гніву: Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших У подальших частинах послання поет неодноразово вдається до своїх умовлянь-погроз повернутись до національних інтересів. “Бо хто матір забуває, Того бог карає” не втомлюється нагадувати Шевченко.

Аналіз головної проблеми послання був би неповним, як що не вказати на її гостру актуальність. На думку Г. Клочека, можливо для сучасної України немає більш важливої проблеми, ніж проблема сьогоднішніх “дітей” України, які перебувають на чужині, на “чужій роботі”, працюють на благополуччя інших держав[18,195]. Але є і інша проблема – проблема тих, хто живе в Україні і не відчуває перед нею свого синівського обов’язку. Шевченко допомагає розібратися в одній із головних наших проблем. А її пізнання – це перший крок до розв’язання.

Друга важлива проблема послання умовно совами “Якби Ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя” Якщо перша проблема стосувалась таких визначальних для національної еліти ознак, як патріотизм, спрямованість на служіння своєму народові, то друга стосується її інтелектуального рівня. Закордонна освіта відривала інтелігенцію від національного грунту.

Під впливом чужої науки українська інтелігенція втрачала усвідомлення свого національного походження.

Розповідь про її духовне зубожіння Шевченко поступово доводить до сарказму і шаржу. На прохання відповісти “Що ж ти такеє?” – чуємо: Нехай каже Німець. Ми не знаєм. Далі йдеться дотепний, в’їдливо-викривальний уявний діалог між інтелігенцією та поетом, в якому дається яскрава характеристика й оцінка її знанням: Німець каже: “Ви моголи” - “Моголи! Моголи!” Золотого Та мерлана Онучата голі. Німець каже: “Ви слав’яне” “Слав’яне! Слав’яне”. Славних прадідів великих Правнуки погані! Ця шаржована сцена дотепно висміює безликість, обмеженість і тупість того прошарку суспільства, який мав би прокладати шляхи своєму народу до прогресу, освітлювати їх власним розумом.

Відірвана від народу інтелігенція нездатна виконати покладені на неї обов’язки. Але на цьому її характеристика не завершується. Поет ще не сказав головного: ніби розділяючи програму слав’янофілів, прихильно ставлячись до їхніх настанов вивчати “всі мови сла’янського люду”, українська інтелігенція із зверхністю та зневагою ставиться до власної мови: І всі мови Слав’янського люду – Всі знаєте. А своєї Дастьбі Свої думки щодо опанування рідної мови українською інтелігенцією поет передає стилістичною фігурою умовчання та іронічно забарвленим реченням.

Після слова “дастьбі” поставлено три крапки.

У наступних рядках іронія переростає в сарказм. Сатиричному загостренню сприяє використаний автором прийом перенесення. Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й Істрію Нашу нам розкаже Ця інтелігенція не тільки не знає своєї мови, а й має примітивно-романтичне уявлення про історію своєї батьківщини.

Однак знаходить помпезні слова, щоб галасливо похвалятися її незвичайністю6 І гармонія , і сила: Музика та й годі. А історія поема Вольного народа! Представники інтелігенції чванливо вихваляють подвиги українського козацтва, підкреслюють свою зверхність над відомими людству постатями, які зробили великий внесок у світову історію, образливо називаючи їх “римлянами убогими, чортзна-чим. Куди, мовляв їм рівнятися з українськими козаками, славними незабутніми. Поет гнівно заперечує поверхове, пишномовне романтизування героїчної епохи і до полеміки вносить свої реальні, нещадні резюмуючи корективи[27,36]. Таки поправки вносить Шевченко в минуле України: Кров’ю вона умивалась.

А спала на купах, На козацьких вольних трупах. Обкрадених трупах! Водночас Шевченко надає свою оцінку “славним українським Брутам: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття – ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Шевченко говорить: нема чого вам сьогочасним безвольним і безхребетним “патріотам”, чванитись, бо ви самі “добре ходити в ярмі”, навіть краще, як батьки ходили.

Справжній патріотизм повинен виявлятись не в оманливому змилуванні історичною минувшиною, а у важкій щоденній праці, у справі визволення свого народу з-під колоніального ярма. Треба зрозуміти Шевченка, зауважує Г. Клочек, аналізуючи творчість поета, який, подорожуючи по місцях Запорозької Січі, побачив, як хазяйновиті німці вирощували на Хортиці картоплю. Цей факт, що так красномовно засвідчував національний занепад України, боляче вразив Шевченка, як і боляче вразили його зруйнована церква (“стоїть в селі Суботові ”), і позаштатність колишньої гетьманської столиці Чигирина [18,197]. Третій смисловий мотив твору – це заклик до єднання всіх національно свідомих сил України. Спочатку цей мотив звучав тільки у словах “Розкуйтеся, братайтеся”. Але на завершення послання він став головним.

Недаремно Шевченко виніс тему єднання у кінцівку твору. Вона наділена певним очищаючим смислом. Це своєрідний завершальний акорд, який своїм оптимізмом немовби зрівноважує ту гірку розпачливу правду, що звучала упродовж усього твору: Обніміте ж брати мої, Найменшого брата – Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами.

Слово “обніміте” Шевченко ставить в анафорі і повторює його двічі. Перший раз воно звернене до всіх представників суспільної верхівки. Удруге поет звертається до всіх станів українського суспільства. Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю! Заклик “Розкуйтеся, братайтеся” на початку та прикінцеві рядки “Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!” творять своєрідну композиційну єдність, обрамлення.

Ці найважливіші слова-звертання розгортаються в сюжеті за принципом градації, що не тільки посилює емоційність твору, а й акцентує увагу на шляхах реалізації поетової програми. Шевченко вірить: прийде час, настане радісний день, і оживе добра слава (слава України). Ця думка посилена наступними рядками, що нагадують біблійний стиль: І світ ясний невичерпний Тихо засяє Послання “І мертвим, і живим ” типовий зразок політичної поезії. У стилі цього твору переплилися найрізноманітніші поетичні літературні традиції, що йшли з одного боку, від біблійної, давньоукраїнської громадянської поезії, а з другого – від власного досвіду автора-тираноборця, в поезіях якого поєднувався високий ораторський стиль з народно розмовним забарвленням.

Цей твір став класикою жанру послання. 2.2. Поезія “Заповіт” як унікальна жанрова форма “Заповіт” (“Як умру то поховайте…”) – лірична поезія, написана 25 грудня 1845 року в Переяславлі, через 11 днів після послання “І мертвим, і живим…” Але ці дні теж були наповнені небувалим творчим піднесенням поета: 17 грудня – “Холодний яр”, 19 грудня – “Псалми Давидові”, 20 грудня – “Маленькій Мар’яні”, 21 грудня –“Минають дні, минають ночі…”, 22 грудня – “Три літа”. Щодня – новий поетичний шедевр. І як підсумок – вулканічний творчий вибух - “вічний вірш – довший за найдовше життя” [7,237] – “Заповіт”. “Заповіт” за жанром – є різновидом жанру “пам’ятника”, відомого з античності (Горацій) і в пізніший поетичній традиції (В. Шекспір, Й Гете, Г. Державін, О. Пушкін та ін), але в творі присутній і адресат – нащадки, що дозволяє віднести цю поезію до жанру послання. “Заповіт” як і інші твори соціально-публічного спрямування піддавався за радянських часів досить тонкої фальсифікації. Із Шевченка робили великого прихильника “союзу братніх народів” (“І мене в сім’ї великій, В сем’ї вільній, новій…”), робили автора войовничим атеїстом (“Я не знаю Бога”), і нав’язували масовій свідомості. З огляду на величезний авторитет Шевченкового слова в народі вони стали, за словами Л. Рудницького, одним з інструментів масового “кодування” суспільства на певні радянські ідеологеми [18,201]. Сьогодні ми мусимо “розкодуватись”, добратись до істини і побачити “Заповіт” як послання нащадкам, його їм заповіт - на тлі жанру “пам’ятника”, як поєднання зазначених жанрів з бунтівним закличним гімном. Композиційно – це монолог ліричного героя-поета, звернений до народу.

Поет, як зазначає В. Смілянська, поставив у творі екзистенційні проблеми сенсу власного буття й буття народу[34,63]. Твір перейнятий почуттям невіддільності від долі народу, від його майбутнього, впевненістю в його переможній силі, надією на вдячну пам’ять по собі. Виклад іде у плані майбутнього.

В розвитку поетичного переживання сюжетно відрізняються три частини, кожна з яких становить синтаксичний період з двох чотирирядкових катренів, пов’язаних інтонаційно. Для поетики Шевченка характерна одна важлива особливість: він завжди тонко умів зрівноважити образно-зорове і суто декоративне начала.

У його цілком медитативних творах завжди знайдеться місце зоровим та слуховим образам. І ми, як правило не задумуємось над тим, наскільки ці образи підвищують художню цінність твору, вибудовуючи у національній свідомості абсолютно довершені з мистецької точки зору “живописні” картини. І. Франко зробив спробу розгадати мистецьку чарівність початкових віршів "Заповіт“: “Поет веде нас натуральним шляхами асоціації ідеї від часті до цілості, сю цілість показує знов як часть більшої цілості і та к піднімає нас, наче по ступенях, щораз вище, щоб показати нашій уяві широкий кругозір. Отсе і є секрет сильного впливу, який роблять на нас початкові вірші Шевченкового “Заповіту””…. У першій частині поезії образ України витворено природним рухом зорових та слухових асоціацій від частини цілого: Уже слово “поховайте” будить в нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості – високої могили; знов один змах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості – безмежнім степу; ще один крок і перед нашим духовним оком – уся Україна, огріта великою любов’ю поета [38, 68-50]. Умовно кажучи, в першій строфі Шевченко тільки намітив загальний план зображуваної картини.

В цьому начерку поки що чітко окреслена одна деталь – могила Але наступні рядки наповнюють картину конкретним смислом. Один майстерний мазок – і перед очима “лани широкополі”, образне бачення степової України. Ще один мазок – і з’являється Дніпро, його серединна частина, де високі кручі. Останній мазок, і погляд ніби опускається нижче за течією Дніпра, туди де ревуть пороги.

Таким чином, постає не вся Україна, як писав І. Франко, а її центральна надніпрянська частина. Слуховий образ “ревучого” Дніпра натяк на один з наймогутніших порогів надзвичайно посилює відчуття грізної мощі ріки, що є уособленням України. Як підкреслює В. Смілянська, рух інтонаційної хвилі найвище підносить топос “на Вкраїні милій” і цим наголошує його смисловий центр; до нього тяжіють усі атрибути образу України[34,62]. Таким чином, смисл першої частини твору – у відчутті органічного злиття з рідним краєм. У “Заповіті образ Дніпра остаточно оформився як символ України. В посланні “І мертвим, і живим…” відбулося очевидне зближення цих двох понять: “Нема на світі України, Немає другого Дніпра…”. Цьому образу в поезії приділено багато уваги.

Він оживлений двома деталями: кручами і ревучими порогами.

Образ придніпровських гір (круч) надалі стане одним із найулюбленіших образів поета.

Центральна частина твору – апокаліптичне видіння кривавої розправи на “ворогом”. Під ним, як то випливає з контексту всієї попередньої творчості Т. Шевченка, поет розумів визискувачів і гнобителів в усіх вимірах – національному, соціальному, політичному, щоби єдиним зусиллям раз і назавжди змити з рідної землі всю нечисть.

Змінюється інтонація, прискорюється ритм. На вершину висхідної інтонаційної хвилі винесено образ “крові ворожої” – як смисловий і інтонаційний центр цієї частини.

Йдеться про майбутнє повстання.

Поет не уточнює, що це за повстання, проти кого воно буде спрямоване. Проте на ці питання можна знайти відповіді, в інших творах письменника (“Гайдамаки”, “І мертвим, і живим ”, та ін.). Поет говорить: якщо відбудеться звільнення народу і Дніпро понесе “у синє море Кров ворожу ”, отоді я І лани, і гори – Все покину і полину До самого Бога Молитися а до того Я не знаю Бога. Вислів “а до того Я не знаю Бога” не раз викликав поглиблену увагу шевченкознавців. Його посилено коментували радянські літературознавці, які прагнули якомога переконливо довести, що ці слова говорять про безперечний атеїзм Шевченка.

З хору прибічників такого тлумачення випадав голос М. Рильського, який твердив, що Бог “у дозрілого Шевченка” – не “верховна істота”, а символ “правди, справедливості, гармонії” [26,362]. Мабуть треба погодитися з думкою дослідників, які визнаючи релігійність Шевченка, все ж підкреслюють її своєрідність. В аналізованих рядках поет прямо заявляє, що визнає Бога (“ і полину до самого Бога”), але якщо довгождана вища справедливість не змінить долю України, то він залишає за собою право і надалі опанувати Йому[28, 47]. Це рішення вже в котрий раз показує нам Шевченка як людину досі небувалої, якоїсь вищої громадянськості. В останній частині твору, бідова речень знову змінюється. Останні дві строфи – заклик до боротьби за волю, за побудову нового життя.

Поховайте та вставайте Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Як бачимо, речення стали уривчастими, поет вдається до перенесення.

Фраза, розпочата в одному віршованому рядку, закінчується в наступному. Це робить поетичну мову більш напруженою, емоційною, сприяє виділенню окремих слів і словосполучень, які передають певні настрої. Тут кожний рядок є словесною формулою.

Поет заповідає, наказує, формулює спонуку до дії. Чіткість змістової формули, її смислова експресія органічно зрощена і спонукально-наказовою інтонацією Присутнє нагромадження закликів (“поховайте”, “вставайте”, “порвіте”, “окропіте”), звернених до народу. І ось остання частина. Напруження спадає, останні рядки читаються з зовсім іншою інтонацією, бо вони побудовані на таких устояних словосполуках: сім’я велика, сім’я вільна, сім’я нова. Для Шевченка ж сім’я була найбільшою інтимною мрією, вершиною народної етики.

А тепер можна згадати й про себе і висловити надію на “тихе слово” вдячної пам’яті. Смислова енергія добірних, функціонуючих в усно-мовному середовищі фразеологічних висловів посилена могутньою авторською енергією поета. В цьому, думається і полягає один з найважливіших чинників високої художності Шевченкового “Заповіту”. 2.3. Модифікація жанру послання у вірші “А.О. Козачковському” Десятиліття (1847-1857рр.) в житті Шевченка було періодом тюремної ізоляції поета від народу, від прогресивної інтелігенції, від культурних центрів. Обставини життя не могли не відбитися на творчості, вони позначились навіть на формах поезії. На всі ті події, що відбулися в особистому житті, на жахливі умови заслання і відірваність від рідного краю Шевченко реагував насамперед як лірик, з небувалою ступінню інтенсивності . Майже всі відомі нам поезії періоду заслання, включаючи і казематний цикл, він створив протягом трьох років. Щодо кількості творів найплідніший період у житті поета.

Загальна кількість Шевченкових поезій, написаних після арешту 1847 року до звільнення від солдатчини –120 творів. Тим часом кількість творів написаних до заслання 60, а після заслання – 57. Тобто за три роки Шевченко написав більше поезій, ніж у всі інші періоди разом узяті. Загальний емоційний тон цих творів – стриманий, мужній, любов до народу і батьківщини перемагає особисте горе, в різному суб’єктному втіленні варіюються мотиви лиха-недолі, самотності, смерті на чужині, туги за Україною, які об’єднуються в тематичний комплекс, сутність якого визначається словом “неволя”. Важко переоцінити значення “невільницької” лірики як біографічного джерела – джерела, яке розкриває передусім внутрішнє життя поета-засланця, його духовний світ[15,40]. В його тогочасній ліриці чимало життєвої конкретики, дорогоцінних для біографів реалій побутового життя й побуту на засланні. Автобіографічні мотиви наявні в багатьох інших творах Шевченка періоду заслання, але особливо багатий на автобіографічну інформацію вірш-послання “А.О. Козачковському”. Вже початок твору “Давно те діялось.

Ще в школі ” настроює читача на сприйняття розповіді про дитинство. Тут згадуються роки навчання малого Тараса, його любов до читання, малювання, важки умови життя, бідність. Говорить Шевченко про Григорія Сковороду, твори якого читав Тарас і потай переписував.

Порівнюючи своє дитинство із солдатським життям поет пише: І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережать книжечки, співати І плакати у бур’яні. Далі читаємо: Неначе злодій, поза валами В неділю крадуся я в поле. Талами вийду понад Уралом На степ широкий, мов на волю. І боляще, побите Серце стрепенеться Цитований уривок дозволяє з певністю сказати, що саме там, у степу “поза валами”, і саме “в неділю”, коли поет був вільний від муштри, він творив і записував у захалявні аркушики свої вірші. Та можна припустити, що вірші він складав і в безсонні ночі в казармі: А в понеділок Друже-брате! Ще прийде ніч в смердючу хату, Ще прийдуть думи. Цей вірш, не тільки глибокий аналіз душевного стану автора, а й роздумливі інтонації поета-філософа над питаннями творчості. Гірки оцінки, які надає Шевченко у посланні, містять трагічну самоіронію: Слухай, брате, та научай Своїх малих діток, нет Научай їх, щоб не вчились Змалку віршувати Щоб не довелося, брате, І йому каратись.

Як я тепер у неволі Караюся, брате.

Послання зберігає форму ліричного діалогу, діалогу зі своїм однодумцем.

Використання художніх узагальнень з пафосними інвективами громадянина, ( “смердюча хата” – образ казарми в конкретності якого втілено узагальнений образ миколаївської казарми – Російської імперії часу Миколи І), форми ліричного спогаду, форми діалогу з дружнім адресатом – руйнували жанрові межі і вили до багатосуб’єктності в межах одного твору.

Таким чином, як зазначала Ф. Пустова, “Весь “Кобзар” – епоха історії в українській літературі взагалі, в розвитку жанрів зокрема. Національна заслуга Шевченка не тільки і створенні абсолютно нових поетичних форм, а й у геніальному використанні літературної спадщини, жанри якої зазнавали змін під діянням методу, темпераменту і світогляду поета відповідно до потреб прогресу”[11,140]. ВИСНОВКИ На основі проведеного дослідження щодо використання і творчої модифікації жанру послання у творчості Тараса Григоровича Шевченка можна зробити наступні висновки.

Жанр послання, як одна з категорій поетики і літературного процесу, як носій певних суттєвих ознак змісту і форми твору органічно і невід’ємно входить до системи поетичних жанрів. Істотно варіюється і еволюціонує як пі впливом стилю епохи, так і під впливом індивідуального художнього досвіду митця. На відміну від інших жанрів, жанр послання має більш “програмний” характер, тобто наявність визначеного адресата, жорсткіше зумовлює тематику і стиль твору.

В структурі цього жанру містяться не тільки звернення, спонуки до дій, а й часто характеристики самого автора.

Розглядаючи жанрову специфіку поезії Шевченка можна зазначити по суті наскрізну присутність у ній жанрової форми послання і відзначити, що протягом усього творчого шляху поета ця форма зазнала видових модифікацій. Поезія Шевченка виросла на ґрунті світових здобутків, але до глибини засвоїв ці традиції, поет створив свій оригінальний стиль, надав жанру послання ідейно-естетичний стиль. Жанр послання як виразно домінуючий, визначальний окреслює форму такого твору, як “І мертвим, і живим ”, який вважається класичним видом послання у творчості Шевченка.

Окремими видами послання можна вважати ліричні послання реальним адресатам (І. Котляревському, Г. Квітці-Основ’яненко М. Маркевичу, В. Штернбергові, М. Щепкіну, М. Гоголю, невідомій нам маленькій Мар’яні, М. Костомарову, Марку Вовчку, сестрі Ярині, Надії Тарновській, Ликері Полусмак), а також посвяти до ліричних і ліро-епічних поезій (В. Жуковському, Я. Кухаренку, М. Вовчку, Ф. Черненку) та віршовані звертання-посвяти, що передують або завершують тексти поем (Оксані Коваленко, Шафарикові, Якову де Бальмену, Г.З. [Ганні Закревській], М. Щепкіну). Ці реальні особи виступають або внутрішнім зображеним адресатом, або зовнішнім, якому присвячено твір. Надзвичайно широке і повноцінне втілення знаходить у Шевченка така модифікація, як самопослання, тобто у низці творів поет звертається до себе самого. Одним з найкращих і найзагадковіших віршів Шевченка у цьому виді є послання “Хіба самому написать”. І як окремий випадок слід назвати славнозвісний “Заповіт” Тараса Шевченка, який належачи до окремої жанрової групи, виразно позначений інтонацією, пафосом і смислом послання.

В різному ступені опосередкування одні й ті ж жанри служать для поета засобом художнього вираження, різних духовних орієнтацій, різних позицій і напрямів розвитку суспільної свідомості. Ідеологічність Шевченка виявляється наскрізною для всієї його творчості і жанрі послання зокрема.

Крилатий Шевченків вислів: “В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля! ” ще й досі становить фундамент ідеології та програми всього народовладного українського визвольного націоналізму. Шевченків націоналізм – це ніщо інше, як рішуче прагнення народу самовизначитися на своїй території та незалежно від будь-кого правити собою згідно із своїми традиціями. Шевченкова віра у самостійну Україні ґрунтувалася на солідарності й любові усіх прошарків суспільства та взаємо пошані й людяності в міжнаціональних стосунках.

Як національний пророк, у постійній журбі за майбутнє України, Шевченко уклав своєрідну біблійну угоду – заповіт – і з рідним народом, і з самим Господом Богом. Шевченко був український поет, український не тільки за “національною” формою, а й за змістом своєї поезії. Він відкрив силу і красу українського слова, підніс українську літературу взагалі, і жанр послання зокрема, на висоту гідну народу з багатим історичним минулим, народу, який ніколи не мирився з неволею і закріпаченням.

Таким чином, все вищесказане дає підстави говорити, що Шевченко сприйнявши зовнішні формальні ознаки жанру послання, його каркас – наповнив його далеко не жанровим змістом. Модифікував цей жанр, він збагатив його, надав йому нового життя.

В пошевченківську епоху жанр послання набув широкого використання в творчості українських письменників, але вже ніхто з них не досяг висот творчого генія Тараса Шевченка. Список використаної літератури 1. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1989-1990. 2. Барабаш Ю. Я так її люблю Шевченкова Україна:словообраз концепція, текст //Сучасність 2003 №78,9. 3. Бондар М. Поезія пошевченківської епохи: Система жанрів К.: Наук. думка, 1986 326с. 4. Василенко Л. Т. Шевченко Заповіт //Все для вчителя 2004.№10-11 С.8-9. 5. Вічний як народ: Сторінки до біографії Т.Г. Шевченка: Навч. посібник /автори упорядники О.Руденко, Н. Петренко К.:Либідь,1998 272с. 6. Гоголь і українська література ХІХ ст : Збірник статей К.: Вид. худож. літ 1956 167с. 7. Дарда В. Переяславські дзвони К 1990 С.236-238. 8. Дзюба І. Довіку насущний //Сучасність 1989 №5 С.154-162. 9. Дзюба І. Поет супроти імперії //Сучасність 2004 №3 С.3-15. 10. Жулинський М. Шевченкознавство: стан і перспективи //Слово і час 2004 №3 С.61-66. 11. Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції К.: Наук.думка, 1970 311с. 12. Івакін Ю. Коментар до “Кобзаря” Т.Г. Шевченка: Поезії до заслання. К 1964 329с. 13. Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця:Літературно-критичні нариси К.:Рад. письменник,1986 311с. 14. Івакін Ю.Образний світ //Творчий метод і поетика Т.Г. Шевченка /За заг. Ред. Є.П. Кирилюка К.:Наук. думка, 1980 С.179-180. 15. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання К.:Наук.думка, 1984 237с. 16. Іваничук Р “А слава- заповідь моя” //Дзвін 2001 №5-6.С.144-146. 17. Клочек Г. До істинного Тараса Шевченка: Національна ідея – домінанта творчості Шевченка //Літ. Україна 2001 17 травня. 18. Клочек Г. Д. Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація К.: Освіта, 1998 238с. 19. Лихачев Д. Древнеславянские литературы как системы //Славянские литературы: IV съезд славинистов (1968г. Прага) М.: Прогресс, 1968 С.3-42. 20. Марко В. Поема Шевченка “І мертвим і живим ”:концептуально-стильовий аналіз //Диво слово 1997 №5-6 С.26-30. 21. Мовчанок В. Медитативна лірика Т. Г. Шевченка /відп. ред. В. Шубровський К.:Наук. думка, 1993 148с. 22. Мойсеїв І. Заповіді Тараса Шевченка:колізії кодування у вірші “Чи не покинуть нам, небого” 1861 //Укр мова таліт 2002 №6 С.9-12. 23. Ненадкевич Є.О. Творчість Т.Г. Шевченка після заслання (1857-1858) К.: Держ. вид. худ. літ 1956 105с. 24. Пахаренко В. Художнє слово.

Короткий нарис практичної поетики //Українська мова та література 2001 №40 (додаток). 25. Рахманний Р. Ми – українці шевченкового роду //Народна творчість та етнографія 2001 №3 С.55-60. 26. Рильський М. “Заповіт” //Рильський М. Твори у 20 т. –К 1986 Т.12 С.362. 27. Рудницька Г. Вивчення послання Т. Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженим ” //Дивослово 2000 №12 С.33-37. 28. Рудницький Л. “А до того – я не знаю Бога”: ключ до духовного світу поета //Сучасність 1989 №5 С.47-48. 29. Салига Т. Шевченко і ми //Дзвін 2001 №5-6 С.140-143. 30. Самчук У. Тарас Шевченко /вступне слово Л. Реви //Слово і час 1999 №3 С.22-23. 31. Скуратівський В. Шевченко в контексті світової літератури //Диво слово 2003 №6 С.68-72. 32. Смілянська В. “Святим вогненим словом” :Тарас Шевченко:Поетика К.: Дніпро,1990 289с. 33. Смілянська В.Л. Стиль поезії Шевченка К.: Наук. думка, 1981 263с. 34. Смілянська В. Чамата Н. Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка К.: Вища школа, 2000 206с. 35. Соколова В. Національна ідея в творчості Тараса Шевченка //Слово і час 1999 №3 С.33-35. 36.Тимофеев Л.И. Основы теории литературы М: Просвещение, 1966 460с. 37. Творчий метод і поетика Т.Г. Шевченка К, 1980 502с. 38.Франко І. Із секретів поетичної творчості //Зібрання творів у 50 т К.: Наук. думка, 1981 Т.31. 39. Шевченківський словник у 2 т К.: Наук. думка, 1978 Т.1-2. 40. Шупта-В‘язовська О. Наближення до абсолюту (три з останніх поезій Шевченка) //Слово і час 2001 №3 С.41-44. 41. Яременко В. “Як понесе з України ” (Непроминальна символіка Шевченкового “Заповіту”: християнський та історіософський шари) //Сучасність 2002 №6 С.141-147.