КОНОПИС

Без сумніву, розквіт давньоруського мистецтва, пов’язаний з прийняттям і поширенням християнства, сприяв і поширенню іконопису. Напевне, він процвітав при монастирях, в особливості при Печерському (але не тільки). Однак стилістичних ознак, що дозволили б локалізувати новгородську, владимиро-суздальську чи ростовську школу, в ХІ-ХІІ ст. не спостерігається. Немає також датованих ікон Київської школи цього часу, але письмові джерела свідчать, що мистецтво іконопису в Києві було на високому рівні, а київські майстри користувались великою популярністю. Вже в XI в. сувора аскетична манера візантійського іконопису перетворювалась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився печерський чернець-маляр Олімпій, про якого сучасники говорили, що він «иконі писать хитр бе [був] зело». Про Олімпія розповідали, що іконописання було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже своєрідно: на одну частину купувала усе, що було необхідно для його ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печерський монастир. Поетичну легенду про першого відомого на Русі іконописця кін. ХІ – поч. ХІІ ст., монаха Печерського монастиря Олімпія, наводить Києво-Печерський Патерик. Він був учнем грецьких майстрів і брав участь в декоруванні Успенського собору Печерського монастиря, а за припущенням і Михайлівського Золотоверхого собору. Як і в монументальному живописі, в становленні станкового малярства в Київській Русі вирішальну роль відіграла візантійська традиція. Київ став першим осередком, що прийняв нове іконописне мистецтво, і в до монгольські часи всі інші школи, що зосереджувались, тяжіли до київських традицій. Тому найвидатніші ікони ХІІ ст.. навіть при різному регіональному місцезнаходженні і маловідомому походженні можна з великою долею достовірності наближувати до Києва, чому найчастіше знаходяться і стилістичні підтвердження.[4, c.12]

Іконопис – це не просто стиль живопису, творчий напрямок чи спосіб заробітку – це, насамперед, вид служіння Церкви Христової. Це шлях, що дається не всім і не усім під силу його винести. Це таємниця, що не відкривається повною мірою мирянину чи відокремленому генію живопису: цьому потрібно присвятити себе цілковито. Це школа клопіткої праці, суворого посту і внутрішнього молитовного ділання. Це мова ліній, фарб, символів православного богослов’я, де немає нічого випадкового і надуманого . Це щире виконання Святого Письма і Передання. Це втілення невидимого Первообразу, де вся Правда, Божою милістю, відкрита, як абетка, як натхнення для молитви і благочестя, очам тих, хто молиться.

От уже 1000 років людина на Русі звертає свій спрагливий погляд до відкритих небес, до лику Спасителя і знаходить розраду, радість, опору і ціль у житті. 1000 років перед її очима образ Божого храму, у якому втілена ідея всього створеного Богом Всесвіту, усього Святого Письма і Переказу. І вона слідує цьому в кращих своєх витворах. Одне з головних – іконопис. Ікони того часу писали “русскія родом, но греческія ученики”, вражають своєю глибинністю задуму й, водночас, простотою образів, святого нерухомістю й особливою динамікою духу. Як не згадати мозаїки древнього Софійського собору в Києві: Богородицю “Оранту”, Євхаристію, святителів, Благовіщеня Пресвятої Діви, Архангелів і Господа Вседержителя в куполі і інші. Чи образ Богородиці “Оранти”, що молиться з Богодитиною та Архангелами, Аліпія Печерського, образ “Спас Всевидюще Око” в Успенському соборі Московського Кремля, образ Вседержителя в куполі новгородського храму Спаса, письма Феофана Грека чи його ж Деісус у Благовіщенському соборі Московського Кремля, де брав участь і Андрій Рубльов з майстром Прохором, чи “Зішестя Христа в пекло”, і його вершину письма – “Трійцю” [5,с 47-49].

Православна ікона – образ, що втілив слово Боже. А усе, що свідчить про Бога, повинне бути гідним Його, і тому в іконі велике значення має формальна сторона, а саме – майстерність іконописця. Треба пам’ятати, що основне призначення ікони – молитовне. Тому головне місце для ікони це храм Божий чи святий куток у помешкання благочестивих християн. Розглядати ікону лише з мистецької сторони, як шедевр образотворчого мистецтва – не можна, це аморально, тому що це святий образ Первообразу зображений богословські у фарбах.

У давнину ікони писали тільки ченці-іконописьці в монастирі. Перед написанням ікони, з благословенням ігумена, чернець постився, сповідав гріхи і причащався св. Христових Таїн. Приступаючи протягом усього часу він посилено творив Ісусову молитву, постився і часто причащався. Особливо молилася і вся братія монастиря, допомагаючи праці. Тому ікона – це праця соборна.

Іконописець повинен був писати відповідно до канону, що сформувався у Візантії, і відповідно до Богом натхненних зразків.

Найправославнішою іконою ХІ ст. є Владимирська Богоматір ”, що на протязі всієї історії була оточена ореолом найвищої святості. Привезена з Вишгорода на поч. ХІІ ст. з Візантії, вона була перевезена Андрієм Боголюбським в 1115р. до Володимира, від чого і отримала свою назву. Вся її історія, кожен крок прослідковується в літописах, що свідчить про ту пошану, якою оточували її на протязі віків. Ікона виконана усталеним каноном, її композиція має грецьку назву “Елеуса” (милостива), що було перекладено на Русі як “Умілєніє” (укр. мовою – “Замилування”). Цей тип композиції набув на Русі найширшого розповсюдження і користувався особливою любов’ю, завдяки надзвичайній силі втіленого в нього почуття материнства. Материнство – ось головна ідея “Умілєнія”. Обхопивши шию Богоматері, маленький Христос прихилився до її щоки. Богоматір схилила голову, притримуючи його руками. В її великих очах, звернених до глядача, відбилась глибока скорбота матері, що передчуває трагічну долю свого сина. Художник майстерно підкреслив виразність сумних очей, скупним малюнком передав вишукано окреслені брови, тонку лінію носа, маленькі губи. При граничній чіткості малюнка живописне виконання відрізняється великою м’якістю, переходи від світла до тіні позбавлені різкості. В цьому творі виключно високої художньої цінності від первісного живопису до кін. ХІ – поч. ХІІ ст. збереглися лише обличчя Богоматері, немовляти і його рука [ 6, с 54-56].

В ХІІ ст. створені ще кілька видатних творів – “Богоматір Велика Панагія” з Ярославля, “Устюжське Благовіщення” та “Борис і Гліб” з Новгорода, “Ангел Золоті Власи” та “Георгій” з Московського Кремля, які складають особливу групу ікон, що своєю монументальністю нагадують київські мозаїки. Особливо яскраво риси художньої традиції спостерігаються в чудовій іконі “Георгій” з Успенського собору Кремля. Вона вражає вже своїм розміром 174*122 см.

Пізніше укладалася новгородська школа живопису. Її характерними рисами стали ясність ідеї, реальність зображення, доступність. Від XII в. до нас дійшли чудові утвори новгородських живописців: ікона «Ангел Златые власы», де при усій візантійській умовності образ Ангела відчувається трепетна і гарна людська душа. Або ікона «Спас Нерукотворный» (також XII в.), на якій Христос із своїм виразним зламом брів предстає грізним, усе розуміючим суддею людського роду. На іконі «Успіння Богородиці» в обличчях апостолів відбита уся скорбота втрати. І таких шедеврів Новгородська земля мала чимало. Достатньо пригадати, наприклад, знамениті фрески церкви Спасу на Нередице біля Новгорода (кінець XII в.).

На початку XIII в. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів. Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що зображувала Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що запам'ятали сувору владну жінку, що простирає руки над людством. Ярославські ж умільці зробили образ Богородиці тепліше, людяніше. Це насамперед мати-заступниця, що несе людям допомогу і співчуття, византійці бачили Богородицю по-своєму, руські живописці - по-своєму.

Ікона, пройшовши стільки століть, через яку господь пролив стільки милості, благодатні зцілення і чудеса, вела цілі народи, призивала да покаяння, оберігала від ворогів, вона залишається гідним образом свого Первообразу, до якого спрямовуємо ми всі наші молитви і сподівання.[1, c. 45-46]

МІНІАТЮРА

Ілюміновані грецькі й болгарські рукописи богослужебних книг дуже скоро знайшли собі дбайливих і талановитих наслідувачів на українському ґрунті. Крім церковного, було на них і світське: більшість українських князів і вельмож складали поважні бібліотеки, а такий, приміром, князь, як Володимир Василькович, сам писав та ілюмінував рукописи.

Очевидно, з наших старих рукописних скарбів збереглося дуже мало, але те, що збереглося, могло б бути окрасою культури хоч би найбагатшого народу. Кращі з наших ілюмінованих рукописів — це “Остромирове Євангеліє” 1052 р., прикрашене трьома мініатюрами євангелістів; “Збірник Святослава” 1073 р. з мініатюрами Христа на престолі, собором святих і портретом Святослава з родиною; нарешті, Трірський Псалтир або “Молитовник Гертруди”, 70-х років XI ст., що поряд із мініатюрами німецького походження має п’ять мініатюр, зв’язаних з Україною походженням, тематикою і стилем. “Остромирове Євангеліє” і “Збірник Святослава” постали в Києві, українські мініатюри Трірського Псалтиря — на Волині, точніше, в Луцьку або Володимирі-Волинському [ 1, c 50-51].

Мініатюри “Остромирового Євангелія” характеристичні тим, що їхні золоті контури, виповнювані інтенсивними барвами, нагадують техніку перегородчастої емалі, що в ній проміжки між золотими дротами обрисів заливалися різнобарвним скливом . Поза тим тут, як і в “Збірнику Святослава”, звертає на себе увагу спосіб обрамовування мініатюр схематичним зображенням церкви, чого не бачимо в неукраїнських мініатюрах. “Мініатюри цього Євангелія, — каже К. К. Герц, — належать до одного митця, точніше маляра, й були виконані спеціально для цього рукопису, а не взяті з якого-небудь іншого, приміром, грецького, що поза тим часто траплялося. Старовинна пам’ятка українського малярства є разом із тим кращою пам’яткою нашої мініатюри ”.

“Збірник Святослава” як твір був копією з болгарського оригіналу, зладженого для царя Бориса в X ст. Мініатюра п’ятиверхої церкви, зображеної ніби в поперечному прорізі, прикрашена з боків зображеннями птахів. Змальовані з живим натуралізмом, вони настільки близькі до сирійсько-елліністичних і коптських зображень пташиного царства, що про македонське походження їхньої стилізації годі й говорити. З історичного боку цінним є родинний портрет князя Святослава, який хоч і відданий іконописним стилем, але виявляє всі риси індивідуальності й костюмів портретованих.

Трірський Псалтир чи пак “Молитовник Гертруди”, який зберігається тепер у кафедральній скарбниці в Чівідел’я (Північна Італія), складається з кількох частин. Найстарша (аркуші 15—208), тобто сам Псалтир була написана й розмальована німецькими ченцями з Райхенау для трірського єпископа Егберта в 984—990 рр. Незабаром ро її написанні до Псалтиря було долучено аркушики з різними молитвами (219—233), й нарешті в XV ст. з початку кодексу пришито шість аркушів (5—10) із латинськими молитвами Гертруди й п’ятьма мініатюрами східного, візантійського типу. До молитов долучено чотири аркуші (1—4) календарика й пам’ятника.

Німецький дослідник нашої пам’ятки Газельоф висловив переконання, що мініатюри були виконані в Києві в 1078—1087 роках, коли там уже існували мистецькі майстерні при Печерській лаврі. На думку цього дослідника, в тих мініатюрах збереглися — з незначними відхиленнями — візантійська композиційна схема та іконографія, й вони, цінні для староукраїнського мистецтва й побуту, стоять близько до мініатюр “Остромирового Євангелія” і “Збірника Святослава”. У противенстві до Газельофа Кондаков висловив переконання, що текст і мініатюри “Молитовника Гертруди” були виконані не в Києві, а в Західній Україні — у Володимирі, Луцьку, а може й у Галичі. Виконавцем їх був не грек, а німець або слов’янин, що користувався напіввізантійськими й напівзахідними зразками. Нарешті, Сичов запевняє, що мініатюри Молитовника є твором не одного, а трьох митців. Один із них малював романо-візантійську мініатюру апостола Петра, другий домальовував до неї портрети Ярополка-Петра Ізяславича та його дружини Ірини. Третій “Молитовник Гертруди”, мініатюрист був автором Богородиці печерського типу, виконаної в стилі греко-македонських мініатюр. З’єднання східних із західноєвропейськими формами й технічними прийомами, власне, промовляє за те, що мініатюри були виконані на території Західної України.

Інші рукописи західноукраїнського походження, як Кристинопільський Апостол XII ст., Кримське Євангеліє 1144р., Холмське Євангеліє XIII ст., Галицьке Євангеліє, писане пресвітером Георгієм “при князі Льві й сині його Юрії” в 1266р.,й нарешті Перемишльське Євангеліє роботи ієромонаха Василя з початку XIII ст. з мініатюрами чотирьох євангелістів,— відзначаються характеристичною простотою і стриманістю в багатстві рисунку й колориту своєї орнаментики. Не бачимо в них тієї багатої фауни, яка є в східноукраїнських рукописах. Рисунок західних орнаментованих (рідше — ілюмінованих) рукописів — простий, колорит не виходить поза жовту, червону й синю фарбу, до якої в XII ст. приєднується ще й зелена.