Образ це інакомовна, метафорична думка, що розкриває одне явище через інше.

В художньому образі один предмет розкривається через інший, зіставляються два різних самостійних явища. Структура художнього образу не завжди є очевидною, але сутність її в різних проявах єдина: образ поєднує на перший погляд непоєднуване і завдяки цьому розкриває втаємничені сторони реальних явищ.

Художній образ як специфічний засіб відображення, осмислення і переробки об’єктивної дійсності є загальною формою мислення в мистецтві. Продукт діяльності художника перестає бути художнім твором, якщо він не має образного змісту. В живописі, графіці й скульптурі саме зображення виконує роль посередника між автором і глядачем, тобто слугує транслятором образа між автором і споживачем. При цьому зв’язок між зображенням і образом далеко не однозначний, предметом комунікації є не саме зображення, в тій чи іншій мірі наближене до реальності, а зміст твору, котрий автор закликає глядача пережити разом з ним.

Проблема специфіки художнього образу привертала увагу дослідників упродовж усієї історії розвитку цивілізації. Споконвічне (свідоме чи позасвідоме) бажання проникнути у внутрішній світ людини, опанувати механізмами впливу на неї привело до виникнення теоретичної проблеми образу.

На думку багатьох філософів, естетиків справжній художній образ виникає лише тоді, коли складається синтез антиномічних (антиномія – від грец. суперечність у законі, тобто суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно доведене в цій системі), тобто таких, що включають одночасно поняття суб’єктивного та об’єктивного, раціонального та емоційного, типового та індивідуального.

1. Суб’єктивно-об’єктивний зв’язок є основою художнього твору у будь-якому виді мистецтва, адже дійсність – об’єкт в інтерпретації суб’єкта – художника перетворюється на нову, особливу реальність, народжену його фантазією.

Мистецтво – самовираження художника. Мистецтво поза особистістю немислимо уявити. Художник індивідуальний у своєму сприйнятті світу, у пізнанні його і підходах до його явищ. Він є індивідуальним і у пошуку зображальних засобів.

Художник більш гостро відчуває, бачить і реагує на найменші рухи в оточуючому світі. Недаремно про нього говорять, що він робить мистецтво з своїх почуттів. Сприймаючи явища навколишнього життя, він намагається усвідомити їхнє внутрішнє значення. Як людина, що відчуває пластичну красу світу, художник сприймає всі видимі явища у формі споглядальній, просторовій, пластичній. В ній існує і самий предмет. Природа, виступаючи як основа і першоджерело уявлень художника про пластику, в свою чергу, сприймається ним вже у світлі певної культури просторово-пластичного бачення. Культура бачення, талант поєднуються з конкретною формою мистецтва даного часу. Тобто, створюючи певний художній образ, художник завжди буде робити це так, як сприймає і бачить це людина саме його часу. В різні часи і різні епохи художники звертались до відтворення однакових або тих і самих явищ. Проте, робили вони це по-різному.

Візьмемо один об’єкт і спробуємо подивитись, як відтворювали його художники різних епох і стилів.

Історія світової мистецтва володіє багатьма яскравими прикладами інтерпретації біблійних образів Адама і Єви, в яких зазначені об’єкти стали квінтесенцією, тобто сутністю творів і зумовили їх спільну назву.

Спробуємо знайти спільне й відмінності цих образів у різних художників різних епох і стилів.

Невідомий майстер. Адам і Єва. Б. 1220. Альбрехт Дюрер. Адам і Єва. 1507. Лукас Кранах Старший. Адам і Єва.

Розписна дерев’яна дошка. 1527.

Ханс Бальдунг. Адам і Єва. Б. 1538. Пітер Пауел Рубенс. Адам і Єва. І пол. 17 ст. Густав Клімат. Адам і Єва. 1917/18.

 

2. Важливе місце при створенні художнього образу посідає співвідношення раціонального та емоційного. Ці два поняття взаємопов’язані між собою і доповнюють одне одного.

Без емоційного начала не може існувати художній образ в жодному виді мистецтва. Однак емоційність починає працювати лише тоді, коли митець чітко знає і раціонально обмірковує, як має бути вибудована структура образів його твору.

Чим більше людина прагнула пізнати світ і саму себе, тим більше вона намагалась внести і в мистецтво контроль розуму, раціональне начало. Раціоналізм у мистецтві пов’язаний з бажанням художника якимось чином керувати стихією емоцій, направляти їхню дію у необхідне русло.

Багато майстрів ренесансної Італії будували свої картини надзвичайно раціонально. Вони суворо визначали перспективне скорочення предметів на першому плані і в глибині картини, строго вивіряли анатомічні пропорції, фігури в них виступали ніби свого роду об’ємним рельєфом, подібно до того, як виступала на тлі будівлі колона. Художник здебільшого дуже ясно врівноважував різні моменти композиції.

Здавалась би, твір такого роду повинен залишати холодними наші почуття. Але тут в дію вступала геніальна лірична інтуїція художника. Вона надає впевненості формальній схемі. Завдяки їй, здавалось би, абсолютно ясний твір наповнювався глибоким і складним змістом.

 

Перуджино. Христос вручає ключі апостолу Петру. Б. 1482. Рафаель. Обручення Марії. 1504.

Паоло Учелло. Святий Георгій і дракон. Б. 1445.

Леонардо да Вінчі. Таємна вечеря. 1495/97.

Але є художники, які сприймають дійсність як свого роду згусток емоцій, заряд величезної стихійної сили. В своїй творчості вони прагнуть виразити момент емоційного співпереживання, зіткнення з життям, захоплення і розчарування. То художник ніби виплескує на нас всю повноту своїх почуттів, досягаючи граничної експресії, виразності художнього почерку, то він занурює нас в глибини людського свідомості, виявляючись тонким і проникливим філософом.

Рембрандт в своїх пізніх портретах у боротьбі світла й тіні, коли колір і світло майже зливаються воєдино, в емоційній напруженості колориту відкриває для нас драматичність сприйняття світу своїх героїв. Кожний жест, кожний вихоплений світлом із таємничого глибокого мороку погляд сповнені сенсу і неповторної виразності.

Рембрандт. Автопортрет. Б. 1668. Воскреслий Христос в Емаусі. ІІ третина 17 ст.

Едвард Мунк. Крик. 1893.

 

В картині “Крик”, яку вважають яскравим взірцем експресіоністичного живопису, норвезький художник Е.Мунк досягає вершин емоційного напруження, “експресіоністичної збудженості” завдяки своїй блискучій майстерності і професіоналізму, а також раціональній чіткості композиційної побудови свого полотна, колористичного рішення тощо. Автор застосовує майже фізичні методи впливу. Здається людина, що вигнута і звивається, наче полум’я багаття, насправді терпить всі пекельні муки, і ніби дійсно кричить. Ми бачимо відкрите провалля рота. Фарби пронизливо різкі і тривожні. Художник б’є по нервах глядача, ніби сподіваючись пробудити совість і співчуття своїх сучасників.

 

3. Третій зв’язок – типове – індивідуальне – являє собою важливу частину художнього образу і безпосередньо пов’язаний з гносеологічним аспектом мистецтва.

Існують випадки, коли художник відтворює певний тип, який насправді існує в реальній дійсності. Він детально вивчає його, намагається зрозуміти, щоб потім інтерпретувати і осмислити в своєму творі. Таким шляхом досить часто йдуть представники живописного мистецтва, використовуючи практику етюдів. Прикладом може бути 20-літня робота видатного російського художника О.А.Іванова «З’явлення Христа народу».

Іванов О.А. З’явлення Христа народу. 1837-1857.

 

Іванов О.А. Голова Іоанна Хрестителя. Іванов О.А. Голова раба в двох варіантах

 

Отже, важливе місце для повноцінного функціонування художнього образу у будь-якому виді мистецтва, має зв’язок:

Проблема впливу художнього твору на аудиторію надзвичайно складна і водночас цікава. Цей процес безпосередньо пов’язаний з двома грецькими поняттями: сугестією – навіюванням і емпатією – співпереживанням. І якщо два поняття по-справжньому співпрацюють між собою (митець створює, а глядач сприймає), виникає діалог між художником та аудиторією, що приводить до духовного очищення, яке переживають і глядач, і митець. Такий зв’язок має взаємний характер: аудиторія сприймає, але водночас і стимулює творчу активність художника. Саме в існуванні цього діалогу і полягає надзадача справжнього мистецтва.

Дивовижна, прямо таки чарівна особливість художнього образу полягає в тому, що багатогранність і динаміка реального життя висловлюються в ньому (і це не є якістю виключно живопису) в одному моменті, ситуації, події.

Геній художника ніби зупиняє рух буття і пропонує глядачеві зосередитись на чомусь дуже важливому, значному, що містить в собі і минуле, і теперішнє, і майбутнє зображуваної події, явища, дії. Естетична невичерпність полотен великих майстрів обумовлюється не лише значимістю і складністю самого предмета зображення, а й духовним багатством, глибиною творчої думки, силою емоцій самого автора. Тим самим ми підійшли до поняття змісту мистецтва.

3. Зміст і форма в мистецтві

Зміст і форма органічно пов’язані між собою, вони взаємодоповнюють, доповнюючи одне одного.

Змістом мистецтва є творчо відображена художником дійсність.

Існують два чинники, завдяки яким передається зміст твору:

1. Художник побачив і пізнав дійсність з позицій свого світогляду і життєвого досвіду.

2. Художник відобразив дійсність завдяки жанровим та видовим особливостям мистецтва, в якому він працює.

Наприклад, змістом картини “Ранок стрілецької страти” В.Сурикова буде не просто трагічна подія, що розігралась у Москві в один з днів на рубежі 17-18 ст., а ця подія, осмислена художником у світлі його демократичних переконань та ідеалів, показана на полотні в межах, що доступні реалістичному історичному живопису кінця 19 ст.

Саме визначення змісту в закритому вигляді несе в собі і поняття форми (“жанрові й видові особливості мистецтва”). Це природно. Зміст і форма – співвідносні категорії, що практично не можуть існувати одне без одного. Разом з тим, треба зауважити і своєрідність останньої.

Форма є внутрішня організація змісту, засіб об’єднання різних елементів художньої мови, що є характерними для даного виду і жанру мистецтва. Співвідношення змісту і форми спробуємо пояснити на такому прикладі.

Що таке колір в живописі? Найважливіший, якщо не головний елемент художньої форми і технічний засіб вираження. Не можна бути живописцем, не знаючи глибоко здібності і якості фарб, можливості їхніх стосунків одна з іншою, засоби їх накладення на полотно, закріплення на поверхні полотна тощо.

Але в той же час колір є засобом розкриття думки і почуття художника, тобто елемент змісту, при чому елемент досить суттєвий.

Справжній художник – романтик чи реаліст, імпресіоніст чи представник класики – мислить кольоровими плямами.

Ось яскрава авто-характеристика особливостей кольорового мислення художника. Вона належить видатному грузинському майстру-самородку Ніко Пиросманашвілі: “Я понимаю хорошо: богатые – бедные, белое – черное. Все в жизни имеет две стороны: добро и зло. Вот белая корова – это символ нежности, спокойствия, любви, она дает молоко, мясо, шкуру. Белый цвет – это цвет любви… Черный бык – он дерется, орет, это – война. Орел огромный, беспощадный, он терзает маленького зайчика. Орел – это царский орел, а зайчик… это мы с вами. Когда я пишу погибших ортачальских красавиц, я их помещаю на черном фоне черной жизни, но у них есть любовь к жизни – это цветы, помещенные вокруг их фигур, и птички у плеча. Я пишу их в белых простынях, я их жалею, белым цветом я прощаю их грех”…

Який складний смисловий ряд стоїть у художника (самоука, людини без освіти) за одним лише білим кольором! При чому і це для нас найголовніше – смисловий ряд у нього ніби занурений у кольорові асоціації й уявлення.

 

Отже форма – це зовнішня оболонка художнього витвору, вибір митцем зображально-виражальних засобів і технічних прийомів. Форма зумовлює композицію, структуру, темпо-ритмічну побудову художнього твору, які допомагають митцеві розкрити його основний зміст.

Зміст художнього твору є яскравим свідченням існування діалектики об’єктивного й суб’єктивного, адже, відображаючи певні процеси та явища, митець обов’язково висловлює своє ставлення до них у контексті свого світосприйняття.

Структура художнього твору є синтезом таких важливих компонентів, як тема, ідея та емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ. Головними компонентами змісту є тема та ідея твору.

Тема (від грец. thema - те, що покладено в основу) є головним об’єктом зображення у художньому творі.

Тема – це той життєвий матеріал, який відображається автором в його творі.

До прикладу візьмемо картину Петра Корина “Олександр Невський”. Тут зображено руського князя під час війни зі шведами. Напевно, всі пам’ятають фільм Сергія Герасимова, в якому головну роль зіграв видатний російський актор Микола Черкасов, і його слова, що стали афоризмом: “Хто до нас з мечем прийде, від меча і загине”. Ось така тема твору.

Проте цінність твору залежить не тільки від вибору теми, а й від можливості розкрити його ідеї. Але ідея тут значно складніша.

Ідея ( від грец. idea – представлення )—це думка автора, що відображає його світовідчуття і світосприйняття, тобто емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ.

Розглянемо на прикладах творів різних авторів, як ними розкрито тему «Весна»

 

 

Сандро Ботічеллі. Весна. Б. 1478. Джузеппе Арчімбольді. Весна. Б. 1573.

 

Каменєв Л.Л. Весна. 1866. Ж.-Ф. Мілле. Весна. 1868/73.

 

Саврасов О.К. Весна. 1883. Борисов-Мусатов В.Е. Весна. 1898-1901.

 

 

Кустодієв Б.М. Весна. 1921.

 

Кожний художник написав цю пору року з позицій своїх естетичних уподобань, з висоти свого професійного досвіду. А загальною ідеєю всіх творів, напевне, може виступити те, що життя, яке відроджується після зимового сну – прекрасне.

Отже, зміст – завжди обумовлює форму і є провідним фактором будь-якої естетичної структури. Взаємозв’язок змісту і форми – об’єктивна закономірність естетичного розвитку.

Гегель підкреслював, що мистецтво доводить до свідомості істину у вигляді чуттєвого образу. Отже, ідея є гносеологічним (від грец. – пізнання; вчення про сутність і закономірності пізнання, тобто теорія пізнання) аспектом змісту.