Наступні дві статті — частина циклу, присвяченого висвітленню проявів корупції у Мінприроди. Тодішній міністр довго не хотів помічати цих фактів, надсилаючи у відповідь на публікації типові чиновницькі відписки. Але остання стаття таки допекла Полякова. Та ще й як допекла!
У відповідь на справедливу критикуПоляков та Комарчук влаштували цькування мене особисто та газети "Столиця". Сам Комарчук постійно телефонував з погрозами позиватися до суду (до речі, цим він погрожував і Валентину Смазі з "Вечерних Вестей", і Володимиру Борейку й багатьом активістам екоНУО, які узяли участь у кампанії за очищення Мінприроди від недобросовісних чиновників. Погрожувати — погрожував, а от виконувати свої погрози не поспішав. Адже за кожним рядком статей були документи або свідчення очевидців.
Використовуючи "телефонне право" та інші методи, Поляков змусив газету припинити публікацію будь-яких критичних природоохоронних матеріалів, що навіть опосередковано торкалися діяльності Мінприроди. Також вимагав мене звільнити, але редакція, Національна Спілка журналістів України та природоохоронні громадські організації цього не допустили. Обійшлося доганою. Примусив міністр газету й спростування надрукувати. Що саме спростовувати — так і не ясно до цих пір: жодного конкретного "недостовірного" факту у своєму листі міністр не навів. Та й не міг навести — усі матеріали були написані на документальній основі (ви можете ознайомитися далі з цією вимогою та "спростуванням").
Чимало колег підтримали мене, зокрема, "Народна газета" надрукувала статтю про негаразди у Мінприроди під назвою "Дива в заповіднику" в розпал міністерської істерії. Але загалом велося після "наїзду" міністра та його посіпак невесело. Крім серії про зловживання у центральному апараті Мінприроди довелося припинити й публікацію матеріалів про занепад заповідної справи та безлад у окремих заповідних установах. Відновитироботу за заповідним напрямком вдалося лише у вересні 2004, коли вже увага і Полякова, й інших можновладців була зосереджена на виборах.