"Столиця", №35 (435),
30 серпня — 5 вересня 2002
Оце нещодавно побував на Курильських островах. Узяв собі квиток на поїзд до Одеси, а далі — автобусом. Та ні, нічого я не переплутав і поїхав абсолютно у правильному напрямку.
Наші, українські, Курильські острови знаходяться на південному заході Одеської області, в дельті Дунаю. В місці, де можна побачити чимало й інших див.
Неподалік від Курильських знаходиться інший острів, який називають нова земля. Саме так, із маленької літери, бо цей острів — наймолодша земля Європи. Він утворився з річкового мулу, який Дунай приносить десятками тонн до Чорного моря. Цей острів ви не побачите на картах десятирічної давності, але це не заважає кущам верболозу буйно зеленіти, а птахам — звивати сотні гнізд й виводити пташенят. Олександр Волошкевич, метикуватий директор Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ), в межах якого й утворився новий острів, заманює туристів можливістю побувати на наймолодшій землі континенту, а потім видає їм грамоти-посвідчення.
Фактично уся сучасна Дунайська дельта була колись такими молодими землями. Місто Вилкове колись знаходилося майже на березі моря, а зараз відстоїть від нього на вісімнадцять кілометрів. Двісті п'ятдесят років тому, тікаючи від царського гніву, тут поселилися старообрядці-розкольники філіповського (липованського) толку. Забрідали й козаки-втікачі, але врешті подалися далі — хто на Кубань, хто загинув у чисельних війнах. А липовани прижилися, пережили не одну зміну влади, не одної країни протекторати. Багато у чому зберегли свої традиції та звичаї, гордяться своїм корінням. Я був свідком як один із єгерів ДБЗ ображено відповідав іншому: "Це ти чому вважаєш, що я не липованин? Я — липованин, і жінка у мене — липованка!"
Хоча тої суворості у дотриманні старих правил уже немає. Першопоселенці, скажімо, алкоголь не вживали, а сьогодні рідко який обід у Вилковому обходиться без фірмового "Новака" — сухого червоного вина, яке виробляють тільки тут, з місцевого сорту винограду. Попри визначні якості вина, зробити бізнес на ньому ще нікому не вдалося, бо пити його треба чимшвидше після сціжування з дерев'яної діжки. Бутильоване, воно втрачає свій неповторний смак. Південне сонце, родючий мул, на якому розбиті і яким удобрюються городи вилковчан, вдосталь вологи, і праця, праця, праця — ось складові чудових врожаїв фруктів та ягід. Особливо славиться Вилкове полуницею, оптовий ринок якої працює у центрі містечка, а вже звідти вона потрапляє до Одеси та інших міст.
На оптовий полуницю часто підвозять човнами. Деінде скористалися б "кравчучкою", а тут — човном. Тільки не поспішайте кивати головою: "Знаємо, мовляв, Вилкове — це ж українська Венеція". Той, хто скористався таким порівнянням, мабуть, або у Вилковому, або у Венеції не бував. Бо крім розгалуженої мережі каналів нічого спільного з італійським містом тут немає. Білі хатинки нічим не нагадують палаци Венеції, а рибальські трудяги-човни не схожі нарозфранчені, устелені килимами гондоли.
А от у гості у Вилковому човнами вже не їздять. Це колись продумана система єриків (вузьких, шириною у один-два човни, каналів) поєднувала городян між собою та з Дунаєм. Тепер інакше: єрики збереглися в окремих районах, ближче до плавнів. У центрі ж Вилкове нагадує провінційно-стандартний райцентр. "Великі єрики", як їх колись називали, засипані, перетворені на звичайні вулиці. Але справжні рибалки все ще живуть біля води. Красень-будиночок на березі, вимощені мулом двір та гребля (тут греблею звуть високий бережок, перепону міжбудинком та водою), на кожному кроці — квіти. Взимку по єрику бігають ковзанярі, навеснірізноголосо кумкають жаби, а влітку пацани рибалять прямо біля хвіртки разом із вгодованою на рибі кицькою.
"До цього часу човен — предмет гордощів місцевих жителів, — пише у книзі "Вилково. Город в дельте Дуная" вилковчанка В. Скоробогатова. — Це візитна картка дому. Човен годує й возить, у справах і на відпочинок". Коли приходить рибацький час, каюк, магуна, шаландочка чи фелука прямує до прикордонного посту. Запис у журналі — і— на простори Дунаю. Головним руслом, на іншому березі якого — уже Румунія, поближче до заповітного місця, а там... У кожного рибалки своя, улюблена тоня (місце лову). Своя улюблена снасть-сітка: аламан, бредень, ахани, ятір, голиш, каравка, коци, матула, мережки, сачма, турбук. Рибу ловлять різну, але найбільшекзотична на мій смак навіть не осетрова рідня, а дунайський оселедець. Він смакує і свіжозварений, і солоний; й сам по собі, і в спеціальній дунайській юшці із семи видів риби; як окреме блюдо і як закуска-заїдка до вже згаданого "Новака". Весняний лов оселедця часто-густовизначає річний бюджет вилковчан.
Із створенням у нижній частині плавнів заповідника, на вилов, а то й на просто перебування у окремих місцях плавнів були встановлені заборони. Це породило певну кількість конфліктів із місцевим населенням. Але директор заповідника Олександр Волошкевич більшу частину їх зміг погасити. Тих, хто жалівся на втрату заробітків (а знайти роботу у Вилковому — справа непроста) він запрошує на заготівлю очерету. Міцні чоловіки заробляють за місяць до 500 гривень, жінки працюють на перебиранні. Більша частина заготовленого відправляється на експорт до Європи. Там з очерету роблять дахи. Економічно вигідно (гарний теплоізолятор), екологічно, стильно, стоїть років 50, якщо правильно вкласти.
Якщо знову згадали заповідник та його директора, то варто згадати й про іще його одну вигадку. На одному з рукавів Дунаю, поблизу виходу в море, він установив знак "Нульовий кілометр". Адже, на відміну від більшості рік, кілометраж Дуная рахують не від витока, а навпаки — від гирла. Туристи фотографуються на фоні нуля і рушають на огляд зачарованого озера Анакін Кут. Озеро від краю до краю заросло лататтям, білі квіти якого розбіглися по воді в усі боки, немов янгольськіпосмішки. Тут же можна познайомитись з водяним горіхом. Його ще називають чілімом, рогульником, чортовим горіхом. Чому? Бо його плід схожий на коробочку із 2-4 гострими ріжками. Горіхи їстівні. У голодні роки вони порятували чимало вилковчан. Горіхи можна їсти сирими, вареними, товкти на борошно, яке потім додається до хліба та каші. Страшенно полюбляє ці горіхи дика сіра гуска. Обламає краї гострих ріжок, і — заковтує горіх цілим. Може тому тут живуть та зимують цілими зграями, що горіхів у плавнях — цілі зарості.
Просто туристичним раєм може стати це місце. Якщо тільки не порушить ідилії ґвалт земснарядів від задуманого у далекому Києві каналу Дунай-Чорне море. Якщо не загубить його жадібність тих, хто хоче заробити за рахунок природи тут, щоб витратити зароблене "бабло" десь на заморських екзотичних островах.