При частковій заміні традиційних видів палива так званим альтернативним, куди входить пластик, гума й інші відходи, вчені прогнозують збільшення в димових газах вмісту токсичних речовин. З огляду на це в країнах ЄС існують спеціальні приписи (Директива Європарламенту та Ради Європи 2000/76/ЕС ), де підприємства, котрі спалюють побутові та промислові відходи (або ж альтернативні палива на їхній основі) зобов'язують додатково, крім основних забруднювачів, контролювати вміст у відхідних газах важких металів, фторидів, хлоридів, вуглеводнів, діоксинів та фуранів. В Україні таких приписів немає. Звідси й непорозуміння — адже на ВАТ "Миколаївцемент" стверджують, що контролювати додаткові параметри не зобов'язані. Деякі з них (вміст у викидах важких металів, фторидів, хлоридів та вуглеводнів) заміряють лише при пробному пуску, а далі, якщо перевищень не зафіксовано, обмежуються вимірами емісії оксидів азоту, діоксиду сірки, оксиду вуглецю та золи. Визначати ж у викидах вміст діоксинів Інститут гігієни і медичної екології ім. О.Марзєєва, що розробляв рекомендації для цементного заводу в Миколаєві, не передбачив навіть при пробному пуску.
"В Україні не забезпечують належного контролю речовин, що виникають унаслідок спалювання альтернативних палив на основі відходів, — стверджує представник громадської організації "Бюро екологічних розслідувань" Дмитро Скрильніков. — За висновком державної санітарно-епідеміологічної експертизи, у викидах Миколаївського цементного заводу немає потреби контролювати вміст діоксинів. У тому ж таки документі позитивний висновок щодо спалювання відходів дано з посиланням на Європейські протоколи і норми, зокрема на Протокол альтернативних палив Агенції з охорони довкілля (ЕА) ЄС. Виникає сумнів, що чиновники уважно читали ці документи. Бо якщо говорити про європейський досвід, то там при спалюванні шин і відходів передбачено жорстку систему контролю й певні вимоги, яких, на жаль, у нашому законодавстві не закріплено, і СЕС не вимагатиме дотримання цих вимог. У згадуваному протоколі, на який посилаються у висновку санітарно-епідеміологічної експертизи, міститься вимога, по-перше, визначити тестовий період, протягом якого проводяться всі заміри. По-друге — зафіксувати точку, з якої починається спалювання. Тобто ще до початку будь-яких робіт роблять аналізи на вміст діоксинів та інших токсичних речовин у ґрунті та рослинах, аби згодом було з чим порівнювати майбутній рівень забруднення. У протилежному випадку, якщо після п'яти-десяти років спалювання відходів буде виявлено перевищення вмісту діоксинів, на заводі можуть заявити, що так було і до використання альтернативних палив. Довести в такому разі причетність виробника буде надзвичайно важко. Крім того, за тими ж таки європейськими нормами спалювати відходи без постійного контролю викидів діоксинів, бенз(а)пірену та важких металів є неприпустимим.
У висновку СЕС чиновники, посилаючись на буцімто "європейський досвід", просто завуальовують свою некомпетентність.
Ще гірша ситуація з Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища у Львівській області, яке наклало на позитивний висновок щодо використання на ВАТ "Миколаївцемент" альтернативних палив гриф "Для службового користування". Це можна потрактувати як намагання приховати необґрунтованість своїх рішень. Адже навряд чи є об'єктивні підстави для того, щоб приховувати від громадськості інформацію про таку діяльність та її безпеку".
Серйозною проблемою сміттєспалювання в Україні (і це стосується не тільки цементної промисловості, а сміттєспалювання загалом) є відсутність у нашій державі закону (на зразок уже згадуваної Європейської директиви), який би вимагав при спалюванні сміття дотримуватися чітко визначених технологічних параметрів (як-от: температура і режим спалювання відходів з метою забезпечити їх максимальне згоряння і розклад діоксинів, а також унеможливити їх повторне утворення) і містив перелік речовин, що їх завод зобов'язаний контролювати при спалюванні відходів.
"Як заявили на прес-конференції представники цементного заводу в Миколаєві, Україна вимагає контролю тільки певних компонентів, і більше, ніж цього вимагають наші закони, вони не контролюватимуть. Такий підхід, на мій погляд, є занадто ризикованим. З іншого боку, доки Україна вироблятиме свої нормативи замірів діоксинів і створюватиме потужності для контролю, всю продукцію довкола таких заводів буде отруєно, оскільки діоксини та інші токсичні речовини мають здатність акумулюватися", — розповідаєпредставник "Бюро екологічних розслідувань".
На думку провідного наукового співробітника Інституту газу Національної академії наук України Володимира Четверикова, у нас немає достатньої нормативної бази, яка б регулювала, що саме і як саме слід контролювати, який технологічний режим має бути при спалюванні тих чи інших відходів, — усі ці вимоги мали б бути закладені в технологічному регламенті. Маємо закон про підтвердження відповідності і про стандарти та технічні регламенти. Разом з тим щодо поводження з відходами є тільки один технічний регламент — на тарну упаковку (її переробкою займатися дуже вигідно).
В Європі діє директива, де чітко розписано технологічні вимоги з урахуванням виду спалюваних відходів. У нас подібного документа немає, а тому коли підприємство заявляє, що спалюватиме відходи, кожен виставляє вимоги на свій розсуд: екологи кажуть одне, санстанція — інше. Тому в результаті наша дозвільна система працює так: щось проконтролювали, щось не проконтролювали.
На жаль, схоже, що Україна сама хоче наступити на граблі, тому вперто не бажає використовувати досвід сусідніх країн. Нещодавно, наприклад, в Італії закрили 25 заводів із виробництва сиру, бо в їхній продукції виявили перевищення вмісту діоксинів. Це пов'язують з тим, що заводи в процесі свого виробництва спалювали сміття. Діоксин потрапив у ґрунт, потім у рослини, далі — у тваринну продукцію, і зрештою опинився на столах італійських любителів молока й сиру.
У "діоксинному" контексті варто згадати не лише законодавство Євросоюзу, а й СРСР — тут свого часу розвиток сміттєспалювання було зупинено взагалі через неспроможність держави контролювати вміст у димових газах діоксинів (тоді в країні не було необхідного для цього обладнання, однак було принаймні розуміння загрози, яку може нести забруднення цими токсичними речовинами). У сучасній же Україні, здається, навпаки — можливість є (хоч такі аналізи спроможні провести тільки дві лабораторії в державі), а усвідомлення небезпеки немає.