Переяславська рада. Богдан Хмельницький та царський уряд розглядали події 1654 року насамперед як входження України «під високу царську руку», тобто під протекторат Російської держави.
Повномочна рада, в якій узяли участь делегати від усіх козацьких полків, багатьох міст і містечок, відбулася 8 січня 1654 року у Переяславі. Росію представляло велике посольство на чолі з думним боярином В. Бутурліним. Юридичний статус України в складі Росії було закріплено Березневими статтями 1654 року, що надали Україні політичну автономію. Вони відомі також під назвою «Договір Богдана Хмельницького». Згідно цієї угоди Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом, судові справи регулювалися місцевими правовими нормами.
Лівобережна Україна отримала право зносин з іноземними державами. Однак царський уряд, що послідовно проводив політику жорсткої централізації Російської держави й національного гноблення окраїн, одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права й привілеї її населення. Український народ позитивно сприйняв рішення Переяславської ради. Як писав сучасник, літописець, відомий під ім’ям Самовидця, «по всій Україні народ це (присягнув на вірність Росії) з охотою учинив»1. Вирішальними факторами при цьому були етнокультурна спорідненість двох народів, спільність віри, ідея давньоруської єдності, що століттями жила в серцях східнослов`янських народів, допомога Росії під час Визвольної війни, послідовна підтримка з боку російського уряду православ’я на Україні в боротьбі проти церковної унії. Наслідки входження під протекторат Росії були для України неоднозначними й суперечливими. З одного боку, Лівобережна Україна з Києвом опинилася в складі православної країни, населення якої, так само, як українці, вважало та називало себе руськими людьми.
Це сприяло національному й культурному збереженню нашого народу.
Було покладено край наступові католицизму й уніатства, зазіханням Речі Посполитої, Криму й Туреччини. З іншого – царський уряд і поміщики Росії з самого початку взяли курс на обмеження, а далі й ліквідацію автономії України, придушували найменші прояви національної свідомості й визвольних настроїв. Українська державність, не встигши зміцнитись, загасала.
Хоча, згідно рішень Переяславської ради, Правобережна Україна також потрапила під протекторат Росії, але несприятливі підсумки її війни з Річчю Посполитою призвели до того, що аж до кінця XVIII століття ця частина українських земель залишалася під владою польських магнатів і шляхти. 3.2