Характеристика державних засад гетьманського козацтва

Характеристика державних засад гетьманського козацтва. Ще в ході повстання вся Україна була поділена на полки (губернії) та сотні (повіти). На правому боці Дніпра – Чигириньский, Подольський, Білоцерківський, Брацлавський, Київський, Канівський, Корсунський, Уманський, Кальницький, Паволоцький полки.

На лівому боці Дніпра – Переяславський, Миргородський, Прилуцький, Чернігівський, Лубенський, Полтавський, Ніжинський, Стародубський і Гадяцький полки. Устрій держави нагадував запорозький лад, але організаційні форми, які виправдали себе серед нечисельного населення Січі, не відповідали потребам великої країни. Це стосувалося передусім головного органу січового народоправства – ради. Функції Генеральної ради перейшли до ради старшин, що збиралася кілька разів на рік для вирішення найважливіших справ.

Але й ця рада не мала повної законодавчої компетенції, а була лише дорадчим органом, останнє слово лишалося за гетьманом. Керівництво в Україні здійснювали виборні урядовці. Найвищим керівником країни був гетьман. Він мав титул «ясновельможний». Обирали його усім народом на раді. Він був найстаршим державним діячем, найстаршим суддею і військовим начальником.

Гетьман повинен був робити те, чого прагнув народ, що порадить Генеральна рада. Мав велике право – роздавати землі, збирати податки. Жалування не одержував, мав дохід з маєтків. Генеральна старшина була органом центрального уряду у країні. До неї входили: генеральний обозний – завідував усією артилерією, генеральний військовий писар – начальник Генеральної канцелярії, через яку проходили усі найважливіші державні справи та документи, двоє генеральних суддів – по черзі очолювали Генеральний суд, генеральний підскарбій – міністр фінансів, завідував Генеральною скарбівницею і скарбовою канцелярією, генеральний військовий осавул – завідував усіма військовими справами в Україні, генеральний військовий хорунжий – носив хоругву на парадах і походах, генеральний бунчужний – носив бунчук, генеральний гарматний отаман – начальник усіх гармашів. Крім центральних урядовців були керівники на місцях: в полках – полковники (обиралися всім полком та керували усіма справами полку – військовими, земельними, земськими, судовими, внутрішніми). Крім полковників в полках була полкова старшина – полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий хорунжий, полковий осавул, полковий канцелярист.

В сотнях усіма справами своєї сотні керував сотник.

При Б.Хмельницькому Україна мала право своєї управи, незалежно від царських урядовців, а також незалежне власне законодавство та судівництво.

Держава могла вільно зноситися з іншими державами (крім Польщі і Туреччини, які були ворогами Московщині) Зовнішня політика Хмельницького, особливо його зближення з Швецією, яка перебувала у стані війни з Москвою, викликала велике незадоволення московського царя. Хмельницький, у свою чергу, мав претензії до Росії, яка ввела свої закони у Білорусії, хоча там народ прагнув козацької форми правління. Мирні переговори Москви з Польщею у Вільно (серпень – жовтень 1656 р.) за спиною Хмельницького ще більше ускладнили українсько-російські відносини.

Взаємні докори та непорозуміння настільки поглибилися, що гетьман був на шляху до розриву альянсу з Москвою. Водночас поразкою закінчився українсько-семигородський наступ у Польщі. Підкошений невдачами, важко хворий Хмельницький помер 6 серпня 1657 року у Чигирині. 3.3 Внутрішні та зовнішні причини руйнації держави Богдана Хмельницького Смерть Богдана Хмельницького підірвала підвалини Української держави.

Після смерті Хмельницького козаки контролювали Київщину, Брацлавщину та Чернігівщину – територію з півторамільйонним населенням. Майже половина земель, що до того належали польській короні, стали власністю Запорізького Війська. 33 відсотки земель належали козакам та українській шляхті, 17 відсотків – Церкві. Територія була поділена на 16 округів, відповідно до кількості розміщених на ній козацьких полків. Козацька старшина, що була спочатку виборною, перетворила згодом свої посади на спадкові. На чолі військово-політичної козацької формації стояв гетьман, що спирався на генеральну старшину, своєрідну раду міністрів. Нова політична формація називалася Запорізьким Військом.

Росіяни називали її Малоросією, поляки продовжували називати Україною. Прагнучи заснувати власну династію, Богдан Хмельницький заповів, щоб його спадкоємцем став шістнадцятирічний син Юрій. Однак дуже швидко виявилося, що юнак не здатний керувати державою, і на Корсунській раді 25 жовтня 1657 року гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського.

Виговський намагався відстояти незалежність України, але його пропольська орієнтація та дещо елітарна внутрішня політика викликали бунт козацьких мас. Цей бунт, таємно підтримуваний Москвою, очолили Мартин Пушкар та Яків Барабаш. Виговський придушив бунтарів, але Гетьманщина виявилася ослабленою як військово, так і політично. Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман розпочав переговори з польським королем про повернення України до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 року у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна як Велике Князівство Руське входила до складу Речі Посполитої і творила, поряд з Польщею й Литвою, окреме державне тіло. Розцінивши підписання Гадяцького договору як початок війни, Москва послала в Україну велику армію, яка, однак, була розбита під Конотопом об’єднаними українсько-польсько-татарськими військами.

Проте політики Виговського викликала незадоволення, повставало багато козацьких полковників – Іван Богун, Іван Сірко, Іван Безпалий.

Відчуваючи втрату підтримки, гетьман Виговський у вересні 1659 року сховався у Польщі. Україна продовжувала залишатися об’єктом територіальних зазіхань для Росії, Польщі, Туреччини. Кожна з них мала в Україні прихильників свого протекторату. На самій Україні також не було єдиної думки за цим приводом. Внутрішні протиріччя роздирали українське суспільство. Всі розуміли, що внаслідок реальної слабкості незалежної України, вона не зможе встояти без сильного сюзерена, але не могли визначитися з цим сюзереном. Старшина, сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти, обрала гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Москва, що направила в Україну нове військо, примусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди.

Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалася кількість урядовців та російських гарнізонів, гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалося Москвою.

Розчарований Юрій Хмельницький у жовтні 1660 року виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновом і підписав з Річчю Посполитою новий договір. Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Москві й виступили проти Ю.Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацію і покласти край внутрішнім конфліктам, він на початку 1663 року зрікся від влади і постригся у ченці. Почався період перманентної спустошливої війни. У цей час, що дістав назву «Руїна», Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську – на Правобережжі та московську – на Лівобережній Україні, включно з Києвом. Турецька присутність відчувалася на півдні. Так закінчила своє існування єдина українська держава, що була створена та відбудована Богданом Хмельницьким після польського панування.

Висновки Українське козацтво з’явилося в певний історичний період, коли виникла необхідність самозахисту населення вже неіснуючої слов’янської держави від зовнішнього ворога.

Різні версії походження козацтва свідчать про те, що їх поява була неординарним явищем і пояснення цього факту якоїсь однією причиною буде неправильним і однобоким. Українське козацтво було з самого початку спрямовано на відродження колишньої могутньої слов’янської держави та збереженні своєї віри, яка в свій час поставила Київську Русь в один ряд з могутніми європейськими державами Середньовіччя. Але разом з цим розвиток подій з моменту виникнення козацтва свідчив про те, що українські козаки, як і весь український народ того часу дуже толерантно вели себе по відношенню до Речі Посполитої, у складі якої наші землі пробули близько 200 років. Тільки нещадна експлуатація, примусовий перехід до іншої віри та безжалісна внутрішня політика польської шляхти до всього українського призвели до соціального вибуху, після якого вже польський та український народ не могли співіснувати на однієї території. Українське козацтво в той час показало, що воно здатне справитися з будь-яким зовнішнім ворогом.

Після перемоги над поляками стало зрозумілим й те, що якщо з зовнішнім ворогом українці спроможні боротися, то внутрішні протиріччя подолати не в силах.

Саме відсутність єдності в рядах козацької старшини, підбурювання ними простого люду до рішучих дій призвели спочатку до розколу держави на два табори, а потім – остаточної втрати незалежності. Література 1. Авраменко А.М Галушок В.Г Бачинська О.А Богиря А.М Верстюк В.Ф. Історія українського козацтва: Нариси:У 2 т. – К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2000. – 724с. 2. Білоусько О.А Киридон А.М Киридон П.В Кравченко П.А. Історія України: Компаративні нариси. – Полтава : АСМІ, 2002. – 522с. 3. Бойко О.Д. Історія України: навч. посібник. – К. : Академвидав, 2007. – 687c. 4. Жуковський А Субтельний О. Нарис історії України. – Львів,1993. – 232с. 5. Котляр М Кульчицький С. Шляхами віків. – К «Україна», 1993 6. Мицик Ю Плохій С Стороженко І. Як козаки воювали. – Дніпропетровськ: “Січ”, 2001. – 316с. 7. Старицький М. Богдан Хмельницький.

Кн. 3. – К 1987. 8. Чуприна В Чуприна З. Хмельниччина (1648-1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького. – Л. : Світ, 2003. – 176с.