У класичній німецькій філософії майже всі філософські проблеми минулого досягли досконалості — найвищого рівня розвитку. Але Гегель раптово помер (1831 р.), і в європейському філософському житті запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, як далі розвиватися філософії. Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій.
У 1819 р. вийшов друком перший том праці А.Шопенгауера "Світ як воля та уявлення", яку і вважають першою працею нової філософії.
У першій третині — середині XIX ст. у Європі розпочався процес досить радикальної зміни у способі філософування. Наслідком цього було виникнення некласичної філософії. Особливості її остаточно визначилися у XX ст.
В еволюції Західної філософії (після класичної німецької) виділяють такі періоди її становлення:
І період: з 40-х по 60-ті роки XIX ст. У цей період відбувається розпад класичних форм ідеалізму. Значного поширення набувають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний та історичний матеріалізм.
II період: з 70-х років XIX ст. по 1914 p. До зазначених напрямів приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм — емпіріокритицизм, конвенціоналізм, іманентна школа, філософія життя.
III період: з 1917 p. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а згодом — структуралізм, філософська антропологія.
Нові школи і напрями споріднювала орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників.
А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя. У літературі їх пов’язують із творами німецьких та австрійських романтиків, у живопису – із появою спочатку імпресіонізму, а потім – абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці. Ставились під сумнів та ніби розмивались чисті принципи класики тому, що вони не дуже узгоджувались із життям.
Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що: 1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване (навіть, якщо ми сумніваємося у можливостях його адекватного пізнання); 2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю; 3) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх; 4) За допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям.
Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші: 1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим; 2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум; 3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати; 4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
Під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. Зміст цієї парадигми виражається увагою на проблемі людського існування і смислу буття. Некласична філософія навіть у мовному відношенні постала більш простою, більш зрозумілою та стилістично більш різноманітною.
2. Основні течії західної некласичної філософії:
а) "філософія життя";
б) філософська антропологія;
в) екзистенціалізм та його основні напрями;
г) позитивізм: його сутність та історичні форми;
д) релігійна філософія.