Історія України

 

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет України “КПІ”

Факультет соціології. Кафедра історії

 

 

Сторія України

(Соціально-політичні аспекти)

Навчальний посібник

Загальна редакція Б.П. Ковальського    

НАЦІОНАЛЬНО ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

ФАКУЛЬТЕТ СОЦІОЛОГІЇ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ

 

Програма затверджена кафедрою історії

Протокол № 7 від 6 березня 2002 н.р.

Зав. кафедрою Ковальський Б.П.

 

 

ПРОГРАМА КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ.”

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ.

Для студентів бакалаврського циклу «НТУУ «КПІ»

На 2003-2004 н.р.

 

 

Програма розроблена

У відповідності з наказом

№ 1/9-18 «Про розробку освітньо-професійних програм вищої освіти за

Вступ.

Сторія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації діяльності людини. Історіософські концепції щодо формування та розвитку українського етносу.

Предмет, завдання, методологічні принципи, джерела вивчення історії України як науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність, діяльність в соціально-політичній, інших сферах з давніх часів до сьогодення. Еволюція концепцій та історіографії основних проблем курсу, його наукова періодизація. Значення вивчення історії України для підготовки майбутніх спеціалістів, її місце і роль в гуманізації діяльності людини. Оволодіння курсом дозволить молодому професіоналу спиратись на загальнолюдські цінності, творчо опрацювати і критично переосмислити багатство світового історичного досвіду та засвоїти його уроки, виробити на цій основі власні переконання, громадську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Історіографія проблеми генезису українського народу. Становлення української нації. Початок людської цивілізації на території України. Пращури сучасних українців. Поняття народність, народ, нація, етногенез. Наша передісторія: трипільська доба, післятрипільська доба, скіфо-сарматська доба, слов’янська доба.

Теорія походження слов’ян та історіографія проблеми генезису українського народу. Проблема “прабатьківщини” слов’ян в історичній науці. Український народ – автохтон на своїй землі. Основні концепції, підходи щодо формування та розвитку українського етносу.

Фази розвитку українського народу, становлення української нації. Давньоруська народність – ідеологічний міф. Основні періоди формування українського народу. Перша згадка назви “Україна”. Нація – вища форма розвитку етносу. Співвідношення народу і нації. Труднощі “відродження” і становлення української нації.

 

Модуль І. Етнополітичний контекст української історії.

Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України.

Регіони як об’єкт вивчення: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина. Особливості формування етнонаціональної структури… Обумовленість та форми проявів етнокультурних особливостей українців в…  

Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу. Історичні аспекти, найбільш характерні риси спілкування між собою, в рамках держави чисельних етносів в Україні.

Природно-географічні та історичні умови формування етнічної території української народності в період феодалізму. Проблеми етнічного походження Київської Русі. Етнічна структура Давньоруської держави. Концепції полі- та моноетнічності давньоруської народності. Міжетнічна толерантність в Київській Русі. Причини та суть етнополітичного конфлікту з єврейською общиною. Етнічний фактор в суспільно-політичному житті Галицько-Волинської держави. Етапи історії формування української народності. Назви етнічної території та населення України.

Особливості литовської експансії на українські землі: етнополітичні виміри. Міжетнічні процеси в контексті польсько-литовських уній. Етнополітика Речі Посполитої. Проблеми польських та українсько-єврейських стосунків. Полонізація української еліти. Релігійна унія: взаємовплив релігійних та етнічних процесів.

Етнополітика козацько-гетьманської держави. Посилення “російського фактору”. Обмеження та остаточна ліквідація автономії України: етнополітичний аспект. Етнополітичні процеси на Правобережжі.

Етнополітичний фактор в умовах інкорпорації українських земель до складу Російської імперії. Український національне піднесення кінця XVIII – початку ХХст. Етнополітичні засади Австрійської імперії. Українсько-польська конфронтація. Національні процеси в середовищі українців Східної Галичини. Міжетнічні стосунки на Буковині та Закарпатті.

 

Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців.

Еміграція як соціально-економічне і політичне явище. Причини еміграції. Початок іміграційних явищ в Україні. Перші українські імігранти. Східна іміграція. Початок, розвиток. Розселення українців на території Російської імперії.

Еміграція українців до країн західної Європи. Перша хвиля: еміграція українців до 1914 року. Друга хвиля: у міжвоєнний період. Третя хвиля: друга світова війна та “переміщення особи”. Четверта хвиля: Україна в період незалежності. Розселення українців в сучасному світі. Масова українська еміграція.

Східна українська діаспора. Західна українська діаспора. Необхідність активізації українства для розбудови власної держави.

Внесок українців у політику, науку, культуру, мистецтво, господарське життя, церкву, в державах, де вони проживають.

Українська діаспора сьогодні та Україна. Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 року.

Всесвітній форум українців 2003 року – вагомий консолідуючий чинник різних гілок українського етносу.

 

Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду.

Етнополітичні аспекти політики у часи Гетьманату, Директорії. Міжетнічні конфлікти у національно-визвольному русі на Західноукраїнських землях у… Національно-державне будівництво. Входження України до СРСР. Проблеми… Етнополітичні проблеми в Україні періоду Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Боротьба українського народу за…

Модуль ІІ. Історичний поступ української держави.

Основні закономірності, суть і наслідки початкових етапів державотворення. Слов’янська держава Київська Русь. Козацько-гетьманська держава.

Скіфо-сарматська держави: суспільний і державний лад, політико-адміністративний устрій. Характерні риси і особливості для народів скіфської держави.… Слов’янський період розвитку української державності. Держава антів, готів,… Литовсько-польський період в українській історії державотворення. Спільна боротьба українського і литовського народів…

Сторичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України. Еволюція українського державотворення в 1917-1920рр.

Українці в період демократичної 1917р. революції в Російській імперії.

Українська народна республіка. Жовтневі події в Україні. Проголошення УНР (листопад 1917-квітень 1918рр.). Політика Центральної Ради М. Грушевський,… Українська держава на чолі з Павлом Скоропадським (квітень-грудень 1918р.)… Боротьба за владу в Україні в 1919 році. Директорія. Встановлення УНР, її державна система. Політика Директорії. Акт…

Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності України в умовах її суверенітету (кінець ХХ - початок ХХІ).

Подальші кроки в державному будівництві України. Завершення формування трьох гілок влади в державі. Адміністративно-управлінська реформа. Прийняття… Затвердження ВР України Гімну, Прапора і малого Герба держави в січні-лютому… Проведення позачергових та чергових виборів до ВР України та президента (1994, 1998, 1999, 2002рр.). Удосконалення…

Модуль ІІІ. Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного.

 

Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності до ХІХст.

Становище в соціальній сфері кіммерійців, скіфів, сарматів, їх суспільство в плані досить суттєвого розшарування та диференційованості. Грецькі міста-поліси, Боспорське царство. Рабовласницькі системи на території Північного Причорномор’я.

Київська Русь – ранньофеодальна держава, її соціальна структура та соціальні відносини. Суспільна організація Галицько-Волинського князівства, його соціальна структура.

Входження українських земель до складу Литовської держави та особливості в ній соціальної структури і соціальних відносин. Польсько-литовські унії та їх наслідки для соціального розвитку України. Закабалення українського селянства, денаціоналізація української шляхти, певна зміна статусу українського міщанства у зв’язку з наданням ряду міст Магдебурзького права.

Причини і джерела виникнення козацтва, його соціальна база і організаційна структура першого періоду існування. Реєстрові та нереєстрові козаки. Запорозька Січ – антипод феодально-станової Речі Посполитої.

Українська національна революція середини XVII століття. Роль і методи у визвольній боротьбі козацтва, селянства, міщанства, української еліти. Досягнення влітку 1652р. де-факто селянами і міщанами визнання з боку українського уряду головніших соціально-економічних завоювань, зокрема, ліквідації всіх різновидностей феодальної залежності й існуючих форм експлуатації. Створення козацької держави і становлення української соціальної структури, її стан з 1648 р. – на кінець ХVIII ст. Зростання феодального, старшинського та монастирського землеволодіння. Подальше закріпачення селян. Селянські повстання на Лівобережжі та Слобожанщині. Гайдамацький рух, Коліївщина, Рух опришків. Церква та суспільно-політичне життя в Україні XVIII-XIXст. Діяльність церковно-релігійних конфесій: української православної, римо-католицької й греко-католицької як фактор впливу на перебіг суспільно-політичного життя завдяки їх духовному авторитету та економічній могутності.

Соціальна модернізація України у складі Російської та Австрійської імперій. Політика заохочень та покарань як метод соціальної стандартизації в імперіях в кінці XVIII-XIXст.

 

 

Сторія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві.

Початок українського національного відродження. І.Котляревський. Кирило-Мефодіївське братство. Т.Шевченко. “Руська трійця”. Український… Активізація національного руху в Україні. Діяльність загальноукраїнських…  

Модуль IV Історія формування та визначальні тенденції в розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних основ життя українського народу.

Грецька колонізація Північного Причорномор’я та зародження шкільної освіти в грецьких полісах в другій половині І тис. до н.е. Прийняття християнства у Київській Русі та розвиток під його впливом освіти. … Входження українських земель до складу Литви та Польщі. Стан освіти у другій половині ХІІІ-першій половині XVІІст.…

Наука, техніка України як невід’ємні частини світової науково-технічної еволюції та революції

Формування науки як соціального інституту, організаційних підрозділів та наукових шкіл. Новітні відкриття у природознавстві на початку ХХст. Розвиток науки і техніки… Створення національної академії наук України та розвиток науки у довоєнний період. В.І. Вернадський. Формування…

Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності.

Стан науки. Діяльність Академії наук України. Акценти держави на посилення вузівської науки, її реалії, проблеми та перспективи. Намагання поєднати… Проблеми розвитку техніки. Співвідношення зацікавленості господарського… Висновки та узагальнення по курсу.

Сторія України.

Соціально-політичні аспекти.

  Модуль І. Етнополітичний контекст української історії  

Лекція І. Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації

Діяльності людини.

План

1. Предмет та завдання історії України, її наукова періодизація.

2. Еволюція концепцій з історії України та історіографія основних проблем курсу.

3. Історіографія проблеми етногенезу українського народу. Історіософські концепції щодо походження та розвитку українців.

 

1. Вивчення Історії України в вищих навчальних закладах відповідає потребам дня. Із проголошенням незалежності вирішення всіх найважливіших питань – політичних, соціально-економічних, розбудови Української держави остаточно перейшло до самого українського народу. Успіх державної розбудови України залежатиме, насамперед, від участі в цьому процесі самих українців, їх громадської активності, а це можливо лише у разі глибокого знання ними своїх історичних коренів, минулого.

Історія України як наука має свою специфіку та відрізняється від класичних наук. Історична інформація проходить скрізь призму автора. Відбір фактів, їх пояснення, побудова історичного процесу – робота історика. Тому ми маємо знання не лише про історію, а й про людину, яка її пише. Це дає підстави деяким дослідникам віднести історію до ідеології, політики або мистецтва.

Предметом вивчення курсу історії України у вищому навчальному закладі є генезис, закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьба за національну державну незалежність, історія його діяльності у сфері політичній, соціальній, етнополітичні, науково-освітньої від найдавніших часів до сьогодення.

Оскільки у цій та наступних лекціях розглядаються історіософські концепції щодо формування та розвитку українського народу, наведемо визначення і такої науці як історіософія. Термін «філософія історії» винайшов у XVIII ст. Вольтер, який застосував його для визначення, передусім, критичної або наукової історії, такого способу, коли історик самостійно міркує про предмет, замість того, щоб повторювати історичні факти, що були запозичені із старовинних книг чи інших писемних джерел.

Сучасне визначення історіографії таке: це теорія історії, філософське розуміння історичного процесу. Історіографія відповідає також на питання, як історія сприймається її творцями (істориками) і як перетворюються факти історії у свідомості вчених-істориків.

Кожна наука має властиві тільки їй методи дослідження, методологічні принципи. Правдиве історичне пізнання минулого, як засвідчує весь досвід розвитку історичної науки, можливе тільки з об’єктивних, справді наукових методичних позицій. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються у практиці історичного пізнання. Основне джерело методології – світогляд. Для вивчення історії України важливі такі методологічні основи й принципи:

Принцип історизму передбачає, по - перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи у своєму розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на момент вивчення; по-друге, у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ; по-третє, у зв’язку із конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

Ще одним основоположним принципом історичної науки є принцип об’єктивності.Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, щоб він спирався на факти і брав їх у їхньому справжньому змісті, не перекручуючи й не підганяючи під наперед задані схеми, тобто дотримуватись принципу правдивості у висвітленні історії. Завдання істориків – дати правдиву історію.

Це основні методологічні принципи, на яких будується вивчення історії в цілому та історії України зокрема, вони реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів – теоретично обгрунтованих способів пізнання або як загальних методів історичної науки.

Історія України як наука вдається до загальнонаукових методів, з яких насамперед, потрібно виділити два: історичний та логічний. Застосовуючи історичний метод, науковці простежують явище на всіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. Використовуючи логічний метод – аналізють явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалось і всі його властивості набули завершеного вигляду.

Історія України використовує і міжнаукові або міждисциплінарні методиконкретних соціальних досліджень, математичні, математичної статистики, що відкривають незнані раніше можливості виявлення історичних закономірностей.

Особливу групу становлять специфічні історичніметоди, властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний, у якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допомагають виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, або ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за пізнішими ступенями його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього. Метод ретросказання реалізується і тоді, коли явищ минулого оцінюють за тими наслідками, причиною яких воно було. Саму історію ми оцінюємо за її законами.

Передсучасною українською історичною наукою постала складна проблема переосмислення історії України, відтворення власних наукових шкіл, розвиток різних напрямів наукових досліджень. Необхідністю є дотримання свободи творчості дослідника, теоретичного і методичного плюралізму, які є основою не тільки демократичного суспільства, а й розвитку науки.

Розширенню розуміння історії України як галузі історичної науки сприяє засвоєння поняття про історичне джерело. Ті хто вивчає історію, беруть із різних джерел, факти, на яких грунтуються історичні знання. Вилучити із джерел факти, реконструювати з їх допомогою історичний процес допомагає спеціальна галузь наукових історичних знань – джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використання в історичних дослідженнях.

Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо відображає ту чи іншу сферу діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке, наприклад, такі: 1) літописи, хроніки, сказання; 2) археологічні пам’ятки; 3) архівні матеріали; 4) періодична преса; 5) монографії; 6) мемуарна література тощо.

Значну допомогу у вивченні давньої української історії надає філологія, що займається науковим дослідженням мов, передусім старослов’янської та української. Визначаючи місце історичних наук в загальноцивілізаційних процесах, підкреслимо особливу роль історії України в гуманізації діяльності людини, у вихованні духовності, формуванні громадянської позиції молодого покоління нашої держави. Така позиція грунтується на глибокому усвідомленні того, що кожна людина є невід’ємною частиною своєї нації, свого народу. Тут йдеться про виховання у громадянина, особливо молодого, національних почуттів, що сприяють його індентифікації зі своїм народом. Національні почуття не є природженими або автоматично успадкованими, вони базуються на рівні свідомості завдяки предметному вивченню людиною історії, традицій, культури, побуту, звичаїв свого народу. Такі почуття закріплюються в процесі комплексного національного виховання, формування у людини національної свідомості. Фундаментом формування громадянської позиції молоді в Україні є сама держава, її дії щодо розвитку та зміцнення в суспільстві демократичних основ. Знання про виникнення та еволюцію цих важливих аспектів діяльності Української держави дає нам історія України.

Історія України посідає важливе місце у вирішенні центрального завдання духовного розвитку молоді – політичної, культурологічної соціалізації особи. Оволодіння курсом допомагає сформувати новий тип громадянина, професіонала, який має бути не тільки гармонійно розвинутою особистістю, але й достатньо автономним щодо держави (наділеним правом та здібністю вирішувати свою долю більш самостійно та свідомо, ніж в минулому).

Вивчення курсу історії України допомагає у вирішенні проблеми формування у молодих спеціалістів нових духовних орієнтацій, що грунтуються на демократичних началах, і безпосередньо чином пов’язані з вихованням у них високої політичної культури, культури демократії. Історія вчить, що прагнення та дії людей і груп мають бути спрямовані на прогрес суспільства як в духовній сфері, так і в науково-технічній. Глобальне значення тріади: «наука-техніка-гуманізм» – полягає в тому, що вона охоплює не тільки інтелект та емоційне світосприйняття людини, але і всі форми взаємопорозуміння з її подібними на рівні класів, націй, держав, людини в цілому.

Сучасні українські історики як один із варіантів, пропонують таку періодизацію історії України:

Стародавня доба.

Україна-Русь (ІХ – І пол. ХІV ст.).

Литовсько-польська доба в українській історії (ІІ. пол. ХІV – І пол. ХVІІ ст.).

Українська козацька гетьманська держава (ІІ. пол. ХVІІ – ХVІІІ ст.).

Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій. Українське національне відродження (ХІХ ст.).

Україна в період революції в Росії 1905 – 1907рр. та Першої світової війни.

Українська революція, громадянська війна та іноземна інтервенція.(1917 – 1920 рр.).

Україна між двома світовими війнами (20 – 30-ті рр. ХХ ст.).

Україна в роки Другої світової та Великої Вітчизняної воєн (1939 – 1945 рр.).

Україна в повоєнний період, на шляху до незалежності (1945 – 1991 рр.).

Україна незалежна (1991 – 2003 рр.).

 

2. Важливе місце у вивченні історії України посідає історіографія – наука про розвиток української історичної думки. Вона потрібна і водночас придатна для пробудження і розвитку національної самосвідомості, розуміння спадкоємності історичного процесу, значна її роль і в гуманізації діяльності людини, громадянина.

Звернення до минулого, осмислення попереднього історичного досвіду –важлива умова подальшого розвитку суспільства. Сьогодні українське суспільство в черговий раз опинилось перед необхідністю усвідомлення власної цілісності, нового розуміння свого місця в історії, завершення тривалого процесу національного будівництва. У зв’язку з цим зростає інтерес широких верств суспільства до історії, історичних джерел та літератури.

Інтерес до свого минулого виник в Україні давно, на початку української державності. Вже в часи Володимира Великого, Ярослава Мудрого літописці досліджували питання про походження Давньоруської держави. Останнім часом деякі дослідники вважають, що складання літописів почалося ще раніше, в дохристиянську пору (див. про так звану «Велесову книгу» в журналі «Дніпро» (№ 4 за 1990 р.), а в журналі «Дніпро», (№ 2 за 1988 р.) про «Літопис Аскольда»).

Найдавніший Київський Літописний Звід (Кодекс), що з’явився в Києві приблизно 1039 р. та славнозвісна праця печерського монаха Нестора «Повість минулих літ», що відповідає на питання: «откуда пошла єсть Руська Земля, і кто в ній начал первіє княжити і кака Руська земля стала єсть» (1113 – 1114 рр.) в усіх редакціях становлять перший цикл старого українського літописання.

Київський Літописний Звід розповідає про заснування Києва легендарними братами Києм, Щеком і Хоривом, про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава і Володимира, про хрещення Русі, князювання Ярослава Мудрого. Закінчується він похвальним словом останньому за його просвітницьку діяльність.

У Повісті «минулих літ», узявши за основу праці своїх попередників, Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього потопу, про праслов’янську історію (хоча не виключено, що ці дані він використав із «Влесової книги»), розселення слов’ян і географію Східної Європи.

До другого циклу належить так званий «Київський літопис», який охоплює 1113 – 1200 рр. й оповідає головним чином про події Київського князівства протягом цілого ХІІ ст., а до третього – так званий «Літопис Галицько-Волинський», який охоплює майже все ХІІІ ст. (роки 1209 – 1292), і оповідає, переважно, про події Галицько-Волинської держави. У ХІV ст. після розпаду Київської Русі, захоплення її монголо-татарами, Литвою, Польщею українська історична думка зазнала дошкульного удару. Українські студії були відроджені лише в ХVІ ст., як наслідок релігійного конфлікту в Польській Україні між правослвною та католицькою церквами, в якому обидві сторони звертались до історії, як базису своїх ідей.

Друга половина ХVІІ ст., а також початок ХVІІІ ст. були добою кардинальних змін у політичному та соціальному житті України. В цей час країна жила власним духовним життям, мала свої шкільництво, літературу, і її культурних сил вистачало не тільки для задоволення власних потреб, а й для просвітницької культурної праці в Московщині. Вихідці з України часто обіймали в імперії посади, що впливали на розвиток в європейському напрямку науки, культури і навіть системи державного і церковного управління країною.

Під впливом новітніх раціональних теологічних і філософських теорій, породжених європейським протестантизмом, українська освічена еліта у другій половині ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст. розділилась на два табори: так званих інтеграціоністів і традиціоналістів.

Інтеграціоністи – М. Броневський, М. Смотрицький, Ф. Прокопович, С. Яворський, Ф. Яновський, розглядали Київ як духовний центр всієї руської землі, неприхильно ставились до католицизму. Вони вважали, що Москва – це також молодша частина руської землі, яку треба просвітити, європеїзувати й інтегрувати та об’єднати з духовною спадщиною Києва.

Традиціоналісти, такі, як П. Могила, І. Гізель, А. Зерніков, Й. Кроковський, В. Яновський, також, зверхньо поглядаючи на Москву, тим не менше вважали, що обидві частини Русі мають розвиватися своїм шляхом, спираючись на власні традиції, використовуючи теологічні прийоми і методи інших систем (протестантизму, католицтва) для зміцнення українського православ’я, вони намагались зберегти підпорядкування Київської метрополії патріарху Константинопольському. Обидві течії були раціональні і впливали, хоча по-різному, на подальший розвиток філософської та історичної думки.

У ХVІІ ст. постала козацька історіографія в особі Романа Ракушки (Самовидця), Самійла Величка та Григорія Грабянки. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам ці письменники цікавилися, насамперед, історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Зокрема у «Літописі Самовидця», ймовірно написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою Романовським, увагу зосереджено на подіях 1648 – 1657 рр. В іншому зразку цього літературного жанру «Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, геьтмана Запорозького з поляками» Г.Граб’янка, мав на меті показати, що «українці є рівні з іншими».

Скасування Гетьманщини також було відображено відгук у літературі. У 1762 р. Семен Дивович написав довгу полемічну поему під назвою «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію. У тому ж напрямі писав свої твори Григорій Полетика. Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Проте в цей час історія ще не трактувалась як наука.

Особливий інтерес викликає епоха другої половини ХVІІІ – середини ХІХ ст., ознаменована занепадом старої козацької України та модернізацією всіх сфер суспільного життя, пов’язаного з преходом від феодального до капіталістичного ладу. Зміни історичних епох у житті українського народу супроводжувались, з одного боку, втратою політичної автономії та широкомасштабною інтеграцією України до російської імперської системи, а з другого – народженням нової сучасної української нації, її самосвідомості, мови, культури, утворенням відповідного їй соціально-економічного, а згодом, і політичного, простору. На початку національного відродження українців важливе (якщо не головне) місце займала історіографія, нова ера якої почалась наприкінці ХVІІІ ст. На розвиток історичної думки кінця ХVІІІ ст. впливали ідеї Західного Просвітництва – націоналізму, політичної свободи, соціальної справедливості, рівності.

Найбільшої уваги з істориків-аматорів (всі вони писали російською мовою) заслуговують В. Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), О. Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий, патріотично настроєний Я. Маркович («Записки о Малороссии», 1798 р.). У 1822 р. вийшла перша наукова історія – ретельно документована чотиритомна «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського.

Відмінною від згаданих творів була «Історія Русов», яка з’явилась, ймовірно, у першому десятилітті ХІХ ст., а вийшла друком лише у 1846 р. Це була робота невідомого автора, яка сміливо прославляла і романтизувала козацьку минувщину. І хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він вбачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. «Історія Русов» також доводила, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Автор стверджує, що правда і справедливість є наріжними каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи і власності є невід’ємним правом усіх людей. Цікаве й твердження про те, що жоден уряд не може спиратися на тиранію та багатство. Відтак, з появою «Історії Русов» вивчення історії України набуло ідеологічного і політичного значення.

У ХІХ ст. були засновані перші університети в Україні – Харківський (1803 р.) і Київський (1834 р.), котрі започаткували новий інтелектуальний період. Остаточно сформувалися у своєму первісному варіанті обидві концепції української історії – малоросійська(державно-автономістична чи регіональна) іукраїнськанародницька(концепція сільського недиференційованого народу). Найяскравішими представниками першої концепції були українські дворяни – вихідці із старовинних старшинських родів: С. Кочубей, В. Тарновський, В. Лукашевич, С. Алєксєєв-Харольський, М. Максимович. Починаючи з 1840-х до кінця 1920-х рр. в українській політичній історичній думці майже цілковито домінував в народницькийнапрям. Учені – представники цого напряму у своїх працях головну увагу приділяли аналізові подій, пов’язаних з життям народних мас, головним чином селянських, і з особливим інтересом та симпатіями змальовували народні бунти, повстання, революції. Вони свідомо протиставляли народ і еліту і були переконані, що все, що підмається над народом, є паразитичним, морально занепалим і навіть не українським, ігнорували проблему елітного шляху державного будівництва України.

Засновником народницького напряму в українській політичній думці вважається професор Харківського і Київського університетів М. Костомаров (1817 – 1885 рр.), талановитий історик і етнограф. Виразніше народницька ідеологія була викладена в працях професорів Київського університету В. Антоновича (1834 – 1908 рр.) і професора Львівського університету М. Грушевського (1866 – 1934 рр.).

М. Грушевський – провідний український історик – був автором близько 2000 наукових праць, в яких він досліджував всі сторони української політики, суспільного життя та культури. Найважливіші з них «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства» (1904 р.) та фундаментальна 10-томна «Історія України-Русі» (1898 – 1934 рр.), яка завдяки різноманітності порушених засадничих питань, багатому матеріалові, важливості поглядів є центральною в сьогоднішній українській історіографії. Крім наукового, праця М. Грушевського має ще й велике національне значення. Відродження всіх слов’янських народностей починалось або змінювалось із появою їхної наукової історії народною мовою. Такої історії не мав український народ до появи цієї праці. У контексті народницьких традицій творили й інші вчені, зокрема, О. Лазаревський, М. Сумцов, Д. Багалій.

В українському варіанті традиційний консерватизм бере свій початок з часів інкорпорації російською імператрицею Катериною ІІ українського Гетьманату в 1764 р. і ліквідації залишків української автономії в наступні десятиліття. Діяльність представників українського дворянства (шляхти) оформилась у відповідну ідеологію, метою котрої була реставрація Української Гетьманської держави. Найяскравішими представниками консерватизму в українській історичній думці Наддніпрянщини були історики – М. Ковилевський (1856 – 1916 рр.), В. Липинський (1882 – 1931 рр.), Д. Дорошенко (1882 – 1951 рр.) та ін.

Приблизно з 1907 р. історик і політолог нової генерації В. Липинський, оформив концепцію гетьмансько-консервативну, державницько-реставраційну. Він вважав найбільш доцільним для України створення незалежної монархії з передачею влади у спадщину, модель якої формувалася Б. Хмельницьким.

Традиції Гетьманату і польсько-литовської Русі були настільки сильними, що змусили таких дослідників, як В. Антенович, М. Драгоманов, М. Грушевський на науковому рівні розробити власну національну концепцію історії України на противагу російській чи польській.

Наприкінці Першої світової війни виникає також національно-державницький напрям в українській історичній і політичній думці, творцями якого були галицькі вчені та політичні діячі – юрист і соціолог, академік С. Надніпрянський (1877 – 1937 рр.), історик і географ, професор, академік С. Рудницький (1877 – 1937 рр.), історик і соціолог О. Бочковський (1885 – 1939 рр.), соціолог і юрист професор А. Яковлів (1872 – 1955 рр.) та ін. Цей напрям організаційно оформився, головним чином, в Австірйській Галичині, захищаючи право української нації на самовизначення у межах власної етнічної території.

20-ті роки ХХ ст. можна назвати золотою добою української історичної науки. У цей час вся українська історіографія – і у Східній Україні, і в Галичині, і в еміграції – стояла на одних і тих самих ідейних українських, державницьких позиціях, зосереджуючи увагу на дослідженні проблем української національно-державницької незалежності в її історичному розвитку і в усіх її проявах – політичному, економічному, культурному. Саме цей державницький дух і національний характер були основними рисами української історіографії 1920-х рр., зокрема і на території Радянської України.

Поряд із представниками старшого покоління з’явились молоді талановиті науковці – О. Оглоблін, М. Петровський, М. Тищенко, П. Клименко, Л. Окиншевич, Н. Полонська-Василенко. Історичні дослідження проводились незалежно від обов’язкової пануючої доктрини (марксизму) та її складової частини (історичного матеріалізму). Це привело до того, що з припиненням політики українізації на початку 30-х рр Українську Академію Наук розгромили, частину академіків і наукових співробітників зіслали, історико-філологічний та соціально-економічний відділи закрили, а наукове видавництво ліквідували. Судовий процес над членами Союзу Визволення України 1929 – 1930 рр., політична чистка ВУАН 1930 р., депортація М. Грушевського до Москви у 1931 р., арешт багатьох істориків, офіційне засудження наукової діяльності історичних установ і ряду видатних українських істориків у 1930 – 1937 рр. – все це було спробою тотального тиску на українську історичну науку сталінським режимом.

У другій половині 1940-х і на початку 1950-х рр. розпочався новий наступ офіційної радянської ідеології проти основ української історичної думки. Саме тоді українська історіографія на території УРСР значним чином втратила свій національний характер і традиції. За певним винятком (передусім це стосується школи академіка І. Крип’якевича у Львові) історичні праці, що з’явились в Україні в цей період, дотримувалися офіційних настанов історичної науки. Радянська концепція і схема історії України – схема споковічної російсько-української єдності – постійно використовувалась у різноманітних виданнях з історії України. Ця позиція стосується і пізніших праць до початку 1990-х рр. На території Німеччини у 1940-1960-х рр. продовжували наукову діяльність під егідою Вільного Українського Університету (Мюнхен) такі вчені, як Н. Полонська-Василенко, Б. Крупницький, О. Оглоблін, Л. Окиншевич, І. Мірчук, В. Залозецький. У їхніх працях дістала своє продовження і подальше теоретичне обгрунтування консервативна концепція української історичної думки. Національно-державницьку концепцію розвивали А. Яковлів, О. Шульгін, С. Наріжний, М. Чубатий, Р. Смаль-Стоцький та ін. дослідники, що працювали і в Європі, і в США.

Таким чином, протягом ХІХ – ХХ ст. існували дві основні лінії у розвитку української історичної думки : це народницька – молодша лінія, яка утворилась під німецьким ідейним впливом у 40-ві рр. ХІХ ст. й поступово еволюціонувала в національно-державницьку, і консервативна – старша лінія, котра еволюціонувала з малоросійської перспективи української історії як синтез елементів традиціоналістської та інтеграціоністської схем. У Галичині в ХХ ст. також розвивались два напрями: національно-державницький і консервативний. Усі ці чотири концепції стали основою сучасної історіографії.

3. Перш, ніж говорити про історичні витоки українського народу, звернімось до таких понять, як народність, народ, нація, етногенез. На жаль, на сьогоднішній день серед науковців не існує одностайності в тлумаченні цих понять. Сучасні історіографи Заходу взагалі відмовляються від поняття «народність» при вивченні етнічних об’єднань на феодаольній стадії їх розвитку. Універсальний термін, який вони вживають це «нація», поняття «народ» і «нація» вони ототожнюють. Такої точки зору, зокрема, дотримувався радянський вчений Л. Гумільов. Схожу до цієї позиції мали дореволюційні українські історики М. Макаревич, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, а також сучасні українські вчені за кордоном Я. Пастернак, М. Чубатий та ін.

Більшість дослідників вважає, що народ або етнос це людська спільнота, яка характеризується власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарювання. Родина – рід – плем’я – народність – народ – нація – такими були шлях і форми етнонаціональної історії людської спільноти. Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Народ, що історично дозрів до утворення власної держави, називають нацією. Отже нація – це вища форма розвитку етносу.

Етногенез (від грецького етнос – народ і генезис – походження) – тривалий процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів етногенезу має спиратись на комплексне використання даних багатьох наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології. Протягом століть одні племена змінювали чи витісняли інші, асимілювалися, один етнос переливався в інший – скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари брали участь у етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але попри всі міграції та асиміляції ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні особливості – інакше ми не були б тими, ким є нині.

Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом довготривалих воєн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого народу.

В етногенетичних та етнокультурних процесах, що відбувались в Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V – ІІІ тисячоліття до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н. е.).

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н. е.).

ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н. е.).

V. Доба Русі – України (від VІІ ст н. е.).

Однією з складових частин індоєвропейської спільності є трипільська археологічна культура. Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VІ тисячоліття до н. е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім території України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. Топографія трипільских поселень майже завжди збігається з розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

Перший дослідник трипільської культури, київський археолог В. Хвойко, а згодом і багато його послідовників вважали трипільців предками українського народу.

Антропологи, дослідивши рештки трипільских поховань, дійшли висновку, що трипільці належали до східносередземноморського «вірменоїдного» антропологічного типу, відмінного від слов’янського. Але їхне тривале проживання на нашій території, їхні культурні традиції, як і культурні надбання сотень інших народів, в тому числі оріїв та скотарів-кочівників, що жили на теренах України до появи тут українців, не зникли безслідно. Зокрема, трипільці та орії вплинули на формування антропологічного типу українців. Внаслідок їхнього змішування із степовими індоєвропейцями (оріями) виник так званий український (або данарський) антропологічний тип, до якого належить 70 % сільского населення сучасної України: відносно високий зріст та міцна статура – від оріїв, а чорні брові і карі очі – від трипільців. Але появу українського антропологічного типу, до якого належать сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського етносу. На межі ІІІ – ІІ тисячоліття до н. е. трипільська культура занепала. Але не варто думати, що вона культура була повністю знищена на всіх теренах України, навпаки, багато археологічних досліджень доводять, що у формуванні середньодніпровських та верхньодніпровських племен у першу чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, а змішалися з новою післятрипільською культурою.

Представниками післятрипільської доби з ІІ тис. до н. е. були племена, відомі в історії як кіммерійці. Ряд вчених (В. Петров, Н. Полонська-Василенко та ін.) вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії, як вважали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від пізньотрипільської з переорінтацією на скотарство. Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень, річок та ін.) має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо. Палеоантропологічні пам’ятки кіммерійців свідчать про їхню спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними археології, скіфська територія успадкована від кіммерійської: тут виявлені пам’ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи. Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність етнокультурних процесів в Україні. Якщо далеко за межами України знаходять тількт скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор’ї. Найвідомішими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронське (Київщина), Більське (Полтавщина), вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби ХІ – ХІІІ ст. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у ХVІ - ХVІІ ст., або русифікація ХХ ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакт з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу.

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало у Запорозькій Січі. Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов’ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов’янські очі наших пращурів, їхне волосся підстрижене «під макітру», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях, штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір – гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма шапки. На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.

На схід від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини – від племен зрубної культури. Античний географ ІІ ст. н. е. Клавдій Птолемей називавє понад сотню сарматських племен. Найвідомішими серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети тощо. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів, змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх пращурів, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами.

Цікаво, що назва «сармати» або «савромати» довго зберігалась у пам’яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком «славних роксоланів». У козацьких літописах зустрічаємо такі вислови: «наші козако-сарматські предки», «князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська», «провінції козако-руські савроматійські» тощо. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від «одного савроматійського кореня». Про це свідчать історичні твори про Україну сарматських часів: «Трактат про дві Сарматії» М. Мєховіти, «Опис Сарматії Європейської» М. Стрийковського, «Карти Сарматії» М. Кромера. Зокрема, Стрийковський писав про сарматські народи, які розмовляли руською мовою.

Зміна в культурі відбулась не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько ІV ст. н. е., змінюючись слов’янською добою. У цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю – посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментом) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців.

Близько середини ІІІ ст. н. е. в межиріччі Бугу й Дністра виникла черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі слов’янами-антами. Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусії та Півночі України. Черняхівці (за назвою с. Черняхів на Київщині) вважаються спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній науці з антами. Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. Такого висновку дійшли майже всі дослідники антської культури. Б. Рибаков у книзі «Анты и Киевская Русь» стверджував, що в районі Дніпра, поряд з невеликими городищами, які виникли в V – VІІ ст., видно використання місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи. Лінгвісти стверджують, що анти в V – VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти, частково успадкувавши скіфо-сарматську культуру, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім – з українцями. У «Ілюстрованій історії України» М. Грушевський наполягав на тому, що анти – назва українців того часу.

За даними сучасної археології, утворення праукраїнського етносу відбувалось так: у V – VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавіни) вирушили на південь. Антська хвиля покотилась на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов’янами. Склавіни ж не пішли так далеко. Їх нащадки утворили між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, в основі яких була культура Лука-Райковецька. Ця культура сформувалась на базі празької (склавіни) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. Пам’ятки Лука-Райковської культури належать пращурам українців – полянам,сіверянам, лревлянам, бужанам, волинянам, уличам, тиверцям.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення української народності. В Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу.

Витоки українського народу та початок його історії тісно пов’язані з проблемою походження слов’янства. Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально збігається з ядром українських етнічних територій на північно-західній Україні (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина).

Підгрунтя слов’ян у східній Європі, їх первісне розселення, проблема слов’янської прабатьківщини й початок племінної диференціації – всі ці питання ще й досі не вирішені наукою одностайно. Грунтуючись письмових, археологічних, лінгвістичних, онтографічних, антропологічних та інших пам’ятках вже протягом багатьох сторіч дослідники намагаються відшукати прабатьківщину слов’ян. Результатами цих пошуків стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-одерської, дніпро-одерської та інших теорій. І хоч питання про прабатьківщину слов’ян досі залишається відкритим, все ж напрацьований у пошуках формули слов’янського етногенезу матеріал дає змогу з певною вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов’янських племен та напрямки їх розселення, а й відтворити портрет середньовічного слов’янства.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – ключ до розуміння вітчизняної історії.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, визначивши східного слов’янства ареал формування. На думку українських вчених, формування слов’янського етносу – це тривалий процес, який розвивався поетапно. Він розгорнувся, головним чином, у межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубенецької культури у ІІ – І ст. до н. е. починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, а центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром. Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену десь на початку І тисячоліття н. е. Українці ведуть свій родовід від слов’янського кореня. Вони з’явилися на історичній арені у середині І тис. н. е.

Тривалий час в історичній науці йшло протиборство двох теорій походження українського народу – міграційної та автохтонної. Суть останньої полягає в тому, що український народ – автохтонний - той, що виник, зародився на місці власного проживання, існування (місцевий, корінний). Ці теорії мали як прихильників, так і опонентів. Численні наукові розвідки О. Шахматова, О. Преснякова, В. Хвойки, М. Грушевського, Б. Рибакова, В. Петрова та інших дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини. Отже, на підставі аналізу положень, джерел, історичних хронік, наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців:

а) спільний фізично-етнічний тип;

б) мовний фактор, ґрунтовно досліджені і визначені риси, характерні лише для цієї території;

в) основні види господарської діяльності – землеробство і скотарство – існують протягом всього історичного розвитку;

г) мистецькі пам’ятки, зокрема кераміка, мають характерні ознаки тільки цього географічного ареалу;

д) світоглядно - обрядова система формувалась і функціонувала протягом тривалого часу у прослов’янських і слов’янських народів.

Усе це дає підстави стверджувати, що на території України існувала монолітна єдність культурних процесів, значна щільність населення, територіальне поширення культури, а отже, український народ – автохтонне, корінне населення України.

Щодо проблеми формування української народності, то в історичній літературі немає єдиної, загальної точки зору.

Професор кафедри історії НТУУ «КПІ» В. В. Киричук в історичній літературі чітко простежує три головні підходи: російський, великодержавно-шовіністичний; спільності етногенезу всіх трьох слов’янських народів; автохтонно-автономістичний .

Перший – російський, великодержавно - шовіністичний – започаткований у працях російських дворянських істориків. Основи його заклав наш земляк, автор «Київського Синопсису» архімандрит Києво-Печерської лаври, професор і ректор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди існував єдиний руський, тобто російський, народ, що селився колись на території Східної Європи від півдня до півночі. По суті, історія українського народу подається як складова частина історії народу російського. Монархіст за переконанням, автор «Синопсису» славить самодержавство, обґрунтовує успадкованість монархії Руссю Московською від Русі Київської. Монархічні, шовіністичні ідеї викладені в «Синопсисі», далі розвивались у працях В. Карамзіна, С. Соловйова та В. Ключевського. З праць цих авторів випливло, що історія «Государства Російського» починалася з Київської Русі, від неї переходила до великого князівства Володимиро-Суздальського, а потім у ХІV ст. – до князівства Московського, з якого починались Московська держава і Російська Імперія. В основі цієї схеми лежала генеалогія династії московських князів і царів, що хотіли вести свій родовід аж від Рюриковичів – князів Київської держави.

Віднесення доби Київської Русі до початку державного і культурного життя російського народу шкідливе не тільки для України, а й для Росії, тому що, як зазначив М. Грушевський, залишає історію Російського народу без початку (давня історія росіян випадає з поля зору історичної науки). Водночас включення в історію російського народу Київської держави залишає без початку й історію українського народу аж до ХІV – XV ст. Як наслідок, український народ виходить на арену історії лише починаючи з XV ст. Шовіністичною також була точка зору російських історика Погодіна і філолога Соболевського, які стверджували, що на Наддніпрянщині, а значить і в Києві, до середини ХІІІ ст. жило тільки великоруське (російське) населення, яке під тиском татар перемістилось на північ. Українці ж мігрували на Наддніпрянщину після татарської навали з Волині, Галичини. Правда, це твердження було науково розгромлене українськими істориками ще в середині ХІХ ст.

Другий підхід полягає у спільності етногенезу трьох східнослов’янських народів. Теорія «триєдинства» і спадкоємності російського самодержавства домінувала в Російській імперії за усіх монархів і була підхоплена радянською історіографією, зокрема В. Мавродіним, Б. Рибаковом, О. Моцем. Концепція «триєдинства» найбільш чітко була викладена в опублікованих у 1954 р. «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією», де зокрема стверджувалось таке: «Російський, український і білоруський народи походять від єдиного коріння – давньоруської народності, яка створила давньоруську державу – Київську Русь.»

Третій, автохтонний – автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ – автохтонний, тобто такий, що від початку свого виникнення проживає на тій території, що і зараз, і корені його потрібно шукати в сивій давнині, починаючи з трипільської культури.

Перша спроба створити цілісну автономістичну концепцію історії України належить анонімному авторові «Історії Русів», який стверджував, що народ Малоросії – безпосередній (і єдиний) нащадок стародавніх «русів», що українці - «руси» і росіяни - «московці» споконвічно жили як два окремих народи. Під впливом ідей «Історії Русів» у 40-х рр. ХІХ ст. український історик М. Маркевич написав п’ятитомну «Історію Малоросії». Маркевич твердив, що український народ утворився в давні часи з ранньослов’янських племен, незалежно від Північно-Східної Русі. Думку М. Маркевича у полеміці з російським істориком М. Погодіним розвинув історик М. Костомаров, який у праці «Дві руські народності» твердив про неодночасність утворення українських і російських народів, про утворення українського народу уже в ІХ ст. М. Костомаров зводив історію Київської Русі до історії українського народу, а давньоруську народність ототожнював з українською.

Дальший розвиток автономістичного підходу до етнічної спадщини Київської Русі в українській історіографії пов’язаний з іменем В. Антоновича. Зокрема, у «Короткій історії Козаччини» автор стверджує, що в російського і українського народів не тільки різні історичні корені, але й різні шляхи в історії. В іншій праці, «Погляди українофілів» В. Антонович робить висновок, що антропо-психологічні відмінності в українців і росіян визначають їх суспільний ідеал, моральні цінності тощо. Від того залежить і вибір тих сфер, на котрі спрямовується переважна діяльність народу і спосіб влаштування особистого і сімейного життя. За цими ознаками росіяни та українці, на думку Антоновича, дуже різняться між собою. Росіянин знаходить задоволення у придбанні багатства, сили, влади, а українець – у внутрішньому усвідомленні свободи, в розвитку особистості, усвідомленні справедливості й істини.

Остаточно сформував систему історичних поглядів на етнічну спадщину Київської Русі М. Грушевський. У 1904 р. у статті «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» він виклав програму побудови курсу історії України в дусі концепції автономістичного походження українського народу. В ній автор доводив, що Київська Русь була матір’ю самої лише України. Він писав, що Київська держава, право, культура були утворенням однієї народності – українсько-руської; Володимиро-Московська – іншої, великоруської. Далі він відкинув «старе представлення», що історія українського народу починається з ХІV - XV ст., а до того часу була загальноруською. Наприкінці статті Грушевський дійшов висновку, що загальноруської історії ніколи не існувало, бо не існувало загальноруської (тобто давньоруської) народності. Тому, наполягав він, історію кожного народу, насамперед українського, потрібно вивчати окремо, а не у зв’язку з історією інших народностей. У «Нарисі історії українського народу», спеціально написаному для російського читача, він стверджував, що найстарші південноруські пам’ятки (ІХ – ХІІст.) написані українською мовою. Цим твердженням відкидається саме існування буття спільної для східних слов’ян давньоруської мови. Далі він наголошував на відмінності антропологічного, етнічного типу і народного характеру між українцями та росіянами і білорусами та розвитку кожного з цих народів «зовсім іншими шляхами». Отже, Грушевський перший в історіографії бачив український народ цілком сформованим ще в часи утворення Київської Русі, тобто в ІХст. Більше того, початок державної організації українських племен він датує І – ІІІ ст. Через увесь його «Нарис історії українського народу» проходить думка, що Київська Русь породила лише одну Україну. Отже, Грушевський логічно доводить, що Київська Русь – давньоукраїнська держава, тотожна Україні, з розпадом якої припинилася політична самостійність українських земель.

Таких самих поглядів дотримувався його учень І. Крип’якевич, зокрема, в своїй «Історії України». Схожий підхід характерний і для сучасних історіографів Заходу.

Таким чином, пращури нинішніх українців оселилися на території, яка мала давню історію, а її населення підтримувало зв’язки з іншими народами стародавнього світу. Українці ведуть свій родовід від слов’янського кореня. Українська народність, як і українська нація, у процесі формування пройшла ряд етапів. Цей процес був складний і довготривалий. Історіографія проблеми генезису українського народу потребує глибокого і всебічного вивчення українськими істориками.

Хронологія головних подій

Етапи етногенезу українського народу

І. Трипільська доба (V – ІІІ тис. до н. е.).

ІІ. Післятрипільська доба. (ІІІ тис. до н. е.) Кіммерійці.

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н. е. – ІІІ тис. н. е).

ІV. Слов’янська доба (початок І тис. н. е.).

V. Доба Русі – України (від VІІ тис. н. е. – І пол. ХІІІ ст.).

 

Видатні постаті

2. Роман Ракушка (Самовидец) Самійло Величко, Гргорій Граб’янка – козацькі літописці ХVІІІ ст. 3. Костомаров М. (1817 – 1885 рр.) – видатний український історик та… 4. Антонович В. (1834 – 1908 рр.) – український історик, зробив значний внесок у розробку проблем українського…

План

1. Предмет етнополітики. Поняття “історико-етнографічний регіон”. Етнотериторіальні утворення на українських землях в доісторичний період.

2. Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської держави.

3. Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти.

 

1. Предмет етнополітики. Розвиток етнополітичної думки.

Враховуючи, що названа тема відкриває проблемний ряд першого модуля, визначимося з основними категоріями поняття “етнополітика”.

Етнополітика як наука і навчальний предмет вивчає взаємини між етносами (націями) і державою, у складі якої вони постійно проживають. Отже, етнополітика – це політичний аспект етнонаціональних проблем, тобто в який спосіб та чи інша держава їх вирішує. Взаємини різних етносів між собою в межах однієї держави також відносяться до предмета етнополітики..

При цьому взаємодіють суб’єкти етнополітики, які визначають її суть, зміст, способи розв’язання етнонаціональних проблем, тобто державні нації, їх влада і об’єкти етнополітики (національні меншини та етнічні групи), на які спрямована дія влади державної (титульної) нації, корінного етносу.

Етнополітика як суспільна практика має місце в будь-якій державі з поліетнічним складом населення. В українській історії вона позначена особливою актуальністю. По-перше, протягом всієї своєї історії Україна була (і залишається) країною (державою) з поліетнічним складом населення. По-друге, в тривалі періоди бездержавного існування, коли українці були переважно об’єктом етнополітики чужих держав, етнополітичні проблеми складали чи не визначальний зміст їх історії. Йдеться, передусім, про національні рухи, якими позначені всі періоди вітчизняної історії. По-третє, в історичні періоди української державності, коли українська влада поставала в ролі суб’єкта етнополітики, їй доводилося вирішувати надзвичайно складні проблеми налагодження конструктивних взаємовідносин з іноетнічним населенням, що проживало в складі української держави. Сказане окреслює в загальному плані суть поняття “етнополітичний контекст української історії”,конкретний зміст якого визначатиме предмет вивчення у послідуючих темах даного модуля. Українська історія буде “неповною” без включення в її контекст елементів етнополітики в історичній ретроспективі.

Якщо етнополітика як наука оформилася лише в ХХ ст., то міжетнічні відносини як суспільно-політична реальність існували вже протягом тисячоліть. Лише людське стадо, як первісна форма суспільної організації, не мало етнічного поділу, отже й не знало проблем міжетнічних стосунків. На тому етапі еволюції людського суспільства ще не було соціально-економічних умов для утворення територіальних етнокультурих спільнот.

Накопичення культурних та мовних відмінностей всередині певної спільноти, набуття відносної господарської самодостатності знаменувало початок етнічної диференціації. З появою родоплемінної організації людського суспільства виникають і перші проблеми міжетнічних стосунків. З’являється почуття “патріотизму” стосовно своєї етнічної групи, та зверхності, ворожнечі до інших родів, племен (ксенофобія). Примітивне суспільство ділиться за принципом: “ми-група” та “вони-група”. Щоправда, такі стосунки відбувалися на рівні інстинкту і не мали ще політичного характеру.

Етнополітичні відносини в сучасному розумінні починають формуватися з появою перших держав. Звичайно, якщо ці держави були поліетнічними за складом населення. Тоді ж зароджується й етнополітична думка, яка мала дати відповідь на питання: як будувати взаємовідносини між різними етносами в поліетнічних суспільствах. Тобто, етнополітична думка, як і будь-яка суспільно-значима думка, обумовлювалася конкретними обставинами суспільного розвитку, практичними потребами суспільства.

Зауважимо й таке: практично весь термінологічний словник етнополітики сформувався в Стародавній Греції. Зокрема, такі поняття як етнос, етнологія, етногенез, автономія, федерація, конфедерація, автохтони, мігранти, асиміляція, етноцид та багато інших.

Найактуальнішими для сучасної етнополітичної практики є ідеї і досвід мирного співжитвтя різних народів-етносів в межах однієї держави, набутий протягом віків. Визначальним принципом саме такого, цивілізованого методу розв’язання етнополітичних проблем був принцип суверенітету – тобто право народу самому визначати свою долю.

Передові етнополітичні ідеї того періоду не залишилися осторонь і української суспільно-політичної думки. Зростання рівня освіти серед української еліти на рубежі ХУІІІ - ХІХ століть обумовило їх поширення та поступове засвоєння певною частиною українського суспільства. Зокрема, знаходять відгук ідеї про природну рівність людей, незалежно від їх етнічного чи расового походження, що було для українців більш ніж актуальним стосовно того періоду. Поступово починає утверджуватися концепція національної ідентичності. На благодатний грунт лягли ідеї формування модерних націй на основі природного права народів на власну мову, культуру, державу. Чи не найбільшою мірою українським мислителям того періоду імпонували ідеї німецького просвітителя Й. Гердера, якого вважають фундатором етнічної концепції нації. Головними визначальними рисами нації він вважав мову, культуру, спільність етнічного походження та території.

Український просвітницький рух ХІХ ст., спираючись на ідеї Гердера, головний сенс своєї громадської діяльності вбачав в тому, щоб допомогти українській людності зрозуміти її належність до певної етнічної спільноти, нації. Відтак, поміркована частина української інтелігенції все переконливіше порушувала питання про культурне самовизначення українців як автохтонного народу на своїй території, наголошувала на негативних наслідках руйнування чи нівелювання культурних відмінностей різних етносів-народів, поширення космополітичних ідей в гіпертрофованому вигляді. Згодом радикальне крило в українському національному русі візьме на озброєння концепцію “природних кордонів”, суть якої, за Гердером, полягала в тому, що кордони держави мають збігатися з так званими етнічними кордонами.

Якщо такі і близькі до них ідеї і вважати початками українського націоналізму, то при цьому варто зауважити, що хоча окремі його положення і не були прогресивними, але й не були консервативними, тим більше агресивними. Націоналізм того періоду ще не містив в собі тез про зверхність того чи іншого народу чи несумісність їх культур.

Етнополітична думка в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. все більше набувала рис політизації громадських та національних рухів, тобто переводилася в русло етнополітичної практики.

 

Поняття “історико-культурний регіон”. Етнотериторіальні утворення на українських землях в доісторичний період.

В сучасній літературі (історичній, етнологічній, етнополітологічній) поняття “історико-етнографічний регіон” розглядається як етнотериторіальне… Зауважимо, що головною ознакою такого етноутворення , як видно і із наведеного… Принагідно зауважимо: доісторичний період – це той період в еволюції людини та людського суспільства, стосовно якого…

Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської держави.

Тривалість територіально-політичної самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення тієї чи іншої землі. Тобто, відбувалася… Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу лише на короткий час… На кінець ХІІ ст. на території нинішньої України постають і інші самостійні землі і князівства: Волинське, Галицьке,…

Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти.

Посилення етнічно-регіонального розмежування в умовах колонізації українських земель – процес закономірний. Адже тривала колонізація окремих… Простежується певна закономірність формування історико-етнографічних регіонів… На цьому етапі історико-етнографічні регіони територіально не завжди співпадали з колишніми землями чи князівствами.…

Модуль І. Лекція 3. Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу.

1. Проблеми етнічного походження Київської Русі. Концепції полі та моноетнічності давньоруської народності. 2. Особливості литовської експансії на українські землі: етнополітичні… 3. Міжетнічні стосунки в Україні в добу Хмельниччини та Гетьманщини.

Лекція 1.3. Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах

Українців.

П Л А Н

1. Українська еміграція - причини, хвилі та наслідки. 2. Українська діаспора, її стан та роль у розбудові української держави.  

МодульI. Лекція 4.

Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду

(1917-2004рр.)

План.

1. Становлення етнополітики в період існування Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР.

2. Національна політика в УРСР. Посилання русифікації українського народу в період кризи радянської влади та розпаду СРСР.

3.Головні стратегічні напрями етнополітики незалежної України.

 

На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, посилилися під час першої світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів - мешканців України.

Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явились у наслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена у березні 1917 р. Українська Цетнральна Рада почала формувати власну політику у сфері регулюванняміжнаціональних відносиню очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. винниченко, С. Єфримов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії у складі Російської федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, що проживали на її території.

Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемога національно-демократичної революції, доля української держави залежала від підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській, єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративних посадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість представників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українського національного руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішуче заявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонував визначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей націоналізм злочинством».Принципово не погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.

Залучити представників інших національностей до державотворчих про-цесів можна було лише послідовною демократичною етнонаціональною полі-тикою. Український Національний Конгрес ( 6-8 квітня 1917р.) ухвалив ріше-ння: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечен

ня прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому на захист ви-

моги автономії України у складі Російської федерації виступили представ-ники від російського товариства охорони жінок, Єврейської соціалістичної

робітничпї партії, Польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. У I та II Універсалах Цент-ральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правлін-

ня в Україні разом з іншими етнічними групами, « негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося у подальшому.

Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Централь-ної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі її існування представництво у ній запроваджува-лося за територіальним, професійним та партійним принципами, то із середи-ни літа 1917р. Останні були доповнені ще й «національною приналежністю».

Згідно з пропорційним представництвом національним меншинам виділялась кількість депутатських місць відповідно до їх чисельності. Перевага надава-лась організованій революційній демократії - тим етнічним групам, які входили, до Рад робітничих та солдатських депутатів або утворили соціаліс-тичні партії. Тридцять відсотків депутатів Центральної Ради складали пред-ставники національних меншин, а саме – росіяни, євреї, поляки, молдовани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Це дозволило перетворити Центральну Раду із органу суто національного, українського та тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.

Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі гене-рального Секретаріату, а потім у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товарищів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду. Генеральним секретарем з націо-нальних справ став С.О. Єфремов. Генеральне секретарство з єврейських справ діяло активно і наприкінці листопада 1917р. Підготувало законопроект про механізм створення єврейськихорганів місцевого самоврядування.

У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії заслуговує на особливу увагу. Ідеї цієї форми ви-рішення етнонаціональних проблем містилися у резолюції з’їзду народів Ро-сії, що відбувся у Києві у вересні 1917р., у III Універсалі Центральної Ради. 9 січня 1918р. було прийнято Закон Української Центральної Ради «Про на-ціонально-персональну автономію». Під час роботи над цим Законом було використано ідеї, висунуті соціал-демократами Австрії, в якій, порівняно з іншими державами світу, представлено чи не найбільше нацменшин, К. Рен-нером та О. Бауєром. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів на основі добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпе-чити реальний захист національних прав незалежно від кількості представ-ників національної меншини, території її проживання, не порушуючи терито-ріальної цілісності держави.

Закон про національно-персональну автономію складався з 10 статей, що увійшли окремим розділом («Національні Союзи») до Конституції УНР. Він містив конкретний механізм набуття автономії національними меншинами . Націонанальним союзам належало право представництва певної нації, яка жила на теренах УНР, у державних і громадських організаціях, а також право законодавчої ініціативи і самоврядування і статус інших національних орга-нів . Вищим представницьким органом були Національні збори і яка відпові-дала перед ними згідно Законом; національно-персональна автономія надава-лась великоруській і польській етносам як найчисленнішим і політично організованим . Нації – білоруська, чеська, молдавська, татарська, грецька та болгарська – могли скористатися правом національно-персональної автономії за умов подання на розгляд Генерального суду заяви, підписаної не менше як 10 тис. громадянами УНР незалежно від статі і віри. Заяви, інших націй мали подаватися до парламенту УНР.

Таким чином, Українська центральна Рада протягом року пройшла складний шлях в етнополітиці – від формування принципів та правових вза-ємин з національними меншинами до запровадження національної персо-нальної автономії. За складних політичних обставин їй не вдалося здійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних від-носин . Варто наголосити, що заходи Центральної Ради щодо регулювання міжетнічних відносин по-різному сприймались у середовищі національних меншин, зокрема поляками, євреями, росіянами. Так, Д. Дорошенко, один із лідерів української революції, відмічав, що тільки поляки прагнули органі-зуватися на грунті своїх національних інтересів. Євреї не думали відокрем-люватися, беручи найактивнішу участь у революції. Росіян важко було відо-кремити від російськомовних українців.

Намагання Центральної Ради спиратися на підтримку національних мен-шин у складні часи української революції після збройних постань у Петрог-раді та Києві, наступу радянських частин не було успішним. Під час голосу-вання за IV Універсал на засіданні Малої Ради представники неукраїнської демократії не підтримали проголошення незалежності УНР.

Отже, складні внутрішні і зовнішні обставини, в яких діяла Центральна Рада, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.

Гетьманська Українська держава успадкувала від Центральної Ради багато невідкладних міжетнічних проблем. На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не був визначений. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимча-совий державний устрій України» - документи, що стали юридичною осно-вою його діяльності, не відображали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалась рівність усіх громадян Української держави неза-лежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С.Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром.

У липні 1918р. гетьман П. скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Відміну одного з найсерйозніших здобутків української революції українська газета «Нова Рада» характеризувала як повернення національної справи до початкового періоду революції. Та незважаючи на цей крок гетьманська держава була послідовна у забезпеченні рівноправності усіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої у листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія.

Найскладнішою була справа українізації шкіл. Міське населення України переважно з росіян, російськомовних українців та інших національ-них меншин. Тому, щоб уникнути міжетнічних конфліктів, гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918р. було відкрито 54українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. У цей час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Кииєві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.

Гетьманський уряд, його міністерство закордонних справ із самого по-чатку вели дипломатичні переговори з урядами сусідніх держав – РСФР, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії – за повернення до Української держави земель, заселених українцями. Ставилось також питання про входження до її складу Криму на правах автономії. Таким чином, у період Гетьманату було здійснено чимало кроків, спрямованих на вирішення етнонаціональних проб-лем.

Завершальний етап української революції, пов’язаний з короткочасним відновленням влади УНР у формі Директорії, не ознаменувався консоліда-цією українського суспільства. У країні, де панувала анархія, а наступ на здобуту незалежність вели більшовицькі та білогвардійські війська, влада не могла приділити належної уваги врегулюванню проблем національних мен-шин. Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ.

Директорія, створивши національним меншинам правові умови їх діяль-ності, водночас вживала і протилежних заходів, порушувалися мовні права росіян, у Києві було замінено російськомовні вивіски на крамницях на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які представлялиінтереси меншин, відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові української держави. Росіяни взагалі зігнорували співпрацю з новою владою. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці стосунки особливо загострилися у зв’язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів.

Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська влада не мала змоги утримати під контролемвнутрішню ситуацію у країні, захистити євреїв від погромів. Масовий їх характер з початку 1919 р. дало формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти до юридичної відповідальності не завжди були успішними. Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від тих принципів української демократії, які були проголошені на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.

Прикладом послідовності політики на праваових засадах стала діяльність проголошеної в листопаді 1918 р. Багатонаціональної Західноукраїнськоїнародної республіки. Її представницький орган – Українська Народна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, - у перших своїх законодавчих актах підкреслювала, що всім громадянам ЗУНР незалежно від національності і віросповідання надавалася «громадянська, національна відповідальна і віросповідальна рівноправність». Найчисельнішим національним меншинам – полякам, євреям, німцям – було запропоновано обрати своїх представників до складу Української Національної Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт, не брали у них учасі. Керівництво ЗУНР високо оцінило про національно-персональну автономію УНР. Українська Національна Рада 18 листопада 1918 р. Ухвалила рішення про створення окремих польських, єврейських, німецьких секретарів як органів державної влади з широкою компетенцією. Реалізація права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації сприяли утворенню німецької національної ради ЗУНР і єврейської національної ради Східної Галичини у Станіславі 11 і 18 грудня 1918 р. з метою запровадження пропорційного представництва було створено національні виробничі округи (курії). В них виборчі права мали тільки громадяни – представники конкретних національних меншин. Закон від 15 лютого 1919 р. надавав полякам, євреям, німцям право вільного користуватися рідною мовою під час звернень до державних установ, публічних інституцій і підприємств. Реалізувались права національних меншин на освіту (відкриття шкіл з рідною мовою навчання)та особистої безпеки., на отримання інформації, на свободу віросповідань та утворення релігійних громад, а також захист права власності та особистої безпеки. Військовий конфлікт з поляками перешкодив запровадженню задекларованої етнополітики ЗУНР. Важливого значення для зібрання українських земель у єдину соборну незалежну державу набуло проголошення 22 січня 1919 р. в Києві Акту злуки УНР та ЗУНР.

Таким чином, у період існування Центральної ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР та ЗУНР було започатковано формування державної політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Розбіжності серед керівних кіл органі влади, загострення у суспільстві класових та соціальних протиріч, економічна криза, військове втручання іноземних країн прирекли на невдачу наміри українських політичних сил щодо побудови незалежної держави та здійснення власної етнополітики. Однак досвід часів національної-демократичної революції 1917-1920 рр. є дуже важливим для сьогодення.

Аналізуючи національну політику в УРСР, важливо звернути увагу на 20 – 30-ті роки, що стали особливим періодом для етнополітичних процесів, які відбувались у радянський період. Це – складний і суперечний час, який дав позитивний досвід державної політики у сфері міжнаціональних відносин. Радянська влада в Україні отримала у спадщину складну ситуацію у міжетнічних відносинах як наслідок імперської політики царського уряду, подій Першої світової та громадянської воєн. З метою подолання цих негативних явищ згідно з рішеннями Х (1912 р.) та ХІІ (1923 р.) з’їздів РКП(б) Комуністична партія та уряд України здійснювали державну політику у міжнаціональній сфері двома способами: коренізацією (укронізацією) та заходами щодо захисту прав національних меншин. Цей курс був зумовлений такими факторами: лібералізацією суспільства в умовах НЕПу, зростанням опозиційних настроїв серед національних меншин, складністю управління іноетніційних настроїв серед національних меншин, складністю управління іноетнічними територіями, намаганням розіграти національну карту для вирішення геополітичних завдань. Національна політика розглядалася не як складова загальної державної діяльності, а як вимушений крок, знаряддя політичної боротьби за неросійський електорат в країні.

Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Вона передбачала підготовку, виховання і висування кадрів корінної національності, врахуваннч національних факторів під час формування партійного і державного апаратів; надання української мові статус офіційної та застосування її у діловодстві центральних і місцевих державних установ; організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи українською мовою і мовами національних меншин. Державні службовці мали складати іспит з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Водночас зросла кількість українців в урядових установах, у 1923 р. вони складали лише 35% урядових службовців,а в 1927 р. їхня частка становила 54%. Проте українці займали переважно нижчі посади партійної та державної ієрархії.

Управління цим процесом покладено на Комісію Політбюро ЦК КП(б)У з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)у В. Затонським і Центральну Комісію з українізації радянського апарату при Раді Народних Комісарів УСРР на чолі з головою РНК УСРР В. Чубарем. Головна роль в українізації відводилась Народному комісаріату освіти УСРР, який у 20-х роках очолював Г. Гринько, В. Затонський, О. Шумський, М. Скрипник. Першими практичними кроками у реалізації цієї політики стали Декрет РНК УСРР «про заходи у справі українізації навчально-виховних і культурнопросвітних установ» від 27 липня 1923 р. та Постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови» від 1 серпня 1923 р.

У 1292р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Якщо в 1922 р. Україна мала не більше десяти україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були україномовні. Лише протягом 1924 – 1927 рр. тираж українських газет збільшився у п’ять разів. Газету «Комуніст», огран ЦК КП(б)У з 1926 р. почали друкувати українською мовою. Українською мовою почали спілкуватися в побуті, розширювалася сфера її застосування. Бурхливий розвиток національної культури та мистецтва у згаданий період отримав назву «українське національне відродження». Широко відомі прізвища письменників Михайла Драй-Хмари, Григорія Косинки, Євгена Плужника, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Павла Тичини, Максима Рильського, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, у кінематографі – Олександра Довженка та інші.

У процесі українізації органам влади довелось переборювати величезні труднощі: не вистачало вчителів з знаннями української мови, бракувало підручників. Українізація викликала значний опір серед неукраїнської та обрусілої верхівки КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур». Він стверджував: «Поставити перед собою завдання активно укїнізувати партію, тобто робітничий клас… Це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста».

У межах здійснення політики українізації було розпочато роботу зі створення умов для культурного і духовного розвитку українського населення в місцях його компактного проживання за межами республіки. У 1925 р. поза україною проживало 6,5 млн. українців. Найбільш компактні поселення були на Кубані (2 млн. осіб), у Курській області (1,3 млн. осіб), Воронезькій (1 млн. осіб), у Сибіру, на Далекому Сході і Туркестані. На Кубані працювало понад 600 українських шкіл. У 300 українських школах казахстану навчалося 166 тис. учнів, працювало понад 2 тис. учителів. До того ж у цьому регіоні функціонувало кілька педадогічних технікумів. Поза межами України на сході у згадани й період виходило кілька українськомовних газет – три в Казахстані та одна в Хабаровську під назвою «Соціолістична перебудова».

Разом з українізацією державна етнополітика УСРР передбачала реалізацію спеціальних заходів щодо сприяння політичному, соціальному і культурномурозвиткові національних меншин. У 1920 р. на її території проживали: євреї (1 млн. 200 тис.), німці (210 тис.), поляки (177 тис.), латиші (10 тис.), литовці 916 тис.), вірмени (9 тис.), а також представники інших національностей . У республіці налічувалося 95% болгар, 82% молдаван, 75% чехів, 52% євреїв від загальної кількості їх в СРСР.

З метою управління процесами розвитку національних меншин в Україні було створено мережу державних , культурно-освітніх та наукових установ. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відділу національних меншин при Наркоматі внутрішніх справ. Місцевими органами відділу були німецький, єврейський, польський, підвідділи що діяли в Київ-ській, Катеринославаській, Волинській, Подільській і Полтавській губерніях. У деяких губерніях у підвідділах створювалися єврейські, німецькі, татарські, латинські, естонські секції. При наркоматі освіти УСРР у 1921 р. було створено Раду національних меншостей з розвитку культури та освіти, дл завдань якої входила координація діяльності національних бюро: єврейського, татарського і німецького. Одним із напрямів їх діяльності було створення національних шкіл. Так, в 1924-1925 навчальному році у республіці діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – єврейською, 294 – молдавською, 255 – польською, 43 – болгарською, 31 – татарською, та інші. У наступні роки їх кількість постійно збільшувалась. Для національних меншин в Україні було створено широку мережу вищих і середніх спеціаль них навчальних закладів. На той же час існувало 9 національних факультетів педагогічних інститутів, 8 педагогічних технікумів, 19 індустріальних та 18 сільськогосподарських інститутів. Широкий спектр національних інтересів задовольнявся багатомовною пресою. Поряд з газетами і журналами українською мовою на початку 30-х років близько 500 видань виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 – латинською і 1 – вірменською мовами. У культурно-освітній роботі брали участь і науково-дослідні організації, зокрема Всеукраїнська академія наук (ВУАН). В її складі функціонував Шнститут єврейської культури, де було відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. розгорнув свою роботу Інститут польської культури.

Подальше зростання обсягу роботи зумовило створення у квітні 1924 р. при ВУЦВК Центральної комісії у справах національних меншостей. У квітні 1932 р. спеціальною постановою ВУЦВК при обласних виконкомах утворювалися комісії у справах національних меншин. Вони діяли до 1941 року. Центральна комісія розробила зміни в адміністративно – територіфльному поділі України з урахуванням і нтересів етнічних груп. Крім створення у жовтні 1924 р. Молдавської АССР в районах, де національні меншини проживали компактно, виділялися національні адміністративно-територіальні одиниці, в яких діяли районні, селищні і сільські національні ради. У складі УСРР до 1930 р. було утворено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських, 254 німецьких, 156 єврейських, 12 чеських, 4 білоруські. Національним районуванням було охоплено також болгарське, грецьке, албанське, молдовське населення. Одним із головних напрямів роботи з іноетнічною частиною населення дуло подолання його економічної відсталості, залучення до сфери матеріального виробництва, зміна соціальної структури національ-них груп у напряму пролетаризації.

Ознак з кінця 20-х – початку 30-х років у національній політиці відбулися кардинальні зміни, пов’язані з остаточним оформленням в СРСР командно-адміністративної системи. Новий курс в етнополітиці України полягав, з одного боку, у згортанні політики українізації, а з другого – у корінній зміні роботи з національними меншинами. Під тиском загально-союзного керівництва партійні органи ухвалили низку рішень, на підставі яких здійснювалися спочатку «чистка кадрів» а потім ліквідація навчальних закладів з викладанням націоналістичного впливу. Приймались рішення щодо закриття національних культурно-освітніх закладів, газет і журналів. Здійснювалися реорганізація і ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць спеціальними постановами партійних і державних органів. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанови «Про реорганізацію національних районів та сільдрад УРСР в звичайні райони та сільради» від 16 лютого 1938 р. та «Про ліквідацію та перетворення штучно утворених національних районів та сільрад» від 7 тквітня 1938 р. Таким чином, наприкінці 30-х років було припинено функціонування системи національ-ного районування в Україні. Нав’язувалася думка про те, що представники німців, поляків, інших національностей – потенційні зрадники, шпигуни, диверсанти. Наслідком такої політики стали репресії щодо іноетнічного населення:звільнення з роботи людей через їхню національну належність, депортації з місць компактного проживання, фабрикація карних справ проти «націоналістів». У 1933 – 1934 рр. репресивними органами в Україні було «викрито» контрреволюційні організації: «Союз визволення України», «Польська організація військова», «Національний Союз німців на Україні».

У 1939 і 1940 рр. до складу УРСР увійшли західноукраїнські та буковинські землі. Партійно – радянське керівництво республіки з метою найшвидшої інтеграції цих земель в існуючу політичну систему здійснювало політику «українізації» та задоволення етнокультурних потреб національних меншин. Було прийнято низку постанов про відкриття польських , румунсь-ких, інших національних закладів, видання літератури мовами національних меншин. Проте для етнополітики, що проводилась на західноукраїнських землях, як в УРСР в цілому, властиві були подвійні стандарти. Наприкінці 30-40-х було здійснено масові депортації українців як наслідок розгрому національно-визвольного руху в західних областях України, а також поляків, німців, інших етнічних груп.

На завершальній стадії Великої Вітчизняної війни, після звільнення окупованої території постало питання про розширення прав союзних республік, які були у 20-х роках узурповані центральною владою. Терміново скликана сесія Верховної Ради СРСР одностайно ухвалила рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ. У той самий час відбувалась депортація цілих народів – чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців, кримських татар, західних українців. 18 травня 1944 р. стало днем трауру в історії кримських татар: протягом доби тисяці людей, переважно дітей, жінок, старих людей було вигнано з рідних домівок і відправлено на спецпоселення. Протягом травня-червня 1944 р. з Криму було виселено понад 225 тис. осіб, причому не тільки татар, а й болгар, греків, вірмен, представників інших національностей.

Незважаючи на це, єдність народів СРСР у роки Великої Вітчизняної війни відіграла вирішальну роль у врятуванні України і її населення від фашистського поневолення. Пліч-о-пліч з українцями воювали росіяни, казахи, татари, білоруси, молдавани, киргизи, узбеки та представники інших народів Радянського Союзу, а також національних меншин, що мешкало на території України.

Остаточне врегулювання територіальних питань у повоєнний період не обійшлось без переміщення населення. Понад сорок тис. чехів і словаків виїхали до Чехословаччини після приєднання Закарпаття до України. Ще 9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М. Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписало угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944-1946 рр. близько вісімсот тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнавали себе поляками, переселились до Польщі. До УРСР переселились понад 500 тис. українців, із них 90 тис. добровільно. Своєрідним сигналом до початку репресій та репортацій на західноукраїнських землях стало розпорядження НКВС СРСР від сьомого січня 1944 р., у якому зазначалось: «…усіх виявлених пособників на територіях України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). Про масовий характер репресій переконливо свідчить той факт, що лише за 1946-1948 роки із Західної України було депортовано до східних областей СРСР майже 500 тис. осіб. Основними жертвами репресій були члени сімей оунівців, так звані «бандопособники», стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви.

Після закінчення війни ЦК ВКП(б) звинуватив україньких комуністів у недостатній політико-ідеологічній підготовці кадрів в галузі науки, літера-тури і мистецтва, де «існувала ворода буржуазно-націоналістична ідеологія». Відповідно до цього курсу ЦК КП(б) У за період із серпня 1946 р. по травень 1948 р. ухвалив низку постанов, в котрих переважали обвинувачення у «бур-жуазному націоналізмі». З кінця 1948 р. в Україні розгорнулась компанія бо-ротьби проти «низькопоклонства» перед заходом і космополітизмом єврей-ської інтелігенції.

Після смерті Сталіна, за «хрущовської відлиги» створилися об’єктивні умови щодо суттєвих змін у сфері національних та міжнаціональних відно-син. Це дозволило Україні у 60 – 70 рр. гармонізувати етнонаціональні від-носини із союзними республіками в провідних галузях народного господарс-тва, передусім, у сфері впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництві, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів, спеціаліс-тів з вищою освітою. Наприклад, вчені технічних кафедр Київського політех-нічного інституту розробили 27 проектів нових машин та іншого обладнання, які використовувалися в п’яти національних республіках. Кафедра зварювального виробництва КПІ винайшла технологію чистової різки металу киснем, що дало змогу потім упровадити її на 300 підприємствах союзних республік. У ці роки вчені вищих навчальних закладів України підтримували зв’язки з 4547 науковими організаціями та підприємствами СРСР, проводили спільні дослідження з 55 тем, з них 28 тем – за межами України. Інститути АН УРСР значну увагу приділяли підготовці наукових кадрів через аспіран-туру. В 1967 – 1972 рр. в цих інститутах було підготовлено 62 спеціалісти вищої кваліфікації для 9 союзних республік. Одним із напрямів співробітництва стала підготовка кадрів через стажування в наукових устано-вах України. У 1969 – 75 рр. в інститутах АН УРСР пройшли стажування молоді вчені всіх союзних республік з перспективних напрямів науки і техніки. В навчальних закладах України готувалися спеціалісти з вищою освітою для Вірменії, азербайджану, Грузії, республік Північного Кавказу.

Однак, наростання негативних явищ у суспільно-політичному житті у другій половині 60-х – середини 80-х років, що проявлялося у порушенні за-конності, нехтуванні прав і свобод людини, національної гідності, відбилося на етнополітичному курсі партійно-радянського керівництва. Винятком мож-на вважати діяльність П.Шелеста, що обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України протягом 196 – 1972 рр. Він намагався захистити націона-льні інтереси мешканців України, висловлювався на захист української мови, культури, самобутності українського народу.

У цей період в УРСР, як і в інших республіках, під гаслами «пролетар-ського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формуван-ня нової історичної спільноти «радянський народ» здійснювалась політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велася рішуча боротьба з проявами українського буржазного націоналізму. Комондно-адмінісиративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економі-чні та соціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення та мігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини на асиміляцію і, таким чином, пагубно впливали на міжетнічні стосунки. Подібні прцеси були характерні щодо лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно у 60 – 80 рр. у республіці посилився процес русифікації. В обласних центрах і у Києві українські школи становили 28 %, російські – 72 %. В Україні працювало 17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36 українсько-російських театрів, 55 % бібліотечного фонду України складали книжки російською молвою, понад 55 % газет таки були російськомовні. Крім цього, з Росії розповсюджувалось в республіці 2600 найменувань різних газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовних книг.

У другій половині 80-х років в СРСР унаслідок реформ у внутрішній і зовнішній політиці розпочався етнічний ренесанс, що став із факторів його розвалу. Це передусім було зумовлено деякими зовнішніми чинниками в розвитку країн світу після Другої світової війні: науково-технічною революцією, розвитком торговельно-економічних і туристичних зв’язків; зростанням етнічної мозаїчності людства, поглибленням процесів глобалізації тощо. Внутрішні причини етнічного відродження народів колишніх СРСР та УРСР – це перебудова, демократизація, гласність, реабілітація, репресових народів, культурних та політичних діячів, активна національно-патріотичних організацій, вплив зарубіжної діаспори, зародження нового етнополітичного мислення. Широка дискусія громадськоі поставила під сумнів усі теоритичні постулати радянської етнополітики.

3. Одним із важливих питань державотворення після проголошення незалежності України стало формування основ власної етнополітики. Країна отримала загостерну міжетнічну ситуацію після розпаду СРСР, тому виникла необхідність подолати деформації етнонаціональної сфери. Потреба у формуванні сучасної стратегії етнополітичного розвитку зумовлена також іншими чинниками: суверенним існуванням України як демократичної держави з поліетнічним складом населення, її інтеграцію у європейське співтовариство та адаптацією правових норм етнонаціонального розвитку до міжнародних стандартів, активізацією участі етнічних спільнот у внутрішньому і зовнішньому житті країни. Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується підвищенням ролі національного фактора в суспільстві, його тісної взаємодії з економічними, соціально-політичнимими та правовими процесами.

Українська держава має вікові традиції співіснування на її території представників різних народів. Натепер за даними перепису 2001 р. на її тере-нах проживає 37541 700 українців, 8334 100 росіян, 103600 євреїв, 275800 бі-лорусів, 2568600 молдован, 204600 болгар, 441100 поляків, 156000 угорців, 151000 румунів, 248200 кримських татар, а також греки, казанські татари, німці, грузини, всього більш як 100 різних національностей. Представники різних етносів є відповідними крмпонентами етнічної структури суспільства: українська нація, що має статус титульної, яка дала назву державі, націона-льні меншини, корінні народи, мігранти та біженці. Згідно з новими підхода-ми до етнонаціональної сфери поліетнічне суспільство має функціонувати як цілісний організм, забезпечуючи рівноправ’я і задовольняючи специфічні ін-тереси та потреби етносів і повністю долаючи будь-які привілеї на етнічному грунті.

Один із пріоритетів державної етнополітики України – забезпечення через відповідне законодавство однакових можливостей для участі громадян, незалежно від їхгьої національності, в усіх сферах матеріального і духовного життя, гарантії їх рівних прав і свобод, що створює оптимальний баланс інтересів етнічних спільнот. В «Декларації про державний суверінітет України» від 16 липня 1990 р. поняття «народ України» трактується як «громадяни Республіки усіх національностей». Їм гарантовано право вільного національно-культурного розвитку, користування рідними мовами в різних сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. При цьому забезпечується національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя. «Декларацією прав національностей» від 1 листопада 1991 р. було створено правові засади для самоорганізації національних меншин, прояву їхньої ініціативи та політичної активності. Вони отримали державні гарантії прав на сповідання своєї релігії, використання національної символіки, відзначення національних свят, на розвиток вільних контактів з історичною батьківщиною. Вже перші законодавчі акти України узгоджувались з положеннями Загальної Декларації прав меншин ООН та міжнародних пактів про права і свободи особистості. Саме цим можна пояснити широку підтримку не тільки українцями, а й етнічними групами проголошення незалежності України. Про це свідчить аналіз підсумків Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., більш як 90 % учасників якого підтвердили Акт проголошення незалежності України, який відповідає інтересам усіх національностей, що складають народ України.

Закон України «Про національні меншини в Україні», прийнятий Верховною Радою 25 червня 1992 р., ряд інших документів разом з Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституція України наголошує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Визнавши українську мову державною, Конституція України (ст. 10) водночас гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Закріплене Законом України про національні меншини України право на національно-культурну автономію гарантує користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних закладах або через національні культурні товариства, задоволення потреб у літературі, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. В інших законах України «Про громадянство України»

(1991 р.), «Про освіту» (1992 р.), «Про біженців» (1997 р.) зафіксовано основні тенденції в державній етнополітиці.

Регулювання взаємодії держави з етнічними меншинами є надзвичайно важливим чинником в утриманні оптимального балансу між прагненням національно-патріотичних сил до подальшого зміцнення української держави і потужної хвилею етнічного відродження національних меншин, що характеризується поняттям «етнічний або етнополітичний ренесанс». Воно означає процес етнокультурного оновлення, розвиток специфічних рис етносів в нових умовах як унікального продукту загальносвітової цивілізації. Серед найхарактерніших напрямів етнічного відродження національних меншин в Україні можна виділити:

- утворення національних громадських, політичних, культурно-освітніх товариств. Нині їх діє близько 450, 25 мають всеукраїнський статус, серед них «Партія мусульман України», «Всеукраїнський єврейський конгрес», «Федерація греків», «Союз вірмен України», «Союз німців Криму», «Російський рух» та ін.;

- діяльність художньо-мистецьких колективів. За попередніми підрахунками таких в Україні близько 1200. Задовольняють культурні потреби національних меншин російські театри, Київський циганський театр «Ромен», угорський театр ім. Д. Іллешу в Береговому Закарпатської області, польський фольклорний ансамбль «Яскулки», німецький Камерний хор «Оранта», та ін. При національно-культурних товариствах дії 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності, проводяться всеукраїнські фестивалі мистецтв;

- функціонування державних шкіл з повним або частковим навчанням етнічними мовами; за даними Міністерства освіти і науки у 2002/2003 н.р. в Україні діяло 21100 загальноосвітніх навчальних закладів; серед них з українською мовою навчання 16937 шкіл, російською – 1732, румунською – 94; угорською – 69; кримськотатарською – 13; молдовською – 9; польською – 4 та ін. Нині в Україні діє також 156 недільних шкіл з вивченням ассирійської, гагацької, узбецької та інших мов, в яких навчається близько 5 тис. учнів;

- видання газет і журналів. Їх кількість сягала 188 видань на початок 2003 р.; радіомовлення для національних меншин, яке ведуть, зокрема Закарпатська, Одеська облдержтелерадіокомпанії, а також Державна телерадіокомпанія «Крим» та Національна радіокомпанія України;

- видання літератури мовами національних меншин; з цією метою у 1992 р. було утворено Головну редакцію літератури мовами національних меншин. За час функціонування державної видавничої мережі з випуску літератури етнічними мовами побачили світ близько 500 різних видань, надрукованих понад шістдесятьма мовами.

Наведені приклади свідчать не лише про етнічне відродження меншин,а й про реалізацію їх прав в українській державі. У процесі етнополітичного ренесансу відбуваються дискусії навколо пошуку оптимальної стратегії етнополітичного розвитку України. Національно-радикальні політичні сили: Конгрес Українських Націоналістів, Українська Національна Асамблея, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та інші виступають за побудову моноетнічної держави під гаслом «українська Україна», за особливі права корінно їнації. Національно-демократичні партії правової та центристської організації: НРУ, «Наша Україна», НДПУ та інші, розглядають Україну як національну державу з багатонаціональним складом населення. Національний характер держави при цьому в етнічному, а в державному значенні, використовує термін «українська політична нація». Українська політична нація є спільністю вищого рівня ніж етнічна українська нація. Ядром її є українська титульна нація, яка дала назву державі. Водночас вона об’єднує навколо українців інші етнічні групи країни.

Реалізація цієї ідеї розглядається більшістю науковців, державних діячів як процес консолідації, який забезпечує природні права як українського етносу, так і національних меншин, формує єдиний загальнодержавний інтерес у сфері економіки, політики, культури. Українська держава виступає як загальнонародна, що захищає інтереси всії громадян, зберігає баланс інтересів, соціальну рівновагу і міжнаціональну злагоду. Формування української політичної нації збігається з бажанням неукраїнців зберегти свою самобутність, із прагненням пов’язати своє життя з долею української держави. Таким чином, прагнення зорієнтуватися на міжнародні стандарти з урахуванням власного історичного досвіду дає можливість створити власну оптимальну етнонаціональну модель українського суспільства з гармонією міжетнічного співіснування, непорушністю державного сувернітету та територіальної цілісності України.

Водночас, складність етнополітичних процесів, пов’язана як з минулим, так із недостатньою регуляторною діяльністю молодої незалежної української держави, політична нестабільність суспільства змушують шукати інші форми захисту інтересів національних меншин. Крім культурно-національної автономії, гарантованої державою, останнім часом суспільна думка звертається до ідеї національно-персональної автономії як найпродуктивнішого засобу задоволення потреб різних етнічних груп. Спробував реалізувати її уряд УНР, прийнявши Закон «Про національно-персональну автономію» 1918 р. Привертає увагу право відновлення національно-територіальних одиниць, що було реалізовано в УСРР 1920 – 30 -х рр. – національних районів і національних сільських і селищних рад для етносів, що компактно проживають за межами своєї держави, або з різних причин не можуть створити власну державність. У країні компактно проживають 96% угорців в Закарпатській області, 86% гагаузів в Одеській, 85% греків в Донецькій, 74% румунів у Чернівецькій і 22% у Закарпатській, 71% болгар та 45% молдаван в Одеській областях. Верховна Рада України виступає проти створення національно-територіальних формувань, оскількі це загрожує територіальній цілісності країни і не відповідає її національним інтересам. Згідно з Конституцією Україн6а – унітарна держава. У той же час не слід ігнорувати феномен політизації етносів, які претендують на реальні механізми впливу щодо прийняття політичних рішень, участі у розділі влади, представництва в державних і громадських установах. Завдання сучасної етнополітики – сприяти кожному із неукраїнських народів зайнятя в драбині національного пробудження той щабель, який би найбільше відповідав його потребам і водночас слугував зміцненню самостійної Української держави. Забезпечення контретно-історичного підходу, поєднання плюралізму та інтеграції є кращим національним варіантом етнополітики України.

Надзвичайно складною проблемою для українського суспільства стало відновлення прав депортованих народів. Українська держава зобов’язалась вжити комплекс заходів щодо їх правової, соціально-політичної і культурної реабілітації. Першочергова увага приділяється облаштуванню кримських татар – одного із найчисельніших депортованих народів. Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання, пов’язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР» (1992 р.), «Про утворення Фонду депортованих народів Криму» (1992 р.), «Про утворення Республіканської комісії у справах депортованих народів Криму» (1992 р.) та інші сприяли виділенню матеріальних та фінансових ресурсів на виконання програм економічного та соціально-культурного забезпечення депортованих народів Криму.

На сьогодні в Криму, як вважають дослідники, існує кримсько-татарська національно-персональна автономія: активно діє вертикаль органів національного самоврядування, яка включає Курултай (з’їзд), Меджліс (Центральний виконавчий орган), регіональні і сотні місцевих меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар. При президентові Україні діє рада представників кримсько-татарського народу. Кримські татари обрані депутатами Верховної Ради України, Верховної Ради Автономії Республіки Крим (один із них є її віце-спікером), вони складають 12% депутатів місцевих рад. Три кримських татарина є членами уряду АРК. Під патронатом Меджлісу створено кримсько-татарські громадські організації, засоби масової інформації, мережу навчальних закладів, шкіл, класів з національною мовою або з двома мовами навчання, кримсько-татарський музично-драматичний театр, Республіканську кримсько-татарську бібліотеку ім. І.Гаспринського, творчі професійні і самодіяльні колективи. Кримсько-татарська мова є однією з трьох офіційних мов Автономної Республіки Крим. Попри гострі соціально-економічні проблеми, невирішеність питання забезпечення земельними наділами, більшість представників етному, його політична еліта лояльно ставляться до української держави. З одного боку такий напрям етнополітики дає змогу повною мірою релізувати татарам свої національно-культурні інтереси, з другого – проголошує привілейоване становище порівняно з іншими етносами. За даними перепису кримські татари становлять близько 12% населення республіки. Тому держава враховує інтереси інших депортованих народів національних меншин Криму. Наприклад, постійно збільшується кількість недільних шкіл, факультетів вищих навчальних закладів з вивчення болгарської, німецької, вірменської та грецької мов. Вони діють майже в кожному районному центрі автономії. Певні досягнення у здійсненні сучасної етнополітики не заперечують сепаратистської тенденції окремих етносів. Нерідко порушується питання про утворення територіальної автономії і відокремлення (русинство Закарпаття, Крим).

Ускладнення етнополітичної ситуації вимагає державного регулювання міжетнічних стосунків і попередження конфліктів на етнічній основі. Безпосередньо за управління та контроль щодо проведення державної етнополітики відповідає Державний комітет Україниу у справах національностей та міграції з відповідними управліннями і відділами обласних держадміністрацій. Його було створено у 1996 р. після ліквідації відповідного міністерства. При Кабінеті Міністрів діють Фонд розвитку національних меншин, Рада національно-культурних товариств України. Значну роль у справах нацменшин відіграє депутатська постійна комісія Верховної Ради. Український фонд культури розробив спеціальну програму «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України». Етнонаціональний аспект відбитий у «Комплексній програмі основних напрямів у розвитку культури до 2005 р.». Створення державних структур свідчить про значення етнополітичного фактора для утвердження сувернітету України, побудови правової демократичної держави. Також це є гарантом попередження будь-яких проявів сепаратизму, екстремізму, усунення виявів дискримінації громадян за національною, релігійною або мовними ознаками, захист прав біженців та іммігрантів. Українська держава координує свої зусилля з етнополітики держав, для котрих етнічні меншини України виступають своєрідними діаспорами. Зокрема, у договорі між Україною і Польщею (травень 1992 р.) наголошується, що сторони діють у відповідності до загальновизнаних міжнародних стандартів захисту прав національних меншостей. Договір про державу, співробітництво і партнерство між україною і російською федерацією 31 травня 1997 р. містить положення про те, що обидві держави забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і релігійної сомобутності національних меншин на своїй території. Крім згаданих договорів України уклала ряд угод з питань співробітництва у цій сфері з Литвою, Латвією, Німеччиною та іншими країнами. Таким чином Українська держава об’єднує внутрішні і зовнішні аспекти етнополітики щодо національних меншин.

Негативно впливають на етнополітичні процеси в Україні політична нестабільність суспільства, соціально-економічна і політична криза, використання проблем у сфері етнополітики різними політичними силами, які штучно роздмухають етнорегіональні особливості у боротьбі за владу. Певні державні і політичні структури Росії, Румунії, Угорщини та інших країн стимулюють серед деяких національних меншин антиукраїнські настрої.

Україні вдалося уникнути гострих міжетнічних конфліктів. Але підтримання міжнаціональної злагоди вимагає чималих зусиль, з боку держави – аналіз етнополітичної ситуації в сучасній Україні, прогнозування конфліктних ситуацій у національній сфері. На часі продовження законотворчої роботи, бо не всі статті законів відповідають політичним реаліям. Фактично ігнорується той факт, що між українським етносом та етнічними меншинами існують значні відмінності ціннісних орієнтацій та політичної структури, нерівність у політичній, економічній, культурній сферах життєдіяльності. Не визначені права десятків нечисельнних народностей (караїми, кримчаки). Не враховується поетапний розвиток національних меншин, етнонаціональний вимір етнічних меншин продовжує зводитися до проблем культурництва. За роки незалежності не була затверджена концепція державної національної політики, що негативно вплинуло на розробку базової правової документації, виникло невизначеність держави в деяких питаннях щодо захисту прав національних меншин. Водночас більшість складових згаданої концепції обгрунтувана в публікаціях багатьох науковців і політиків: О. Антонюка, В. Євнуха, І. Кураса, О. Майбороди, Л. Нагорної, М. Панчука та інших. Сучасна етнополітична ситуація в країні вимагає розробку і реалізацію етнонаціональної політики, яка б могла регулювати стосунки між українцями та етнонаціональними групами. Упереджувати конфліктні ситуації в їхній взаємодії, створити умови для їхнього гармонійного переспективного розвитку а складі української дежрави. Надзвичайно важливим чинником є утримання оптимального балансу між прагненням українських національних питріотичних сил до утвердження і потужною хвилею відродження національних меншин. Необхідно також активізувати зусилля усіх громадян України наколо спільних загальнодержавних інтересів, на збереження національного миру.

Видатні постаті:

Керівники української Центральної Ради, які сформували основні заходи її етнополітики:

М. Грушевський – голова української Центральної Ради;

В. Винниченко – голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ;

С. єфримов – генеральний секретар з міжнаціональних справ;

О. Шумський, М. Скрипник – анродні комісари освіти періоду «українізації» 20-х – 30-х рр. ХХ. ст.

Л. Каганович – І секретар ЦК КП(б)У у 1925 – 1927 рр., з 1947 р. – організатор проведення компанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» у повоєнний період;

М.С. Хрущов – І секретар ЦК КПРС з 1953 по 1964 рр., ініціатор боротьби з культом особи Сталіна, демократичних реформ;

Л.І. Брежнєв – генеральний секретар ЦК УПРС з жовтня 1964 р. по листопад 1982 р. – провідник курсу «злиття націй», фактично русифікації українців та інших народностей СРСР;

Л.М. Кравчук, Л.Д. Кучма, В.А. Ющенко – президенти незалежної України, фундатори концепції державної ентополітики.

Хронологія головних подій:

Основні документи української Центральної Ради, в яких містяться положення її етнополітики:

І Універсал Центральної Ради 10(23) червня 1917 р.

ІІ Універсал Центральної Ради 3(16) липня 1917 р.

ІІІ Універсал Центральної Ради 7(20) листопада 1917 р.

Проголошення УНР

Закон «Про національно-персональну автономію УНР» від 9 січня 1018 р.

ІV універсал Центральної Ради 9(22) січня 1918 р.

Проголошення УНР національною державою.

29 квітня 1918 р. – розпуск Центральної Влади

Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Новий етап державної етнополітики.

22 січня 1919 р. – урочисте проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР.

1 серпня 1923 р. – ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови».

Документи, в яких розроблено основні заходи державної етнополітики сучасної України:

16 липня 1990 р. – Декларація про державний сувернітет УРСР.

24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України.

1 листопада 1991 р. – Ухвала Верховною радою України «Декларації прав національностей України»

25 червня 1992 р. – Ухвала Верховною Радою україни Закону «Про національні меншини України».

28 червня 1996 р. – Прийняття Верховною радою України Конституції України.

 

Література

2. Аркас М. Історія України-Руси. К., Вища школа 1991 – с. 6-11. 3. Крип’якевич І.П. Історія України – Львів, 1990. 4. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.

Модуль І. Вступ

Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації діяльності людини (Боєва С.Ю.).............................................................................................18

Історіографія проблеми генезису українського народу.

Становлення української нації (Кукса В.В.).......................................................41

Етнополітичний контекст української історії.

Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України (Горбань… Лекція 2. Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського народу. (Білявська О.С., Горбань…