Вплив Європейської інтеграції на фінансове світове становище.

Європейська інтеграція ще з 50-х років почала суттєво впливати на світову економіку. Зменшення кількості економічних та політичних бар’єрів, культурна інтеграція, створення та посилення ролі наднаціональних органів – все це призвело до того, що у ХХІ столітті ЄС відіграє одну з ключових ролей у світі, в т.ч. і в світовій економіці.

 

 

На думку Аваніша Першауда, голови ради Лондонської школи економічних та політичних наук, фінансова криза прискорить євроінтеграцію, але призупинить процеси глобалізації банківського сектору [8]. Фаарназ Чавуші, магістр наук Болонського Центру, вважає, що інтеграція фінансових ринків, крім переваг у вигляді збільшення розмірів ринку та можливостей для транснаціональних компаній, має також і загрози. В першу чергу, це зменшення можливостей диверсифікації ризиків, оскільки інтеграція фінансових ринків призводить до їх взаємозалежності та прив’язаності [6]. Стефан Керн, експерт Deutsche Bank, вважає, що інтеграція фінансових ринків ЄС та США зможе принести економію в 48 млрд. доларів США на транзакційних витратах [7]. На думку Хоакіна Маудоса, професора Інституту економічних інвестицій Валенсії, прогрес у інтеграції європейських фінансових ринків є беззаперечним, але нерівномірним. Деякі наслідки є більш помітними (зниження відсоткових ставок), а деякі – менш помітними (зміни в роздрібному банківькому напрямку). Крім того, глобалізація дозволяє банкам отримувати більші прибутки. [5]

 

Ціллю цієї статті є дослідження впливу європейської інтеграції на розвиток світових фінансових ринків.

 

Міжнародна економічна інтеграція –характерна риса сучасного етапу розвитку світової економіки. Наприкінці XX століття вона стала потужним інструментом прискореного розвитку регіональних економік і підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку країн – членів інтеграційних угруповань. Міжнародна економічна інтеграція – це процес зрощення економік сусідніх країн у єдиний господарський комплекс на основі стійких економічних зв’язків між компаніями. Отримавши найбільше розповсюдження на регіональних рівнях, локальна економічна інтеграція є початковою стадією глобальної інтеграції, тобто злиття регіональних інтеграційних об’єднань.

 

Найяскравішим прикладом таких процесів з найбільшим рівнем інтеграції може слугувати ЄС. На долю ЄС припадає істотна частина світового ВВП і міжнародної торгівлі (відповідно 23 і 24%). Усередині союзу створені наднаціональні інтеграційні інститути, складається єдиний правовий простір. Громадяни держав-членів є одночасно громадянами ЄС. Завершується будівництво Єдиного внутрішнього ринку – економічного простору, де існує «чотири свободи» (вільний рух товарів, послуг, капіталів і людей). Утворено економічний і валютний союз із єдиною спільною валютою – євро. Проводиться загальна політика в основних областях соціально-економічного життя. Усе більш вагомою стає зовнішня політика та політика в області безпеки.

 

ЄС має унікальні риси, що якісно відрізняють його від будь-яких інших міжнародних утворень, які є продуктом інтернаціоналізації світогосподарських зв’язків.

 

По-перше, ЄС – це не міждержавне об'єднання, що базується на нормах міжнародного права, подібно міжнародним економічним організаціям або регіональним торговельним блокам. Система європейських інтеграційних інститутів має досконало іншу політичну, економічну і юридичну природу. У її основі лежить принцип наднаціональності, тобто передачі національними державами частини свого суверенітету наднаціональним інститутам і органам. ЄС – це, насамперед, загальне право, загальні інститути й загальна політика.

 

По-друге, місце й роль ЄС у сучасному світі непорівнянні з місцем і роллю будь-якого торговельного блоку або міжнародної організації. ЄС – це згуртована політична й економічна сила, один з головних полюсів світової політики й економіки поряд з найрозвиненішими державами – США і Японією.

 

Інтенсифікація зусиль по об’єднанню Європи після Другої світової війни відбувалася через те, що в Європі не бачили іншого способу покласти кінець історії військових конфліктів, кровопролиття, страждань і руйнувань.

 

Ця ідея залишила свій слід в Угодах, що засновують Співдружність і Союз, у розділах, присвячених основним цілям, таким як збереження й зміцнення миру, досягнення економічної інтеграції на благо всіх громадян Союзу шляхом створення єдиного внутрішнього ринку, розробка шляхів до політичного Союзу, а також зміцнення й всебічне сприяння зміцненню соціальних програм усередині Союзу.

 

Реальне інтегрування можливо лише при наявності 3 основних умов:

 

по-перше, потрібний досить високий рівень розвитку промисловості, що робить національні господарства взаємодоповнюючими, усе більш зацікавленими в співробітництві один з одним. Інтегрування можливо й необхідно лише між країнами, що мають розвинену обробну промисловість, особливо її високотехнологічні галузі;

 

по-друге, навіть досить розвинуті в промисловому відношенні країни здатні до інтегрування один з одним лише за умови, що їхня економіка є не командно-розподільною й жорстко централізованою, де діють штучні ціни, планові витрати виробництва й державна монополія зовнішньої торгівлі, а ринковими й децентралізованими, де головними діючими особами є не урядовці, а приватні підприємства;

 

по-третє, інтегрування може стати стійким і незворотнім процесом лише за наявності в державах-партнерах високорозвиненої й міцно вкоріненої політичної демократії, здатної враховувати й забезпечувати економічні, соціальні й культурні інтереси різних груп населення.

 

Сучасна історія утворення й розвитку Європейського союзу (ЄС) починається з 1951 р. У квітні цього року був підписаний договір про Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), у яке увійшли шість країн – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Це була свого роду передісторія західноєвропейської інтеграції. Реальний відлік її виникнення й розвитку починається з 1957 р., коли ті ж країни підписали договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратом). До складу співтовариств увійшли країни з високим рівнем розвитку, що багато в чому визначило високі темпи їхнього економічного росту протягом наступних 15 років. Розвиток західноєвропейської інтеграції з кінця 50-х рр. дотепер протікало нерівномірно й відносно суперечливо. Разом з тим цілі та завдання, поставлені при утворенні ЄЕС, реалізовувалися досить послідовно та успішно. Конкретними цілями створення ЄЕС, або, як його часто називали, «Загального ринку», були:

поступове усунення всіх обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;

установлення загального митного тарифу в торгівлі із третіми країнами;

ліквідація обмежень для вільного пересування «людей, капіталів, послуг»;

розробка й проведення загальної політики в області транспорту й сільського господарства;

створення валютного союзу;

уніфікація податкової системи;

зближення законодавства;

розробка принципів узгодження економічної політики.

 

Єдиний внутрішній ринок (ЄВР) – це основа основ європейської інтеграції. Без ЄВР європейська інтеграція втратила б усякий зміст. Це підсумок послідовного сходження Західної Європи по щаблях інтеграції. Він являє собою фізичний і економічний простір, усередині якого не існує економічних границь і діють «чотири свободи»: свобода руху товарів, свобода руху послуг, свобода руху капіталу та свобода руху фізичних осіб.

 

ЄВР – це об’єктивно існуюча реальність, у якій живуть і діють всі громадяни Союзу. Це економічна, юридична, соціальна й політична конструкція, що підтримується всією міццю загального законодавства, загальних інститутів і загальної політики ЄС.

 

Європейська інтеграція пройшла в чотири етапи. Перший етап Європейської інтеграції почався в 1951 році, коли ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія створили Європейське об’єднання вугілля й стали (ECSC — European Coal and Steel Community), метою якого стало об’єднання європейських ресурсів по виробництву сталі й вугілля, що, по думці його творців, повинне було запобігти черговій війні в Європі. Великобританія відмовилася брати участь у цій організації по міркуваннях національного суверенітету.

 

З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували вже згадувані Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Загальний ринок) (EEC – European Economic Community) і Європейське співтовариство по атомній енергії (Euratom – European Atomic Energy Community). ЄЕС був створений, у першу чергу, як митний союз шести держав, покликаний забезпечити свободу переміщення товарів, послуг, капіталів і людей. Євратом повинен був сприяти об’єднанню мирних ядерних ресурсів цих держав. Найважливішим із цих трьох європейських співтовариств було Європейське економічне співтовариство, так що пізніше (в 1990-ті роки) воно стало йменуватися просто Європейським співтовариством (EC – European Community). ЄЕС було засновано Римським договором 1957 року, що набув чинності 1 січня 1958. В 1959 р. членами ЄЕС був створений Європейський парламент – представницький консультативний, а пізніше і законодавчий орган.

 

Процес розвитку й перетворення цих європейських співтовариств у сучасний Європейський союз відбувався шляхом одночасної структурної еволюції й інституціональної трансформації в більш згуртований блок держав з передачею все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень, так званий процес євроінтеграції, або поглиблення союзу держав.

 

Другий етап Європейської інтеграції почався в січні 1960, коли Великобританія й ряд інших країн, що не ввійшли в ЄЕС, сформували альтернативну організацію — Європейську асоціацію вільної торгівлі. Великобританія, однак, незабаром зрозуміла, що ЄЕС – набагато більш ефективне об’єднання, і ухвалила рішення щодо вступу в ЄЕС. Її приклад взяли Ірландія та Данія, чиї економіки істотно залежали від торгівлі з Великобританією.

 

В 1967 році три європейських співтовариства (Європейське об’єднання вугілля і стали, Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство по атомній енергії) об’єдналися в Європейське Співтовариство.

 

Після декількох років переговорів і адаптації законодавства Великобританія вступила в ЄС 1 січня 1973. В 1972 пройшли референдуми про вступ у ЄС в Ірландії, Данії й Норвегії. Населення Ірландії (83.1 %) і Данії (63.3 %) підтримали приєднання до ЄС, але в Норвегії ця пропозиція не одержала більшості (46.5 %).

 

Греція подала заявку на вступ у ЄС у червні 1975 і стала членом співтовариства 1 січня 1981 р.

 

Португалія й Іспанія подали заявки в 1977 р. і стали членами ЄС із 1 січня 1986 р. У лютому 1986 р. у Люксембурзі був підписаний Закон про єдину Європу (Single European Act).

 

В 1992 р. всі держави, що входять у Європейське Співтовариство, підписали Договір про створення Європейського союзу. Це стало третім етапом Європейської інтеграції.

 

В 1994 р. в Австрії, Фінляндії, Норвегії й Швеції проводяться референдуми про вступ у ЄС. Більшість норвежців знову голосує проти.

 

Австрія, Фінляндія (з Аландськими островами) і Швеція стають членами ЄС із 1 січня 1995.

 

Членами Європейської асоціації вільної торгівлі залишаються лише Норвегія, Ісландія, Швейцарія й Ліхтенштейн.

 

Четвертий етап Європейської інтеграції розпочався 9 жовтня 2002 року, коли Європейська Комісія рекомендувала 10 держав-кандидатів на вступ у ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Населення цих 10 країн склало близько 75 млн.; їхній спільний ВВП по ППП (Паритет купівельної спроможності) – приблизно 840 млрд. доларів США, приблизно рівний ВВП Іспанії.

 

Це поширення ЄС можна назвати одним із найамбіційніших проектів ЄС на теперішній час. Необхідність такого кроку була продиктована бажанням підвести риску під роз’єднанням Європи, що тривало з моменту закінчення Другої світової війни, і міцно прив’язати до Заходу країни Східної Європи, щоб не допустити їхнього повернення назад до комуністичних методів правління. Кіпр був включений у цей список, оскільки на цьому наполягла Греція, що у противному випадку загрожувало накласти вето на весь план у цілому.

 

По завершенні переговорів між «старими» і майбутніми «новими» членами ЄС остаточне позитивне рішення було оголошено 13 грудня 2002. Європейський парламент затвердив рішення 9 квітня 2003 р.

 

16 квітня 2003 в Афінах 15 «старими» і 10 «новими» членами ЄС був підписаний Договір про приєднання. В 2003 р. у дев’ятьох державах (за винятком Кіпру) були проведені референдуми, а потім підписаний Договір був ратифікований парламентами.

 

1 травня 2004 Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта стали членам Євросоюзу.

 

1 січня 2005 року відбулося чергове поширення Євросоюзу – входження в нього Болгарії й Румунії. Євросоюз колись попереджав ці країни, що Румунії й Болгарії має бути ще чимало зробити в області боротьби з корупцією й реформування законодавства. У цих питаннях Румунія, на думку європейських чиновників, відставала, зберігаючи пережитки соціалізму в структурі економіки й не відповідаючи стандартам ЄС.

 

Після приєднання до ЄС десяти нових країн, рівень економічного розвитку яких помітно нижче середньоєвропейського, лідери Євросоюзу опинилися в становищі, коли основний тягар бюджетних видатків на соціальну сферу, дотації сільському господарству й т.д. лягає саме на них. У той же час ці країни не бажають збільшувати частку відрахувань у загальносоюзний бюджет понад визначений документами ЄС рівень в 1% ВВП. У результаті, значний економічний ріст, що супроводжував нових членів ЄС відразу після вступу, починає змінюватися рецесією. Це добре видно на прикладі прибалтійських країн. Згідно з останніми прогнозами, в 2008 році зростання ВВП у Литві знизиться з торішніх 9,1 до 5,5%, у Латвії - з 10,9 до 4%, в Естонії - з 7,1 до 2%. Макроекономічні показники викликають заклопотаність не тільки фінансової влади цих країн, але й міжнародних організацій. У березні цього року рейтингове агентство Standard & Poor's назвало Латвію, Естонію й Ісландію самими уразливими країнами Європи, підданими ризику рецесії в умовах уповільнення темпів росту світової економіки й глобальної кризи ліквідності. Цей висновок зроблений на підставі того, що бюджети балтійських країн залишаються дефіцитними, а негативне сальдо платіжного балансу продовжує зростати. У Латвії за підсумками року дефіцит платіжного балансу досяг 27% ВВП, в Естонії - майже 16, у Литві - близько 13%.

 

Відносно дешеві кредити (у першу чергу іпотечні), якими забезпечували економіку держав Балтії скандинавські банки, привели до буму на ринку нерухомості. Високі показники росту ВВП досягалися головним чином не за рахунок нарощування промислового виробництва й експорту, а за рахунок підйому будівельної індустрії й невтримного збільшення внутрішнього попиту. Став зростати імпорт, а конкурентоспроможність місцевих підприємств, навпроти, знижувалася. Інфляція, що і раніше була в Балтії значно вище за середній рівень в ЄС, стала прискорюватися внаслідок зростання світових цін на енергоносії й продовольство. Річний рівень інфляції в Латвії до березня 2008 року досяг 16,8%, в Естонії – 10,9%, у Литві – 9,8%. Уряди всіх трьох країн змушені йти на непопулярні кроки (наприклад, зниження бюджетних видатків), щоб загнати інфляцію в прийнятні рамки. Ясно, що антиінфляційні міри будуть супроводжуватися значним зниженням економічного росту.

 

Економічні труднощі прибалтійських країн збільшуються проблемами на ринку праці. З 2001 року середня зарплата в Латвії збільшилася майже у два з половиною рази. Якщо колись західні інвестори вважали Латвію вигідним місцем для створення нових підприємств, то сьогодні вони думають про згортання бізнесу в цій країні. Так, зростання витрат змусили закрити фабрику в Латвії одного з найбільших виробників меблів у Балтії – Amber Furniture. Вартість робочої сили в Латвії зростає також через відкритий ринок праці в «старих» країнах ЄС. У них середньомісячний рівень оплати праці становить приблизно 2900 євро, тоді як у Латвії – близько 580. Тому багато працездатних громадян країни виїхали на роботу за рубіж, головним чином у Великобританію й Ірландію. У ряді галузей відчувався брак робочої сили, що також сприяло росту оплати праці.

 

Оскільки уряди не можуть девальвувати національну валюту (у всіх балтійських країнах вона жорстко прив’язана до євро), їм лишається боротися з інфляцією та дефіцитом платіжного балансу податково-фіскальними методами й маніпуляціями з дисконтною ставкою. Антиінфляційна програма латвійського прем’єр-міністра отримала схвалення експертів МВФ, але її реалізація не обіцяє швидких результатів. Кардинально виправити економічну ситуацію можна було б різким нарощуванням виробництва й експорту, але для цього в Латвії не вистачає потужностей і робочих рук.

 

Схожі проблеми зазнають і інші нові члени ЄС. У зв’язку зі світовою економічною кризою Угорщина відв’язала курс своєї національної валюти – форинта – від євро. Таким чином, уряд Угорщини відклав на невизначений строк перспективи вступу країни в єврозону. Одна з головних умов входження будь-якої країни в зону євро – дворічна прив’язка національної валюти до єдиної європейської, нехай навіть не тверда, а в коридорі ±15% від центрального курсу, що припускається Брюсселем для валют-кандидатів. Однак і ця вимога виявилася для Угорського нацбанку непід’ємною. Головна причина – неможливість в умовах твердої прив’язки форинта до євро перемогти серйозний «подвійний дефіцит» країни: бюджету та платіжного балансу. Не вдається поки зупинити і ріст інфляції, що сам по собі залишає відкритою дату вступу країни в єврозону. Торік інфляція в Угорщині підскочила до 7,4%, що вище не тільки середнього інфляційного показника єврозони (він становить 3,1%), але й середнього п’ятипроцентного рівня інфляції в країнах Східної Європи. Відв’язка форинта стала лише остаточною формальністю, що перервала участь Угорщини в єврогонці, – реальні доходи угорців знизилися торік на 4,7%, а ріст ВВП ледь перевищив 1%.

 

Друга проблема полягає в тому, що після поширення Євросоюзу менш ефективним виявився принцип, що діяв дотепер, прийняття найважливіших рішень консенсусом. На референдумах у Франції й у Нідерландах у 2005 р. проект єдиної Конституції ЄС був відхилений. Схожу долю отримав і Лісабонський договір, що був покликаний замінити Конституцію ЄС. Але в червні на референдумі у Ірландії він також не був схвалений. Зараз весь Євросоюз, як і раніше, живе за низькою основних договорів, які по багатьох пунктах не відповідають сучасним світовим реаліям.

 

З переходом на євро в Європі створений єдиний фінансовий ринок, по своїх масштабах порівнянний з найбільшим світовим фінансовим ринком – американським. Введення єдиної європейської валюти створило потужні передумови для його розвитку і поглиблення, поліпшення інфраструктури та наближення його характеристик до параметрів північноамериканського. Крім того, використання євро підсилило необхідність структурних змін на фінансових ринках.

 

По-перше, у результаті зникнення валютного компонента істотно зростає значення інших факторів ціноутворення на фінансовому ринку – зокрема, кредитного рейтингу емітента, ліквідності цінних паперів, механізму розрахунків, юридичних та інших ризиків. Загальним результатом збільшення ролі цих факторів стало зближення умов випуску цінних паперів емітентами країн єврозони, підвищення ступеня відкритості національних ринків і, як наслідок, посилення конкуренції між ними.

 

По-друге, поява єдиної валюти призвела до значних змін правил, що регулюють роботу європейських фінансових ринків і, внаслідок цього, до підвищення ролі інституціональних інвесторів. До 1999 р. страхові компанії (а в деяких країнах і пенсійні фонди) були обмежені у своїй діяльності встановленим у рамках ЄС нормативом, відповідно до якого пасиви в іноземній валюті повинні на 80% покриватися активами в тій же валюті, а коло первинних емітентів цінних паперів в окремо взятій країні обмежений філіями компаній, зареєстрованих у даній країні («принцип якоря»). Усунення цих обмежень надало додатковий імпульс розвитку західноєвропейських інституціональних інвесторів (число яких у державах-членах ЄС істотно перевищує чисельність аналогічних інститутів у США). Останні змогли значно збільшити обсяг операцій і диверсифікувати їх у рамках зони євро. Створено більш сприятливі умови для розвитку системи приватних пенсійних фондів, частка акцій яких у загальному обігу фінансових ринків становить від 20% у Німеччині, Франції і Італії до 30-50% у Великобританії й Нідерландах.

 

По-третє, помітним наслідком введення євро є зміна принципів формування портфелів фінансових інструментів. На зміну валютної диверсифікованості в управлінні приватними інвестиційними портфелями приходить розподіл інструментів по сегментах ринку (інструменти рефінансування, державні облігації, акції приватних компаній). Відбувається інтенсивне зрощування європейських і міжнародних ринків: менеджери із країн зони євро виявляють все більший інтерес до роботи з іноземними цінними паперами, а оператори із країн, що не входять у цю зону – до поповнення своїх портфелів за рахунок європейських цінних паперів.

 

По-четверте, введення єдиної європейської валюти створило стимули для прискорення концентрації європейських бірж. Очевидно, загальний вектор цього процесу буде направлений на створення єдиної електронної біржі з автоматичною торговою системою. У цьому випадку національні біржі можуть вціліти, лише спеціалізуючись на роботі із цінними паперами компаній з низькою капіталізацією. Проте, ріст обсягів міжнародних інвестицій на європейському ринку акцій буде, очевидно, істотно відставати від збільшення інвестицій на ринку державних облігацій, основним результатом чого стане більш низька ринкова капіталізація західноєвропейського бізнесу в порівнянні з американськими корпораціями.[1, с. 64-66]

 

У травні 2008 р. Європейський центральний банк (ЄЦБ) опублікував шосту доповідь про міжнародні позиції євро (див. таблицю 1). Можна навести результати спеціального дослідження Банку міжнародних розрахунків, проведеного у квітні 2007 р.: операції по обміну євро на долари склали 40% традиційних операцій на валютному ринку і 46% на ринку похідних валютних інструментів. Частка євро в операціях із процентними дериватами зросла з 65% в 2004 р. до 82% в 2007 році. Набагато менше використовується євро в розрахунках по міжнародній торгівлі, за винятком розрахунків країн зони євро з їхніми торговими партнерами. Розрахунки в торгівлі сировинними й енергетичними товарами традиційно здійснюються в доларах.

 

Міжнародний статус валюти багато в чому визначається економічним, демографічним і фінансовим потенціалом країни або зони, що випускає її. У цьому плані параметри, якими володіє Європейський союз, впливають на позиції євро як позитивним, так і негативним чином.

Позиції єдиної європейської валюти залежать і від рівня розвитку та інтеграції фінансових ринків, що повинен забезпечувати достатню ліквідність, зменшувати транзакційні витрати, знижувати невизначеність, ризики та вартість хеджування, сприяти підвищенню продуктивності, темпів економічного росту та зміцненню довіри до євро.

Фінансові системи країн зони євро традиційно ґрунтувалися на банках, і їхні фінансові ринки були менш розвинутими. Оцінити розвиток фінансового ринку окремої країни або регіону можна оцінити, співставивши розмір ринків капіталу та ВВП. Розрахунки за 2000-2005 р. показали, що розмір ринків капіталу склав 450% ВВП у США проти 220% ВВП у зоні євро.

Порівняння інвестиційних потоків (в абсолютних цифрах) більш сприятливе для Європи. В 2005 р. валові фінансові зобов'язання США склали 13,62 трлн. дол., зони євро - 13,65 трлн.; обсяг закордонних активів у зоні євро - 12,4 трлн., у США - 11,0 трлн. дол. Зона євро стала привабливою для прямих іноземних інвестицій, які перевищили тут 27% сукупного ВВП проти 22,5% ВВП у США. При цьому закордонні прямі інвестиції резидентів зони євро становлять 30,4% ВВП. Слід зазначити, що в останні роки швидко розширюються прямі інвестиції із зони євро в країни так званої групи БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай): в 1999-2005 р. вони виросли з 63 млрд. до 133 млрд. євро, або на 111%, тоді як інвестиції в США збільшилися тільки на 55% (з 360 млрд. до 558 млрд. євро).

З погляду фінансових потоків зона євро більш відкрита, ніж США: обсяг фінансових активів, емітованих у зоні євро та перебуваючих у власності закордонних інвесторів, виріс із 87% ВВП регіону в 1999 р. до 124% в 2005 р., а іноземних фінансових зобов'язань - з 92% до 137% ВВП; у США дані показники по активах збільшилися з 80% до 90% і по зобов'язаннях - з 91% до 110%.

У приватній сфері євро обігнав долар за обсягом випуску міжнародних облігацій: майже половина їхнього світового обсягу припадала на кінець вересня 2006 р. на випуски в євро. Правда, у країнах Азії й Латинської Америки випуски в євро залишаються невеликими.

В останні два десятиліття інтеграція європейських фінансових систем прискорилася, особливо після прийняття в березні 2000 р. Плану дій в області фінансових послуг, що передбачає усунення законодавчих та інших бар'єрів у цій сфері. Інтеграція виявляється в збільшенні ринку корпоративних і державних облігацій, у зрослій інтеграції фондових ринків, зменшенні розриву в рівнях процентних ставок у країнах зони євро (з 3 до 1-2 процентних пунктів), формуванні загальної ринкової інфраструктури, розширенні діапазону фінансових інструментів. За розрахунками експертів з Великобританії, вигоди від інтеграції європейських ринків облігацій і акцій еквівалентні приблизно 1%-му зросту ВВП протягом 10 років.

Позитивним фактором для євро є більш ніж дворазове збільшення з 1999 р. по 2006 р. обсягу чистих активів, що належать нерезидентам. Особливо швидко вони росли в 2002-2004 р., коли чистий приплив капіталів у зону євро ріс швидше, ніж у США. Чималі успіхи досягнуті в інтеграції ринку акцій: з 1997 р. до 2005 р. резиденти зони євро подвоїли свої портфелі акцій, емітованих іншими резидентами зони. Частка таких акцій у їхніх портфелях досягла майже 30%.

Однак європейські фінансові ринки ще не повністю інтегровані. Слабко концентрованими залишаються ринки боргових цінних паперів і роздрібних фінансових послуг, недостатньо гармонізовані правила діяльності національних фондових бірж, не стандартизовані правові системи, що регулюють випуск цінних паперів. Розрізняються системи клірингу та розрахунків по цінних паперах, існування різних правил обліку й інших вимог до фінансових угод викликає високі витрати по міжнародних операціях. Розходження в податкових системах і в правилах захисту споживачів стримують розвиток міжнародних інвестицій. Крім того, у зоні євро відсутня єдина система банківського нагляду.

Однією із проблем, що передбачається вирішити в найближчі роки, є недостатня інтеграція інфраструктури ринків, зокрема систем платежів і розрахунків. Кілька ініціатив у цьому напрямку реалізуються. Так, у листопаді 2006 р. європейські асоціації підприємців (які працюють на ринках облігацій і акцій) підписали запропонований Європейською комісією Європейський кодекс поведінки при платежах і розрахунках (European Code of Conduct for Clearing and Settlement). Для розвитку панєвропейського ринку короткострокових боргових цінних паперів реалізується ініціатива Short-Term European Paper (STEP), що базується на ряді стандартів, зафіксованих у конвенції STEP Market Convention, прийнятій в червні 2006 р. До березня 2007 р. у рамках зазначеної ініціативи були запущені 35 програм на суму 201 млрд. євро.

Повільніше всього процес інтеграції йде на європейському ринку роздрібних банківських послуг і продуктів, хоча й тут намітився певний прогрес. Європейське банківське співтовариство ініціювало проект створення Єдиної європейської платіжної зони (SEPA). Крім того, ряд показників свідчить про ріст трансграничної банківської діяльності, зокрема, ріст числа злиттів і поглинань між банками різних країн, підвищення у фінансовому портфелі банків частки активів інших країн зони євро.

 

Введення євро мало величезний вплив на систему світових валютних резервів. Якщо на момент введення євро частка американського долара становила 69,3% у світових валютних резервах, то на кінець 2007 року вона знизились до 63,3%. В свою чергу, частка євро зросла з 17,9% (на кінець 1999 року) до 26,5% (на кінець 2007 року) [2, 3].

В 2001-2006 р. обсяг іноземної валюти в офіційних резервах центральних банків держав світу зріс на 150%, досягши 5 трлн. дол. Таке стрімке зростання відбулося в основному за рахунок азіатських країн, вісім з яких входять у першу десятку по обсягу валютних резервів (на її частку доводиться 80% світових валютних резервів.) На жаль, точні дані про склад валютних резервів відсутні. У цілому їхня структура залежить від діючого в країні валютного режиму (змінний курс національної валюти, прив'язка її до кошика валют або до долара, євро й т.д.), а також від структури зовнішньоторговельних і фінансових потоків. На кінець 2006 р. 40 держав світу прив'язували свою валюту до євро, хоча грошові одиниці більшості азіатських країн фактично прив'язані до долара.

В останні роки уряди багатьох країн стали жадати від центральних банків, що нагромадили величезні валютні резерви, щоб вони вкладали їх у високоприбуткові фінансові операції з метою отримання прибутку. У результаті способи управління офіційними валютними резервами починають усе більше зближатися зі способами, використовуваними приватними фондами. Диверсифікованість валютних резервів за рахунок євро сприяє посиленню гнучкості інвестиційної політики тієї або іншої країни, відкриваючи доступ на значний за обсягами європейський фінансовий ринок. До того ж традиційні інвестування в довгострокові казначейські зобов'язання США в останні роки втрачають свою привабливість і, по підрахунках експертів, сьогодні становлять менш половини всіх капіталовкладень із використанням валютних резервів. На думку експертів Deutsche Bank, до 2010 р. частка євро у світових валютних резервах повинна вирости до 30-40%., а на думку колишнього керівника Федеральної резервної системи Алана Гріспена, з часом євро замінить долар в якості резервної валюти, або, як мінімум, буде мати рівнозначну частку в системі світових валютних резервів. Причини такого зростання ваги євро наступні :

 

· девальвація функції долара як світової резервної валюти. За даними МВФ, на початок 2007 року загальна сума валютних резервів оцінювалася у 3,3 трлн. SDR (Special Drawing Rights — спеціальні права запозичення). За експертними оцінками, понад 70% цих резервів номінуються у доларах США. Особливо вразливою при цьому є позиція Китаю, резерви якого на сьогодні перевищують 1,5 трлн. дол. і який уже заявив про свої наміри віддати перевагу «сильнішим валютам». Таку ж позицію займають і багато інших країн. Показовим є те, що про наміри диверсифікувати свої валютні резерви заявив навіть центральний банк Іраку. Ці чинники спроможні ще більшою мірою ослабити американську валюту;

 

· послаблення позицій долара як міжнародної розрахункової одиниці. Відомо, що три світові лідери експорту нафти — Іран, Венесуела і Росія уже зараз (у ряді випадків) вимагають від своїх торгових партнерів оплачувати відповідні експортні операції в євро чи інших твердих валютах, а не в доларах;

 

· відмова від використання долара як еталона вартості. Показником є те, що кілька країн Перської затоки, зокрема ОАЕ, Кувейт і Катар, розглядають можливість не лише скорочення частки долара у своїх резервах, а й відмови від прив’язки курсів своїх національних валют до американської грошової одиниці;

 

· девальвація американського долара і у функції капіталу. Дедалі більшого поширення набуває практика, відповідно до якої трейдери фондових ринків переводять свої капітали у більш стійкі, ніж долар, валюти [4].

 

В цілому ж можна сказати, що валютна інтеграція є «локомотивом» загальноєвропейської інтеграції. Якщо в Європі ще немає спільного рішення і тривають дискусії про загальноєвропейську внутрішню та зовнішню політики, культурну інтеграцію, то в економічному плані Європа давно виступає єдиним гравцем. Підтвердженням цього є активізація економічної інтеграції вже не в межах ЄС, а на рівні ЄС-США.

 

Ідея трансатлантичної економічної інтеграції між двома найбільшими економіками світу не нова, однак, довгий час вона лишалася на периферії переговорного процесу. Але з весни 2007 року Брюссель і Вашингтон активізували пошук можливостей поширення економічної взаємодії через Атлантику.

 

У рамках трансатлантичної інтеграції європейці й американці мають намір знизити торговельні й інші економічні бар’єри, що дозволить компаніям і банкам США і Європи ефективніше конкурувати з новими суперниками. Насамперед зі зростаючими країнами БРІК – Бразилією, Росією, Індією та Китаєм, значення яких у світовій економіці постійно зростає.

 

Економіка ЄС є найбільшою у світі – 14,45 трлн. доларів по паритету купівельної спроможності. США зовсім не набагато менше – 13,86 трлн. доларів. По населенню і ЄС, і США (491 і 304 млн чоловік відповідно) помітно відстають від Китаю й Індії (1330 і 1148 млн чоловік), але за рахунок більш високих доходів жителів Штатів і Євросоюзу мають величезні внутрішні ринки (у сумі 28,3 трлн. доларів, або 43% загальносвітового ВВП), що поки надає їм перевагу перед гігантами, що розвиваються. А ось інтеграція між двома найбільшими ринками – США і ЄС – досить обмежена.

 

Ліквідація різноманітних бар’єрів у торгівлі, інвестиціях і на фінансових ринках є ключовою для збереження світового лідерства економік США і ЄС. Конкуренція з боку ринків, що розвиваються, постійно зростає. ЄС і США, намагаючись спростити економічні зв’язки один з одним, підсилюють економіки один одного, багато в чому схожих, і зменшують конкуренцію з боку Китаю або Індії.

 

Не дивно, що на початку 2007 року федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель знову заговорила про посилення трансатлантичної економічної інтеграції. Вона змогла переконати інші уряди країн ЄС, Єврокомісію та адміністрацію США розпочати інтеграційний процес. На саміті ЄС-США у квітні 2007 року в Німеччині був підписаний перший рамковий документ про просування трансатлантичної економічної інтеграції. А зі членів американського уряду і Європейської комісії була створена Трансатлантична економічна рада (Transatlantic Economic Council, TEC). Перші зустрічі TEР пройшли вже в листопаді 2007 року у Вашингтоні. Друге засідання ради відбулося в Брюсселі в травні, напередодні саміту в Словенії.

 

Поки число областей, якими займається TEР, невелике, але аналітики очікують, що у близькому майбутньому воно буде зростати.

 

По-перше, буде розвиватися співробітництво в сфері регулювання. Так, американське Бюро управління та бюджету і Єврокомісія розробили спосіб оцінки взаємного впливу механізмів регулювання ринків у ЄС і США. Сторони вирішили заздалегідь обмінюватися інформацією про зміни, що готуються, у регулюванні. Це фактично дозволить підтримувати єдині стандарти в США і Європі, що особливо важливо для великих компаній, що мають виробництво й ринки збуту по обидві сторони Атлантики. Так США і ЄС зможуть позбутися від політичних перешкод на шляху до більш тісного співробітництва, зокрема встановивши нові правила по поширенню конфіденційної бізнес-інформації.

 

По-друге, ЄС і США намагаються налагодити співробітництво в сфері митниці й безпеки кордону, що значно спростить їхні торговельні відносини. Наприклад, американське законодавство передбачає ввести до 2012 року обов’язковий контроль всіх контейнерів, які будуть надходити в американські порти, однак, США і ЄС сподіваються відмовитися від цього правила у взаємній торгівлі, що повинне привести до росту торговельного обороту.

 

По-третє, планується оптимізувати патентне законодавство. Зокрема, США збираються перейняти європейську патентну систему, коли патенти видаються тим, хто першим подає заявку (зараз у США пріоритетом володіє першість винаходу, що часто вимагає доказу).

 

По-четверте, у квітні 2007 року обидві сторони підписали угоду «Відкрите небо», що фактично ліквідувало складну систему двосторонніх відносин між окремими країнами ЄС і США. Тепер американські і європейські авіакомпанії можуть літати в аеропорти один до одного без додаткових погоджень. Правда, у США як і раніше, залишилися обмеження, по яких іноземці не можуть володіти більш ніж 25% акцій в американських авіакомпаніях (що продиктовано військовими міркуваннями). Уже найближчим часом очікується бум трансатлантичних авіаперевезень, навіть незважаючи на нинішній ріст цін.

 

Але, мабуть, головною областю взаємодії США і ЄС стало співробітництво у фінансовій сфері, де сторони сподіваються досягти збільшення щорічного обсягу транзакцій з нинішнього 21 трлн. до 31 трлн. доларів. Саме в області фінансів США і ЄС вдалося досягти найбільшого прогресу, почавши переговори про взаємне визнання регулювання ринків цінних паперів. Що стало особливо актуальним після появи першої трансатлантичної біржі, NYSE-Euronext, із площадками й у США, і в ЄС.

 

Крім того, сторони домовилися про взаємне визнання стандартів фінансової звітності – міжнародного стандарту IFRS (використовуваного в Євросоюзі й ще більш ніж в 100 країнах) і американського US GAAP. У листопаді 2007 року американська Комісія з цінних паперів і ринків (SEC) оголосила, що буде визнавати стандарти IFRS для компаній, розміщених на іноземних біржах, і перестане вимагати для них надання звітності в стандарті US GAAP.

 

Це означає серйозне скорочення витрат для міжнародних, насамперед європейських, компаній і фінансових інститутів, які хочуть отримати спрощений доступ до американського ринку капіталу. За деякими оцінками, інтегрування трансатлантичного ринку цінних паперів дозволить американським і європейським компаніям заощаджувати по 48 млрд доларів щорічно.

 

Фінансові ринки США і Європи фактично створили основу сучасної глобальної фінансової системи. Ступінь їхньої інтеграції збільшувався, оскільки саме у фінансовій сфері бар’єри поступово ліквідувалися ще з 70-х років. За даними на 2007 рік, американські приватні особи володіли акціями європейських компаній на 1,81 трлн. доларів і облігаціями на 0,87 трлн. доларів. Аналогічні показники для європейських приватних осіб – 2,11 і 1,23 трлн. доларів відповідно.

 

Результат – лідируючі позиції США і ЄС у всіх ключових сегментах на світових ринках капіталу. На частку США і ЄС сьогодні припадає 65% банківських активів, 72% боргових облігацій і 79% деривативів по процентних ставках, 58% капіталізації фінансових ринків і 77% деривативів на акції, 96% операцій по обміну валют і 70% валютних деривативів, а також 74% світового ринку страхування.

 

Звичайно, це не означає, що їм не загрожують конкуренти. Наприклад, найбільші китайські банки в останні роки піднялися на провідні позиції по ринковій капіталізації. Сьогодні три з п’яти найбільших банків по цьому показнику є китайськими й лише по одному – зі США і Європи. Успіх банків КНР, які, власне, лише здійснили IPO, багато в чому ґрунтується на успіху китайського фондового ринку, чия капіталізація й число акцій, що торгуються на ньому, виросли в рази з 2005 року. Китай, Індія, Бразилія, Росія, Близький Схід становлять цілком очевидних конкурентів у фінансовій сфері.

 

Саме тому фінансова сфера стала однією із ключових в економічній інтеграції США і Європи. Інтеграція фінансових ринків по обидві сторони Атлантики обіцяє значні вигоди США і ЄС. Навіть ті обмежені заходи, які обговорюються зараз, значно підвищать конкурентоспроможність європейців і американців. Це дозволить їм ефективніше працювати в умовах постійно зростаючої конкуренції з ринками, що розвиваються.

 

Міжнародний фінансовий ринок – це ринок вільних, придатних для інвестування за межами свого утворення та походження грошових ресурсів, міграція яких знаходиться під дією попиту та пропозиції, існуючих в окремих країнах та регіонах, а також під контролем держав та міжнародних валютно-фінансових центрів. На розвиток міжнародного фінансового ринку країни Європи почали впливати ще з 50-х років ХХ ст., коли почав зароджуватися процес європейської інтеграції. Із створенням Європейського Союзу та введенням євро цей вплив посилився в рази. На даний момент єдина європейська валюта є другою по значимістю валютою в світі, після американського долара, і цей вплив тільки продовжуватиме зростати. На фінансових ринках ЄС та США, на які сьогодні приходиться більш ніж дві третини сукупних активів світової фінансової системи, продовжуються інтеграційні процеси. Американські та європейські фінансові регулятори працюють над вдосконаленням механізмів оцінки взаємного впливу заходів регулювання ринків у ЄС і США, що в перспективі дає базис для створення дієвих інструментів регулювання світової фінансової системи в умовах її подальшої глобалізації.

 

Світова фінансова криза внесе суттєві корективи в плани та стратегії подальшої інтеграції європейських фінансових ринків. Незважаючи на те, що, глобалізація цих ринків все одно продовжиться, оскільки цей процес є незворотнім, уряди європейських країн будуть більш уважно стежити за інтеграційними процесами, підвищать вимоги до контролю за фінансовими потоками, механізмами оцінки та страхування ризиків. Проте, більш важливу роль відіграватиме Європейський центробанк, як головний регулятор фінансових ринків у Європі.

 

Література

 

1. Кніга А.С. Європейська інтеграція [Текст] / А.С.Кніга, В.Н.Пархаєв: Навч. посібник / Алт.держ.техн.ун-т ім. І.І.Ползунова. − Барнаул: Вид-во АлтГТУ, 2004. − 124 с.

 

2. Міжнародний валютний фонд [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.imf.org. дата.Загол з екрану.

 

3. Європейський центральний банк [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ecb.int дата.Загол з екрану.

 

4. Гальчинський, А. Долар втрачає свою вагу як світова валюта. Чи слід прощатися з доларом? [Текст] // Дзеркало тижня. – 2007. - №47(676). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.dt.ua/2000/2040/61370 дата.Загол з екрану.

 

5. Намонюк, В.Є. Особливості сучасного етапу міжнародної банківської консолідації // Формування ринкових відносин в Україні.- 2008.- № 4.-C. 18-21

 

6. Прімєрова, О.К. Інтеграція банківських систем як організаційна інновація і потреба розвитку світового фінансового ринку // Проблеми науки.- 2008.- № 5.-C. 31-37

 

7. Juan Fernández de Guevara, Joaquín Maudos and Francisco Pérez. Integration and competition the European financial markets // [Електронний ресурс]. Режим доступу – www.ivie.es/downloads/docs/03/wpec-12.pdf

8. Faarnaz, Chavoushi. The European Integration and Its Effects on the EMU Stock Markets // [Електронний ресурс]. Режим доступу – http://bcjournal.org/2006/the-european-integration-and-its-effects-on-the-emu-stock-markets/

 

9. Steffen, Kern. EU-US financial market integration – a work in progress // [Електронний ресурс]. Режим доступу – www.dbresearch.com/PROD/DBR_INTERNET_EN-PROD/PROD0000000000225963.pdf

 

10. Avinash Persaud. The financial crisis may hasten European integration but slow global banking // [Електронний ресурс]. Режим доступу – http://www.voxeu.org/index.php?q=node/2070