X-XIVст.ст.

До кінця Хст. на Русі не було монументального кам’яно - цегельного будівництва. Всі давньоруські будівлі цього часу були дерев'яними або дерево - земельними. Перші кам'яно - цегельні будинки на Русі були зведені в Києві в 90 -х роках Хст.

Остаточне розкладання родоплемінного укладу й утворення класового суспільства в ІХ - Х ст. привели до створення ранньої феодальної Російської держави, що не тільки змінило соціально - економічну структуру суспільства, але й обумовило появу нової, що відповідала класовому суспільству ідеології, нових форм культури й мистецтва. Поруч уже існували феодальні держави, у першу чергу така потужна феодальна держава, як Візантія - найважливіший культурний центр тодішньої Європи. Природно, що далеко не всі ідеологічні форми повинні були створюватися на Русі самостійно; багато чого могло бути запозичене з Візантії вже в готовому виді. Але Русь не просто перебувала під культурним впливом Візантії, вона сама активно запозичила ті ідеологічні форми, які були потрібні для зміцнення молодого феодального суспільства. В області архітектури цей вплив позначився лише на культовому й почасти палацовому будівництві, у той час як менш пов'язане з ідеологією військове й масове житлове будівництво майже не було порушено візантійським впливом.

Перші монументальні церкви на Русі були побудовані по візантійському зразку. Так, за свідченням російського літопису, першу цегельну церкву Києва – Десятинну ( кінець Хст.) - побудували "майстри від грек" які приїхали з Візантії. Десятинна церква не збереглася до наших днів. Основний хрестово - купольний будинок церкви був розділений стовпами на три поздовжніх нефи й зі східної сторони завершувався трьома вівтарними півкругами - апсидами. Із трьох сторін, крім східної, будинок було оточено галереєю, у західній частині якої розташовувалися хрещальня й сходова вежа для підйому на другий ярус - хори. Збереглися деякі декоративні деталі Десятинної церкви: мармурові капітелі, шматки мармурових мозаїчних підлог, деталь профільованого стовпа. Удалося встановити систему цегельної кладки будинку - "зі схованими рядами цегли". Пізніше така кладка застосовувалася на Русі в продовж всього ХІ ст. Цегли, що вживалися у візантійській архітектурі, а також і на Русі в Х - ХІ ст. ("плінфа"), мали невелику товщину (2,5 - 4 см) і близьку до квадрата форму. Перев'язка швів досягалася таким способом: якщо в одному ряді кладки торці цегли виходили на лицьову поверхню стіни, то в наступному, сусідньому, ряду вони були трохи зрушені вглиб. Таким чином, на фасад виходили не всі ряди цегли, а лише через один ряд, у той час як проміжні ряди були "утоплені" у стіну й зовні прикриті розчином. Тому що товщина швів розчину була приблизно рівною товщині цегли, то на лицьовій поверхні стін між рядами цегли виявлялися смуги розчину, рівні по ширині приблизно трьом товщинам цегли.

Такий, здавався б, чисто технічний прийом використався зодчими й у художніх цілях. Широкі смуги рожевого розчину ( вапняний розчин з домішкою цем’янки, тобто товченої цегли) перемежовувалися з тонкими рядами цегли, створюючи своєрідну смугасту поверхню стін, ошатну й декоративну.

Російські зодчі, що спочатку дійсно вчилися у візантійців, мали власний художній смак, були виховані в російських художніх традиціях і вирішували інші, чим у Візантії, художньо - ідеологічні завдання. Природно, що розвиток давньоруської архітектури пішло по іншому шляху, чим розвиток візантійської архітектури. І якщо Десятинна церква, побудована наприкінці Хст., це пам'ятник ,безсумнівно візантійський по своїх архітектурних формах, то вже приблизно через сто років російські майстри зводять будівлі, зовсім відмінні від візантійських. Російська архітектура ХІІ ст., безумовно, може бути названа національною російською архітектурою, своєрідною й не має точних аналогів. Десятинна церква була побудована як князівська церква поруч із князівським палацом, залишки якого виявлені розкопками. Про багатство його обробки свідчать знайдені шматочки мозаїки й уламки штукатурки зі слідами живопису. Разом з дерев'яними оборонними стінами, що оточували місто, і цегельними в'їзними воротами ці будівлі формували основу архітектурного ансамблю Києва кінця Хст.

Швидкий ріст політичного значення й економічної міцності Києва вже в першій половині ХІ ст. привів до значного збільшення його території. В 30 - х роках ХIст. при князі Ярославі Мудрому були зведені нові дерев'яні стіни Києва на високому земляному валу. Для в'їзду в місто служили троє воріт, у тому числі головні, Золоті, що частково збереглися до наших днів (у цей час відновлені).

Рис.1.41 Києво-Печерська лавра православний чоловічий монастир , оснований у 1051 р. при Ярославі Мудрому.

Центральна будівля київського ансамблю - Софійський собор ( середина ХІст.) - по величині, пишності й грандіозності задуму не мала рівних у російській архітектурі до кінця ХV ст. Київський Софійський собор - величезний будинок хрестово-купольного типу з п'ятьма нефами й п'ятьма апсидами. З трьох сторін до основного будинку примикає галерея. Трохи пізніше зовні була прибудована інша галерея, у яку були включені дві сходові вежі для підйому на хори. Розміри будинку 42 х 54м. Висота верхньої крапки купола піднята над землею на 29м. Навколо головного купола розташовані чотири менш високі глави, біля них ще менші. Усього будинок має 13 глав, не вважаючи завершення двох сходових веж. Єдність композиції підтримується пірамідальною побудовою мас. Будинок як би наростає до центра й увінчується головним куполом, що поєднує навколо себе всю цю складну композицію. Декоративна смугаста поверхня фасадів, де в кладці крім цегли широко використаний природний камінь, створює яскраву мальовничу й величну картину. Вузькі вертикальні виступи (лопатки) на фасадах відповідають внутрішнім стовпам. Завершуються фасади півкругами - закомарами, що відповідають конструкції зводів (древнєруське "свод" - комара). Такий нерозривний зв'язок конструкції, матеріалів і декоративно художніх форм, характерний для всієї архітектури європейського середньовіччя, супроводжує все давньоруське зодчество на всіх етапах його розвитку.

Інтер'єр київської Софії дійшов до нашого часу в менш перекрученому виді, чим будинок зовні. Він вражає красою пропорцій і пишнотою мозаїчної обробки центральної апсиди, арок, вітрил, барабана й центрального купола, мальовничістю фрескового розпису бічних частин. Мозаїчні підлоги з кольорової смальти не збереглися.

Незабаром після київської Софії були побудовані ще два великих Софійських собори: у Полоцьку й Новгороді. Новгородська Софія досить добре збереглася. безсумнівно, що зодчі Новгорода орієнтувалися на київський зразок, але не наслідували йому сліпо. Новгородська Софія має всього п'ять глав, три апсиди, одну галерею, одну сходову вежу. Стіни складені з місцевого природного каменю й тільки зводи й аркові перемички - із цегли. Замість дорогої мозаїки використаний фресковий розпис.

У ХIIст. дроблення Русі на князівства відбилося на розвитку архітектури. У різних князівствах починають з'являтися самостійні архітектурні школи (крім київської - володимиро-суздальська, новгородська, псковська й ін.) Звичайно, загальноросійські культурні зв'язки ніколи повністю не переривалися. Загальним для цих шкіл було прагнення до лаконічних форм. Будувалися невеликі трьохнефні церкви лише з однією главою на барабані, що опирається на чотири внутрішніх стовпи. Внутрішній простір можна було легко цілком обдивлятися з одного місця. При шестистолпном рішенні західне приміщення часто відокремлювалося від центрального широкою аркою. Західна частина церкви звичайно ділилася на два яруси, причому нагорі розташовувався балкон - хори, на які вели сходи, що містилися в товщині стіни. Змінилося в порівнянні із соборами Х - ХIIст. оздоблення інтер'єра: мозаїку на стінах перемінили фрескові розписи, на підлогах з'явилися керамічні глазуровані плитки.

Найбільш великим архітектурним центром зазвичай залишався Київ. Пам'ятники Києва відрізняються від більше древніх не тільки композицією, але й будівельною технікою. Стіни зводять тільки із цегли, фундаменти - з каменю. Кладка стала рівношарною, менш декоративною, тому використовували декоративні елементи для збагачення фасадів: здвоєні, строєні вікна, масивні напівколони, аркатурні паски.

Володимиро - суздальська архітектура ХІІ ст. розвивалася на основі київських і галицьких традицій. Успенський собор у Володимирі, перебудований після пожежі наприкінці ХІІ ст. одержав п’ятиглаву композицію. що для російського зодчества цього часу є найрідшим виключенням. Тенденція посилення ролі декоративних елементів привела володимиро - суздальську архітектуру до рішень, у яких вся поверхня стін покрита, як килимом, кам'яним різьбленням (Георгіївський собор у Юр'єві - Польському, побудований уже на початку ХIIIст.)

На відміну від київських новгородські архітектурні спорудження ХІІ ст.. будували з вапнякової плити - дешевого місцевого матеріалу із прошарками цегли, з якого споруджували основні конструктивні елементи. Для запобігання вивітрювання вапняку поверхні стін затирали рожевим вапняним розчином із цемянкой. На фасадах майже немає декоративних елементів, пам'ятники позбавлені строго геометричних ліній, наче виліплені від руки, що сприймається як специфічний художній прийом.

Псковська архітектура спочатку була подібна по художньому образу з новгородською, однак надалі розвивалася самостійно. Самобутній пам'ятник псковської архітектури ХІІ ст - Спасе - Преображенський собор Мірожського монастиря - високий хрестоподібний у плані обсяг, увінчаний барабаном зі шлемовидним куполом.

Які б не були техніка кладки й декоративні рішення пам'ятників російського зодчества ХІІ ст., вони мають загальні ознаки: в основному одноглаві, із хрестово - купольною системою перекриттів, лаконічні, статичні. До кінця ХІІ ст.. на Русі склався новий тип храму. Висока глава й витягнуті пропорції надають храму виразний силует.

В 40-х роках XIIIст. Вторгнення монголо-татар надовго перервало монументальне будівництво на Русі. Архітектура Новгорода і Пскова ХІІІ -XІ ст., менше постраждала від навали, знаходила нові цільні й художньо виразні форми, розвиваючи традиції російського зодчества. Змінюється будівельна техніка. Стіни цілком зводять із каменів різного розміру й навіть різних пород, отесаних лише з лицьової сторони й виложених на вапняному розчині без цемянки. Зводи й барабани складають із товстої цегли - квадратних і брущатих.

Рис.1.42 Православний храм

У ХІІІ ст. Москва стала столицею Московського князівства. Бойовище на Куліковому полі (1380 р.), де об'єднане російське військо завдало поразки монголо - татарам, московський вплив охоплював один район за іншим. Найдавніші пам'ятники московської архітектури, що відносяться до кінця ХІ ст, ставляться на високому цоколі й завершуються ярусами закомар на арках які східчасто підвищуються. У московському Кремлі, у підвальній частині Благовіщенської й Рождественської церков, збереглися залишки церков кінця XІ ст.

Раннє московське зодчество кінця ХІ - початку ХV ст. продовжує після столітньої перерви традиції російської архітектури, але пам'ятники відрізняються від колишніх.