мічного зростання в наступні роки цей показник до 1996 р.
підвищився з 12 до 49% від середньосвітового рівня. Загаль-
ний обсяг ВВП Китаю протягом другої половини XX ст. збіль-
шився в 22,4 раза, а його частка в світовій економіці зросла з
2,7 до 10,2%. Всього за п'ятнадцять років, що пройшли від
початку реформ, експортна квота цієї країни виросла у 8 разів
і в 1993 р. склала близько 24% ВВП. Фахівці прогнозують,
що за умов збереження сучасних темпів розвитку Китай до
2020 р. стане чільною економічною потугою світу.
Більшість перехідних економік вже пройшли стадію ін-
дустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіче-
ності, такі країни, як Чехія, Росія, Україна та інші мають роз-
винені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських
робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн
потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Зага-
лом населення даних країн підтримує основні цінності, які
формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змогу
вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в су-
купності в середньому найважливіші показники перехідних
економік поступаються перед відповідними даними розвину-
тих ринкових систем, взятих в цілому. Зокрема, у Польщі в
середині 90-х років фірми, що оперували у сфері високих тех-
нологій, випускали лише 3,5% усієї промислової продукції, тоді
як у більш розвинених країнах відповідний показник стано-
вить до 20%.
Перехідні економіки лише наближаються до ринку як уста-
леної форми господарювання, приватний, недержавний сектор
перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легіти-
мації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завер-
шена економіка, яка, як перехідна, розвиватиметься через зміни
вже на власній основі.
2. Країни, що розвиваються
Розпад колоніальної системи після другої світової війни —
одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно
можна поділити на три етапи. Перший, з 1945 р. до середини
50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії. Дру-
гий, з половини 50-х до середини 60-х років, призвів до появи
незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій
етап, з 1965 до 1990 рр., завершив деколонізацію півдня "чор-
ного континенту".
З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи
для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Аф-
риці, Латинській Америці. Вони займають понад 60% тери-
торії Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосе-
реджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% —
газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої
руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки
на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили
складні соціально-економічні перетворення, досягли певних
успіхів у створенні основ національної економіки. Проте пе-
реважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відста-
вання від промислово розвинутих країн з ринковою економі-
кою, вирішити багато гострих соціальних проблем.
Хоч країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем еко-
номічного розвитку, соціально-економічними структурами, ма-
ють національні, Історико-культурні, релігійні своєрідності,
можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім
кількісне й якісне відставання продуктивних сил від рівня
постіндустріальних держав. Більшість даних країн має мало-
розвинену економіку, їм притаманна відсталість соціально-
економічної структури, яка характеризується багатоукладні-
стю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних
та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою пере-
важної більшості цих країн є низький рівень життя населен-
ня, слаборозвиненість соціальної інфраструктури. Й нарешті,
їхньою особливістю є набагато істотніший і жорстокіший вплив
релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в
індустріальних країнах.
Недивлячись на те, що частка країн, що розвиваються, у
світовому виробництві підвищилась за 1980—1990 рр. з 13,1
до 16%, виробництво ВНП на душу населення зростало дуже
повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох
державах навіть абсолютно скоротилось. Це зумовило збере-
ження значної дистанції між ними і країнами з розвиненою
ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення
складав відповідно 830 і 18211 доларів.
Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених
держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності
праці. Це відображає їхню загальну соціально-економічну від-
сталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, не-
відповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже
слабким освоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем
інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.
Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці
набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем
безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь
у виробництві й різко обмежені у споживанні. Для створення
нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечен-
ня існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти,
в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.
Величезною проблемою для країн, що розвиваються, є зрос-
тання їхньої заборгованості перед розвиненими країнами. Так
звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Аме-
рики та Африки. Вона призвела до затяжного економічного
спаду в багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів на-
иул<л репутації
розвиваються, у 80—90-ті роки почали робити дедалі більший
акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній,
їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання бор-
гу й водночас може бути важливим джерелом фінансування
економіки, а також каналом одержання засобів виробництва,
технологій, "ноу-хау", інженерно-консультаційних послуг, управ-
лінського досвіду.
Недивлячись на притаманну всім країнам, що розвиваються,
соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різни-
ця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального
росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.
Значно зросла диференціація між країнами зазначеної гру-
пи у 80—90-х роках. Вона була спричинена багатьма соціаль-
но-економічними, політичними та іншими факторами. Від-
мінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природни-
ми ресурсами), демографічної ситуації, місця у міжнародному
поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в
перспективі визначати дедалі більшу нерівномірність розвит-