Боярське землеволодіння було досить поширене в Київській
Русі, проте воно не отримало сталих форм. Бояри, як і дружин-
ники, були на службі у князя. Після переходу князя на інший
стіл чи волость, бояри переїжджали за ним. При втраті кня-
зем столу чи волості бояри також зазнавали втрат. Те ж мож-
на сказати й про дружинників. Боярське землеволодіння мало
більше значення в часи роздробленості Русі, особливо в Галиць-
ко-Волинському князівстві.
У Київській Русі значним було церковне та монастир-
ське землеволодіння. Особливо великим землевласником був
Києво-Печерський монастир.
Хоча велика земельна власність зростала, вона не станови-
ла основу економіки, як це мало місце у Західній Європі. На
додаток до великих маєтностей існувало значне число малих
землевласників. Великі землевласники мали меншу владу, ніж
на Заході Європи, вони підлягали законові так само, як інші
люди. Селяни ж мали різний легальний статус: абсолютно
вільні, вільні з різного роду обмеженнями, кріпаки, невільни-
ки. Велика земельна власність розширювалася за рахунок
розорювання цілини, а не за рахунок відбирання селянської
землі. Мала або общинна земельна власність переважала в
сільському господарстві.
Феодальні тенденції, зокрема щодо маноріальної економі-
ки, стали помітними в кінці XII ст. Посилення уваги до хлібо-
робства було пов'язане із занепадом зовнішньої торгівлі, спри-
чиненим постійними нападами половців уздовж торговельних
шляхів Дніпра та занепадом Візантії як торговельного цент-
ру після її завоювання хрестоносцями у 1204 р.
Більшість населення Київської Русі проживала у сільській
місцевості й називалася смердами. Разом з тим є підстави
ділити сільське населення на вільних людей і невільних, які
знаходилися у власності князя, бояр та інших людей. Зустрі-
чаються відомості про села з челяддю, рабами.
Термін "смерд" (походження нез'ясоване) означає вільний