Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, пла-
ти за судочинство і штрафів.
О. леності та монголо-татарського поневолення
(XII — середина XIV ст.)
Тенденція до виокремлення руських князівств проявилася
ще в часи розквіту Київської держави, під час правління Ярос-
лава Мудрого. Після його смерті Русь поступово розпадається
на окремі удільні князівства. Це був закономірний процес,
притаманний всім державам середньовічної Європи. Причи-
ни феодальної роздробленості випливали з самого характеру
суспільно-політичного та економічного розвитку Київської
Русі. Головними з них були: прагнення окремих князівств до
економічної та політичної самостійності; неможливість конт-
ролювати з єдиного центру таку велику територію, як Київ-
ська Русь, особливо при відсутності вироблених комунікацій;
перенесення світових торгових шляхів з України—Русі на
Середземномор'я; постійні напади степовиків.
Важливе місце серед держав, які утворилися на теренах
Київської Русі, належить Галицько-Волинському князівству.
На його прикладі ми покажемо хід господарського розвитку
України—Русі часів роздробленості.
Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не
відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також
співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське
землеволодіння. На відміну від Київської держави, в Галиць-
ко-Волинській сильні позиції мало боярство, особливо галиць-
ке. У жорстокій боротьбі з князями воно збільшувало свої
земельні наділи, зосереджувало у своїх руках торгівлю, постійно
претендувало на владу в князівстві.
Разом з тим, тут відбувалося визрівання інших форм фео-
дальної власності. Зміцнювалося, перш за все, князівське зем-
леволодіння і поступово утверджувалася ієрархічна структура
земельної власності, що ґрунтувалися на міжкнязівських і
князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському
князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бене-
фіціально-ленна система західноєвропейського типу. Надан-
ня землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські
князі пов'язували з службою та васалітетом. Землі, які нада-
валися у довічне володіння, називалися "державою".
Поступово зростало велике землеволодіння, землевласники
иудочипільа, сіиііралил данини,
всіма категоріями селянства, яке все більше потрапляло в еко-
номічну та юридичну залежність.
Найкраще розвивалося князівське вотчинне господарство,
яке за своєю природою було багатогалузевим, разом з тим
зберігало свій натуральний характер. Крім землеробства, у
вотчині займалися тваринництвом та різними промислами:
рибальством, бджільництвом, млинарством тощо. Деяка час-
тина продукції вироблялася для обміну.
Селянські господарства ("дим", "рало") залишалися основою
економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр
були перспективнішими.
Торгівля у Галицько-Волинському князівстві, особливо внут-
рішня, суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської
Русі. Змінилися напрямки торгівлі. Сухопутні торгові шляхи,
якими русичі відправляли товари традиційного експорту вели,
як правило, на Захід. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль,
Володимир, Луцьк, Галич. Інтенсивною залишалася торгівля
з Києвом. Однак після монголо-татарської навали вона зане-
падає, як і торговельні стосунки русичів зі Сходом.
4. Економічне становище українських земель
у литовсько-польські часи
Економічний розвиток України в другій половині XIV —
XVI ст. був зумовлений її бездержавним статусом, перебуван-
ням українських земель у складі сусідніх держав: Великого
князівства Литовського та Польського королівства, а з 1569 р.
— Речі Посполитої.
Аграрні відносини в цей час визначалися наближеністю
українських земель до країн Центральної та Західної Європи,
в яких формувалися нові індустріальні суспільства.
Становлення економічних основ новоєвропейської христи-
янської цивілізації втягувало економіку багатьох країн, в т. ч.
й Польського королівства, Великого князівства Литовського у
загальноєвропейський ринок, прискорювало процес феодалі-
зації земельної власності, розвиток ремесла, промислів, ману-
фактур на українських землях.
Суспільно-економічний розвиток Західної Європи вимагав
иідлачаппм иги-гггоііл Иіадів иирипуіпш і і<л.І_Іа*Іл Іхіьарііі. г>оми
надходили з різних регіонів та країн світу. Благородні мета-
ли, наприклад, — з країн Центральної та Латинської Америки.
Сільськогосподарська продукція дедалі активніше надходила
з українських земель. Західноєвропейський попит породжу-
вав відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі ви-
робництва — так само, як і прагнення панівних верств Польщі
та Литви користуватися престижними західноєвропейськими
промисловими товарами, предметами розкоші, книгами, напо-
ями тощо. Це спонукало збільшувати виробництво продукції
і призводило до посилення експлуатації аграрно-сировинних
придатків новоєвропейської цивілізації, одним із яких були
українські землі у польсько-литовську добу і, пізніше, у складі
Російської імперії.
Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі
землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна
власність зосереджувалася в основному в руках королів, маг-
натів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формува-
тися козацьке землеволодіння.
Значна частина земель була державною чи королівською і
об'єднувалась у староства — великі господарські комплекси,
які складалися із адміністративне сполучених фільварків і
окремих груп поселень. У першій половині XVII ст. в Речі
Посполитій на королівські маєтки припадало майже 10% від
усіх поселень. Королівська земля орендувалася шляхтою та
магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її