Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової,
легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радян-
ської війни 1941 р. у Західній Україні фактично було ліквідо-
вано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів
збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося
переселення робітників у східні райони України. Так, з верес-
ня 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України на підприєм-
ства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.
Обережність, з якою радянська влада зміцнювала свої по-
зиції у Західній Україні, найкраще помітна у проведенні зе-
мельної реформи. Суцільна колективізація сільського госпо-
дарства не становила її головної мети. Конфісковані землево-
лодшня поміщиків, монастирів і державних чиновників пере-
давалися селянським комітетам, яким належало поділити її
серед безземельних і малоземельних селян. До кінця 1939 р.
було конфісковано майже третину всіх сільськогосподарських
угідь. Але лише близько половини цієї площі роздали селя-
нам. Решта мала послужити основою для створення радгоспів
і колгоспів. Колективізація сільських господарств розпочала-
ся навесні 1940 р. До середини 1941 р. було колективізова-
но близько 13% господарств. Західноукраїнські селяни не ба-
жали йти до колгоспів, незважаючи на те, що колгоспникам
надавалися величезні пільги та технічна допомога. Зі свого
боку, радянська влада не наполягала на різкому збільшенні
кількості колгоспників. Вона здебільшого турбувалася про
зміцнення захисту своїх західних кордонів. Важливішим за
колективізацію сільського господарства для радянського ре-
жиму було встановлення контролю над потенційно ворожим
йому суспільством.
Ця мета досягалася у першу чергу репресіями. Найбільш
поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація.
Тисячі уявних "ворогів народу" без усякого попередження, суду
чи навіть формального звинувачення арештовували, заганяли
у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану для
невільницької праці у страхітливих умовах. Багато депорто-
ваних гинули, часом цілими сім'ями. Всього із Західної Укра-
їни в 1939—1940 рр. було вислано, за різними підрахунками,
від 10 до 20% населення. Чимало невинних людей, яких ні-
мецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було по-
звірячому закатовано.
Головними жертвами радянських репресій у 1939—1941 рр.
стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики, військові
осадники, найвідоміші громадсько-політичні лідери. До почат-
ку німецько-радянської війни було проведено арешти влас-
ників фабрик і заводів, банків, заможних селян. Були репресо-
вані активні діячі кооперативного руху, а кооперативні об'єд-
нання "Центросоюз", "Центробанк", "Маслосоюз", "Народна
торгівля" та інші одержавлені. Вони втратили свій коопера-
тивний, самодіяльний характер і були включені у відповідні
державні чи псевдокооперативні структури.
Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли,
незважаючи на політичну та економічну недоцільність, було
націоналізовано сотні дрібних, фактично ремісничих підпри-
ємств, а також демонтаж розгалуженої системи західноукраїн-
ської кооперації, надмірне скорочення приватної торговельної
мережі, бюрократична неповороткість нових управлінських
структур у сфері виробництва і обслуговування привели до
значних перебоїв у постачанні населення товарами першої
необхідності. Дефіцитом стали білий хліб, м'ясо і м'ясопро-
дукти, а в окремих районах навіть сіль і мило. За порівняно
незначний час небачене виросли черги в магазинах, різко стриб-
нули вверх ринкові ціни, розцвіла спекуляція. Ці та інші упу-
щення, що негативно вплинули на матеріальне становище
населення, не кажучи вже про репресії, не могли не виклика-
ти, а в багатьох випадках і зміцнити політичні сумніви знач-
ної частини західноукраїнського суспільства.
Важким в умовах комуністичного режиму залишалося й
становище населення східних областей України. Незважаю-
чи, що на кінець 1930-х років масовий огульний терор припи-
нився, його жахливі наслідки, передусім морально-психологічні
травми продовжували справляти свій згубний вплив на су-
спільство. Практично на будь-якому великому підприємстві
відчувалася гостра нестача технічних спеціалістів і керівників
промисловості. Залякана технічна інтелігенція у складних
ситуаціях на виробництві боялася брати на себе відповідаль-
ність.
Труднощі в економіці командно-адміністративна система
намагалася усунути притаманними їй наказними методами.
Так, за найменше порушення — прогул чи запізнення — люди-
на звільнялася з роботи, а нерідко й позбавлялася волі. Іншим
указом збільшувався робочий час, заборонявся самовільний
вихід робітників і службовців з підприємств та установ. Тро-
хи пізніше випуск неякісної і нестандартної продукції при-
рівняли до свідомого шкідництва. Водночас було вжито заходів
до подальшого розгортання так званого "соціалістичного зма-
гання". Неучасть у ньому почала розглядатися як ознака не-
лояльності.
На початок 1940-х років остаточно виявилося призначен-
ня щойно збудованої "матеріально-технічної бази соціалізму"
як, по суті, потужного воєнно-промислового комплексу (на
1941 р. асигнування на оборону становили більше 43% дер-
жавного бюджету). Причому українська промислова база була
її наріжним камінем. На 1940 р. Україна видобувала 50,5%
загальносоюзного видобутку вугілля, виробляла 64,7% чаву-
ну, 48,8 — сталі, 67,6 — залізної руди, 25,7 — електроенергії
тощо. Завдяки кільком урожайним рокам, практично дармовій
праці селян, а також запровадженню механізації, передових
методів агрокультури в тому ж році колгоспи України дали
понад 20% загальносоюзного виробництва товарного хліба, 73%
— цукру, 20% — м'яса та ін.
Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та
досягнення у ряді галузей важкої промисловості, їхні результа-
ти в значній мірі були знівельовані авантюрною політикою
комуністичного режиму на чолі з Й. Сталіном. Особливо це
проявилося з початком німецько-радянської війни.
2. Економічне становище України в 1941—1944 рр.
У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна.
Господарство України з початку війни було переорієнтовано
на потреби оборони. Почалася масова евакуація на Схід за-
водів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезе-
но в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис
заводів, понад 4 млн осіб, відповідно з Києва — 197 підпри-
ємств і 300 тис чоловік. Крім цього, з України евакуйовано
ЗО 212 тракторів, більше ніж 6 млн голів худоби, 1,6 млн т шкур,
хутра тощо. Майже все обладнання з українських електро-
станцій було вивезено і встановлено на нових станціях.
Перед німецьким вторгненням зерно та інші види продо-
вольства форсованими темпами вивозились на державні заго-
тівельні пункти. Що неможливо було вивезти — спалювали, з
наказу сталінського керівництва в Україні застосовувалась
тактика "спаленої землі". У Донбасі було затоплено усі шах-
ти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни,
висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні
лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні
населення, яке залишилося на окупованій німцями території.
Фашистський режим, який встановився на українських
землях, поставив перед собою завдання підкорити та колоні-
зувати Україну, знищити її народ. Гітлер планував переселення
в Україну в найближчі двадцять років 20 млн німців. Це була
частина його стратегічного плану завоювання для арійської
раси "життєвого простору" на Сході. Українці, як й інші сло-
в'яни, трактувалися як недолюди (Ппіегтепзсіїеп); їхнє істо-
ричне призначення полягало у тому, щоб слугувати вищій
арійській расі. Ставлення до них з точки зору нацистів було
не моральним, а чисто технічним питанням: як найкраще
використати місцевий людський потенціал для побудови ти-
сячолітнього Рейху. Воно мало розв'язуватися трояко: одна
частина місцевого населення підлягала винищенню, інша —
зведенню до статусу рабів, решта — виселенню до Азії.
Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Іншим