Економічне становище України та основні напрямки економічної політики в період переходу до ринкових відносин.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла «Акт проголошення незалежності України». Вона проголосила створення самостійної укра­їнської держави під назвою «Україна». З моменту прого­лошення незалежності на території країни ставали чин­ними тільки її закони. Цим документом Верховної Ра­ди було визначено новий політико-правовий статус України. Акт проголошення незалежності України базу­вався на праві націй на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими доку­ментами. Продовжуючи тисячолітню традицію державо­творення в Україні, зазначено в Акті, Верховна Рада уро­чисто проголошує незалежність України та створення са­мостійної української держави — України. Територія України оголошувалася недоторканною й неподільною.

Проголосивши Україну незалежною державою (день 24 серпня відзначається в Україні як національне свято — День незалежності України). Верховна Рада також при­йняла рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукра­їнського референдуму на підтвердження Акта незалеж­ності. Народ України, схваливши Акт, висловився за не­залежність України.

Україна стала на шлях побудови незалежної правової держави. На території України проживають громадяни більш як 100 національностей. Вони разом з українцями складають народ України. В умовах незалежності Украї­ни у площину практичного розв'язання постало завдан­ня цивілізованого регулювання міжнаціональних відно­син, створення політико-правового механізму реалізації рівноправності націй, соціально-економічного розвитку. Проголошення незалежності України поклало початок перехідному періоду, суть якого у спробі переходу на які­сно вищий рівень суспільного розвитку. У політичній сфе­рі — від тоталітаризму до демократії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гу­манітарній — від класових до загальнолюдських ціннос­тей: у міжнародній — від об'єкта до суб'єкта геополіти­ки. Тобто в цілому мало бути здійснено перехід від стано­вища «уламка імперії» до власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету.

На початку 90-х років Україна володіла достатнім для стабільного соціального та економічного розвитку при­родно-ресурсним потенціалом, хоча стартові умови роз­витку української економіки відрізнялися значними про­тиріччями.

Земельні ресурси України. За розмірами території (603,7 тис. кв. км.) Україна займає друге місце в Європі після Росії і 40 місце у світі. На її частку припадає 5,7 відсотків площі Європи, 0,44 відсотки загальної площі світової поверхні суші. Майже вся територія республіки придатна для промислового, транспортного та сільсько­господарського освоєння та розвитку.

Частка сільськогосподарських угідь у загальній струк­турі земель складає 70 відсотків, орних земель — понад 56 відсотків, що є одним із найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою є і забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник складає 0,78 га, у середньому по Європі — 0,26, у світі — 0,29 га. Разом із тим, розораність у лісостеповій та степо­вій зонах суттєво перевищує оптимальні розміри, фактич­но сягаючи 70 відсотків. Зворотним боком такого стану справ є ерозійні процеси (37 відсотків ріллі сьогодні скла­дають ерозійні землі). Щорічно з кожного гектара змива­ється від 5 до 25 м3 найродючішого верхнього шару, що зумовлює зменшення врожайності на 30-70 відсотків.

Налічуючи на своїй те­риторії понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Украї­на належить до держав з середнім рівнем мінерально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території республіки сконцентровані до 20 відсотків світових ресурсів марган­цевих руд (у тому числі майже 50 відсотків багатих руд) і понад 5 відсотків запасів залізних руд; запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки у декілька разів перевищу­ють реальні потреби, але, з іншого боку — абсолютно не­достатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурса­ми, в першу чергу нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями.

Рівень забезпеченості прісною водою на одного жителя складає лише 1 тис. м3. За цим показ­ником республіка займає одне з останніх місць у Європі.

Лісистість території досягає лише 14,3 відсотків, що не тільки менше оптимального показника (19 відсотків), а й значно поступається анало­гічним показникам ряду країн (Угорщина — 18 відсотків, Франція — 27 відсотків, Румунія — 28,1 відсотків, Поль­ща — 28,7 відсотків, Німеччина — 29 відсотків, США — 32,7 відсотків, Болгарія — 34,4 відсотків). В результаті потреби у деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 20-25 відсотків.

Україна, яка становила 2,7 відсотків території СРСР, у 1990 р. виробляла 16 відсотків усієї промислової, 22,5 відсотків сільськогосподарської продукції країни. Проте переважання бюрократичних методів, надмірна централі­зація в управлінні економікою не давали можливості ефек­тивно використати могутній промисловий і науково-тех­нічний потенціал республіки.

Перші роки незалежності виявились особливо склад­ними. З одного боку, це був час демократизації суспільно­го життя, розбудови державних структур, закладення пер­шооснов національного законодавства, створення власної економічної системи, відродження національної культу­ри. У цей період було розпочато перехід до ринкових від­носин через розгортання процесів роздержавлення, при­ватизації, підприємництва, демонополізації.

В жовтні 1991 р. Верховна Рада України розглянула «Основні напрями економічної політики в умовах неза­лежності», в яких передбачалась структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалось кон­версії оборонної промисловості, яка в минулому посідала чільне місце в народногосподарському комплексі Украї­ни. Передбачалося закриття нерентабельних підприємств, а машинобудування переорієнтувати на задоволення по­треб агропромислового сектора, легкої та харчової про­мисловості. В документі важливе місце відводилося регі­ональній господарській політиці. Вперше в історії Укра­їни передбачалось здійснення урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняття рішень щодо реконструкції та переоснащення діючих підприємств усіх галузей промисловості.

У березні 1992 р. Верховна Рада України розглянула «Основи національної економічної політики України». В документі зазначалося, що Україна повністю виходить із рубльового простору, хоча залишається в СНД. Так бу­ло покладено початок виходу із господарського механіз­му колишнього Радянського Союзу й розбудови власної економічної системи.

Основними завданнями економічної політики України стала інтеграція в європейську й світову економіку, пере­хід від командно-адміністративної до ринкової економі­ки. У зв'язку з цим в Україні було прийнято Закон «Про приватизацію майна державних підприємств», згідно з яким було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпора­цій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Було зареє­стровано понад 30 тис. малих підприємств, 28 тис. коопе­ративів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол.

Україна, як і країни колишнього Радянського Союзу, розпочала економічні реформи в специфічних і гірших умовах, ніж інші країни Центральної Європи. До них, зо­крема, відносяться:

— тотальне одержавлення економіки. Свого часу за­гальносоюзні міністерства і відомства розпоряджа­лись 95 відсотками усієї власності, розташованої в Україні. Панування монополізму призвели до від­сутності самостійного історичного розвитку націо­нальних господарств і власного досвіду використан­ня національної валюти;

— нераціональне територіальне розміщення промис­лових підприємств без урахування втрат на транс­порт і енергію. В результаті рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров'я і Донбасу;

— значною проблемою для незалежної держави стала успадкована структура республіканської економі­ки, яка базувалась на принципі незавершеності. До­статньо сказати, що близько 80 відсотків усього ви­робництва в Україні не мало закінченого техноло­гічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей час тільки зв'язки з Росією забезпечували 67,3 відсотків виробництва кінцево­го продукту промисловості України;

— характерною рисою української економіки була значна її мілітаризація. На воєнні цілі витрачало­ся близько 35 відсотків бюджету. Вагома частка цих коштів вкладалась у промисловість України. У ре­зультаті в республіці після розпаду СРСР залиши­лось близько ЗО відсотків союзного воєнно-про­мислового комплексу (ВПК), приблизно 80 відсотків підприємств машинобудівних галузей у попередній період були втягнуті у виробництво зброї. Зосеред­ження в Україні чималої ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це змі­нювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікова­ними кадрами, з іншого — суттєво ускладнювало вирішення проблеми конверсії;

— майже повна відсутність приватного сектора, рин­кових традицій, недостатній досвід у питаннях управління якістю, фінансами і збутом порівняно з країнами Центральної Європи.

До економічних умов слід додати низку політичних чинників, які стримували і продовжують стримувати про­цес реформ. Україні доводиться не лише змінювати еко­номічну систему, але вирішувати проблеми, пов'язані з формуванням національної держави, переходом від то­талітарної політичної системи до демократії, переходом від соціальної системи, яка повністю спиралась на держа­ву, до плюралістичних структур.

Після проголошення незалежності основними завдан­нями економічного розвитку України стали структурна перебудова економіки, роздержавлення й перехід до рин­кових відносин. Відмова від однобічної орієнтації на розвиток важкої індустрії за рахунок інших галузей народ­ного господарства, переорієнтація виробництва на потре­би людини, а також здійснення заходів із метою подолан­ня витратного характеру виробництва шляхом запрова­дження, підвищення конкурентоспроможності виробів, розширення експорту.

Тому основними напрямками економічної політики України стали:

— роздержавлення в промисловості, перехід до ринко­вих відносин;

— приватизація (при збереженні ряду галузей у влас­ності держави). Це створює умови для розвитку кон­курентоспроможного виробництва, змагання підпри­ємств різних форм власності;

— структурна перебудова, в ході якої забезпечується гармонічний розвиток усіх галузей. Адже радянсь­ка у т.ч. українська, орієнтувалася не на потреби лю­дини, а на випуск продукції, прямо або посередньо пов'язаної з військово-промисловим комплексом;

— земельна реформа, в результаті якої село отримує виробника-власника, а не найманого працівника на чужій землі.

Створення умов переходу до ринку відбувалося з вели­кими труднощами, своєчасно не було підготовлено вива­женої програми структурної перебудови економіки, ви­робництво продовжувало розвиватися екстенсивно, мало затратний характер. Економіка держави не була зорієн­тована на внутрішні потреби. Пошуки з кризи владні стру­ктури вели без чіткої програми, а пропоновані програми передбачали тільки половинчасті заходи, що часто не бу­ли матеріально підкріплені.

При переході до ринкових відносин за таких умов Україні необхідно було розв'язати цілу низку проблем і, перш за все, створити інститути ринкової економіки. Крім того, реформи слід було починати з лібералізації цін і макроекономічної стабілізації. Жорстка грошова політика повинна була лише забезпечувати зниження темпів інфляції.

На початку реформ була лібералізована торгівля, від­мінена монополія на зовнішню торгівлю, що відкривала можливості для контактів із країнами світової співдруж­ності. Почався процес роздержавлення та приватизації промислових підприємств, що давало можливість створити приватний сектор в економіці. Для успішного прове­дення реформ важливою умовою стала фінансова підтрим­ка міжнародних фінансових організацій (особливо Між­народного валютного фонду та Світового банку).

Однак, проблеми, успадковані від колишнього СРСР, труднощі перехідного періоду, помилки та прорахунки лі­дерів та їх нерішучість не дали змоги Україні здійснити на цьому етапі запланованого прориву від формальної не­залежності до реального суверенітету. Прогресуючий спад виробництва, розвал фінансової системи, деградація соці­альної сфери, зубожіння населення, катастрофічне зрос­тання злочинності, наростання політичної напруги пере­конливо свідчили про глибоку системну кризу.

Таким чином, здобувши незалежність і проголосивши курс на проведення економічних реформ, Україна стала перед необхідністю реалізації надзвичайно складних і ва­жливих заходів.